середа, 23 листопада 2016 р.

Улазів (Ułazów) – українське село на Любачівщині


Улазів (Ułazów) – українське село колишнього Любачівського повіту (тепер Польща).
  ХРЕСТ ПРИ В'ЇЗДІ ДО УЛАЗОВА

Географія. Належить до гміни Старий Диків (Stary Dzików) Любачівського  повіту Підкарпатського воєводства. Село знаходиться за 7 км на північний схід від Старого Диківа, за 16 км на північний захід від Любачіва, і за 77 км  на схід від воєводського міста Ряшова (Жешува).
Розташоване на Терногородському плато на р. Вирова (Wirową) лівій притоці р. Танев (басейн Вісли). На річці завжди освячували воду на Йордань. На освячення виходило все село, прорубували ополонку у вигляді хреста, і священик проводив обряд. Молоді хлопці на конях змагалися хто швидше до дому доставить свячену воду.
Населення. За даними Володимира Кубійовича в 1939 р. у селі проживало 2 660 мешканців, в тому числі 2 070 українців, 20 поляків, 390 латинників і 180 євреїв. Село налічувало 350 господарств. Населення – 586 осіб (2006 р.).
Історія. Поселення, вперше згадується в 1469 р., як власність Рамшів. На початку XX ст. діяли читальня «Просвіти» під головуванням Василя Янишевського, кооператива «Сила», товариство «Сокіл», дві школи – однокласна польська і чотирикласна українська. У середині вересня 1939 р. німці окупували село, однак вже 26 вересня 1939 р. мусили відступити, оскільки за пактом Ріббентропа-Молотова ця територія належала до радянської зони впливу.
На захід від села, під лісом, є невелике поселення Діброва (між Козіювкою та Улазівом). Поблизу нього, в 1983 р. на місці загибелі генерала бригади Юзефа Кустреня (Józefa Kustronia) – командира 21-ї гірської піхотної дивізії, встановлено меморіальний камінь і хрест. Під керівництвом генерала, 16 вересня 1939 р., дивізія, намагаючись прорватися, була втягнута у запеклий бій з переважаючими силами німецької 45-ої піхотної дивізії під Олешичами. Після програної битви під м. Олешичі, генерал з групою офіцерів і солдатів, яка налічувала менш як 200 чоловік, проривалися до Старого Дикова до Армії Краків, що воювала  під Томашовим. На лісовій поляні потрапили в німецьку засідку і полягли в перехресному кулеметному вогні. У нерівному бою (близько 14 год.) частина солдат була вбита, загинув генерал, інших було взято в полон. Тіло генерала забрали німці й згідно з обіцянкою, даною його офіцерам, поховали на наступний день, з військовими почестями на прицерковному цвинтарі в Улазові. У 1946 р.  останки генерала було ексгумовано і перепоховано на кладовищі в Любачеві, а звідти в 1953 р. перевезено на військове кладовище в Балигород. В кінці цього ж року, родина забрала його останки в рідне місто Новий Санч.
В червні 1941 р., з початком радянсько-німецької війни, село знову було окуповане німцями.
В роки Другої світової війни улазівчани долучилися до боротьби за незалежність України. Тут було організовано вишкіл членів Похідної групи. 1943 р. 19 хлопців зголосилися до дивізії «Галичина», пізніше більше як 20 хлопців пішли в УПА, дівчата працювали в підпільній сітці ОУН і УЧХ (Український червоний хрест).
У серпні 1944 р. поблизу села, при т. зв. Польській дорозі,  в урочищі «Горай» відділи НКВС і польської міліції розстріляли взятих у полон вояків чоти УПА, сформованої із мешканців навколишніх українських  сіл (Старого і Нового Дикова, Дахнова, Німстова, Улазова, Козіївки та Лазів) для захисту місцевого населення від нападів польських банд з Армії крайової. Загинули 45 повстанців (4 врятувалися) і 4 цивільних, яких поховали у спільній могилі. Влітку 1995 р. на місці поховання встановлені залізний хрест і гранітна пропам’ятна таблиця із написом «Скажіть Україні, що ми виконали свій обов’язок і задля життя її загинули» та прізвищами 49-ти загиблих, серед яких 13 з Улазова. Могила впорядкована стараннями Катерини Піпки. Українськими  греко-католицькими священиками відправлена панахида.
В липні 1944 р. радянські війська оволоділи цією територією. У жовтні 1944 р. західні райони Львівської області віддані Польщі, а українське населення вивезено до СРСР та на понімецькі землі. Перед депортацією, в церкві відбулася служба Божа, яку відправив о. Йосиф Нащочич. Люди плакали й цілували поріг церкви, розуміючи, що покидають рідні домівки назавжди. Депортація відбулася в травні-червні 1946 р. Людей в товарному потязі привезли на залізничну станцію Бучали (Городоцький район). Тепер багато вихідців з Улазова та їх нащадків проживає в  с. Переможне Городоцького району.
Сакральні об’єкти. В 1930-их рр. в Улазові парохія начислювала понад 2 100 вірних. Село належало до Чесанівського деканату Перемиської єпархії.
Є дерев'яна церква св. Димитрія, частково спалена в 1986 р., відновлена – під костел, тепер запущена; дерев'яна дзвіниця; дерев'яний хрест з каменем без таблички; новий костел.
Парафіяльна церква св. Димитрія (1835 р. або 1848 р.) з дерев’яною дзвіницею (1875 р.). Після 1947 р. використовувалася  римо-католиками, зараз закрита. Всередині зберігся еклектичний іконостас із ХІХ ст. та ікони. 1986 р. вогонь знищив половину старої дерев’яної церкви.
Перед ІІ Світовою війною тут почалося будівництво (поруч старої церкви) великої мурованої церкви, бо старенька мала дерев’яна церква не задовольняла вимог великої парохії. До кінця війни поставлено лише дві стіни. Після депортації українців, поляки розібрали церкву і з цегли збудували стодолу для колгоспу. До 1905 р. священиком у селі був Михайло Венгренович, з середини 1930-их рр. і до 1946 р. – Нащочич Йосиф Іванович (1906 р. н.). Отець Йосиф навчався та закінчив духовну семінарію в м. Перемишль. Після навчання служив священиком у с.Улазів. З 1946 р., після переселення, був священнослужителем в Переможнянській церкві (Городоцький р-он) до 1966 р. Помер у 1972р.
В селі три цвинтарі з невеликою кількістю пам’ятників. До депортації українців в селі було два українські цвинтарі – старий та новий. Поляки знищили їх після війни, а через старий цвинтар «побожні поляки-католики» проклали дорогу. На старому цвинтарі збереглося лише два поховання. Одне з них датується 1874 р. На новому цвинтарі збереглися залишки 10 поховань. Під час відвідин Улазова (7 листопада 2016 р.) нам вдалося знайти один кам’яний надгробок  з датами і прізвищем (Сабаль Іван, 18871934) мабуть, родич мого діда Соболя (Сабаля) Олега.
Видатні люди. З Улазова походить відомий журналіст з діаспори Віктор Сабаль (родич Олега Сабаля, мого діда). Він народився 12 березня 1919 р. Середню освіту здобув в українській гімназії в Перемишлі, де вступив у члени Організації Українських Націоналістів. Під час німецької окупації України В. Сабаль працював на Волині, де став членом Української революційно-демократичної партії під проводом Івана Мітринґи. Після закінчення війни  поселився в США, а згодом переїхав у ФРН, де здобув економічну освіту і працював у німецькій промисловості. В цей час він співпрацював з Українською революційно-демократичною партією під проводом Івана Майстренка і друкувався в її пресовому органі «Вперед» під псевдонімом Віктор Чорний. Як економіст і добрий знавець процесів, що проходять в СРСР, зокрема в Україні, а також  міжнародної проблематики, він був цінним надбанням журналу «Сучасність». В. Сабаль рівночасно співпрацював з  тижневиком «Українські вісті» та місячником «Нові дні». Помер 16 вересня 1990 р. в Мюнхені.

ДОРОГА ЧЕРЕЗ СТАРИЙ ЦВИНТАР
Джерела    
*Нестор Козій, Юрій Судин, Чеслав Герон. Поселення Любачівщини і суміжні поселення Томашівщини. Короткий довідник. Українська академія друкарства. Львів, 2014, - 71 с. 

Немає коментарів:

Дописати коментар