Про подвійне підпорядкування структури УГКЦ в діаспорі

Конґреґація Східних Церков (лат. Congregatio pro Ecclesiis Orientalibus) — відомство Римської курії, яке відповідає за контакти з церквами візантійського, сирійського, вірменського, халдейського та коптського обрядів, які перебувають в єдності з Ватиканом. Стосовно єпархій, ієрархів, духовенства, кліру та вірних східного обряду вона здійснює такі самі завдання, які для вірних західного обряду здійснюють відповідні конґреґації. Крім того, в окремих регіонах вона має ексклюзивну юрисдикцію, де їй підлягають також вірні латинського обряд

 Фрагмент книги: Тарас Гринчишин, Михайло Димид. «УКРАЇНСЬКА ДІЯСПОРА – КАТОЛИЦЬКА І ПРАВОСЛАВНА» (2014 р.).

Оскільки в Католицькій Церкві існує два розуміння територіяльности – так би мовити, універсальне для римо-католиків і обмежене для східних католиків, то структури УГКЦ за кордонами України мають подвійне підпорядкування – їх очільники належать до Синоду єпископів УГКЦ, однак вони напряму підзвітні Конгрегації Східних Церков римського Апостольського престолу (Ватикану) і входять до складу національних Конференцій католицьких єпископів країн перебування, а поодинокі єпархії та екзархати, окрім того, як правило, підпорядковані (зазвичай, формально) одному з митрополитів РКЦ у своїй країні. Екзархати УГКЦ у діяспорі (нині в цьому статусі залишився лише один з них – у Німеччині та Скандинавії) мали статус апостольських, тобто владики, що їх очолювали, діяли прямо з повноваження римського Апостольського престолу. Це означає, що Батько і Глава УГКЦ – Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, не має правдивої юрисдикції над її вірними в діяспорі.

Тут слід згадати, що свого часу верховний архиєпископ (патріярх) Йосиф (Сліпий) створив у США та Англії т. зв. патріарші парафії, які були вилучені з юрисдикції місцевого єпарха і залежали прямо від нього (тобто, були екстериторіяльними). У США це були, наприклад, парафії свв. Володимира і Ольги в Чикаго (Іллінойс) і Святої Трійці в Силвер-Спринґ (Меріленд); в Англії – громада в Лестері. Прямим приводом для такого розподілу було «календарне» питання, а реальним – небажання залежати від єрарха, прямо підпорядкованого Римському престолові.

Так само щодо Синоду: для Церкви в діяспорі його рішення є обов’язковими тільки стосовно літургійних питань, стосовно ж інших, то постанова Синоду єпископів УГКЦ лише рекомендує, щоб єпископи впроваджували їх у своїх єпархіях.

Отож, діяспорні єпископи, що становлять у Синоді більшість, голосують за постанови, які він приймає, натомість згодом, коли ті стають законами Церкви, виданими верховним архиєпископським декретом, виконувати їх самі вони не зобов’язані. Окрім того, єрархів для діяспори вибирає не сам Синод єпископів, а Римський престол – із запропонованого Синодом списку трьох кандидатів. На думку відомого каноніста Віктора Поспішіла, це – «явний знак нижчого статусу Східних Католицьких Обрядів».

Треба нагадати, що Східні Католицькі Церкви дуже критично ставляться до такого подвійного підпорядкування, в якому де-факто перебувають. Їх глави не раз говорили про це Римському престолові, але поки що якихось зрушень у цьому питанні не видно.

В інтерв’ю Антіохійського патріярха маронітів Бешара Раї, яке він дав Давиду Малакарія для журналу «30 Jours» 4 травня 2011 року і яке було опубліковане під заголовком «Заклик до мирного співжиття, переданий нам з Лівану», сказано наступне: «Між іншим було запропоновано, щоб східні патріярхи змогли поширити свою юрисдикцію над вірними в діяспорі, в тому числі поза межами патріаршої території, як вона традиційно розуміється. На жаль, цю пропозицію не було прийнято. Я пам’ятаю, що про це говорилося ще 2000 року із нагоди колоквіуму для відзначення десятої річниці проголошення Кодексу Канонів Східних Церков. І там Державний Секретар, говорячи від імені Папи, пояснив, що не можливо поширити юрисдикцію патріярхатів із двох родів причин. Перший рід – це принцип територіяльности: традиція хоче, щоб патріарша територія мала географічний кордон в рамках східного світу, і що принцип територіяльности не може перетворитися на принцип суб’єктивности. Другий рід причин, які нам було висловлено: патріярхат є інституцією церковною і – як така – може перестати існувати, натомість єпископат і папство є божественними інституціями без кінця. Оскільки Папа є єпископом всіх католиків та існують єпископи на місцях, які мають пастирську юрисдикційну владу включно над вірними східної діяспори, немає причин розширювати юрисдикцію патріярхату. Така є, коротко, відповідь, яку ми отримали».

Позицію УГКЦ офіційно висловив ще в 1972 році Верховний архиєпископ Йосиф (Сліпий) у синодальному документі під заголовком «Патріярхальний устав Помісної Української (Руської) Католицької Церкви».

Патріярхальний устав Помісної Української (Руської) Католицької Церкви. Кастельґандольфо біля Риму 1974. Тут у пар. 3. читаємо: «Українська Католицька Церква, згідно з історичною дійсністю від найдавніших часів, тобто від створення Київської і Галицької Митрополій, обіймає всіх вірних українського (грецько-руського) обряду на землях України і поза її межами – отже: 1. Всі єпархії і області Київської і Галицької Митрополій, тобто сучасну Україну, Закарпаття й Буковину. 2. Всіх вірних, що від часів Берестейської Унії еміґрували із згаданих областей до Центральної, Південної й Західньої Европи, до обидвох Америк, Африки, Азії й Австралії, – і їхніх нащадків. Влада Української Католицької Церкви є територіяльна, а поза межами – персональна. Вірні інших обрядів – латинського й вірменського – в областях України, як сказано під ч. 3.1, підлягають судовластю своїх власних єрархів з персональною юрисдикцією. Всі єпархії і області, зорганізовані для духовної опіки над вірними Української Католицької Церкви, що живуть поза межами рідних земель, отримують своїх єпископів».

Очевидно, що такий документ був відкинутий Римським престолом і ситуація не зможе змінитися, поки Римський архиєрей залишатиметься «єдиним законодавцем і керівником Церкви» і не повернеться до практики давньої Церкви, коли вона «була очолювана, але не керована єпископом Риму» (курсив наш – Т. Г. і М. Д.). До такого висновку також дійшов попередній Верховний архиєпископ УГКЦ Любомир (Гузар), який у 2003 році, в листі до владики Ервіна Ендера, апостольського нунція в Чеській Республіці, писав: «Не маю ніякої юрисдикції поза канонічною територією Української Греко-Католицької Церкви, тож не можу інтервенувати».