Ходзько Борейко Леонард (пол. Leonard Chodźko; 1800-1871) – білоруський і польський історик, географ, картограф, видавець, архіваріус і громадський діяч.
1836 р. Карта “POLOGNE 1055-1066”. На карті Польща показана як країна без фіксованої межі. Хорватія (KHROBATIE) - від Дунаю на Півдні до Вісли на Півночі (включаючи теперішній Люблін), від теперішнього Кракова на Сході до Перемишля на Заході.
1861 р. Ходзько Борейко Леонард видав книгу «Histoire de la Lithuanie et de la Ruthénie» в якій міститься карта «SLAVO-POLO NAISE aux VIII et IV Siecles...Rurik 862...». Карта показує політичну ситуацію на 862 р.
Велика Біла Хорватія (GRANDE KHROBATIE BLANHE) – від Дунаю на Півдні до Вісли на Півночі (включаючи теперішній Люблін), від теперішнього Кракова на Сході до Перемишля на Заході. На Схід від Перемишля – Червона Хорватія.
Велика Хорватія, або Біла Хорватія (хорв. Bijela Hrvatska, Velika Hrvatska, Stara Hrvatska, лат. Chrobatia) — прадавня батьківщина українців. Одним із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттили, була праукраїнська держава західних горян (карпів – білих хорватів). Утворилася вона у середині V ст. н. е. Проіснувала праукраїнська держава до кінця Х ст. Засновником держави був Отко (433 р. н.), котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і котрий правив Римською імперією у 476- 493 рр.
Вєкослав Клаїч (Vjekoslav Klaić; 1849—1928; хорватський історик, найвідоміший своєю монументальною працею «Історія хорватів») й М. Кос (Kos) ототожнюють Велику (Білу) Хорватію з державою Самослава (державою Само).
627 р. (631 р.) – 658/659 р. – праукраїнська держава (держава Само). Засновник нітранський князь Самослав. Ця держава охоплювала території Західної України (Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь, частина Поділля), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі, Північної Угорщини, частково Німеччини, Австрії та Словенії. 3 «Хроніки Фредегара» (Фредегар; ? — близько 660 р.; франкський літописець) відомо, що у 623 р. Самослав об’єднав навколо себе yci найближчі слов’янські племена, розбив аварів, а потім i франків; у 627 р. був обраний королем (Rex Sclavorum) i правив 35 років, тобто до 658 р.
Після смерті Самослава (658/659) створена ним держава розпалася на п’ять князівства: Нетранське (нинішня Словаччина), Краківське (нинішня Польща), Стільське (Західна Україна), Білохорватське (територія сучасної Чехії) й Хорутанське (на території сучасної Австрії).
Франьо Рачки (Franjo Rački; 1828—1894; хорватський історик) і Л. Гауптман (Hauptmann) вважають, що столицею Білої Хорватії аж до XI ст. був Краків.
Серед усіх українських племен провідне значення набувають білі хорвати та поляни (з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь»). Крім Київської Русі в Європі існувала ще одна праукраїнська держава, а саме Велика Хорватія. Різні народи й країни прагнуть привласнити собі історію цього державного утворення. Зокрема, чехи і частково словаки вважають, що держава Самослава є частиною їхньої ранньої історії. І що вона заклала фундамент майбутньої державності цих народів. Претендують на спадок Самослава й германці. Фредегар назвав його франкським купцем Само, який очолив повстання слов’ян проти Аварського каганату. А перемігши аварів, він, нібито, заснував першу слов’янську державу у Європі. Ця помилкова думка Фредегара настільки прижилась в історичній науці, що, на жаль, є панівною й тепер.
955 р. – 999 р. праукраїнська держава Велика Хорватія (засновник хорватський князь Славник (? - 981).
Славниковичі (чеськ. Slavníkovci, польск. Sławnikowice) – хорватські племінні князі, які очолювали в X ст. Злічанское князівство з центром у м. Лібіце, розташованому в місці впадіння р. Цідліни в Лабу (Ельбу). Засновником роду вважається князь Славник. Окрім злічан, династія Славників теж правила дулібами, містами Старий Коуржим (м. Коуржим, Чехія) та ймовірно Свідницею (м. Свідниця, Польща). Виступали суперниками чеської королівської династії Пржемисловичів і врешті-решт були переможені нею. 28 жовтня 995 р. злічани були підкорені династією Пржемисловичів, коли місцева владна династія Славників була перерізана Пржемисловичами.
Правителі з династії Пржемисловичів (Пржеми́словичі, або Перемисловичі; чеськ. Přemyslovci — чеська князівська й королівська династія в IX—XIV століттях) використовували німецьке союзництво для зміцнення своєї влади у боротьбі з незмінно бунтівною місцевою знаттю та одночасно з усіх сил намагалися зберегти свою автономію від Священної Римської імперії. Чеське князівство вдалося остаточно згуртувати в 995 році, коли Пржемисловичі розгромили своїх суперників із династії Славниковичів, об'єднали чеські й хорватські племена і встановили форму централізованого правління, яку, однак, стрясали внутрішні династичні чвари.
Кордони Білої Хорватії.
«Костянтин, що окреслив її кордони лише в найзагальніших рисах. А саме в ХХХ розділі свого знаменитого трактату «Про управління імперією» він повідомляє, що «хорвати жили тоді (до свого переселення до Далмації) з другого боку Багіварії, де тепер знаходяться білохорвати». Далі, повідомивши, що частина хорватів виселилась до Далмації, Костянтин продовжує: «Інші хорвати надалі перебувають поблизу Франгії, а називаються тепер білохорватами або білими хорватами та керує ними власний князь. Вони ще язичники і підтримують дружні стосунки з Туркією». До цих двох повідомлень мало нового додає те, що ми читаємо в ХХХІ розділі: «Хорвати, які зараз живуть в далматських землях, походять від нехрещених хорватів, яких називають білими; вони живуть за Туркією, у близькому сусідстві з Франгією і межують зі слов'янськими язичниками – сербами». Це ж треба сказати про четверте повідомлення (в тому ж розділі): «Велика Хорватія, яку називають також «Білою», до цього часу залишається язичницькою, як і сусідні з нею серби; кінноти, а також піхоти вони мають менше, ніж хрещена Хорватія, бо вони постійно зазнають нападів франків, турків та печенігів». Абсолютно нічого нового не дає останнє, п'яте, повідомлення в розділі ХХХІІ. Звідси ми дізнаємось тільки, що «серби походять від язичницьких сербів, яких називають «білими», що живуть за Туркією в місцевості, названій ними Бойки; з ними межують Фрагія та Велика Хорватія, яку називають також «Білою». Oton Ivekovic Krunidba kralja Tomislava Ось і все, що повідомляє багрянородний історик про кордони Білої Хорватії. На основі його мізерної інформації ми можемо стверджувати лише те, що на півдні ця країна межувала з Угрією (Туркією), на сході вона не була захищена від набігів печенігів, на півночі (чи південному заході) її кордони підходили близько до Саксонії, а на заході – до Баварії. Десь посеред цих країн і була колиска хорватського племені» [Григорій ІЛЬЇНСЬКИЙ. Біла Хорватія за даними Багрянородного].
Версії походження народу (білих хорватів)
У сучасній хорватській історичній науці популярною є «сарматська» версія походження народу.
В українській історіографії «білих хорватів» часто ототожнюють із мешканцями Білої Великої Хорватії, також їм відводять вагоме місце в етногенезі українців [М. Брайчевський. 2009] та ін.
У VII ст. частина білих хорватів мігрувала з Білої Хорватії на територію сучасної Хорватії. Племена котрі проживали у Моравії та Словаччині — «чорні хорвати».
За різними теоріями, частина білих хорватів склала основу чеського та словацького етносів.
Дослідники вважають, що племена антів, склавінів, венедів та карпів зінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчацької культури, V—VII ст.) [Тимощук Б. О. 1995]. Вони усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчацької, пеньківської та суково-дзедзіцької археологічних культур [Баран В. Д. 1995], але виключно на «супер-етнічному» рівні/ Зіткнувшись із Римом, як вважає С. В. Назін, самоозначилися саме як «нероманізовані» (на відміну від кельтів та даків-волохів),— «слов'яни» — «ті, що зрозуміло говорять», аналогічно до «шкиптарет» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва албанців), «еускалдунак» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва басків), «квади» — «ті, що (зрозуміло) говорять» (дв.-ісл. kveða «говорити»; ранньогерманські племена, відомі ще як «Свевський союз»).
За польською Вікіпедією: «Біла Хорватія (Chrobacya, Chrobacia), Chrobatia) – історична територія з спірною ситуацією, розташована в Центральній Європі. Найчастіше ототожнюється з Малопольщею (Малопольща або Мала Польща — історична область в Польщі вздовж верхньої Вісли. Головне місто — Краків. — А. Б.)».
За українською Вікіпедією: «Дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію й Словаччину. Відомий хорватський історик В'єкослав Клаіч ототожнював Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини й Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Пліснеськ і Радече — міста білих хорватів. Той самий Клаіч, посилаючись на московські архіви, вказує, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами. М. М. Чуріч, покликаючись на архівні дані, наводить точну цифру тих, хто себе ідентифікував, як білі хорвати — 17 228. Що більше, інший хорватський історик Мірко Відовіч твердить, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола Володимира Волинського називали себе хорватами. Клаіч твердить, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені. Покликаючись на візантійського царя Константина VII Багрянородного, Клаіч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи порфороґенетових Бойків з бойками в Карпатах, що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи порфороґенетових Бойків українською етнічною групою. І старіші хорватські історики, як, наприклад Фердо Шішіч ототожнював русинів Галичини з білими хорватами. Цікаво відзначити, що і російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б. Д. Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини і Волині, не є прихідцями на цій території, але автохтонними потомками білих хорватів. Що більше, цей автор наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Київської Русі тривало, принаймні, від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював східну частину Білої Хорватії. З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М. Бранд пише, що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, бувши хребтом Білої Хорватії».
Біла Хорватія згадується в Літописі попа Дуклянина (хорв. Ljetopis popa Dukljanina) і творах інших письменників, які іноді використовують цю назву і для Приморської Хорватії.
За Леонтiєм Войтовичем: «... у VIII—Х ст. до приєднання до Київської Русi у басейнах Сяну та Верхнього Дністра, напевно, iснували хорватськi племiннi князiвства посян, теребовлян і поборан; на Середньому Днiстрi i Верхньому Прутi — Схiднотеребовлянське чи Галицьке хорватське князiвство (а, напевно, i обидва); за Карпатами — Боржавське, Верхньотисянське, Земплинсько-Ужанське i Нижньотисянське хорватськi князiвства. Укрiплення городищ, якi збереглися, їх планування i забудова, ремiсничi комплекси, як згадуваний металургiйний комплекс у Рудниках, рiвень технологiї виробництва дозволяють говорити про диференцiацiю суспiльства в обох регіонах i його полiтичну органiзованiсть».
Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни – жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни – над Десною і Сеймом; древляни – між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани – вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі – над Дністром і Бугом; тиверці – між Бугом і Прутом; білі хорвати – на Підкарпатті.
Повість Минулих Літ згадує один раз Білих Хорватів і тричі Хорватів: “... По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаю, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, – де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а інші чехами назвалися. А се – ті самі слов’яни: Білі Хорвати, Серби і Хорутани. ... І жили в мирі Поляни, і Древляни, і Сіверяни, і Радимичі, і В’ятичі, і Хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині Волиняни, а Уличі і Тиверці сиділи по Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було багато їх, бо сиділи вони по Бугові і по Дніпру аж до моря, і є гради їх і до сьогодні. Через те називали їх греки “Велика Скіфія”. ... У рік 6415 [907]. Пішов Олег на Греків, Ігоря залишивши в Києві. Узяв же він багато Варягів, і Словен, і Чуді, і Кривичів, і Мері, і Полян, і Сіверян, і Древлян, і Радимичів, і Хорватів, і Дулібів, і Тиверців... У рік 6501 [993]. Пішов Володимир на Хорватів. А коли вернувся він з війни хорватської, то Печеніги прийшли по тій стороні од Сули. Володимир тоді пішов супроти них і стрів їх на Рубежі коло броду, де нині Переяслав.” (Цит. за Леонтiй ВОЙТОВИЧ «БІЛІ” ХОРВАТИ ЧИ «КАРПАТСЬКІ» ХОРВАТИ? ПРОДОВЖЕННЯ ДИСКУСІЇ»).
З тексту цих фрагментів зрозуміло, що згадка про Білих Хорватів відноситься до земель, які в часи Нестора входили до складу Чеської держави (тобто, до справжніх осередків Білих Хорватів біля витоків Одри, Ниси та в басейні Білої Ельстер. З інших фрагментів можна зробити висновок, що якась група Хорватів (не названих Білими) жила в межах пізнішої Київської Русі, правдоподібно, десь в басейні Дністра (звідки вони взяли участь у виправі Олега чи Аскольда проти Візантії і звідки Володимир встиг повернутися до Києва, якому загрожували Печеніги, можливо, союзники Хорватів) [Леонтiй ВОЙТОВИЧ. «БІЛІ” ХОРВАТИ ЧИ «КАРПАТСЬКІ» ХОРВАТИ? ПРОДОВЖЕННЯ ДИСКУСІЇ»].
Під кожним словом підписуюсь і визнаю. Про це і я пишу в своїх книгах.
ВідповістиВидалити