Ареал проживання українців-русинів на карті «Этнографическая карта русскаго народонаселения Галичины, северо-восточной Угрии и Буковины». Яків Головацький. 1875 р.

Мапа українського лінгвіста, етнографа, фольклориста Якова Головацького (1814-1888) “Етнографічна карта руського народонаселення в Галичині, північно-східній Угорщині і Буковині” (Этнографическая карта русскаго народонаселения Галичины, северо-восточной Угрии и Буковины) надрукована 1875 р. [1] , як додаток до праці – «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», у видавництві Ф. Кьоке.

Яків Головацький (1814-1888) - український лінгвіст, етнограф, фольклорист, історик, поет, священик УГКЦ, педагог, громадський діяч. Співзасновник об'єднання «Руська трійця», співавтор збірника «Русалка Дністровая». Під впливом М. Погодіна та Д. Зубрицького Я. Головацький в 1850-х рр. перейшов на реакційні позиції москвофільства, відцурався народної мови. В 1867 р. за участь у Московській етнографічній виставці був звільнений австрійським урядом з посади ректора у Львівському університеті і виїхав до Росії у 1868 р. Склав із себе духовний сан і перейшов у православ'я. Не одержавши університетської кафедри, Я. Головацький працював у археологічній комісії у м. Вільно (Вільнюсі), займався етнографією та фольклористикою.

Тритомна етнографічна праця Я. Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», опублікована у 1863–1878 рр. в «Чтениях» Товариства історії і древностей російських при Московському університеті.

За основу для мапи Я. Головацький взяв найбільш ґрунтовну на той час “Етнографічну карту Австрійської монархії” К. Черніґа 1855 р. видання, до якої вніс виправлення, замінивши польські, німецькі й угорські назви місцевостей на народні українські (руські),  але зрусифіковані назви. Масштаб мапи 1 : 1 600 000, формат 39,5 х 50 см.  На карті позначено гідромережу, політичні й адміністративні кордони, залізниці, головні дороги, гори, міста і села, червоною фарбою підкреслено ті місцевості, де були записані Я. Головацьким народні пісні, або які згадуються у піснях. Адміністративні одиниці (округи і комітати) пронумеровані. Окремо на карті подано політико-адміністративний поділ Галичини й Угорщини з відповідним номером, що відповідає нумерації на карті. Способами якісного фону і ареалів зображено розселення шести народів, українців (у легенді — “русское населеніе”) — зеленим кольором. Крім карти К. Черніґа вчений використав праці Я. Чапловича, П. Шафарика, А. Фікера, Р. Фрьоліха, В. Кельсієва, І. Ступницького, В. Поля, Г. Шараневича, Д. Зубрицького. Для позначення топографічних назв Я. Головацький опирався на найкращі на той час мапи Й. Лісґаніґа, К. Куммерсберґа, Л. Шедіуса.

Яків Головацький планував долучити мапу до збірника народних пісень Галичини, Північно-Східної Угорщини і Буковини, працю над яким він почав ще у 30-х роках ХІХ ст. Редактором і керівником видання був славіст і історик О. Бодянський. Основні етапи укладання карти, як і про роботу над збірником загалом, викладено у листах Я. Головацького до О. Бодянського. Про початок роботи над мапою йде мова у листі Я. Головацького від 31 серпня 1873 р., де повідомляється, що виготовлення “Етнографічної карти...” він замовив у Відні, оскільки там зручніше знайти коректора-галичанина, який зможе краще припильнувати хід роботи над мапою. Більш докладно про виготовлення карти йдеться у листі від 4 січня 1874 р. Я. Головацький інформує, що його брат Іван Федорович замовив гравірування “Етнографічної карти…” у Відні у майстерні А. Кнорра. В обов’язки брата входило не тільки пильнувати загалом за ходом роботи над картою, але також написати на скелеті мапи назви російською мовою замість надрукованих латинськими буквами і віддати на гравірування. У листі від 18 грудня 1875 р. Я. Головацький повідомляє О. Бодянського, що “Етнографічна карта…” готова, і ящик з географічними мапами вже прямує залізницею, а після отримання буде відправлений О. Бодянському. Ця інформація вкрай важлива, оскільки допомогла встановити рік видання мапи — 1875 (карта не датована). До цього часу українські вчені й дослідники датували карту переважно 1878 р. — часом публікації першого тому “Народних пісень Галицької і Угорської Русі”, до котрого вона була додана. Проте згадана карта долучалась до двох праць вченого: вперше — до другої частини статті “Карпатська Русь” (СПб., 1877), поміщеної у “Слов’янському збірнику”, який видавало С.-Петербурзьке слов’янське благодійне товариство, вдруге — до першого тому збірника “Народних пісень Галицької і Угорської Русі” (Москва, 1878) [2], що опублікувало Товариство історії і старожитностей російських при Московському університеті. Своє завдання Я. Головацький вбачав у нанесенні на карту місцевої топонімії. Варто зазначити, що проблемі позначення на картах місцевих слов’янських назв вчений приділяв велику увагу. 1884 р. він опублікував “Географічний словник західнослов’янських і південнослов’янських земель і прилеглих держав” з картою, в якому подав місцеві слов’янські назви географічних об’єктів та їх відповідники іншими мовами, а також пропонував порівняти найкращі російські географічні карти з його словником [3].  

У статті “Карпатська Русь” Я. Головацький зазначав, що при розмежуванні народностей виникають непереборні труднощі. Причиною цього є ненадійність офіційної австрійської статистики щодо руського населення. Тому більш точними даними оперує статистика духовних відомств. Я. Головацький зазначав, що кожен священик має, крім метричних книг, ще й списки усіх жителів парафії. Ці списки постійно доповнюються і виправляються. За ними священики подають до консисторій щорічні звіти. В угорських єпархіях зазначається також мова народу в певній місцевості, тобто мова, якою священик говорить проповіді, навчає дітей і звертається до своїх прихожан. На думку Я. Головацького, ці списки і звіти — найкращий критерій для вивчення руської народності. Щодо Галичини, то вчений зазначав, що майже всі уніати за походженням — руські. Проте, на думку вченого, основою для визначення етнічних меж народу має бути мова, як найбільш правильна ознака народності. У поясненнях до “Етнографічної карти…” Я. Головацький зазначав, що межі народностей проведені на мапі на основі мови чи наріччя, яким говорить народ [3].

Українські етнічні межі зображено так.

Українсько-польська етнічна межа починається у підросійській частині України на північний схід від Фрамполя і йде на південний захід до Білгорая і Крешова, тягнеться у південно-східному напрямі галицьким кордоном до Тарногорода і адміністративного кордону Перемишльського повіту, по цьому кордону йде до Дубецька і Сяноцького повіту, проходить через місцевості Березів, Риманів, переходить у Ясельський повіт і проходить на південь від Дуклі, Скальника, Горлиць, Грибова, Нового Санчу і по Сандецькому повіті йде на південь до Північної і на захід вздовж кордону з Угорщиною. У Перемишльському повіті етнічна межа входить на схід в українську етнічну територію польським півостровом до Ярослава і Радимна і з півночі біля Дубецька. Український острів зображено в Ясельському повіті, який охоплює населені пункти Опарівка і Красна [3].

Українсько-словацька етнічна межа починається на галицько-угорському кордоні на південь від Кростенки і тягнеться у південно-східному напрямі через Списький комітат до Старої Любовні, через Шариський комітат — до Плавця і Кам’яниці, між якими входить у південно-західному напрямі у словацьку етнічну територію великим українським півостровом, від Кам’яниці прямує у південно-східному напрямі до Сабінова, відтак на північ до Ґаболтова, оминаючи який, іде на схід до Стебника, за Зборовом повертає на південь до Біловежі, Ґіральтівців і Ганушавців, далі йде на схід через Земплинський комітат до Турян і Стропкова, відтак, звиваючись, на південний схід до Грушова, Стакчина, оминаючи Снину, на південний захід, входить до Ужанського комітату, через який тягнеться у південно-східному напрямі до Ужгорода[3].

Від Ужгорода починається українсько-угорська етнічна межа, яка йде далі по цьому ж комітаті до Холмця, у тому ж напрямі прямує через Берег-Угоцький комітат до Гаті, оминаючи з півночі Мукачеве і Залужжя, доходить до Барбового, Вилока, Гальмина й Угочі[3].

Українсько-румунська етнічна межа починається у Берег-Угоцькому комітаті на схід від Угочі, іде у південно-східному напрямі по кордону Мармароського і Сатмарського комітатів, на південь від Тячева повертає на схід і тягнеться через Мармароський комітат до Довгополя і Великого Бичкова, далі прямує на південний схід до Петрови, Руськови, Вишова, відтак на схід до Борші і кордону з Буковиною, по цьому кордону — до Кирлібаби і через Буковину на північний схід до Арджела, потім на північ до річок Сучава і Серет, далі на північний схід попри Давидівці і Сторожинець до Чернівців, Садгори і Малого Кучурова, по кордону з Російською імперією йде на південний схід до Новоселиці, відтак на північний схід до Хотина і Дністра. Біля міста Серет зобра-жено, як і в К. Черніґа, український острів[3].

        Загалом українські поселення в Угорщині доходять, за картою, до лінії Мишковець-Сатмар, тобто українці проживають також в Абауйварському, Саболцькому і Сатмарському комітатах.

Література

1. Головацкій Я. Этнографическая карта русскаго народонаселенія въ Галичинh, сhверовосточной Угріи и Буковинh – 1 : 1 600 000 / Я. Головацький. — Вhна: Ф. Кёке, [1875].

2. Головацкій Я. Народныя пhсни Галицкой и Угорской Руси / Я. Головацький. – Москва, 1878. – Ч. І. – [4] с., С. 557–747, 368 с., карта.

3. Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.) / Падюка Н. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/zlnb/2008_1/pdf/rozdil 4/Padyuka.pdf