Прабатьківщиною білих хорватів, яка отримала назву «Велика Хорватія», варто вважати територію Верхнього й Середнього Подністров’я, Пруто-Дністровського межиріччя та верхньої течії Тиси. Велика Хорватія, у різі періоди, охоплювала території Західної України (Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь, частина Поділля), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі, Північної Угорщини, частково Німеччини, Австрії та Словенії. Племена антів, склавінів, венедів та карпів зінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчацької культури, V—VII ст.).
Велика Хорватія на середньому та верхньому Дністрі, в Закарпатті, на Сяні і вздовж гір до верхів’їв Одри, Лаби, Заале і Білої Ельстер, позбувшись аварського впливу, роздробилася на племінні князівства. З рухом на південь лехітських племен, одне з яких – вісляни, вклинилося у хорватський масив в районі Кракова, західна частина (Біла Хорватія) перетворилася на анклав, відірваний від решти хорватського массиву, який до XVI ст. втратив своє етнічне обличчя [Леонтій Войтович. "Повертаючись до хорватів Костянтина Багрянородного". 2013].
Велика Біла Хорватія (хорв. Bijela Hrvatska, Velika Hrvatska, Stara Hrvatska, лат. Chrobatia) — це праукраїнська протодержава західних горян (карпів–білих хорватів), одне із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттіли; це поліцентрична протодержава (V ст.- середина Х ст.), конфедерація споріднених хорватських племен вождівського типу.
Утворилася вона у середині V ст., проіснувала до кінця Х ст. У V-VI ст. цей суперсоюз гіпотетично займав територію від середньої течії Пруту і Дністра до верхньої течії рік Вісла, Ельба, Біла Ельстер. Засновником держави був Отко (433 р. н.), котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і котрий правив Римською імперією у 476-493 рр. Проіснувала з різними назвами і перервами (перша слов'янська держава Само (Самослава) у 623—658 рр.). З 955 р. по 999 р. - повноцінне державне утворення - Велика Хорватія (від р. Прут до Баварії) об’єднане під владою одного князя (засновник князь Славник) до 999 р.
З V ст. по 955 р. Велика Хорватія була протодержавою, її не слід розглядати в цей період як якусь конкретну країну (виключення - держава Само (Самослава) у 623—658 рр.), а як геопростір, який переважно населяли хорватські племена. У такому суперсоюзі хорватські племена, зберігаючи свою ієрархію, визнавали зверхність якогось племені-гегемона. Велика Хорватія була такою могутньою, що Славник і його син Собібор навіть карбували у Любечі (Лібіце) власну монету (на той час це було досить рідкісним явищем навіть серед розвинених держав Європи).
Поляки, що окупували хорватські землі в районі Кракова (999 р.), розділили їх на дві частини, після чого Велика Хорватія почала розпадатися. Всередині цього масиву асимілювалися дрібніші племена даків, германців, язигів і роксоланів. Роксолани залишилися у Сер. Подніпров'ї і, згодом, взяли участь у формуванні середньовічних тубільних етносів — антів та русі. У Середньому Подніпров'ї поляни асимілювали ту частину роксоланів, яка не вирушила до Тиси.
Векослав Клаїч (Klaić) та М. Кос (Kos) ототожнюють Велику (Білу) Хорватію з Державою Само (Само — найдавніша відома держава слов'ян, що існувала в 623-660 (626-661) рр. на території сучасних Чехії і Нижньої Австрії (на території моравів, чехів, лужичан, хорутан і панонців).
Хорватський історик Франьо Рачки (Franjo Rački; 1828—1894) й австрійський історик Людо Гауптман (Ludo Hauptmann; 1865-1924) вважали, що столицею Білої Хорватії аж до XI ст. був Краків (польські племена в цей період на цих теренах не проживали - А. Б.).
Після історичних часів Скіфії скіфської, Сарматії та Скіфії гунської на теренах України, за словами Констянтина Багрянородного, в IX- поч.X ст. існувала Русь біля Києва, в якій жили роси (Ρως), а також землі під владою пачинакитів на півдні від гирла Дунаю до хозарської фортеці Саркел на середньому Дону, і на західних теренах – частина Великої Хорватії, в якій жили білі хорвати, а за Доном і Меотидою (Азовське море) – Хазарія, Чорна Булгарія і Мордія. Згодом уся територія сучасної України увійшла в державу Русь з політичним центром у Києві (IX-XIV ст..) [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].
Щодо існування етнополітичного утворення в межах територій, які належали до Великої Хорватії можемо робити висновки з джерел, на які посилається ряд хорватських дослідників. Вони розповідають, з посиланням на арабського географа Аль-Армі (Al-Ğarmi, 9 ст.), що на території, яка знаходиться на відстані 10 днів від печенігів (200-400 км), був коронований правитель всіх правителів на ім’я “Swjjtm.l.k.”. Місце, де він живе, називається «Ğrwab» (Božić M, 2018). З огляду на те, що на території України вплив печенігів сягав аж до Коломийщини (с. Печеніжин), то локалізація цього королівства «Ğrwab» десь між Львовом (Україна) та Краковом (Польща) [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].
Археологiчнi дослiдження останнiх лiт територiй Карпатських Хорватiв, в тому числi велетенських городищ типу Плiснеська, Стiльська, Солонська та iнших, якi були у десятки разiв бiльшими за сучаснi їм мiста Київської Русi, виробничi комплекси з високим рiвнем технологiї типу Рудникiвського металургiйного, відзначення економічного піднесення, що почалося на початку ІХ ст. і спричинило різке розшарування суспільства, в першу чергу за професійною ознакою, дозволяють припускати, що на землях Прикарпаття до кiнця Х ст., коли цi територiї ввiйшли до складу Київської Русi, функцiонувало розвинене диференцiйоване суспiльство, здатне до створення державних органiзмiв [Леонтiй ВОЙТОВИЧ. “БІЛІ” ХОРВАТИ ЧИ “КАРПАТСЬКІ” ХОРВАТИ? ПРОДОВЖЕННЯ ДИСКУСІЇ”].
З історії Великої Хорватії.
Здогадку про існування окремих хорватських князівств на східних землях Великої Хорватії першим висловив Ріхард Репель. Витіснені печенігами з південних районів тиверці розселилися серед хорватів в основному на території пізнішого Теребовлянського князівства, утворюючи й спільні могильники, на яких зберегали своєрідність своїх поховань — під плитами.
Ареали хорватів і тиверців у VIII–IX ст. були заповнені пам'ятками культури типу луки-райковецької, а до того у другій половині V–VII ст. — пам'ятками празького типу. Межа між ними дуже умовна. У III–V ст. складний карпатський симбіоз даків, слов'ян, германців і сарматів закінчився на користь слов'ян-хорватів, які у V–VI ст. почали заповнювати землі Східної Словаччини, басейну Дністра (де вони змішувалися із спорідненим сербським населенням) і Сяну, а далі вздовж Татрів і Судетів дійшли до витоків Одри і Ельби, басейну Заале і Білого Ельстеру. Так утворилася Велика Хорватія. До подібного висновку дійшов О. Майоров [Майоров А. А. Историческая память о Великой Моравии и верховская историко-географическая провинция // Вестник Брянского государственного университета, 2016].
Про це також свідчать балканські топоніми у Хорватії, Боснії і Герцеговині, які зберегли етнічні назви відомих прикарпатських і волинських племен: требовлян (53 назви), засян-присян (1 назва), дулібів (Dulebe, Dulepska — 2 назви), бужан (всього 8 назв), лучан (всього 10 назв), волинян ( всього 5 назв) і черв'ян ( всього 51 назва). Наймовірніше найсильнішим з князівств, які утворилися на землях карпатських хорватів, було князівство требовлян. Початково вони, напевно, займали території пізнішого Звенигородського та Теребовлянського князівств [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].
Частина требовлян під тиском аварів мігрувала за Карпати (сліди міграції збереглися у топонімах Теребля, Требішів), а звідти на Балкани — до Хорватії і Боснії. В часи Святоплука Моравського західна частина князівства требовлян увійшла в орбіту Великоморавської держави і утворила окреме князівство, столиця якого Стільсько на р. Колодниці почала будуватися після падіння Великоморавської держави у кінці ІХ — на початку Х ст. На східних землях требовлян, куди під тиском печенігів відійшли тиверці, сформувалося потужне князівство з центром у Теребовлі або, навіть, два князівства з центрами у Теребовлі та Галичі [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].
У Закарпатті в ІХ–Х ст. хорватський ареал розвивався вздовж долин Лаборця, Ужа і Боржави. Між районом Банської Бистриці і районом Кошиці — Пряшів по водорозділу річок на археологічній карті помітний розрив між городищами, тоді як басейн р. Лаборець, притоки Ондави, до теперішнього угорсько-українського кордону був повністю заселеним. Напевно тут проходили межі між карпатськими хорватами та спорідненими з ними словаками. У кінці ІХ ст. Карпати перейшли угри. Вони застали кілька окремих князівств, найпотужнішим із яких було Земплинсько-Ужанське. Боржавське і Верхньотисянське князівства поступалися йому в території і потужності городищ [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].
Велика Хорватія була племінним об’єднанням білохорватських племен, з території якого в середині VI ст. розпочалося переселення частини хорватських племен у Паннонію і Далмацію.
Близько 560 р. авари розгромили і розчленили Велику Хорватію, змусивши значну частину хорватів перейти в Паннонію і Далмацію. Тому відлами хорватів були розсіяні в Заалі, на Одрі, у Східній Галичині і Чеських Карконосах [Niederle L. Slovanské starožitnosti. Praha, 1906].
У 561-567 рр. авари, які прийшли з Причорномор’я, завоювали Волинь і змусили основну частину дулібів, які були гегемоном волинського союзу племен, міґрувати на захід. Решта дулібів, які залишилися на попередніх теренах, аж до повстання Само знаходилися під аварським гнітом. Отже, союз дулібів міг бути розгромленим між 561 та 562 рр.: у 560 р. авари вбили посла антів Мезаміра; в наступному році розбили кутрігурів і вийшли на Нижній Дунай; василевс Юстиніан запропонував їм як федератам імперії для поселення Паннонію, де жили герули і гепіди [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].
У 561-562 рр. авари розгромили Велику Хорватію і в 587-614 рр. змусили значну частину хорватів (принаймні східна частина яких перебувала під гегемонією дулібів) мігрувати на південь — у Паннонію й на Балкани (де вони живуть і нині). Десь з другої третини VII ст. з аварською залежністю було покінчено і союз відродився під гегемонією волинян.
Отже перша міграція хорватів на Балкани тривала 587–614 рр. і брали у ній участь під впливом аварів, залежні від них хорвати, які зайняли Паннонію, перейшовши туди по Тисі з Карпатського регіону. Дунай вони могли форсувати між впадінням Морави і Тиси. Навпроти гирла Тиси розташовувалася потужна візантійська фортеця Сірміум, яку імперія утримувала ще у VII ст., отже вірогідний район переправи можна звузити від впадіння Морави на лівому березі до місцевостей навпроти гирла ріки Драви. Басейн Драви хорвати освоїли між 587–593 рр. Пізніше у VIII ст. тут виникла Паннонська марка імперії франків, на західних рубежах якої були поселення Horvatzsidany, Horvatino. З цієї території хорвати стали просочуватися у межиріччя Драви і Сави, звідки перейшли у нинішню Боснію. А вже з Боснії форсували прохід до Адріатичного побережжя через Клісу та Салону [Леонтій Войтович. "Повертаючись до хорватів Костянтина Багрянородного". 2013].
У хорватський масив племен вклинилися сілезькі і лехітські племена (це група західних слов’ян), головне з яких — вісляни. Вони вклинилося в хорватський масив у районі Кракова і розділило його на дві частини. Рух на південь сілезьких та лехітських племен відділив Західну (тобто Білу) Хорватію, що розташовувалася у верхній течії рік Вісла, Ельба і Біла Ельстер, від решти Великої Хорватії.
Друга міграція на Балкани тривала у 626–630 рр. на заклик василевса Іраклія і була спрямована проти аварів. У ній брали участь хорвати з Білої (Західної) Хорватії, які жили за Баварією. Ті ж хорватські анклави, які там (верхня течія рік Вісла, Ельба і Біла Ельстер) залишилися, століттями зберігали автономію і були асимільовані німцями лише в XIV-XV ст. Ця міграція завершилася завоюванням Далмації, де виникло 11 хорватських жупаній (князівств), спочатку залежних від Візантії, а потім самостійних, про що свідчить прийняття християнства латинського обряду [Леонтій Войтович. "Повертаючись до хорватів Костянтина Багрянородного". 2013].
У ІХ ст. частина хорватських князівств, щонайменше до р. Стрий, були включені в орбіту Великоморавської держави князя Святоплука. Напевно, їхню долю розділили і закарпатські хорвати. Всі ці регіони поступово стали приймати християнську релігію.
За Святополка I (Святоплука Моравського; 871-894 рр.) окремі племена хорватів, а також і вісляни ввійшли до складу Великої Моравії.
На сході межі впливу Святоплука Моравського сягали витоків Бугу і річки Стрий, де розміщалися племінні хорватські князівства засян, поборан (бобрян) і требов’ян. У Карпатах межі впливу Святоплука сягали верхньої течії Пруту. В сферу його впливу входило, напевно, і Затисся в Закарпатті. Хорватські князівства у Середньому Подністров’ї після розпаду Великої Хорватії, очевидно, залишалися незалежними. Після падіння Великої Моравії поборани (бобряни) і требов’яни вийшли з-під моравського впливу, а засяни, схоже, потрапили під угорську, а пізніше польську зверхність. Ці племінні князівства в Х ст. завоював і включив до складу своєї держави київський князь Володимир Святославич [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].
863 р. - Кирило й Методій охрестили населення Закарпаття ще до хрещення Моравії. Охрестивши білих хорватів Закарпаття, Кирило й Методій залишили там частину священників та єпископа і щойно після того вирушили т.зв. «соляною» дорогою вздовж течії Тиси і Дунаю у Велику Моравію.
На думку закарпатського історика Стефана Папа (1917–1990) слов’янські просвітителі Кирило і Мефодій почали свій поступ з цих земель і мова їх перекладу Біблії – тодішня хорватська мова. Тут відомі ротонди ІХ ст. у Михайловцях, Горянах біля Ужгорода, Красній над Горнадом біля Кошиць. Гайдудорозький угорський греко-католицький єпископ І. Тимко доводив, що християнство на цих теренах існувало вже у VII–VIII ст. Легенда про св. Івана з документу 1032 р. розповідає про пустельника, який жив в районі Нова Весь у Спіші в долині, яка називається «долиною св. Івана». За С. Папом у Спішському Підгороді було руське єпископство, ліквідоване у 1320-х рр. після придушення повстання Петра Петуні. Тут у ротонді був похований єпископ Горазд, наступник Мефодія. Про це, на його думку, свідчили уривки з Біблії, писані кирилицею, митра єпископа східного обряду, які зберігалися у скарбниці Спішської капітули. Такі ж самі кириличні фрагменти ХІ–ХІІ ст. на пергамені з рядками пісень в честь св. Дмитра Солунського були знайдені Іваном Панькевичем у церкві с. Острожниця на Пряшівщині [Леонтій Войтович. "Повертаючись до хорватів Костянтина Багрянородного". 2013].0
863 р. - початок хрещення народів Великої Моравії, зокрема білих хорватів.
Наприкінці ІХ ст. Карпати перейшли угри. Вони застали кілька окремих князівств, найпотужнішим з яких було Земплинсько-Ужанське. Боржавське і Верхньотисянське князівства поступалися йому в території і потужності городищ. Існувало ще Нижньотисянське князівство, правитель якого Глад допомагав поширенню християнства у Болгарії. Завоювання цього князівства завершилося аж у часи короля Стефана на початку ХІ ст. [Леонтій Войтович. "Повертаючись до хорватів Костянтина Багрянородного". 2013].
Угорський вождь Алмош обійшов Верхньотисянське і Боржавське князівства та спрямував свій удар проти земплинсько-ужанського князя Лаборця. Прорвавшись з оточення після падіння Ужгорода, Лаборець втікав у Земплин. Його наздогнали в околицях с. Ластомир над р. Свіржавою. Князь потрапив у полон і був повішений. Руїни церкви на цьому місці, напевно спорудженої над його могилою, підтверджують цю легенду. Свіржава з тиго часу зоветься Лаборцем. Боротьба була запеклою і під час штурму Земплина загинув Алмош.
Немає ніяких підстав вважати, що закарпатські князівства були приєднані Володимиром Святославичем до Київської Русі. Скоріше вони певний час ще зберігали незалежність, поступово втягуючись в орбіту Угорського королівства. Стефан І завершив завоювання Земплинського князівства і приєднав обидва потисянські князівства. Від Боржавського князівства він відгородився засіками. Перший кордон відновлюється по топоніміці цих засік: від токайських гір до р. Тиси, звідти до болота Лап, рік Самош і Красна. Процес приєднання цих земель був завершений на початку ХІ ст. Можливо, що древлянський князь Святослав Володимирович, який втікаючи в Карпати, загинув у 1015 р. поблизу пізнішого міста Сколе, який був сином «чехині», а його сина звали Яном, якось був пов’язаний з останнім боржавським князем [Леонтій Войтович. "Повертаючись до хорватів Костянтина Багрянородного". 2013].
907-955 рр. - Хорватія і Краків були у складі Київської Русі. Нестор повідомляє: “Іде Олег на греки, а Ігоря оставі в Києві і поя із собою варяг множества... і в’ятичів, і хорватів, і дулібів”. Немає навіть натяку на те, що Олег силою змусив хорватів коритися собі, і цей факт добровільності має величезне значення, оскільки означає їх самоідентифікацію як русинів, визнання своєї належності саме до руського етносу.
955 р. - розгром князем Славником за допомогою німців, мадяр, приєднання ним до своїх земель Краківського і Стільського князівства білих хорватів (праукраїнців) та утворення Великої Хорватії на просторі від р. Прут до Баварії. Князь Славник зайняв ще князівство Гонтів-Пазманів та князівство Крака на протележному боці Карпат.
З того часу Велика Хорватія стає повноцінним державним утворенням об’єднаним під владою одного князя і таким потужним, що син Славника Собібор навіть почав карбувати у Любечі (Лібіце) власну монету (на той час це було досить рідкісним явищем навіть серед розвинених держав Європи).
Від 955 р. важко зрозуміти, кому належить Засяння — Київській Русі, чехам чи існує як самостійна держава Велика Хорватія, якою править хорватський князь Славник з Любеча. Із повідомлення про кордони Празького єпископства “по річку Буг” можна зрозуміти, що у 966—981 рр. Хорватія була залежна від Чехії.
Однак історики не звертають увагу на той факт, що від 955 і до 995 р. на території Чехії було два князівства — власне чеське, зі столицею в Празі, і білохорватське, з центром в Любечі, де правила династія Славників. У Любечі, однак, білі хорвати визнавали свою належність до Празького єпископства, бо син цього Славника був там єпископом. Тому й не дивно, що його кордони справді сягали тоді Бугу і Стирі, але це були не державні кордони чеського князівства, а церковні і, можливо, Великої Хорватії, яку представляла династія Славників. Однак повідомлення Кузьми Празького у першій чеській хроніці можна було зрозуміти так, ніби кордони Празького єпископства і державні кордони чеського князівства збігалися, і з його легкої руки утвердилася версія, що і Краків, і Перемишль належали тоді не хорватам, а чехам.
У кінці Х ст. угри розгромили Велику Моравію. Хорватські князівства залишалися об’єктами експансії сусідів – Чехії, Угорщини, Польщі та Київської Русі, які почали консолідувати свої держави
В середині Х ст., коли Костянтин Багрянородний завершив писати свій трактат, Велика Хорватія як єдина держава вже не існувала. В її західній частині існувала держава Біла Хорватія, яка, можливо також носила назву Великої. Рівночасно східні землі Великої Хорватії і далі традиційно продовжували називатися Великою Хорватією [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].
968-972 рр. – походи Великого київського князя Святослава на Дунай. Перша спроба збирання усіх руських земель.
981 р. - похід Великого київського князя Володимира на Велику Хорватію аж «за Віслу». Нова спроба «збирання усіх руських земель». Приєднання до Київської Русі Стільського князівства, Червенських міст і Перемишля.
981 р. “іде Володимир на ляхи”, на Перемишль, як це написав Нестор або переписувачі його літопису. Російський історик Василь Татищев пише про цю подію так: “пошедь Володимир на польського князя Мечислава за Віслою”. Праця Татищева є унікальною тому, що він був єдиним істориком, який користувався найдавнішими літописами, що збереглися у глухих монастирях та у старовірів. Деякі з цих літописів, ймовірно, не бачив сам Нестор (пізніше, під час боротьби зі старовірами, усі вони або пропали, або були знищені). Оскільки “за Віслою”, в районі Серадза і Каліша, саме в той час зафіксована поява міста Руссова і аж 6 сіл із назвою Володимирівка, то більшість вчених схиляється до думки, що Володимир ходив тоді на Серадщину.
Що пов’язувало цей регіон із Руссю і чому Володимир ходив туди, за тисячу кілометрів від Києва, є навіть більшою загадкою для історії, ніж минуле самого Засяння. Єдиною і найбільш вірогідною версією є та, що дніпровські поляни ще пам’ятали про те, як півтисячоліття тому прийшли з Серадщини та Опілля у Придніпров’я, і Володимир, можливо, вважав Серадщину своєю “отчиною”, а тому, щойно для неї виникла серйозна загроза із заходу, негайно кинувся її рятувати. Прикметно, що саме до Каліша згодом ходили ті правителі Русі, які мріяли відновити її у стародавніх кордонах: Данило Галицький у 1229 р. і Богдан Хмельницький, який у 1650 р. направив сюди своїх агентів для підготовки повстання проти Польщі. Є документальні свідчення того, що похід Володимира виявився більш-менш вдалим. Серадщину він, правда, не врятував, але Краківську Русь, Засяння таки відстояв, і з німецьких джерел 983 р. відомо, що кордони польської держави далі на схід від річки Пілиця тоді не йшли.
990 р. - початок другої хвиляі польської навали на схід. Польський князь Болеслав Хоробрий дійшов майже до самого Кракова. Саме тоді княгиня Ода писала у 990 p.: “Us guein locum gui dicitus Russe, et fines *Russe extendentes us gue in Cracoa”, що в перекладі з латини означає, що сусідньою з Польщею територією є Русь, а кордони Русі простягаються аж до Кракова, що є основним інструментом реконструкції наших етнічних кордонів у X ст.
992-993 рр. – чергова спроба «збирання усіх руських земель». Похід Володимира Великого на хорватів і приєднання до Київської Русі Краківського князівства разом з Сілезією.
Хорватські князівства, які знаходилися у Посянні та в басейні Верхнього і Середнього Дністра та Верхнього Пруту, у кінці Х ст. були завойовані великим князем київським Володимиром Святославичем і приєднані до Київської Русі. Дві «чехині» в числі дружин Володимира, напевно, були дочками останніх хорватських князів із деяких з цих князівств. В ХІ ст. на більшості земель карпатських хорватів склалася Галицька земля, єдність якої була зумовлена спільним етнічним походженням.
Схоже, що найсильнішим з князівств, які утворилися на землях карпатських хорватів, було князівство требовлян. Початково вони, напевно, займали території пізнішого Звенигородського та Теребовельського князівств. Їх кордони можна приблизно окреслити межами поширення наддністрянської (опільської) говірки, тобто всередині лінії Хирів – Мостиська – Яворів – Рава – Червоноград – Зборів – Микулинці – Кам’янець-Подільський – Заліщики – Товмач – Перегінсько – Долина – Болехів – Хирів, з врахуванням її зменшення на півночі і північному сході за рахунок волинських територій [Леонтій Войтович. "Повертаючись до хорватів Костянтина Багрянородного". 2013].
Частина требовлян під тиском аварів мігрувала за Карпати (сліди міграції збереглися у топонімах Теребля, Требішов), а звідти на Балкани – у Хорватію і Боснію (де збереглося 53 топоніми з племінною назвою).
В часи Святоплука Моравського західна частина князівства ввійшла в орбіту Великоморавської держави і утворила окреме князівство, столиця якого Стольсько на р. Колодниці почала будуватися після падіння Великоморавської держави у кінці ІХ – на початку Х ст. На східних землях требовлян, куди під натиском печенігів відійшли тиверці, сформувалося потужне князівство з центром у Теребовлі або, навіть, два князівства з центрами у Теребовлі та Галичі [Леонтій Войтович. "Повертаючись до хорватів Костянтина Багрянородного". 2013].
995 р. – зруйнування чехами столиці білих хорватів на заході (Любеча) і приєднання до Чеського королівства західної частини Великої Хорватії.
999 р. – захоплення Болеславом Хоробрим Кракова та остаточний розподіл Великої Хорватії між Польщею, Київською Руссю, Чехією та Угорщиною.
Польський князь Болеслав Хоробрий у 999 р. зайняв білохорватський (русинський) Краків і на цій підставі висунув претензії на усі хорватські землі, які тоді належали Чехії, Київській Русі та Угорщині. Прикметно, що ніхто не наважився відкинути ці вимоги, тож Болеслав Хоробрий зайняв величезну територію від Лаби до Дунаю і Тиси. Останній із місцевих князів, Собеслав, був убитий поляками поблизу Праги у 1004 р.
ДЖЕРЕЛА
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.
*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.
*Водяк Галина. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023.
*Войтович Л. “Білі” хорвати чи “карпатські” хорвати? // Миколаївщина. Збірник наукових статей. Львів, 1998. Т. 1. С. 49–79.
*Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок ХVI ст.). Склад, суспільна і політична роль. Львів, 2000. С. 122–123.
*Войтович Л. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього середньовіччя // Україна в Центрально-Східній Європі. Київ, 2004. Вип. 4. С. 105–132.
*Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.
*Войтович Л. В. Стільсько: між фактами і вигадками. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2020. Вип. 33. С. 13-37.
*Майоров А. Великая Хорватия. Этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона. Санкт-Петербург, 2006. С. 175.
*Майоров О. Велика Хорватія, яку називають “Білою”. До питання про походження і значення хорватських етнічних назв // Миколаївщина. Збірник наукових статей. Львів, 2006. Т. 3. С. 31–65.
*Семенюк С. Український путівник по Польщі: історико-краєзнавчі нариси. — Львів : Апріорі, 2007. — 723 с.
*Семенюк С. Український путівник по Словаччині: історико-краєзнавчі нариси. — Львів : Апріорі, 2007. — 346 с.
*Семенюк С. Історія Українського народу. — Львів : Апріорі, 2010. — 608 с. — ISBN 978-966-2154-14-6.
*Семенюк С. Українські історико-етнічні землі (Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина, Чехія, Австрія, Саксонія). — Львів : Апріорі, 2011. — 640 с. (170х240 тв. обкл.). — ISBN 978-617-629-022-3.
*Семенюк С. Феномен українства. — Львів : Апріорі, 2013. — 661 с.
*ЯВІР ІСКРА Борис. Галицькі хорвати. Перша частина тексту «Хорватське питання: до проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини». 2014.
*Zástěrová B. Hlavni problemy z počátku dejin slovanskych narodů // Vznik a počátky slovanů. Praha, 1956. T. 1. S. 34–45.
*Modelski T. E. Z onomastyki i terminologji średniowiecznej // Kwartalnik Historyczny. Lwów, 1920. T. 34. S. 11–14.
*Niederle L. Slovanské starožitnosti. Praha, 1906. D. 2. Sv. 1. S. 368–370; 1911. D. 3. S. 196–197
*Šimek E. Dudlebi, Volynane, Lučane, Cesti, Chorvate a Cechove // Slavia Antiqua. Poznań, 1948. T. 1. S. 351–360.
*Šišić F. Povijest Hrvata u vrijeme narodnih vladara. Zagreb, 1925. S. 86–88.
*Hauptmann Lj. Dolazak Hrvata // Zbornik Kralja Tomislava. Zagreb, 1925. S. 86–88.
Немає коментарів:
Дописати коментар