Хорватія Велика, Хорватія Червона, Хорватія Закарпатська – праукраїнські державні утворення. Польська карта 1831 р.

Карта "POLSKA nabytki od roku 860 - 1333" Марії Регіни Корженьовської (Maria Regina  Korzeniowska; 1793—1874) в атласі  "Atlas historyczny, genealogiczny, chronologiczny i geograficzny Polski". Атлас виданий у співпраці з Лелевелем і С. Шавашкевичем. Видавництво Варшава (1831 р.). Також опублікувала «Génealogija Królów polskich» (Вільно, 1839) і «Genealogiczny obraz monarchów polskich» (1845).

На карті позначені з межами: Хорватія Велика (територія включала теперішню Східну Польщу, частину Словаччини, закерзонські українські землі, теперішнє м. Краків, північна межа – р. Західний Буг), Хорватія Червона (територія включала теперішні міста Перемишль та Галич, на сході межувала з Волинню, південна межа – р. Прут), Хорватія Закарпатська (територія Придунайської низовини, південна межа доходила до р. Дунай, північна межа – Татри та Карпати).

Хорватія  (лат. Chrobatiaхорв; хорв. Bijela Hrvatska, Velika Hrvatska, Stara Hrvatska) — прадавня батьківщина українців. Процеси етногенезу праслов'ян відбувалися у 2 тис. до н. е. на території Центральної Європи та лісостепу Східної Європи. Автор VI ст. н.е. Йордан писав, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами – венедів, антів і склавінів. Так визначаються вони й в працях інших авторів VI ст., зокрема Прокопія Кесарійського, Псевдомаврикія й Менандра Протектора. 

«Засновником Великої Хорватії  був хорватський князь Самослав (якщо вірити Аль Масуду, це був волинський або дулібський князь, на ім'я Маджак), який переміг у кривавому протистоянні аварів і франків, розширив кордони своєї держави до Кадан та Веймара на заходi i Стільська на сході. 

 У 662 р. він помер, держава розпалася, утворилося багато князівств, п’ять з них були хорватськими: Нетранське, де правили прямі нащадки Славника (нам відомі лише імена Прибини і Коцеля, де панували нащадки Крака, Стільське (правителі невідомі), Хорутанське на територйії сучасної Австрії i Білохорватське в Богемії (Чexii), правителю якого, князю Славнику, в середині X ст. вдалося  знову об’єднати Велику Хорватії в одну державу, яка, хоч і на короткий час  (тому про неї так мало відомостей), стала однією з найбшьших країн у Європі.  Отже, Велика Хорватія існувала не тільки в сер. X ст., коли її описав Багрянородний, а в тому чи іншому вигляді мало не чотири століття (631-995 рр.), і процеси, що в ній відбувалися, кардинально вплинули на подальший  розвиток не тільки руського світу, а й усього слов’янства» [Семенюк. С. Українські історико-етнічні землі (Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина, Чехія, Австрія, Саксонія). 2011. С. 101-102.].

Про засновника Великої Хорватії, другої після Одоакра Давньоруської імперії, Самослава

Одним із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттили, була праукраїнська держава західних горян (карпів - білих хорватів). Утворилася вона у середині V ст. н. е. Проіснувала праукраїнська держава до кінця ІХ ст. Засновником держави був Отко (433 р. н.),  котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і котрий правив Римською імперією у 476- 493 рр., подарувавши їй, як пишуть історики, мир і спокій на весь період свого правління.

«Покінчивши з дулібами, авари почали винищувати інші слов’янські племена: насамперед хорватів. Стало зрозуміло, що якщо слов’яни не об’єднаються i спільними силами не виступлять проти Аварського каганату, доля дулібів спіткає кожного з них. Місію об’єднання ycix слов’янських сил взяв на себе давньоруський князь Самослав.

3 розповіді Фредегара відомо, що у 623 р. Самослав об’єднав навколо себ yci найближчі слов’янські племена, розбив аварів, а потім i франків; у 627 р. був обраний королем i правив 35 років, тобто до 658 р. або, якщо починати лік із дати обрання, до 662 р. (Свод, с. 48-58).

Франкські джерела, намагаючись приховати ганьбу поразки від «варвара» твердять, що за етнічним походженням Самослав був франком, який як купець проходив через землі слов’ян i погодився на їх прохання очолити боротьбу з аварами. Слов’янське ім’я князя Самослав, яке франки спростили до Само, спростовує це твердження. Скоріше за все, ця своєрідна версія «норманської теорії» була вигадана для того, щоб зберегти обличчя, адже цей «варвар» після перемоги над аварами боровся із франками i завдав ix королю Дагоберту стільки ганебних поразок, що останній помер від розпачу у 638 р. Не виключено також, що первинний текст погано зрозуміли перекладачі та переписувачі, i розповідь про захоплення Самославом франкських купців у них перетворилася на розповідь про Самослава як франка i купця.

Самослав не міг бути франком, що випливае зі слів Дагоберта, який назває себе i франків християнами, а Самослава та його народ «псами», причому князь не заперечує того факту, що він не  християнином, i гордо заявляє: «Так, ми пси, які призначені для того, щоб ycix вас роздерти» (The fourth book of the Chronicle of Fredegar. Greenwood Press, 1981. § 68).

Те, що Самослав не був франком, а отже i християнином, засвідчує й те, i він як поганин мав аж 12 дружин, 22 сина та 15 дочок. Kpiм того, на переговори з ним франки посилали слов’янина (Фредегар пише, що той мав слов’янськ одяг) Cиxapia (певно 3axapiя), у чому не було би жодної потреби, якби Самоеслав володів мовою франків. Bpeштi-решт, баварські джерела (Conversio Bagoanorum), яким, на вiдмiнy від франків, не було сенсу приписувати Самославу франкське походження, називають нашого князя слов’янином з Каринтії.

До якого ж слов’янського племені належав Самослав? У центрі його iмперії опинилася Моравія, тож виходячи з факту існування в IX ст. Велико!ї Моравії, більшість вчених воліє називати його чехом.

Насправді Самослав міг бути лише давньоруським, а не просто слов’янським чи чеським князем, оскільки його завоюваннями найбільше скористалися білі хорвати та дуліби, і на момент появи тут угорців не тільки топоніми, але й номенклатура назв, пов'язаних із функціонуванням держави (в тому числі і Великої Моравії), була виключно руською...» [Семенюк. С. Українські історико-етнічні землі (Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина, Чехія, Австрія, Саксонія). 2011. С. 48-49.].

Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни - жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни - над Десною і Сеймом; древляни - між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани - вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі - над Дністром і Бугом; тиверці - між Бугом і Прутом; білі хорвати - на Підкарпатті. Серед усіх українських племен провідне значення набувають білі хорвати та поляни (з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь»). Крім Київської Русі, часові рамки якої точно не визначені, в Європі існувала ще одна русько-слов’янська держава, а саме Велика Хорватія, засновником якої був нітранський князь Самослав. Про білих хорватів у Галичині писали неодноразово й українські історики, зокрема, М.Грушевський і Д.Дорошенко. Початок формування польського народу припадає на Х-ХІ ст. Його основою стали сім західнослов'янських племен: поляни (нижня течія р. Варти), серадзяни (верхня Варта), слензяни (сілезяни, верхня Одра), вісьляни (верхня Вісла), мазов'яни (середня Вісла), куяв'яни (нижня Вісла) та поморяни (узбережжя Балтики від Одри до Вісли).

За польською Вікіпедією: "Біла Хорватія (Chrobacya, Chrobacia, Chrobatia) - історична територія з спірною ситуацією, розташована в Центральній Європі. Найчастіше ототожнюється з Малопольщою" (Малопольща або Мала Польща — історична область в Польщі вздовж верхньої Вісли. Головне місто — Краків. — А. Б.).

Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн при костелі св. Петра під Зальцбургом (Австрія) повідомляє:
“Року Божого 477 Одоакер, король рутенів (Odoacer Rex Rhutenorum), а також гепідів, готів, унгарів і герулів, виступаючи проти церкви Божої, благочестивого Максима з його 50 учнями, що молилися з ним в цій печері, за сповідання віри жорстоко мучено та скинуто вниз, а провінцію Норікум мечем і вогнем спустошивши”. Рутенія — назва України в історичних джерелах, написаних латиною XIII-XIX ст.