Хорватія Велика, Хорватія Червона, Хорватія Закарпатська – праукраїнські протодержавні утворення. Польська карта 1831 р.

Марія Регіна Корженьовська.

Марія Регіна Корженьовська (Maria Regina  Korzeniowska; 1793—1874) — поміщиця Подільської губернії Російської імперії, походила з дворянського роду Корженьовських.

1831 р. Карта «POLSKA nabytki od roku 860–1333» в атласі «Atlas historyczny, genealogiczny, chronologiczny i geograficzny Polski». Атлас виданий у співпраці з Лелевелем і С. Шавашкевичем. Видавництво Варшава (1831). Також опублікувала «Génealogija Królów polskich» (Вільно, 1839) і «Genealogiczny obraz monarchów polskich» (1845).

На карті позначені з межами: Хорватія Велика (територія включала теперішню Східну Польщу,  Українське Надсяння, теперішнє м. Краків, частину Словаччини, північна межа – р. Західний Буг), Хорватія Червона (територія включала теперішні міста Перемишль та Галич, на сході межувала з Волинню, південна межа – р. Прут), Хорватія Закарпатська (територія Придунайської низовини, південна межа доходила до р. Дунай, північна межа – Татри та Карпати). 

Прабатьківщиною білих хорватів, яка отримала назву «Велика Хорватія», варто вважати територію Верхнього й Середнього Подністров’я, Пруто-Дністровського межиріччя та верхньої течії Тиси. Велика Хорватія, у різі періоди, охоплювала території Західної України (Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь, частина Поділля), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі, Північної Угорщини, частково Німеччини, Австрії та Словенії.  Племена антів, склавінів, венедів та карпів зінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчацької культури, V—VII ст.)

Велика Біла Хорватія (хорв. Bijela Hrvatska, Velika Hrvatska, Stara Hrvatska, лат. Chrobatia) —  це праукраїнська протодержава західних горян (карпів–білих хорватів), одне із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттіли;  це поліцентрична протодержава (V ст.- середина Х ст.), конфедерація споріднених хорватських племен вождівського типу.   

 Утворилася вона у середині V ст., проіснувала до кінця Х ст. У V-VI ст. цей суперсоюз гіпотетично займав територію від середньої течії Пруту і Дністра  до верхньої течії рік Вісла, Ельба, Біла Ельстер. Засновником держави був Отко (433 р. н.), котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і котрий правив Римською імперією у 476-493 рр. Проіснувала  з різними назвами і перервами  (перша  слов'янська держава Само (Самослава) у 623—658 рр.). З 955 р. по 999 р.  -  повноцінне державне утворення - Велика Хорватія (від р. Прут до Баварії)   об’єднане під владою одного князя (засновник князь Славник) до 999 р.

З V ст. по 955 р. Велика Хорватія була протодержавою,  її не слід розглядати в цей період як якусь конкретну країну (виключення - держава Само (Самослава) у 623—658 рр.), а  як геопростір, який переважно населяли хорватські племена. У такому суперсоюзі хорватські племена,  зберігаючи свою ієрархію, визнавали зверхність якогось племені-гегемона.  Велика Хорватія була такою могутньою,  що Славник і його син Собібор навіть  карбували у Любечі (Лібіце) власну монету (на той час це було досить рідкісним явищем навіть серед розвинених держав Європи).

 Поляки, що окупували хорватські землі в районі Кракова (999 р.), розділили їх на дві частини, після чого Велика Хорватія почала розпадатися.  Всередині цього масиву асимілювалися дрібніші племена даків, германців, язигів і роксоланів. Роксолани залишилися у Сер. Подніпров'ї і, згодом, взяли участь у формуванні середньовічних тубільних етносів — антів та русі. У Середньому Подніпров'ї поляни асимілювали ту частину роксоланів, яка не вирушила до Тиси. 

Векослав Клаїч (Klaić) та М. Кос (Kos) ототожнюють Велику (Білу) Хорватію з Державою Само (Само — найдавніша відома держава слов'ян, що існувала в 623-660 (626-661) рр. на території сучасних Чехії і Нижньої Австрії (на території моравів, чехів, лужичан, хорутан і панонців). 

Хорватський історик Франьо Рачки (Franjo Rački; 1828—1894) й австрійський історик Людо Гауптман (Ludo Hauptmann; 1865-1924) вважали, що столицею Білої Хорватії аж до XI ст. був  Краків (польські племена в цей період на цих теренах не проживали - А. Б.).

Після історичних  часів Скіфії скіфської, Сарматії та Скіфії гунської на теренах України, за словами Констянтина Багрянородного, в IX- поч.X ст.  існувала Русь біля Києва, в якій жили роси (Ρως), а також землі під владою пачинакитів на півдні від гирла Дунаю до хозарської фортеці Саркел на середньому Дону, і на західних теренах  – частина Великої Хорватії, в якій жили білі хорвати, а за Доном і Меотидою (Азовське море) – Хазарія, Чорна Булгарія і Мордія. Згодом  уся територія сучасної України увійшла в державу Русь з політичним центром у Києві (IX-XIV ст..) [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].

Щодо існування етнополітичного утворення в межах територій, які належали до Великої Хорватії можемо робити висновки з джерел, на які посилається ряд хорватських дослідників. Вони розповідають, з посиланням на арабського географа Аль-Армі (Al-Ğarmi, 9 ст.),  що на території, яка знаходиться на відстані 10 днів від печенігів (200-400 км), був коронований правитель всіх правителів  на ім’я “Swjjtm.l.k.”.   Місце, де він живе, називається «Ğrwab»  (Božić M, 2018). З огляду на те, що на території України   вплив печенігів сягав аж до Коломийщини (с. Печеніжин), то локалізація цього королівства «Ğrwab»  десь між Львовом (Україна) та Краковом (Польща) [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].

Археологiчнi дослiдження останнiх лiт територiй Карпатських Хорватiв, в тому числi велетенських городищ типу Плiснеська, Стiльська, Солонська та iнших, якi були у десятки разiв бiльшими за сучаснi їм мiста Київської Русi, виробничi комплекси з високим рiвнем технологiї типу Рудникiвського металургiйного, відзначення економічного піднесення, що почалося на початку ІХ ст. і спричинило різке розшарування суспільства, в першу чергу за професійною ознакою, дозволяють припускати, що на землях Прикарпаття до кiнця Х ст., коли цi територiї ввiйшли до складу Київської Русi, функцiонувало розвинене диференцiйоване суспiльство, здатне до створення державних органiзмiв [Леонтiй ВОЙТОВИЧ. “БІЛІ” ХОРВАТИ ЧИ “КАРПАТСЬКІ” ХОРВАТИ? ПРОДОВЖЕННЯ ДИСКУСІЇ”].

Огляд літератури.

Про білих хорватів у Галичині писали неодноразово відомі українські історики, зокрема, М. Грушевський і Д. Дорошенко та ін. Література про білих хорватів і хорватський етногенез налічує сотні книг і статей кількох десятків авторів. Огляди цієї літератури за певні періоди можна почерпнути у Л. Нідерле, Тадеуша Модельського, Федро Шішіча, Любо Гауптмана, Ю. Відаєвича, Г. Лябуди, Богуміли Застерової, Г. Ловмянського,  Л. Войтовича, В. Iдзьо, С. Семенюка, О. Майорова, Т. Дишканта, А. Байцара, Г. Водяк та ін.

Історичні згадки.

Вперше назву племені хорватів згадують у зв'язку з містом Танаїс, яке розташовувалось у гирлі річки Дон при впаданні в Азовське море. Історичні хроніки записані грецькою мовою в ІІІ столітті н. е. Хорватів згадують за часів правління правителя Танаїса — Савромата ІІ (175–211). Там згадували достойне ім'я Хорват (Choroathou). Інша згадка про хорватів припадає на правління Рескупоріда (Rescuporides), сина Савромата ІІ — Хорват Сандарсіон (Choroathus Sandarsion), як одного із чотирьох архонтів Танаїса. Якщо не зважати на грецьке закінчення «-os», то в обох записах будемо мати власне хорватське ім'я на старому кайкаючому діалекті (Kaikavian).

Деякі дослідники версію про зв'язок цих назв з історичними хорватами трактують як випадковий термінологічний збіг [Katišić R. Kunstmannovi lingvisticki dokazi o seobi Slavena si uga na sjever // Starohrvatska Prosvjeta. — ą20. — 1990 (1992). — S.225-328].

Білі хорвати (предки українців) та Балканські хорвати. Версії походження народу (білих хорватів, карпатських хорватів)

 Лiтература про ранніх хорватiв i хорватський етногенез налiчує сотнi книг i статей кiлькох десяткiв авторiв. Її огляди за певнi перiоди можна почерпнути в Любора Нiдерле (Lubor Niederle), Тадеуша Модельського (Tadeusz Modelski), Федро Шiшiча (Ferdo Šišić), Людо Гауптмана (Ludo Hauptmann), Йозефа Вiдаєвича (Józef Widajewicz), Герарда Лябуди (Gerard Labuda), Богуміли Застерової (Bohumila Zasterova), Генріка Ловмянського (Henryk Łowmiański) та Леонтія Войтовича. Але проблема в тому, що українські історики з цією літературою не ознайомлені. Тому й далі, користуючись працями деяких дослідників ХІХ ст. та ігноруючи надбання світової науки, карпатських хорватів неправильно називають білими хорватами [Войтович Л. В.  Стільсько: між фактами і вигадками. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2020. Вип. 33. С. 13-37]. 

Процеси етногенезу праслов'ян відбувалися в II тис. до н. е. на території Центральної Європи й лісостепу Східної Європи. Автор VI ст. н. е. Йордан писав, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами – венедів, антів і склавинів. Так визначаються вони і в працях інших авторів VI ст., зокрема Прокопія Кесарійського, Псевдомаврикія й Менандра Протектора.

Племена антів, склавінів, венедів та карпів  усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчацької, пеньківської та суково-дзедзіцької археологічних культур [Баран В. Д. Слов'янські ранньосередньовічні культури та їх підоснови // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. — Львів : Ін-т українознавства, 1995. — Вип. 6. — С. 191—204.] (похідних від пшеворської, зарубинецької [Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка-2000. — 1993. — № 5 (7). — С. 19.] та київської [Томенчук Б. Чорногора в історії давніх слов'ян // Жовтень. — 1985. — № 11. — С. 99-102] культур), але виключно на «супер-етнічному» рівні: і лише зіткнувшись з Римом, як вважає С. В. Назін, самоозначилися саме як «нероманізовані» (на відміну від кельтів та даків-волохів),— «слов'яни» — «ті, що зрозуміло говорять», аналогічно до «шкиптарет» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва албанців), «еускалдунак» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва басків), «квади» — «ті, що (зрозуміло) говорять» (дв.-ісл. kveða «говорити»; ранньогерманські племена, відомі ще як «Свевський союз»).

 Крім так званого східного вектора розвитку українства, був ще й західний, не менш важливий, а то й більш значущий для нас, — стверджує історик Святослав Семенюк.  Але про нього в нас чомусь «забули». Тим часом археологів вражає дивовижна ідентичність пам’яток матеріальної культури VII-IХ ст. на всьому величезному просторі від Влтави до Дніпра і від Дунаю до середньої течії Вісли. І то недарма. Адже, крім Київської Русі, існували й Наддунайська, Краківська, Угорська, Моравська, Сілезька, Полабська Русі, які Костянтин Багрянородний об’єднав під назвою Велика Хорватія... Впродовж 2007-2008 рр. учені Харківської криміналістичної лабораторії дослідили геном чи не всіх слов’янських народностей і з’ясували, що найдужче збігаються генетичні коди українців і хорватів. Отже, наші народи найближчі один до одного, фізично й ментально споріднені. І, мабуть, не лише тому, що походять з однієї й тієї самої землі, а й через те, що мали тривалий період спільної історії.» [Василь Мороз. Українці й хорвати колись були карпами, або як був забутий західний вектор розвитку українства].

Ключовим джерелом відомостей про білих хорватів є твір Костянтина VII Багрянородного «De Administrando Imperio». Тут їх згадують як мешканців Великої («Білої») нехрещеної Хорватії (їхнє державне утворення). Костянтин VII виводить від них південнослов'янських хорватів, які переселилися на Балканський півострів за правління візантійського імператора Іраклія (610–641 рр.).  

У «De Administrando Imperio» також зазначено, що серби, які не прийняли християнства, є білими сербами, і землю, де вони мешкали, звали Бойки. Аналогічно, хорвати, що не прийняли християнства, є Білими хорватами, а етнонім «хорвати» означає «мешканці великої країни».: «…хорвати, що нині живуть в краях Далмації, походять від нехрещених хорватів, що називалися «білими», які мешкають по той бік Туркії угрів, поблизу Франкії германців, і межують зі слов'янами — нехрещеними сербами… Велика Хорватія, звана «Білою» залишається нехрещеною до цього дня, як і сусідні з нею серби».

Згідно з працями німецького місійного єпископа Бруно Кверфуртского (970-1009), хорвати жили між Бугом і Дністром, і ця Хорватія межувала з Київською Руссю та Білою Хорватією.  

 Білі Хорвати (дав.-рус. Хорвати Бѣлии, Хорвати) — це етнонім  одного з  праукраїнських племен Великої Хорватії, від яких походять балканські хорвати. Згадане в низці середньовічних джерел, яке жило в VI–X століттях на території Центрально-Східної Європи, а саме на суміжних територій сучасних держав Польщі та України, на території між франками, турками (угорцями), і печенігами. Цікаво, що Констянтин Багрянородний печенігів (кангарів) турками не називав, а лише угорців та аварів. Хорвати завоювали Далмацію шляхом перемоги над аварами та отаборились в ній.

 Частина білих хорватів склала основу чеського та словацького етносів.

У джерелах термін „білі хорвати” зустрічається двічі – у трактаті Костянтина Багрянородного „Про управління імперією” та у "Повісті временних літ". Щодо останньої, то М.Грушевський допускав, що це вставка пізнішого редактора, який знайшов згадку про хорватів під 992 р. і дописав їх до переліку племен. Але під 992 р. мова йде просто про „хорватів”, тоді як у недатованій частині літопису згадуються „білі хорвати”. Інших арґументів на користь своєї версії історик не привів.

Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни – жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни – над Десною і Сеймом; древляни – між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани – вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі – над Дністром і Бугом; тиверці – між Бугом і Прутом; білі хорвати – на Підкарпатті.  

«Повісті временних літ» тричі згадує хорватів і один раз білих хорватів.

Балканські Хорвати – етнос, який почав формуватись у 7-10 ст. на території колишньої Римської провінції Далмація, походять  насамперед від середньовічних прийшлих білих хорватів з Прикарпаття, зі східних теренів Великої Хорватії в Центральній Європі. Хорвати, які були переміщені аварами на Балкани, в 587-614 рр. опанували нинішні території Хорватії і частково — Боснії та Герцоговини. Вони взяли участь в аварських війнах проти Візантії, а далі, в VII ст., на цих теренах сформувалося 11 хорватських жупаній-князівств, які потім об’єдналися в королівство. Імен хорватських очільників, які правили ще до виникнення цих жупаній, не збереглося. 

Аварське завоювання частини хорватського масиву в середині VI ст. змусило мігрувати значні масиви хорватів у Паннонію і Далмацію. Ця перша міграція на Балкани тривала з 587 р. по 614 р. Між впадінням Морави й Тиси хорвати форсували Дунай, освоїли басейн Драви в 587–593 рр., далі стали просочуватися у межиріччя Драви й Сави, звідки перейшли в тепершню Боснію. З Боснії вони форсували прохід до Адріатичного побережжя через Клісу та Салону в 614 р.,поклавши початок завоюванню Далмації... Друга міграція на Балкани тривала в 626–630 рр. на заклик візантійського василевса Іраклія проти аварів. У ній брали участь хорвати якраз із Білої Хорватії. Ця міграція закінчилася завоюванням Далмації, де виникло 11 хорватських жупаній (князівств). [Войтович Л. В.  Стільсько: між фактами і вигадками. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2020. Вип. 33. С. 13-37].

Згідно праці Костянтина VII «Про управління імперією» (X століття), група хорватів відокремилася від білих хорватів, що жили в Білій Хорватії, і прибула з власної волі, або була викликана візантійським імператором Іраклієм I (610—641), в Далмацію, де вони билися і здобували перемоги над аварами, і в кінцевому підсумку організували своє власне державне утворення . Згідно з легендою, описаною в цьому трактаті, їх очолювали п'ять братів Κλουκας (Клоукас), Λόβελος (Лобелос), Κοσέντζης (Косентзіс), Μουχλώ (Моухло), Χρωβάτος (Хробатос) і дві сестри Τουγά (Тоуга) і Βουγά (Боуга), і їх архонтом в той час був батько Поргі, і вони були хрещені під час правління Поргі в VII столітті .

Близько 20-30% хорватів ведуть своє походження, мабуть, від населення Адріатичного узбережжя з більш давніх часів, зокрема, з пізнього бронзового віку (R1b)  та періоду античності 800 р. до н.е. – 600 р. нашої ери (пракельтська R1b [P312>L2], E1b1, I1, J2, деякі лінії І2 [I-Y3120]). Хоч і регіон був значним коридором для перших міграційних фермерів із західної Анатолії, проте, на сучасну стуктуру генофонду Хорватії найбільше вплинула  середньовічна післягунська експансія людей, зі Східної Європи на Балкани, яка супроводжувалась витісненням аварів з Далмації.  Вони (білі хорвати) принесли більшість ліній R1a та I2, які сьогодні становлять 65% (25% і 40%)  чоловічих ліній серед хорватів, і ці генеологічні гілки не іранські, не аланські, а споріднені з типовими праукраїнськими [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].

Велика  Хорватія в Галичині та в Закарпатті.

Наприкінці XX ст. н.е на теренах Галичини було виявлено понад 40 городищ, більшість з яких мають площу понад 20 га., побудованих у VII—X ст. н. е. та співвіднесених із білими хорватами. На Львівщині виявлено 12 городищ, зокрема Стільсько, Плісненськ, Солонськ, це були давні міста, розвинені, які в десятки разів більші були за сучасні міста Київської Русі. Також віднайдено жертовний пам’ятник у Дуброві, який посвячений створенню світу. Найбільші — Стільське городище із площею 250 га і Пліснеське площею на ІХ ст. 300 га.  Частина з городищ проіснували до XIV ст. н. е. Дослідження проводяться Верхньодністрянською археологічною експедицією НАН України.

Велика Хорватія на середньому та верхньому Дністрі, в Закарпатті, на Сяні і вдовж гір до верхів'їв Одри, Лаби, Заале і Білої Ельстер процвітала певний час, позбувшись аварського впливу.  [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. 2010].

У VIII—IX ст. частина хорватів, які залишилися у Прикарпатті та в Закарпатті (академік Ярослав Ісаєвич пропонував називати їх карпатськими хорватами), утворили кілька князівств, які перейшли на наступну стадію розвитку — стадію держав дружинного типу (military hoverment). У таких утвореннях функції державного апарату виконувала княжа дружина. До приєднання до Київської Русi у басейнах Сяну та Верхнього Дністра, напевно, iснували хорватськi племiннi князiвства посян, теребовлян і поборан; на Середньому Днiстрi i Верхньому Прутi — Схiднотеребовлянське чи Галицьке хорватське князiвство (а, напевно, i обидва); за Карпатами — Боржавське, Верхньотисянське, Земплинсько-Ужанське i Нижньотисянське хорватськi князiвства. Укрiплення городищ, якi збереглися, їх планування i забудова, ремiсничi комплекси, як згадуваний металургiйний комплекс у Рудниках, рiвень технологiї виробництва дозволяють говорити про диференцiацiю суспiльства в обох регіонах i його полiтичну органiзованiсть [Л. В. Войтович. 2022].  

“Хорватські” топоніми в основному зосереджені на Закарпатті: Хорващик (басейн Тиси в районі Кошиць), Ерде-Хорвати (басейн Тиси), Хорвать (на річці Красна, допливі Тиси) і Храбоч (басейн Тиси). Також можна згадати поширені тут прізвища Хорват, Горват тощо. В інших регіонах, якщо не брати до уваги басейну Верхньої Лаби, хорватські назви мають поодинокий і випадковий характер [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.]. 

У IX столітті частина хорватських князівств до річки Стрий була включена до складу держави Велика Моравія за князя Святополка (Святоплук, словац. Svätopluk, чеськ. Svatopluk; ? — 894;  з 850-х років по 871 рік князь Нітранського князівства, а з 871 по 894 рік третій князь Великої Моравії. 885 р. Папа Стефан V називає його королем слов'ян). Західна частина князівства требовлян увійшла в орбіту Великоморавської держави і утворила окреме князівство, столиця якого Стільсько на р. Колодниці почала будуватися після падіння Великоморавської держави у кінці ІХ — на початку Х ст. На східних землях требовлян, куди під тиском печенігів відійшли тиверці, сформувалося потужне князівство з центром у Теребовлі або, навіть, два князівства з центрами у Теребовлі та Галичі. Незабаром після цього білі хорвати були завойовані новоствореним польським князівством. Останній із місцевих князів Собіслав був убитий поляками бл. 1004 року. 

Одні з цих князівств, розташованих у Прикарпатті, наприкінці Х ст. були приєднані до Київської Русі великим князем Володимиром Святославичем, а пізніше в її складі утворили Галицьку землю. Їх населення взяло участь в утворенні народу сучасної України. Інші князівства, що були розташовані в Закарпатті, потрапили в ті часи до складу Угорського королівства, але з прикарпатськими сусідами перебували в постійних економічних, культурних і церковних контактах. Вони вистояли в умовах угорської асиміляції і, як це бачимо зараз, теж інтегрувалися в український етнос [Л. В. Войтович. 2022].

Велика Хорватія чи  Біла Хорватія?

 Проблема відділення Білої Хорватії від Великої Хорватії та наступна локалізація Білої Хорватії теж досліджуються давно. На підставі аналізу топоніміки й актового матеріалу територія Білої Хорватії аргументовано локалізована Людо Гауптманом на Верхнiй Вiслi та Верхнiй Одрi. Цю локалізацію підтвердили дослідження Бого Графенауера (Bogo Grafenauer)  та Стефана Пантелича (Stefan Pantelić), який уточнив її захiднi й пiвнiчнi кордони на Заале i Бiлiй Ельстер, а також львівського дослідника Ростислава Вацеби, який вивчав ранні білохорватські князівства в Ельбо-Заальському межиріччі. Білі хорвати розмiщались у верхiв’ях Вiсли й Ельби, на Заале та Білій Ельстер, де користувалися автономією ще у XIV–XV ст., а потім були асимільовані німецькомовним масивом, залишивши потужні сліди топонімії. Інші західні варіанти не мають надійного джерельного підґрунття [Войтович Л. В.  Стільсько: між фактами і вигадками. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2020. Вип. 33. С. 13-37].

Версія професора Войтовича Л. В.: "Українське Прикарпаття було територією, на якій сформувався хорватський масив Велика Хорватія. Але західна її частина – Біла Хорватія – після переміщення основної частини хорватів на Балкани наприкінці VI – на початку VII ст. перебувала у верхiв’ях Вiсли й Ельби (Лаби), на Заале і Білій Ельстер. Тобто Стільсько не було і не могло бути столицею Білої Хорватії, і білих хорватів взагалі не було в українському Прикарпатті"  [Войтович Л. В.  Стільсько: між фактами і вигадками. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2020. Вип. 33. С. 13-37].  

Хорватський вчений Генріх Кунстмана виходить з того, що Велика i Біла Хорватія одне i теж поняття. Просто „Bel” повинно читатися як „Wel”, а отже „velochrobati” (великохорвати) було первинною назвою хорватiв [Keinrich Kunstmann. Uber den Namen der Kroaten. Die Welt der Slaven. Т. 27/1. München, 1982]. 

Використання, терміну «Біла Хорватія»  з посиланням на працю Констянтина Багрянородного  є помилковим, натомість етнонім «білі хорвати» – вірним. Якщо уважно читати твір «Про управління імперією» (10 ст.), то територію, з якої прийшли білі нехрещені хорвати називали саме Великою Хорватією, про що автор додатково зазначив з використання грецького слова «мегалі- великий»,  μεγάλη Χρωβατία – Велика Хорватія [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].

Стосовно білих хорватів він конкретизував терміном з  грецької мови, що «їх правильно називають білохорватами, адже вони були білими (ἄσπροι) хорватами», де ἄσπροι – з грецької «білий». Констянтин Порфіроген (Багрянородний)  акцентував увагу на цих термінах (великий та білий) з тієї причини, що в 10 ст. в грецьких текстах літера  Бета (βήτα) вже читалась, як Віта (βήτα), все ж ряд дослідників зуміли навести хаос у цій темі ще з часів пізнього середньовіччя, і великий став білим, а білий – великим.  У «Хорватській хроніці»  латинського оригіналу Анналів папи Дукляніна  в перекладі Jerolima Kaletića в 1546 році фігурує назва «Біла Хорватія» – Croatiam Albam.  Це могло бути також невірною інтерпретацією більш ранніх джерел і перенесення етноніма  «білих» хорватів на Велику Хорватію від Чехії до західних теренів України та східних Польщі, де й жили білі хорвати. Проте, якщо вже «так у світі повелося», то нехай і надалі Велика Хорватія білих хорватів зветься також Білою Хорватією [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].

За польською Вікіпедією: «Біла Хорватія (Chrobacya, Chrobacia), Chrobatia) – історична територія з спірною ситуацією, розташована в Центральній Європі. Найчастіше ототожнюється з Малопольщею (Малопольща або Мала Польща — історична область в Польщі вздовж верхньої Вісли. Головне місто — Краків. — А. Б.)». 

Біла Хорватія згадується в Літописі попа Дуклянина (XII ст. - XV ст.) і творах інших авторів, які іноді використовують цю назву і для Приморської Хорватії. 

 Польські і чеські вчені значною мірою ігнорують існування Білої Хорватії та білих хорватів, які вважаються предками сьогоднішніх українців та хорватів. Ігнорування полягає в тому, що в їхніх національних історіях не знайшло б масової підтримки твердження, що у створенні середньовічних чеської і польської держав брав участь хтось іще, приміром, такий як ці стародавні білі хорвати, які жили на тій території. 

Кордони Великої  Хорватії

Алемко Ґлухак твердить, що Біла Хорватія в час найбільшого розквіту охоплювала терени від витоків Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни річок Сяну й Вепра, та верхів'я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття [Alemko GLUHAK, «Porijeklo imena Hrvat», Zagreb, 1990, c. 125—135.]. 

Своєю чергою дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію і Словаччину. 

Відомий хорватський історик Вєкослав Клаїч ототожнював Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Пліснеськ і Радече — міста білих хорватів [Vjekoslav KLAIĆ. Povijest Hrvata. — Zagreb : Nakladni Zavod MH, 1990. — S. 61.]. 

 Період створення прадавнього племінного об’єднання хорватів Прикарпаття О. В. Майоров визначає останньою чвертю IV – першою половиною V століття [Борис ЯВІР ІСКРА. «Галицькі хорвати.  Перша частина тексту «Хорватське питання: до проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини». 2014]. 

Костянтин Багрянородний детально описує розташування країни хорватів «білохорватів», відповідно до нього, вони мешкали коло Баварії та Саксонії та підкорялись на той момент Саксонським володарям:

«Хорвати ж жили в той час за Багіварією, де з недавнього часу знаходяться білохорвати. Один з родів, відокремився від них, а саме — п'ять братів: Клука, Ловель, Косендціс, Мухлило і Хорват і дві сестри Туга і Вуга — разом зі своїм народом вони прийшли у Далматію і виявили, що цією землею заволоділи авари. Тому кілька років вони воювали один з одним — і перемогли хорвати; одних аварів вони вбили, інших змусили підкоритися. З того часу, ця країна знаходиться під владою хорватів. У Хорватії і по цей день є залишки аварів, яких і вважають аварами. Інші ж хорвати залишилися у Франгії і з недавніх пір називаються білохорватами, тобто "Білими хорватами", мають власного архонта. Вони підвладні Оттону, великому королю Франгії (по-іншому — Саксонії)».

На думку більшості коментаторів архаїчна назва „Франгія” у трактаті відноситься до східної частини імперії франків – Германського королівства. Вальтер Онзорге висунув версію подвійного значення цього терміну у василевса Костянтина: „Grossfrangia”, як частина імперії франків поза Альпами, і „Frangia” у значенні „Regnum Italicum”. Цю версію активно підтримав Герман Кунстманн. Обидва не зауважили, що Regnum Italicum з’явився лише після перемоги Оттона I над Беренгаром у 962 р., тобто після смерті Костянтина Багрянородного [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].

Етнонім „Багіварія” (від Bagoaria, Baioaria, Bavor латинських джерел) на думку більшості дослідників означав частину держави Оттона I – Баварське герцогство. Один з перших коментаторів трактату Ансельм Бандурі висунув версію, що Багіварія – спотворена назва Карпат. Пізніше Йосиф Міковші запропонував під Багіварією розуміти територію за р.Ваг у Словаччині. Ці обидві версії не арґументовані і тому не отримали підтримки. Те ж можна сказати і про версію, за якою Багіварія – Бабина гора в Оравських Бескидах [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].

 Починаючи від перших дослідників текстів Костянтина Багрянородного (А.Бандурi, І.Х.Гаттерера, Ф.Геркена), бiльшiсть учених (зокрема, М.Карамзiн, Я.Головацький, М.Лебедкiн, С.Соловйов, М.Барсов, Ф.Рачкi, О.Шахматов, С.Середонiн, Л.Нiдерле, Я.Пастернак, М.Смiшко, Б.Рибаков, П.Третьяков, В.Сєдов тощо) розміщували початкові поселення хорватiв і Велику Хорватію в Галичині. Накопичені археологічні матеріали не суперечать цим висновкам. У VI-IX століттях весь хорватський ареал здебільшого мав спільний обряд поховання, пам’ятки якого виявлено у Прикарпатті, Закарпатті, Східній Словаччині та нинішній Хорватії (пам’ятки VII століття), уздовж течії Ельби та у низов'ях Мульди, між нижньою Заале й Ельбою (кінець VI – початок VIII століть) – ареал поширення празької культури та її пізніших варіантів. Виходячи зі сказаного, закарпатських, придністровських i присянських хорватів правильніше було би називати карпатськими хорватами, як першим пропонував Я.Iсаєвич, а не білими хорватами, які були їх відгалуженням та, ймовірно, розміщались у верхів'ях Вісли та Одри та в басейні Білої Ельстер [Борис ЯВІР ІСКРА. «Галицькі хорвати.  Перша частина тексту «Хорватське питання: до проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини». 2014].

Отже, на підставі   трактату Костянтина Багрянородного можна зробити висновок, що в середині Х ст. Біла Хорватія займала в основному первинну територію колишнього хорватського союзу (Великої Хорватії) вздовж північних кордонів Угорщини, на заході змикаючись з Білою Сербією, а на сході її межі були доступні нападам печенігів. Біла Сербія тоді займала верхню течію Одри і доходила до витоків Вісли. Звідси випливає, що в середині Х ст. Біла Хорватія простягалася від витоків Вісли через басейн Сяну десь до середньої течії Дністра – верхньої течії Пруту, звідки могла бути доступною для нападів печенігів. Причому на захід, за відомостями василевса, білі хорвати висунулись недавно, тоді як море, з яким вони були зв’язані, було Чорним морем і звичайний шлях до нього тривав 30 днів. День плавання вверх по ріці прийнято визначати як відстань 25–35 км, униз – 80 км. По Дністрі, з його безліччю вигинів і поворотів, вниз за день пройти більше 50 км не вдається. Прості підрахунки показують, що за 30 днів до Чорного моря можна було добратися десь з району Перемишля. Деякі дослідники, у тому числі Дюла Моравчик, під “Чорним морем” пропонують розуміти Балтійське. Це малоймовірно, але не змінює справи: до Балтійського моря за 30 днів річковим шляхом по Сяну і Віслі теж можна добратись лише з району Перемишля. Про північні межі Білої Хорватії Костянтин VII відомостей не мав [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].

Щодо існування етнополітичного утворення в межах територій, які належали до Великої Хорватії можемо робити висновки з джерел, на які посилається ряд хорватських дослідників. Вони розповідають, з посиланням на арабського географа Аль-Армі (Al-Ğarmi, 9 ст.),  що на території, яка знаходиться на відстані 10 днів від печенігів (200-400 км), був коронований правитель всіх правителів  на ім’я “Swjjtm.l.k.”.   Місце, де він живе, називається «Ğrwab»  (Božić M, 2018). З огляду на те, що на території України   вплив печенігів сягав аж до Коломийщини (с. Печеніжин), то локалізація цього королівства «Ğrwab»  десь між Львовом (Україна) та Краковом (Польща) [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].  

 ДЖЕРЕЛА

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.

*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.

*Водяк Галина. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023.

*Войтович Л. “Білі” хорвати чи “карпатські” хорвати? // Миколаївщина. Збірник наукових статей. Львів, 1998. Т. 1. С. 49–79.

*Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок ХVI ст.). Склад, суспільна і політична роль. Львів, 2000. С. 122–123.

*Войтович Л. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього середньовіччя // Україна в Центрально-Східній Європі. Київ, 2004. Вип. 4. С. 105–132.

*Майоров О. Велика Хорватія, яку називають “Білою”. До питання про походження і значення хорватських етнічних назв // Миколаївщина. Збірник наукових статей. Львів, 2006. Т. 3. С. 31–65.

*Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54. 

*Войтович Л. В.  Стільсько: між фактами і вигадками. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2020. Вип. 33. С. 13-37.

*Майоров А. Великая Хорватия. Этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона. Санкт-Петербург, 2006. С. 175. 

*Семенюк С. Український путівник по Польщі: історико-краєзнавчі нариси. — Львів : Апріорі, 2007. — 723 с. 

*Семенюк С. Український путівник по Словаччині: історико-краєзнавчі нариси. — Львів : Апріорі, 2007. — 346 с. 

*Семенюк С. Історія Українського народу. — Львів : Апріорі, 2010. — 608 с. — ISBN 978-966-2154-14-6. 

*Семенюк С. Українські історико-етнічні землі (Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина, Чехія, Австрія, Саксонія). — Львів : Апріорі, 2011. — 640 с. (170х240 тв. обкл.). — ISBN 978-617-629-022-3. 

*Семенюк С. Феномен українства. — Львів : Апріорі, 2013. — 661 с. 

*ЯВІР ІСКРА Борис. Галицькі хорвати.  Перша частина тексту «Хорватське питання: до проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини». 2014. 

*Zástěrová B. Hlavni problemy z počátku dejin slovanskych narodů // Vznik a počátky slovanů. Praha, 1956. T. 1. S. 34–45.

*Modelski T. E. Z onomastyki i terminologji średniowiecznej // Kwartalnik Historyczny. Lwów, 1920. T. 34. S. 11–14.