Давним-давно в цій місцевості існувало село Млинівці. Першу письмову згадку про Млинівці маємо в джерелах за 1365 р. У центрі села був панський двір, озеро з греблею, млином і корчма.
Ще за Австрії (карта Міґа 1783 р.) озеро
складалося з двох частин (основне і «технічне» (поряд основного). Недалеко від
сучасного озера був став з млином в Млинівцях (теперішня вул. Б.
Хмельницького), а також став біля сучасного дріжджзаводу. На південний схід від
озера теж був став (початок урочища «Забава»).
В кінці 1920-их років тут
утворили табір для навчання і відпочинку польських харцерів (польський варіант
«Пласту»). При перших «совітах» (1939-1941 рр.) це вже був піонертабір. Озеро облаштували як рекреаційну зону 1953 р., тоді ж були облаштовані водна та
човнова станції, пляжі й назвали його "Комсомольським".
За спогадами українського поета, корінного винниківчанина
Івана Врецьони (1930 р. н.): «Колись Винниківське
озеро було ставком п. Станіслава Ліпського, де до недавнього часу були шлюзи –
колись був млин, в мене збереглася світлина тих часів. Ми в молоді роки ходили
купатися, квиток на увесь день коштував 20 грош. Брат Ліпського теж мав ставок
(нижче Винниківського озера), але менший, який пізніше перетворили на грабарню.
В 1947 р. брати Ліпські виїхали до Польщі. За «других большевиків» озеро
спробувала облаштувати тютюнова фабрика, але з того нічого не вийшло».
До кінця 1970-их років до озера ходив дизельний односекційний локомотив
(62М) від станції «Личаків». До початку 1990-их років озеро мало назву "Комсомольське
озеро". 1950—1980-ті рр. озеро – одне з улюблених місць
відпочинку винниківчан. У 1970-их рр.. на околиці озера був
військовий спортивний табір.
2 листопада 2017 р. сесія ВМР прийняла рішення про передачу Винниківського озера в
суборенду ТзОВ «Академія футболу» (терміном на 5 років). Тепер це залізобетонний басейн.
*Байцар Андрій.
Винники туристичні: Науково-краєзнавче видання.
Винники: ТзОВ ВТФ «Друксервіс», 2016, 312 с.
*Байцар Андрій.
Винники: Науково-популярне краєзнавче видання.
Львів-Винники: ТзОВ ВТФ «Друксервіс», 2015. — 100 с.
*Грабовецький В. Мої незабутні Винники в літописі та ілюстраціях: За
спогадами минулих літ. — Івано-Франківськ, 2011.- 286 с.
1950 р. (справа шлюзи)
1952 р.
1952 р. Світлини Івана Врецьони
Дійсно їздив дизельний локомотив аж до самого озера. Кінцева зупинка була вище теперішньої автобусної. Пізніше цей відрізок залізниці розібрали - залишився лише насип. Зараз залізна дорога веде до дріжджового заводу Ензим, та й вона в закинутому стані - перестали її обслуговувати.
ВідповістиВидалити