Українські великодні листівки поч. 1900-х рр. Ярослав Пстрак

Ярослав Васильович Пстрак (24 березня 1878, смт Гвіздець, Коломийський район, Івано-Франківська область — 16 березня 1916, Харків) — український живописець і графік.  У 1910-х роках твори Пстрака були популярні з кольорових репродукцій на листівках.

Ажіотажний попит на вітальні художні листівки, особливо різдвяної та великодньої тематики, що виник у середовищі галичан на початку 20 століття і став доброю традицією, залучив до поліграфічної справи найкращі тогочасні малярські таланти. На період зрілої творчості Пстрака припадає «золотий вік» українських листівок, чому, безперечно, прислужився і сам Ярослав. За його оригіналами лише впродовж 1912—1914 років львівський видавець Григорій Гануляк видрукував, за оцінками Михайла Забоченя, 120 поштових карток. Особливо великим тиражем розійшлася по західноукраїнських землях яскрава листівка з портретом Тараса Шевченка пензля Пстрака, випущена видавництвом «Русалка» до сторічного ювілею Кобзаря (1914 рік). 

Різдвяне колядування стало темою творів Ярослава Пстрака «Колядники» ‎(1912 - 1913) та «З колядою» (1913). У першій зображено дорослих колядників, котрі у супроводі скрипаля співають обрядові пісні під стінами сільської хати. У другій — групу сільських дітей, котрі колядують під вікном убогої хатини. До святвечірньої тематики можна зарахувати «Святий вечір», «В ніч під Різдво» і «Йордан».

Великдень у Надсянні (Закерзоння).1900-1940-і рр.

 

1930 р. Великдень на Холмщині. Освячення паски в селі Пригоріле.

1942 р. ВЕЛИКДЕНЬ. Біля церкви в с. Рожубовичі під Перемишлем.

1930-і рр. На Великдень в селі Улюч Березівського повіту, Надсяння.

Про подвійне підпорядкування структури УГКЦ в діаспорі

Конґреґація Східних Церков (лат. Congregatio pro Ecclesiis Orientalibus) — відомство Римської курії, яке відповідає за контакти з церквами візантійського, сирійського, вірменського, халдейського та коптського обрядів, які перебувають в єдності з Ватиканом. Стосовно єпархій, ієрархів, духовенства, кліру та вірних східного обряду вона здійснює такі самі завдання, які для вірних західного обряду здійснюють відповідні конґреґації. Крім того, в окремих регіонах вона має ексклюзивну юрисдикцію, де їй підлягають також вірні латинського обряд

 Фрагмент книги: Тарас Гринчишин, Михайло Димид. «УКРАЇНСЬКА ДІЯСПОРА – КАТОЛИЦЬКА І ПРАВОСЛАВНА» (2014 р.).

Оскільки в Католицькій Церкві існує два розуміння територіяльности – так би мовити, універсальне для римо-католиків і обмежене для східних католиків, то структури УГКЦ за кордонами України мають подвійне підпорядкування – їх очільники належать до Синоду єпископів УГКЦ, однак вони напряму підзвітні Конгрегації Східних Церков римського Апостольського престолу (Ватикану) і входять до складу національних Конференцій католицьких єпископів країн перебування, а поодинокі єпархії та екзархати, окрім того, як правило, підпорядковані (зазвичай, формально) одному з митрополитів РКЦ у своїй країні. Екзархати УГКЦ у діяспорі (нині в цьому статусі залишився лише один з них – у Німеччині та Скандинавії) мали статус апостольських, тобто владики, що їх очолювали, діяли прямо з повноваження римського Апостольського престолу. Це означає, що Батько і Глава УГКЦ – Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, не має правдивої юрисдикції над її вірними в діяспорі.

Тут слід згадати, що свого часу верховний архиєпископ (патріярх) Йосиф (Сліпий) створив у США та Англії т. зв. патріарші парафії, які були вилучені з юрисдикції місцевого єпарха і залежали прямо від нього (тобто, були екстериторіяльними). У США це були, наприклад, парафії свв. Володимира і Ольги в Чикаго (Іллінойс) і Святої Трійці в Силвер-Спринґ (Меріленд); в Англії – громада в Лестері. Прямим приводом для такого розподілу було «календарне» питання, а реальним – небажання залежати від єрарха, прямо підпорядкованого Римському престолові.

Так само щодо Синоду: для Церкви в діяспорі його рішення є обов’язковими тільки стосовно літургійних питань, стосовно ж інших, то постанова Синоду єпископів УГКЦ лише рекомендує, щоб єпископи впроваджували їх у своїх єпархіях.

Отож, діяспорні єпископи, що становлять у Синоді більшість, голосують за постанови, які він приймає, натомість згодом, коли ті стають законами Церкви, виданими верховним архиєпископським декретом, виконувати їх самі вони не зобов’язані. Окрім того, єрархів для діяспори вибирає не сам Синод єпископів, а Римський престол – із запропонованого Синодом списку трьох кандидатів. На думку відомого каноніста Віктора Поспішіла, це – «явний знак нижчого статусу Східних Католицьких Обрядів».

Треба нагадати, що Східні Католицькі Церкви дуже критично ставляться до такого подвійного підпорядкування, в якому де-факто перебувають. Їх глави не раз говорили про це Римському престолові, але поки що якихось зрушень у цьому питанні не видно.

В інтерв’ю Антіохійського патріярха маронітів Бешара Раї, яке він дав Давиду Малакарія для журналу «30 Jours» 4 травня 2011 року і яке було опубліковане під заголовком «Заклик до мирного співжиття, переданий нам з Лівану», сказано наступне: «Між іншим було запропоновано, щоб східні патріярхи змогли поширити свою юрисдикцію над вірними в діяспорі, в тому числі поза межами патріаршої території, як вона традиційно розуміється. На жаль, цю пропозицію не було прийнято. Я пам’ятаю, що про це говорилося ще 2000 року із нагоди колоквіуму для відзначення десятої річниці проголошення Кодексу Канонів Східних Церков. І там Державний Секретар, говорячи від імені Папи, пояснив, що не можливо поширити юрисдикцію патріярхатів із двох родів причин. Перший рід – це принцип територіяльности: традиція хоче, щоб патріарша територія мала географічний кордон в рамках східного світу, і що принцип територіяльности не може перетворитися на принцип суб’єктивности. Другий рід причин, які нам було висловлено: патріярхат є інституцією церковною і – як така – може перестати існувати, натомість єпископат і папство є божественними інституціями без кінця. Оскільки Папа є єпископом всіх католиків та існують єпископи на місцях, які мають пастирську юрисдикційну владу включно над вірними східної діяспори, немає причин розширювати юрисдикцію патріярхату. Така є, коротко, відповідь, яку ми отримали».

Позицію УГКЦ офіційно висловив ще в 1972 році Верховний архиєпископ Йосиф (Сліпий) у синодальному документі під заголовком «Патріярхальний устав Помісної Української (Руської) Католицької Церкви».

Патріярхальний устав Помісної Української (Руської) Католицької Церкви. Кастельґандольфо біля Риму 1974. Тут у пар. 3. читаємо: «Українська Католицька Церква, згідно з історичною дійсністю від найдавніших часів, тобто від створення Київської і Галицької Митрополій, обіймає всіх вірних українського (грецько-руського) обряду на землях України і поза її межами – отже: 1. Всі єпархії і області Київської і Галицької Митрополій, тобто сучасну Україну, Закарпаття й Буковину. 2. Всіх вірних, що від часів Берестейської Унії еміґрували із згаданих областей до Центральної, Південної й Західньої Европи, до обидвох Америк, Африки, Азії й Австралії, – і їхніх нащадків. Влада Української Католицької Церкви є територіяльна, а поза межами – персональна. Вірні інших обрядів – латинського й вірменського – в областях України, як сказано під ч. 3.1, підлягають судовластю своїх власних єрархів з персональною юрисдикцією. Всі єпархії і області, зорганізовані для духовної опіки над вірними Української Католицької Церкви, що живуть поза межами рідних земель, отримують своїх єпископів».

Очевидно, що такий документ був відкинутий Римським престолом і ситуація не зможе змінитися, поки Римський архиєрей залишатиметься «єдиним законодавцем і керівником Церкви» і не повернеться до практики давньої Церкви, коли вона «була очолювана, але не керована єпископом Риму» (курсив наш – Т. Г. і М. Д.). До такого висновку також дійшов попередній Верховний архиєпископ УГКЦ Любомир (Гузар), який у 2003 році, в листі до владики Ервіна Ендера, апостольського нунція в Чеській Республіці, писав: «Не маю ніякої юрисдикції поза канонічною територією Української Греко-Католицької Церкви, тож не можу інтервенувати».

Винники (Львівщина) на поштових листівках поч. ХХ ст.

ВИННИКИ

Винники — одне з найдавніших поселень біля Львова, ще у XXV тис. до н. е. людина вперше заселила околиці Винник. Місто розташоване на шляху, що споконвіку єднав два величні українські міста: Львів та Київ.

Винники  розкинулося на Головному Європейському вододілі, що ділить річкові системи Балтійського та Чорного морів. В околицях міста знаходиться каскад озер та джерел.

Винники знаходяться на схід за 6 км від Львова над річкою Марунькою і відокремлене від нього великим лісовим масивом. Населення близько 20 000 осіб.

На заході місто межує зі Львовом, на півночі – з селами Лисиничі й Підбірці, на сході – з селами Підберізці й Чишки, на півдні – з селами Волиця та Чишки. Координати Винник 49° 48' 56" Пн. ш. і 24° 07' 47" Сх. д. Площа міста — 667 га. У Винниках близько 130 вулиць. Найдовша вулиця — Івана Франка (170 будинків), а найкоротша — Жупан (5 будинків). Найчисленніша за кількістю мешканців вулиця Кільцева — понад 3 500 осіб.

Місто лежить на відстані бл. 80 км від кордону з Польщею.

Найвища точка Винниківщини — гора Чортові  скелі (414 м над рівнем моря).

Герб Винник — офіційний геральдичний символ, затверджений 17 лютого 1992 р. Автор ескізів — Тарас Левків. Розроблений Андрієм Гречилом та Іваном Сварником за мотивами старої печатки. Опис — у золотому полі синє гроно винограду з зеленими листочками. Щит обрамований декоративним картушем і увінчаний срібною міською короною.

Герб м. Винники встановлений на фасаді будинку міської ради, а хоругва зберігається в кабінеті голови Винниківської міської ради та встановлюється в залі під час проведення сесій Винниківської міської ради  поряд із Державним прапором. Відповідно до геральдичних правил і традицій українського прапорництва, хоругва — прямокутне полотнище зі співвідношенням сторін 1x1 м, на жовтому тлі — синє гроно винограду із зеленими листочками; з трьох сторін хоругву обрамляють синьо-жовті лиштви. Вже в середині XIX ст. виготовлялися печатки із зображенням виноградного грона, такий же герб зображено і на документах 1894—1906 рр.

Місто Винники має вигідне географічне положення, яке сприяє розвитку туризму та сфери послуг, багате на історико-археологічні, культурні та природні туристично-краєзнавчі ресурси. Винники мають добре транспортне сполучення. Через місто та околиці проходять автомобільні дороги Львів‒Тернопіль (Н-12) та Київ‒Чоп (М-06). Це транспортні артерії, якими здійснюються основні туристичні перевезення: за маршрутами «Золота підкова», а також поїздки до Галича, Коломиї, Яремче, Ворохти, Косова тощо. Територіально Винники розміщені на межі Грядового Побужжя і Давидівського пасма.

Горбиста місцевість та дубово-грабові ліси, що її покривають, надають неповторного природного колориту околицям Винник, що свого часу дало привід назвати їх «Малою Швейцарією».

Винники було засновано у другій половині XIII ст. руським (українським) королем Левом Даниловичем. Спочатку місто мало назву Малі Винники. За часів Галицько-Волинської держави першим відомим власником Винник був Бертольд Штехер (перший німецький війт Львова за часів короля Лева Даниловича). За свою працю на благо міста він отримав у винагороду від короля Лева млин Сільський Кут, озера та два невеликі маєтки в Малих Винниках та Підберізцях. Матеус (Матвій) Штехер — син Бертольда — також був війтом Львова і володарем Винник на поч. XIV ст.

Право на володіння Винниками, нащадкам Бертольда, згодом підтвердив польський король Казимир III своїм привілеєм від 22 серпня 1352 р. Ця грамота містить першу письмову згадку про Винники.

17 травня 1666 р. польський король Ян II Казимир дозволив Стефанові Замойському перетворити Винники на місто, надавши йому Магдебурзьке право, створити тут купецьке братство і ремісничі цехи та двічі на рік проводити у місті великі ярмарки - на Михайла та Зелені свята.

23 серпня 1992 р. — перше святкування дня міста Винники.

Місто ВИННИКИ це:

Перший скульптурний пам’ятник в Україні й у світі Т. Шевченку – 1913 р.

Перший пам’ятник в Україні воїнам УГА – 1922 р.

Винники та Підберізці - перші населені пункти Галичини де було скасовано панщину 1 лютого 1786 р.

1854-1867 р. — Винниківський повіт.

1867 р. — 1918 р. — Винниківський судовий повіт.

Винниківський судовий повіт існував у таких межах (на 1910 р.): Білка Королівська, Білка Шляхетська, Борщовичі, Винники, Виннички, Вовків, Давидів, Дмитровичі, Гаї, Гончари, Глуховичі, Германів, Кам’янопіль, Журавники, Кам'янопіль, Козельники, Кротошин, Лисиничі, Миклашів, Милятичі, Підберізці, Підбірці, Селиська, Сухоріччя, Товщів, Черепин, Чишки, Чарнушовичі, Чижиків, Weinbergen (Винники), Unterbergen (Підгірне).

ЗУНР. 1 листопада 1918 р. — 1919 р. (друга пол. травня) — судовий округ (повіт) Винники.

1921 р. — 1924 р. — сільська ґміна Винники.

1921 р. — 1933 р. — сільська ґміна Вайнберґен.

1924 р. — 1934 р. — міська ґміна Винники.

1924 р. — Польський Сойм приняв ухвалу про зачислення громади Винник до списку містечок.

20 жовтня 1933 р. Винники повторно отримали статус міста.

10 січня 1940 р. — 26 вересня 1959 р. (з перервою під час війни) — Винники центр Винниківського р-ну. До Винниківського району, у різний період, належали села: Виннички, Гончари, Давидів, Черепин, Товщів, Селиська, Великі Кривчиці, Малі Кривчиці, Лисиничі, Підбірці, Ямпіль, Кам’янопіль, Верхня Білка, Нижня Білка, Гаї, Чижиків, Підберізці, Чишки, Дмитровичі, Глуховичі, Козельники, Пасіки Зубрицькі, Кротошин, Сихів, Зубра, Гори.

 ВИННИКІВЩИНА

Винниківщина, як історико-етнографічна частина Львівського Поділля, почала формуватися у ХVІІ—ХVІІІ ст., коли у Винниках замість давнього дерев'яного збудовано кам'яний замок. У цей період, 17 травня 1666 р., польський король Ян II Казимир надав Винникам магдебурзьке право. Але корені цього процесу сягали ще княжої доби. Винники не були околицею Львова, а упродовж свого існування являли собою економічно розвинутий, індустріальний і фортифікаційний населений пункт на підступах до Львова. Винниками володіло чимало славних родів, що ставлять їх в один ряд з великими містами Польщі та України раннього та пізнього середньовіччя. Винниківщина розміщена у центральній частині Львівської області у східноєвропейському часовому поясі на 24 меридіані; місцевий час відстає від поясного на 24 хвилини.

Історичним центром Винниківщини є місто Винники. Винники — одне з найдавніших поселень біля Львова, ще у XXV тис. до н. е. людина вперше заселила околиці Винник. Місто розташоване на шляху, що споконвіку єднав два величні українські міста: Львів та Київ. Винники було засновано у другій половині XIII ст. галицько-волинським королем Левом Даниловичем. Спочатку місто мало назву Малий Винник. За часів Галицько-Волинської держави першим відомим власником Винник був Бертольд Штехер (перший німецький війт Львова за часів короля  Лева Даниловича). За свою працю на благо міста він отримав у винагороду від короля Лева млин Сільський Кут, озера та два невеликі маєтки в Малих Винниках та Підберізцях. Матеус (Матвій) Штехер — син Бертольда — також був війтом Львова і володарем Винник на поч. XIV ст.

Право на володіння Винниками, нащадкам Бертольда, згодом підтвердив польський король Казимир III своїм привілеєм від 22 серпня 1352 р. Ця грамота містить першу письмову згадку про Винники.

1785 р. австрійський уряд поселив у Винниках 32 німецькі родини з Баварії, що дало початок заснуванню німецької колонії Вайнберґен і 10 німецьких родин між Підберізцями та Винниками, утворивши колонію Унтерберґен. Австрійська влада провела земельні й адміністративну реформи, що дало можливість сприяти розвитку мануфактурного виробництва. Велику роль в подальшому розвитку Винник відіграло заснування тютюнової фабрики 1779 р. (у приміщеннях колишнього Винниківського замку). Фабрика стала найбільшою мануфактурою на території Галичини.