Про подвійне підпорядкування структури УГКЦ в діаспорі

Конґреґація Східних Церков (лат. Congregatio pro Ecclesiis Orientalibus) — відомство Римської курії, яке відповідає за контакти з церквами візантійського, сирійського, вірменського, халдейського та коптського обрядів, які перебувають в єдності з Ватиканом. Стосовно єпархій, ієрархів, духовенства, кліру та вірних східного обряду вона здійснює такі самі завдання, які для вірних західного обряду здійснюють відповідні конґреґації. Крім того, в окремих регіонах вона має ексклюзивну юрисдикцію, де їй підлягають також вірні латинського обряд

 Фрагмент книги: Тарас Гринчишин, Михайло Димид. «УКРАЇНСЬКА ДІЯСПОРА – КАТОЛИЦЬКА І ПРАВОСЛАВНА» (2014 р.).

Оскільки в Католицькій Церкві існує два розуміння територіяльности – так би мовити, універсальне для римо-католиків і обмежене для східних католиків, то структури УГКЦ за кордонами України мають подвійне підпорядкування – їх очільники належать до Синоду єпископів УГКЦ, однак вони напряму підзвітні Конгрегації Східних Церков римського Апостольського престолу (Ватикану) і входять до складу національних Конференцій католицьких єпископів країн перебування, а поодинокі єпархії та екзархати, окрім того, як правило, підпорядковані (зазвичай, формально) одному з митрополитів РКЦ у своїй країні. Екзархати УГКЦ у діяспорі (нині в цьому статусі залишився лише один з них – у Німеччині та Скандинавії) мали статус апостольських, тобто владики, що їх очолювали, діяли прямо з повноваження римського Апостольського престолу. Це означає, що Батько і Глава УГКЦ – Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, не має правдивої юрисдикції над її вірними в діяспорі.

Тут слід згадати, що свого часу верховний архиєпископ (патріярх) Йосиф (Сліпий) створив у США та Англії т. зв. патріарші парафії, які були вилучені з юрисдикції місцевого єпарха і залежали прямо від нього (тобто, були екстериторіяльними). У США це були, наприклад, парафії свв. Володимира і Ольги в Чикаго (Іллінойс) і Святої Трійці в Силвер-Спринґ (Меріленд); в Англії – громада в Лестері. Прямим приводом для такого розподілу було «календарне» питання, а реальним – небажання залежати від єрарха, прямо підпорядкованого Римському престолові.

Так само щодо Синоду: для Церкви в діяспорі його рішення є обов’язковими тільки стосовно літургійних питань, стосовно ж інших, то постанова Синоду єпископів УГКЦ лише рекомендує, щоб єпископи впроваджували їх у своїх єпархіях.

Отож, діяспорні єпископи, що становлять у Синоді більшість, голосують за постанови, які він приймає, натомість згодом, коли ті стають законами Церкви, виданими верховним архиєпископським декретом, виконувати їх самі вони не зобов’язані. Окрім того, єрархів для діяспори вибирає не сам Синод єпископів, а Римський престол – із запропонованого Синодом списку трьох кандидатів. На думку відомого каноніста Віктора Поспішіла, це – «явний знак нижчого статусу Східних Католицьких Обрядів».

Треба нагадати, що Східні Католицькі Церкви дуже критично ставляться до такого подвійного підпорядкування, в якому де-факто перебувають. Їх глави не раз говорили про це Римському престолові, але поки що якихось зрушень у цьому питанні не видно.

В інтерв’ю Антіохійського патріярха маронітів Бешара Раї, яке він дав Давиду Малакарія для журналу «30 Jours» 4 травня 2011 року і яке було опубліковане під заголовком «Заклик до мирного співжиття, переданий нам з Лівану», сказано наступне: «Між іншим було запропоновано, щоб східні патріярхи змогли поширити свою юрисдикцію над вірними в діяспорі, в тому числі поза межами патріаршої території, як вона традиційно розуміється. На жаль, цю пропозицію не було прийнято. Я пам’ятаю, що про це говорилося ще 2000 року із нагоди колоквіуму для відзначення десятої річниці проголошення Кодексу Канонів Східних Церков. І там Державний Секретар, говорячи від імені Папи, пояснив, що не можливо поширити юрисдикцію патріярхатів із двох родів причин. Перший рід – це принцип територіяльности: традиція хоче, щоб патріарша територія мала географічний кордон в рамках східного світу, і що принцип територіяльности не може перетворитися на принцип суб’єктивности. Другий рід причин, які нам було висловлено: патріярхат є інституцією церковною і – як така – може перестати існувати, натомість єпископат і папство є божественними інституціями без кінця. Оскільки Папа є єпископом всіх католиків та існують єпископи на місцях, які мають пастирську юрисдикційну владу включно над вірними східної діяспори, немає причин розширювати юрисдикцію патріярхату. Така є, коротко, відповідь, яку ми отримали».

Позицію УГКЦ офіційно висловив ще в 1972 році Верховний архиєпископ Йосиф (Сліпий) у синодальному документі під заголовком «Патріярхальний устав Помісної Української (Руської) Католицької Церкви».

Патріярхальний устав Помісної Української (Руської) Католицької Церкви. Кастельґандольфо біля Риму 1974. Тут у пар. 3. читаємо: «Українська Католицька Церква, згідно з історичною дійсністю від найдавніших часів, тобто від створення Київської і Галицької Митрополій, обіймає всіх вірних українського (грецько-руського) обряду на землях України і поза її межами – отже: 1. Всі єпархії і області Київської і Галицької Митрополій, тобто сучасну Україну, Закарпаття й Буковину. 2. Всіх вірних, що від часів Берестейської Унії еміґрували із згаданих областей до Центральної, Південної й Західньої Европи, до обидвох Америк, Африки, Азії й Австралії, – і їхніх нащадків. Влада Української Католицької Церкви є територіяльна, а поза межами – персональна. Вірні інших обрядів – латинського й вірменського – в областях України, як сказано під ч. 3.1, підлягають судовластю своїх власних єрархів з персональною юрисдикцією. Всі єпархії і області, зорганізовані для духовної опіки над вірними Української Католицької Церкви, що живуть поза межами рідних земель, отримують своїх єпископів».

Очевидно, що такий документ був відкинутий Римським престолом і ситуація не зможе змінитися, поки Римський архиєрей залишатиметься «єдиним законодавцем і керівником Церкви» і не повернеться до практики давньої Церкви, коли вона «була очолювана, але не керована єпископом Риму» (курсив наш – Т. Г. і М. Д.). До такого висновку також дійшов попередній Верховний архиєпископ УГКЦ Любомир (Гузар), який у 2003 році, в листі до владики Ервіна Ендера, апостольського нунція в Чеській Республіці, писав: «Не маю ніякої юрисдикції поза канонічною територією Української Греко-Католицької Церкви, тож не можу інтервенувати».

Винники (Львівщина) на поштових листівках поч. ХХ ст.

ВИННИКИ

Винники — одне з найдавніших поселень біля Львова, ще у XXV тис. до н. е. людина вперше заселила околиці Винник. Місто розташоване на шляху, що споконвіку єднав два величні українські міста: Львів та Київ.

Винники  розкинулося на Головному Європейському вододілі, що ділить річкові системи Балтійського та Чорного морів. В околицях міста знаходиться каскад озер та джерел.

Винники знаходяться на схід за 6 км від Львова над річкою Марунькою і відокремлене від нього великим лісовим масивом. Населення близько 20 000 осіб.

На заході місто межує зі Львовом, на півночі – з селами Лисиничі й Підбірці, на сході – з селами Підберізці й Чишки, на півдні – з селами Волиця та Чишки. Координати Винник 49° 48' 56" Пн. ш. і 24° 07' 47" Сх. д. Площа міста — 667 га. У Винниках близько 130 вулиць. Найдовша вулиця — Івана Франка (170 будинків), а найкоротша — Жупан (5 будинків). Найчисленніша за кількістю мешканців вулиця Кільцева — понад 3 500 осіб.

Місто лежить на відстані бл. 80 км від кордону з Польщею.

Найвища точка Винниківщини — гора Чортові  скелі (414 м над рівнем моря).

Герб Винник — офіційний геральдичний символ, затверджений 17 лютого 1992 р. Автор ескізів — Тарас Левків. Розроблений Андрієм Гречилом та Іваном Сварником за мотивами старої печатки. Опис — у золотому полі синє гроно винограду з зеленими листочками. Щит обрамований декоративним картушем і увінчаний срібною міською короною.

Герб м. Винники встановлений на фасаді будинку міської ради, а хоругва зберігається в кабінеті голови Винниківської міської ради та встановлюється в залі під час проведення сесій Винниківської міської ради  поряд із Державним прапором. Відповідно до геральдичних правил і традицій українського прапорництва, хоругва — прямокутне полотнище зі співвідношенням сторін 1x1 м, на жовтому тлі — синє гроно винограду із зеленими листочками; з трьох сторін хоругву обрамляють синьо-жовті лиштви. Вже в середині XIX ст. виготовлялися печатки із зображенням виноградного грона, такий же герб зображено і на документах 1894—1906 рр.

Місто Винники має вигідне географічне положення, яке сприяє розвитку туризму та сфери послуг, багате на історико-археологічні, культурні та природні туристично-краєзнавчі ресурси. Винники мають добре транспортне сполучення. Через місто та околиці проходять автомобільні дороги Львів‒Тернопіль (Н-12) та Київ‒Чоп (М-06). Це транспортні артерії, якими здійснюються основні туристичні перевезення: за маршрутами «Золота підкова», а також поїздки до Галича, Коломиї, Яремче, Ворохти, Косова тощо. Територіально Винники розміщені на межі Грядового Побужжя і Давидівського пасма.

Горбиста місцевість та дубово-грабові ліси, що її покривають, надають неповторного природного колориту околицям Винник, що свого часу дало привід назвати їх «Малою Швейцарією».

Винники було засновано у другій половині XIII ст. руським (українським) королем Левом Даниловичем. Спочатку місто мало назву Малі Винники. За часів Галицько-Волинської держави першим відомим власником Винник був Бертольд Штехер (перший німецький війт Львова за часів короля Лева Даниловича). За свою працю на благо міста він отримав у винагороду від короля Лева млин Сільський Кут, озера та два невеликі маєтки в Малих Винниках та Підберізцях. Матеус (Матвій) Штехер — син Бертольда — також був війтом Львова і володарем Винник на поч. XIV ст.

Право на володіння Винниками, нащадкам Бертольда, згодом підтвердив польський король Казимир III своїм привілеєм від 22 серпня 1352 р. Ця грамота містить першу письмову згадку про Винники.

17 травня 1666 р. польський король Ян II Казимир дозволив Стефанові Замойському перетворити Винники на місто, надавши йому Магдебурзьке право, створити тут купецьке братство і ремісничі цехи та двічі на рік проводити у місті великі ярмарки - на Михайла та Зелені свята.

23 серпня 1992 р. — перше святкування дня міста Винники.

Місто ВИННИКИ це:

Перший скульптурний пам’ятник в Україні й у світі Т. Шевченку – 1913 р.

Перший пам’ятник в Україні воїнам УГА – 1922 р.

Винники та Підберізці - перші населені пункти Галичини де було скасовано панщину 1 лютого 1786 р.

1854-1867 р. — Винниківський повіт.

1867 р. — 1918 р. — Винниківський судовий повіт.

Винниківський судовий повіт існував у таких межах (на 1910 р.): Білка Королівська, Білка Шляхетська, Борщовичі, Винники, Виннички, Вовків, Давидів, Дмитровичі, Гаї, Гончари, Глуховичі, Германів, Кам’янопіль, Журавники, Кам'янопіль, Козельники, Кротошин, Лисиничі, Миклашів, Милятичі, Підберізці, Підбірці, Селиська, Сухоріччя, Товщів, Черепин, Чишки, Чарнушовичі, Чижиків, Weinbergen (Винники), Unterbergen (Підгірне).

ЗУНР. 1 листопада 1918 р. — 1919 р. (друга пол. травня) — судовий округ (повіт) Винники.

1921 р. — 1924 р. — сільська ґміна Винники.

1921 р. — 1933 р. — сільська ґміна Вайнберґен.

1924 р. — 1934 р. — міська ґміна Винники.

1924 р. — Польський Сойм приняв ухвалу про зачислення громади Винник до списку містечок.

20 жовтня 1933 р. Винники повторно отримали статус міста.

10 січня 1940 р. — 26 вересня 1959 р. (з перервою під час війни) — Винники центр Винниківського р-ну. До Винниківського району, у різний період, належали села: Виннички, Гончари, Давидів, Черепин, Товщів, Селиська, Великі Кривчиці, Малі Кривчиці, Лисиничі, Підбірці, Ямпіль, Кам’янопіль, Верхня Білка, Нижня Білка, Гаї, Чижиків, Підберізці, Чишки, Дмитровичі, Глуховичі, Козельники, Пасіки Зубрицькі, Кротошин, Сихів, Зубра, Гори.

 ВИННИКІВЩИНА

Винниківщина, як історико-етнографічна частина Львівського Поділля, почала формуватися у ХVІІ—ХVІІІ ст., коли у Винниках замість давнього дерев'яного збудовано кам'яний замок. У цей період, 17 травня 1666 р., польський король Ян II Казимир надав Винникам магдебурзьке право. Але корені цього процесу сягали ще княжої доби. Винники не були околицею Львова, а упродовж свого існування являли собою економічно розвинутий, індустріальний і фортифікаційний населений пункт на підступах до Львова. Винниками володіло чимало славних родів, що ставлять їх в один ряд з великими містами Польщі та України раннього та пізнього середньовіччя. Винниківщина розміщена у центральній частині Львівської області у східноєвропейському часовому поясі на 24 меридіані; місцевий час відстає від поясного на 24 хвилини.

Історичним центром Винниківщини є місто Винники. Винники — одне з найдавніших поселень біля Львова, ще у XXV тис. до н. е. людина вперше заселила околиці Винник. Місто розташоване на шляху, що споконвіку єднав два величні українські міста: Львів та Київ. Винники було засновано у другій половині XIII ст. галицько-волинським королем Левом Даниловичем. Спочатку місто мало назву Малий Винник. За часів Галицько-Волинської держави першим відомим власником Винник був Бертольд Штехер (перший німецький війт Львова за часів короля  Лева Даниловича). За свою працю на благо міста він отримав у винагороду від короля Лева млин Сільський Кут, озера та два невеликі маєтки в Малих Винниках та Підберізцях. Матеус (Матвій) Штехер — син Бертольда — також був війтом Львова і володарем Винник на поч. XIV ст.

Право на володіння Винниками, нащадкам Бертольда, згодом підтвердив польський король Казимир III своїм привілеєм від 22 серпня 1352 р. Ця грамота містить першу письмову згадку про Винники.

1785 р. австрійський уряд поселив у Винниках 32 німецькі родини з Баварії, що дало початок заснуванню німецької колонії Вайнберґен і 10 німецьких родин між Підберізцями та Винниками, утворивши колонію Унтерберґен. Австрійська влада провела земельні й адміністративну реформи, що дало можливість сприяти розвитку мануфактурного виробництва. Велику роль в подальшому розвитку Винник відіграло заснування тютюнової фабрики 1779 р. (у приміщеннях колишнього Винниківського замку). Фабрика стала найбільшою мануфактурою на території Галичини.

Український меморіал у м. Куритиба, штат Парана, Бразилія.

Місто Куритиба, столиця штату Парана, є великим культурним, політичним та економічним центром Південного регіону Бразилії. Саме тут, у Парані, утворився один з найбільших осередків української діаспори у Бразилії (понад 95 відсотків проживають у штаті Парана).

Український меморіал (порт. Memorial Ucraniano) — туристична пам'ятка, розташований у парку Тінґуй у місті Куритиба, штат Парана, Бразилія, і був споруджений в 1995 р. на честь українських іммігрантів (на честь сторіччя української імміграції в Бразилії), які прибули до цього регіону в XIX столітті. У різні пори року на території меморіалу проводяться кілька типових фестивалів. Найвідомішим є Великодній фестиваль, де напередодні Великодня, у Велику суботу, на місці відбувається традиційна церемонія освячення їжі. Також тут проводяться Національний фестиваль України в серпні, Свято врожаю в жовтні та Фестиваль Святого Миколая в листопаді, а також інші заходи з виступами фольклорних колективів, на території меморіалу також проходить ряд інших фестивалів.

Український Великдень у м. Куритиба. 2024 р., березень

Україна на карті Литви. XVI - XVII ст. Герард Меркатор.

1595 р. Карта “Lithuania” (Литва). Карта поміщена в “Atlas sive Cosmographicæ Meditationes Fabrica de Mundi et Fabricati Figura”. На цій карті Г. Меркатор виділив українські історико-географічні землі з межами. Масштаб приблизно 1:3 000 000 (мідерит, 43,5 х 37 см). Це точна копія частини великої карти Європи 1572 р.

Українські історико-географічні землі представлені Rvssia (Руссю), Волинню (Volynia) та Поділлям (Podolia) та ін. Карта неодноразово перевидавалася, як окремо, так і в атласах. Карта пізніше з доповненнями та змінами входила до всіх перевидань атласу, виданих спадкоємцями великого картографа. Як правило, Київське воєводство завжди зображували у складі Великого князівства Литовського, що можна трактувати як прояв несприйняття литовською елітою включення литовських територій до складу Польського королівства за Люблінською унією 1569 року.

Карта Литви охоплює територію від Балтики на півночі до дельти Дніпра і Південного Бугу на півдні. Окреслено межі князівства з Курляндією (Curland), Лівонією (Liviniae Pars), Московією (Moscoviae Pars), Польщею (Polonia) і Пруссією (Prussiae Pars). На карті рясно нанесені населені пункти, багато з них вперше. Територіальні втрати після Люблінської унії 1569 р. показані неточно: Підляське воєводство включено в межі князівства, Волинь і частина Поділля відокремлені. Показово, що межами відокремлено і Полоцьке князівство, що знаходилося в складі ВКЛ з початку XIV ст., але зберігало свою культурну і політичну особливість. Зі зворотного боку на карті зазвичай присутній описовий текст, що стосується Великого князівства Литовського. Карта в пізніх перевиданнях або взагалі не мала змін, або вони були незначними, а ось текст зі зворотного боку відрізняється інформативністю, компонуванням і літерами. З появою в Європі Карти Радзивілла 1613 р. “меркаторська” Литва втратила свою актуальність.

На карті Литви на українських землях відображено політичний і адміністративний устрій території. У складі Польського королівства показані Руське (Rvssia) (включно з Белзьким), Волинське (Volhinia) та Подільське (Podolia; включно з Брацлавським) воєводства з відповідним проходженням меж. Порівняно з ортеліївськими картами Польщі уточнено пролягання адміністративної межі між Подільським і Руським  воєводствами, яка зміщена на захід із річки Збруч (Zbrucz flu.) на річку Стрипа (Stripa fl.). Північніше та східніше зазначених воєводств простягається Велике князівство Литовське (Magnvs Dvcatvs Lithvaniae), яке на сході, на відміну від карти В. Ґродецького, межує з Московією  (Moscoviae Pars). Цей кордон на карті проходить з півдня на північ по Дніпру і далі по річці Сож (Mereia fl.). Тобто, порівняно з вищерозглянутою картою Європи Ґ. Меркатора, внесено неправильні зміни щодо простягання Московського царства до Дніпра. Умовне позначення державного кордону та адміністративних меж, як і на карті В. Ґродецького, однакове – пунктирна лінія з крапок, розфарбована пізніше вручну  кольоровим кантом [Р. Сосса. ПЕРШІ КАРТИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ З ПОЛІТИКО-АДМІНІСТРАТИВНИМ ПОДІЛОМ. 2019].

В амстердамському виданні «Atlas minor Gerardi Mercatoris a I. Hondio plurimis aeneis Tabulis ...» (1628 р.) на карті «Lithuania» у складі литовських земель, крім Київського воєводства, показані навіть Підляське та Волинське воєводства. До позитиву цієї карти слід віднести позначення уточненого східного кордону князівства (у дійсності – Польського королівства) на лівому березі Дніпра, до якого примикає Сіверське князівство («Dukatus Severiensis») та Перекопська Татарія («Crimea. Tartaria Perecopenfis»). Територія Чернігово-Сіверщини, приєднана до Польщі за Деулінським перемир’ям з Московським царством у 1618 р., ще не показана на карті на основній території. Адміністративно-територіальну одиницю «Сіверське князівство» було створено у 1619 р. після передачі цієї території до Польського королівства. Зазначимо, що назва нової провінції не була усталеною до 1635 р., найчастіше вживалась назва «Чернігівське князівство» [Р. Сосса. ПЕРШІ КАРТИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ З ПОЛІТИКО-АДМІНІСТРАТИВНИМ ПОДІЛОМ. 2019].

Карта Литви Ґ. Меркатора, яка порівняно з картою Польщі В. Ґродецького доповнена річками та гіпотетичними озерами і меншою мірою населеними пунктами, містить багато неточностей. Зображена на карті річка Стрипа з притоками є компіляцією різних окремих річок – Золота Липа, Коропець, Серет з відповідним неправильним зображенням населених пунктів (Теребовля, Тернопіль тощо). Східніше Дніпра українські землі на карті Литви Ґ. Меркатора показані з великими спотвореннями та явними помилками. Північніше Києва кордон Вел. кн. Литовського з Дніпра зміщується на ліву притоку Mereia fl. Вона, як помилково показано на карті, впадає у Дніпро практично напроти впадіння Прип’яті, до того ж, і також помилково, – південніше населеного пункту Любеч («Lubiez»). Виходячи з того, що найбільшою лівою притокою північніше від впадіння ріки Десна у Дніпро є річка Сож, на якій розміщене місто Гомель («Homei»), її ідентифіковано нами саме як сучасну річку Сож [Р. Сосса. ПЕРШІ КАРТИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ З ПОЛІТИКО-АДМІНІСТРАТИВНИМ ПОДІЛОМ. 2019].

Герард Меркатор

XVI ст. (період історії картографії) – період лідерства Нідерландів – відзначений діяльністю двох з найвидатніших її дійових осіб. Один з них – Герард Меркатор, картограф, гравер і вчений; другий – Абрагам Ортеліус, видавець і торговець картами. Технічно вони були конкурентами, насправді – колегами. Разом вони вписали в історію важливу главу, причому кожен вніс свій особливий внесок, відповідно до фаху та умінь. Ортеліус жив і працював в Антверпені, Меркатор – у Дуйсбурзі, в 60 милях від столиці.

Великою подією у розвитку картографування світу стало видання капітального Атласу Герарда Меркатора (1595 р.). Завдяки виходу саме цього видання у вжиток увійшов термін «атлас», що означає систематизоване зібрання географічних карт, опрацьованих за загальною програмою як цілісний твір.

Герард Меркатор (Gerhardus Mercator; 1512–1594), фламандський математик, філософ, теолог, географ та картограф; вніс надзвичайно вагомий вклад у розвиток картографії. Його сучасники назвали «Птолемеєм свого часу». Г. Меркатор закінчив університет у Лувені, де й став займатись укладанням і гравіюванням карт, а також виготовленням глобусів і астрономічних інструментів.

Народився 5 березня 1512 року в Рупельмонді (Східна Фландрія, нині Бельгія). На той час Фландрія була частиною Габсбурзьких Нідерландів. Герард був сьомою дитиною в сім'ї, яка жила досить бідно. Його батько, Губер Кремер, був шевцем та фермером-орендарем. І батько, і мати Герарда не були уродженцями Рупельмонда, але походили з німецького містечка Гангельте, розташованого на кордоні з Нідерландами. У Рупельмонді ж Губер мав численних родичів, яких він іноді відвідував. Під час однієї з поїздок у подружжя Кремер у Рупельмонді народився син Герард. Через кілька років після його народження сім'я переїхала до Рупельмонда на постійне проживання.

Коли Герарду (фламандською він звався Герт Кремер) виповнилося 14 або 15 років, його батько помер, і сім'я залишилася без засобів до існування. Вихователем Герарда став дядько його батька –Гізберт Кремер. Завдяки йому Герард здобуває освіту в гімназії невеликого містечка Хертогенбос. Тут вивчалися основи богослов'я, класичні давні мови та початки логіки. Одним із вчителів Герарда був Макропедій. Імовірно, саме в гімназичні роки Герард, наслідуючи ренесансну моду того часу, «перевів» своє прізвище Кремер («купець», «торговець») латиною — і став Меркатором.

Гімназію він закінчує дуже швидко, за три з половиною роки, і майже відразу ж (29 вересня 1530) продовжує навчання в Левенському університеті (нині – на території Бельгії), знову завдяки підтримці Гізберта Кремера.

Лувен був найбільшим науковим та навчальним центром Нідерландів, у ньому знаходилося 43 гімназії, а його університет, заснований ще 1425 року, був найкращим у Північній Європі. У центр гуманістичної освіти та вільнодумства місто перетворилося завдяки Еразму Роттердамському (1465-1536), який жив деякий час у Лувені.

Меркатор став учнем географа, гравера та енциклопедиста Фрісіуса Гемми (нідерландський лікар, математик, картограф, філософ, гравер, майстер астрономічних інструментів та автор глобуса Землі). Після закінчення університету в 1532  р. Меркатор працював разом з Геммою-Фрісіусом над створенням глобусів Землі і неба; одночасно займався виготовленням точних оптичних інструментів, а також викладанням географії та астрономії.

В 1536 р. Меркатор повінчався з Барбарою Шеллекен. У них було три сини: Арнольд, Бартоломей та Румольд.

Першу самостійно викреслену карту Г. Меркатор видав після відкриття власної майстерні у 1537 році. Це була карта Палестини на 6-ти аркушах з позначенням шляху виходу ізраїльтян  з Єгипту. Точність цієї карти вразила багатьох його сучасників. Він почав одержувати замовлення на виготовлення нових карт.

Наступною його працею, виданою 1538 року, була невелика за розміром карта світу подана у подвійній серцеподібній проекції на якій вперше з’явилися підписи: «Америка. Північна частина» і «Америка. Південна частина». На ній він вперше показав місце розташування південного материка, існування якого довго викликало сумніви.

Ці дві роботи принесли Меркатору славу видатного картографа, і фламандські купці замовили йому карту Фландрії, яку він створив  1540 р. У тому ж році Меркатор видав брошуру "Спосіб написання латинських літер, який називається італійським курсивом". У ній автор запропонував використовувати курсив для одноманітного написання географічних імен - і його пропозиція незабаром була прийнята науковою спільнотою.

Завдяки цим двом картографічним роботам Меркатор отримав світове визнання. Слава про нього доходить навіть до короля Іспанії Карла V.

Глобуси 1541/1551 рр.

Наступного року імператор Священної Римської імперії Карл V доручив Меркатор виготовити набір астрономічних інструментів. В 1541 Меркатор створив глобус Землі, через 10 років – небесний глобус і в 1552 подарував їх Карлу V.

У 1544 р. вже знаменитий картограф був заарештований за підозрою в єресі й поміщений у в'язницю. Лише завдяки особистому втручанню Карла V через кілька місяців Меркатор знову знайшов свободу і потім, щоб не спокушати інквізиторів, він прийняв пропозицію герцога Вільгельма Юліх-Клеве-Бергського і переселився до Німеччини. На жаль, умови роботи там були гірші, , тому, що місто Дуйсбург (князівство Клеве, Німеччина), в яке він переїхав, було віддалене від моря і торгових шляхів, йому було складніше отримувати необхідну інформацію, креслення і карти. Його виручив інший відомий фламандський вчений-географ, Авраам Ортеліус (1527-1598), між ними виникло листування, завдяки якому Меркатор став отримувати необхідні відомості.

З 1552 р. він жив і працював у Дуйсбурзі, де вийшли у світ його знамениті картографічні твори.

У 1554 році Г. Меркатор закінчив роботу і видав досить точну на той час карту Європи на 15-ти аркушах на якій вперше правильно було вказано узбережжя Середземного моря.

Чудова карта Британських островів на 6-ти аркушах була ним надрукована в 1564 році.

Найбільш повне зображення земної кулі на великій карті світу з 18-ти аркушів із зображенням сітки паралелей і меридіанів у новій рівнокутній циліндричній проекції (названій пізніше на його честь), Г. Меркатор видав у 1569 році. Ця карта призначалася передусім мореплавцям. Цікаво, що на карті була показана Антарктида - материк, відкритий лише у 1820 році.

Власну редакцію «Географії» древньогрецького вченого астронома і географа Птоломея, що користувалася великим попитом до початку XVIII ст., він випустив у 1578 році.

У 1585 році вийшла з друку перша частина Атласу світу (51 карта Франції, Німеччини і Нідерландів), друга – у 1589 р. (22 карти Італії, Словенії та Греції).

В 1589 р. він одружився з Гертрудою, багатою вдовою мера Дуйсбурга. Картограф помер від крововиливу в мозок 2 грудня 1594 в Дуйсбурзі, це місто зараз знаходиться на території Німеччини. Сьогодні в усьому світі є багато будівель, університетів, вулиць, кораблів і навіть астероїд, названих на честь цієї великої людини.

Основна робота Герарда Меркатора – повний Атлас світу був виданий вже після його смерті сином Румольдом Меркатором у 1595 р. латиною.

1595 р.