Висотна поясність Українських Карпат

 

Під впливом переважаючих факторів формується вертикальна поясність. Вертикальним поясом вважається відповідна частина схилу гірської системи в межах відповідних висот. Пояс характеризується однаковими ґрунтово-кліматичними умовами, рослинністю і фауною.

Межі одного і того ж вертикального поясу можуть перемішуватися вверх або вниз залежно від експозиції, ґрунтово-геологічних особливостей та інших умов. Таке явище має назву інверсії вертикальних поясів.

Таким чином, деревні породи, які формують в тому чи іншому вертикальному поясі чисті або з їх переважанням деревостани, слугують індикаторами відповідного вертикального поясу. Дуже часто (через ґрунтово-кліматичні умови) в окремих поясах одночасно спостерігається розповсюдження декількох головних деревних порід (ялиця, бук, смерека). У таких випадках індикатором вертикального поясу доцільно вважати деревну породу, яка формує деревостани вищої продуктивності.

Деревна рослинність підійматися в гори до певної висоти, вище якої починається пояс субальпійських і альпійських полонин. Перехід до альпійського поясу здійснюється поступово ‒ через смугу рідкостійного субальпійського криволісся. Це смуга боротьби між деревною і трав’яною рослинністю. Субальпійське криволісся формується із холодостійкої сосни гірської і зеленої вільхи.

Відомий дослідник клімату Українських Карпат М. Андріанов (1957) виділив шість термічних зон: теплу, помірно теплу, помірну, прохолодну, помірно холодну і холодну.

Українські вчені (М. Голубець, В. Комендар, К. Малиновський, С. Стойко та ін.) виділяють у Карпатах п’ять висотних поясів рослинності:

·        передгірський лісовий (450-550 м н. р. м.),

·        нижній лісовий – до 1200-1300 м,

·        верхній лісовий – до 1600 м,

·        субальпійський – до 1800 м,

·        альпійський – понад 1800 м.

Характерною особливістю рослинності високогір’я Українських Карпат є те, що тут немає верхнього поясу високогірної рослинності – субнівального. Це пояснюють тим, що тут немає льодовиків.

Головним типом рослинності Українських Карпат є лісова. Лісистість Карпат становить близько 40%. Понад половину лісової площі займають ялинові або смерекові ліси, домінантним видом яких є смерека європейська (Picea abies) – близько 700 тис. га, які переважають у верхньому лісовому поясі. Букові ліси переважають у нижньому лісовому поясі та на найвищих вершинах передгірських височин. Вони покривають близько 30% території Карпат.

Найбільші площі букових лісів приурочені до південно-західного макросхилу, де вони становлять 60% лісостанів. Незначну площу займають ялицеві ліси з ялиці білої (Abies alba), яка (на відміну від бука і смереки) утворює не чисті, а змішані ліси: дубово-буково-ялицеві, смереково-буково-ялицеві та буково-ялицеві. Ці ліси не утворюють суцільного поясу, а трапляються окремими масивами серед букових і смерекових лісів. Нижній пояс рослинності утворюють дубові й дубово-грабові ліси.

Співвідношення різних груп лісів утворилося значною мірою внаслідок діяльності людини. Ще декілька століть тому тут домінували букові та смерекові ліси. Однак протягом двох останніх століть площа букових лісів значно зменшилася – від 55 до 33 %, а смерекових зросла – від 32 до 56%. Такі зміни спричинені тим, що на місці вирубаних як смерекових, так і букових, дубових та змішаних лісостанів засаджували монокультуру смереки, яка найшвидше росла і мала попит для виготовлення деревини.

Пояс передгірських лісів складається переважно з дуба звичайного (Quercus robur) і дуба скельного (Q. petraea). Дубові ліси з дуба звичайного поширені на Закарпатській низовині та в Передкарпатті, зокрема в його західній частині, а з дуба скельного – в Закарпатському передгір’ї та височинними ділянками спускаються в Закарпатську низовину до висоти 100 м, а в гори підіймаються до висоти 500-600 м. Дуб утворює чисті високопродуктивні лісостани, де його звичним супутником є граб, явір, клен гостролистий, а також бук і ялиця. У підліску трапляється ліщина , а у вологіших місцях – крушина.

Нижньолісовий пояс складається з високопродуктивних букових лісів, що покривають схили на висотах від 600 до 1000-1300 м н. р. м. Бук лісовий (Fagus silvatica) поширений на обох макросхилах Карпат, особливо на південно-західному макросхилі й приурочений до бурих гірсько-лісових ґрунтів. У межах поясу виділяють кілька підпоясів: чистих букових, поширених на нижньо- і середньогірських схилах Полонинського хребта; ялицево-букових лісів, який займає нижні частини північно-східних макросхилів Карпат; ялицево-смереково-букових лісів, що приурочений до нижніх і середніх схилів Чорногори, Горган, Чивчин та високогір’їв Бескидів. Підлісок у букових лісах нерозвинутий, лише зрідка під покривом лісу трапляються чагарники. Трав’янистий покрив, зважаючи на слабку освітленість поверхні ґрунту, не є зімкнутий.

Вище від висот 1 000-1 200 і до 1 600 м розташований пояс смерекових лісів, які добре виражені у високогір’ї Чорногори, Горган, Чивчинських і Мармарошських гір. Тут виділяють два підпояси: змішаних смерекових деревостанів з участю ялиці і в другому ярусі бука і підпояс чистих смерекових лісів.

Підпояс змішаних смерекових лісів приурочений до південно-східних і південно-західних макросхилів Карпат з висотами 900-1 200 м н. р. м. Підпояс чистих смеречників займає високогірні схили Горган, Чорногори, Чивчин від 1 200 до 1 500 (1 600) м н. р. м.

Смерека утворює як чисті, так і змішані з буком і ялицею деревостани. Змішані ліси формуються нижче від чистих смерекових лісів, де кліматичні умови дещо м’якші. Для чистих смерекових лісів характерна різновіковість деревостанів, бонітет яких залежить від потужності ґрунтового профілю і багатства ґрунтів. З висотою кліматичні умови погіршуються, ріст дерев сповільнюється і біля верхньої межі поясу смерекові ліси поступово трансформуються у рідколісся і криволісся.

Під густим покривом смерекових лісів підлісок не виражений. Трапляються одиничні чагарники жимолості чорної (Lonicera nigra), смородини карпатської (Ribes carpaticum), спіреї в’язолистої (Spiraea ulmifolia). Трав’янистий ярус розріджений, в ньому домінує квасениця звичайна (Oxalis acetosela).

Вище від межі лісу розміщена перехідна смуга від лісової до лучної рослинності, яку називають субальпійським криволіссям, а низькорослі дерева – стелюхами. Криволісся займає смугу шириною 250-300 м.

Найбільші масиви криволісся приурочені до південно-східної частини Українських Карпат, де вони займають високогір’я Чорногори, Свидовця, Чивчин та інших хребтів. Нижня частина криволісся на північних схилах опускається нижче, а верхня підіймаються вище на південних. Зважаючи на це, суцільна смуга заростей на північних схилах значно ширша, ніж на південних. Такі високогірні види, як сосна гірська, або жереп, вільха зелена (Duschekia viridis), ялівець сибірський (Juniperus sibirica) займають невеликі площі, як і зарослі рододендрона миртолистого (Rhododendron myrtifolium), і найбільше трапляються окремими масивами на Свидівці, Чорногорі й Мармарошських горах, місцями вклинюючись у альпійський пояс. Зарослі вільхи є найбагатші серед стелюхів.  

У субальпійському поясі луки займають найбільшу площу. Вони чергуються з невеликими масивами стелюхів, про які зазначали вище, та ділянками пустищ і несформованих угруповань скель. У високогір’ї Карпат найбільше поширені біловусові луки, абсолютним домінантом яких є білоус стиснутий (Nardus stricta).

В альпійському поясі, який в Українських Карпатах займає обмежені площі вище від 1800 м н. р. м., суцільні масиви рослинності є лише в Чорногорі та Мармарошських горах. В інших районах високогір’я альпійська рослинність представлена фрагментарно (Чивчини, Свидовець). В альпійському поясі луки складаються з альпійських та арктоальпійських видів – осок вічнозеленої та зігнутої, ситника трироздільного, костриці приземистої.

Жереп  

Криволісся вільхи зеленої на Пожижевській, Чорногора, Українські Карпати

 

Ландшафти. Фізико-географічне районування України.

 

З історії фізико-географічного районування.

Г. І. Танфільєв  «Физико-географические области Европейской России» (1897 р.).

В. В. Докучаєв  «Зоны природы и классификация почв» (1900 р.).

Б. Л. Лічков. «Естественные райони Украины» і П. А. Тутковського «Природна районізація України» (1922 p.).

Монографія «Физико-географическое районирование Украииской ССР» (1968 р.) .

Маринич О. М., Шищенко П. Г. Фізична географія України: Підручник. – К.: Знання, 2003. – 480с. (виділено 4 зони)

«Національний атлас України» (2007 р.). П.Г. Шищенко, О.М. Маринич - уточнена схема і карта фізико-географічного районування

Поняття фізико-географічного районування.

Фізико-географічне районування – це виявлення, визначення меж, вивчення і картографування регіональних природно-територіальних комплексів різної величини.

Розглядаючи компоненти та чинники розвитку природно-територіального комплексу, помітно, що одні з них є зональними, а інші незональними. До зональних належать ті, які поширені на земній поверхні відповідно до закономірностей географічної (широтної) зональності – смугами, що змінюють одна одну від екватора до полюсів. Зонально змінюється кількість сонячної радіації, розподіл тепла і вологи, ґрунтово-рослинний покрив.

Незональними (азональними), є ті чинники та компоненти ПТК, розміщення яких не залежить від географічної зональності. Це, насамперед, геологічна будова та рельєф, а також деякі кліматичні особливості. Відповідно до цього регіональні ПТК також поділяються на зональні та азональні.

Отже, зональні ПТК – це природні комплекси, що утворилися в результаті широтного вияву природних процесів і явищ. До них належать географічні пояси, природні зони і підзони. Найбільшими азональними ПТК є природні комплекси материків і океанів, а в їх межах – фізико-географічні країни і природно-аквальні комплекси морів. Фізико-географічні країни поділяються на менші азональні ПТК – фізико-географічні краї, області та райони. Ці ПТК є одиницями фізико-географічного районування України.

Зональні одиниці природного районування. Найбільшими зональними частинами географічної оболонки є географічні пояси. Їх виділяють насамперед за кількістю надходження сонячної радіації та особливостями циркуляції повітряних мас. Україна майже повністю розташована у межах помірного географічного поясу Північної півкулі й лише на південному схилі Кримських гір та південному узбережжі Криму природні умови мають риси субтропічного поясу.

Внаслідок відмінностей у розподілі тепла і вологи у межах поясу формуються природні зони з притаманними їм кліматом, ґрунтами, рослинністю і тваринним світом. В Україні – це :

Зона мішаних (хвойношироколистяних) лісів;

Зона широколистяних лісів;

Лісостепова зона;

Степова зона.

Природні зони характерні лише для рівнинної частини країни, де чітко проявляється широтна зональність. У горах вони відсутні: там взаємодія природних компонентів відбувається згідно із закономірностями висотної поясності, тобто у смугах, що змінюють одна одну з висотою.

У межах природних зон часто існують значні відмінності у зволоженні територій. Це спричиняє різноманітність ґрунтово-рослинного покриву, а тому природні зони можуть поділятися на підзони. В Україні такий поділ має степова зона. У степовій зоні розрізняють підзони – північно-, середньо- і південностепову.

ОСОБЛИВОСТІ ПРИРОДИ ПІДЗОН СТЕПУ

Підзона	Коефіцієнт зволоження	Опади, мм	Температура липня, °С	Ґрунтово-рослинний покрив
Північностепова	0,5—0,6	550—450	21—22	Різнотравно-типчаково-ковилові степи на чорноземах звичайних.
Середньостепова	0,4—0,5	450—400	22—23	Типчаково-ковилові степи на чорноземах південних.
Південностепова	0,3—0,4	400—300	23—23,5	Полиново-злакові (полиново-типчаково-злакові) й типчакові степи на темно-каштанових і каштанових ґрунтах

Опади.

Північностепова підзона – між ізогієтами 550 і 450.

Середньостепова підзона – між ізогієтами 450 і 400.

Південостепова підзона – між ізогієтами  400 мм (на Пн. і Пд., в пердгірях гір).

Грунти й рослинність.

Північностепова підзона в Україні займає територію з чорноземами звичайними, сформованими під різнотравно-типчаково-ковиловими степами (див. фото 1, 2, 3).

Різнотрав'я — група трав'янистих рослин, сформована численними видами трав, за винятком злаків, бобових і осок.

Середньостепова підзона займає територію чорноземів південних. Вони сформувалися в умовах дефіциту вологи під типчаково-ковиловими степами.

Межі Південно-степової (сухостепової) підзони визначаються поширенням сухостепового підтипу ландшафтів з темно-каштановими і каштановими ґрунтами, розвиненими під полинно-злаковими степами. Це перехідний тип рослинності від степової до пустельної. У їх травостої переважають типчак, житняк, ковила і полин.

Назви асоціацій будуються за правилами бінарної номенклатури, коли перше слово у назві походить від назви домінанта, друге – від назви субдомінанта асоціації. У разі великої кількості домінантів і субдомінантів їх назви розміщуються в порядку зростання ролі рослин у складі фітоценозів. У назві типу лісу - домінант ставиться в кінці, а субдомінант - на початку назви.

При домінантному методі використовують два способи утворення назв асоціацій. Перше слово назви – латинська родова назва виду, який домінує у першому ярусі, з додаванням до його кореня суфікса "etum" (Pinetum від Pinus, Fagetum від Fagus і т.д.). Друге слово – латинська родова або видова назва домінанта (або домінантів) підлеглих ярусів шляхом додавання до його кореня (коренів) суфікса "osum" (Sphagnosum від Sphagnum, myrtillosum від Vaccinium myrtillus і т.д.).Там, де у першому ярусі переважають два види, вони обидва використовуються у назві асоціації, з'єднуючись знаком "–" (тире), наприклад, Piceeto-Quercetum при переважанні ялини та дуба. Це відноситься і до утворення другої частини назви асоціації, наприклад, Pinetum-Callunoso-Cladoniosum (сосновий ліс з ярусом вереса (Calluna) і наземним покривом з видів Cladonia). При необхідності назва уточнюється введенням до неї не тільки родових, але й видових назв, наприклад, Pinetum sylvestri-Cladoniosum alpestri (сосновий ліс з Pinus sylvestris і наземним покривом з Cladonia alpestris).

Азональні одиниці природного районування. Найбільшими азональними одиницями районування на суходолі є фізико-географічні країни – ПТК, сформовані в межах великих тектонічних структур (платформ, складчастих споруд), яким відповідають великі форми рельєфу (рівнини, гірські системи). Тому серед фізико-географічних країн розрізняють рівнинні та гірські. Україна знаходиться у межах трьох фізико-географічних країн: Східноєвропейської рівнини (її південно-західної частини), Карпатської гірської (її середньої частини) і Кримських гір.

Фізико-географічний край – це частина природної зони чи підзони в межах рівнинної країни або ж безпосередня частина гірської країни. Основними причинами виділення країв є неоднорідність геологічної будови та рельєфу, а також віддаленість території від океанів, що зумовлює зміну континентальності клімату. Наприклад, у лісостеповій зоні виділяють три фізико-географічні краї: Дністровсько-Дніпровський (у межах частин Подільської і Придніпровської височин, що знаходяться на Українському щиті), Лівобережно-Дніпровський (на Придніпровській низовині) та Середньоруський (відповідає схилам однойменної височини).

У межах країв існують свої відмінності природних умов, пов’язані з неоднаковою геологічною та геоморфологічною будовою територій. Це є причиною виділення менших за величиною ПТК – фізико-географічних областей (приуроченість до тектонічних структур, геологічною та геоморфологічною будовою)і фізико-географічних районів (за однорідністю геологічної будови). Так, Поліський край поділяється на 5 фізико-географічних областей:

Область Волинського Полісся;
Область Житомирського Полісся;
Область Київського Полісся;
Область Чернігівського Полісся;
Область Новгород-Сіверського Полісся. Фото 1. Ландшафтний заказник місцевого значення «Балка Гадюча» (Запоріжжя) Фото 2. Типчак. Фото 3. Ковила Карта рослинності

Карта грунтів