З історії фізико-географічного районування.
Г. І. Танфільєв «Физико-географические области Европейской России» (1897 р.).
В. В. Докучаєв «Зоны природы и классификация почв» (1900 р.).
Б. Л. Лічков. «Естественные райони Украины» і П. А. Тутковського «Природна районізація України» (1922 p.).
Монографія «Физико-географическое районирование Украииской ССР» (1968 р.) .
Маринич О. М., Шищенко П. Г. Фізична географія України: Підручник. – К.: Знання, 2003. – 480с. (виділено 4 зони)
«Національний атлас України» (2007 р.). П.Г. Шищенко, О.М. Маринич - уточнена схема і карта фізико-географічного районування
Поняття фізико-географічного районування.
Фізико-географічне районування – це виявлення, визначення меж, вивчення і картографування регіональних природно-територіальних комплексів різної величини.
Розглядаючи компоненти та чинники розвитку природно-територіального комплексу, помітно, що одні з них є зональними, а інші незональними. До зональних належать ті, які поширені на земній поверхні відповідно до закономірностей географічної (широтної) зональності – смугами, що змінюють одна одну від екватора до полюсів. Зонально змінюється кількість сонячної радіації, розподіл тепла і вологи, ґрунтово-рослинний покрив.
Незональними (азональними), є ті чинники та компоненти ПТК, розміщення яких не залежить від географічної зональності. Це, насамперед, геологічна будова та рельєф, а також деякі кліматичні особливості. Відповідно до цього регіональні ПТК також поділяються на зональні та азональні.
Отже, зональні ПТК – це природні комплекси, що утворилися в результаті широтного вияву природних процесів і явищ. До них належать географічні пояси, природні зони і підзони. Найбільшими азональними ПТК є природні комплекси материків і океанів, а в їх межах – фізико-географічні країни і природно-аквальні комплекси морів. Фізико-географічні країни поділяються на менші азональні ПТК – фізико-географічні краї, області та райони. Ці ПТК є одиницями фізико-географічного районування України.
Зональні одиниці природного районування. Найбільшими зональними частинами географічної оболонки є географічні пояси. Їх виділяють насамперед за кількістю надходження сонячної радіації та особливостями циркуляції повітряних мас. Україна майже повністю розташована у межах помірного географічного поясу Північної півкулі й лише на південному схилі Кримських гір та південному узбережжі Криму природні умови мають риси субтропічного поясу.
Внаслідок відмінностей у розподілі тепла і вологи у межах поясу формуються природні зони з притаманними їм кліматом, ґрунтами, рослинністю і тваринним світом. В Україні – це :
Зона мішаних (хвойношироколистяних) лісів;
Зона широколистяних лісів;
Лісостепова зона;
Степова зона.
Природні зони характерні лише для рівнинної частини країни, де чітко проявляється широтна зональність. У горах вони відсутні: там взаємодія природних компонентів відбувається згідно із закономірностями висотної поясності, тобто у смугах, що змінюють одна одну з висотою.
У межах природних зон часто існують значні відмінності у зволоженні територій. Це спричиняє різноманітність ґрунтово-рослинного покриву, а тому природні зони можуть поділятися на підзони. В Україні такий поділ має степова зона. У степовій зоні розрізняють підзони – північно-, середньо- і південностепову.
ОСОБЛИВОСТІ ПРИРОДИ ПІДЗОН СТЕПУ
|
Підзона |
Коефіцієнт зволоження |
Опади, мм |
Температура липня, °С |
Ґрунтово-рослинний покрив |
|
Північностепова |
0,5—0,6 |
550—450 |
21—22 |
Різнотравно-типчаково-ковилові степи на чорноземах звичайних. |
|
Середньостепова |
0,4—0,5 |
450—400 |
22—23 |
Типчаково-ковилові степи на чорноземах південних. |
|
Південностепова |
0,3—0,4 |
400—300 |
23—23,5 |
Полиново-злакові (полиново-типчаково-злакові) й типчакові степи на темно-каштанових і каштанових ґрунтах |
Опади.
Північностепова підзона – між ізогієтами 550 і 450.
Середньостепова підзона – між ізогієтами 450 і 400.
Південостепова підзона – між ізогієтами 400 мм (на Пн. і Пд., в пердгірях гір).
Грунти й рослинність.
Північностепова підзона в Україні займає територію з
чорноземами
звичайними, сформованими під різнотравно-типчаково-ковиловими степами (див. фото 1, 2, 3).
Різнотрав'я — група трав'янистих рослин, сформована численними видами трав, за винятком злаків, бобових і осок.
Середньостепова підзона займає територію чорноземів південних. Вони сформувалися в умовах дефіциту вологи під типчаково-ковиловими степами.
Межі Південно-степової (сухостепової) підзони визначаються поширенням сухостепового підтипу ландшафтів з темно-каштановими і каштановими ґрунтами, розвиненими під полинно-злаковими степами. Це перехідний тип рослинності від степової до пустельної. У їх травостої переважають типчак, житняк, ковила і полин.
Назви асоціацій будуються за правилами бінарної номенклатури, коли перше слово у назві походить від назви домінанта, друге – від назви субдомінанта асоціації. У разі великої кількості домінантів і субдомінантів їх назви розміщуються в порядку зростання ролі рослин у складі фітоценозів. У назві типу лісу - домінант ставиться в кінці, а субдомінант - на початку назви.
При домінантному методі використовують два способи утворення назв асоціацій. Перше слово назви – латинська родова назва виду, який домінує у першому ярусі, з додаванням до його кореня суфікса "etum" (Pinetum від Pinus, Fagetum від Fagus і т.д.). Друге слово – латинська родова або видова назва домінанта (або домінантів) підлеглих ярусів шляхом додавання до його кореня (коренів) суфікса "osum" (Sphagnosum від Sphagnum, myrtillosum від Vaccinium myrtillus і т.д.).Там, де у першому ярусі переважають два види, вони обидва використовуються у назві асоціації, з'єднуючись знаком "–" (тире), наприклад, Piceeto-Quercetum при переважанні ялини та дуба. Це відноситься і до утворення другої частини назви асоціації, наприклад, Pinetum-Callunoso-Cladoniosum (сосновий ліс з ярусом вереса (Calluna) і наземним покривом з видів Cladonia). При необхідності назва уточнюється введенням до неї не тільки родових, але й видових назв, наприклад, Pinetum sylvestri-Cladoniosum alpestri (сосновий ліс з Pinus sylvestris і наземним покривом з Cladonia alpestris).
Азональні одиниці природного районування. Найбільшими азональними одиницями районування на суходолі є фізико-географічні країни – ПТК, сформовані в межах великих тектонічних структур (платформ, складчастих споруд), яким відповідають великі форми рельєфу (рівнини, гірські системи). Тому серед фізико-географічних країн розрізняють рівнинні та гірські. Україна знаходиться у межах трьох фізико-географічних країн: Східноєвропейської рівнини (її південно-західної частини), Карпатської гірської (її середньої частини) і Кримських гір.
Фізико-географічний край – це частина природної зони чи підзони в межах рівнинної країни або ж безпосередня частина гірської країни. Основними причинами виділення країв є неоднорідність геологічної будови та рельєфу, а також віддаленість території від океанів, що зумовлює зміну континентальності клімату. Наприклад, у лісостеповій зоні виділяють три фізико-географічні краї: Дністровсько-Дніпровський (у межах частин Подільської і Придніпровської височин, що знаходяться на Українському щиті), Лівобережно-Дніпровський (на Придніпровській низовині) та Середньоруський (відповідає схилам однойменної височини).
У межах країв існують свої відмінності природних умов, пов’язані з неоднаковою геологічною та геоморфологічною будовою територій. Це є причиною виділення менших за величиною ПТК – фізико-географічних областей (приуроченість до тектонічних структур, геологічною та геоморфологічною будовою)і фізико-географічних районів (за однорідністю геологічної будови). Так, Поліський край поділяється на 5 фізико-географічних областей:
|
Область Волинського Полісся; |
||
|
Область Житомирського Полісся; |
||
|
Область Київського Полісся; |
||
|
Область Чернігівського Полісся; |
||
|
Область Новгород-Сіверського Полісся.
  | |
Немає коментарів:
Дописати коментар