Вступ. Етнодемографічні процеси у Винниках перебували під впливом політичних процесів, територіальних змін, етнічної, соціальної структури населення цього регіону.
Українські та польські науковці,
характеризуючи історичні події міжвоєнного періоду в Західній Україні, подають
аналіз окремих етнічних груп населення. Проте вони не приділяли належної уваги
проблемам етнічного складу населення на місцевому рівні. З метою
ідентифікації населення використовувався поширений в українській
історіографії віросповідний критерій.
Ґрунтовне
дослідження етнічного складу західноукраїнського населення у першій половині XX
ст. здійснив В. Кубійович. Аналіз етнічного складу населення західноукраїнських
земель з кінця XIX ст. до 1939 р., економічних і політичних факторів, що
вплинули на зміну співвідношення між окремими національними групами краю,
знаходимо у дослідженнях С. Макарчука.
Етнічний склад населення Львова досліджували Р. Лозинський, О. Пасіцька, М. Капраль та ін.
Історію німецьких колоній досліджували
М. Драк, П. Штойко, І. Іванчов, Л. Гнесь, О. Серпень та ін. Частково інформація про
німецьких колоністів у Винниках та околицях міститься у працях М. Влоха і Р.
Луціва.
Виклад основного матеріалу дослідження. Початки німецької колонізації в Україні сягають часів
Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (ІХ–ХІІI ст.). Це
підтверджує той факт, що до початку ХV ст. німецьке право мали фактично всі
головні міста Галичини, ціла низка невеликих міських поселень і чимало сіл.
Перші німецькі поселенці з’явились у
Винниках ще за часів короля Лева Даниловича у XIII ст. Німецька громада разом з
українською, єврейською та вірменською була присутня у Львові з часу його
заснування Данилом та Левом. Німецькі переселенці принесли до Львова традиції
Магдебурзького права — де війт керував справами громади й представляв її перед
королем.
У квітні 1340 р. Казимир ІІІ вступив у Галичину під
проводом захисту католиків регіону, якими,
переважно, були городяни-німці. Рукопис XVII ст. (Topografia civitatis Leopolis a Joane Alnpech, consule civitatis
Leopolensis)
повідомляє, що Казимир ІІІ здобувши Львів, віддав його вартувати «сторожі
із німців», що, як довідуємося з іншого джерела, нараховувала 1 200
осіб німецької національності (Смирнов М.
Доля Галицкои Руси до злученя єи сь Польщею //
Монографіи до исторіи Галицкои Руси М. Смирнова, М. Дашкевича и Изидора М.
Шараневича. – Тернополь, 1886. – С. 49. (Руска Исторична Бібліотека подь
редакцією Олександра Барвьнского. – Томь V).
Польський король Казимир ІІІ після захоплення Львова у середині XIV ст. застав вже складену етнічно-національну структуру. Привілеєм від 17 червня 1356 р. про надання магдебурзького права він зробив католицьких переселенців, передусім німців, привілейованою національною громадою.
Досліджуючи колонізацію Галичини XIV—XVI ст.,
історик І. Крип’якевич підкреслив, що «Чужосторонні
колонії на наших землях в тих часах доволі різноманітні. Були це
найбільше купецькі оселі по містах. ... в ХІІІ і XIV в. почався невеликий
наплив німецьких колоністів. Вже тоді стрічаємо зорганізовані німецькі громади
по більших містах, таких як Володимир, Галич, Львів, Сянік. ... Чужу колонізацію ведено особливо енерґічно
по містах. При давніх оборонних городах поставали тепер нові міські
оселі, на т. зв. німецькому праві, – призначені для чужих колоністів. Так,
напр., у Львові, поруч давнього міста на Підзамчі, утворено німецьку оселю в
теперішнім середмісті. Нові оселі діставали самоуправу та різні господарські
привілеї, тим то могли успішно конкурувати з місцевим населенням. Українці (чи
то «визнавці грецької віри») по нових містах діставали тільки невеликий квартал
або вулицю (як у Львові – Руська вулиця), а то й зовсім не могли ставати
громадянами міста. Колоністи, що
напливали до нас, були спершу здебільша німці, від XIV віку вони вже всі
попольщилися. Таким чином нові міста скріпили польський елемент на українських
землях».
Державний і політичний провід Галицько-Волинського українського
королівства, досить широко протегував німецькому населенню міст Галицької Руси.
У цій українській державі західноєвропейського зразка ширилася латинська мова,
зокрема в канцеляріях, а приплив німецьких колоністів спричинив першу хвилю
німецьких впливів. Ці тенденції проявилися, головним чином, у техніці
ремесла, в торговельній справі, в організації міського самоврядування.
Першими
володарями Винників була німецька родина Штехерів, зокрема війт Львова
Бертольд Штехер. 1290/1300 рр. — король
Лев Данилович подарував війтові Бертольдові Штехеру млин «Сільський
кут» зі ставом поблизу Львова, а також село Малі Винники з млином, ставом,
корчмою, хутір Підберізці та місцевість «Підпреськ». Бертольд Штехер був серед
засновників костелу Марії Сніжної, одного з найдавніших храмів Львова.
Син Бертольда — Матеус
(Матвій) також був війтом Львова і володарем Винник, а його далекий
нащадок — Петро Штехер (нім.Peter Stecher) — львівським бургомістром. Винники перебували у
власності родини Штехерів близько 100 років.
За Капраль М. «Демографія Львова XV – першої половини XVI
ст.»: «На поч. XV ст.
більшу частину населення у Львові становили німці, про що свідчить переважання
німецьких імен та прізвищ у податкових реєстрах... Одночасно,
у XV-XVI ст. відбувається міґрація із галицьких сіл
до Львова... За даними фінансових книг Львова др. чверті
XVI ст., етнічне обличчя Львова визначали п’ять
національних груп: поляки (38%), українці (24%), німці (8%), євреї (8%) та
вірмени (7%). У др. чверті XVI ст. німецький
елемент за чисельністю був на третьому місці – 65 осіб (11%)».
Виникнення німецьких колоній пов’язане
з входженням Галичини до Австрійської імперії (1772 р.).
Влітку
1772 р. Росія, Австрія, Прусія провели перший поділ Речі Посполитої. Австрія
окупувала Руське (без Холмщини) і Белзьке воєводства, окраїни Подільського і
Волинського воєводств, а також три етнічні польські землі – південну частину
Краківського, Сандомирського і частину Люблінського воєводств. Входження
Галичини до складу Австрійської монархії позначилося на всіх формах її
економічного та суспільно-політичного життя. Впродовж XVIII—XIX ст. сільське
господарство складало основу економіки Галичини. Ставлення Габсбургів до своїх
нових східних провінцій як до слабо заселених і промислово відсталих територій
дозволяло уряду вирішувати демографічні проблеми старих територій, а також
спроваджувати переселенців з Північної Німеччини, Надрайння, Палатинату.
1782 р. австрійським імператором
Йосифом ІІ було розпочато колонізаційну програму з організації і підтримки
еміграції десятків тисяч німців-колоністів на територію Галичини. Саме в
німецьких колоністах австрійські урядові чинники вбачали міцну опору для
проведення колонізаторської політики, перетворення Галичини на ринок збуту
промислової продукції та аграрно-сировинний придаток митрополії.
Уже
влітку 1782 р. у Галичину стали прибувати німецькі поселенці, переважно цілими
сім’ями. Багато німецьких колоністів прибуло на нові землі у 1783 р. (на цей
рік припадає заснування понад 35% усіх німецьких колоній Галичини 80—90-их років XVIII
ст.). За кілька років поселенського руху до Галичини прибуло 2 827 родин. Їх
загальна кількість складала 12 475 осіб. Австрійський уряд запросив у Галичину
переселенців з німецьких провінцій своєї держави і з сусідніх країн (Пруссії,
Саксонії, Баварії, Польщі). Назви деяких колоній вказують на їх генезу,
наприклад Фалькенштайн.
Згідно з
графіком краєзнавця Г. Брауна, впродовж червня 1782 – січня 1786 рр. до
Галичини переїхало 14 257 осіб; а в 1802—1803 рр. до них приєдналися ще 478
осіб (разом – 14 735 поселенців). Зокрема, за 1783—1784 рр. до східної частини
австрійської Галичини було спроваджено німецьких переселенців земель
Райнлянд-Пфальц (8 393 особи), Саарщини (1 424), Гессен (1 177), Вюртемберґ (1
060), Баден (760), Баварії (199), Саксонії (50), Ельзас-Лотаринґії (416),
Люксембурга (69).
Австрійська програма міграції німців у
Галичину передбачала значне інвестування коштом державного бюджету. Мігранти
отримували гроші, коней і харчі на дорогу, а з приїздом на визначене місце
поселення – безкоштовно землю із правом спадщини, велику рогату худобу,
будівельні матеріали, сільськогосподарський реманент, посівні матеріали тощо. Німецькі
колоністи звільнялися від сплати державних податків та мали свободу
віросповідання. Заходами колонізації планувалося збільшити кількість населення
Австрійської держави, тому що підданим Австрії (громадянам внутрішніх
територій) переселятися принципово не дозволялося. Розташування колоній в
історично-сформованій системі розселення Галичини відбувалось шляхом ряду
державних та приватних акцій, яким відповідають певні періоди.
Етапи державної колонізації: I-й період – 1774—1781 рр. (Марія
Терезія) – охоплював тільки міську колонізацію, проте нові поселення не
закладались; II-й період – 1781—1785 рр.
(Йосиф II) – широка колонізаційна політика передбачала сільську колонізацію. На
цей час припадає найбільша хвиля німецького розселення; III-й період – 1785—1802 рр.
(Леопольд) і IV-й – 1802—1805 рр.
(Франц І) – спад колонізаційного руху, кількість колоністів становила близько
однієї третьої поселенців Йосифінського періоду. До 1830 р. у невеликих
кількостях поселяли німців на державних ґрунтах, натомість приватні
землевласники були зацікавлені в поселенні колоністів, починаючи від 1783 р. до
1870 р., але у відносно дрібні колонії.
У
Львівському повіті ще з часів Галицько-Волинського князівства мешкали німці.
Німецькі колонії Львівського повіту виникли у такій хронологічній
послідовності: Острів – 1783 р. (тепер Щирець — селище міського типу
Пустомитівського району); Розенберґ – 1783 р. (тепер Щирець — селище міського
типу Пустомитівського району); Кальтвассер – 1784 р. (тепер Зимна Вода — село в
Пустомитівському районі); Фалькенштайн – 1784 р. (тепер Соколівка — село в
Пустомитівському районі); Вайнберґен – 1785 р. (присілком
Вайнберґена була німецька колонія Унтерберґен, у якій з 55 осіб німцями були 49
(89,1%); Дорнфельд – 1786 р. (тепер Тернопілля — село в
Миколаївському районі); Фордерберґ – 1786 р. (тепер околиці м. Городка);
Лінденфельд – 1788 р. (тепер Луб'яна — село в Миколаївському районі); Райхенбах
– 1789 р. (тепер Красів — село в Миколаївському районі); Хоросно Нове – 1789 р.
(тепер Хоросно — село в Пустомитівському районі); Айнзідель – 1836 р. (тепер Сердиця
— село в Пустомитівському районі).
Менш відомі німецькі колонії:
Богданівка (місцевість у Франківському та Залізничному районах Львова);
Сигнівка (місцевість Залізничного району Львова); Ебенау (тепер Стоділки — село
в Городоцькому районі Львівської області); Брунендорф; Бурґталь; Отенгаузен;
Ротенган; Ліенталь. Переважно німецькі поселення розташувалися на півдні
Львівського повіту, тільки Вайнберґен і Унтерберґен знаходилися у центральній,
а Кальтвассер – у західній частині повіту.
Протягом
першої половини ХІХ ст. на території Львівського округу виникають нові
поселення, зокрема Нойдорф та Карачинів (1830 р.).
Завдяки заохочувальній політиці уряду
Австрії, в галицьких містах і селах наприкінці XVIII – першої половини XIX ст. поселилися німецькі ремісники і
купці, а в сільській місцевості за короткий час виникло близько 186 німецьких
колоній.
Німецькі
колонії (поселення) —
поселення німецьких колоністів у Галичині з населенням щонайменше 20 родин, які
творили самодіяльну «ґміну». Переважно ці територіальні одиниці мали від 10 до
40 родин, як виняток, понад – 100. Їх територія була невеликою, особливо
поблизу міст і містечок. В основному колонії розташовувались на полях чи
громадських землях сіл, які згідно з місто будівельною традицією регіону не заселялись
– це верхів’я гряд і пагорбів. У поодиноких випадках колонії розташовувались на
міських ґрунтах. Найчастіше для закладення колоній (або фільварків) від села
відбиралась частина земель, де колоністи утворювали свою ґміну.
Дрібніші колонії з кількох сусідніх
ґмін підлягали спільному управлінню. Це були поселення зі школами, костелами,
кірхами, молитовними будинками, народними будинками (казино), інколи будинками
поліції, пошти. Житлові будинки німців-колоністів були зручні і розраховані на
спільно-роздільне проживання двох родинних сімей: сім’ї господаря (батьків) і
сім’ї когось із дітей. В одній половині будинку мешкали господарі – батьки, в
іншій – сім’я старшого сина чи доньки господаря. Цей факт і зумовив значні
розміри житлового об’єму хат. Так, хати при ширині 8–10 м сягають 18–20 м і
більше в довжину. Крім хати садибу формували розташовані навколо господарського
двору стайня, стодола, шпихлір
(комора), криниця, погріб.
Кожна колонія має свою історію
занепаду. Як правило, сучасне молоде покоління населених пунктів, які колись
були колоніями, часто і не знає про таку сторінку в історії їхнього містечка,
або села, як німецькі колонії.
Здебільшого колонії мали німецькі
назви: Дорнфельд, Фалькенштайн, Райхенбах, Лінденфельд, тільки поодинокі –
українські, наприклад, Богданівка, Сигнівка, Хоросно Нове. Деякі
мали паралельні українські та німецькі назви, з однаковими або близькими
значеннями, наприклад, Винники – Вайнберґен (Винні гори), Зимна
Вода – Кальтвассер.
За
відносно короткий час у регіоні виникло приблизно 150 німецьких поселень.
Згідно статистичних даних у 1900 р. в Галичині вже нараховувалося 249 німецьких
поселень.
Німецьку колонію у Винниках заклали в
1785 р. 32 родини вихідців з Баварії (німецька громада Вайнберґен у 1885 р.
святкувала свій 100-річний ювілей існування). Десять німецьких
родин поселилися між Підберізцями і Винниками, створивши селище Унтерберґен (Під Горами). Разом вони
творили одну громаду. На той час у Винниках і Підберізцях проживало 2 036 осіб.
Українці з с. Підберізці називали ці колонії «швабами»: Вайнберґен – «Великі
шваби», Унтерберґен – «Малі шваби».
Колонія
Вайнберґен, як і всі німецькі поселення закладались з жорстким дотриманням
правил регулярності. За плануванням це була лінійна
колонія, з широкою центральною вулицею (тепер вул. Галицька), яка веде зі Львова у напрямі на місто Золочів
та Тернопіль. Тут мешкали
різні верстви населення; селяни, ремісники, робітники, чиновники, інтелігенція,
місцеві підприємці. Розпланування колонії Вайнберґен було здійснене таким чином,
що групи усіх цих верств населення проживали компактно, але поруч одна з одною.
Умовним поділом розселення виступала центральна вулиця колонії. Вздовж однієї
сторони вулиці простягалась садибна забудова селян-колоністів з господарськими
спорудами. Хати становили собою довгі моноблоки, де житлова частина блокувалась
із господарською. До подвір’я садиби примикали городи, які були обов’язковим
елементом садиби і простягались далеко у глиб поля. А з протилежної сторони
вулиці розміщувалось житло ремісників, службовців, інтелігенції тощо.
Крім
сільського господарства і промисловості німецькі колоністи займалися ще й
ремеслом. Зокрема у колонії Вайнберґен були столярі, що виробляли поліровані
меблі. Садиби цієї верстви населення колонії були менших розмірів, аніж садиби
селян.
Таке чітке розмежування є логічним з
точки зору експлуатації земельних паїв, а також з точки зору комфортності
проживання мешканців цих кварталів. Взаємовигідне співіснування різних верств
населення у німецькій колонії спричинялось до зручного вирішення побутових
проблем, зокрема постачання мешканців садиб ремісників та інтелігенції
сільськогосподарською продукцією. Тобто реалізована модель поселення, в якому присутня
широка зайнятість мешканців колонії. А також, коли одна категорія мешканців,
яка є виробниками сільськогосподарської продукції, постачає цю продукцію іншим
верствам населення. Окрім того, чітка диференціація садиб по обидві сторони від
центральної вулиці колишньої колонії навіть сьогодні урізноманітнює навколишню
сучасну забудову (за Л. Гнесь).
Житлові
будинки за час існування колонії Вайнберґен зазнали суттєвих змін.
Закладення будинків проводилось згідно із «Патентом поселення», (1787 р.).
Житлові будинки мали у плані щонайменше 6,5 м на 8,5 м. Будинок складався
із житлової кімнати, спальні та кухні, що була обладнана піччю з мурованим
димарем.
Початково
забудова Вайнберґена була дерев'яною або на основі дерев'яного каркасу
(фахверку) із заповненням цеглою-сирцем чи глиносолом'яними вальками.
Ця
конструкція стін найдовше збереглася в господарських спорудах. Друга генерація
будинків з'являється у сер. ХІХ ст., що засвідчують кадастральні плани. Будинки
не співпадають із місцями розташування первісних будинків, виконані із
триваліших матеріалів та значно більших розмірів (8 м на 16 м). Третя генерація
(кінець ХІХ ст.) – забудова цегляна, яка враховує регіональну архітектуру (за
О. Олешко).
Після
Першої світової війни з'являється четверта генерація житлової забудови. Житлові
будинки зводяться переважно з цегли місцевого виробництва, адже у Винниках ще з
кінця XVIII ст. функціонували цегельня і вапнярня. Допоміжно-господарська
функція не суміщується із житловою.Розміри будинків стають меншими, а пропорції
компактнішими. Деякі будинки на вул.
Галицькій збереглися по теперішній час.
У цей період німці будують декілька
оригінальних будинків. Надзвичайно красивий будинок, у якому зараз розташована
бібліотека для дорослих, збудував німець Міллер. Він був освіченою (за фахом
інженер) і заможною людиною; мав у приватній власності 7 млинів. Один із них
знаходився на вул. Галицькій (колишній магазин «Будівельник»). Цей чоловік
своїм коштом спорудив будинок, в якому знаходиться школа «Берегиня». У цьому
приміщенні він жив зі своєю сім’єю. А будинок, де бібліотека, він надав в
оренду Крижановському, і останній влаштував тут ресторан. Міллера
переслідувала польська поліція, був навіть арештований. Перед війною він продав
свою власність і виїхав у Німеччину. Будинок теперішньої бібліотеки Міллер
продав мешканцеві с. Куровичі – п. Токарчику. Останній продав свою землю в
Куровичах під аеродром і пересилився з сім’єю, а мав він трьох дітей, до
Винник. Але коли у 1939 р. прийшли більшовики, то його за цей будинок вивезли
на каторгу до Сибіру.
Після депортації німців радянська
влада селила в хати, де мешкала одна німецька сім’я, дві українські, і кожен
господар облаштовував своє помешкання на власний лад. Іноді оселі добудовували
тільки з одного боку, розширювали, споруджували другий поверх.
Реформи Йосифа ІІ послужили основою
для складання у 1785 р. у Галичині земельного кадастру. Уряд сподівався
отримати правову оцінку природних ресурсів краю, тому приділив особливу увагу
обмірові та описові земель. Складення земельного кадастру дало можливість
урядові повніше з’ясувати майновий стан духовенства і селянства. Землі домінії
почали поділятись на рустискальні (селянські) та домініальні (поміщицькі, землі
панського маєтку, які залишились у користуванні пана). Селяни дістали так зване
право дотації на земельний наділ, на користування пасовищами і лісами, на
допомогу реманентом, на опіку під час злиднів.
Винниківська німецька громада мала у
власному користуванні частину лісового масиву (західна частина
урочища «Діброва», приблизно по сучасну лінію електропередач). Німецькі
колоністи внесли помітний вклад у розвиток сільського господарства Винник:
освоєння значних площ невживаних земельних угідь, підвищення культури
землеробства (запровадження вирощування конюшини, ріпаку, хмелю, ревеню),
садівництва, упорядкування лісового господарства, покращення годівлі худоби.
Дотепер старожили Винник називають свої господарські знаряддя німецькими
словами «цюрік», «васирвага» та ін.
"Серед документів німецького
поселення Вайнберген (Винники) за 1830-1858 роки, крім згадки про людей які там
працювали, є ще один написаний від руки документ – “Перелік фруктових дерев
шляхетних порід, що ростуть у садовому розпліднику ”. До них докладається
записка, написана у 1830 році вчителем на ім'я Вальтер Мюллєр. Імовірно, цей вчитель прагнув
забезпечити громаду чи хоча б її фруктові розплідники новими фруктовими
деревами, бо Вайнберген (Винники), за його словами, на відміну від, наприклад,
Фалькенштейна (Соколівка), за своїми кліматичними умовами дуже добре підходив
для садівництва.
Пан Вальтер Мюллер згадує, що у
Винниках вирощували сірий ренет, золотий ренет, крейдяне яблуко (стигнуть
восени, дуже великі яблука), лимонне яблуко (жовте яблуко шляхетної породи),
раннє червоне малинове яблуко, яблуко Боскоп, добірну сіру літню масляну грушу,
яка походить з Голандії чи Франції, і яку сьогодні називають просто “добірна
сіра”, “смачна Луїза” (французькою bonne
Louise), яку в списку вказують як мадам Луїза, бергамотову грушу, далі згадують про грушу-горлянку, яку ще називають
“беребірн” (назва, вочевидь, походить від французького “beurré” - масляний),
тобто – масляні груші, імператорські груші, серед яких, однак виділяли дві
різні породи, які відрізнялися за формою і часом достигання (липень/серпень і
жовтень) і “Клапс Ліблінг”, далі іде рання червона травнева вишня, червона
вишня-серцевиця, чорна вишня-серцевиця, сироваткова вишня, яка мала колір
сироватки, червона хрящова вишня і вишня-магалебка" [Олена
Серпень. FB. 2021].
Але далеко не всі винниківські
колоністи займались сільським господарством. Частина з них працювала на
тютюновій фабриці. Винниківська фабрика стала найбільшою мануфактурою на
території Галичини. Серед багатьох тютюнових підприємств Австрії вона посіла
третє місце. Німецькі колоністи брали активну участь у щорічних конкурсах на
виконання річних перевезень продукції та сировини для тютюнової фабрики. Таким
чином населення, яке колись заробляло лише посезонно, мало тепер додатковий
заробіток. Перевезення стало вигіднішою справою ніж робота на фабриці. Крім
сільського господарства і промисловості німецькі колоністи займалися ще й
ремеслом. У Вайнберґені були столярі, що виробляли поліровані меблі і
дешево збували їх гнидівським торгівцям меблями у Львові. Від цих торгівців
столяри були цілком залежні економічно, бо не були зорганізовані.
18 вересня 1785 р. згідно з урядовим розпорядженням у
місцевих камеральних володіннях було скасовано панщину. Вже наприкінці 1780-х
pp. містечко перетворилося на один з індустріальних центрів тогочасної
Галичини. Змінюється як кількісний, так і національний склад Винник.
Винниківська євангельська лютеранська громада.
Уряд Австрії вважав за доцільне, щоб усі нові поселення
закладалися окремо для протестантів і католиків, із метою легшого та швидшого
їх забезпечення культовими спорудами і освітніми закладами. Католики могли
оселятись скрізь. А протестанти – лише у Львові, Бродах та деяких західних
галицьких містах. Патент свободи віросповідання Йосифа ІІ від 13 жовтня 1781 р.
відкрив цілковито нові перспективи – гарантував протестантам вільне і
безперешкодне виконання релігійних культів, був першим втіленням гуманістичної
ідеї в системі Австрійської монархії. І якраз після цього патенту свободи
віросповідання у Винниках з’явились перші німецькі протестантські поселенці.
Свого храму тривалий час винниківські німці не мали і
ходили на богослужіння до львівської євангелістської церкви. Там же відбувались
вінчання. Хрещення проводили німці у винниківському римо-католицькому костелі,
а похорони відправляв місцевий німецький учитель.
Євангельська лютеранська громада у Львові була
створена 1778 р. 1785 р. громаді передали будівлю – костел святої Урсули (тепер
вул.Зелена, 11 Б). 1878 р. проведено реконструкцію в класицистичних формах за
проектом Йозефа Енґеля. 1929 р. на споруді була поміщена таблиця в пам'ять про
400-річчя протестантського руху і в пам'ять про організацію.
Траплялося, що колоністи із лютеранського
віросповідання переходили на католицьке: у Винниках 1904 р. німець Йоган
Вагеман офіційно перейшов у католицизм.
Лютеранська кірха збудована у Винниках у 1930-х рр.
1933 р. німецька громада розпочала будову своєї церкви й завершила у 1936 р.
Головними натхненниками були винниківські німці: Міллер Польді, Бредій Кароль,
Гартман, Вольфи, Шнайдери, Манци та інші. Від 1946 р. споруда використовувалася
як склад, а пізніше як господарський магазин. З 1998 р., після освячення її 4
січня, вона стала церквою Івана Хрестителя греко-католицької громади.
З історії. Про німецьку
протестантську громаду Львова і Галичини (Олена Серпень, 2024).
Після того як у 1772 році Галичина
відійшла до Австрії, в цей край стали переселятися німці протестантського
віросповідання. Для тих охочих там оселитися, які мали протестантську віру,
були призначені міста Львів, Ярослав, Замостя і Заліщики, а пізніше їм
дозволили селитися ще й у Бродах і Казимежі (частина Кракова).
Протестантські переселенці
об’єднувалися так швидко, як тільки могли, і вже в 1778 році створили спільну
парафію з кафедрою у Львові. Колишній домініканський храм св. Урсули на вулиці
Зеленій у Львові був збудований в 17 столітті у 1685 році, і сто років тут
правили службу католицькі священники.
Але вже у 1778 храм був проданий лютеранській німецькій
громаді. Раніше ця будівля була
конфіскована австрійською державою і деякий час церква була порожньою. Наступні
160 років до Другої світової війни тут була німецька євангельська
церква. В кінці 19 ст. будівля була
реконструйована німецьким архітектором Йозефом Енгель і церква набула сучасного
вигляду/ Сьогодні – це молитовний дім
євангельських християн баптистів.
Радянська влада ретельно приховувала
факт існування німецької етнічної громади у Львові до 1939 року, і тому історія
німецького періоду церкви є дещо маловідомою широкому колу львів'ян.
Утворенню лютеранської парафії у Львові
16.10 1778 року сприяв купець та промисловець Йохан Фрідріх Прешель. Він
походив з німецької родини протестантів міста Каргова в Польщі й оселився у
Львові. Багатий парафіянин пан Прешель викупляє у держави церкву св. Урсули на
вулиці Зеленій і передає в користування своїй релігійній громаді. Раніше служба
та інші релігійні дійства (хрестини, вінчання, та інше) відбувалися в будинку і
в саду пастора львівської громади.
Перший пастор львівської парафії, на ім'я
Хоффман Ефраім Готтлоб народився біля Познані, в повіті де жили німці.
Протестантська німецька галицька церква
була поділена на 4 сеньорати і налічувала 21 парафію. Парафія Львова належала
до центрального сеньорату. Крім того був ще східний, західний і кальвіністський
сеньорати. На території центрального сеньйорату утворилася самостійна
менонітська парафія Львів-Керниця.
З 1784 по 1803 рік галицькі та
буковинські общини перебували у спільному Моравсько-Сілезькому
суперінтендантстві аугсбурзького віросповідання, а з 1803 по 1918 рік – у
спільній Лемберзькій – чи Галицько-Буковинській суперінтендатурі аугсбурзького
і гельвецького віросповідання, яка, була частиною євангельської церкви
аугсбурзького і гельвецького віросповідання Австрії.
За роки свого існування львівська
церковна парафія німецької діаспори зазнала різні етапи розвитку. Довгий час
положення протестантів в австрійських землях, де держаною релігією було
католицтво, було невизначеним, і протестанти мали отримувати дозвіл чи згоди на
свою діяльність від католицьких священників. Революція 1848/49 років привела до
виступів у Відні, Празі, Будапешті і Львові проти абсолютистської системи.
Протестувальники вимагали повної свободи віросповідання, громадянського,
політичного і церковного рівноправ’я, і це призвело до зміни габсбурзької
релігійної політики.
3-11 серпня 1848 року під головуванням
львівського суперінтенданта Адольфа Хаазе у Відні вдалося провести «конференцію
протестантського духівництва і мирян», вимоги якої були покласти край статусу
терпимості до протестантів і надати їм повноцінний релігійний статус.
29/30 січня 1849 року після того, як
зайшов на трон Франца Йосиф, вийшли «Тимчасові розпорядження щодо некатоликів»,
які поклали край двозначному юридичному положенню протестантів у Галичині й на
Буковині.
В канцелярському мовленні відтепер
слово “некатолики” замінило визначення “протестанти аугсбурзького
віросповідання”, або “протестанти гельвецького віросповідання”, пасторам дали
право на ведення матрикулів, які мають юридичну силу, всі внески (плату за
треби) католицькій церкві скасували, молодята протестантського віросповідання
оголошували про шлюб у протестантських церквах.
8 квітня 1861 року в протестантському
патенті ця релігійна група була нарешті визнана повноправними громадянами на
території усієї Австрії та позбавилася залежності від католицьких церковників.
Роль Консисторії як вищого церковного
органу виконувала вища рада протестантських церков, яку очолював президент
лютеранського віросповідання. Інтереси лютеранських громад захищали пресвітери,
представники общин і общинні збори. Пасторів обирали на общинних зборах, а
вчителів призначав пресвітеріум.
З розпадом Австрії в листопаді 1918
року становище німців і німецької протестантської церкви в Галичині змінилося.
Зв’язок із церковною адміністрацією в Австрії припинився під тиском чиновників
новоствореної польської держави.
На зборах представників лютеранських
общин, які відбулися 11 і 12 грудня 1919 року під керівництвом пастора доктора
Теодора Цеклера, постановили про об’єднання громад в одну самостійну
протестантську церкву лютеранського і гельвецького віросповідання. Керівництво
церквою було ввірене суперінтендантській комісії під проводом доктора Цеклера.
Шкільництво.
Потрібно зазначити, що в цей час у самій Австрії
проводилось ряд реформ у дусі Просвітництва. Після приєднання Галичини вони
були поширені й на цей край. Що стосується освіти, то ще у 1770 р. імператриця
Марія-Терезія зібрала у Відні світських і духовних осіб та утворила комісію,
яка мала створити у Відні т. зв. «Взірцеву школу», що стало початком освітньої реформи. Шкільна реформа, проведена в 1774
p., передбачала відкриття в селах однокласних парафіяльних шкіл, у невеликих
містах — трикласних (тривіальних) з німецькою та польською мовами навчання, у
великих містах – чотирикласних (головних) з німецькою мовою навчання. Однак на
організацію державних початкових шкіл не вистачало ні вчителів, ні підручників,
ні коштів.
Після спеціального урядового розпорядження, 1781 р. у
Галичині почали створювати школи, а вже на 1785 р. у Винниках було дві школи
(українська та польська). Окрема школа була і у колонії Вайнберґен, її
заснували ще 1785 p., однак пошук педагога затягнувся.
Першим учителем школи в колонії був Георг Ролянд, який
учителював тут з 1793 р. На початку XIX ст. німці школи у Винниках не мали.
Навчання відбувалося тільки узимку у будинку вчителя Георга Ролянда, уродженця
Палатинату. 1807 р. він склав звіт, в якому подав кількість дітей шкільного
віку — 40 осіб, загальна ж кількість колоністів у Вайнберґені та Унтерберґені,
відповідно — 195 і 83 особи. Кількома роками пізніше учнів уже було 22, а
учениць 29. 1808 р. у Вайнберґені – 192 особи, Унтерберґені – 54 особи. У 1880
р. згідно з «Географічного словника Королівства Польського та інших земель
слов'янських» в Унтерберґені: 12 будинків і 100 мешканців, із них 82
народності німецької, 3 поляків і 15 русинів (українців).
У звіті Східногалицької адміністрації тютюну від 30
грудня 1803 р. подано донесення управління Львівської тютюнової фабрики про
заснування тривіальної школи для католицької молоді та дітей фабричного
персоналу і робітників коштом чинного при фабриці т. зв. Фонду (Інституту)
хворих. Зазначалося, що крайовий уряд визнає гідним похвали старання у цій
справі управителя фабрики Антона Бурггарда. Між Фондом і учителем Коттинським
було укладено безстрокову шкільну угоду.
Як зазначає Роман Луців (дослідник шкільництва у
Винниках) – гостро стояла проблема будівництва нової школи. З документа від 10
березня 1810 р. довідуємося, що крайовий уряд мав дати камеральному управлінню
у Винниках доручення доставити будівельний матеріал і зайнятися так потрібним
будівництвом школи, але ніщо не свідчить, що саме будівництво розпочалося.
Оскільки камеральне управління бажало, щоб діти колоністів ходили до школи,
заснованої кілька років тому при фабриці тютюну, то справа будівництва школи,
ймовірно, не просувалася. Хоча Вайнберґен мав шкільний ґрунт на 6 корців засіву,
але він не був звільнений від податків.
На початку XIX ст. (за М. Влохом) у Винниках існувало
три тривіальні школи, заведено було й навчання у недільні дні.
Згідно з архівними даними (за Р. Луцівим) 1811 р. у
Винниках були тривіальна школа при тютюновій фабриці і школа в колонії
Вайнберґен, в яких навчалися, відповідно, 49 і 50 учнів. 15 вересня 1812 р.
обов'язкове початкове шкільне навчання, запроваджене у 1805 p. було скасовано,
тому і дітей у школах стало менше. Лише деякі священики і дяки продовжували
навчати сільських дітей церковнослов'янської граматики. Всі документи, що
знаходились у громадському уряді Вайнберґену і в повітовому суді, згоріли за
російської навали під час Першої світової війни.
Уміжвоєнний період (1918-1939 рр.) період у Вайнберґені
була, як зазначається у документах, приватна євангелістська однокласна
загальна
школа з німецькою мовою викладання, містилася вона у відповідному
окремому
приміщенні (біля кірхи (тепер церква Івана Хрестителя) й мала достатнє
матеріальне забезпечення (будинок зберігся). Як зазначалось у зверненні
громади, якщо для утримання школи не вистачало внесків самої громади, на
допомогу приходив шкільний фонд євангелістського костелу в Польщі.
Дослідник Р.
Луців наводить відомості й про кошторис школи у 1932 р. – 3 793 злотих.
Школа знаходилася в будинку по теперішній вул. Галицька, 59 (будинок зберігся).
У 1933 p., коли школа
пройшла чергову перевірку (візитацію) та отримала дозвіл на продовження
навчальної діяльності, її бюджет становив 3 800 злотих. На той час школу у
Вайнберґені очолював Філіп Генріх Стальман (1893 р. н., проживав у Винниках з
1929 р.). Як свідчать документи, за його директорування відбулись ще дві
візитації — у 1936 та 1939 pp. Під час першої з них Ф. Стальману закидали
погане знання польської мови, про що свідчили помилки у вимові та письмі.
Зокрема, на уроках польської мови він не користувався методичними посібниками,
а історію та географію викладав не польською, як це передбачалося, а німецькою
мовою.
Остання візитація школи у травні 1939 p., засвідчила навчання в ній
22 учнів: 3 — у першому класі, 12 — у другому, 4 — у третьому, 3 — у
четвертому. Перший і другий класи були однорічними, третій – дворічним, а четвертий
клас, хоча згідно зі статутом і мав бути трирічним, насправді був однорічним.
Учні ходили до четвертого класу лише один рік, а потім або завершували
навчання, або переходили до шкіл третього ступеня у Винниках чи Львові. Шкільна
кімната була великою і світлою. Оскільки виявлені під час попередньої перевірки
недоліки так і не були виправлені (шкільна канцелярія не впорядкована, шкільна
метрика — відсутня, декілька років не записувалася шкільна хроніка), шкільний
інспектор Р. Янішевський відмовив німецькій громаді Винник затвердити Ф.
Стальмана на посаді керівника на наступний термін.
Життя німецької громади в міжвоєнний період (1918-1939 рр.).
Починаючи з кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. кількість
німецького населення у колоніях зростала, а з другої половини ХІХ ст. поступово
зменшувалася. У кінці ХІХ ст., коли німці з будь-яких причин почали виїжджати
до Німеччини, у колонії Вайнберґен щораз більше поселялися українці. Так
виникли самостійні українські одиниці – як популярно називали їх у Винниках
«нумерами».
У результаті розвитку мережі розселення німецьких
переселенців до 1918 р. на території Галичини серед близько 200 поселень 55%
складали дрібні колонії з кількістю населення 30–100 осіб, 34% – середньо
великі – 101–300 осіб, 11% (23 колонії) вважались великими – 301–1000 осіб.
Колонія Вайнберґен належала до середньо великих.
У селах Львівського повіту, які заснували німецькі
колоністи, на початку 1920-их рр. німці складали: Айнзідель (Один поселенець) –
119 осіб (37,1%); Вайнберґен (Винні гори) – 260 осіб (36,2%); Дорнфельд
(Тернове поле) – 606 (75,6%); Кальтвассер (Зимна вода) – 64 особи (11,7%);
Лінденфельд (Липове поле) – 99 осіб (76,2 %); Острів – 77 осіб (4,7%);
Райхенбах (Текучий потік) – 12 осіб (55,8 %); Розенберґ (Трояндова гора) – 70
осіб (34,3%); Фалькенштайн (Падаючий камінь) – 179 осіб (42,3%); Хоросно Нове –
126 осіб (72 %).
У міжвоєнний період, за часів панування Польщі,
німецькі колоністи не могли розраховувати на підтримку уряду, їх добробут
залежав від справності дії самої общини. Колонія Вайнберґен, як і більшість
колоній Галичини, діяла по принципу самовистачальності і згуртованості. Тут було
організовано щотижневу відправу в кірсі, початкову школу, яка знаходилась біля
кірхи (тепер вул. Галицька, 59). Німецьке казино знаходилось на теперішній вул.
І. Франка (тепер – будинок школяра). Під час фашистської окупації в цьому
приміщенні з літа 1941 р. по 23 липня 1943 р. розміщувався єврейський трудовий
табір.
Поляки переслідували колоністів, наприклад професора
Людвіга Шнайдера, уродженця Винник, орендаря, який був активним діячем
німецької громади. У німецькій колонії був організований хор, де німецька
молодь співала рідні пісні. У 1927 р. польська поліція завела справу на
власника магазину у Вайнберґені, за те, що він порушив закон про державну
мову, оскільки вивіска була складена українською та німецькою мовами.
1931 р. у Винниках було 60 німців, які
проживали переважно у центрі міста. У 1938 р. – перед війною у Винниках вже
проживало 367 колоністів.
1 квітня 1933 р. ліквідовано гміну Вайнберґен Львівського повіту і
воєводства, а її територію приєднано до міста Винники того ж повіту і
воєводства.
На 1 січня 1939 р. у Винниках з 6000 мешканців було 2600
українців-греко-католиків, 2800 поляків, 300 юдеїв і 300 німців та інших
національностей, зростання кількості поляків зумовлене їхнім
працевлаштуванням на тютюновій фабриці.
Репатріація галицьких німців до Рейху.
За даними на 9 грудня 1931 р. в межах сучасної
західної частини України, окрім Закарпаття, проживало 60 тис. німців.
З приєднанням Західної України у вересні 1939 р.
почались переговори з німецьким урядом про депортацію німців. Ініціатива
переселення німецьких колоністів з України належить Берліну. Переселенці мали
поповнити трудові ресурси Рейху. Крім цього, німецьку молодь чекала служба
у військових структурах та спецпідрозділах, де були потрібні знання
української, польської мови, умов життя і психології місцевого населення.
Репатріація галицьких німців до Рейху, згідно з пактом
Молотова-Ріббентропа, почалася в грудні 1939 р. (4 грудня в лютеранській кірсі
на вул. Зеленій у Львові відправили останню службу) і тривала до квітня 1940 р.
Їм не казали, що на них чекає. Важким було прощання з домівками, що стали
рідними, з обійстями, маєтками, які були нажиті ще їхніми предками за 150
років. Але найважчим було прощання з могилами рідних, які залишались лежати
назавжди у винниківській землі. За переказами старожилів Винник, при
виселенні німці навіть забирали з собою цинкові труни з прахом своїх родичів.
Вже взимку в деяких колоніях власність була викуплена
радянським урядом. Дозволяли брати з одного двору тільки одну фіру майна (іноді
за хабар вдавалося домовитися з радянською владою і про дві), яке потім на
території Польщі розкрадали. Кинувши решту майна напризволяще, німці назавжди
залишити землю, яка стала для них Батьківщиною.
Жінок, дітей і літніх людей відправляли потягами до
Перемишля, здебільшого в товарних вагонах, і дорога тривала до шести днів, адже
час був воєнний. Чоловіки їхали на возах, тижнів два. Була зима. Репатріантів
поселили в літніх таборах, легких дерев’яних будинках, бараках. Перед тим
організували показове переселення частини німців і для пропаганди зробили
репортаж, як вони там добре житимуть, і що всіх поселять разом. Насправді тих,
хто повертався, нацисти розселювали на різних територіях, щоб населення
змішувалося.
Гірка доля спіткала і винниківських німців. У лютому
1940 р. завершилося їх переселення у примусовому порядку (депортовані в
центральну теперішню Польщу).
Впродовж ХХ ст. німецькі колонії остаточно перестали
існувати: більшість із них приєднано до ближніх міст та сіл: Острів і Розенберґ
(Заріччя) – до м. Щирець, Хоросно Нове – до с. Хоросно Пустомитівського району.
Спочатку Розенберґ мав статус передмістя Щирця і називався «Новий Щирець», але
незабаром він почав існувати як самостійна німецька колонія. Окремі німецькі
колонії перейменовано (наприклад, Дорнфельд – на с. Тернопілля, Лінденфельд –
на с. Липівку Миколаївського району, Айнзідель – на с. Одиноке, Фалькенштайн –
на с. Соколівка Пустомитівського району).
Німецький (австрійський) винниківський цвинтар - тепер «Парк
Вайнберґ» на вул. Сахарова (діяв з 1785 р. по 1944 р.). З 1940 р.
корінних німців вже у Винниках практично не залишилось, але під час воєнних дій
1941—1944 рр. німецьке військове командування дало наказ хоронити військових на
цьому цвинтарі. На початку 1950-х років ці військові поховання по-варварськи
були сплюндровані радянською владою. На сьогодні збереглось лише з десяток
поховань, і перебувають вони в занедбаному стані.У червні 2010 р. делегація
німецьких парламентарів відвідала м. Винники. Вони оглянули старий міський
цвинтар – місце поховання чотирнадцяти бійців Вермахту, які загинули в 1941 р.,
та можливе місце поховання генерала Вермахту, який загинув у 1944 р. Німецька
сторона висловила бажання дослідити ці поховання та провести перепоховання
останків своїх вояків (на жаль дотепер нічого не зроблено).
1991 р. з допомогою представників німецької
громадськості на цвинтарі було наведено лад, встановлено пам’ятну плиту
(невдовзі невідомі вандали знищили плиту).
На одній із братських могил було встановлено хрест і
пам’ятну табличку про те, що в ній поховано невинно закатованих сталінськими
головорізами з НКВС семеро людей (через кілька днів табличку було теж знищено).
Поховані там наші земляки-винниківчани, які пішли з життя у Винниках 28 червня
1941 р. від рук вбивець з НКВС.
Тут знайшли свій
останній спочинок вчитель, директор гімназії Василь Григорович Лученко; лікар К. Становський, його теща і рідна сестра
дружини; Теодор Іванович Сеньків; чоловік і жінка, що
проживали на теперішній вул. Галицькій.
Через два дні потайки, щоб не
дізналися москалі, рідні та сусіди поховали усіх загиблих на найближчому
цвинтарі – німецькому (адже їх було замордовано в околицях колишнього
залізничного вокзалу, де вони проживали). Старожили розповідали, що коли
ховали жертв сталінського терору, то цього жахіття не витримали і тварини. Коні
на яких перевозили тіла замордованих, від запаху крові і відчуття смерті
сполошилися; господар знайшов їх аж біля с. Підбірці.
21 лютого 2013 р. під час сесії
Винниківської міської ради з ініціативи депутатської "Комісії з питань
освіти, культури, спорту, молодіжної політики, охорони здоров'я, екології та
соціального захисту населення" (Байцар Андрій (голова комісії), Голіян
Богдан (секретар комісії), члени комісії: Шустер Богдан, Грисьо 3еновій,
Партика Андрій, Герман Михайло, Патер Тетяна) депутати
затвердили межі парку, що на вул. Сахарова, та надали згоду на створення зони
відпочинку, площі для проведення масових заходів з одночасною можливістю зведення
храму УАПЦ парафії Святителя Миколая м. Винники. На жаль це рішення не було
реалізовано, і вже восени 2015 р. на так званій «чорній сесії» більшість
депутатів проголосували за виділення земельних ділянок на вул. Сахарова (на
частині цвинтаря планували побудувати житлові будинки).
Рішенням сесії Винниківської
міської ради від 11 лютого 2016 р. засновано «Парк Вайнберґ» по
вул. Сахарова.
Площа парку — 2,5 га.
Висновок. Ось така коротка географія та історія німецьких
поселень у Винниках, яку варто пам’ятати і шанувати. Адже винниківські німці
разом з українцями проживали пліч-о-пліч, деякі з них навіть воювали в рядах
Української Галицької Армії під час українсько-польської війни 1918—1919 рр.
(наприклад Теодор Шустер — активний учасник творення ЗУНР). Як згадує Ярослав
Левицький (збірник М. Влоха), деякі винниківські німці у 1918 р. перейшли
безпосередньо з австрійської армії до УГА та й, пройшли з українцями всю
Визвольну боротьбу, почували себе ще й навіть у часи німецької окупації в
1941—1944 рр. більше українцями, ніж німцями. Отже, у м. Винники існують обгрунтовані підстави для розвитку етнокультурного туризму, як інтегрованого спеціалізованого виду туризму, що сформувався на межі туризмології, культурології, етнографії, туристичного краєзнавства і рекреалогії шляхом міждисциплінарного синтезу їх теоретико-методологічних і прикладних напрацювань.
*Байцар Андрій. Видатні винниківчани: Науково-краєзнавче
видання. Львів-Винники, 2012. — 88 с.
*Байцар Андрій. Винники: Науково-популярне
краєзнавче видання. Львів-Винники: ТзОВ ВТФ «Друксервіс», 2015. — 100 с.
*Байцар Андрій. Винники
туристичні. Науково-краєзнавче видання. Винники:
Друксервіс, 2016. 312 с.
*Байцар Андрій. Історія
Винник в особах. Науково-краєзнавче видання.
Винники; Львів: ЗУКЦ, 2017. 180 с.
*Байцар Андрій.
Географія
та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники;
Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. Природа
та історія м. Винники й околиць. Наукове
видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 420 с.
*Байцар А. Історія винниківських німців// Винниківський вісник. 2011.- No398-399,
грудень.
*Байцар А. Сучасний стан і
перспективи розвитку рекреаційно-туристичних ресурсів м. Винники Львівської області.
/ А.Байцар, Н. Байцар // Вісник Львів. ун-ту серія міжнародних відносин. Вип.
29. Частина І. – Львів, 2012. – С.3 – 7.
*Байцар А. Географія німецьких
поселень у Винниках (в контексті розвитку етнокультурного туризму) // Вісник
Львів. ун-ту серія географ. Вип. 43. Частина І. – Львів, 2013. – С. 11-16.
*Байцар А. Сакральний туризм у
м.Винниках / А.Байцар, Н. Байцар // Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 43.
Частина І. – Львів, 2013. – С. 119-124.
*Байцар А. З історії єврейської та
польської общин у місті Винники / А.Байцар, А. Манько // Science, innovations
and education: problems and prospects. Vol. 3. 2021. С. 181–191.
*Влох М.Винники, Звенигород, Унів та довкільні села: Історико-краєзнавчий збірник. – Чикаго,1970. – 526 с.
* Гнесь Л. Німецькі
колонії Галичини в різних соціально-економічних формаціях // Архітектура:
(збірник наукових праць). —
Львів: «Львівська політехніка», 2004. — С.
174—178.
*Драк М. Німецьке населення Східної Галичини: розселення та зміни кількісного складу (1772–1857) // Німецькі колонії в Галичині. Історія. Архітектура. Культура. – Львів, 1996. – С. 57– 67.
*Іванчов І . Дорнфельд – вчора, Тернопілля – сьогодні // Німецькі колонії в Галичині. Історія. Архітектура. Культура. – Львів, 1996. – С. 209–213.
*Капраль М. Демографія Львова XV –
першої половини XVI ст. // Львів. Історичні нариси / Упор. Я. Ісаєвич, Ф.
Стеблій, М. Литвин. – Львів: Інститут українознавства імені
І. Крип’якевича НАН України, 1996. – С. 67–81.
*Капраль М. Національні громади Львова XVI–XVIII ст.
(соціально-правові взаємини). – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, Львівське відділення
Ін-ту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН
України, 2003. – 440 с.
*Кубійович В. Етнічні групи Південно-Західної України (Галичини) на 1.1. 1939. Національна статистика Галичини. – Весбаден, 1983.
*Лозинський Р. М. Етнічний склад населення Львова. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2005. – 344 с.
*Луців Р. Матеріали до історії шкільництва у Винниках кін. XVIII ст.// Науковий збірник Історико-краєзнавчого музею Винник. – 2008. – Вип. 2. – С. 178-207.
*Макарчук С. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. – Львов: Выща школа, 1983. – 255 с.
*Пасіцька О. Етнічний склад населення Львівського повіту у 20-х роках ХХ століття // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 2012. Вип. 21,– С.– 595–601.
*Смирнов М.
Доля Галицкои Руси до злученя єи сь Польщею //
Монографіи до исторіи Галицкои Руси М. Смирнова, М. Дашкевича и Изидора М.
Шараневича. – Тернополь, 1886. – С. 49. (Руска Исторична Бібліотека подь
редакцією Олександра Барвьнского. – Томь V.
*Штойко П. Географія німецьких колоній у Галичині кінця XVIIII – початку XX ст. // Німецькі колонії в Галичині. Історія. Архітектура . Культура. – Львів, 1996. – С. 68–69.
*Braun F. Die Herkunf der josefinischen Siedler Galiziens // Heimat Galizien. Ein Gedenkbuch / Zusammengestellt von J. Krämer. – Stuttart-Bad Cannstatt, 1965. – S. 52.
Німецька кірха у Вайнберґені (1940-і рр.)
Магазин на місці кірхи
(радянський період)
Бібліотека для дорослих, будинок збудований німцем Міллером. Фото:
Патер Анастасії
Школа «Берегиня»,
будівля збудована німцем Міллером. Фото: Патер Анастасії
|
|
Прибутки,
злоті
|
Видатки,
злоті
|
1.
|
Кошти,
виручені за оренду шкільного ґрунту
|
743
|
|
2.
|
Чинш за
євангелістський дім
|
1 100
|
|
3.
|
Внески
членів збору євангелістів
|
1 800
|
|
4.
|
Інші
прибутки
|
150
|
|
5.
|
Пенсія для
керівника школи
|
|
2 380
|
6.
|
Утримання
шкільного будинку
|
|
160
|
7.
|
Опалення
школи
|
|
150
|
8.
|
Платня
обслуговуючому персоналу
|
|
80
|
9.
|
Витрати на
пресу
|
|
12
|
10.
|
Витрати на
шкільне приладдя
|
|
200
|
11.
|
Утримання
євангелістського дому
|
|
200
|
12.
|
Пенсія для
жінки колишнього учителя
|
|
360
|
13.
|
Внесок до
пенсійного фонду
|
|
170
|
14.
|
Інші
непередбачені видатки
|
|
81
|
|
Разом
|
3 793
|
3 793
|
Таблиця. Кошторис прибутків та видатків школи у
Вайнберґені
