ПОЧАТОК ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ У ВИННИКАХ. Спогади Марії Левицької

"Вибух другої світової війни 1 вересня 1939 року став для мене і моєї рідні пам’ятним тому, що всі ми і кожне зокрема пережили іншу воєнну одисею. Мене і мою доню воєнна хуртовина захопила на літнищі у Підлютому, в Карпатах. Тяжко нам було звідти вибратися, бо відразу в перші дні мобілізації потяги були переповнені військовими, а цивільні мусіли здобувати місця штурмом. По довгих і тяжких трудах 9 вересня ми добилися до Львова. Автобуси до Винник вже не курсували, тож треба було добиратися пішки.

На вулицях міста ще нікого не було видно, як ми прямували Личаківською вулицею до Лисинич. Минаємо лисиницький бровар, славну Піскову гору і ще трохи відкритої дороги, а там стежечками через ліс зближаємося до Винник. От уже й перші хати „на Куті”. Слава Тобі, Боже, що щасливо перемаршували 9 кілометрів. Ідемо вже вулицею Собєського, здалека бачимо свій город. Серце почало жвавіше стукати, коли відчиняю хвіртку, а пес Фіфі дає знати, що прийшли гості. Входимо в хату, а назустріч вибігає син, що кілька днів тому повернувся з  пластового табору. Коротко оповідаємо кожен про свої переживання: під час перебування поза домом. Мій чоловік висловлює побоювання, чи поліція не має його на списку, і для уникнення можливостей арешту вирішує ще нині ввечері іти до Львова й перебути там критичний час.

Наші міркування перебиває наглий гук літаків над хатою. Ви­бігаємо на подвір’я і бачимо, як у повітрі відбувається бій літа-: ків. Кулі сипляться, неначе град, а відламки шрапнелі дзвенять по даху. Ми втікаємо в напрямі лісу, але не перебігли ми й половини дороги туди, як звідти надлетіли два нові літаки. Падаємо в придорожний рів, і в цей момент у сусідній город падає бомба.

За якийсь час все втихає, і ми вертаємось додому з переко­нанням, що вже справді розпочалась війна. Пускатися в дорогу чоловікові було небезпечно, тому він вирішив перебути зміну в одного з своїх добрих клієнтів, а я з дітьми піду на ніч у пивни­цю до сусідки, бо там буде безпечніше.

Не знаємо, що принесе ніч, бо чути далекий відгомін гармат, а військо в безладді відступає на схід. Кидають зброю, куди по­пало, та ховаються, де можуть. У мене в хаті сидять двоє передягнених у цивільне, щоб під покривалом ночі добратися до су­сіднього села Підбірці. Ніч проминула в напруженні й очікуванні чогось нового.

Біля полудня на наше подвір’я заїхало велике вантажне авто, а з нього вийшло двоє знайомих, що втекли від воєнних подій. Запрошую в хату, радіючи, що в такий непевний час не будемо самі. Знайомі зносять валізи, а я йду приготувати перекуску, бо вчорашній повітряний напад розгубив нас так, що не було часу подумати про їжу. Гості розповідають дещо з воєнних новин, а ми, слухаючи їх, не зчулися, як раптом у повітрі зчинився шум, свист і лускіт, хатою затрясло, шиби дзвенять, неначе б землі розступилася. Це впали бомби за городом на залізницю. Ми вті­каємо чимскоріше в пивницю, а тут одна за одною падають бом­би на залізничну станцію і недалеко від нашого городу на головний шлях. Сильний подув повітря вириває віконце і кидає нас кут пивниці. То знову вибухають бомби, це напад на тютюнов фабрику. Починає стріляти протилетунська артилерія, бо з-за ліс надходить нова ескадриля літаків. І знову вибухи бомб. Одна них падає на сусідню хату. Наша пивничка вся коливається, не мов би мала розсунутися і присипати й нас.

Не в силі перенести такого враження я вибігаю надвір і бач як наші відважні гості, що не йшли до пивниці, вантажать свсякі речі на авто. Питаю, що це буде, а вони відповідають, що думають їхати до Золочева, бо тут, поблизу Львова, може бути гаряче Я вже забуваю про втечу і, не надумуючись довго, вирішую їхати разом з ними. Швидко збираю найпотрібніші речі і трохи харчи Забираю з собою доню, а син ділитиме спільну долю з бабусею й батьком. Використовуючи хвилеву тишу, закінчуємо перекуси й сідаємо в авто, щоб чимскоріше виїхати з міста.

Переїжджаємо біля тільки що збомбованої тютюнової фабрики, — вся у вогні. Бомба, мабуть, поцілила в магазин тютюну, бо через вікна разом з полум’ям і димом вилітають маси тютюнового листя, встелюючи площу й дорогу, неначе килимом. Поліція зганяє людей рятувати вагони, навантажені скринями з готовими цигарками. Випихають їх на рейки поза фабричні забудовання. Побоюючись, щоб поліція не затримала авта й не забрала чоловіків гасити пожежу, водій „дає газу” і, минувши колонію Вайнберген, ми вже в відкритому полі.

Недалеко ми заїхали, як надлетіли літаки, а що дорогою відступала колона війська і була можливість, що літаки кидатимуть бомби або сіктимуть з машинових крісів, — ми зупиняємося, авто залишаємо під деревом, а самі біжимо в лан кукурудзи й лягаємо в борозну, чекаючи вибуху бомб. Ні. Літаки перелетіли, залишаючи нас у спокої. Вилазимо із сховища, обтріпуючись від бруду, радіючи, що на цьому скінчилося. Виходжу на дорогу і бачу, що сидить пані Янішевська. На мій запит, що вона тут робить, довідуюсь, що під час бомбардування залізничної станції одна з бомб поцілила в їхню хату і присипала їх у пивниці, звідки вона видряпалася ледве жива і відразу вирушила до свого брата о. Скульського в Чижикові. Радить нам усім далі не їхати, г перечекати критичний час у них. Я згоджуюся залишитися в Чижикові. Здіймаю свої клунки з авта і прошу пастушка помогти мені занести їх до села, перші хатки якого біліють здалека в заводячому сонці. Прощаюся із знайомими, що їдуть далі, і йдемо в село.

Заходимо на приходство, але за браком місця мене й доню пририміщують у сусіда, знаного українського патріота, що чимало потерпів від поліції під час пацифікації (на жаль, забула його прізвище). Ввічлива газдиня відступила нам окрему кімнату, і я починаю тут господарювати. Після вечері, що її приготувала господиня, ми пішли до церкви на молебень. Хоч це був робочий день, Церква повна вірних, усі на колінах співаємо молебень, а потім суплікацію. А коли о. Сеульський своїм могутнім голосом починає стих „...від повітря, глада, огня і войни...”, в нас усіх котяться гарячі сльози з очей. Після молебня заходжу ще на приходство послухати радіоновини.

Ніч пройшла спокійно, а коли вранці я знову прийшла на приходство, то застала там пп. Б’ялих з Винник, які підтвердили вже відому нам вістку, що Совєти йдуть на допомогу Польщі. В ту ж хвилину, ніби на доказ цих новин, надлітає зі сходу літак і, повільно пливучи в повітрі, летить понад нашими головами. Пан Б’ялий, побачивши червону зірку, каже: „Ми вже пропали”. Постоявши ще і передумавши сказані ним слова, ми розійшлися, усвідомлюючи безвихідність нашого положення.

Повернувшись до господаря, прошу підшукати мені когось, хто за винагороду погодився б піти до Винник з листом до мого чоловіка. Знаходиться охочий хлопчина і йде з моїм дорученням полями, бо дорогою небезпечно. Надвечір повернувся з моїм сином. Чоловік не прийшов, бо з кількома знайомими з Винник збирається в дорогу на захід, а мені переказує листом, щоб не верталися додому, поки не виясниться ситуація. Я вдоволена хоч тим, що діти разом. Син розказує нам про новини, які сталися в Винниках в нашу відсутність, і ми вже втрьох лягаємо спати.

Не знаю, чи довго ми спали, бо нас збудили постріли з карабінів. Що це? хто з ким б’ється? Зриваюся з ліжка і хочу йти до господині, та в цей момент до кімнати вбігає хлопчина з словами: „Ховайтеся, бо поляки напали на село і б’ють українців". — Куди ховатися? — питаю. — Це ж ніч. — Вибігаємо на подвір’я, чую крики і зойки. Дзвони б’ють на тривогу. Далі видно вогонь. Я хапаю дітей і біжу до стога з сіном, і тут залазимо як можна найбільше всередину. Незабаром чути тупіт ніг на подвір’ї і стукіт у двері хати. Не заставши нікого, побігли далі, кидаючи образливі польські слова на адресу господарів. Богу дякувати, що поки що оминуло нас нещастя. Вся дрижу від переживань і не думаю вилазити із сховища. Запихаюся з дітьми ще глибше, бо напасники можуть вернутись і перешукувати стоги. Діти поснули, а я весь час прислухаюсь, чи не почую когось. В селі вже піють півні, висуваю голову з стога, — вже світає. Незабаром чується голос нашої господині: „Вилазьте і йдіть до хати спати”. Ще й нині подивляю той спокій і холоднокровність, що їх зуміла зберегти в тому випадку господиня.

Не довго судилося нам спати, як у вікні з’являється хлопець з криком: „Утікайте, бо поляки з Чішок ріжуть!” Заглядаю до сусідньої кімнати, а господині вже нема. Треба й собі чимскоріше втікати, але куди? Хіба в поля? Не забігли ми далеко, як побачили, що головним шляхом із сходу йдуть танки. Тепер мені стало ясно, що то „червоні” ідуть нас „визволяти”. Завертаємо з дороги, бо не знаємо тепер, куди нам бігти. З села далі чути крики й метушню. Раптом мені приходить спасенна думка про те, що в цьому селі є фільварок, а власники його були клієнтами мого чоловіка. Вони спольщені німці і в них можна буде переховатись. Недалеко видніють забудовання його і в тому напрямі біжимо. Та нараз стрілянина. Кулі свистять понад нашими головами. Ми лягаємо під горбом у рів. Скоро стрілянина притихає, ми зриваємося й біжимо в городи, скачемо через плоти й перелази, щоб лиш чимскоріше до доріжки, яка веде до фільварку. От уже бачу ворота, лише перебігти дорогу. Та раптом з-за городу вибігають два чоловіки з ножами в руках і кричать до нас: „Гдзє єст поп?”. А я їм на це: „Я чужа, не тутешня, — не знаю”.

Постояли вони, подумали і попрямували до села, а ми бі гом до двірської брами, перебігаємо подвір’я. Всюди тихо. Скорим ходом вскакуємо в хату, і тут не зустрічаємо нікого. Прямую до кімнат. Ніде нікого не видно. Що ж це? Чи всі помордовані? Сідаю у фотель, бо не можу зловити віддиху. Серце б’є, немов молотом. У голові колотиться все пережите, і мені пригадується приповідка: „З-під ринви та на дощ.”, бо у Винниках напевно ніхто не пережив того, що ми тут за два дні.

Мої міркування перебиває пані Ґергарт, що ввійшла до кімнати (пізніше розказувала, що передягала в пивниці військових у цивільне) і здивовано дивилася на мене, — звідки я тут взялася. Коротко пояснюю причину мого нечемного нападу на її хату. Бачачи мою схвильованість, вона просить заспокоїтись. Я відідхнула з полегшею, будучи переконана, що тут поляки не нападуть. Пані Ґергарт просить до столу обідати, і я лише тепер опам’яталася, що сьогодні ми ще нічого не їли. Після обіду ми перейшли до окремої кімнати, яку нам відступили господарі хати на час перебування в них. Хоч ще не була пора, однак ми полягали спати, бо нерви потребували відпочинку. Діти поснули твердим сном, а мені — хоч як дуже хотілося спати — треба було вставати і ховатися в пивниці, бо почалась нова стрілянина, — то українці відплачували полякам за напад на село.

Рано застукали нас „освободителі поневолених народів” ще в ліжку, бо прийшли робити обшук у хаті господарів і при тій нагоді забрати „часи” і дещо з біжутерії. Не забули заглянути й до нашої кімнати. Починають допитувати — хто ми, звідки і чого тут ховаємося. Коли я пояснила, що ми втекли від німців і від фронту, відповідають, що війна вже скінчена і ми можемо вертатись додому й починати тепер радісне й щасливе життя. Може я й повірила б їхнім красномовним словам, якби не бачила колись голодних, що приходили до нас з-за Збруча по сіль і картоплю. Коли відходили ці, приходили інші то за хлібом, то за молоком... А тепер, мені стає моторошно, що й нам прийдеться переживати таке.

„Освободителі” наказують варити курей, а один уже й індика забитого несе. Помітивши безпорадність моєї пані в такій ситуації, я йду до кухні, надіваю хвартух, а на голову хустину і відіграю ролю господині, а пані раджу не показуватися, щоб не дратувати „освободителів”. Я увивалася в кухні з однією служницею, яка ще залишилась, бо інші вже втекли з двору; варю й печу, що лиш нам накажуть. На подвір’ї розставили столи і справляють пир. Війська збирається на подвір’ї щораз то більше, вже й гучномовці встановили, пішов у рух патефон. Чути співи на переміну „русских” і українських пісень. Забава йде на добре. Попоївши й попивши, від’їхали надвечір, а ми посідали в городчику й відпочивали. Господарі обмірковували плян виїзду до Львова при найближчій нагоді, а далі на захід, бо вони свідомі того, що їх тут чекає.

Другий день і наступні були подібні: переходило військо і зупинялося підкріпитися. Я далі господарювала, ніби в своїй хаті, аж доки одного дня прийшов посланець від мого чоловіка, щоб ми верталися до Винник, бо він не поїхав, куди планував. Як пізніше довідалася з його оповідання, чоловік своєчасно не вийшов з хати з-за наплечника, що його ніяк не міг відшукати (він був у сина), а коли вже вирішив іти в дорогу без нього, то було вже запізно. Таким чином наплечник вирішив дальшу долю чоловіка й нашу.

Розпрощавшися з гостинними пп. Гергартами, вернулися ми додому возом, наладованим усяким добром. Тепер почалось наше! життя під новим окупантом, серед відмінних обставин, не подібних! до попередніх. З власниками фільварку я зустрілася ще раз, коли: приїхали до нас попрощатися перед виїздом на захід. Отця Скульського я мала щастя бачити вже як еміґранта-бразілійця 10 років тому на зустрічі в Канаді. Ми пригадували собі пережите в Чижикові та взаємно побажали щасливого повернення в ті сторони" (Михайло Влох. «Винники. Звенигород. Унів та довкільні села» (1970 р. Чикаго, США).

1939 р., вересень. м. Винники. Союзники