Українські землі на картах Луї Бріона де ля Тура (друга пол. XVIII ст.)

1766 р. Луї Бріон де ля Тур (Louis Brion de la Tour; 1743–1803), французький географ та демограф у своєму атласі «Atlas Generale, Civil et Ecclesiastique, Methodique et Elementaire pour l'etude de la geographie et de l'historie» помістив карту «ETATS DE POLOGNE ET DE LITHUANIE...AVEC ROYAUME DE PRUSSE, ET LE DUCHE DE CURLANDE…» (Країни Польщі і Литви з Королівством Пруссії та Курляндським князівством…). Напис на карті UКRANЕ (Україна) міститься північніше Києва і охоплює Правобережжя та Лівобережжя. Правобережна Україна яка на цей період була в складі Польщі позначена як Русь Польська (RUSSIE POLONOISE).

В цьому ж атласі поміщена карта «Turquie Européenne avec les états qui en sont tributaires...» (Туреччина Європейська) де українські землі позначено як “Ukraine Рais des Cosaques” (Україна земля (країна) Козаків).

1775 р. Карта – «Carte curieuse des nouvelles limites de la Pologne, de l'empire Ottoman et des états voisins». Українські землі позначені як UКRANЕ (Україна) – Центральна Правобережна Україна, Kosaks (напис на карті біля Умані), Kosaks Zaporovien ou Haydamaks (Запорозькі Козаки або Гайдамаки) – Південна Україна. На карті позначено Запорозьку Січ (Нова Січ; N. Sicza). Українські землі на Лівобережжі – Мала Русь (PETITE RUSSIE) простягається аж до Волги.

Історична довідка.

Гайдамаки — (від тур. hajdamak — бродник, кочівник, розбійник) — самоназва народних повстанців на Правобережній Україні, що залишалася до кінця XVIII ст. під владою Речі Посполитої. Гайдамацький рух — це національно-визвольний і суспільно-політичний рух проти народного поневолення на Правобережній Україні наприкінці XVIII — на початку XIX ст., який поширився на Київщині, Брацлавщині і Волині. Гайдамацькі загони складалися із селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів. У 1768 р. під керівництвом запорожця М. Залізняка та сотника надвірного козацтва І. Гонти розпочалося одне з найбільших тогочасних повстань нижчих станів у Східній Європі, яке в історіографії отримало назву Коліївщини. Воно продовжило традиції попередніх визвольних змагань українців.

Нова Січ (Підпільненська Січ) — адміністративний і військовий центр запорозького козацтва в 1734–1775 роках, створений після повернення Війська Запорозького низового під російський протекторат у наслідку підписання Лубенського договору. Остання Запорозька Січ розташовувалася на великому півострові, що омивався р. Підпільною (притока Дніпра). Наприкінці травня 1775 р. командуючий 1-ю російською армією, яка поверталася з турецького фронту, генерал П. Текелій вступив зі своїми військами на Запорожжя, зайняв усі паланки і слободи. 4 червня один із загонів підійшов до Н. С., блокував її, заволодів укріпленнями. Наступного дня гарнізон Н. С. капітулював перед царськими військами. Козацька артилерія, боєзапаси, військові регалії, січовий архів та матеріальні цінності були вивезені. У січі і паланкових укріпленнях розмістилися царські гарнізони. Катерина II розправилася із заарештованою запорозькою старшиною. Уся територія Вольностей Війська Запорозького низового була поділена між Новоросійською губернією та Азовською губернією. Частина запорожців переселилася на підвладну Османській імперії територію, де утворила Задунайську Січ. Козаки, які залишалися на запорозьких землях, започаткували нове об'єднання – Чорноморське козацьке військо. 1791 р. чорноморців переселено на Тамань, а згодом – на р. Кубань, де 1860 р. шляхом об'єднання Чорноморського козацького війська і Лінійного козацького війська було утворене Кубанське козацьке військо.