понеділок, 13 березня 2017 р.

РУСЬ – СПОКОНВІЧНА УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ: ІСТОРИЧНІ ДОКУМЕНТИ ТА ГЕОГРАФІЧНІ КАРТИ XII-XVIII ст.

Русь (дав.-рус. Рȣсь, рѹсьскаѧ землѧ, ср.-грец. Ῥωσία‎, лат. Russia, Ruthenia) — багатозначний термін, що використовувався у різні часи для позначення соціальної групи (корпорації, верстви або стану), етносу (групи родів, племені чи народу), території та держави у Східній Європі з центром у середньому Подніпров'ї.

Русь (однина русин) — етнонім, який зазвичай вживають для позначення населення Київської Русі. У ранні часи (до кінця XII — початку XIII ст.) ним позначали лише мешканців Києва та близьких до нього земель: Київського й Переяславського князівств Середньої Наддніпрянщини, а згодом — усе населення держави.

Нині як ніколи варто прислухатися до думки одного з найвизначніших українських істориків ХХ ст. Ярослава Дашкевича – «Україна нині не має можливості ... повертати своє загублене ім’я – Русь. З іншого боку ... вона мусить культивувати своє первісне ім’я, оточуючи його пошаною, пієтетом – та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Так як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття Русі».

За твердженням Нестора Літописця точною визначеною датою проголошення держави Руси є 852 рік.  Нестор Літописець у «Повісті минулих літ» запитав: «Откуду єсть і пошла Руськая земля»? І сам відповів: «В літо 852 начаша ся прозивати Руськая земля». У «Повісті…» під 852 роком зафіксоване таке повідомлення: «В літо 6360 [852], індикта 15, коли почав царювати Михайло, почала прозиватися Руська земля». Тут же довідуємося, що при цьому цареві «приходила Русь на Царгород, про що пишеться в грецькому літописанні; так от від цієї дати почнемо і відлік зробимо…» Далі дається детальна хронологія – скільки літ минуло від Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраама до Мойсея, від Мойсея до Давида, від Давида до єрусалимського полону, від цього полону до Олександра Македонського, від Олександра Македонського до Різдва Христового, від Різдва Христового до імператора Костянтина, від імператора Костянтина до імператора Михайла.

Назва “Руська земля” виникла подібно до інших літописних назв (Лядська земля, Болгарська земля, Угорська земля) від спільної назви народів, що заселяли цю територію, згодом етнонім (назва народу) перетворився в політонім (назва політичного утворення). У середньовічних джерелах територія Русі здебільшого обмежувалася Київською, Чернігівською та Переяславською землями й не вживалася на означення Галичини чи Новгородської землі. Після монгольської навали назва поширилась на інші східнослов'янські землі де існували приходи християнської церкви візантійського обряду (так звана – руська віра): з'явилися Біла, Чорна, Червона або Галицька, Мала Русь.

Територія Поділля, яка входила до складу Галицько-Волинської держави, в літописі XIII ст. зустрічається під назвою «Русь Дольная, Понизье».

Походження назви «Русь», а також її етимологія не з'ясовані й лишаються предметом тривалої дискусії. Труднощі локалізації початкової Русі обумовлені характером джерел, вітчизняних та іноземних. У своїй більшості вони містять відомості недостатньо конкретні, а часто й суперечливі.

Етнонім рус (hrus) уперше згадується в сирійській хроніці VI ст. н. е. стосовно якогось населення в Північному Причорномор'ї (можливо, окремого племені), етнічна атрибуція якого невідома. Паралельне вживання термінів з коренями рос і рус засвідчене в давніх історичних документах. У східних джерелах переважає термін руси, у візантійських — роси, у західноєвропейських — руси (але іноді й рос, роси), a в давньоруській писемності переважають назви Русь, руський, хоч зрідка трапляється й росьский («Правда Росьская»). Однак, край, у якому жили руси (чи роси), мав назву лише Русь.

Про «народ росів» (Ρώς) у Візантії знали давно, і власне таку форму іменування, причому як самоназву, фіксують під 839 р. «Бертинські аннали», де оповідається, що з Константинополя до двору Людвика Благочестивого прибули люди, які «сказали, що вони, себто їхній народ, зветься рос» [se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant].

Ще один латинський варіант іменування «росів» (rusii), похідний від грецького ρουσιοι, вживає у середині X ст. (958—962)  єпископ Кремони Луїдпранд: згідно з його твором «Antapodosis», до візантійського найманого війська входить «якийсь народ ... що його греки за міцність тіла називають ... русії» [gens quaedam ... quam a qualitate corporis Graeci vocant... Rusios] [Мельникова E. A. [Комментарий 3 к главе 9] // Константин Багрянородный. Об управлении империей. Текст, перевод, комментарии, под ред. Г. Г. Литаврина, А. П. Новосильцева. — Москва: Наука, 1991. — С. 308].

Вперше поняття Rosia [Ρωσία] на позначення «землі росів» було вжите в творі «Про церемонії» (близько 956-959 рр.) візантійського імператора Константина VII Порфирогенета (908-959).  На відміну від оригінального слов'янського кореня «рус», використовувався співзвучний йому корінь «рос». Таке заміщення відбулось у зв'язку із поширеним з ІХ ст. у Візантії ототожненням народу «Русь» із біблійним «князем Росом», таким чином термін отримав вигляд «Росія» замість «Русія».

Прийнято вважати, що найдавніша згадка про русів в арабській літературі належить географу та історику Ібн Хордадбеху (2-га пол. 9 ст.).

В українських документах грецький топонім «Рóссія» був уже широко використовуваним, як мінімум з XI ст. На сьогодні відоме використання цього титулу в печатках митрополитів: Феопемпта (згад. 1039 р.) , Єфрема (згад. 1055 р.), Георгія (1062 — бл. 1075), Миколая (згад. під 1102 р.) та Михаїла (1131-1147), а також деяких князів: Володимира Мономаха, Андрія-Мстислава, дружини князя Олега-Михаїла Святославича († 1115 р.) грекині Феофано. [Ірина ЖИЛЕНКО. До історії використання топоніму «Русь», «Рóссія» в українській історіографії до XVIII ст. та, зокрема, автором «Синопсиса»].

Західноєвропейська картографія лише у ХІІ ст. “прописує” Русь на карті світу. Назва стосувалася переважно Середнього Придніпров'я. З часом назва “Русь” починає приживатися по периферії – на заході, а потім на півночі. З'являється вона, в цей період, лише на північноєвропейських картах – в Англії, Ісландії та Нижній Саксонії. На картах  XII-XIV ст.  містяться форми терміну “Русія” (Русь) з одною літерою і з двома літерами “с”  (“Rusia”, “Rucia”, “Russia”). Форма з двома літерами “с” у грецьких текстах зустрічається лише з XIV ст.

Топоніму Rossia міститься на ряді карт  XIV-XV століть, в тому числі в Каталонському атласі (1375).

Отже, форма Rosia (Rossia), перейнята з Візантії, зустрічається  поряд з формами Russia, Ruscia, Ruzzia, рідше Ruthenia. Форма Rossia міститься в латиномовних текстах Марко Поло, Гільома де Рубрука. Існував ще ряд варіацій назви Русі з буквою «о» в корені (наприклад, Rosie у Андреа Б'янко).

Назви «РУСЬ» і «РУСИНИ» у титулі монархів й у назві держави Великого Князівства Литовського

За правління Гедиміна (великий князь литовський у 1316—1341 рр.) частина українських земель й більша частина білоруських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. За даними літописів XV століття, у 1319—1320 роках він зайняв Берестейську землю і Дорогичин, а згодом Кам'янець (місо у Берестейщині) та інші міста. У васальній залежності від Гедиміна знаходились Мінське, Вітебське, Друцьке і Турівське князівства. Полоцьке князівство за Гедиміна добровільно перейшло під зверхність литовських князів (за іншими даними, Гедимін завершив процес його підкорення).

В актах, що походять від імені Гедиміна, він дуже часто іменується як «король Литви і Русі (литовців і русинів)»: «Gedeminne Dei gratia Letphanorum Ruthenorumque rex, princeps et dux Semigallie (Гедимін, Божою милістю, король литвинів і русинів, принц і князь Семигалії)» (1323); «Lethowinorum Ruthenorumque rex» (1325). Варто нагадати, що писарями в канцелярії Гедиміна служили латинські ченці францисканського та домініканського орденів.

В Ольгерда, наслідуючи Гедиміна, у титулі починають фігурувати русини або Русь, що оформлюється вже однозначно за Вітовта у вигляді назви «великий князь Литовський, Руський, Жемайтійський та інших» – тепер обидві держави керувались одним володарем.

До і після Кревської унії (1385 р.) у джерелах як назва держави (Велике князівство Литовське) зустрічаються такі терміни:terra Letouie et Russie; terra Lithuaniae; terra Litwanorum; in partibus Litwanie; land czu Littawn; unsere lande аlze Littawen, Ruessen und anderswo wo si gelegen sind; terrae Litwania et Russia; Lettowerland, Rutzenland тощо. І тут потрібно зробити важливе уточнення – це все описові назви, але не офіційна назва держави! Лише у 1419 р. назву «ducatus Lythwanie» зустрічаємо в документі Ягайла та Вітовта. А титул «Magnus Ducatus» зафіксовано 2 січня 1430 р. («in terris nostris ducatus magni Lithuanie»)  і продовжує регулярно використовуватися.

У Городельській унії 1413 року Ягайло визнав Вітовта монархом Литви (magnus dux Littwaniae) і руських земель (terrarum Russiae) – і в тексті цього документа Вітовт уже має титул: Allexander alias Wytowdus magnus dux Litwaniae nencnon terrarum Russiae dominus et haeres тощо.

Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтське (ст.-укр. Великое Князство Литовъское, Руское, Жомоитъское) — повна офіційна назва з І Литовського статуту (1529 р.).

 КНЯЗІ «Всея Руси»

Титул «всея Руси» Великі князі Київські почали вживати з кінця XI ст. (Всеволод Ярославович), а московські князі лише з середини XIV ст., починаючи від Семена Гордого.

До нашого часу збереглась унікальна печатка київського князя Всеволода-Андрія - сина Ярослава Мудрого з написом грецькою мовою "Господи, помозі рабу своєму Андрію - князю всієї Руси" (Κύριε βοήθει τῷ σῷ δούλῳ Ἀνδρέᾳ ἄρχοντι πάσης Ῥωσίας). Це 1078-1093 роки. Знаходиться печатка у приватній колекції (Думбартон-Окс, США) (ФБ; Олександр Алфьоров, 2022).

Держави, яка офіційно називалася “Київська Русь”, “Древня Русь” чи “Давня Русь” нiколи не iснувало. У джерелах сучасники  називали державу Русь або Руська земля. Термiн Руська земля вживався як у широкому значеннi для всiєї держави, так i у вузькому значеннi – для території Київської, Чернiгiвської та Переяславської  земель  чи  лише  Київської  землi. Iноземнi  джерела  подають  назви  Rus, Rus(s)ia, Rucia, Ruscia, Ruzzi, Ruzzia ar-Rus, Rutzeland, Ryscaland, Ryssland, Rusco, Ros i т.д.

З похiдних назв джерелам вiдомi:

·        Мала Русь – вперше в 1303 р. (на Синоді константинопольського патріарха під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицько-Волинське князівства Мікра Росія);

·         Бiла Русь – під 1305 р., але у такому пiзньому джерелi як Густинський лiтопис (український літопис початку XVII ст.). У Житії св. Кінґи, одним з джерел якого була незнана угорська хроніка, галицький король Калман названий королем русинів білих (Ruthenorum Alborum);

·         Чорна Русь (Rusia negra). Угорський літописець Генріх фон Мюгельн (Heinrich von Mügeln; 1319 -1380) був першим (близько 1360 р.), хто згадав про Чорну Русь (daz land der Swarczen Reussen);

·       Червона Русь – вперше в Хроніці Констанцького собору  1414–1418 рр. Ульріха фон Ріхенталя (бл. 1366–бл. 1437), де згадується «посольство королівства Червоної Русі» (das küngrich von rot Rusen);

·      Велика Русь – вперше у 1542 р. (в тексті московських книжників, які намагалися довести претензії Москви на всю спадщину давньої Русі) [Полное собрание русских летописей. Т. 20. Ч. 2. Санкт-Петербург,  1914.  С. 460].

«Всея Руси» — приставка до титулу руських Великих князів Київських. У джерелах вона зустрічається стосовно Всеволода Ярославовича (дав.-рус. Всеволодъ Ӕрославичь; 1030—1093; Великий князь Київський (1076—1077, 1078—1093); Володимира Мономаха (дав.-рус. Володимеръ Всеволодовичь; в хрещенні — Василь; 1053 —1125; Великий князь Київський (1113—1125);  Юрія Довгорукого (1090 —1157, дав.-рус. Гюрги Володимирович, Дюрги Володимирович, син Володимира Мономаха; Великий князь Київський (1149—1151, 1155—1157); Ростислава Мстиславича (або Мстислава Ізяславича, ім'я правлячого на той момент в Києві князя не названо); Романа Мстиславича (бл. 1152—1205, Великий князь Київський (1201, 1204) і Мстислава Романовича (відомий як Мстислав Старий, 1156 —1223, Великий князь Київський (1212—1223) [Горский А. А. Князь «всея Руси» до XIV века // Восточная Европа в древности и средневековье: политические институты и верховная власть.  2007].

У Іпатіївському літописі під 6709 (1201) р. Роман Мстиславович (батько короля Данила) вперше названий «Великим князем Романом» і «Самодержцем усієї Руси».

Монархи Галицько-Волинської держави в XIII-XIV ст. крім княжого титулу стали носити подарований Папою Римським титул королів Русі. На думку Я. Ісаєвича, вони мали на увазі під «Руссю» територію свого князівства. На думку Л. Войтовича, титул був претензійний і поширювався на всю Русь. З приставкою «всея» він відзначений в листі братів Андрія і Льва Юрієвичів до магістра Тевтонського ордену (1316) – duces totius terrae Russiae, Galiciae et Lademiriae («князі всієї землі Русі, Галича і Володимира») і в грамоті галицько-волинського князя Болеслава-Юрія (1334) – “Dei gratia natus dux totius Russae Minoris” (З Божої ласки природжений князь всiєї Малої Русi).

Цим титулом князь Болеслав-Юрій, віддаючи данину реаліям часу, підкреслив тимчасову відмову галицько-волинських монархів  від усієї Русі, хоча  перед тим  використовував титули  Nos  Georgis Dei  gratia  dux  Russiae”,  Ceorgius  Dei  gratia  dux  Terrae  Russiae,  Galiciae  et Ladimere”, “Georgius, ex dono  Dei natus dux et dominus Russiae”. “Мала Русь” тут виступає в значенні тієї частини Русі, яка не була підвладна монголам.

За Леонтієм ВОЙТОВИЧЕМ (ПОЛЬСЬКИЙ КОРОЛЬ КАЗИМИР ІІІ І БОРОТЬБА ЗА СПАДЩИНУ РОМАНОВИЧІВ. 2011 р.): “Світлійшим королем Русі” – титулував Данила Романовича Папа Римський Інокентій IV, “світлому мужеві Данилові І, королеві русинів” писав у 1254 р. віце-магістр  Тевтонського Ордену  Бургард  фон  Ґорнгаузен. Чи  означав цей титул просто перетворення Галицької землі з князівства у королівство? Подібний висновок можна було б зробити на підставі титулу короля Юрія Львовича: “король Русі  (regis  Russiae),  князь  Лодомерії  (principis  Ladimiriae)”, тобто “король галицький і князь  володимирський (волинський)”, тим більше, що  подібний титул прийняли трохи раніше угорські королі.

Титул короля Галицької землі (rex Galiciаe), судячи з грамоти  від 2 травня 1189 р., носив ще угорський король Бела ІІІ. Зауваження М. Грушевського щодо непевності цього факту – так як цей документ не королівський, а єпископський, а інші документи відсутні1 – в контексті подальшої угорської політики не виглядає переконливим. Далі Угорщина при кожній нагоді намагалася об’єднати Галицьку землю з Угорщиною на підставі особистої унії, визнаної галицьким боярством, як це вдалося з Хорватією. Королями Галичини титулувалися Андрій ІІ (1205–1235) та його син Калман  (1215–1222), причому останній був  коронований у Галичі, що було визнано Папою (посідав галицький престол у 1215–1219, 1220–1221 рр.). Якби  у Римі  вирішили  просто коронувати Данила  Романовича галицькою  короною,  його  іменували  б  rex  Galiciae  чи  rex  Galiciae  et Lodomeriae” як титулувався з 1206  р.  Андрій  ІІ.  Людовик  Анжуйський, претендуючи на Галицьку спадщину по вигасненні Романовичів як спадкоємець Арпадовичів, спочатку прийняв перший титул, замінивши його у ході війни з Любартом-Дмитром  Ґедиміновичем  титулом  rex  Galiciae  et  Lodomeriae” (1370–1382).

Угорські  королі  зберегли  цей  титул  і  від  них  він  перейшов  до австрійських цісарів. Угорщина не визнала остаточної анексії Галицької землі Польщею у 1387 р. (спираючись на те, що Казимир ІІІ визнав права Анжуйської династії за угодою 1350 р.) і у польсько-угорських угодах 1412, 1415 та 1423 рр. вирішення долі Галичини відкладалося на пізніше. Отже, зважаючи на різні причини, угорські  королі не успадкували  титулу Данила Романовича та Юрія Львовича, а продовжили носити титули своїх попередників».

Формулу «всея Руси / Русии / России» великі князі Московські вживали з середини XIV ст., починаючи від Семена Гордого (1317–1353; князь Московський і великий князь Володимирський (1340-1353).

По смерті, 1340 р., свого батька (Івана Калити), Семен відправився в Золоту Орду і отримав ярлик від хана Узбека (близько 1283—1341) на Велике князівство Владимирське, за яким «вси князи Русскии под руце его даны». У зазначеній грамоті Семен називається великим князем всієї Русі, проте його фактична влада поширювалась лише на частину московського і велике князівство владимирське з його уділами. В цей час, наприкінці квітня 1340 р., Львів був захоплений військом польського короля  Казимира ІІІ,  який вивіз до Кракова (польська столиця)  скарбницю Романовичів  з усіма коронаційними регаліями.

На його печатці напис: «печать князя великого Всея Руси». Треба розуміти, що у середньовіччя і ранній модерний час не існувало офіційних назв держав, натомість існували офіційні титули монархів.

Іван III теж додав до свого великокнязівського домену приставку — «всія Русі». Уперше “государем и самодержцем всея Руси” Іван III був названий в “Извещении о пасхалии” митрополита Зосими (1492). 1497 р. на великокнязівській печатці вперше з’являється двоголовий орел — візантійський й імперський державний герб. Цей титул зберігся і в його наступників, але до назви країни він не був причетний. “Проте вони,— пише про наступників знаний дослідник історії російського права В. Сергеєвич, — не обмежуються титулом “государя всея Русі”, а додають до нього старий титул «великого князя Володимирського, Московського, Новгородського і проч.».

В 1490-х роках, через два з половиною сторіччя по тому, як зникли всі сліди єдиної Київської Русі, цей титул мав такий самий ступінь вірогідності, яким тішився б і король Франції, якби, воюючи з Німецькою імперією, проголосив себе “володарем усіх франків”. Під ту добу цей титул суперечив окремій ідентичності, якої набули “русини” Литви, відрізняючись від “росіян” Московії. І справді, цей титул видався литовцям таким нереальним, що вони погодились його визнати як мізерну ціну за Іванову прихильність. Тоді вони ні про що й не здогадувались, хоча відступили ідеологічний наріжний камінь територіальних амбіцій, які росіяни потім утверджуватимуть півтисячоліття”. Титул “всія Русі” став незабаром для правителів Московії підставою для виношування анексіоністських планів. Загарбницьку політику середньовічної Московії у російській історіографії часто маскують поняттям “собирания русских земель”. Коли на престол вступив Іван III, Велике князівство Московське було порівняно невеликою державою. Її територія не перевищувала 430 тис. кв. км”. Після загарбання просторих земель Великого Новгорода, які доходили аж до Білого моря та Уралу, територія Московії зросла до понад 2 млн кв. км, тобто збільшилася відразу в шість разів! Це стратегічно зміцнило Московську державу, розпалило її агресивні апетити до інших слов’янських земель [Наконечний Є. Украдене ім'я: чому русини стали українцями. 2001].

 МИТРОПОЛИТИ «Всея Руси»

У титулі Київських митрополитів назва «Всея Руси» з'явилася з 1160-х років (замість колишнього «митрополит Руси»), підкреслюючи єдність церкви в умовах феодальної роздробленості, що настала на Русі-Україні.

Вже від середини ХІІІ ст. більшу частину свого життя київські митрополити проводили не в Києві, чи в якомусь іншому руському місті, а на Заліссі, у Владимирі-на-Клязьмі, перебуваючи «на хлібах» владимиро-суздальських князів.

1299 р. Київський митрополит Максим, за походженням грек, перебирається на Суздальщину, в улус Золотої Орди. До цього прихильно поставився і золотоординський хан. Переселившись на Залісся, київські митрополити і там називалися «руськими». Одні з них іменували себе «митрополитами всія Русі», інші — «митрополитами Київськими і всія Русі».

Це було зроблено під тиском царгородських імператорів і патріархів, які після відновлення Візантійської імперії 1261 року уклали політичний союз із Золотою Ордою, спрямований проти Європи. Владимиро-Суздальське князівство від самого початку монголо-татарської навали зробилося послушним васалом золотоординських ханів, тому в політичному мезальянсі з Ордою Константинополь відводив йому важливу роль посередника. Саме для піднесення його авторитету на посткиївському геополітичному просторі в Царгороді було прийнято рішення перенести осідок митрополії до Владимира-на-Клязьмі. Ця акція Візантії з далекосяжними політичними і церковними наслідками була своєрідним покаранням галицько-волинських державців за їхню проєвропейську орієнтацію, за їхні тісні взаємини (матримоніальні і політичні) з католицькими європейськими правлячими дворами, за їхній духовний зв'язок з ненависним для Візантії папським Римом [Іван Паславськи. Галицька митрополія 1807 року. 2015].

На Синоді константинопольського патріарха в 1303 р. під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицько-Волинське князівства Мікра Росія (грец. Μικρά ωσία - Mikrá Rhōsía; Мала Росія), тобто «Русь старша, початкова, основна, давніша»), а Залісся й Новгородщину — Мегале Росія (грец. Μεγάλη ωσία - Megálē Rhōsía; Велика Росія), що означало «Русь пізніша, похідна, новостворена». Список єпархій Великої і Малої Русі, датований 1347 р., відносить до Великої Русі 12 єпархій, які перебували під владою Київського митрополита, а до Малої Русі 6 єпархій, які з 1303 р. перебували під владою Галицького митрополита (Галицько-Волинська держава), і 1 єпархію, що входить в сферу впливу Литви в 1339-1351 роках. Оскільки у Візантії здавна закріпилася назва наддніпрянських слов'ян з коренем рос («народ Рос»), вона відбилася і в терміні Росія, який остаточно утвердився на кінець XV ст.

У 1354-56, 1356 і 1378-1380 роках литовський митрополит теж мав титул митрополита «всія Русі».

Термін “Русія” у літописах Русі (Київської) не зустрічається. Вперше дане слово кирилицею міститься лише у 1387 р. у назві титулу митрополита Київського і “всія  Русія” (Рѡсїѧ) Кипріяна (В літо 6895 [1387], априліа 24, соврошилаяся ця книга в Студійськой обителі Кіпріаном смеренним митрополитом Києвским і всія Русія). 

У 1448 р. Собор православних єпископів, «по повеленію государя», без погодження з Константинопольським патріархом, поставив на митрополита «Київського» — Іону. Ця подія вважається початком окремішності Московської церкви. Митрополит Іона (†1461), був останнім митрополитом у Москві, що мав титул «Київського і всія Русі». Його наступники на кафедрі вже називалися «Московський і всія Русі».

1453 р., Московська церква, що канонічно перебувала в складі Київської митрополії, самовільно відокремилася. На відміну від Москви, в Києві Флорентійську унію сприйняли нейтрально, й Ісидор пробув митрополитом Київським до 1458 р.

15 жовтня 1458 р. Константинопольський патріарх Григорій III (Мамма), який був вигнаний своєю православною паствою і кліром в Римі, надав новому уніатському митрополиту Григорію ІІ титул – «Митрополит Київський, Галицький і всія Русі». Таким чином, Константинопольський патріарх надав Київській митрополії новий канонічний статус. Литовська митрополія припинила своє існування, увійшовши до складу Київської. Хоча досить довгий час столицею митрополитів був Новгородок, а згодом – Вільно. Цей титул глави православної Київської митрополії носили до анексії Київської православної митрополії Московським патріархатом 1686 р., а греко-католицькі Київські митрополити – до 1806 р. До Київської митрополії увійшли: Київська, Брянська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимир-Волинська, Берестейська, Перемиська, Галицька та Холмська єпархії. Деякий час Київського митрополита визнавав своїм зверхником й Новгородський ієрарх.

Перші (після відокремлення московської митрополії) митрополити Київські, Галицькі та всієї Руси — Григорій ІІ, Мисаїл Пструч, Іона, Йосиф Болгаринович були прихильниками Флорентійської унії (унія 1439 р. між східною та західною (Римською) церквами), але підтримували зв'язки з Константинопольським патріархом, й всі (окрім Мисаїла) були затверджені патріархом на митрополитів.

  XV-XVII ст. українські книжники й високі церковні ієрархи стали вживати термін «Росія» і плутати його з назвою «Русь». В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: «Митрополит Кіевского престола и всея Росіи» (митрополит Мисаїл, 1476 р.), «митрополит Киевъский, Галицький и всея России» (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе «російським» або «роським» народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських «русских».

У самій Московщині терміни «Росия», «Россия» на позначення країни почали вживатися в XVI ст.: назва «Россия» вперше засвідчена в московській грамоті 1517 р.

Великий князь московський Іван IV Грозний у 1547 році проголосив себе царем і був вінчаний на царство, став вживати титул: «Государ, Цар і Великий князь всієї Русії  (всеѧ̀ русїи)». Беззастережно титул «імператора» вже з 1554 р. визнавався за Іваном IV протестантською Англією (королева Єлизавета). З особливою наполегливістю Іван Грозний домагався визнання його царського титулу Польською та Литовською державами, однак ні ВКЛ, ні Польське королівство, ні об'єднана Річ Посполита ніколи так і не погодилися з цією вимогою. 

Наприкінці XVI ст. – поч. XVII ст. слово «Русія» було змінене на «Росія» під впливом церковно-книжної традиції.

З-поміж ранніх прикладів його сумлінного вживання варто згадати привітальні вірші 1591 р. учнів Львівської братської школи на честь її відвідин київським митрополитом Михайлом Рогозою. Школярська муза тут вочевидь перестаралася — в короткому тексті Росія та російський народ згадуються аж сім разів, а митрополита названо «єдиним оком Росії». Зі спалахом у 1620-х рр. активності вченого осередку при Києво-Печерському монастирі, а з 1632 р. — при новоствореному Києво-Могилянському колегіумі Росія взагалі перетворилася на бренд православного інтелектуала. Байдуже, по-руськи, по-польськи чи по-латині він писав, і байдуже, якою була міра його терпимості до всього польського, — над цим горує мода на «справжнє», «питомо православне» іменування Русі. Відтак, на сторінках київських текстів у цілком мирному сусідстві уживаються «латинська» Роксоланія з «антилатинською» Росією — ідеологія ідеологією, а бренд брендом. Ось лише декілька прикладів такої «непослідовності позицій»: у одного з найвищих авторитетів київської ученості, Захари Копистенського, «правовірну Росію» населяють то «народ роксоланський», то «народ російський», причому останній «живе в любові й згоді з народом польським та литовським» (1621 р.); у жалобній поемі 1622 р. ректора Київської братської школи Касіяна Саковича на смерть козацького гетьмана Петра Сагайдачного «Росія» вшановує героя, що вірно служив королю; у трактаті 1638 р. про чудотворення в Києво-Печерському монастирі Афанасій Кальнофойський поміщає віршований надгробок (ясно, власного авторства) герою київського прикордоння Семенові Лику, якого «сплодила Роксоланська та Польська земля» [Roxolańska z Polską ziemią, z której spiodzon]; у шкільній декламації 1646 р. на честь одного з опікунів Києво-Могилянської колегії, Адама Киселя, саму колегію названо «ліцеєм Роксоланської Паллади» [Roxolanae Palladis Lycaeum], а публічну значущість мецената підкреслено тим, що його «Росія називає батьком і Польща батьком» [Rossia te patrem canit atque Polonia patrem] [Яковенко Н. Вибір імені  VERSUS вибір шляху (Назви української території між кінцем XVI — кінцем XVII ст.). 2009].

Термін “Великороссы” вперше використано в 1627 р. в українському словнику «Лексикон словенороський» (Леѯіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє) видатного діяча української культури Памва Беринда (між 1550 та 1570 —1632).

Концепцію триєдиного славенороського народа, згідно з якою українці звуться малоросами, ймовірно висунув український філософ Інокентій Ґізель (бл. 1600-1683; український православний діяч, учений-богослов, філософ, історик; 1645–1650 — професор і ректор (з 1646 р.) Києво-Могилянської Колегії) у праці Синопсис Київський у 1674 р.

«Синопсис» фактично заклав схему російської історії, якою росіяни (і не лише вони!) користуються понині. Деякі ідеологеми цього твору, наприклад, ідеологема слов`яно-руської єдності зараз активно використовується російською пропагандою. «Синопсис» був написаний у лояльному до московських правителів дусі й представляв їх як наступників князів давньої Русі, а Москву – подовжувачем Києва. Таке не могло не сподобатися царю та його оточенню. У «Синопсисі» маємо тенденційне звеличення Москви, говориться про її давнє, біблійне походження. Мовляв, вона веде свій початок від Мосоха – внука Ноя, який начебто був прабатьком «славеноросійським». «І так від Мосоха, – читаємо в «Синопсисі», – прабатька славеноросійського, за спадком його, не лише москва, народ великий, але і вся русь, чи росія, вищезгадана походить». При цьому Ґізель якщо й не ототожнює етноніми слов`яни, Русь (Росія) та Москва, то принаймні дає зрозуміти, що московіти є частина «славеноросійського» народу, до того ж частиною чи не найкращою. Саме до Москви, куди була перенесена колишня столиця Русі, читаємо в «Синопсисі», «богоспасаємий град Москва прославилася і прародительне в ньому ім`я Мосоха в народі російському оновилося» [Петро Кралюк. Як українці написали історію для росіян. 2021].

Далі цю ідею розвив інший український філософ, церковний і громадський діяч, сподвижник московського царя Петра I Феофан Прокопович (бл.1677/81-1736). Завершили розробку концепції триєдиного російського народу російський історик Татищев та вчений Ломоносов.

На карті італійця А. Біанки 1436 р. над територією північно-східної Русі є напис лат. «Imperio Rosie Magna» (Імперія Велика Росія). Назва «В. Р.» міститься: на карті «Moscovie dite autrement Grande et Blanche Russie» (Московія або Велика й Біла Руссія )1677 р. П. Дюваля (Pierre Du Val); Ніколаса Вісшера молодшого (1649—1702) «Карта Московії чи Великої Руссі» (лат. MOSCOVIAE seu RUSSIAE MAGNAE Generalis Tabula), 1681 р.

У Московії назву «Велика Росія» вперше вжито у 1542 р. (в тексті московських книжників, які намагалися довести претензії Москви на всю спадщину давньої Русі) [Полное собрание русских летописей. Т. 20. Ч. 2. Санкт-Петербург,  1914. С. 460.];

Термін «Велика Росія» міститься в «Апостолі», надрукованому 1565 р. в Москві І. Федоровим та П.Мстиславцем. У надрукованому 1577 р. у Московській Слободі «Псалтирі» теж вжито назву «Великія Росіи». До титулу московських. царів термін «Велика  Росія»  увійшов у 16 ст., зокрема, 1584 р. цар Федір Iванович титулувався як самодержець «всея Великія Россия».

Після Переяславської угоди (1654), а також завоювання білоруських земель Речі Посполитої цар Олексій Михайлович (1655)  іменувався в титулі: «Божою милістю Великий Государ, Цар і Великий князь, всієї Великої й Малої, й Білої Росії самодержець… (Божиею милостью Великий Государь Царь и Великий князь, всея Великия и Малыя и Белыя Росии самодержец…).

Назва «Московія» на географічних картах з'являється в кінці XV ст. 

1525 р. (жовтень). Венеція. Перша рукописна карта Московії була створена італійським картографом Баттіста Агнесе (Battista Agnese; бл. 1500— 1564).

1525 р. Перша друкована карта Московії.

Перша друкована карта Московії була виявлена порівняно недавно і в 1993 р. придбана Російським державним архівом стародавніх актів. За змістом вона дуже близька карті Московії Баттіста Агнесе. Б. А. Рибаков вважає цю опубліковану карту «первинним, чорновим начерком, зробленим після від'їзду Дмитра Герасимова з Італії між липнем і жовтнем 1525 г.» (Рибаков 1994). Однак, навряд чи доречно називати її «чорновим начерком»; вона цілком закінчена і підготовлена до друку. І вона не може вважатися первинною щодо карти Баттіста Агнесе, бо в такому разі в цій останній географічна інформація друкованої карти відобразилася б повніше (Кудрявцев О. Ф., 2020).

У другій пол. XVII ст. продовжував використовуватися і варіант «Русія». В обох варіантах, в умовах характерної для допетровського часу відсутності стандартизації, варіювалися написання з однією і з двома буквами «с». Остаточне затвердження написання через «о» і з двома «с» відбулося в епоху Петра I, який проголосив в 1721 р. Російську імперію.

В західних джерелах, зокрема і в картографічних, XV-XVI ст. Україна здебільшого виступала під назвою Русі, а народ називався русами”, «рутенами», або “рутенцями”, включаючи й українських (запорозьких козаків). Європейці фіксували в цей період, що руси й московити говорять різними мовами та називали ці мови відповідно руською і московитською. Разом з тим, особливо у XVIII ст. у дипломатичних документах та картографічних джерелах Московію все частіше починають називати Росією. Оскільки в західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми “Русь” і “Росія”, то це породжувало плутанину, яка запанувала в Західній Європі і призвела, зрештою, до наслідків, негативних для України. Якщо європейці картографи XV-XVII ст. досить чітко розрізняли “Русь” і “Московію”, тобто Україну і Росію, то в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши “Русь” (Україну)  з “Росією” (Московією).

Матвій Меховський, польський історик та географ, (Tractatus de duabus Sarmatiis, 1517 р.): “Після того як ми сказали про Сарматію Азійську, звану Скіфією, залишається сказати про Сарматію Європейську, і в ній перш за все зустрічається (occurit) Руссія, що колись називалася Роксоланією. Її східний кордон (latus) пролягає по pіці Танаїс (Tanai) і болотах Меотійським, що відокремлює Aзію від Європи. ...поблизу гір Сарматських мешкає плем'я Рутенів (Rutenorum)... Руссія ж на півдні обмежена Сарматськими горами і р. Тірасом, яку жителі називають Нестром (Niestr). На сході закінчується Танаїсом і Меотидою (Meotidibus), і островом Таврськими (Taurica). На півночі (межує) Литвою (Lithuania), на заході з Польщею”.

У Гадяцькій угоді (укладена 16 вересня 1658 р. між Річчю Посполитою і Гетьманщиною; передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського»): “наскрізним політонімом нашої держави та етноатрибутивом виступають лише найдавніші самоідентифікаційні назви: стародавня Русь (“starożytna Ruś”), мова руського народу (“język narodu ruskiego”), князя руського (“w. xcia littgo, ruskiego”), гетьман руських військ (“hetman wojsk ruskich”), уряди руського народу (“narodu ruskiego urzędy”), гетьман князівства Руського (“hetman xięstwa Ruskjego”), обивателів Руської землі (“obywateli Ruskiej ziemie”), війська руські запорозькі (“wojska ruskie zaporoskie”), до великої руської булави (“do bulawy wielkiej ruskiej”) та ін. Лише раз ужито хоронім Україна: знайдуючимся на Украині позволилисмо въ містахъ [...] торговатъ... [Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). Київ-Львів. 2004].

Поза сумнівом, що “Московщина” (Росія) вкрала (загарбала) нашу (українську) назву Русь, яка своїм питомим змістом – етнічним, географічним, геополітичним — цілком відповідає сучасному термінові Україна. Назва великої могутньої країни була свідомо перенесена у XV–XVI ст. на невелику частину цієї держави й це дало Московщині, привласнити хоча й підроблену, але, все ж таки, давню історичну спадщину Київської Русі. Розв'язувати проблему зміни назви імперії (і то не повною мірою) зміг аж Петро І, який у 1713 і 1721 роках видав укази про офіційне перейменування. Він розсилав по дворах і посольствах держав депеші, у яких вимагав називати Московію в офіційному листуванні Росією, інакше листи від них він просто не прийматиме. 1721 р. в Москві після перейменування постала нагальна потреба написати нову версію історії з обґрунтуванням спадкоємності назви «российская» від княжої Русі. Але у царя Петра I до цього руки не дійшли.

На багатьох європейських картах навіть другої половини XVIII ст. Росія ще позначена як Московія.

Ідею створення нової історії Російської імперії «блискуче» втілила в життя імператриця Катерина II. Вона видала письмові вказівки з вимогою перестати населенню Московії називатися московитами під страхом смертної кари. 4 грудня 1783 р. за наказом Катерини створили «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно российской». Комісія під командуванням цариці працювала 9 років і нахимерила новий каркас історії Російської імперії, прикрутивши її походження до княжої Русі. Усупереч історичній правді, комісія утверджувала право росіян на політичну та культурну спадщину Русі, і все її населення оголосила «единым народом». «Велика історикиня» Катерина ІІ ретельно вичитувала матеріали комісії і особисто уклала родовід київських і московських князів. Тоді ж за вказівкою імператриці провели ревізію усіх стародавніх першоджерел – одні виправляли, другі переписували, треті – найбільш небезпечні для імперії – знищили. Новоспечену версію російської історії опублікували 1792 р. Вона стала еталоном для майбутніх істориків XIX ст. і лягла в основу «Истории государства Российского» Миколи Карамзіна Ця 12-томна праця вийшла друком у 1816-1829 роках. Цей твір відкрив історію Росії для широкої публіки. Микола Карамзін почав писати «Історію держави Російської» у 1806 р., однак не закінчив через смерть у 1826 р. Інші два історики — Сергій Соловйов та Василь Ключевський — лише розширили, поглибили й удосконалили раніше написане.

Імперські історики (Пруської та Російської імперій), які у XVIII ст. писали світову історію, і на думці не мали, що скіфсько-сарматська (1500 р. до н. е. – III ст. н. е. ) спадщина належить українцям (русичам), загнаним у рабство в Російській імперії. Тим більше, що царі Московщини платили шалені гроші своїм першим найманцям — історикам, таким як Г. З. Байєр (1694–1738), Г. Ф. Міллер (1705–1783), С. Г. Шелін (1745–1774), А. Л. Шльоцер (1735–1809), А. Й. Гільденштедт (1745–1781) та десяткам інших, які фальшували все, чого царі бажали. В ті часи про Трипілля (5400 до 2250 рр. до н. е.) ще не знали. На їхню думку, європейську історію саме вони — германці й творили. Тому й вигадували разом із Катериною II для Московії ось такий — пронімецький історичний науковий напрямок. Згодом з тої німецької вигадки утворився еталон  історії Європи. Історія українського народу стала жертвою найбільшого культурного грабунку й обману так, як жодна інша історія європейських народів, в першу чергу завдяки німецьким історикам. На жаль пора переосмислення німецько-московської історичної та археологічної доктрин для України ще не відбулася.

Отже, історики царської Росії справно взялися тиражувати міфи про колиску трьох братніх народів і про те, що «Київська Русь» була першою російською державою.

Імперська схема історії була непорушною до 1904 р., коли її блискуче спростував видатний історик Михайло Грушевський. У свої знаменитій статті «Звичайна схема «руської» історії…»  він науково довів, що творцем тисячолітньої княжої держави Русь був український етнос і що твердження про «общерусскую» історію та колиску трьох братніх народів – це повна фікція: «Общерусской» історії не може бути, як немає «общерусской» народності, – писав Грушевський. – Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська – другої, великоруської».

В латинських, західноєвропейських джерелах “Русь” мала декілька назв, що відрізнялись своїм написанням: “Ruthenia” (Рутенія), “Russia”, “Rusia”, “Rosia”, “Rossia”, “Ruscia”, “Roxolania” (Роксоланія). Латинська назва Русі – “Рутеніяне використовувалась стосовно Північно-Східної Русі (Московії), а вживалась до українських етнічних земель та частково білоруських.

Для географа чи історика існує суттєва проблема: як перекладати одне й те саме слово у французькій, німецькій, англійській чи будь-якій іншій європейській мові, яке позначає і Русь (в розумінні середньовічної держави Київської Русі чи українських земель в складі Польського королівства чи Великого князівства Литовського) і Росію тобто Московію (в сенсі російської держави)? Для регіонів які знаходяться в Західній Європі й мають таку ж саму назву Русь, тут ми просто подавали транслітерацію (Русія, Руссія). Якщо на карті існує у якійсь формі “Московія” паралельно із “Руссія”, “Россія”, то “Руссію” чи “Россію” ми тлумачимо як “Русь”, без обов'язкової прив'язки до Московської держави. Якщо ж Московія зникає, і залишається лише Руссія або Руссіяз прив'язкою до Російської держави, то ми перекладаємо як Росія.

Назва «Русь; Руссія» (Rusia; Russia) блукає географічними картами  XII – поч. XVІІІ ст. від Карпат до Білого моря. Властивою для західноєвропейських карт є наявність двох Русей (Галицької та Новгородської) та окремої від них Московії. Що цікаво, що назва “Rossia” міститься і на карті Британських островів 1546 р. Георга Лілі.

КАРТИ 

У XII-XIV ст. назва «Русь» появляється на картах   у різних транскрипціях. Уперше напис «Русь» («ар-Русіййа») з’явився на картах світу (1154, 1192 рр.) арабського географа Мухаммеда аль-Ідрісі (1099-1164), який працював на Сіцілії при дворі норманського короля Рожера ІІ. З кінця ХІІ-ХІІІ ст. ця назва з’являється на картах так званої християнської картографії: у формі «Russia» – Солійська карта (відома ще як “карта Генріха Майнцського”; кін. ХІІ-поч. ХІІІ ст.); «Rusia» – Ісландська карта (сер. ХІІІ ст.); «Russia» – карта Джона Уоллінґфордського (сер. ХІІІ ст.); «Rucia regio» («Країна Русь») – Ебсторфська карта (ХІІІ ст.); «Rusia» – Герефордська карта (бл. 1300 р.).

 1154 р. Мухаммеда аль-Ідрісі. Пам'яткою світової картографії є карта світу 1154 p. арабського географа Абу-Абдаллага Мухаммеда аль-Ідрісі (1099-1164). Цю велику мапу (у вигляді срібної півкулі на папері) відомої на той час частини світу було складено за результатами мандрівок і пов'язану з мапою працю – “Книга розради для того, хто прагне подорожувати по областях” (зустрічається також назва “Книга Рожера”). До наших днів дійшли три манускрипти XIV-XV століть з книгою Рожера, з них два – в Національній бібліотеці Франції та один – в Бодліанській бібліотеці в Оксфорді. Перевернута географічна карта світу, складена аль-Ідрісі, перевершувала за точністю всі середньовічні аналоги. Північ на ній поміщено внизу, а Африка – вгорі. Населений світ розділений на сім секторів від екватора до північної сніжної пустелі. Карта зберігала популярність в Італії аж до XV ст., коли її в своїй роботі використовував венеціанець Фра Мауро. Конрад Міллер у 1928 р. зробив латинізовану копію карти аль-Ідрісі.
Книга Рожера. На початку твору дається загальний опис Землі, вона ділиться на сім кліматів (широтних зон), а кожен з них – на 10 зон із заходу на схід. Таким чином, 70 секцій твору пов'язані з 70 доданими картами. За підрахунками К. Міллера, на картах нанесено близько 2 500 найменувань об'єктів, а в тексті – понад 6 000. Зокрема, опис країни ар-Русіййа (Русь) включено в 5 секцію VI клімату і 4 і 5 секції VII клімату і містить назви понад 20 міст [Коновалова И. Г. Ал-Ідриси о странах и народах Восточной Европы: текст, перевод, коментар. М., 2006].
Карта аль-Ідрісі подає не тільки територіальне розміщення України, а й уперше на карті міститься назва “Rusia” (Русія, тобто Русь). На карті написи – Ard al Rusia – земля Русі (територія Правобережної та Лівобережної України), muttasil ard al Rusia – з’єднана земля Русі, minal Rusia al tuani – від Русі залежні.
Позначено та підписано річки – Дніпро, Дністер, Дунай, а також Київ (Kiau) та ін. українські міста.
1190 р. Карта The Sawley Map” (карта світу); автор – Гоноріус Аугустодуненсіс (лат. Honorius Augustodunensis; бл. 1080 – бл. 1156 – середньовічний схоласт, історик, географ. В молодості деякий час жив і навчався в Англії в Кентербері. Потім перебрався в південну Німеччину, в Регенсбург, в ірландську бенедиктинську громаду, де і залишався аж до своєї смерті
Мова карти – латинська. Українські землі на карті позначені як Ruſſia (Руссія, тобто Русь). Топонім Руссія розташований на річці біля Карпат (можливо це р. Дністер, або р. Прут).  Сучасна Росія позначена іншими назвами.
Межа ХІІ–ХІІІ ст. Солійська карта. Назва “Руссія” (Dascia et Russia) міститься біля гирла Дунаю на англійській Солійській карті (Карті Генріха Майнцського) [Чекин Л. С. Картография христианского Средневековья VIII-XIII ст. Тексты, перевод, коментарии. М., 1999].
На Ісландській карті сер. ХІІІ ст. теж вже фігурує назва “Rusia” (Русія). На цій мапі позначені лише три міста у Європі: Рим, Константинополь і Київ (Kio).
На карті Джона Воллінгфордського сер. ХІІІ ст. написи – “Russia” (Руссія), “Comannia” (Куманія – “Половецька земля”).
На німецькій Ебсторфській карті ХІІІ ст. показано державу Русь (Rucia regio), позначено Київ (Kiwen), Карпати. У легенді карти вказано античні народи (скіфи, алани, даки, сармати, гети, калліпіди).
Ебсторфська карта – середньовічна карта світу. Формат мапи – 3 580 х 3 560 мм. На карті понад 1 600 підписів, що позначають не тільки географічні об'єкти, а й особливості природи, а також події Священної Історії і античної міфології. До 1943 р. була найбільшою з середньовічних Mappa Mundi. В центрі карти зображено Єрусалим. На ній нанесено 1 500 текстових пояснень, 500 будівель, 160 рік, 60 островів, 45 постатей людей, 60 тварин.
На англійській Герефордській карті, яка датується межею XIII і XIV ст., зафіксовані слов'яни (Sclavi) і Русь (“Hec et Rusia” – “тут є Русія”). На карті нанесені річки Дон та Дніпро, Азовське море.
Це  — найбільша за розмірами (158 на 133 см) карта європейського Середньовіччя (Mappa Mundi), що збереглася. Зберігається в Англії, в Герефордському соборі. Належить до класичного типу orbis terrae. Автором карти в поясненні на берегах названий якийсь Річард де Белло. У центрі світу з середньовічної традиції зображений Єрусалим.
1375 р. Авраам Крескес (Cresques Abraham; 1325-1387) та його син Ієгуда Крескес, єврейські картографи. В їхньому Каталонському атласі поміщена мапа “Panel 4 – Eastern Europe” (Східна Європа), що має червоно-синій напис “ROSSIA” (на правому березі Дніпра). Ліворуч зображені гори, підписані: “munt lussom de rossia”. Каталонський атлас підготовлено в Пальма-де-Майорка. Атлас спочатку складався з шести аркушів пергаменту, які згодом були розрізані навпіл і натягнуті на дерев'яні щити. У першому та другому аркушах трактуються питання космографії, астрономії та астрології (зокрема, наголошується сферична форма Землі). Також наведено практичні поради мореплавцям. Чотири останніх аркуші атласу є розгорнутою картою-портуланом з включенням інформації про заморські країни по Марко Поло та Джону Мандевілю. Північ за арабською традицією — знизу. Належність міст позначена прапорами. На карті зображено Львів (civitats Leo), Київ (Chiva). Львів позначено як європейське місто із прапором, герб якого зустрічається в кастильському гербовнику Книга знань про всі королівства. Київ розміщено в cередній течії Дніпра. В українських причорноморських степах, на Лівобережжі – країна CCUMANIA”, на Правобережжі – країна BURGARIA”, на схід від Куманії (CCUMANIA) – країна ALIANIA” (Аланія).  
1380 р. (близько). Гілейм Солері (Guillem Soleri), каталонський картограф. На його карті-порталані на північ від Чорного моря, поблизу витоку Дніпра напис “Rossia”(Россія). Карта не датована, але є підпис – Guilmus Soleri civis maioricaru me fecit”. Зберігається в Паризькій національній бібліотеці.
1385 р. – датований портолан з підписом “Gujllmo soleij ciujs Maoicaru me fecit Año A nt, dñj Mccclxx.v”.
1457 р. Паоло Тосканеллі (Paolo dal Pozzo Toscanelli; 13971482), флорентійський вчений. На його карті світу (перевидана 1912 р.), що виконана в птолемеївському стилі, вздовж Дніпра з півночі на південь нанесено надпис “Roßia” (Русь). Також є напис Roпia (права сторона слова, в даному випадку, згладжена і більше нагадує літеру “П”) поблизу Дністра (в Галичині). Зображення Індії та Азії набагато чіткіше ніж на пізнішій карті Фра Мауро (1459 р.). Значна частина зображень базується на описі подорожей венеціанських купців та мандрівників – Марко Поло (1254-1324)  та Нікколо Конті (1395–1469).
Карта Світу 1459 р. венеціанського монаха Фра Мауро або Мавро (Fra Mauro) – одне з перших історичних джерел, в якому згадуються і виділяються три «кольорові» частини Русі: Червона Русь (Rossia Rossa), Чорна Русь (Rossia Negra), Біла Русь (Rossia Biancha).
На карті територія в районі Наддніпров’я (українські землі Великого князівства Литовського) названа Червоною Руссю (Rossia Rossa). Біла Русь (Rossia Biancha) у Фра Мауро, як і в більшості західноєвропейських авторів XIII—XVI століть — це синонім або Великого Новгорода або його частини, що була заселена колись народністю вепсів (знаходиться на карті між Волгою та Білим озером). Чорна Русь (Rossia Negra) показана на правому березі р. Оки, це переважно північно-західна частина руських земель (теперішня Білорусь).
За звичаєм арабських картографів він поміщав наверх карти південь, а не північ (перевернута географічна карта).
1460 р. Микола Кузанський (нім. Nicolaus Krebs, Nikolaus von Kues, Chrifftz; лат. Nicolaus Cusanus; 1401-1464) німецький теолог, католицький кардинал склав рукописну мапу Середньої Європи, яка не збереглася в оригіналі. Але карта дійшла до наших часів завдяки пізнішим копіям. Карта була гравійована на міді в місті Ейхштедте 1491 р. Це перша датована карта, що відгравійована на міді (“Nova Europe Tabula (Нова карта Європи). Вона вважається першою друкованою картою Німеччини й обіймає Середню Європу від південного узбережжя Скандинавського півострова до Середземного моря та від Нідерландів до Балтійських земель і Чорного моря. Мапу неодноразово перевидавали із незначними доопрацюваннями (Ніколаус Германус, Гейнріх Мартеллюс, Єронім Мюнцер, Мартін Вальдземюллер та ін.).
На мапі зустрічається назви: RVSSIA (Русь; охоплює Західну Україну) та RVBЕA RVSSIA (Червона Русь; охоплює південний захід України, середню течію Південного Бугу). На цій карті Микола Кузанський вперше позначив регіон Поділля (Podolіa).
Біла Русь (RVSSIAE ALBAE PATS) віднесена до Новгородської землі. На мапі позначено українські міста Київ (CHIOVЕA), Львів (Leоpolis) та ін. Білоруські землі віднесено до Великого князівства Литовського (LITVANIA MAGNUS DVCATVS). Двічі зустрічається напис Литва (LITVANIAE).
Карта Миколи Кузанського 1491 р. під назвою “Tabvla Moderna Sarmatiae Eur.” була опублікована у латинському видавництві “Географії” Птолемея (Argentorari, 1513). Написи  на карті – Rvssia (Русь) та Podolіa (Поділля). На ній знаходимо р. Дніпро, Київ та ряд інших українських міст. Назва Біла Русь означає Московію (Russia Alba sive Moscovia). Лежить ця місцевість на схід від Дніпра (Борисфена).
Видавець карти – Антоній Коберґер (Antonius Koberger), гравери – Міхаель Вольгемут (Michael Wohlgemut) та Вільгельм Плейденвурф (Wilhelm Pleydenwurff). Формат карти 57,8 х 39 см, мова – латинська. Опублікована у книзі у книзі: «REGISTRUM HUŸUS OPERIS LIBRI CRONICARUM CVM FIGURIS ET IMAGINIBUS AB INITU(M) MUNDI…». На полі карти підписані сторони світу: Mitnacht, Mitag, Occident, Orient. Карта охоплює територію від Англії (Anglia) та Ірландії на півночі, Бретані (Britania) та Нормандії (Normandia) на заході до західного узбережжя Чорного моря та дельти Дунаю на сході. Гори на мапі зображені художнім малюнком. Підписано назви: Мазовія (Mosovia), Польща (Polonia), Волощина (Walachia), Трансільванія (Transilvana), Угорщина (Vngaria), Моравія (Moravia), Туреччина (Turchia), кордони не показано. Позначена незначна кількість міст, на території Західної України – Львів (Lemberg), Польщі – Краків, Росії – Новгород (Nogradum), Псков (Plejgo) [Вавричин М. Україна на стародавніх картах (кінець XV – перша половина XVII ст.). 2004].
1493 p. у Нюрнберзі опубліковано карту [Карта Середньої та Східної Європи] без назви. Карта поміщена в «Хрониці світу» нюрнберзького гуманіста Г. Шеделя (1440-1514). Автори мапи нюрнберзький лікар Єронім Мюнцер (Hieronymus Münzer; 1437-1508) та Микола Кузанський. Карта містить назву Russia (Русь)на схід від Лівонії. Позначена незначна кількість міст, на території Західної України – Львів (Lemberg), Польщі – Краків, Росії – Новгород (Nogradum), Псков (Plesgo).
У середньовіччі територія України зображалась на багатьох картах Європи, які виготовлялися для різноманітних видань Географії Птолемея. Карта давньогрецького вченого Клавдія Птолемея складається зі зведеної карти всього відомого на той час світу і 26 більш докладних карт: 10 регіональних карт Європи, 4 карти Африки, 12 карт Азії, що додавалися до “Географії” Птолемея. Трактат було написано близько 150 р. н. е. На картах перелічено близько 8 000 міст та місцевостей із зазначенням їх географічних координат. До епохи Великих географічних відкриттів Птолемей служив для європейців основним джерелом географічних відомостей. На основі його описів картографам епохи Відродження вдалося реконструювати і втрачену карту світу.
Довгий час знаменитий трактат Клавдія Птолемея Географія вважався втраченим. 1295 р. птолемеївську “Географію” виявив візантійський граматик, математик і теолог Максим Плануд (Maximus Planudes, Μάξιμος Πλανούδης; 1260–1305). Максим Плануд переклав Географію Птолемея на латинь. Карти, які ілюстрували текст географічного опису світу, були відсутні й не знайдені досі.
Біля 1400 р. в Італію з Константинополя потрапив переклад “Географії” Птолемея латинською мовою, і з часом він опинився в бібліотеці Ватикану.
Одним із перших європейських дослідників “Географії” Птолемея був італійський гуманіст Джакопо д'Анджело (Jacopo d'Angelo; 1360–1410), який 1406 р. переклав її на латинську мову під назвою “Geographia Claudii Ptolemaei”. У всіх виданнях “Географії” починаючи з 1475 р. і аж до венеціанського видання 1511 р. використовується переклад Джакопо д'Анджело. Лише в Римському виданні 1478 р. текст був звірений з грецьким оригіналом його видавцем, італійським гуманістом Доміціо Кальдеріні (Domizio Calderini; 1446, Торрі-дель-Бенако – 1478, Рим), який вніс в текст деякі поправки. Доміціо Кальдеріні навчався у Вероні, Венеції та Римі. Був папським секретарем Сікста IV.
В рукописі Географія Птолемея 1420 р. (автор не відомий), на карті «Сарматія» (Сaрмaтіас) (назва карти умовна) вперше на карті міститься напис «Сарматія». В цьому рукописі на карті «Сарматія Азійська» (назва карти умовна) – напиc «САRМАТЇА АСЇА» (Сарматія Азійська).
Данський географ та картограф Клаудіус Клауссон Шварт (Claudius Clavus; Claudius Claussøn Swart, 1388 р. – після 1467 р.), який прийняв латинізоване ім'я Клаудіус Клавус під час свого перебування в Італії з 1424  р. по 1427 р., з ініціативи французького кардинала Гійома Філастра (помер у 1428 р.) в 1427 р. підготував “Географію” Птолемея. Він створив 27 карт для Птолемеївської “Географії”. Збереглися лише дві карти Північних країн, на які вперше наніс Гренландію. У картах, на обрисах суші, були вперше нанесені на рамці градуси широти і довготи, і, таким чином, започатковано наукову картографію. Копію першої карти Клавуса знайшли в 1835 р. у  кодексі 441 муніципальної бібліотеки Нансі, переплетену разом з Географією Птолемея, що належала Філастру. Карта Клавуса дуже вплинула на картографію XV ст. Її не раз використовували для складання нових карт, копіювали, переробляли по ній карти Птолемея. Проте в другій половині століття вона зазнала суттєвих змін завдяки німецькому картографу Ніколаусу Германусу.
Уперше Географія К. Птолемея без карт з’явилася друком 1475 р. у Віченці. Друге видання з 26 античними картами вийшло у світ 1477 р. у Болоньї.
Список основних друкованих видань праці Клавдія Птолемея:
Віченца  1475 р. — перше друковане видання (без карт);
Болонья: 1477 р. — перше видання з картами (26 карт);
Рим: 1478 (27 карт),  1490 (27 карт), 1507 (33 карти), 1508 (34 карти);
Флоренція: 1482 (31 карта);
Ульм: 1482 (32 карти), 1486 (32 карти);
Венеція: 1482, 1511 (28 карт), 1540, 1548, 1558, 1561, 1562, 1564, 1574, 1578, 1588, 1596 (64 карти), 1598 (64 карти), 1599 (69 карт);
Краків: 1512, 1519;
Страсбург: 1513 (47 карт), 1520 (47 карт), 1522 (50 карт), 1525 (50 карт), 1535 р., 1541 р.;
Нюрнберг: 1514 (без карт), видавець Йоган Вернер;
Відень: 1518; 
Базель: 1533 (без карт), 1540, 1542, 1545, 1551, 1552;
Інгольштадт: 1533;
Ліон: 1535, 1541, 1546;
Париж: 1546, 1828;
Кельн: 1584, 1597 (64 карти), 1608 (64 карти);
Дюссельдорф 1602 (34 карти);
Амстердам 1605 (28 карт), 1704 (28 карт); 1730 (28 карт);
Арнем 1617 (64 карти);
Лейден 1618-19 (47 карт);
Фракфурт 1695 (28 карт), 1698 (28 карт), 1704.
1466 р. Ніколаус Германус (Nicolaus Germanus; 1420-1490), німецький картограф, гравер, ілюстратор, друкар, який працював у Флоренції, виконав креслення в трапецієподібній проекції карт Клавдія Птолемея, користуючись латинським перекладом його “Географії” Джакопо д'Анджело (1406 р.). Він запропонував нові правила позначення гір, річок, озер та кордонів. Ще однією особливістю його роботи було те, що числові значення широти і довготи він підписував не на паралелях і меридіанах, а в проміжках між ними. Міста позначалися золотистими кружками, а ті міста, для яких були астрономічні координати, оточувалися чорними крапками. Манускрипт досі зберігається в бібліотеці д'Есте в Модені. Ця версія, від якої збереглося кілька рукописних копій, послужила основою для карт у виданні атласу в Болоньї у 1477 р.
1467 р. Н. Германус ще раз переробив зміст “Географії” (Cosmographia Claudii Ptolomaei Alexandrini. Manuscript, 1467). Рукопис знаходиться в “Biblioteka Narodowa” у Варшаві, в електронному виді доступний  в CBN Polona (National Digital Library Polona) [https://polona.pl/item/cosmographia-claudii-ptolomaei-alexandrini-mathematicorum-principis-seculo-secundo].
У цьому рукописі, на картах «Сарматія Європейська» (Sarmatia Єvropє) та  «Сарматія Азійська» (Sarmatia Asiatica) були зображені українські землі.
Він заново виготовив карту світу в новій проекції, додавши Скандинавію та інші країни Півночі; так само як і на оригінальній карті Клавдія Клавуса (1427), Гренландія розташована на захід від Скандинавії.
1468 р. Н. Германус виготовив свій третій варіант “Географії”, “пересунувши” на цей раз Гренландію на північ від Скандинавії, а Ісландію на північ до тієї ж широти, приблизно так, як вважав за потрібне Гійом Філастр. З карт цієї версії Географії (третього варіанту Н. Германуса) друкувалися карти Ульмських видань 1482 і 1486 рр.
Н. Германус додав карти Англії та Ірландії, Іспанії, Галлії, Германії, Скандинавії, Італії, Сицилії, Палестини, інші та морську карту Середземномор'я.
Його вплив можна помітити в багатьох надрукованих пізніше картах і атласах, таких, як Римські видання Птолемея 1507 р. та 1508 р., Страсбурзьке 1513 р. та ін.
1478 р. Конрад Свенхейм (Conrad Swenheym; ? − 1477) та Арнольд Букінк (Arnold Buckinck), німецькі картографи, що жили і працювали в Римі. Українські землі відображені на карті «OCTAVA EVROPĘ TABULA» (Восьма карта Європи). Опублікована в Римському виданні (видавець Арнольд Букінк) «Географії» Птолемея (Claudii Ptolemaei Alexandrini philosophi Geographiam Arnoldus Buckinck e Germania Romae tabulis aeneis in picturis formatam impressit...). Відомі Римські перевидання карти 1490, 1507 і 1508 років. На карті українські землі представлені Сарматією Європейською (SARMATIA EVROPAE), яка розділена нереальними Рифейськими горами (RIPHEI MONTES) від Сарматії Азійської (SARMATIĘ ASIATICĘ PARS). На карті зображені Чорне море (PONTVS EVXINVS), Азовське море (PALVS MĘOTIS) та Балтійське море (OCEANVS SARMATICVS). Позначені ріки: Дніпро (BORYSTHENES FLVVIVS), Західна Двіна (RVBON FLV.), Німан (CHRONES FLV.) та ін.
1482 р. Франческо Берлінґєрі (Francesco Berlinghieri; 1440-1501), італійський вчений та дипломат у Флоренції, розширив та перевидав “Географію” К. Птолемея (це третє видання з картами). Він розпочав роботу з перегляду праць К. Птолемея в 1464 р. Франческо Берлінґєрі оновив карти Птолемея. Видав він їх вперше народною італійською мовою. Карти Франческо Берлінґєрі ґрунтуються на проекціях Маріна Тірського (Μαρίνος ο Τύριος;  прибл. 70 р. — прибл. 130 р.)  грецького географа, картографа та математика, якого вважають засновником математичної географії. Карти також мають прямокутні рамки, а не трапецієподібні, які використовувалися в попередніх болонських та римських виданнях, а також в ульмських виданнях (1482 р. та 1486 р.). Гравер мап – Ніколаус Германус.
У цьому виданні, як і в попередньому Римському (1478), поміщена «Восьма карта Європи» (TABVLA OCTAVA DE EUROPA). На мапі написи: Європейська Сарматія (Sarmatia de Evropa), Азійська Сарматія (Par di Sarmatia in Asia), Таврика Херсонська (Tavrica Chersoneso) та ін. Густа мережа населених пунктів позначена на території Кримського півострова, між Дністром (Tyrafe), Дніпром (Borystene) та Азовським морем (Maeotide Palvde). На схід від Карпат (Carpato mote) підписані назви племен: карпів (Carpiani), бастарнів (Basterne), певкінів (Pevcini) та ін.
Теж у цьому виданні поміщена карта світу «Caelestem Hic Terram Inspicias Terrestre Que Caelum». Східна Європа має на карті назву Sarmatia Evropa (Сарматія Європейська). По краях карти зображені голови з надутими щоками, що позначають 12 основних напрямків. Карта була надрукована з використанням двох окремих мідних пластин, які були розділені достатнім простором для того, щоб можна було б добре скласти та зшити карту в зв'язаний атлас, не впливаючи на вміст її. На карті «Caelestem Hic Terram Inspicias Terrestre Que Caelum» територію від Піренейського півострова до Азовського моря названо Європою (Evropa); на схід від Каспійського моря – Азія (Asia). Українські землі на карті зображено узагальнено. Нанесено Дніпро (Borystene) з правою, без назви, притокою, дві річки, теж без назв, на Правобережжі, а також Азовське море (Раlиdes meotides), Чорне море (Mare pontium sive pontus evxinus) та  Кримський півострів (tavrica).
На «Другій карті Азії» (Tabula Seconda de Asia) показано південно-східну частину України, південь Росії та Кавказ. На мапі зображені частини: Європейської Сарматії (Par di Sarmatia de Europa), Азовського моря (Meotide Palv), Чорного моря, Приазов’я з Сивашем (Bice Palv), Кримського півострова (Taurica Chersoneso), Алаунських гір (Alauno monte) з яких витікає річка, яка впадає в Азовське море. На півночі мапи зображені Гіперборейські гори.
У Римських виданнях 1507 р. (33 карти) та 1508 р. (34 карти) вперше репрезентували обриси берегів Нового Світу. У цьому виданні була представлена вся територія сучасної України: Європейська Сарматія та Херсонес Таврійський; нанесені міста Ольвія, Феодосія, Пантикапей, інші географічні реалії Українського Причорномор’я.
1507 р. Бернард Ваповський  на початку XVI ст. працював разом із картографом Марко Беневентано (Beneventano Marco) над картою Центральної Європи, яка була видана в 1507 р. як «TABVLA MODERNA POLONIE VNGRIE BOEMIE GERMANIE RVSSIE LITHVANIE». Надрукована ця мапа була в Римському виданні «Географії» Птолемея. Правобережна Україна позначена як Поділля (Podolia) та Русь (Russia), Лівобережна Україна – Тартарія (Tartaria). Біла Русь або Московія (Rvssia Alba sive Moskovia) міститься на схід від Дніпра, північніше Тартарії. Ця карта цікава наявністю багатьох політонімів (назв державних утворень). На карті відсутні політичні та адміністративні кордони.
На українське походження Бернарда Ваповського вказує відомий історик Святослав Семенюк. Бернард Ваповський народився у селі Радохінці біля Перемишля. Наприкінці XV ст. майже одночасно з польським астрономом Миколаєм Коперником вчився в Ягеллонському університеті в Кракові. По закінченні навчання отримав звання доктора права, був висвячений на священика, обіймав важливі церковні посади у Перемишлі й Кракові. Протягом 1510-1515 рр. був представником польського короля Сигізмунда I у Ватикані. Ймовірно, був королівським секретарем. Автор перших модерних мап Сх. Європи, в тому числі України.
Бернард Ваповський  є  автором хроніки «Dzieje Korony Polskiéj i Wielkiego Księstwa Litewskiego od roku 1380 do 1535». При описі подій до 1516 р. автор покладався на історичні праці Я. Длугоша, М. Мєховського, Ю. Деція; для 1517–1535 років створив власний опис подій, де велика увага приділена ординським набігам на Поділля, Галичину, Волинь у 14–16 ст., участі у боротьбі проти них Є. Дашкевича. 
1533 р. Ваповський був зайнятий створенням карти Північної Європи: Данії, Швеції, Норвегії, Московії й Ліфляндії, але закінчити її не встиг. 
1526 р. видав у Кракові  карти «Tabula  in qua illustrantur ditiones Regni Poloniae ac Magni Ducatus  Lithuaniae pars» (Карта, в якій ілюстровані області Корони  Польської та частково Великого князівства Литовського) та «Tabul a Sarmatiae, regna Poloniae et Hungariae utriusque Valachiae, nec non Turciae, Tartariae, Moscoviae et  Lithuaniae partem comprehendens» (Карта Сарматії, королівств Польського та Угорського, обох Волощин, а також Туреччини, Татарії, Московії та Литви частин прилеглих).
“Карта Сарматії...” складалася з двох аркушів, що представляли відповідно південну та північну Сарматію, відтак у літературі іноді мовиться не про дві, а про три карти Ваповського. Надруковані карти були Унглером. Масштаб мапи – 1:2 900 000.
Карта «Tabula  in qua illustrantur ditiones Regni Poloniae ac Magni Ducatus  Lithuaniae pars» була частково втрачена, збереглися два її фрагменти: «Частина Великої Польщі та Померанії» та «Частина Жемайтії та Східної Прусії». Масштаб мапи 1: 1 000 000.
Бернард Ваповський, на своїх картах, застосував українську транскрипцію написання багатьох географічних назв.
Не останню роль у тому, що більша частина обох карт втрачена, відіграла пожежа у друкарні Флоріана Унглера в 1528 р., яка, імовірно, знищила як непродану частину тиражу обох карт, так і їх дерев’яні кліше [Гедзь Тетяна. Територія України на карті Південної Сарматії Бернарда Ваповськогоhttps://archive.is/20121225050201/papacoma.narod.ru/articles/wapowski.htm]. 
Фрагменти “Карти Сарматії... Бернарда Ваповського охоплюють частину території Східної Європи і Туреччини.  Вони були знайдені у 1932 р. і втрачені у 1944 р. К. Бушек (польський дослідник) повідомив про знахідку лише у 1935 р.
Карту уперше було опубліковано для широкого загалу лише в 1966 р. в додатку до  книги «The History of Polish Cartography from the 15th to the 18th century by Karol Buczek. Wroclaw–Warszawa–Krakow, 1966, S. 32» [Гедзь Тетяна. Неідентифіковані об'єкти на карті Сарматії Бернарда Ваповського.Частина1.http://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Sci/AuxHistSci/HistGeography/Wapowski1526.html]. 
Опис карти “Мапа Сарматії, королівств Польського та Угорського, обох Волощин, а також Туреччини, Татарії, Московії та Литви частин прилеглих” (за Ґедзь Тетяною): «Пiвнічна частина карти представляла східну частину Померанії, Східну Прусію, Жемайтію, нинішню територію Литви, Лівонію, північно-східну частину Великого Князівства Московського та, імовірно, південно-східні області Швеції. Жодного екземпляру цієї частини до нашого часу не збереглося. Південна частина представляла південну та центральну Польщу, Угорщину, північ Балканського півострова, значну частину Великого Князівства Литовського, Кримський ханат, частину турецького узбережжя Чорного моря та Московської держави.  Загальний розмір обох карт без полів 60 х 90 см, масштаб приблизно 1:2 900 000, для них використана конічна (Птолемеєва) проекція та нанесена Птолемеєва сітка координат. Південна частина карти була надрукована з чотирьох дерев’яних блоків (мабуть, такий-же висновок можна зробити і щодо північної), її розмір – 60 х 46 см (отже, розмір одного блока 30 х 23 см). Від неї збереглося два фрагменти»
Саме за картою Південної Сарматії Бернарда Ваповського європейські картографи протягом 120 років (до появи карт Боплана) зображували територію сучасної України.
Він жив переважно не в Кракові, а в Радохінцях біля Перемишля, де працював над цими картами, а також зробив математичне обчислення геліоцентричної системи Миколи Коперника, який був його особистим другом ще з часів навчання в університеті.
1507 р. Йоханнес Рюйш (Johannes Ruysch; 1460-1533), німецький картограф й астроном нідерландського походження. Його карта “Uniuersalior cogniti orbis tabula ex recentibus confecta obseruationi” (Універсальна карта світу з відомими і новими спостереженнями) опублікована в Римському виданні «Географії» Птолемея. Йоханнес Рюйш дає про світ ширше уявлення ніж Фра Мауро (1459), тому, що вже подає дані про відкриття португальських та іспанських мореплавців. Але і вона описує світ відповідно до ідей К. Птолемея. Територія України Русь (RVSSIA), Поділля (PODOLIA); на карті показано Чорне море (PONTVS EVXINVS). Білоруські землі показано, як Біла Русь (RVSSIA ALBA), а московські (російські), як Московія (MOSKOVIA), на схід від якої – Казань (CASAN). На карті позначені: TARTARIA (Тартарія), POLONIA (Польща), LITVANIA (Литва), PRYSSIA (Пруссія), ORIGA (Латвія), LIVONIA (Лівонія) і т. д. Річка TANAIS (Дон) – межа між Європою та Азією.
1511 р. Бернард Сильван (Bernardus Sylvanus; 1465 р., Еболі - ?), італійський географ та гуманіст, що жив у Венеції, видав там «Географію» К. Птолемея з 28-ма дереворитними картами, у тому числі карту світу у формі серця. Усі 27 античних карт Б. Сильван осучаснив та актуалізував їх картографічний зміст, додавши сучасні назви. Особливістю цього видання є те, що вперше карти були видрукувані у дві фарби (чорна, червона), до того ж двосторонньо. Чорним підписано назви місцевостей, лісів і гір, червоним – морів, племен і країн. Видавець та гравер карт – Якобо Пент з Лєуки (Jacobus Pentius de Leucho). Мова мап латинська.
Українські землі показано на Восьмій карті Європи (OCTAVA• EVROPAE•TABVLA) та частково на: Четвертій карті Європи (QVARTAEVROPAE TABVLA), Дев’ятій карті Європи (NONA • EVROPAE • TABVLA), Другій карті Азії  (SECVNDA ASIAE TABVLA).  
На Восьмій карті Європи (OCTAVA• EVROPAE•TABVLA) написи: Сарматія Європейська (Sarmatia Evropae), Сарматія Азійська (Sarmatiae Asiaticae Pars), Таврика Херсонська (Tavrica Chersonesus) та ін. Густа мережа населених пунктів позначена на території Кримського півострова, між Дністром (Tyras f.), Дніпром (Boryfthenes f.) та Азовським морем (Palvs Maeotis), серед них: Ordesus, Olbia, Firum, Amadocba. Amagarium. На території Таврії підписано назву племені тавроскіфів (Tavroscytae), вище Карпат (Carpates mons) – карпів (Carpiani) і т. д.  На пам’ятці було зображено Azagarium на місці розташування Києва.
В тій частині Четвертої карти Європи, що охоплює українські землі (до неї відноситься назва Sarmatiae Europae pars) позначені тільки Карпати (Carpatus mons), а також землі де проживало плем'я язиґів.
На Дев’ятій карті Європи (NONA•EVROPAE•TABVLA), яка охоплює територію від Балканського півострова (територію сучасних Румунії, Болгарії та європейської частини Туреччини) до Карпат (Carpatus mons), на північ від яких показано Сарматію Європейську (Sarmatiae Evropae Pars).  
На карті подано окраїну українських земель, що названа Нижньою Мізією (Муsia infe.). Показано дельту Дунаю (Ister f.), гирло Дністра (Tiras f.), Дніпра (Boristenis f.), Тилігулу (Axiaces f.). Уздовж річок позначені міста: Тіра (Tyras)тепер м. Білгород-Дністровський, Ніконіум (Niconium), Офіуса (Орhiusa), Физея (Physea), На узбережжі Чорного моря (Mare. Ponticvm vel. Pontus Evxinvs) та в дельті Дунаю показані грецькі колонії Thiagola, Psedosimus, Calestemium, Chilia, Arpiepolis та Тилігульський лиман, зображений у вигляді озера (Thiagola palus), на 47 паралелі – острів Зміїний. Вище русла Дністра – малюнок у вигляді широкого пасма гір (зображено Карпати) [Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У. Україна на стародавніх картах. Кінець XV перша половина XVII ст. 2004].
Друга карта Азії (SECVNDA ASIAE TABVLA) охоплює територію частини Сарматії Європейської та Сарматію Азійську – від Кавказьких гір (Caucaus mons) на півдні до витоків Волги (Rha f.) на півночі. Європейська і Азійська Сарматія розмежовані річкою Дон (Tanais f.). У Кавказьких горах зображено дві Сарматські брами (Sarmatiae porte). Українські землі представлені західним узбережжям Азовського моря (Palvs Meotides) і Кримським півостровом (Tavrica Chersonesvs), на яких не позначені населені пункти, річки та гори.
1513 р. Мартін Вальдземюллер (Martin Waldseemüller; бл. 1470-1522), німецький картограф, автор «Вступу до космографії» продовжив справу Ніколауса Германуса та Бернарда Сильвана. Важливим етапом стало Страсбурзьке видання 1513 р. «Географії» Птолемея підготовлене Мартіном Вальдземюллером і Маттіасом Рінгманном (Matthias Ringmann; 1482-1511; німецький картограф) на абсолютно новій основі (повтор Страсбурзького видання – 1520 р.). Перш за все, вони розшукали в Базелі (Швейцарія) та в Італії грецькі рукописи «Географії», за якими внесли ряд виправлень в її текст. При підготовці видання автори поставили за мету показати відмінності між давньою та новою географією. У це видання було включено 20 нових карт, які відомий географ, мандрівник та полярний дослідник Адольф Ерік Норденшельд (1832-1901) назвав «першим новим атласом світу». Видавець карт – Якобо Есслер (Jacobus Eszler) та Георгій Убелін (Georgius Uebelin), друкар – Йоганн Скотт (Johann Schott).
Карти Мартина Вальдземюллера, що охоплюють територію України: «Octava Europe Tabula» (Восьма карта Європи), «Tabula Moderna Sarmatie, Eur, Sive, Hungarie, Polonie, Russie, Prussie, Et, Vvalachie» (Сучасна карта Європейської Сарматії або Угорщини, Польщі, Русі, Пруссії і Волощини), «GENERALE PTHOLEMEI» (Генеральна карта світу Птолемея), «SECUNDA ASIAE TABULA» (Друга карта Азії), «Orbis Typus Universalis» (Карта світу), «Carta itineraria europae» та ін.
На «Восьмій карті Європи» (OCTAVA• EVROPAE•TABVLA) написи: Сарматія Європейська (Sarmatia Evrope), Сарматія Азійська (Sarmatiae Asiaticae Pars). Ця карта майже без змін повторювалася у всіх виданнях Географії К. Птолемея, починаючи від Ульмського (1482 р., Ніколаус Германус) і до видання 1541 р.
На «Генеральній карті світу Птолемея» (GENERALE PTHOLEMEI) Європою (Europa) названо територію від Піренейського півострова до Азовського моря; Азією (Asia) – на схід від Каспійського моря. Східна Європа має на карті назву Сарматії Європейської (Sarmatia Europa).
Українські землі на карті зображено узагальнено. Нанесено Дніпро (Borystenes fl) з правою, без назви, притокою, дві річки, теж без назв, на Правобережжі, а також Азовське море (Раlиdes meotides), Чорне море (Mare pontium sive pontus evxinus) та Кримський півострів (tavrica).
Мапа створена на основі карти Франческо Берлінґєрі «Caelestem Hic Terram Inspicias Terrestre Que Caelum» (1482 р.).
На «Сучасній карті Європейської Сарматії або Угорщини, Польщі, Русі, Пруссії і Волощини» (Tabula Moderna Sarmatie Eur Sive Hungarie Polonie Russie Prussie et Wallachie) найдетальніше показано територію від Одеру до Дніпра і західного узбережжя Чорного моря. Позначено частину України Русь (Rvssia) на північному сході від Герцинського лісу (Silua Hertinia) та Поділля (Роdolia) на південь від заліснених Карпат (Carpatus Mons). Українське Лівобережжя подано схематично. На карті вперше позначено багато українських міст, зокрема на Львівщині: Львів (Leopolis), Самбір (Sambor), Стрий (Striy), Глиняни (Glinia пі), Буськ (Bujzco), Городок (Grodeck) та ін.
Землі на захід від Одеру названа частиною Великої Німеччини (Magne Germanie pars). У верхньому правому куті зображено Московське князівство (Dvcatvs Mosckovia), на південь від нього Біла Русь або Московія (Rvssia Alba sive Mosckovia), на півдні Перекопська Тартарія (Tartaria Precopiensis).
Мапа створена на основі карт Центральної Європи Ергарда Етцлауба та Марко Беневентано й карти «Tabula Moderna Polonie, Ungarie, Boemie, Germanie, Lithuanie» Бернарда Ваповського, що входила до римського видання «Географії» К. Птолемея 1507 p.
На «Другій карті Азії» (SECUNDA ASIAE TABULA) зображені частини: Сарматії Європейської (Sarmatiae in Europa pars), Азовського моря (Palvs Maeotis), Приазов’я з Сивашем (Bicis Palus), Кримського півострова (Taurica Chersonesus), Чорного моря (Ponti Euxini pars), ланцюга Алаунських гір (Alauni montes), що переходять у Ріфейські гори (Ripbei montes). З Алаунських гір витікають три річки без назви, які перетинають Приазов’я і впадають в Азовське море.
1507 р. М. Вальдземюллер видав свою класичну працю  «Вступ до космографії» (Cosmographiae introductio cum quibusdam geometriae ac astronomiae principiis ad eam rem necessariis. Insuper quatuor Americi Vespucii navigationes. Universalis Cosmographiae descriptio tam in solido quam plano, eis etiam insertis, quae Ptholomaeo ignota a nuperis reperta sunt).
Сен-Дьє взагалі був незвичайним містечком. Невелика група його жителів, в тому числі й М. Вальдземюллер, створила літературний салон, спрямований на вивчення філософії, космографії та картографії, так звану вогезьку гімназію. Покровителем групи був канонік Вальтер Лудд, секретар герцога Лотарингзького. Лудд встановив у Сен-Дьє друкований прес – спеціально для того, щоб публікувати власні твори, а заодно й праці інших членів гімназії. Безпосередньо друком займалися Мартін Вальдземюллер і Філезій Рінгманн.
Рінгманн і Вальдземюллер готували видання Птолемеєвої «Географії», а тому проводили багато часу в бібліотеках Страсбурга й Базеля в пошуках і порівнянні різних манускриптів і карт. Однак вони не могли залишити без уваги нові відкриття іспанців і португальців. М. Вальдземюлера дуже зацікавила постать Амеріго Веспуччі. В результаті Птолемей був відсунутий в бік, і замість його «Географії» була написана й видана невелика книжечка «Вступ в космографію» (Cosmographiae Introductio), яка складалася з чотирьох частинах. У першій М. Вальдземюллер коротко та в кращих традиціях виклав принципи космографії, розбирав геометричні теореми, подав визначення сфер, кіл, осей та кліматів. У праці розповідалося про частини Землі, головні вітри, моря та острови і про різні відстані між пунктами. Крім рутинних фактів, він включив у текст власну пропозицію, і це була свіжа ідея. Розповідаючи про нові території, що були описані Веспуччі в його «Quatour Navigationes» як четверта частина світу (quarta orbis pars), М. Вальдземюллер запропонував назвати їх Америкою на честь першовідкривача. Більш того, він помістив назву «Америка» на двох картах, які додавалися до «Вступу до космографії».
У «Космографії» була поміщена карта «Universalis Cosmographia Secundum Ptholomaei Traditionem et Americi Vespucii Alioru [m] que Lustrationes» (Карта світу, побудована відповідно до методу Птолемея і доповнена новими землями від Амеріго Веспуччі). Це була перша карта на якій з'явилася назва “Америка”. Ця карта повинна була скласти третю частину «Космографії», але навряд чи її екземпляри оправляли разом з книгою. Маленька книжечка і велика карта набули популярності. У перший же рік (1507) вийшли два видання – у квітні та в серпні. У 1508 р. М. Вальдземюллер писав своєму компаньйону Рінгманну, що книга широко розійшлася, а пізніше стверджував, що було продано 1 000 примірників. І текст, і карту багаторазово перевидавали і «адаптували»,  кожне видання зайвий раз підтверджувало, що Новий Світ слід називати Америкою.
Карта Вальдземюлера – одна із перших карт з точно нанесеними координатами (широти та довготи). Карта була надрукована на 12 дерев'яних секціях, її розміри – 46 × 62 см. Вона містить нові географічні відкриття кінця XV — початку XVI ст. Мартін Вальдземюллер працював у той час у місті Сен-Дьє-де-Вож (герцогство Лотарингія Священної Римської імперії).
Створюючи нову географічну карту, М. Вальдземюллер назвав спершу “Америкою” лише північно-східну частину Бразилії, яка у португальців уже мала назву Санта-Круш (Земля Святого Хреста), в Іспанії ще довгий час на картах вживалися назви “Індія”, “Вест-Індія”, а потім “Новий Світ”. М. Вальдземюллер, запропонувавши в 1507 р. назвати четверту частину світу країною Америго або Америкою (тоді вважалося, що материкам слід давати жіночі імена), не мав на увазі применшити таким чином славу вже померлого Колумба, оскільки географи того часу не мали сумнівів, що генуезець і флорентієць відкрили різні землі (щоправда, сам Веспуччі ніколи не стверджував, ніби відкрив новий материк, але захоплююче описав його у листах про свої плавання до банкіра Медичі в 1503 р. та гонфалоньєра Флоренції Садеріні в 1504 р., що передруковувалися в багатьох країнах Європи).
Острова Вест-Індії, берега Флориди та Південної Америки вже відзначалися на двох більш ранніх картах – Кантіно (до 1502 р.) і карті Кавері (близько 1505 р.). Північна та Південна Америка на карті Вальдземюллера зображені як два великі континенти, що з'єднані перешийком. Цікаво, що на карті Америка відокремлена від Азії великим океаном, хоча Тихий океан того часу ще не був відомий європейцям. Перші європейські історичні свідчення про Тихий океан з'явилися завдяки експедиції конкістадора Васко Нуньєсу де Бальбоа (1513 р.) яка показала, що ширина Південної Америки на певних широтах відповідає карті Вальдземюллера з точністю до 70 миль.
На карті вперше позначеноАтлантику. Води на захід від Європи в різний час називали по-різному: Море за Геракловыми стовпами, Атлантик, Західний океан, Море мряки. Але назва Атлантичний океан вперше з'явилася в 1507 р. на карті М. Вальдземюллера, і  з того часу це позначення закріпилося в географії.
На карті позначено м. Львів (Lemburg).
На базі цієї карти була складена карта “Orbis Typus Universalis” (Сучасна карта світу). Цю карту часто називали “Admiral's Map” (Карта адмірала), ймовірно мова йшла про Христофора Колумба – “адмірала океанів”. Українські землі позначено як “Russia …” (Русь …). На оновленій карті світу 1513 р. назва “Америка” відсутня. Обґрунтування цього відступу – інша карта (Tabula Terre Nove). На регіональній карті Карибського басейну та Атлантичного океану (Tabula Terre Nove) Південна Америка позначена як “Terra Incognita” (Невідома земля) і має напис, що вказує на те, що ці землі були виявлені Колумбом, без будь-яких ознак ролі Амеріго Веспуччі в розвідці північного узбережжя Південної Америки. Карта фокусується на Карибських островах та Північній і Південній Америках, які розміщується в західній частині карти, без ознак західного узбережжя цих материків. На мапі Меркатора, опублікованій в 1538 р., назву Америка було поширено на Північну Америку.
1520 р. Мартін Вальдземюллер у Страсбурзі  видав карту «Carta itineraria europae» (Карта Європи). Робота над картою тривала 9 років (розпочав – 1511 р.). З першого видання «Карти Європи» в 1511 р. відомо лише описовий текст, сама карта все ще вважається втраченою, карта 1520 р. відома лише в одному примірнику. На карті представлено герби європейський держав і земель, що належали німецькому імператору Карлу V. Карта присвячена теж йому. Завдяки схрещенню династичних ліній Карл V Габсбург отримав у спадок величезні території в Західній, Південній та Центральній Європі, що до того часу ніколи не об'єднувались:
·        від батька, Філіпа: Брабант, Голландія, Зеландія, Бургундія, Франш-Конте та інші.
  • від матері, Іоанни: Кастилія, Леон, Гранада, Канари, Сеута й Вест-Індія
  • від діда по матері Фердинанда II Арагонського: Арагон, Ломбардія, Балеарські острови, Сардинія, Сицилія, Неаполь, Морея й Руссильйон
  • від діда по батькові Максиміліана I: корона Імператора Священної Римської імперії, Австрія, Штирія, Угорщина, Богемія, Моравія, Сілезія, Передня Австрія, Тіроль, Істрія та інші.
  • приєднані ним землі: Туніс, Люксембург, Артуа, Шароле, П'яченца, Нова Гранада, Нова Іспанія, Перу, Філіппіни й низку інших земель.
Назва «RVSSIA» (Русь) на карті зустрічається два рази. На цій  мапі позначено Поділля (Podoliae Pars) та Карпати (Carpatus mons).
Історична довідка. Карл V Габсбург (24 лютого 1500 — 21 вересня 1558) — король Німеччини (римський король) з 28 червня 1519 по 1520 роки, імператор Священної Римської імперії з 1520 р. (коронований 24 лютого 1530 р. в Болоньї Папою римським Климентом VII), король Іспанії (Кастилії й Арагону) з 23 січня 1516 р. (під ім'ям Карла I). Найвизначніший державний діяч Європи першої половини XVI ст., що зробив найбільший внесок в історію серед правителів того часу. Карл V — остання людина, яку було офіційно короновано Папою римським імператором, він же — остання людина, яка відсвяткувала в Римі тріумф. 28 червня 1519 р. колегія німецьких курфюрстів у Франкфурті одностайно обрала імператором Священної Римської імперії Карла V. 23 жовтня 1520 р. Карла було короновано в Аахені.
1514 р. Йоганн Вернер (Johannes Werner; 1468-1522), німецький географ, картограф та астроном видав у Нюрнберзі «Географію» Птолемея без карт, зробивши спробу внести в текст нові відомості, зокрема деякі таблиці. Ці доповнення Вернера були більш ніж довільними і лише заплутували розуміння тексту К. Птолемея.
Картографічна традиція Страсбурзьких видань 1513 р. та 1520 р. була продовжена німецьким картографом Лоренцом Фрізом (Lorenz Fries; 1489-1550), який проілюстрував наступні Страсбурзькі видання «Географії» Птолемея (1522, 1525, 1535, 1541 рр.). Починаючи з видання 1525 р. текст  «Географії» Птолемея був поданий в новому латинському перекладі, здійсненому відомим гуманістом-істориком Вілібальдом Піркхаймером (1470-1530), а два останніх видання були виправлені іспанським філософом, математиком, географом та медиком Мігелем Серветом (Miguel Serveto y Conesa, Michael Servet; 1511-1553). У своїй праці по редагуванню перекладу Піркхаймера М. Сервет використовував нове видання грецького тексту «Географії» (1533 р., Базель, без карт) Еразма Роттердамського (Desiderius Erasmus Roterodamus; 1466-1536). Еразм Роттердамський – один із найвідоміших мислителів епохи пізнього Відродження, філолог (чудово знав грецьку мову) і добре розумів значення праці К. Птолемея в епоху розвитку торгівлі і мореплавання.
Мапа Лоренца Фріза 1522 р.Tabula nova Polonia, Ungariae, & Russiǽ” (Нова карта Польщі, Угорщини та Русі), яка була поміщена в Страсбурзькому виданні, є поєднанням картографії Птолемея з новими політико-географічними даними епохи. Західна Україна позначена як Русь (Russia), включаючи Галичину, Холмщину та Берестейщину; центральноукраїнські землі – Поділля (Podolia); центральноукраїнські землі – Поділля (Podolia). Це одне з перших джерел, де західноукраїнські землі позначені як «Русь» (Russia). Картографічна неточність – Карпатські гори надруковані перевернутими.
В цьому ж виданні була поміщена карта Лоренца Фріза  «Tabula noua totius orbis» (Карта світу) де українські землі позначено як Русь (Russia) – територія Правобережної України.
1530 р. Йоганн Гонтер (Johannes Honter; 1498-1549), трансільванський вчений і теолог німецького походження, відомий своїми роботами в галузі картографії. 1530 р. у Кракові вийшло перше видання підручника з космографії «Rudimentorum Cosmographicae libri duo». Видання містило ддві карти – карту світу і східної півкулі.
1542 р. в Брашові (Румунія) учений перевидав свій підручник під назвою «Rudimenta Cosmographica cum vocabulis rerum». Текст підручника мав віршовану форму, оскільки, Гонтер припускав, що це допоможе студентам запам'ятати зміст книги. В новому виданні Й. Гонтер додав ще 16 нових карт. Книга була настільки вдалою, що витримала 39 перевидань: Краків – 1530, 1532, 1534 pp.; Брашов (Corona) – 1541, 1542 pp.; Цюрих (Tigurium) – 11 разів з 1542 до 1549 pp.; Базель - 1548, 1552, 1561, 1585 pp.; Антверпен - 5 разів з 1548 до 1555 pp.; Прага – 1595 р. Останній раз її видав Маттіас Квад (Matthias Quad) 1600 р. у Кельні, проте окремі розділи включалися в інші книги аж до 1692 р.
У Космографії містяться карти де позначені українські історико-географічні землі. Карта Центральної Європи (без назви). На карті написи – Русь (Russia) зі Львовом (Leopolis) – територія Західної України, Поділля (Podolia) та ін. Приазов'я позначене як Скіфія (Scytia).
Карта Південної і Центральної Європи (без назви). На карті написи – Львів (Leopolis), Поділля (Podolia) та ін.
Саме з праць Лоренца Фріза (1522 р.) та Йоганна Гонтера у європейський обіг географічних назв входять назви Поділля (Podolia) щодо Центральної України та Русь (Russia) щодо Західної.
1544 р. Йоганн Гонтер, Себастьян Мюнстер; карта – «TRANJYLUANIA / SIEBENBÜRGEN» (Трансільванія / Семигород). Карта є переопрацюванням, виконаним С. Мюнстером, карти Дунайських князівств (Die Donauländer) із шкільного підручника Й. Гонтера «Rudimenta cosmographica Joannis Honteri. Ex inclyta Transylvaniae Corona M.D.XLII». Опублікована в «Космографії» (Cosmographia») С. Мюнстера. Українські історико-географічні землі представлені Руссю (Rüfen) зі Львовом (Lempurg), Поділлям (Podolia) з Кам’янцем (Caminetsi) і Ґетія (Getе).
1578 р. Йоганн Гонтер, Себастьян Мюнстер; карта – «BESCHREIBUNG ALLER LÄNDER SO ETW’AN DEM KÖNIGREICH POLAND VNDERWORFFEN SEIND GEWESEN, ODER SUNST MIT IM ZÜSCHAFFEN GEHEBT (Опис усіх країн, які коли-небудь підкорило Королівство Польщі, або взагалі мали з ним справу). Видана в Базелі («Космографія» С. Мюнстера). Українські землі (Rüffen) представлена містами Львів (Lemburg) і Кам’янець та річками Прут (Prut fl.) і Дністер (Nefter fl).
Карта є переопрацюванням, виконаним С. Мюнстером, карти Дунайських князівств (Die Donauländer) зі шкільного підручника Й. Гонтера «Rudimenta cosmographica Joannis Honteri. Ex inclyta Transylvaniae Corona M.D.XLII». Правдоподібно, Й. Гонтер створив карту на основі своєї праці «Chorografіa Transylvaniae - Sybesburgen, Basileae. – MD XXXII», написаної під час перебування в Кракові. Карта багато разів передруковувалася в наступних виданнях «Rudimenta..:». У Космографії С. Мюнстера, яку видавав Г. Петрі в Базелі. карту вміщували в різні розділи і під різними назвами [Вавричин, 2004].
1538 р. Займаючись підготовчими роботами до своєї «Космографії» й вивчаючи спеціально твори стародавніх географів, С. Мюнстер прийшов до висновку, що чинні видання цих вчених не в змозі задовольнити вимогам людей, що займаються землезнавством. Він зважився сам поповнити цю прогалину й видати Гая Юлія Солінуса (Caius Julius Solinus, III ст.), Помпонія Мелу (Pomponius Mela) й Птолемея, що дійсно і зробив: у 1538 р.
С. Мюнстер надрукував «Polihistor`a» Солінуса разом з твором Мели “de situ orbis” в одному томі, з поясненнями, примітками й безліччю карт, під заголовком “C. Ivlii Solini Polihistor ... hvic ... Pomponii Melae de sitv orbis libros tres ... adiunximus. Basileae, 1538, fol” [Кордт В.А. Материалы по истории русской картографии. 1899].
До свого тексту С. Мюнстер доклав складену ним же картку Русі, на якій зображені найважливіші річки Східної Європи – Західна Двіна, Дніпро, Волга й Дон, що беруть початок на рівнині, причому Західна Двіна на карті витікає з озера. Гори на карті не зображені. Карта Русі – одна із перших друкованих карт східної Європи не птолемеївської традиції. Для свого часу зображення дивно бідне географічними відомостями, зате схема річок – важливих транспортних шляхів – вказана досить чітко. Відзначено три старовинних центри руської культури: Київ, Великий Новгород, Полоцьк, а разом з ними інші важливі міста: Смоленськ; в Литві (Lithuania) Вільнюс і Гродно; Рига в Лівонії; в Московії власне Москва, Твер, Рязань та інші.
Себастьян Мюнстер був учнем відомого німецького астронома і математика Йоганна Штеффлера (Johannes Stöffler; 1452-1531), автора коментарів до “Географії” Птолемея. Допомагаючи Штеффлеру, С. Мюнстер взяв участь в транскрибуванню географічних назв і термінів, використаних Птолемеєм, на латинську мову. При підготовці Базельського видання (1540) “Географії” Птолемея (Geographia Universalis) С. Мюнстер взяв за основу Страсбурзьке видання 1513 р., але набагато поліпшив його. Видання було присвячене Базельському єпископу, який на цей час вже помер. При підготовці карт він використовував, як вихідний матеріал карти ульмського видання 1486 р., грецький текст “Географії” Еразма Роттердамського та її Ліонське видання 1535 р., що містило поправки Сервета. Таким чином, він постарався якнайкраще використати праці своїх попередників.
З 27 карт Птолемея «Загальна карта світу» побудована в другій, або геометричній, проекції Птолемея, як і карти Азії під номерами VII і VIII. Решта регіональні карти побудовані в трапецеїдальній проекції Ніколауса Германуса (редактора Ульмського видань 1482 р. і 1486 р.). Виключення «Карта XII Азії», складена в прямокутної проекції географа та картографа Маріна Тірського. По конструкції й по малюнку карти Птолемея в Базельському виданні (1540) близькі до Ульмського, але за географічним змістом дуже відрізняються від них і від останніх Страсбурзьких та Ліонського видання (1522-1535). С. Мюнстер застосував новий спосіб друкування географічних назв – відливав цілі слова і рядки та  впроваджуючи виливок в дерев'яні дошки, на яких гравіювалося зображення. Це дозволяло застосовувати одноразове, а не дворазове друкування кожного аркуша. [В. А. Бронштэн «Клавдий Птолемей. Глава 12».http://www.argoschool.ru/biblioteka/antichnost_i_ellinizm/va_bronshten_klavdij_ptolemej_glava_12/].
До 27 карт К. Птолемея С. Мюнстер додав 21 нову карту: одну «Загальну карту світу» (з Америкою) і 20 регіональних. «Загальна карта світу» виконана в еліптичній проекції, регіональні - в прямокутній проекції, але без координат і з різним орієнтуванням (вгорі – то північ, то південь, то схід).
Крім першого видання “Geographia Universalis”1540 р. С. Мюнстер видав ще чотири, всі в друкарні Генріка Петрі (1542 р., 1545 р., 1551 р., 1552 р.). На титульному аркуші видання “Geographia Universalis” 1545 р. зображений Птолемей-астроном. В цьому та в останньому Базельському виданні 1552 р. замінені й додані деякі «нові» карти.
1540 р. Себастьян Мюнстер, карта –EVROPA PRIMA NOVA TABVLA” (Європа...). Вперше ця карта була надрукована в “Geographia Universalis”. Українські землі – Rvssia (Русь), Podolіa (Поділля), Volhinia (Волинь).
1540 р. (з 1568 р. нова редакція) Себастьян Мюнстер, карта – “POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA” (Нова карта Польщі та Угорщини). Вперше ця карта була надрукована в “Geographia Universalis”. У виданнях 1545 і 1552 рр. заголовок в назві карти має позначення “XX”, в інших виданнях – “XV”, або без римських цифр. Гравером карти був відомий німецький художник Ганс Гольбейн-молодший. Формат мапи 34,5 х 25,7 см.
Мапа цікава тим, що на ній чи не вперше присутні регіональні назви українських земель: Rvssia (Русь; між р. Західний Буг та р. Сян) зі Львовом (Leopol), Podolіa (Поділля), Volhinia (Волинь), Pokutze (Покуття), Codimia (Кодимія), Bessarabia (Бессарабія), Tartaria minor (Мала Татарія), Tartaria Przecopen[sis] (Перекопська Татарія) (останні дві території належать до Північного Причорномор’я і Кримського півострова). Показано сусідів українських історико-географічних регіонів – Молдову (Mvldavia), Трансільванію (Transilvania), Волощину (Valachia) та ін.
На північному сході від Києва позначена Біла Русь (Rvussia Alba), і вже далі на схід – Московія (Moscovia).
Біла Русь та Московія знаходяться на схід від Дніпра, в районі річок Десни і Сейму. Розташування річок та міст на мапі ще доволі приблизні, але можна чітко локалізувати по кордоні річок Сейм (де видно Путивль та Рильськ) та Десни. За цим кордоном починається на мапі Московія. Цікава сама назва міста Москви – Moschia (Мосхія). В праці (1773) В. М. Татищева та Г. Ф. Міллера Исторіиа россійская с самых древниейших времен неусыпными трудами через триттсать лѣт собранная и описанная покойным тайным совѣтником и астраханским губернатором Васильем Никитичем Татищевым: Том 2 теж згадується топонім «Мосхїя» (ріка).
Себастьян Мюнстер на цій карті вперше позначив Кодимію.
Мапа регулярно перевидавалася аж до 1628 р. (близько 40 видань). 1540 р. карта була поміщена в першому виданні “Geographia Universalis”. Карта друкувалася в понад 25 виданнях «Космографії» С. Мюнстера, починаючи з 1544 р.
1544 р., карта – “Landtafel des Ungerlands/ Polands / Reuffen / Littaw / Walachei / Burgarei” опублікована в «Космографії» Себастьяна Мюнстера. Основою карти стала карта “POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA” (1540 р.). Західноукраїнські землі позначено як «Russia» (Русь).
Подібною до цієї є його карта “Nouuelle defcription de Poloigne &
Hongrie” (Новий опис Польщі та Угорщини), видана в цьому ж швейцарському місті 1550 р. Позначені ті ж самі українські регіони, і теж без кордонів. На мапі показано гори Карпати (без назви).
Ці карти С. Мюнстера були складені на основі карти Бернарда Ваповського 1526 р.
1544 р. Себастьян Мюнстер; карта – «EUROPA DAS EIN DRITTHEL DER ERDEN, NACH GELEGENHEIT VNSER ZEITEN» (Європа, третина землі, за станом на наш час). Видавництво Базель (опублікована в «Космографії»). Українські історико-географічні землі представлені Руссю (Ruffia), Волинню (Volbinia), Поділлям (Podolia).
1550 р. Себастьян Мюнстер; карта – «VON DEM POLAND. BESCHREIBUNG ALER LÄNDER SO ETWAN DEM KÖNIGREICHE] POLAND VNDERWORFFEN SEIND GEWESEN ODER SONST MIT IM ZUSCHAFFEN GEHABT. CAP. LIIII» (Про Полыцу. Опис усіх країн, які коли-небудь підкорило Королівство Польщі, або взагалі мали з ним справу. Розділ 54. (опублікована в «Космографії»). Карта укладена на основі карти Й. Гонтера (Johann Honter) доданої до його віршованого підручника з географії «Rudimentorum Cosmographicae libri duo» (Краків, 1530 р.). Карта є однією з шести карт окремих країн, виготовлених самим Гонтером. Вона друкувалася в наступних виданнях «Космографії» С. Мюнстера.
Українські історико-географічні землі представлені Руссю (Rüssen) –між Холмом (Chelm) та Львом (Letmburg) і Поділлям (Podolia); у південно- західній частині – гори без назви (Карпати). З українських міст позначено також Луцьк (Lutcko).
1550 р. Себастьян Мюнстер; карта – «VON DEM KONIGREICH POLAND, DAS IN SARMATIA…» (Про Королівство Польщі, що також розташоване у Сарматії) (опублікована в «Космографії»). Карта є переопрацюванням карти Дунайських країн Й. Гонтера (1534 p.). Карта Й. Гонтера була створена на основі карти Південної Сарматії (1528 р.) Б. Ваповського до шкільного підручника «Rudimentorum Cosmographicae libri duo» (1530 p.).
Українські історико-географічні землі представлені Руссю (Rüssen) з містами Львів (Letmburg), Перемишль (Premifel), Луцьк (Lutcko) та Карпатами (без підпису), Поділлям (Podolia) – між річками Південний Буг та Дністер. Приазов’я позначене як Скіфія (Scytia).
Московські землі – Московія (Mofcou), Taртарія (Tartaria) та Псковщина.
Історична довідка.
Кодимія, Кодіміяісторико-географічний регіон на південному заході України, південна частина Поділля. Територія охоплює південні частини Вінниччини та Кіровоградщини, північну частину Одещини та пінічно-західну Миколаївщину.
Кодимію розташовували переважно між Богом та Собом (С. Мюнстер, 1540, 1544, 1564; Гастальді, 1550), на північ від Богу (А. Пограбка, 1570), рідше між Богом та Синьоводкою (нині Синюха; Гастальді, 1568) або між Собом та Синьоводкою (Гастальді 1562).
В ряді випадків назва Кодимія вживається як рівнорядна з назвою Поділля, а деколи її витісняє: Кодимія стає основним краєм Дністровсько-Дніпровського межиріччя (Гастальді, 1570; Магін, 1596, 1597, 1598, 1600). Деколи спеціально підкреслювали, що Кодимія – це окремий край, пишучи Codimia regio (Гастальді, 1561; Герард де Йоде, 1578). За анотацією А. Пограбки (1570, 1595), Кодимія була «пустинним безлюддям» [Дашкевич Я. Д. Східне Поділля на картах ХVI ст. // Географічний фактор в історичному процесі. – 1990. – C. 155-169].
Д. Гастальді на карті Польщі (1562, 1568) одночасно з краєм позначає місто Cаdimia на Лівобережжі Богу, нижче впадіння Саврані (тепер Савранка). Деякі картографи не позначають назви краю, а лише місто Codimia, Codеmia (Ортеліус, 1584; Барентсзон, 1595; Меркатор, 1595; Гродецький, 1596).
Назва Codimia (Кодимія, Кодімія) мабуть, походить від невеличкої річки Кодима. За М. Вавричин, Я. Дашкевич, У. Кришталович (2004 р.) слово «Кодимія» означає пустище, незаселене місце.
Cлово кодима було відомо ще половцям і означало схід, а через те, що воно стосувалося назви річки, яка мала свою дорогу, то це звучало, як річка, що тече на схід. У XIV–XV ст. р. Кодима була кордоном між ногайськими кочівниками та осілим українським населенням Поділля, між Золотою Ордою та Великим князівством Литовським.
Впродовж XIV–XVII ст. ця територія була малозаселеною частиною так званого Дикого поля. По лівому березі р. Кодими проходив один із трьох магістральних шляхів (від Умані через Балту до Ольвіополя (суч. м. Первомайськ) і далі через Південний Буг до низинних переправ на Дніпрі), що з'єднували Україну з її південними сусідами — так званий Чорний шлях. Він існував ще з XVI ст., по шляху йшли каравани за сіллю в Крим, за рибою на Дон і в Запоріжжя, з хлібом в Очаків. У XVIIXVIII ст. територія вздовж річок Кодима, Тилігул, Чичиклія стала стихійно заселятись. Прибували потомки запорізьких козаків і селяни, що тікали від панського гніту. Після російсько-турецької війни, що завершилась Ясським миром (1792), колонізацію став проводити царський уряд.
Кодимія розташована в межах Подільського плато. Унікальність географічного положення регіону визначається як природнокліматичними умовами правобережної лісостепової зони України, так і відносно рівновіддаленістю від її головних промислово-економічних і торгових центрів. У геоморфологічному відношенні Кодимія розміщена у межах північно-західної частини південного Побужжя, в основі якого лежить Український кристалічний щит, у межах Подільської височини. Характерна
особливість рельєфу – розвинута система глибоких сухих балок, з крутими
схилами (місцями до 20°). Рельєф даного історико-географічного регіону має водно-ерозійний характер. На формування сучасних ландшафтів впливала та впливає діяльність поверхневих вод. Під впливом водної ерозії сформувався дуже розчленований рельєф, горбисто-увалиста рівнина, для якої характерний значний перепад відносних висот (місцями до 100-120 м).
Ґрунти переважно темно-сірі, сірі опідзолені, чорноземи опідзолені.
Кодима — річка в Україні, на півночі Одеської та північному заході Миколаївської області, в межах Кодимського, Балтського і Любашівського районів (Одеська область) та Кривоозерського і Первомайського районів (Миколаївська область). Права притока Південного Бугу. На берегах річки розташовані міста: Кодима, Балта, Первомайськ.
Кодимський район — район Одеської області Районний центр — Кодима. Кодимський район розташований на крайньому північному заході Одеської області в південній лісостеповій частині Подільської височини. Район межує на сході з Балтським, на півдні — з Котовським районами Одеської області, на заході — з Молдовою, на півночі — з Вінницькою областю.
Кодима — адміністративний, господарський і культурний центр району, розташована на крайньому північному заході Одеської області в долині річки Кодима. Місто розташоване на залізничній магістралі Одеса-Київ, є залізничною станцією і лежить за 242 км залізницею від Одеси.
Назва Кодимія на картах.
1540 р. Себастьян Мюнстер. Карта “POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA” (Нова карта Польщі та Угорщини). Мапа цікава тим, що на ній чи не вперше присутні регіональні назви українських земель, зокрема й Codimia (Кодимія).
1548 р. Джакомо Гастальді. Карта “Polonia et Hungaria Nova Tabula” (Нова карта Польщі та Угорщини). Серед таких українських історико-географічних земель як Червона Русь, Поділля, Волинь, Покуття виділяє Кодимію (Codimia).
1550 р. Джакомо Гастальді. Зиґмунд Герберштайн. Карта «DÉSCRIPTIONÉ DÉ LA MOSCOUIA PER GIACOMO GASTALDO PIAMO[N]TESE COSMOGRAPHO IN VENETIA MDL»   (Опис Московщини Джакомо Гастальді, п’емонтійця, космографа у Венеції 1550). Серед українських історико-географічних земель автор виділяє Кодимію (Codimia) між р. Буг та р. Соб та Бессарабію (Bessarabia).
Географічна сучасна карта (tabula modema) з елементами карти К. Птолемея, є зменшеним і частково переробленим варіантом карти Московії, вигравіюваної на міді А. Гіршфоґелем 1549 p., вміщеної до віденського видання книги німецького посла у Москві 1516-1518 і 1526-1527 pp. барона Сиґізмунда фон Герберштайна «Rerum Moscoviticarum Comentarii» (Записки про Московію). Дереворитну копію карти виконав Дж. Ґастальді до італійського видання книги С. фон Герберштайна (вийшла друком у Венеції у 1550 р) [Вавричин, 2004].
1554 р. Ґерард Меркатор. Карта “Європа…”. Українські землі представлені тільки Поділлям (Podolia). Частина Поділля – Codimia (Кодимія).
1561 р. Жироламо (Джироламо) Рушеллі. Карта “POLONIA ET HUNGARIA NUOVA TAVOLA” (Нова карта Польщі та Угорщини), позначено Кодимію (Codimia).
1566 р. Зиґмунд Герберштайн. Карта      Noua Descriptione de la Moscouia per l`ecce: N Giacomo gastaldo piamontose cosmographo in Venetia. Anno M. D. LXVI. Apresso Gio Fucc. (?) Com.(?) in Ven. Частина Поділля – Codimia (Кодимія).
1568 р. Пауло Форлані (Paulo Forlani) венеціанський картограф. Карта Південно-Східної Європи (без назви). Напис на карті Codimia (Кодимія). Серед українських історико-географічних земель виділено Rvssia (Русь; між р. Західний Буг та р. Сян) зі Львовом (Leopoli), Podolіa (Поділля), Volinia (Волинь), Pozcvze (Покуття), Tartari Precopiensis (Перекопська Татарія). Показано сусідів українських історико-географічних регіонів – Молдову (Moldavia), Угорщину (Ongaria) та ін.
1570 р. Андрій Пограбка. Карта “Partis Sarmatiae Europae, quae Sigismundo Augusto regi Poloniae potentissimo subiacet nova descriptio” (Сарматія Європейська). Напис на карті – Codima (Кодимія). 
1578 р. Себастьян Мюнстер. Карта “Landtafel des Ungerlands/ Polands / Reuffen / Littaw / Walachen und Bulgaren”, на карті Codinia (Кодінія) – між Південним Бугом та Дністром.
1596 р. Джованні Антоніо Маджіні. Карта “Moscoviae Imperium”. Напис на карті – Codimia (Кодимія).
1598 р. Захаріас Гейнс (Zacharias Heyns; 1566-1630). Карта “Gazaria et Moscovia”. Поміщає Кодимію між Південним Бугом та Дністром, але під назвою Colinia (Колінія) (мабуть, це друкарська помилка).
1600 р. Маттіас Кваден (Mat(t)hias Quad; 1557-1613). Карта “Europa”. Напис на карті – Codemia (Кодимія). 
1603 р. Вацлав Гродецький, Андрій Пограбка, Абрагам Ортелій.  Карта “Опис Польщі й Литви”. Напис на карті – “Codima folitudo uafissima” (лат.) (Кодима, безлюдна, спустошена).
1548 р. Джакомо Гастальді (Giacomo Gastaldi). 1548 р. центр видань Географії Птолемея перемістився до Венеції, де до 1599 р. вийшло понад десять видань італійською мовою. Видання до 1561 р. засновані на перекладі італійського вченого П'єтро Андреа Маттіолі (Pietro Andrea Gregorio Mattioli; 1501–1577), з коментарями перекладача і з 34 новими картами, які створені Джакомо Гастальді  на базі карт Мюнстера. Над картами він працював з 1542 р. Венеціанське видання 1548 р. містило регіональні карти Америки. Д. Гастальді та його видавець зменшили об'єм карт, таким чином зробивши перший кишеньковий атлас. Нарешті, робота Гастальді також показала зміну картографічної техніки за допомогою використання мідного гравіювання, де гравер міг надати набагато вищий рівень вишуканості та деталізації. До цього часу більшість карт друкувалися з дерев’яних пластин.
На карті 1548 р., Д. Гастальді “Germania Nova Tabula MDXXXXII” Галичина позначена як RVSSIA (Русь).
1558 р. Вацлав Гродецький (Wacław Grodziecki; бл. 1535-1591),  польський картограф, вроцлавський канонік. Навчався у Краківській академії (1550-1555), вивчаючи математику і філософію, потім продовжив свою освіту в університеті у Лейпцігу. 1558-1561 pp. перебував у Римі, а повернувшись, продовжив навчання у Краківській академії, де у 1564 р. отримав ступінь магістра вільних наук. Згодом висвятився і став оломоуцьким єпископом. Після 1572 р. оселився у місті Брно, де разом з братом заснував єзуїтську колегію.
Карта – “POLONIAE FINITIMARUMQUE LOCORUM DESCRIPTIO. AUCTORE WENCESLAO GODRECCIO. POLONO” (Польща, описана в [її] кордонах і місцевостях Вацлавом Гродецьким, поляком). Вперше видана 1562 р. у Базелі (рукописний варіант був завершений у 1558 р.) з дедикацією польському королю Сигізмунду Августу. Це перепрацювання карти Б. Ваповського (1526 р.). Оскільки наклад карти Б. Ваповського згорів при пожежі Кракова (1528), карта В. Гродецького стала єдиною оригінальною картою тогочасної Польщі, вона мала велике значення для розвитку європейської картографії і перевидавалася багато разів. У порівнянні з картою Б. Ваповського В. Гродецький доповнив її територією над Дніпром, Прип’яттю, долішнім Дністром і Бугом. Масштаб мапи близько 1:750 000, формат – 49 × 36,4 cм.
На мапі позначені межі і назви: Rvssia (Русь) (в склад якої входять Руське, Белзьке та Берестейське воєводства з містами Холмом та Ярославом), Поділля (Podolіa) та Волинь (Volhinia). Крім Львова, на мапі позначено й інші галицькі міста. Тут знаходимо Перемишль, Галич (Halycz), Рогатин (Rohatina), Долину (Dolina) і т. д. Межа між Руссю та Поділлям проходить по р. Збруч, між Волинню та Поділлям по р. Случ. Це стає надалі стандартом подачі адміністративного устрою Західної України до кінця XVIII ст.
В. Гродецький показує на ній татарське прикордоння й називає його «пограничними місцевостями» (finitimarumque locorum). Її у зменшеному вигляді опублікував видатний фламандський географ та картограф, творець першого географічного атласу в сучасному розумінні «Theatrum Orbis Terrarum» (Огляд земної кулі), Абрагам Ортеліус  у всіх 16 виданнях атласу світу, починаючи від першого з латинським текстом 1570 р. (Антверпен) до 1592 р. У першому виданні атласу (1570 р.) містилося 70 карт і 87 посилань на джерела (багато з яких нині втрачені), а в 31-му виданні 1612 р.  — вже 167 карт з посиланням на 183 джерела.
Карта має багато і неточностей. Для прикладу, помилковим є локалізація Снятина у складі Молдавії (Moldaviae Pars), адже місто у той час входило до складу Руського воєводства Речі Посполитої.
Відомо багато копій з цієї карти в атласах малого формату, виданих наприкінці XVI – початку XVII ст. Одна із копій, що була видана в Кельні 1592 р. мала назву “POLONIAE FINITIMARUMQUE LOCORUM DESCRIPTIO AUCTORE WENCESLAO GODRETCIO POLONO JOHANN BUSSEMECHER EXC. HENRICUS NAGEL FECIT” (Польща, в її межах і територіях, описана Вацлавом Гродецьким, поляком, зображена Йоганном Буссемехером, виконана Генріхом Нагелем).
1595 р. карту Польщі В. Гродецького в атласах Абрагама Ортеліуса було замінено картою чеського картографа Андрія Пограбки (Andreas Pograbius, Andrea Pograbio). Перший варіант цієї карти “Poloniae Lituaniaeque descriptio. Auctore Wenceslao Godreccio; et correctore Andrea Pograbio Pilsnensi” надрукований у Венеції 1570 р. як окрема публікація.
1561 р. Джироламо Рушеллі (Girolamo Ruscelli; 1520–1566), італійський вчений та картограф зробив новий переклад “Географії” Птолемея на італійську мову (La Geograpfia Di Claudio Tolomeo Alessandrino, Nouvamente Tradatta Di Greco in Italiano) безпосередньо з грецького. Цей переклад використовувався у всіх інших венеціанських виданнях аж до 1600 р., основою для карт як і раніше служили карти Д. Гастальді.
Модерні карти до середини ХVІ ст. виготовлялися в основному технікою деревориту, тому при зображенні берегової лінії, русел рік виникали значні помилки. Пізніше карти гравіювали на міді, що зменшувало можливості деформацій. Карти друкували переважно форматом великого аркуша. Звичайно застосовували стереографічну проекцію. Чимраз частіше траплявся лінійний масштаб. Карти були в більшості випадків напівпейзажними. Було опрацьовано більш-менш стійку систему топографічних позначок. На картах багато помилок, країни розмежовані неправильно, ріки закручені довільно, орієнтування порушено, віддалі неправдоподібні. Попри це, вони, навіть у такому недосконалому вигляді, є цінним джерелом.
Близько 1500 р. книговидавці почали під час друкування ілюстрацій, титульних сторінок і карт переходити з дерев'яних кліше на мідні друковані форми. При цьому центр виробництва карт автоматично перемістився в Нідерланди, де на той момент були кращі в світі гравери по міді. Особливо це стосувалося до Антверпена – великого торгового центру. Тамтешні майстри тисячами друкували гравюри зі сценами релігійного змісту, ілюстрували Біблію і житія святих. Цими гравюрами торгували на місцевих ринках і їх же відправляли місіонерам-єзуїтам в Південну Америку. Серед майстрів-друкарів виникла спеціалізація. Одні розробляли титульні сторінки та декоративні рамки для книг, інші гравіювали вишукані орнаменти для художників та архітекторів, треті працювали над сухопутними і морськими картами; деякі кидали ремесло і починали займатися торгівлею та розповсюдженням друкованих видань. У великих нідерландських містах гравери були добре організовані й об'єднані в гільдію Святого Луки. Всі вони чудово володіли ремеслом і прагнули робити якісні речі. Виникали сімейні династії, де старші вчили молодших; батьки і сини, дядьки й кузени, брати й родичі по шлюбу опановували одними й тими ж технологіями і – занадто часто – повторювали одні й ті ж сюжети. Члени гільдії разом брали участь в релігійних обрядах і святах і вносили гроші в загальний фонд; майстри визначали години роботи, умови приймання в гільдію нових членів і правила учнівства, а старости суворо стежили за якістю вироблених речей.
Цей період історії картографії – період лідерства Нідерландів – відзначений діяльністю двох з найвидатніших її дійових осіб. Один з них – Герард Меркатор, картограф, гравер і вчений; другий – Абрагам Ортеліус, видавець і торговець картами. Технічно вони були конкурентами, насправді – колегами. Разом вони вписали в історію важливу главу, причому кожен вніс свій особливий внесок, відповідно до фаху та умінь. Ортеліус жив і працював в Антверпені, Меркатор – у Дуйсбурзі, в 60 милях від столиці.
1578 р. Герард Меркатор (Gerhardus Mercator; 1512-1594), математик, філософ, теолог, географ та картограф; вніс надзвичайно вагомий вклад у розвиток картографії. Його сучасники назвали «Птолемеєм свого часу». Він був великим шанувальником праць Птолемея. Г. Меркатор визнавав оригінальні праці Птолемея, а не відредаговані їх версії. Подібно до багатьох інших картовидавців Меркатор опублікував 1578 р. власне видання «Географії» Птолемея (без тексту). Але замість того щоб представити читачеві  «Географію» Птолемея під редакцією Меркатора, він спробував відтворити карти в їх первинному вигляді. Ці 27 карт, вигравіюваних на міді, вважаються кращими з наявних карт К. Птолемея. Ще через шість років (1584 р.) у Кельні Меркатор видав Географію Птолемея з текстом і картами; для цього він зіставив п'ять різних видань і очистив їх від випадкових вставок, змін і помилок. У такому вигляді «Географія» перевидавалася аж до 1730 р. (1602 р. – Дюссельдорф; 1695, 1698, 1704 рр. – Фракфурт; 1730 р. – Амстердам).
У 1842-1845 рр. «Географія» Птолемея була видана в Лейпцигу в новому перекладі німецькою мовою під редакцією К. Ф. Ноббі. І вже в 1966 р. в Амстердамі було здійснено факсимільне перевидання Базельського видання 1540 р. Себастьяна Мюнстера з вступною статтею Р. А. Скелтона.
1538 р. Герард Меркатор видав карту світу в подвійній серцеподібній проекції. Однією з особливостей цієї карти була нова інтерпретація назви «Америка». Як відомо, новий континент був названий «Америкою» Мартіном Вальдземюллером в 1507 р., при цьому назва відносилася тільки до південного континенту. Потім протягом багатьох років ця традиція зберігалася. Однак Меркатор був переконаний в єдності відкритої Колумбом частині світу і на карті 1538 р. він підписав відповідно: «Америка. Північна частина» і «Америка. Південна частина». Українські землі на карті позначені як Поділля (Podolіa). Карта була замінена новою в 1569 р. І що дивно, карта 1538 р. не тільки була точнішою, ніж пізніша, але і містила в собі коректні вимірювання географічної довготи.
Якщо у Себастьяна Мюнстера є назви українських регіонів, але відсутні адміністративні кордони, то останні з'являються вже невдовзі (1554 р.) на карті “Європа…” Г. Меркатора. Це настінна карта форматом 165 × 135 см (65 × 53 дюймів).
1552 р. Г. Меркатор почав роботу над великомасштабною картою Європи на шести аркушах, яку й закінчив у 1554 р. Ця карта мала набагато більше безпосереднє значення, ніж всі його попередні роботи. Європа в той час була картографована дуже погано, зате в будь-якому місті можна було придбати дуже художні твори, створені нібито на підставі зйомки. Меркатору довелося збирати інформацію по крихтах з різних джерел, але в результаті йому вдалося майже скрізь значно підвищити точність карти. У Птолемея, наприклад, довжина Середземного моря складала 62 градуси. Меркатор вже на глобусі 1541 р. зменшив її до 58 градусів, а на новій карті ще зменшив до 53 градусів. Крім того, він зсунув мис Фіністерре та прилегле до нього узбережжі Іспанії на 15 градусів на схід. Зменшену копію цієї карти пізніше опублікував син Меркатора Румольд.
На мапі українські землі представлені тільки Поділлям (Podolia). Частина Поділля – Codimia (Кодимія).
Карта “Європа…”, з уточненнями, була перевидана в атласах Меркатора: “Атлас Європи” (1570-1572 рр.) та “Atlas Sive Cosmographicae Meditationes de Fabrica Mundi et Fabricati Figura; 1595”. Відоме видання мапи 1589 р.
Саме у виданні 1595 р., вперше, тематична, детально опрацьована збірка карт названа "атласом".
“Атлас Європи” (1570-1572 рр.)  – унікальна колекція карт, зібрана на початку 1570-х років. Це умовна назва, адже Меркатор не назвав цю збірку карт атласом. Багато карт Атласу зібрано з попередніх частин карт Меркатора: 9 з Європи (1554), 6 з Британських островів (1564) та 2 з карти світу (1569). Карта Європи є частиною карти світу 1569 р. В Атласі містяться 2 рукописні карти Меркатора та 13 карт з «Theatrum Orbis Terrarum» (1570 р.) Абрагама Ортеліуса.
“Атлас світу” (1595 р.). Перша частина задуманого ним атласу з картами Франції, Нідерландів та Німеччини вийшла у Дуйсбурзі в 1585 р. Вона складалася з 51 сучасної карти (modern maps): 16 – Франції (зі Швейцарією), 9 – Бельгії та Нідерландів та 26 – Німеччини. Друга частина, яка охоплює Італію, Грецію та Балкани, з'явилася теж у Дуйсбурзі в 1589 р. Складалася з 23 сучасних карт (modern maps): 16 – Італії (включаючи Корсику), 3 – Штирії (тепер — федеральна земля на південному сході Австрії) та інших балканських країн, 4 – Греції. Ця збірка карт присвячена герцогу Фердинандо I Медічі.
Слідом за цим Г. Меркатор приступив до складання третього випуску свого видання, який повинен був містити в собі північні країни Європи, але смерть перешкодила йому закінчити цю роботу: він помер у 1594 р., коли ця третя частина була вже майже готова до виходу в світ. “Атлас світу” видав вже його син Румольд (1545–1599) у Дуйсбурзі (Duisburg). Видання вважається прижиттєвим тому що з 107 карт в атласі 102 гравійовані власне Меркатором. У цьому виданні нараховується ще 28 карт: 16 – Британії, 4 – Данії та по одній карті Ісландії, Норвегії зі Швецією, Прусії, Лівонії, Росії, Литви, Трансільванії та Криму. Ця колекція карт присвячена королеві Англії Єлизаветі. В передмові Меркатор подає інформацію, яку він одержав від англійських мореплавців через сина Румольда, який провів велику частину свого життя в Лондоні. В цей атлас були включені всі карти попередніх двох видань. Румольд до атласу додав 5 карт: карту світу, карту Європи, карту Африки, карту Азії та карту Америки. Однак, атлас був неповним: Іспанія була опущена і детальних карт за межами Європи не було. Карти подані в різних проекціях. На обкладинці зображений Атлант (Атлас), який тримає Землю.
Назва, обрана для цієї колекції карт, вперше включала слово «атлас» в застосуванні до географічної праці. Назва виглядала так: «Атлас, або Космографічні міркування про будову світу і зображенні його» (Atlas sive Cosmographicae meditations de fabrica mundi et fabricati figura). У присвяті Румольд вказав, що цю назву вибрав для публікації його батько. У тексті вступу було поміщено генеалогічне дерево Атласу – міфологічного персонажа, який був ватажком титанів у їхній війні проти бога Юпітера, був за це проклятий і приречений тримати на плечах небесне склепіння.
Після смерті Рудольфа, його сім’я видала ще раз “Атлас” у 1602 р. У 1602 р. всі три частини праці Меркатора були зібрані в єдиний том. Це перше справжнє видання видав у Дюссельдорфі Бернард Бізій. Ні Герард Меркатор, ні його син Румольд не дожили до цього і не змогли засвідчити особисто величезну популярність цього атласу, але їх карти в деякому роді увічнив Йодокус Хондіус, гравер і картоторговець.
Відомо, що сім’я Меркатора продала мідні пластини «Атласу Меркатора» та «Географії» Птолемея в березні 1604 р. Їх купив за 2 000 талерів фламандський картограф та видавець Йодокус Хондіус (Jodocus Hondius; 1563-1612). Популярність Меркатора в цей період падала в порівнянні з «Theatrum Orbis Terrarum» Абрагама Ортеліуса. «Географія» Птолемея вийшла друком в 1605 р.
Хондіус доповнив “Атлас” 50 картами Іспанії, Азії, Африки й Америки та видав його у Амстердамі в 1606 р. з латинським текстом, під своїм  ім'ям, але з повним визнанням того, що більшість карт були створені Меркатором. Текст для цього атласу написав для нього Петро Монтан. Тепер титульний лист містив зображення Хондіуса та Меркатора разом, хоча вони ніколи не зустрічалися. Хондіус був досвідченою діловою людиною, і під його керівництвом “Атлас”  мав величезний успіх (1607 р. і 1608 р. – з латинським текстом; 1609 р. – французьке видання цього атласу).
1607 р. було виданоно кишенькове видання, для якого всі друковані форми були вигравіювані заново в дуже дрібному масштабі. Це видання отримало назву «Малого атласу Герарда Меркатора і Й. Хондіуса ...» (Atlas Minor Gerardi Mercatoris a I. Hondio ...). Атласи Меркатора-Хондіуса, великий і малий, поступово перевершили за популярністю атлас Ортеліуса. Майже п'ятдесят років видання слідували один за одним, атлас виходив на латині, французькою, голландською та німецькою мовами.
Коли в 1611 р Й. Хондіус помер – гідними спадкоємцями стали його син Генрік Хондіус (Henricus Hondius; Hendrik Hondius I; 1597-1651) та зять Йоганн Янсоніус (Ян Янсон). Між 1609 і 1641 роками атлас видавався 29 разів, зокрема один раз англійською мовою.
1612 р. Йоганн Янсоніус одружився з дочкою Йодокуса Хондіуса Єлизаветою. Попри смерть дружини в 1627 р. й нового одруження, в 1633 р. він уклав партнерський договір з її братом Генріком. Паралельно з Яном Віллемом Блау починає видавати атласи Меркатора-Гондіуса (Блау у 1629 р. купив друковані форми Йодокуса Хондіуса для свого атласу). Під керівництвом Йоганна Янсоніуса атлас значно розширився, і в 1638 р. вийшло перші три томи під назвою «Atlas Novus».
1569 р. Г. Меркатор видав карту світу Нове і найбільш повне зображення земної кулі, перевірене та пристосоване для застосування в навігації. Вона була виконана на 18 листах (1,24 м × 2 м), при її складанні використовувався новий спосіб зображення сітки паралелей і меридіан, що отримав надалі назву меркаторської (або циліндричної) проекції. При складанні карти він ставив перед собою завдання показати земну кулю на площині так, щоб зображення всіх точок земної поверхні відповідали їх справжньому положенню, а вигляд країн, по можливості, не викривлювався. Ще одна мета полягала в зображенні  Старого Світу, і його місце на Землі. На його карті на місці Антарктиди показана «Невідома земля» (лат. Terra Incognita), а Північна Америка простягається аж до Північного полюса. Хоча в результаті історико-картографічних досліджень було встановлено, що таку проекцію використовували ще в 1511 р., широкого застосування вона набула лише завдяки Меркатору.
Карта була занадто велика, багато частин океанів були покриті текстовими записами латинською мовою, і інструкції по використанню його методу склали лише невелику частину тексту. Карта з прекрасним орнаментом, барвистими ілюстраціями, цікавими історіями, і пильною увагою до останніх відкриттів нових земель, краще підходила як прикраса на стіну або навчального посібника, ніж допоміжний засіб для мореплавців.
Проекція Меркатора була не єдиною інновацією на карті. Меркатор прийняв основні обмеження на своїй карті. Оскільки недоліком цієї проекції було те, що чим ближче до полюсів, тим було більше спотворень. Тому в нижньому лівому кутку карти Меркатор помістив вставку, яка зображує район північного полюса (на північ від 70° широти).
Українські землі на карті позначені як Podolіa (Поділля).
1587 р. Г. Меркатор разом зі своїм сином Румольдом видав ще одну карту світу «Orbis terrae compendiosa descriptio quam ex magna universali Cerardi Mercatoris… M.D.LXXXVII».
На цій карті українські землі теж позначені як Поділля (Podolіa).
Ці карти (1569 р. та 1587 р.) були складені на основі карти світу 1538 р., яку він видав в подвійній серцеподібній проекції.
1595 р. Г. Меркатор виділив українські історико-географічні регіони з межами й на карті “Lithuania” (Литва). Карта теж поміщена в Atlas sive Cosmographicæ Meditationes Fabrica de Mundi et Fabricati Figura. На ній землі України представлені Rvssia (Руссю), Волинню (Volynia) та Поділлям (Podolia). Карта неодноразово перевидавалася, як окремо так і в атласах.
Карта Литви охоплює територію від Балтики на півночі до дельти Дніпра і Південного Бугу на півдні. Окреслено межі князівства з Курляндією (Curland), Лівонією (Liviniae Pars), Московією (Moscoviae Pars), Польщею (Polonia) і Пруссією (Prussiae Pars). На карті рясно нанесені населені пункти, багато з них вперше. Територіальні втрати після Люблінської унії 1569 р. показані неточно: Підляське воєводство включено в межі князівства, Волинь і частина Поділля відокремлені. Показово, що межами відокремлено і Полоцьке князівство, що знаходилося в складі ВКЛ з початку XIV ст., але зберігало свою культурну і політичну особливість. Зі зворотного боку на карті зазвичай присутній описовий текст, що стосується Великого князівства Литовського. Карта в пізніх перевиданнях або взагалі не мала змін, або вони були незначними, а ось текст зі зворотного боку відрізняється інформативністю, компонуванням і літерами. З появою в Європі Карти Радзивілла 1613 р. меркаторська” Литва втратила свою актуальність.
У Атласі 1595 р. міститься карта Rvssia cum Confinijs”. Rvssia на карті охоплює територію від Московії до Уралу. Українські землі представлені Руссю (Rvssia), що охоплює Руське воєводство, Поділлям (Podolia) та Волинню (Volhinia).  Moscovia (Московія) позначена як одна із місцевостей Rvssia.
Джованні Антоніо Маджіні (Giovanni Antonio Magini, 1555—1617), італійський картограф, астроном і математик. Він відомий перекладом і виданням «Географії» Птолемея (Венеція; Venetiis, 1596). У цьому латинському виданні міститься 37 нових карт, складених Джованні Антоніо Маджіні, зокрема й карти українських земель та Московії (гравійовані на міді). На карті Московії (Moscoviae Imperium) показані українські землі – Бессарабія та Кодимія.
1561 р. Джироламо Рушеллі видав карту “POLONIA ET HUNGARIA NUOVA TAVOLA” (Нова карта Польщі та Угорщини).
Надрукована мапа у Венеції. Мапа цікава тим, що на ній присутні регіональні назви українських земель: Rоssia Rossa (Червона Русь) на схід від Volhinia (Волині), Podolіa (Поділля), Codimia (Кодимія), Potchvze (Покуття). На карті вказаний Вишгород, а Київ – ні. Червона Русь «Rossia Rossa» на мапі – Правобережна Україна.
1570 р. Абрагам Ортеліус; карта – «EVROPAE» (Європа). Карта опублікована в атласі “Theatrum Orbis Terrarum” й неодноразово перевидавалася. Українські історико-географічні землі представлені Руссю (Rus­sia)напис біля Львова (Leopolis), Поділлям (Podolia), Сіверщиною (Zevera), Приазов’ям (Ситапіа), Крим­ським півостровом (Gazaria).
1578 р. Герард де Йоде (Gerard de Jode; 1509-1591), голландський художник, видавець та картограф. Карта«POLONIÆ AMPUSSIMI REGNI TYPVS GEOGRAPHICVS» (Найпросторіше Королівство Польщі y географічному зображенні). На карті – зліва портрет короля Стефана Баторія, який був замінений у виданні 1593 р. портретом Сиґізмунда III. Українські землі представлені Руссю (Rvssia) та Волинню (Volbinia). Густа мережа населених пунктів показана без поділу на категорії: Львів (Leopolis), Холм (Cbolmo), Самбір (Sanabor), Золочів (Sloczow), Добротвір (Dobrodwor), Скала (Skala), Заслав (Saslaw), Дубровиця (Dubrotvicza), Кам’янка-Бузька (Kamionka Buska), Олесько (Oleska) та ін.
1581 р. Генріх Бюнтін (Бантіус, Бантінг; Heinrich Bünting; 1545-1606), протестантський богослов, географ та літописець видав книгу «Itinerarium Sacrae Scripturae» з образними емблематичними ілюстраціями. В «Itinerarium Sacrae Scripturae було поміщено карту «Europa regina». «Europa regina» - карта-картина де європейський континент зображений у вигляді королеви. Європу показано у вертикальному положенні. На карті українські землі позначено як RVSSIA (Руссія, Русь). Територія теперішньої Росії на карті – Moscovia.
В це видання ввійшла і карта «Die ganze Welt in
einem Kleberblat» де українські землі позначено як REUSSEN (Русь). Територія теперішньої Росії на карті – Moschatv (Московія).
1640 р. Віллем Янсзон Блау (Willem Janszoon Blaeu; 1571—1638), голландський картограф та видавець. Карта «Nova Totius Terrarum Orbis Geographica ac Hydrographica Tabula auct: Guiljelmo Blaeuw [and] Africae nova descriptio [and] Americae nova Tabula [and] Asia noviter delineata [and] Europa recens descripta». Видавництво Амстердам. Холмщина та Підляшшя позначені як Russia. Московитів зображено серед азійських народів.
На карті позначено м. Львів (Leopolis).
1755 р., у Лондоні, видали атлас «Atlas Methodique, Compose pour l'Usage de son Altesse Serenissime Monseigneur le Prince d'Orange et de Nassau Stadhouder des Sept Provinces-Unis, etc.. etc. etc. Par Jean Palairet, Agent de LL. HH. PP., Les Etats Generaux, a la Cour Britannique. Se Trouve a Londres, Chez Mess. J. Nourse & P. Vaillant dans le Strand; J. Neaulme a Amsterdam & a Berlin & P. Gosse a La Haye. 1755». Це збірка карт 1754-1763 рр. Карти – англійською та французькою мовами. Над його створенням працювала ціла група картографів в Лондоні, Берліні та Амстердамі. Головний редактор – французький картограф Жан Паларет (Jean Palairet; 1697-1774). Карти - «I. Carte de l'Europe. 1754», «II. Carte de l'Europe», 1754. «III. Carte de l'Europe. 1754» є дуже схематичними. Карта «A Map of Europe Divided into its Empires, Kingdoms, etc. 1755» - більш детальна.
«4 Carte de l'Europe divisee en ses Principaux Etats. 1755.» в даний атлас поміщена не була.
Аналіз подано за картами «A Map of Europe Divided into its Empires, Kingdoms, etc. 1755» та «4 Carte de l'Europe divisee en ses Principaux Etats. 1755.» так, як вони є більш детальними і з великим фактичним матеріалом.
На даних картах Russie (Русь) зображена на місці теперішньої України. Назва РУСЬ охоплює Київську, Бєлгородську (1 березня 1727 р.  Бєлгородська губернія була виділена з Київської губернії) та Воронезьку губернії. На північ від «Russie» показана велика територія, яка називається «Moscovie» (Московія). Московія  починається від м. Москви і простягається на захід до Західної Двіни, на північ – до Північного Льодовитого океану, на схід – до 75-го меридіана, тобто – за Урал і охоплює більш ніж  половини Сибіру.
Місто Москва розташоване на кордоні РУСІ і МОСКОВІЇ. Район навколо Москви позначений як «Gouvernement de Moscow».
Усередині РУСІ на карті відзначена область навколо Києва і написано: «Gouv-T de KIOWIE», тобто “уряд Києва”. Отже, Київщина ще в XVIII ст. називалася Руссю.
На картах південь сучасної України названий «Petite Tartarie» (Мала Тартарія). В середині Малої Тартарії позначена область «Cosaques Zaporiski» (Козаки Запорозькі). Галичина позначена на мапах як «Russie Noire» (Чорна Русь). Цей напис поміщено біля Львова (Lemberg). 
На захід від Литви і на північ від Польщі на березі Балтійського моря в районі Кенігсберга (Konigsberg) і Данцига (Dantzick) досить велика область позначена як «RUSSE» (Русь). Виникає думка, що тут малася на увазі Пруссія – PRUSSE. Але на мапі чітко написано RUSSE. Немає ніяких слідів латинської букви «P».
Таким чином, слово «Русь» (Russie, RUSSE) міститься на картах Європи 1754 та 1755 рр. в різних регіонах.

Список використаної літератури

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. (у співавторстві). Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М.. Львів, 2022. 367 с. 

*Вавричин М. Г. Матеріали до історії картографії України у ХVІ ст. у фондах ЛНБ АН УРСР // Бібліотека і науково-технічний прогрес. Львів, 1975. С. 101–109.

*Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У. Україна на стародавніх картах (кінець XV – перша половина XVII ст. // К.: ДНВП “Картографія”, 2004. 207 с.

*Галушко К. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття: наук.-популярне видання. К., 2013. 143 с.

*Дашкевич Я. Р. Територія України на картах ХІІІ-ХVІІ ст. / Я. Р. Дашкевич // Історичні дослідження : Вітчизняна історія. К., 1981. Вип. 7. С. 88–93

*Історичне картознавство України: [збірник наукових праць]. Львів; Київ; Нью-Йорк, 2004. 518 с.

*Клещевский А. Имя страны «Россия» («Russia») на западно-европейских картах XIV-XVI веков. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://pravoslavnye.ru/monitoring_smi/2016/01/2016-01

*Кордт В. Материалы по истории русской картографии. К., 1899. Вып. 1: Карты всей России и южных ее областей до половины XVII века. 15 с.

*Кордт В. Матеріали до історії картографії України. К., 1931. Ч. 1. 100 с.

*Люта Т. Україна на старожитніх мапах // Пам’ятки України : історія та культура. К., 1996. № 2. С. 51–56.

*Ляскоронский В. Иностранные карты и атласы ХVІ и ХVІІ вв., относящиеся к Южной России // Чтения Исторического общества Нестора Летописца. К., 1898. Кн. 12. С. 97–137.

*Осталецька О. Видання провідних європейських картографічних закладів XVI–XVIII ст. у фондах сектора картографічних видань Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського // Вісник Львів. ун-ту. Сер. книгозн. бібліот. та інф. технол. 2010. Вип. 5. С. 130 – 136.

*Cocca P. I. Історія картографування території України. К., Либідь, 2007. 336 с.

*Тутківський П. Матеріали для бібліографії мапознавства України (Мапи, плани, атласи, альбоми, мапознавча література). К., 1924. 63 с.

*Шелухин С. П. Назва України: з картами. Відень: тов. «Франко син і спілка», 1921. – 30 с.


Джерело: Б.А.Рыбаков. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. — М., 1982. — с. 71.


Фрагмент Карти Британських островів Георга Лілі (1546 р.). Область у Шотландії з назвою "Rоssia"

1339 р.

                                                                                     1367 р.
   1375 р. Фрагмент мапи. «Panel 4 - Eastern Europe» (Східна Європа)
1375 р. Мапа «Panel 4 - Eastern Europe» (Східна Європа)
 1380 р.
1459 р.
1491 р. Микола Кузанський
1513 р. Микола Кузанський

1475 р.
 
1522 р.  (1541 р.). Лоренц Фрі (Lorenz Fries). Tabula nova Polonia, Ungariae, & Russiǽ” (Нова карта Польщі, Угорщини та Русі)
1540 р., Себастьян Мюнстер.   "POLONIA ET  VNGARIA XV NOVA TABVLA" (Нова карта Польщі та Угорщини)

 
 "Верхній" фрагмент карти Південної Сарматії Бернарда Ваповського, 1526 р.


1548 р.Джакомо Гастальді . «MOSCHOVIA TABULA NOVA» (Нова карта Московії)
1595 р. (Оновлена версія карти 1554 р.)"Європа…".  Ґерард Меркатор
1570-1572 рр. "Європа…".  Ґерард Меркатор


1595 р. Герард Меркатор «Lithuania» (Литва).
1595 р. Герард Меркатор «Lithuania» (Литва).
1595 р. Герард Меркатор. "Rvssia cum Confinijs". 



1570 р. Абрагам Ортеліус. «POLONIAE FINITIMARUMQUE LOCORUM DE/CRIPTIO. AUCTORE WENCESLAO GODRECCIO. POLONO» (Польща, описана в [її] кордонах і місцевостях Вацлавом Гродецьким, поляком).

 
1560 р. Жироламо (Джироламо) Рушеллі «POLONIA ET HUNGARIA NUOVA TAVOLA»
1677 р.  П'єр Дюваль. «Європейська карта Росії» (Moscovie dite autrement Grande et Blanche Russie).

1 коментар:

  1. Шановний пане Андрію, а скажіть - наскільки можна вважати відповідною реальності, наприклад, архітектурні форми, зображені на карті 1380 року на теренах Східної Європи?
    Чи можна їх вважати бодай КОМПІЛЯЦІЄЮ деталів РЕАЛЬНІХ архітектурніх споруд?
    І чи є десь настільки докладне зображення наведеного Вами фрагменту карти Ваповського, щоб можна було як слід розгледіти вершників? це ж таки матеріял по костюму тих часів Українців і Татарів, котрого у нас - обмаль!
    Та й на карті Лоренца Фрі - чи не "наш" монарх (\Великий Князь?) міг би бути зображений в куточку? (Адже землі - все лише Русі з Литвою та держави Ягелонів?
    Наперед спасибі!
    P.S.: Напишіть, коли Вша ласка, на е-пошту,бо пташка-значок "Сповістити мене [про нові коментарі]" тут щось не ставиться...

    ВідповістиВидалити