середа, 25 січня 2017 р.

ЕТНІЧНІ КАРТИ УКРАЇНCЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАЦЯХ ВІТЧИЗНЯНИХ ТА ЗАРУБІЖНИХ ВЧЕНИХ XIX ст.

У дослідженні розглядається розвиток уявлень про межі розселення українського етносу в зв’язку з початком складання етнографічних карт території Австрійської та Російської монархій, починаючи із 20-их років ХІХ ст.


Уперше українська етнічна територія у друкованому вигляді була відображена в 1477 р. в болонському (першому) виданні "Географії" К. Птолемея на Десятій карті Європейської Сарматії у масштабі приблизно 1:5 700 000. Мапа підготовлена способом мідериту з незначними доопрацюваннями Н. Ґермана. Потім ця мапа входила до всіх 57-ми видань цієї “Географії” аж до 1730 р. включно.
На початку ХІХ ст. в багатьох країнах Європи було запроваджено регулярні переписи населення, а також значно активізувалися етнографічні дослідженння, пов’язані з українським національним відродженням. Це створило об’єктивні передумови для започаткування у 1820-х рр. етнічного картографування. Стало можливим детально, буквально за населеними пунктами, картографувати склад людності, визначати абсолютну і відносну вагу окремої національності на певній території.
В цей період активізувався процес формування слов’янських націй. Слов’янознавство почало розвиватись  як окремий напрям науки. На основі результатів етнографічних досліджень вчені отримали можливість картографувати території розселення окремих народів. Першими етнічними мапами слов’ян були карти чеських вчених Яна Чапловича (1829), Павла Шафарика (1842), француза К. Дежардена (1837) та англійця Г. Комбста (1841), які довший час залишались основою знань про розселення слов’янських народів. У першій половині ХІХ ст. на них опирались інші картографи при укладанні власних етнічних мап (Карл Крістіан Франц Радефельд (1844), І. Гауфер (1846), Г. Берґгаус (1848), Й. В. Гойфлер (1849), Ф. Раффельшперґер (1849), Р. Фрьоліх (1849).
Сьогодні дослідження питань української та зарубіжної етнокартографії щодо формування етнічного складу населення України загалом і окремих її регіонів займає вагоме місце в науці. Оскільки етнографічні карти є своєрідним джерелом знань, що потрібні нам для кращого розуміння своєї історії та культури.
Мета роботи полягає в дослідженні етнографічних мап у працях українських та зарубіжних вчених  XIX ст. та визначенні їхньої наукової цінності.
Для досягнення мети були поставлені наступні завдання:
- ознайомитися з розвитком та становленням етнокартографії як окремого напряму картографування;
- зібрати та проаналізувати етнографічні карти території України XIX ст.;
- викласти в систематизованому порядку особливості змісту карт і зробити узагальнюючі висновки за результатами досліджень.
Аналіз наукових публікацій. Питанню відображення території України на західноєвропейських, російських та українських картографічних виданнях присвячені публікації Я. Дашкевича, М. Вавричин, Р. Сосси, Т. Паславського, І. Ровенчака, Н. Падюки, У. Кришталович, К. Галушко   та ін., проте воно ще чекає поглибленого вивчення. Оскільки українські землі в різні періоди часу входили до складу різних держав (Польщі, Угорщини, Великого Князівства Литовського, Російської імперії, Австро-Угорської монархії, Румунії), необхідним є дослідження різноманітних картографічних джерел на територію України.
Виклад основного матеріалу. Етнографічне картографування території України започатковане  словацьким етнографом та письменником Яном  Чапловичем (Csaplovics J.; 1780-1847).
Цікавився українською етнографією. 1825 р. видав монографію "Etnographia Ruthenorum" ("Етнографія русинів") на 250 стор. з детальним описом побуту, страв, одягу, сільського господарства, промислів, ремесел, торгівлі, моралі, календарних та сімейно-побутових обрядів. Праця Я. Чапловича написана на основі монографії закарпатоукраїнського філолога та етнографа Івана Фогорашія-Федоровича (1786—1834) "Историко-топографическое карпато- или угро-росиян описание" (доля рукопису досі невідома).
Першою етнічною картою, на якій подано географічну характеристику закарпатських українців, була «Етнографічна карта Королівства Угор­щини разом з Хорватією, Славонією, угорським військовим кордо­ном і Примор'ям»Ethnographische Karte des Konigreichs Ungern sammt Croatien, Slavonien, der ungrischen Militargrenze und der Seekuste / Nach Lipszky») Яна  Чапловича. Карта довший час залишались основою знань про розселення слов’янських народів, зокрема і українців.
Мапа видана 1829 р. у м.  Лейпциг.  Карта без масштабу. Назва мапи подана німецькою мовою. Українці, що проживають в межах Угорського королівства позначені як Рутени (Ruthenen) – світло-зеленим кольором. Крім українців, на Закарпатті, способом ареалів та якісного фону (лініями та кольором) виділено райони проживання угорців та німців.
Починаючи з етнографічної карти Яна  Чапловича назву Рутени (нім. Ruthenen, фр. Ruthènes й англ. Ruthenians) почали вживали у своїх картографічних працях працях й інші вчені. Адже термін Рутени вживається вже в хроніках 11—12 ст. («Rex Ruthenorum в Annales Augustani», 1089; «Mare Rutenum» у Гельмольда з Босау; «Ruteni» у Саксона Граматика та ін.). З 1596 р. назва Рутени була прийнята в документах римських Пап і Римської Курії для унійних українців і білорусів. Наприкінці 18 — на початку 20 ст. термін Рутени використовувався в Габсбурзькій монархії  як етнонім українців.
Межа між українцями та угорцями (на південному заході) пролягає лінією на південь від Ужгорода (між Мукачевим та с. Добронь), через села Існієте (тепер с. Жнетне) та с. Берег, далі на південний схід. На південному сході від Мукачевого вирізнено ареал, де проживають німці, – Унтер-Шенбор (тепер Нове Село). На карті зображено тодішній адміністративний поділ на Ужанську, Березьку, Угочанську та Мармарошську жупи (всього 17, 9 тис. км кв.). Тут більшість становила українці [34]. 
«Етнографічна карта Європи» («Ethnographische Karte von Europa», 1837 р.) французького картографа Константа Дежардена (Constant  Desjardins; 1787-1876)  була опублікована в «Фізико-статистичному і політичному атласі Європи» («Physisch-statistisch und politischer Atlas von Europa») у Відні, одна із шести карт. На карті вперше подано етнографічні межі розміщення українців. Масштаб мапи 1: 12 000 000.  Розмальовка від руки. Формат мапи  без тексту 33,5x42 см (з текстом 50x66 см). Літографія.
Констант Дежарден працював в галузі картографії більше 40 років. Автор «Фізико-статистичного і політичного атласу Європи».
 На «Етнографічній карті Європи» автор виділяє окремо два етноси – Russen (русів) та Kosaken (козаків), кількість яких разом досягає до 30 000 000 осіб. До Russen (русів) Констант Дежарден відносить Gross Russen (великорусів), Klein Russen (малорусів), Rusniaken (русняків) на Поділлі та Буковині, Ruthenen (рутенів) в Галичині і на Закарпатті.  Ареал малорусів – Центральна та Північна Україна. Білоруси на карті не позначені. Kosaken (козаків) автор поділяє на етнічні групи: 1) Ukrainiichen (українські), 2) Tshernomoricen (чорноморські на Кубані), 3) донські, 4) уральські.
1843 р. виходить  друга етнографічна карта Константа Дежардена «Карта етнографічна або таблиця народів Європи класифікованих відповідно до їх мови»Carte ethnographique ou tableau des peuples de l'Europe classés d'après leurs langues»).
1841 р. англійський картограф Густав Комбст  (Gustaf Kombst; 1806-1846) публікує свою першу «Етнографічну карту Європи» («Ethnographic Map of Europe»). Ця карта перевидається з доповненнями в 1843 р., 1846 р., 1848 р. та ін. У 1846 р. вона публікується в атласі  шотландського географа Олександра Джонстона (Alexander Keith Johnston’s) «The National Atlas of Historical, Commercial, and Political Geography». Атлас опубліковано в Единбурзі.  У атласі було поміщено п’ять карт (чотири фізико-географічні мапи Г. Берґгауса та одна Г. Комбста). Формат мапи 46.9х56.8 см. Це друге видання атласу, перше зявилося у 1843 р.
1856 р., вже після смерті  Густава Комбста,   видається його карта "Ethnographic map of Europe according to Dr. Gustaf Kombst ... by A.K. Johnston, F.R.G.S.". Карта опублікована у «Атласі Джонстона». Це друге видання атласу (перше 1846 р.). Більшість карт є літографовані різними кольорами, але деякі все-таки вигравірувано. У 1846 р. карти були повністю вигравірувані. Масштаб мапи  1:9 000 000, формат   40х33 см.
На картах Густава Комбста  українці Закарпаття мають назву ROSNIAK. Автор по Дніпру проводить межу розселення між поляками і росіянами. Українці, білоруси та росіяни об'єднані в один етнос як Russian. В центрі України (по обидва боки Дніпра) автор наводить підпис «Little Russia» («Малоросія»).
Карта «Slovanský zeměvid» словацького та чеського мовознавця та етнографа Павела Шафарика (Pavel Jozef Šafárik; 1795-1861), яка була частиною виданої у 1842 р. книжки «Слов'янський народопис» («Slovanský Narodopis»),  заклала основи слов'янської етнографії і мала великий успіх.
Мапа була підготовлена уже в 1838 р., але на друк не вистачало грошей. Карта та монографія  витримали три видання. Друге видання вийшло у тому ж 1842 р., а третє — у 1843 р. Масштаб карти 1:4 530 000 (в милях). Формат мапи 44х51 см. Мідерит. Титул розташовано у лівому нижньому куті, легенду – у правому, етнічну карту півночі Росії (9х14 см) – у верхньому лівому куті. Мапа видана у Празі. На карті П. Шафарик спробував передати назви в транскрипції мов місцевих народів, і в результаті ми спостерігаємо типово українські назви міст: Lviv, Cernihiv, Charkiv, Mykolajiv і т.д.
Поряд з великорусами, малорусами і білорусами Павел Шафарик, за мовним критерієм, виокремлює і “новгородців”. Пізніше вони зникнуть з етнографічних карт. З різними доповненнями етнографічна карта П. Шафарика перевидавалася у західноєвропейських довідкових та навчальних виданнях – спочатку німецькомовних, а згодом французьких та інших. Зокрема, точно за П. Шафариком показані слов’яни на етнографічній карті Європи у німецькому навчальному атласі Генріха  Берґгауса (1847 р.). Аналогічно виглядають ареали проживання народів і на французькій “Етнографічній карті Росії” (1852).
У першій половині ХІХ ст. на мапи  Яна  Чапловича, Константа Дежардена, Густава Комбста, Павела Шафарика опирались інші картографи при укладанні власних етнічних мап.
1844 р. німецький картограф Карл Крістіан Франц Радефельд (Radefeld Carl Christian Franz; 1788–1874)  видає мапу "Європейська Росія складена і накреслена Радефельдом" ("Europaeisches Russland entworfen und gezeichnet vom Hauptm. Radefeld"). Перевидавалась мапа кілька разів. Зокрема в 1851 р., 1860 р., 1888 р. і т.д.  В 1860 р. опублікована в атласі "Grosser Hand-Atlas uber alle Theile der Erde in 170 Karten. Herausgegeben von J. Meyer. Hildburghausen Verlag des Bibliographischen Instituts". Атлас виданий під редакцією Йозефа Меєра (Meyer Joseph)  в Гільдбурггаузенському видавництві Бібліографічного інституту (Hildburghausen Verlag des Bibliographischen Instituts). Йозефа Меєр (1796-1856) - німецький публіцист та видавець, засновник "Бібліографічного інституту". На карті показані українські історико-географічні землі: Ukraine (Україна), Podolien (Поділля), Volhynien (Волинь), Bessarabien  (Бессарабія), Galizien (Галичина), Krimm (Крим).
У 1846 р. на підставі ревізії 1843 р. І. Гауфер опублікував першу в Австрії карту поширення мов на її території, де зокрема позначені своїм мовним ареалом і русини. Потім, за матеріалами наступної ревізії 1846  р. аналогічну роботу здійснив Р. Фрьоліх (1849).
Отже в Австрії, так само як і в Росії, учені зосередилися на вивченні етнічного складу населення у 1840-х рр., але досконаліші статистичні дані дозволили тут швидше та коректніше заповнити етнографічну карту держави.
Мапа 1846 р. німецького географа Генріха Берґгауса  (Heinrich Berghaus; 1797-1884)
«Етнографічна карта Австрійської монархії» («Ethnographische Karte der Osterreichischen Monarchie. / Nach Bernardi, Šafařik, und eigenen Untersuchungen von HBgs») поміщена у першому виданні (1837-1848) "Фізичного атласу" (1848 р.). Масштаб мапи 1:3 800 000 (не підписаний). Титул розташовано у лівому верхньому куті, легенду – у правому нижньому куті. Українці, що проживають в межах Австро-Угорської імперії, позначені як Klein russen (Малоруси). Автор поділяє їх на етнографічні групи: Ruthenen (на Закарпатті), Russniaken (від р. Дністер на схід), Pokuhenen (між р. Дністер та Карпатами).
Інша мапа Генріха Берґгауса  «Етнографічна карта Європи» 1847 р. («Ethnographische Karte von Europa») теж надрукована  у "Фізичному атласі" (1848 р.). Повна назва карти – «Ethnographische Karte von Europa. Auf F.v. Stulpnagel's geogr. Feichnung Zusammengestellt von Potsdam Im Marz 1845; im Stich vollendet November 1846, von Madel II in Weimar. Gotha, bei Justus Perthes. 1847». Масштаб мапи 1:6 000 000. Титул розташовано у правому нижньому куті, легенду – у лівому верхньому куті. Формат мапи 68х85 см. Український етнос позначений як Klein Russen (Малоруси) і відносяться автором разом білорусами (Weiss Russen), новгородцями (Nowogroder), великорусами (Gross Russen) до Russеn. Українці та інші слов'янські народи точко показані за мапою Павела Шафарика  «Slovanský zeměvid» («Слов'янські землі») 1842 р. 

У 1848 р. у видавництві «Justus Perthes Geographische Anstalt Gotha» в Готі виходить друком ще одна етнографічна мапа «Етнографічна карта Російської імперії». На карті? в легенді, перелічені народи та народності. Як і на «Етнографічній карті Європи»,  Генріх Берґгаус  український етнос позначає як Klein Russen (Малоруси) і відносить його разом білорусами (Weiss Russen), новгородцями (Nowogroder), великорусами (Gross Russen) до Russеn. Але етнічні межі між цими народами автор не проводить. Серед словян Берґгаус виділяє ще поляків.
  1855 р. у другому виданні (1849-1863) «Фізичного атласу» поблікується чергова «Етнографічна карта Європи» Генріха Берґгауса. Розмір мапи 42х 31,5 см. Третє видання «Фізичного атласу»  відбулося у 1886-1892 рр.
1845 р. було створене Російське географічне товариство, де діяльність у галузі етнічної картографії отримала великий розвиток. Так, вже у квітні 1846 р. Рада товариства затвердила представлений російським географом та етнографом Петром Кеппеном (1793-1864)  план видання етнографічного атласу Європейської Росії і виділилила  на це кошти.
1848 р. російський вчений (німецького походження), академік, один із засновників Російського географічного товариства П. І. Кеппен (1793-1864) 
видав перший «Етнографічний атлас Європейської Росії» («Этнографический атлас Европейской России».  Вчений організував систематичний збір статистичних даних про кількість та національний склад населення Росії. У «Етнографічний атлас Європейської Росії» увійшло 77 кольорових карт всіх російських губерній, «Спеціальна карта Західної частини Російської імперії» та два варіанти «Етнографічної карти Європейської Росії» російською та німецькою мовами. Статистична таблиця «Числительные показания об инородцах, обитающих в Европейской России» та зміст атласу написані від руки.
1851 р. у Санкт-Петербурзі "Етнографічна карта Європейської Росії" ("Этнографическая карта Европейской России") була видана окремо. Це перша в Росії карта етнічного складу (за ознакою "племінної приналежності") населення Європейської частини імперії. Карта була складена в масштабі 75 верст в дюймі (1 : 3 150 000). Над складанням мапи автор працював протягом багатьох років.  В основу цієї карти були покладені матеріали статистичної VIII ревізії (1834 р., перший перепис населення в Росії відбудеться лише у 1897 р.), а також матеріали адміністративнополіцейських обчислень і церковного обліку 1840-их рр. Однак тут не наводилися дані про чисельність і розселення українців, росіян,  і білорусів. При її складанні використовувалися і дані, зібрані в ході службових поїздок Петра Кеппена. 
 За цю мапу Географічне товариство присудило П. І. Кеппену премію ім. Жуковського (1852) та Костянтинівську медаль (1853). «Етнографічна карта Європейської Росії» П. І. Кеппена стала найважливішою подією в історії російської етнокартографії. Вона стала першою етнічною картою опублікованою масовим тиражем. При складанні карти він використовував метод якісного фону. На карті показано ареали розселення 38 етносів та етнічних груп, кожен з яких виділено відповідним кольором, проте райони зосередження українців, росіян, і білорусів залишено незафарбованими.Сам П. І. Кеппен розумів недосконалість методу якісного фону. Прагнучи поліпшити цей метод, Петро Кеппен наявність інонаціонального населення намагався показати на фоні основного (переважаючого) народу номерами і кружками різного кольору. В легенді карти серед словянських народів позначено лише росіян, поляків, сербів і болгар. В 1853 і 1855 pp. виходять у світ 2-ге і 3-тє видання карти П. І. Кеппена з пояснювальними записками.
Величезний попит в середині країни на карту спричинив до повільного її розповсюдження закордоном. З цієї причини, наприклад, Французьке географічне товариство (Société de Géographie) отримало цю карту лише в 1852 р., а Британське Королівське географічне товариство (British Royal Society Geographical) — тільки в 1857 р.
У 2008 р. вийшло друком репринтне видання карти, відтвореної на 16 аркушах зі збереженням оригінального масштаб [11, 26]. 
Точно за П. Шафариком показані ареали проживання народів, зокрема і українців, на французькій “Етнографічній карті Росії” («Russe Carte Ethnografique», 1852).
1854 р. німецький географ та картограф Карл фон Шпрунер (Karl von Spruner; 1803-1892) видає карту "Європа. Єтнічні групи та мовні кордони" ("Europe in Rleation to its Ethnic Groups and Lanuage Boundaries"). Слов'яни об'єднані в одну мовну групу. Ареал проживання словян позначений лінією синього кольору. На карті показано розподіл окремих народів і перераховано серед слов'ян: українців (малорусів; Klein russen), великорусів (Gross Russen), новгородців (Nowogroder),  словаків, хорватів, сербів, болгар та ін. При складанні карти Карл фон Шпрунер  користувався мапою  відомого на цей час  німецького географа і картографа Генріха Берґгауса  «Етнографічна карта Європи» 1847 р. («Ethnographische Karte von Europa»), яка була  надрукована  у "Фізичному атласі" (1848 р.). Серед малорусів (українців)  автор виділяє: Kosaken, Polenen (полян), Chrobat  (хорватів), Derewier (древлян), Tiwerier (тиверців), Sewerirer (сіверян) та ін.
Національний склад населення Галичи­ни, Закарпаття та Буковини  відображено на «Етнографічній карті Австрійської монархії» («Ethnographische Karte der osterreichischen Monarchie, entworfen von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von der k.k. Direktion der administrativen Statistik»)  австрійського  етнографа та історика  Карла Черніга (Karl Czörnig; 1804-1889). Мапа видана у Відні 1855 р. Масштаб карти 1:864 000, формат - 61x80 см. Карта була опублікована перший раз в 1855 р., друге видання 1856 р., пізніше в монографії Карла Черніга «Етнографія Австрійської монархії» («Ethnographie der oesterr. Monarchie») 1857 р.  Карта перевидавалася декілька раз, зокрема і в 1868 р.
Праця Карла Черніга "Етнографія Австрійської монархії" стала фундаментом усіх подальших досліджень етнічного складу Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської) імперії. Карл Черніг використав найширші дані: церковного обрахунку, адміністративної статистики з етнічним походженням підданих, результатів ревізій 1843 та 1845 рр. та перепису 1850–1851 рр. За даними К. Черніга, українців (русинів) в Австрійській монархії нараховувалось 2 940,1 тис. (в Галичині – 2 281,8 тис., на Буковині – 145 тис., в Угорщині (Закарпатті) – 440 тис., на Воєводині (теперішній автономний край Сербії)  – 6,8 тис. Цікаву статистику помістив К. Черніг, що до етнічного складу австрійської армії. Так за його обрахунками в лавах регулярного війська налічувалося  65,9 тис. осіб русинської (української) національності. Ці дані відповідали дійсності за виключенням Буковини, де частина українців була помилково віднесена до валахів (румун).
Доля карти  Карла Черніга переплетется із долею української держави ЗУНР. Мапа буде згаданою у тимчасовій конституції Західноукраїнської народної республіки. «Тимчасовий основний закон про державну самостійність Українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», ухвалений 13 листопада 1918 р., визначав межі ЗУНР так: «А р т и к у л  II. ГРАНИЦІ. Простір Західно-Української Народньої Республики покривається з українською суспільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії, то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини, та з українськими частями бувших угорських столиць (Комітатів) : Спиш, Шариш, Земляни, Уг. Берег, Угоча і Марморош, як вона означена на етнографічній карті австрійської монархії Карла барона Черніга (Ethnographische Karte der osterreichischen Monarchie, entworfen von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von der k.k. Direktion der administrativen Statistik, Wien 1855 Masstab 1:864.000)».
У середині XIX ст. широку популярність отримав німецький учений Генріх Кіперт (Heinrich Kiepert; 1818-1899)
, що склав атлас стародавньої Греції, атлас античного світу  і ряд  інших карт, що були видані Прусською академією наук та Географічним інститутом. Українські етнічні землі, в межах тодішньої Російської імперії, показані на його «Карті Європейської Росії» («Das Europaeische Russland, entworfen und gezeichnet von C.F. Weiland. Berichtigt von H. Kiepert»).  Автори: Генріх Кіперт   та німецький картограф Карл Фердінанд Вайланд (Carl Ferdinand Weiland; 1782-1847). Мапа складена 1847 р. Опублікована в атласі "Hand Atlaas 70 Karten. Weimar Geographischen Institut". Рік видання 1856.  Видана мапа Географічним інститутом (Geographisches Institut) у м. Веймар (Німеччина). Масштаб мапи 1: 6 588 000. У легенді карти автор перелічує деякі етноси (серед них українці (Kleinrussische), козаки, великоруси, білоруси, поляки, фіни та ін) та мовні групи та сім’ї.
Розселення українців теж бу­ло відображено і на його дрібномасштабній "Етнографічній карті Російської імперії"  («Этнографическая карта Российской империи»). Видана в  Берліні 1862 р. Перевидавалася в Парижі, в Росії і т. д. Титул розташовано у верхній частині по центру, легенду – у правому нижньому куті.
На мапі автор виділяє один етнос – Russes (русів). До Russes (русів) Генріх Кіперт відносить малоорусів, тобто українців (Petits Russiens), великорусів (R. de la Grande Russie), білорусів (R. de la Russie Blanche), сибіряків (R. de la Siberie) та козаків (Kozaks). Ареал розселення українців проходить значно північніше від сучасного українсько-білоруського кордону. Вся Слобожанщина (майже до Курська), а також рівнинний Крим позначені як райони, що заселені українцями.
1876 р. виходить друком ще одна мапа Генріха Кіперта "Етнографічний огляд Європейського Сходу" („Ethnographische Übersicht des europäischen Orients”). Видана в Берліні. Масштаб мапи 1:3 000 000. Серед слов’янських народів показано: сербів, болгар, слвоваків та Russen. Автор поділяє Russen на етнографічні групи: Ruthenen (рутени) в Галичині та Russniaken.
У 1856 р. французький історик та географ Луї-Етьєн Дюсьє (Louis Dussieux; 1815-1894)  видав у Парижі "Етнографічну карту Європи" ("Carte Ethnographique de L'Europe..."). Формат мапи 31х40 см. Мапа була складена 1848 р., але видана лише у 1856 р. Опублікував її Луї-Етьєн Дюсьє у своєму атласі  "Atlas General De Geographie Physique, Politique Et Historique." На карті виділено мовні сім’ї та групи. Слов'яни об'єднані в одну мовну групу. Ареал проживання слов’ян позначений лінією синього кольору.Серед слов’ян автор виділяє як окремі етноси – Grаnds Ruses ou Moscovites (росіяни або московити); Petit Ruses ou Russniaque, ou Ruthenes (малороси або русняки, або рутени) та ін.  Серед українців (малоросів) Луї-Етьєн Дюсьє  розрізняє: запорізьких козаків, білих хорватів, дреговичів, дулібів, сіверян, тиверців та ін.
1856 р. в Единбурзі (Шотландія) вийшов в світ географічний атлас шотландського географа Олександра Джонстона (Alexander Keith Jhonston; 1804-1871). В атласі поміщена карта «Поширення людини в Європі за мовною ознакою» («Distribution of man in Europe according to language»). Мапа датується 1854 р. Надрукована у видавництві «William Blackwood and Sons». Масштаб 1:17 000 000. Автор виділяє мовні сім’ї: германську, кельтську, греко-латинську, слов’янську. Кожна мовна сімя позначена відповідним кольором. До словянської відносяться росіяни, поляки, болгари, латиші, литовці та ін. Українців та білорусів автор на мапі не виділяє. Що цікаво, що вся Бессарабія і більша частина сучасної Молдови, на даній мапі позначені як слов’янські землі.
В цьому ж 1856 р. Олександр Джонстон видає «Етнографічну карту Європи» ("Ethnographic map of Europe according to Dr.Gustaf Kombst.."). Місце видання Единбург. Формат мапи 51х62 cм. Карта надрукована у атласі "The physical atlas of natural phenomena". В легенді карти ні українців, ні білорусів не виділено, є лише росіяни (Russіаn). Але вздовж Дніпра, починаючи від Києва і в районі Єлисаветграду переходячи на Лівобережжя, подано назву Little Russia (Малоросія).
У 1860 р. картографічний заклад російського географа та картографа Микити Зуєва (1823—1890)  видав  «Докладний  атлас Російської імперії»  («Подробный атлас Российской империи»), що складався з 22 карт. Атлас підготовлено  за дорученням міністра Народної освіти.  Значна кількість карт стосувалися території України. На «Карті губерній Київської, Чернігівської, Полтавської, Волинської та Подільської» способом якісного фону позначені місця компактного проживання німців, євреїв, греків, татар. На «Карті губерній Харківської, Орловської, Тамбовської, Курської, Воронезької та Землі Війська Донського» теж способом якісного фону позначені місця компактного проживання німців та татар. «Карта губерній Херсонської, Таврійської, Катеринославської та Бессарабської Області» містить дані про татар, волохів, болгар,  німців, греків, євреїв, вірмен, циган, сербів та поляків.
Перші українські етнічні мапи були видані у Львові у Ставропі­гійській друкарні. 
Найстарішою вважається "Карта етнографічна Малоруси" (24x38 см), що додана до статті Михайла Коссака "Руси­ни" у книзі "Львовянинъ: приручний и господарський, месяцеслов на рок 1862" (Львів, 1861). На чорно-білій карті відображено межі те­риторії розселення русинів і виділено 12 етнографічних груп україн­ців, тобто фактично дано етнографічне районування [38]. 

Основним джерелом для укладання мапи були праці П. Шафарика “Слов’янська етнографія” (Прага, 1842) та етнічна карта “Слов’янські землі” (Прага, 1842), а також Я. Головацького “Розправа о язиці южно-руськім и его нарічіях” (Львів, 1849). Про це свідчить опис українських етнічних меж у нарисі “Русини”, який перегукується з тим, що його подає Я. Головацький як переклад з праці П. Шафарика. Очевидно, автор використав також дослідження Карпат В. Поля, оскільки позначив на карті розселення куртаків та чухонців (фактично лемків), яких “відкрив” польський вчений. Карта чорно-біла, форматом 23,5х35 см. На ній зображено українські етнічні межі, губернські кордони, більші міста, гідромережу, Карпатські гори. Методом написів позначено розселення етнографічних груп українського народу: поліщуків, пінчуків (на Волині), українців (у Київській губернії), степовиків (у Херсонській губернії), чорноморців (на Кубані), сотаків, лемків, куртаків, чухонців, тухольців, бойків, гуцулів (у Карпатах), патлачів (на Буковині), за межами української етнічної території — азовців (понад Таганрозькою затокою), бутколів (у дельті Дунаю) і ногайців (понад Азовським морем). Фактично вперше подано етнографічне районування України. Написи на карті русифіковані. Позначення незначної кількості місцевостей утруднює опис етнічних меж, проте в нарисі їх опис більш докладний. Крім того, трапляються помилки у розташуванні міст, наприклад: Радин, Брест, Новгород-Сіверський [28]. 
Українські етнічні межі на карті зображені так [28]:
Західна українська етнічна межа з поляками починається біля Дрогичина на р. Буг, іде на південь до Білої, Вепру, Сяну, повертає на захід до Попрада (проходить по сучасних східних теренах Любельського, східних і південних Підкарпатського, південних Малопольського воєводств Польщі). До української етнічної території входить південна частина Підляшшя, Холмщина, Надсяння і Північна Лемківщина.
Південно-західна українська етнічна межа з словаками, угорцями
і румунами іде від Попрада на південний схід до Пряшева, Ужгорода, Мукачева, Хуста, Сиґота, переходить у Буковину, з півночі оминає Чернівці, охоплює Хотинщину і понад Дністер доходить до Чорного моря.
Північна українська етнічна межа з білорусами і росіянами від Дрогичина на р. Буг проведена по північних кордонах Волинської, Київської, Чернігівської і Харківської губерній та охоплює південну частину Воронезької. Тому поза українськими етнічними межами опинились Берестейщина, Пінщина.
Східна українська етнічна межа проходить східними кордонами Харківської і Катеринославської губерній та охоплює Кубань.
1863 р. у Львові греко-католицький священик, літератор, етнограф Гуцульщини Софрон Витвицький  (1819-1879) публікує “Історичний нарис про гуцулів” («Rys historyczny о Huculach»), перевиданий 1873 р.  У цій книзі була вміщена «Карта розселення гуцулів». Розміри мапи 20,2х20,6 см.  Передувало цій події публікація автором  у 1852 р. в «Зорі Галицькій» (ч.54 —56) фольклорно-етнографічного нарису «Статистически-историческое обозръніе Гуцуловъ въ Коломыйскомъ окрузь со характеристикою ихъ».
Мапа чорно-біла, скопійована з карти Генерального Квартермейстерства з 1824 р. Ф. Заєнчковським. На ній позначено територію розселення гуцулів і населені пункти, в яких вони проживають (на Буковині, в округах Коломийському і Станіславському, в Угорщині на схід від річок Чорна Тиса і Вишова). У тексті усі ці місцевості перераховуються. Значення цієї мапи полягає в тому, що на ній позначено українські назви місцевостей, частина з яких (Мармарощина) зараз перебуває у складі Румунії. Карта ще раз підтверджує українськість цих територій [28].
Відомий військовий картограф Родеріх Федорович Еркерт (1821-1900), прусський підданий на російській службі і типовий для тієї епохи ерудит в етнографії, лінгвістики, статистики та інших суміжних дисциплін, видав у 1863 р. дві версії етнографічного атласу: французькою мовою (Atlas Ethnographique des provinces habitées en totalité ou en partie par des Polonais [Карты] / par R. d'Erkert. ― St. Petersbourg, 1863) і російською (Этнографический атлас западнорусских губерний и соседних областей [Карты] / составлен Р. Ф. Эркертом. — Санкт-Петербург, 1863),  у французькому заголовку – «губернії, населені повністю або частково поляками».  Атлас складено за офіційним даними Міністерства внутрішніх справ за 1858  рік. Р. Еркерт в своєму атласі навів чисельний і національний склад населення Російської імперії, Австрії та Пруссії на 1858 рік. На базі Атласу була видана праця  Р. Ф. Еркерта "Погляд на історію і етнографію західних губерній Росії" («Взгляд на историю и этнографию западных губерний России», 1864) яка є  частково примітна. Автор дотримувався сумнівної точки зору на співвідношення етнічної і конфесійної приналежності населення західних губерній Росії. Р. Еркерт вважав, що все слов'янське католицьке населення там було за національністю поляками. Він, щоправда, припускав, що його твердження застосовне в більшій мірі до Правобережної України, аніж до Білорусії, де етнічна самосвідомість білорусів та українців була виявлена слабкіше. Все ж таки твердження Р. Еркета були помилковими, оскільки на території Росії мова, в кінцевому рахунку, виявилася набагато більш точною і чіткішою етнічною ознакою для виділення українців, ніж конфесійна приналежність.
На погляди Р. Еркета сильний вплив мала стаття М. Лебьодкіна «Про племінний склад народонаселення Західного краю Російської імперії» (1861 р.). Тут на підставі церковно-парафіяльних списків, складених місцевим духовенством з ініціативи П.І.Кеппена в 1857–1858 рр., зроблено спробу визначити національний склад жителів так званого Західного краю (Вітебської, Могилевської, Мінської, Віленської, Ковенської, Гродненської, Київської, Волинської та Подільської губерній). Автор наводить погубернські і поповітові цифри етнічного складу населення. Однак, незважаючи на всю цінність зазначеної роботи, не можна не визнати, що М.Лебьодкін виявився не в змозі критично осмислити й узагальнити відомості церковної статистики. У парафіяльних списках священиків у графі про національність нерідко вказувалися найменування давно зниклих племен: бужани, поляни, ятвяги, кривичі, чорноруси, волиняни, тиверці, навіть уличі і хорвати! Автор лише акуратно підсумував і систематизував результати церковного обчислення 1857–1858 рр., не зробивши жодного критичного аналізу, і зберіг назви всіх перерахованих племен. Такий аналіз не був здійснений і набагато пізніше [4].  
У 1860-1870-ті рр. найбільш плідним ученим, який займався вивченням етнічного складу населення Росії був картограф, етнограф,  російський генерал Олександр Ріттіх (1831-1914).
Він продовжив справу, успішно розпочату, але не завершену Петром Кеппеном.  В цей період (1864 р.) Олександр Ріттіх  опубліковав "Атлас народонаселення Західно-Руського краю за віросповіданнями" («Атлас народонаселения Западно-Русского края по исповеданиям»).
Перше видання "Атласу народонаселення Західно-Руського краю за віросповіданнями" – 1862 р. Але даний атлас не був доступний широкій аудиторії й в основному використовувався офіцерами і чиновника. Однак, коли дозвіл на публікацію було отримано, атлас був перевиданий у 1864 р. другим, доповненим, виданням.
Українські землі разом з білоруськими включили до складу так званого "Западно-Русского края". До цього ж утворення увійшли і північно-східні польські землі. Масштаб: 15, 20, 40 верст в англійському дюймі. В атласі подана одна загальна «Карта народонаселення Західно-руського краю за віросповіданням» (виконана двома мовами - російською та французькою) і 9 карт народонаселення окремих губерній за віросповіданням (Могилівська, Вітебська, Мінська, Віленська, Гродненська, Ковенська та три українські: Київська, Подільська та Волинська губернії). На кожній з 9 губернських карт способом якісного фону показану релігійну приналежність населення (православні, католики, лютерани і т. д.). На картах  містяться таблиці конфесійного та національного складу населення.  Як видно з карт, більшість населення західних околиць імперії були православними. Це переважно білоруси та українці. Православні переважають в Гродненській, Київській, Мінській, Могилівській, Подільській та Вітебській губерніях. У Віленській та Ковенській губерніях більшість населення були католиками. Тут вперше на етнографічній карті російського виробництва виділені території розміщення малоросів (українців), великоросів  і білорусів.
При складанні атласу автор залучив різноманітні джерела. Зокрема були використовував матеріали церковного обрахунку, адміністративно-поліцейських обчислень, праці та неопубліковані матеріали Петра Кеппена, а також так звані "огляди" (складені офіцерами Російського генерального штабу).
 Хоча О.Ф.Ріттіх неодноразово посилається на матеріали П. І. Кеппена, але явну перевагу все ж віддає даним Генерального штабу і М.Лебьодкіна. Дані М.Лебьодкіна О.Ф.Ріттіх застосував в обробленому вигляді. У нього вже не згадуються поляни, древляни, волиняни і т. п. Проте надмірно довірливе ставлення до такого етнічного маркера, як віросповідання жителів, і недооцінка тих даних П.І.Кеппена, що ґрунтуються на ознаці «народної мови», привели його до неправильних висновків [4].  
Цей атлас витримав кілька видань, він і сьогодні не втратив свого значення і представляє великий інтерес.
1875 р. Олександр Ріттіх опублікував працю «Племенной состав контингентов русской армии и мужского населения Европейской России», в якій подано докладні поповітові дані про етнічний склад населення Росії (крім Сибіру і Середньої Азії) станом на 1867 р.
Український етнос тут вказаний особливою графою. В цьому відношенні праця О.Ф.Ріттіха становить особливий інтерес. У ній вперше в російській історіографіі містяться досить докладні дані про українців. Однак не можна не відзначити, що в дослідженні міститься чимало неточностей. Так, у Таврійській губернії всі українці віднесені до росіян, хоча перші тут тоді абсолютно переважали. В Костянтиноградському повіті Полтавської губернії, навпаки, не вказані російські селяни-однодворці, хоча їх тут було чимало[4].  
Тоді ж, у 1875 р., за наказом та дорученням Імператорського Російського географічного товариства, О. Ріттіхом  була складена «Етнографічна карта Європейської Росії» («Этнографическая карта Европейской России»). Від карти Петра Кеппена вона відрізняється більшим масштабом і охопленням ширшої території (тут показані західні губернії Росії, Фінляндія і Закавказзя). Крім того, тут вперше виділені території переважного розміщення українців, росіян, і білорусів. Масштаб мапи 1:2 520 000 (60 верст у дюймі). Віддруковано в С. Петербурзі в картографічному закладі Олексія Ільїна.
Джерелом інформації для карти послужили матеріали ревізії 1858 р.; матеріали зібрані Петром Кеппеном, зокрема, невикористані ним церковно-приходські списки священиків та матеріали місцевих адміністративних обчислень, передані вченим Російському географічному товариству; результати «описів» офіцерів Генерального штабу 1860-х рр., зокрема описи західних губерній Російської монархії;  списки населених пунктів, складені в ті ж роки Центральним статистичним комітетом Міністерства внутрішніх справ. З цього видно, що О. Ріттіх опинився у набагато кращому положенні при складанні етнографічної карти, оскільки зміг залучити найрізноманітніші джерела різного ступеня точності і достовірності.
Всього на карті показано 46 народів, що населяли теперішні території Європейської Росії, України, Білорусі, Молдови та частин Прибалтійських та Закавказьких країн. Серед слов'ян автор окремо виділяє такі етноси, як малоруси (українці), білоруси, великоруси (росіяни), болгари, поляки та ін.
Відразу ж після виходу карти вона була відправлена на Міжнародний географічний конгрес у Францію, де була удостоєна найвищої нагороди. Але автору не вдалося уникнути багатьох неточностей. Всупереч даним ревізії українське населення материкової частини Таврійської губернії зараховане до великоросів. Ця так звана  “помилка Ріттіха” пізніше потрапила в закордонні картографічні видання, що стало підставою для сумнівів в українському характері Північної Таврії на картах новоутворених держав 1918-1921 рр. На помилку було свого часу вказано класиком радянської та російської етнодемогафії В.Кабузаном.
У 1878 р. виходить німецькомовна «Етнографічна карта Росії» («Еthnographische karte von Russland») О. Ріттіха. Росіяни позначені як Gross-Russen, українці – Klein-Russen, білоруси – Weiss-Russen.
1885 р. Олександр Ріттіх опублікував у Варшаві працю «Славянский мир: Историко-географическое и этнографическое исследование».  До книги ввійшла «Карта західних та південних слов’ян» ("КАРТА ЗАПАДНЫХЪ И ЮЖНЫХЪ СЛАВЯНЪ"). Масштаб мапи 1:2 520 000 (60 верст у дюймі). Автор виділяє серед слов’ян 11 етносів, серед них малоруси, білоруси, великоруси, поляки, лужичани (тепер мешкають переважно у східній Німеччині, на кордоні з Польщею і Чехією;  в округах Котбус і Дрезден на німецьких землях Саксонія і Бранденбург),  кошуби (тепер проживають на північному заході Польщі), чехо-морави та ін. На мапі добре показано (штриховкою) північну, західну та південно-західну межу поширення українського етносу.
Монографія 1885 р. дійсного члена Російського географічного товариства і Московського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії включає 42 карти-схеми та три кольорові вкладки: 1) «Етнографічну карту Слов'янського світу»; 2) детальну карту Західних і 3) Південних слов'ян. В об'ємному тексті узагальнювався досвід слов'янознавства за кількох десятиліть. Олександр Ріттіх був слов’янознавцем правих, консервативно-монархічних переконань. На таких принципах побудована його і монографія. Як пише сам Ріттіх, особливо цінними для нього були: «Слов'янські старожитності» чеського вченого Павела Шафарика (він їх цитує по німецькому виданню «Slavische Alterthruemer», 1844 р., хоча російський переклад О. Бодянського був опублікований Московським університетом ще в 1847 р.); «Зібрання творів» О. Ф. Гільфердінга (особливо про балтійських слов'ян); атлас старовинних карт Меркатора («Weltbuch», Amsterdam, 1607), «Карпатську Русь» Головацького. та ін.
Що стосується західних слов'ян, Олександр Ріттіх в своїй праці серед них згадує племена укрів (рос. - укров, укранов), що проживали біля річки Укри.  З історичних джерел відомо, що західнослов'янське плем'я (чи племінний союз) украни, укряни або укри (нім. Ukranen, Ukrer, Vukraner; пол. Wkrzanie, Wkrzanowie)  заселяло у 6—12 ст. землі навколо річки Укер (нім. Ucker), в регіоні, й до сьогодні зветься Укермарк (нім. Uckermark) в Німеччині. Також на польсько-німецькому кордоні розташоване місто Уккермунде.
Річка "Укра"  показана на карті (стор. 134). На стор. 49 цитата:  «Укране сидѣли на Укрѣ, Гаволѣ и но Финнову протоку, но Одрѣ, къ югу отъ Ратаръ. Ихъ города былм: Пустоволкъ, тенерь Пасевалкъ и Пренцлавъ; тотъ и другой на р. Укрѣ».
Укра або Укер (пол. Wkra, нім. Ucker) — річка довжиною 103 км на північному сході Німеччини, недалеко від польського кордону, протікає в землі Бранденбург (де називається як «Укер», нім. Ucker) і Мекленбург-Передня Померанія (де вже називається «Ікер», нім. Uecker). Назва річки походить від історичного слов'янського племені укри, що мешкало тут у VI-XII століттях, яку вони іменували відповідно своєї назви племені Укри (цит. за Таранець В. Г. «Українці: етнос і мова», 2013).
Нижче на тій же сторінці Олександр Ріттіх називає укрів «українцями» (до їх складу входило плем'я «Речане» - проживали  по річці Одрі). Цитата: «…Рѣчане жили, вѣроятно, по Одрѣ, занимались гонкой плотовъ и составляли только отдѣлъ [т.е. составляющую часть] Украинцевъ, Укровъ». На карті на стор. 45 ми бачимо племена Украйнов і поруч - плем'я Речан, що входило до їх складу. На стор. 86, автор відзначає існування населеної слов'янами області «Крайна» - на території Австрії, Словенії та Північної Італії. Цитата: «Крайна это часть Каринтіи, которая граничила съ Фріулемъ. Ее иначе зовутъ Украинскою мархіею. Тянулась она no Савѣ и по границѣ Фріуля. Съ V ст. мѣстность эта назвалась Крайною, т. е. такою же, какую мы встрѣчаемъ y Галичанъ въ Карпатахъ и подобную же на Руси».
Сучасна Крайна або Країна (словен. Krajina, vojvodstvo Kranjsko; нім. Krain, лат. Carnia, Carniolia) — область в Словенії, що займає велику частину країни, з центром в столиці цієї країни — Любляні. У минулому — герцогство і коронна земля (Kronland) Австро-Угорщини. Вперше згадується в 973 р. як частина герцогства Каринтія.
Як бачимо, не тільки сучасні українці, але й  інші слов'янські племена мали в минулому схожі назви («укри», «Укра»), і області ("Крайна") і т. д.
У 1866 р. в Санкт-Петербурзі була опублікована "Карта Росії і племена, що її населяють" («Карта России и племена ее населяющие»), складена Нестором Теребеневим (видавництво М. Л. Свєшнікова). Літографія. Мапа цікава не тільки географічно, але і графічно. Це твір типографського мистецтва складається з двох карт: «Карта Європейської Росії» та «Карта Азіатської Росії і Американських володінь». По периметру карти знаходиться 21 клеймо із зображенням 55 основних та малих народів та народностей, що населяли Росію. Народи зображено в традиційних костюмах. Найбільш численні – великороси, малороси (українці) і білоруси зображені ліворуч і праворуч від державного герба. Оформлення карти виконано у стилі історизму із зверненням до імперського стилю наполеонівської епохи.
Певну позитивну роль у розвитку етнографії зіграв Слов'янський з'їзд 1867 р., приурочений до Всеросійської етнографічної виставки, який став великою подією в культурному житті слов'янських країн і народів. У 1867 р., можливо спеціально підготовлена до з'їзду, вийшла з друку «Етнографічна карта слов'янських народностей» («Этнографическая карта славянских народностей»)  Михайла  Мирковича (1836-1891; генерал-лейтенант, картограф), що охоплює територію Європейської Росії, Кавказу та європейських держав.
Масштаб мапи  1:4 200 000. У пояснювальній записці М. Миркович детально описав, якими джерелами користувався при складанні своєї карти. Основним джерелом була карта П. Шафарика. Автор використав і дані карт Петра Кеппена. Карта М. Мирковича витримала кілька видань (1874 р., 1877 р. та ін.). Видання 1874 р. було доповнене О. Ріттіхом.  До видання 1877 р. було додано статистичні таблиці, які показують розподіл слов'ян по державах і народах, а також за віросповіданням, азбукам і літературним мовам (складені відомим філологом-славістом професором А. С. Будиловичем).
М. Ф. Миркович, як і більшість російських етнографів та картографів цього часу, не виділяє окремо українського та білоруського етносів. В легенді карти позначені лише росіяни. Крім росіян, серед слов’янських народів виділено поляків, чехів, словаків, болгар, словенців, хорватів, сербів та лужан.
У 1868 р. в Празі, чеський етнограф та історик Карел Яромир Ербен (Karel Jaromír Erben; 1811-1870) видає етнографічну «Карту слов'янського світу» («Мара Slovanskèho Svèta»).
Карта складена на основі власного польового етнографічного матеріалу. Крім того автор використав вже опубліковані карти Павла Шафарика, французького мандрівника Гійома Лежана і М. Ф. Мирковича. Масштаб мапи 1:6 400 000. Українські етнічні території охоплені лише частково. Це, зокрема, Буковина (Чернівці, Хотин), Бессарабія (Одеса), частково Поділля (Бар, Умань). Український етнос у легенді карти позначено як Rusovi. Мапу укладено способом якісного фону та етнічних територій. Крім українців, зображено розселення 9 інших народів. Щодо українсько-молдавського  (К. Ербан виділяє тільки румунів) прикордоння, то тут автор допускає багато похибок. Українсько-румунська (молдавська) межа проходить через Хотин, Балту, Чернівці віднесено до румунської етнічної території і т. д.
1869 р. виходить друком карта "Експансія слов'янського населення в Туреччині та на суміжних територіях" ("Die Ausdehnung der Slaven in der Türkei und den angrenzenden Gebieten") німецького географа та картографа Августа Петерманна (August Heinrich Petermann; 1822-1878).
Масштаб мапи 1:3 700 000. Українці, що проживають в межах Австро-Угорської імперії позначені як Рутени (Ruthenen), а українці Російської імперії  - Руси (Russen). В межах української етнічної території, що її охоплює карта, автор виділяє наступні історико-географічні області: Київ, Україна (UKRAINE), Полтава, Поділля, Галичина, Бессарабія та Херсон. На карті виразно показано орографічні та гідрологічні обєкти, державні та деякі адміністративні кордони, населені пункти і т. д.
В 1877 р., у Німеччині, була опублікована ще одна етнографічна карта Августа Петерманна, яка охоплює українські етнічні землі "Етнографічна карта Російської імперії" (“ETHNOGRAPHISCHE KARTE DES RUSSISCHEN REICHES (…) Hauptsächlich nach Rittich und Venjukoff VON A. PETERMANN”). Масштаб мапи 1:20 000 000, формат - 33x42 cм. Видавництво C.Hellfahrth in Gotha. У легенді карти серед слов'ян автор виділяє: русів (Russen), поляків та болгар. На відміну від "Атласу народонаселення Західно-Руського краю за віросповіданнями" О. Ріттіха (1862, 1864 рр.) де виділені території переважного розміщення малоросів (українців), великоросів і білорусів, на даній карті всі вони об’єднані під спільною назвою Руси (Russen).
1869 р., у Львові, історик, культурний діяч, священик УГКЦ  Василь Степанович Ільницький (1823-1895) під псевдонімом Денис з Покуття опублікував працю “Вісти про землю і дії Русинів”. До цієї історичної праці було долучено “Карту малоруського народа”.

Карта чорно-біла, форматом 35,5 х 48 см. На ній позначено гідромережу, більші населені пункти, Карпатські гори. Українські етнічні межі механічно скопійовані з карти П. Шафарика “Слов’янські землі” (Прага, 1842) на недосконалу картографічну основу. На нашу думку, це стало причиною того, що Чернівці опинились поза українською етнічною територією (на відміну від Шафарикової карти), а міста Пряшів (на карті — Еперієс), Ужгород, Мукачеве, Балта, Влодава, Миропілля, Бєлгород та ін. позначені неправильно. Крім того, не включено до української етнічної території Кубань, яка на карті П. Шафарика позначена як українська. Територію розселення русинів-українців у нарисі В. Ільницький окреслив дуже загально: “Від Вислоки ріки, аж по ріку Дон, від Прип’яті до середнього Дніпра, аж по-за Карпати і по Чорне Море розпростронюються границі Русинів” [28].   
ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ
Вагомий вклад у розвиток і становлення української етнічної картографії зробили П. Чубинський та К. Михальчук. "Карта южно-русских наречий и говоров" етнографа П. Чубинського і мовознавця К. Михальчука (1871 р.). Мапа була підготовлена за матеріалами етнографічних та мовознавчих досліджень Російського географічного товариства та укладена приватним землеміром К. Маржецьким. Як зазначено на мапі, вони виконана за вказівкою П. Чубинського та К. Михальчука. Це перша українська діалектологічна карта, автором якої був К. Михальчук.
Щодо ролі П. Чубинського у створенні карти, то вона, можливо, звелась до того, що всі свої нотатки щодо визначення мовних кордонів українців він передав К. Михальчуку для більш ґрунтовного опрацювання [28].
КОСТЯНТИН МИХАЛЬЧУК
 
Протягом року (літо 1869 — літо 1870) П. Чубинський здійснив три поїздки (дві літні і одну зимову), які охопили 50 повітів краю. Записувати етнографічні матеріали у цих мандрівках йому допомагав І. А. Чередниченко, до третьої був запрошений В. Х. Кравцов. У 59-ти місцевостях було зроблено записи українських говорів [28].  
Науковцями було закартографовано етнічні українські землі, а це територія сучасних України, Росії, Білорусі, Польщі, Угорщини, Румунії, Словаччин та Молдови (Волинська, Подільська, Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська, Гродненська, Мінська, Люблінська, Сідлецька, Курська, Воронезька та Павловська губернії; Галичина, Лемківщина, Буковина, Північно-Західна частина Бессарабії, Акерманщина, Крим, Кубанщина, Ставропілля, Північний Кавказ та ін.).
Вперше методом автопсії було визначено приналежність до української етнічної території повітів чи їх частин, де українці межували з іншими народами, але ці повіти не належали до т. зв. української групи. У Гродненській губернії — це Брест-Литовський і Кобринський повіти, значна частина Пружанського і невеликі частини Слонімського і Більського. У Мінській губернії — це Пінський повіт і більша частина Мозирського. У Північно-Західній частині Бессарабії — це Хотинський (біля половини населення — українці), Ясський (менше 10 %) і Сороцький (1/6 населення) повіти. У Царстві Польському: у Люблінській губернії — Холмський, Грубешівський, Томашівський, Білгорайський, Замостський, Красноставський, Любартівський та Янівський повіти; у Сідлецькій губернії — Влодавський, Радинський, Більський, Соколовський і Костянтинівський повіти [28].  
Розмір карти 68х75 см. Масштаб – 1 : 2 520 000. Надрукована в «Друкарні і Хромо-Літографії А. Траншеля» в Санкт-Петербурзі. Мапа була опублікована у роботі К. Михальчука  «Наречия, под наречия и говоры южной России в связи с наречиями Галичины» (в книзі «Труды этногр.-стат. экспедиции в Западнорус. Край», т. 7, в. 1. СПб., 1872. - C. 453-512).
Карта кольорова, позначено невелику кількість населених пунктів, державні та адміністративні кордони, рельєф, гідрографію. Підписи подано староруською мовою.
 Ареал  «південноруських наріч та говірок» (домінування української мови на середину ХІХ ст.) позначається  червоною лінією. Мапу укладено способом якісного фону та етнічних територій. Крім українців, зображено розселення 13 інших народів. Додатковим навантаженням на карті є позначення їх арабськими цифрами.  
На карті способом якісного фону відображено три основні українські говірки: українська, поліська, червоноруська (русинська), що у свою чергу поділяються на 17 діалектів. Тут даний спосіб має декілька зображувальних засобів: кольоровий фон та штриховку різного рисунку. Саме це дозволяє відобразити різноманітність «разнорычія». Наприклад, «Пинско-Волынское», «Средне-Украинское-Полышкое», «Волынско-Украинское» (українські наріччя); «Королевское», «Заблудовское», «Мозырское» (польські наріччя) тощо. А також на карті додатково позначені великими буквами латинського алфавіту «поднарычія», маленькими буквами латинського алфавіту – «разнорычія», римськими цифрами – «нарычія». Способом кількісного фону, штриховкою, підписами маленькими буквами латинського алфавіту з апострофом зображено відсоток «южн.-руссовъ, въ смъеси съ Велик.-Россами» до 60% і до 80% [19].  
Українські етнічні межі зображено так [28]:
Українсько-польська етнічна межа починається у Гродненській губернії південніше Білостока, іде на південь через річку Нарву до Більська, досягає Західного Бугу, по ній — на північний захід до Дрогичина, іде, звиваючись, на південь через Люблінську губернію до Сідльця, Радина, по річці Вепр до Красностава, на захід до Янова, знову на південь до галицького кордону і далі до Ярослава, повертає на південний захід до Дубецька, проходить на південь від Ясла і Старого Санчу і сягає кордону з Угорським королівством, охопивши таким чином Північну Лемківщину.
Українсько-словацька етнічна межа тягнеться, звиваючись, на південний схід, охоплює Південну Лемківщину, де українці розселені понад Попрадом, Гернадом, Топлею, Ондавою і доходить до Ужу.
Українсько-угорська етнічна межа іде від Ужу на південний схід до Тиси і Вишевої. Варто зазначити, що українські етнічні межі в Угорській Русі і Буковині зображені на карті без означення місцевостей, через які вони проходять.
Українсько-румунська етнічна межа звивистою лінією проходить на південний схід до кордону з Буковиною, піднімається на північ до Чернівців, досягає Дністра, на правому березі якого охоплює Хотин і Малинці, йде по Дністру та його правим берегом на південний схід до Сороків, входить на південь українським півостровом у Бессарабію до Більців, знову йде по Дністру, повертає на схід до Балти, понад Ягорлик прямує на південь до Дністра, його лівим берегом попри Тирасполь до Овідіополя; далі охоплює Акерманщину, вклинюючись українським півостровом у Південну Бессарабію, і доходить до дельти Дунаю.
Українсько-білоруська етнічна межа починається на південь від Білостока і прямує на південний схід до Межевичів, по річці Шара до Огинського каналу і далі до Прип’яті, по якій тягнеться на схід до Мозиря і на південний схід до Дніпра, по Дніпру піднімається на північ, відтак скручує на схід до Десни. Стародубщина не внесена до української території, хоч означена як така, де розповсюджений, за автором, власнесіверський різновид поліського наріччя.
Українсько-російська етнічна межа йде від Десни по кордону Чернігівської губернії, охоплює Південну частину Курської губернії, половину Воронезької губернії, охоплює на лівому березі Дону околиці Павловська, від Дону на південь від Богучар іде у південно-західному напрямі кордонами Воронезької і Харківської губерній з Землею Війська Донського, доходить до Сіверського Дінця біля Слов’яносербська, тримаючись правого берега доходить до його гирла і Дону та тягнеться на південь до річки Кубань і нею на захід, охоплюючи таким чином Північну частину Кубанщини (на карті — Земля Військ Чорноморських). Ставропілля і Північний Кавказ означені як територія, де разом з росіянами українці складають 80 %. Територія обабіч нижньої течії Дону зазначена як така, де українці з росіянами становлять 60 %. Крим позначено татарським, крім північної частини Керченського півострова і Арабатської стрілки.
У цьому ж VII тому праці П. П. Чубинського додано ще дві карти, укладені приватним землеміром К. Маржецьким: «Карта еврейскаго населенія Юго-Западнаго края» та «Карта католиковъ, а въ томъ числъ и поляковъ Юго-Западнаго края». На мапах зазначено, що вони виконані за вказівкою П. Чубинського. Роки укладання мап точно невідомі (1870 р. або 1871 р.).  Ці карти є дуже схожими між собою, адже мають ідентичну  географічну  та математичну  основаи, а також подібний тематичний зміст. Розмір обох мап 45×57 см, масштаб – 1: 1 260 000. На мапах закартографовано територію українських губерній - Волинську, Київську та Подільську. На картах зображено державні кордони та межі адміністративно – територіальних одиниць (губерній, повітів). Добре показано гідрографічну сітку та  населені пункти.
Цінність цих карт полягає в тому, що на них детально відображено розселення євреїв та католиків на різних територіальних рівнях (від повітів до міст та сіл) на теренах нашої держави. Ці карти є першими такими картографічними творами, тому залишаються дуже важливим джерелом знань про етнографічну територію України [19].  
«Докладний атлас Російської імперії з планами головних міст» («Подробный атлас Россiйской имперiи съ планами главныхъ городовъ», Картграфическое заведение А. Ильина, С-Петербургъ, 1871) містить 70 географічних карт російських губерній, країв і областей з планами губернських центрів. Виданий атлас картографічним закладом російського генерала, картографа Олексія Ільїна (1834-1889).
Крім того, в атласі вміщено кілька тематичних карт Росії (орогідрографічна, етнографічна, адміністративна тощо). Карти Атласу були довгий час найточнішими і найдетальнішими картами губерній Російської імперії. Атлас був єдиним великим виданням такого роду. На «Етнографічній карті Європи» способом якісного фону позначені: малороси (українці), великороси, білоруси і т. д.
В цьому ж атласі поміщена і  «Етнографічна карта європейської Росії» («Этнографическая карта европейской Россiи»). В легенді мапи, способом якісного фону,  показано  36 народів. Українці, білоруси та росіяни позначено одним кольором (зеленим), межі між даними етносами не показано.
Картографічний заклад Олексія Ільїна у 1884 р. видає мапу «Этнографическая карта русского народа в Европейской России и Австрии с показанием племенных его подразделений на великороссов, малороссов и белоруссов». Ареал цих трьох етносів позначено одним кольором (коричневим). На кольоровий фон нанесено штриховку різного рисунку. Для української етнічної території вона коса, для білоруської – пряма. Російський етнос подано на карті без штриховки. Власне штриховка дозволяє показати відмінність між етносами. Галицькі українці на карті позначені як «ГАЛИЦКІЕ РУССКІЕ». Кубань на карті показана як українська етнічна територія, а Лівобережжя Херсонщини як – російська. Берестейщина, Пінщина, Стародубщина теж відносяться до українських етнічних земель.
Мапа українського лінгвіста, етнографа, фольклориста Якова Головацького (1814-1888) “Етнографічна карта руського народонаселення в Галичині, північно-східній Угорщині і Буковині” ("Этнографическая карта русскаго народонаселения Галичины, северо-восточной Угрии и Буковины“) надрукована 1875 р., як додаток до праці - «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», у видавництві Ф. Кьоке.
Тритомна етнографічна праця Я. Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», опублікована у 1863–1878 рр. в «Чтениях» Товариства історії і древностей російських при Московському університеті.
За основу для мапи Я. Головацький взяв найбільш ґрунтовну на той час “Етнографічну карту Австрійської монархії” К. Черніґа 1855 р. видання, до якої вніс виправлення, замінивши польські, німецькі й угорські назви місцевостей на народні українські (руські),  але зрусифіковані назви. Масштаб мапи 1 : 1 600 000, формат 39,5 х 50 см.  На карті позначено гідромережу, політичні й адміністративні кордони, залізниці, головні дороги, гори, міста і села, червоною фарбою підкреслено ті місцевості, де були записані Я. Головацьким народні пісні, або які згадуються у піснях. Адміністративні одиниці (округи і комітати) пронумеровані. Окремо на карті подано політико-адміністративний поділ Галичини й Угорщини з відповідним номером, що відповідає нумерації на карті. Способами якісного фону і ареалів зображено розселення шести народів, українців (у легенді — “русское населеніе”) — зеленим кольором. Крім карти К. Черніґа вчений використав праці Я. Чапловича, П. Шафарика, А. Фікера, Р. Фрьоліха, В. Кельсієва, І. Ступницького, В. Поля, Г. Шараневича, Д. Зубрицького. Для позначення топографічних назв Я. Головацький опирався на найкращі на той час мапи Й. Лісґаніґа, К. Куммерсберґа, Л. Шедіуса.
Яків Головацький планував долучити мапу до збірника народних пісень Галичини, Північно-Східної Угорщини і Буковини, працю над яким він почав ще у 30-х роках ХІХ ст. Редактором і керівником видання був славіст і історик О. Бодянський. Основні етапи укладання карти, як і про роботу над збірником загалом, викладено у листах Я. Головацького до О. Бодянського. Про початок роботи над мапою йде мова у листі Я. Головацького від 31 серпня 1873 р., де повідомляється, що виготовлення “Етнографічної карти...” він замовив у Відні, оскільки там зручніше знайти коректора-галичанина, який зможе краще припильнувати хід роботи над мапою. Більш докладно про виготовлення карти йдеться у листі від 4 січня 1874 р. Я. Головацький інформує, що його брат Іван Федорович замовив гравірування “Етнографічної карти…” у Відні у майстерні А. Кнорра. В обов’язки брата входило не тільки пильнувати загалом за ходом роботи над картою, але також написати на скелеті мапи назви російською мовою замість надрукованих латинськими буквами і віддати на гравірування. У листі від 18 грудня 1875 р. Я. Головацький повідомляє О. Бодянського, що “Етнографічна карта…” готова, і ящик з географічними мапами вже прямує залізницею, а після отримання буде відправлений О. Бодянському. Ця інформація вкрай важлива, оскільки допомогла встановити рік видання мапи — 1875 (карта не датована). До цього часу українські вчені й дослідники датували карту переважно 1878 р. — часом публікації першого тому “Народних пісень Галицької і Угорської Русі”, до котрого вона була додана. Проте згадана карта долучалась до двох праць вченого: вперше — до другої частини статті “Карпатська Русь” (СПб., 1877), поміщеної у “Слов’янському збірнику”, який видавало С.-Петербурзьке слов’янське благодійне товариство, вдруге — до першого тому збірника “Народних пісень Галицької і Угорської Русі” (Москва, 1878), що опублікувало Товариство історії і старожитностей російських при Московському університеті. Своє завдання Я. Головацький вбачав у нанесенні на карту місцевої топонімії. Варто зазначити, що проблемі позначення на картах місцевих слов’янських назв вчений приділяв велику увагу. 1884 р. він опублікував “Географічний словник західнослов’янських і південнослов’янських земель і прилеглих держав” з картою, в якому подав місцеві слов’янські назви географічних об’єктів та їх відповідники іншими мовами, а також пропонував порівняти найкращі російські географічні карти з його словником [28].  
У статті “Карпатська Русь” Я. Головацький зазначав, що при розмежуванні народностей виникають непереборні труднощі. Причиною цього є ненадійність офіційної австрійської статистики щодо руського населення. Тому більш точними даними оперує статистика духовних відомств. Я. Головацький зазначав, що кожен священик має, крім метричних книг, ще й списки усіх жителів парафії. Ці списки постійно доповнюються і
виправляються. За ними священики подають до консисторій щорічні звіти. В угорських єпархіях зазначається також мова народу в певній місцевості, тобто мова, якою священик говорить проповіді, навчає дітей і звертається до своїх прихожан. На думку Я. Головацького, ці списки і звіти — найкращий критерій для вивчення руської народності. Щодо Галичини, то вчений зазначав, що майже всі уніати за походженням — руські. Проте, на думку вченого, основою для визначення етнічних меж народу має бути мова, як найбільш правильна ознака народності. У поясненнях до “Етнографічної карти…” Я. Головацький зазначав, що межі народностей проведені на мапі на основі мови чи наріччя, яким говорить народ [28].  
Українські етнічні межі зображено так [28]:
Українсько-польська етнічна межа починається у підросійській частині України на північний схід від Фрамполя і йде на південний захід до Білгорая і Крешова, тягнеться у південно-східному напрямі галицьким кордоном до Тарногорода і адміністративного кордону Перемишльського повіту, по цьому кордону йде до Дубецька і Сяноцького повіту, проходить через місцевості Березів, Риманів, переходить у Ясельський повіт і проходить на південь від Дуклі, Скальника, Горлиць, Грибова, Нового Санчу і по Сандецькому повіті йде на південь до Північної і на захід вздовж кордону з Угорщиною. У Перемишльському повіті етнічна межа входить на схід в українську етнічну територію польським півостровом до Ярослава і Радимна і з півночі біля Дубецька. Український острів зображено в Ясельському повіті, який охоплює населені пункти Опарівка і Красна.
Українсько-словацька етнічна межа починається на галицько-угорському кордоні на південь від Кростенки і тягнеться у південно-східному напрямі через Списький комітат до Старої Любовні, через Шариський комітат — до Плавця і Кам’яниці, між якими входить у південно-західному напрямі у словацьку етнічну територію великим українським півостровом, від Кам’яниці прямує у південно-східному напрямі до Сабінова, відтак на північ до Ґаболтова, оминаючи який, іде на схід до Стебника, за Зборовом повертає на південь до Біловежі, Ґіральтівців і Ганушавців, далі йде на схід через Земплинський комітат до Турян і Стропкова, відтак, звиваючись, на південний схід до Грушова, Стакчина, оминаючи Снину, на південний захід, входить до Ужанського комітату, через який тягнеться у південно-східному напрямі до Ужгорода.
Від Ужгорода починається українсько-угорська етнічна межа, яка йде далі по цьому ж комітаті до Холмця, у тому ж напрямі прямує через Берег-Угоцький комітат до Гаті, оминаючи з півночі Мукачеве і Залужжя, доходить до Барбового, Вилока, Гальмина й Угочі.
Українсько-румунська етнічна межа починається у Берег-Угоцькому
комітаті на схід від Угочі, іде у південно-східному напрямі по кордону Мармароського і Сатмарського комітатів, на південь від Тячева повертає на схід і тягнеться через Мармароський комітат до Довгополя і Великого Бичкова, далі прямує на південний схід до Петрови, Руськови, Вишова, відтак на схід до Борші і кордону з Буковиною, по цьому кордону — до Кирлібаби і через Буковину на північний схід до Арджела, потім на північ до річок Сучава і Серет, далі на північний схід попри Давидівці і Сторожинець до Чернівців, Садгори і Малого Кучурова, по кордону з Російською імперією йде на південний схід до Новоселиці, відтак на північний схід до Хотина і Дністра. Біля міста Серет зображено, як і в К. Черніґа, український острів.
„Етнографічна карта Європейської Туреччини..."  („Ethnographische Karte der europäischen Türkei und ihrer Dependenzen zur Zeit des Beginns des Krieges von 1877 von Karl Sax, K. und K. Österreich-ungarischer Konsul in Adrianopel”  Карла Закса (Carl Sax) - австрійського дипломата в Туреччині.  Видавництво "Gerold in Komm". Масштаб мапи 1: 3 800 000. Відень 1878 р. Протягом 17 років збирав матеріали з етнографії Балканського півострова. Опублікував етнічну карту на Балканський регіон. Австрійське географічне товариство високо оцінило наукову достовірність  його карти. В легенді карти показано взаємозв'язок етнічності й конфесійності. В районі Кілії (гирло Дуню) позначені Russen.
Німецький відомий географ та етнограф  Ріхарда Андре (Richard Andree; 1835-1912) видав в цей час (1880 р.) німецькомовну «Карту народів Австро-Угорщини» («Volkerkarte von Österreich-Ungarn»).
Масштаб мапи 1:4 000 000. Українці, що проживають в межах Австро-Угорської імперії, позначені як Рутени (Ruthenen).
У наступному році Ріхард Андре видає ще дві етнографічні німецькомовні мапи. Перша - «Religions in Austria-Hungary, Andrees Allgemeiner Handatlas, 1st Edition, Leipzig (Germany) 1881, Page 48, Map 2». Масштаб карти 1:7 000 000. Українці, що проживають в межах Австро-Угорської імперії, позначені як Рутени (Ruthenen) та Малоруси (Klein-Russen) - світло-зеленим кольором. Друга - «Карта народів Росії» («Volkerkarte von Russland»), яка опублікована у атласі «Andrees Allgemeiner Handatlas». Масштаб мапи 1:13 300 000. На ній способом якісного фону виділено розселення 38 народів. Українці названі – Ruthenen та Klein-Russen.

Кубань та вся Слобожанщина (включаючи Курщину та Вороніжщину) показані як українські етнічні землі.
Атлас «Andrees Allgemeiner Handatlas» названий на честь Ріхарда Андре  видавався в кількох німецьких і закордонних видань з 1881 р. і до 1937 р. Етнічні мапи з атласу  від 1881 р., ідентично відтворені у виданому на 5 років пізніше Четвертому  виданні (1885-1890 рр.) «Енциклопедичного словника Мейера» (Joseph Meyer), Лейпциг (Leipzig). У цьому    виданні «Енциклопедичного словника Мейера» (Leipzig), поміщена мапа Ріхарда  Андре «Європа. Карта народів і мов» («Europa. Volker- und Sprachenkart»). Масштаб 1:25 000 000. Українці Австро-Угорщини позначені як Рутени (Ruthenen), українці Росії - Малоруси (Klein-Russen) - світло-зеленим кольором. 
У 14 виданні (1892-1895) «Енциклопедії Брокгауз» публікується ще одна німецькомовна мапа Ріхарда Андре «Етнографічна карта Європи» («Ethnographische karte von Europa»).  Місце видання – Лейпциг (Leipzig). Масштаб мапи 1:21 000 000. Ареал українців, росіян та білорусів на карті позначений одним світло-зеленим кольором. Але межі між цими етносами чітко проведені ізолінією. Українці названі – Ruthenen та Klein-Russen.
У 1895 р. вийшов друком англомовний варіант мапи  Ріхарда  Андре «Етнографічна карта Європи» («Etnographic map of Europe»). Масштаб 1:20 000 000. Мапу доповнюють чотири карти-врізки (праворуч). Українські етнічні землі розділені між двома імперіями (Австро-Угорською та Російською). Українці Галичини, Буковини та Закарпаття (австро-угорські піддані) позначені на мапі як  Ruthenes (рутени), а українці Росії - Little Russians (малоруси), росіяни відповідно - Great Russians (великоруси), білоруси -  White Russians. Автор об'єднує  в одину групу "Східні слов'яни" три ці етноси і на карті вони показані одним світло-зеленим кольором. Етнічні межі між ними  проведено ізолінією червоного кольору. Аналогічна ситуація і з групами "Західні слов'яни" та "Південні слов'яни", де межі між окремими етносами теж проведені. До української етнічної території належить Кубань, вся Слобожанщина (включаючи частину території теперішньої Росії), Стародубщина, Пінщина, Берестейщина і т.д.
1900 р. в російській енциклопедії Брокгауза і Ефрона було теж опубліковано «Етнографічну карта Австро-Угорщини» Ріхарда  Андре. Мапа була поміщена, як ілюстрація,  до статті "Слов'яни".
У четвертому  виданні (1885-1850 рр.) «Енциклопедичного словника Мейера»  поміщена мапа «Європа. Карта народів і мов» («Europa. Volker- und Sprachenkart»). Масштаб 1:25 000 000. Як і на карті Ріхарда  Андре українці Австро-Угорщини позначені як Рутени (Ruthenen), українці Росії - Малоруси (Klein-Russen) - світло-зеленим кольором.
На  картах Ріхарда Андре крайній західний етнічний ареал розселення українців (рутенів) доходить  до рік Попраду, Ториси й Горнаду, включно з долинами рік Топлі, Ондави й Лаборця (Свіржави), до міст Кошице й Пряшева. Крайніми північно-східними форпостами сусідніх словацької та німецької етнічних територій були міста й поселення Левоча, Пряшів, Гельниця, Будимир, Кошице.
1885 р. публікується четверте видання трьохтомної праці А. Марга «Військова географія» («La Géographie militaire de A. Marga») (Париж)  де поміщено «Етнографічну карту Європи» («Carte Ethnographique de L'Europe»). На карті показано мовні групи та етноси. Словяни позначені одним кольором (світло-зеленим). В межах кольрового фону пунктиром показано межу між етносами. Автор виділяє українців (Peitits Russes, малоросів), білорусів, росіян і т. д. Але на відміну від німецьких та австрійських етнографічних карт, тут українська етнічна територія значно звужена.
Основоположник угорської картографії Мано Когутович (Kogutowicz Manó; 1851-1908), на основі перепису населення 1880 р., видає у Будапешті "Етнографічну карту Угорщини" ("A magyar szent korona országainak ethnográphiai térképe az 1880-ik évi népszámlálás adatai alapján").
Рік видання 1886. Масштаб мапи 1:1 152 000. Способом якісного фону позначено на мапі 10 етносів, що проживали на території Угорського королівства. Серед цих народів є і українці (русини) Закарпаття (на мапі – Ruthen). Межа між українцями та угорцями (на південному заході) пролягає по лінії Ужгород-Мукачево-Хуст. Карта цікава ще тим що на ній поміщена етнічна таблиця по комітатах (жупах). Загальна кількість русинів – 345 187 осіб.
1887 р. товариство “Просвіта” видало у Львові “Карту Галичини, Буковини і Угорської Руси”. Її автором був   галицький український географ Роман Гнатович Заклинський (1852–1931).
Карта долучалась до його книги “Географія Руси. Русь галицька, буковинська і угорська”, що була видана у Львові Товариством “Просвіта” 1887 р. О. Косткевичу належала аутографія укладеної мапи.
Це був фактично перший підручник з географії українських земель в Австро-Угорщині українською мовою, тираж якого становив 2030 примірників. Карта, очевидно, була видана також окремим тиражем, оскільки знайдені нами в бібліотеках примірники надруковані на папері кращої якості, ніж ті, що долучались до книги, її наклад становив 2010 примірників у 1887 р. і вичерпався до 1909 р. [28].  
У 1893 р. для середніх і народних шкіл на вищому рівні "Руським товариством пе­дагогічним у Львові" видано карту "Русь-Україна і Біла Русь" мас­штабу 1:3 700 000, укладену студентами Львівського уні­верситету Мироном Кимаковичем і Любомиром Рожанським. Всього на карті виділено 13 етносів, розміщення русинів-українців відображено жовтим фоном. Карта видана українською мовою у літографічній друкарні А. Пришляка. Як зазначено на мапі, укладена вона на основі карт і етностатистичних даних праць О. Ріттіха (1875), А. Петерманна (1877), Ф. Ле Моньє (1888). Формат карти 58х74 см. Мапа літографована трьома кольорами: жовтим позначено територію розселення українців; зеленим — кордони держав і губерній; блакитним — гідромережу [28].  
У правому верхньому куті розміщена оглядова карта Європи з позначенням української суцільної етнічної території і “Перегляд”, де подано статистичні дані про населення території України, процентне співвідношення українців та представників інших народів на теренах проживання українського народу, короткі відомості про кордони, клімат, ґрунт, “кольонії” (острови компактного проживання українців на етнічних територіях інших народів) України [28].  
Григорій Величко (1863-1932), доктор фі­лософії, професор історії і географії Львівської чоловічої вчи­тельської гімназії, у 1896 р. видає "Народописну карту українсько-руського наро­ду".
Масштаб мапи 1:1 680 000. Карта укладена на замовлення това­риства "Просвіта" у 1893 р. Видана мапа у друкарні А. Андрейчина. Формат карти 80x120 см. Зміст карти розроблено з вико­ристанням найновіших на той час статистичних і картографічних матеріалів. На ній способом якісного фону виділено розселення 19 народів. Українці названі – «українці русини». На мапі показані сусіди українців – росіяни, білоруси, поляки, румуни, мадяри, словаки, татари, черкеси.  Григорій Величко виділив на мапі і діасопрні народи (болгари, німці, вірмени, греки, євреї). Крім того на карту нанесено народи, населені на південний схід від українців (калмики, нагойці, кабардинці, чеченці, киргзи (казахи).
У межах Російської імперії показані границі між губерніями. Мапу доповнюють чотири карти-врізки: 1. «Гіпсометрична карта малоруських земель»; 2. «Осади малоруські в губерніях Самарській і Оренбургській»; 3. «Осади  малоруські в Угорщині полудневій»; 4. «Край Приамурський».
Своїм картами-врізками: «Осади малоруські в губернії Самарській і Оренбургській та «Край Приамурський» Г. Величко, чи невперше, виділив два великі регіони українського колонізаційного освоєння в північно-східній Євразії (Росії), відомі пізніше під назвою «Жовтий клин» і «Зелений клин» відповідно [46].  
У 1897 р. Г. Величко видає "Малу народописну карту українсько-руського народу" масштабу 1:8 000 000. Це зменшений варіант його "Народописної  карти  українсько-руського наро­ду". Мапа була поміщена в календарі "Просвіти" і вийшла накладом 10000 примірників. Літограф карти той же – А. Андрейчин. Від попередньої карти вона відрізняється кращою якістю (особливо кольорове вирішення). Ця  мапа, з огляду на її великий наклад, відіграла ще більшу роль для усвідомлення українцями своєї національної ідентичності та формування української політичної нації.
В цьому ж році у Парижі  вийшов як додаток до статті Ф. Вовка, франкомовний варіант даної карти.
У 1896 р. Г. Величко також розробив для своєї праці «Вплив вітрів на
асиметрію долин  в сіхдеоєвропейської низини» невелику карту «Всідноєвропейська низовина» («Східноєвропейська рівнина»).
Угорська "Етнографічна карта Європи" ("Európa néprajzi térkép"). Рік видання 1895.  Видавництво:  Posner Károly Lajos  és fia.  Розмір листа: 23,8х29,5 см. Автор на мапі виділяє  українців (малоруси - Kis-Oroszok), білорусів (Feher-Oroszok) та росіян (великоруси - Nagy-Oroszok). Але в легенді карти об'єднує їх під загальною назвою – руси (Oroszok). Крім малорусів  (Kis-Oroszok) на півдні України позначено ще один український субетнос - V. ruthenek.
Висновки та перспективи розвитку. Сьогодні етнографічні карти потребують всебічного вивчення та дослідження. Перші українські етнічні карти мають різну наукову вартість: в основу більшості з них лягли мапи європейських картографів від повного копіювання до часткового перероблення і доповнення. Тільки карта П. Чубинського та К. Михальчука, укладена на власних дослідженнях авторів, стала джерелом для інших картографів при укладанні етнографічних мап. Етнографічні карти  дають знання, які необхідні для глибокого розуміння історії й культури народу на всіх етапах розвитку людського суспільства. Ці своєрідні етнографічні джерела дають уявлення не тільки про контури України та народи, що її населяли, а й про етнографічне розмаїття нашої держави.
Вивчення та аналіз вище перелічених карт у даній роботі дозволяє зробити висновки, що  основне значення їх полягає у тому, що вони зображають українців (рутенів, русинів, південнорусів, малорусів, козаків і т.д) як окремий народ, і це стало одним із поштовхів процесу формування української модерної нації у ХІХ ст.


Література
1.     Величко Г. Народописна карта українсько-руського народу.— 1 : 1 680 000.— Львів: Просвіта, 1896.
2.     Военно-статистическое обозрение Российской империи. – СПб., 1848–1858. – Т.1–17.
3.     Витвицький Софрон. Історичний нарис про гуцулів:/Переклад, передмова, примітки Миколи Васильчука – Коломия: Вид. „Світ”, 1993 – 94 ст.
4.     Галушко К. Г. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття: науково-популярне видання / К. Галушко – К., 2013. – 143 с.
5.     Географическо-статистический словарь Российской империи. – СПб., 1863–1885. – Т.I–V.
6.     Головацкій Я. Этнографическая карта русскаго народонаселенія въ Галичинh, сhверовосточной Угріи и Буковинh.— 1 : 1 600 000.— Вhна: Ф. Кёке, [1875].
7.     Головацкій Я. Народныя пhсни Галицкой и Угорской Руси.— Москва, 1878.— Ч. І.— [4] с., С. 557-747, 368 с., карта.
8.     Головацкій Я. Географическій словарь западнославянскихъ и югославянскихъ земель и прилежащихъ странъ.— Вильна, 1884.— 372 с., карта.
9.     Денисъ зъ Покутья. [Ільницький В.] Вhсти про землю і дhи русинoвъ. Львoвъ, 1869.— Кн. 1.— С. 4.
10.       Эркерт Р.Ф. Взгляд на историю и этнографию западных губерний России. – СПб., 1864. 
11.       Этнографическая карта Европейской России, составленная Пет­ром Кеппеном. — Репринтное издание 1851 г. — СПб.: Альфарет, 2008. — 18 л.: 1 к. (16 л.), цв.
12.       Этнографическая карта славянскихъ народностей: съ 1-го изданія 1867-го года М. Ф. Мирковича, дополненная А. Ф. Риттихомъ / Изданіе С.Петербургскаго отдѣла Славянскаго Благотворительнаго комитета; Гравировалъ на камнѣ С. Емчениновъ. — СПб., 1874.
13.       Этнографический атлас Европейской России, составленный Петром Кеппеном. — Факсимильное издание 1848 г. — СПб.: Альфарет, 2008. — 82 л.: 77 л. карт.
14.       Этнографический атлас западнорусских губерний и соседних областей [Карты] / составлен Р. Ф. Эркертом. — Санкт-Петербург, 1863.
15.      Заклиньскій Р. Ґеоґрафія Руси.— Львoвъ: Просвhта, 1887.— Ч. І: Русь галицка, буковиньска и угорска.— 150 с., карта.— Обкладинка, анонс нових видань.
16.       Зуев Н. (сост.). Подробный атлас Российской Империи С. Петербург: Типография И.И. Глазунова и Комп., 1860. - 39 с.
17.       Ильин  А. Подробный атлас Российской империи с планами главных городов. — Факсимильное издание 1876 г. — СПб.: Альфарет, 2007. — 6 с., 72 л. карт.
18.       Ільницький В. Карта малоруского народа // Денисъ зъ Покутья. Вhсти про землю і дhи русинoвъ.— Львoвъ, 1869.— Кн. 1.— 76 с., карта.
19.       Кардаш Т. В. Етнічні карти території України у праці П. П. Чубинського "Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край" / Т. В. Кардаш // Часопис картографії. - 2013. - Вип. 6. - С. 232-241. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ktvsh_2013_6_25. 
20.       Коссак М. Карта Етнографична Малоруси.— Львовъ: Инст. Ставр., 1861 // Львовянинъ: Приручный и господарскїй Мhсяцословъ на рoкъ звычайный 1862.— Львовъ: Накладомъ М. Н. Косака, 1862.— 108 с.
21.       Лебедкин М. О племенном составе народонаселения Западного края // Записки Русского географического общества. – СПб., 1861. – Кн.XIII. – С.131–160.
22.       Маржецкий К. Л. Карта еврейскаго населенія Юго-Западнаго края / сост. К. Л. Маржецкий, руководитель П. П. Чубинский. – 1: 1 260 000, 30 верств в дюйме. – [СПб]: Литогр. и хромолит. А. И Траншеля, [187?]. – 1 к.: 3 цв., печать, штемпель; 45×57 см.
23.       Маржецкий К. Л. Карта католиков, а в том числе и поляков Юго-Западнаго края / сост. К. Л. Маржецкий, руководитель П. П. Чубинский. – 1: 1 260 000, 30 верств в дюйме. – [СПб]: Тип. и хромолит А. И. Траншеля, [187?]. – 1 к.: 3 цв.; 45×578 см.
24.       Михальчук К. П. Карта южно-русских наречий и говоров / сост. К. Л. Маржецкий, конс.: П. П. Чубинский, К. П. Михальчук. – 1: 2 520 000, 60 верст в дюйме. – [СПб]: Типогр. А. Траншеля, 1871. – 1к.: цв., штемпель; 61×78 см.
25.       Мирковичъ М. Ф. Этнографическая Карта Славянскихъ Народностей.— СПб., 1867.
26.       Об этнографической карте Европейской России, составленной Петром Кеппеном. — Репринтное издание 1853 г. — СПб.: Альфарет, 2008. — 46 с., 1 л. табл.
27.       Падюка Н. “Народописна карта українсько-руського народу” Г. Величка: історія створення і наукове значення // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.— Львів, 2005.— Вип. 13.— С. 430-444.
28.       Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.) / Падюка Н. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/zlnb/2008_1/pdf/rozdil-4/Padyuka.pdf
29.       Подробный атлас Россiйской имперiи съ планами главныхъ городовъ», Картграфическое заведение А. Ильина, С-Петербургъ, 1871.
30.      Риттихъ А. Ф. Атлас народонаселения Западно-Русского края по исповеданиям / Сост. при М-ве внутр. дел в Канцелярии зав. устройством православ. церквей в зап. губерниях. - 2-е изд., испр. и доп. - СПб., 1864. - 2 с., 9 л. : табл., карт.
31.      Риттихъ А. Ф. Этнографическая карта Европейской Россіи.— 1 : 2 520 000, 60 верстъ въ англ. дюйме.— СПб.: Картогр. заведеніе А. А. Ильина, 1875.
32.       Риттихъ А.Ф. Племенной состав контингентов русской армии и мужского населения Европейской России. – СПб., 1875.
33.       Риттихъ А. Ф. Карта западныхъ и южныхъ славянъ.— 60 верстъ въ англ. дюйме.— СПб.: Картогр. заведеніе А. А. Ильина, 1885.
34.      Ровенчак І., Симутіна А. Перші етнічні карти українських земель. – ПУ, 1992 р., № 1, с. 22 – 26.
35.       Ровенчак І. Передумови видання Г. Величком “Народописної карти українсько-руського народу” // Вісник геодезії та картографії.— 2001.— № 1 (20).— С. 51.
36.       Ровенчак І. Фактори та джерела видання Г. Величком “Народописної карти українсько-руського народу” в 1896 р. // Картографія та історія України: Зб. наук. пр.— Львів; Київ; Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць, 2000.— С.109-118.
37.       Симутіна А. Л. Перші українські етнічні карти // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.— Київ: Наук. думка, 1993.— Вип. 2.— С. 23-34.
38.      Cocca P. I. Історія картографування території України: Підручник / Cocca P. I. – К., Либідь, 2007. – 336 с.
39.       Справозданє зъ дjяльности центрального Выдjлу Товариства “Просвjта” за рoкъ 1887.— Львoвъ, 1888.— С. 12.
40.       Таранець В. Г. Українці: етнос і мова : монографія / В.Г.Таранець. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2013. – 364 с.
41.       Теребенев Нестор. Карта России и племен её населяющих. Издание М. Л. Свешникова. С. - Петербург, 1886.
42.       Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ / Юго-Западный Отдhлъ. Матеріалы и изслhдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ.— С.-Петербургъ, 1872–1879.— Т. I-VII.
43.       Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-Русскій край, снаряженной Императорскимъ Русскимъ Географическимъ Обществомъ / Юго-Западный Отдhлъ. Матеріалы и изслhдованія, собранныя д. чл. П. П. Чубинскимъ.— С.-Петербургъ, 1872.— Т. I.— С. VІІІ.
44.       Чубинскій П. П., Маржецкій К. Л. Карта еврейскаго населенія Юго-Западнаго края.— Въ англ. дюймh 30 верстъ или 1 : 1 260 000.— [СПб.], [1871].
45.       Чубинскій П. П., Маржецкій К. Л. Карта католиковъ, а въ томъ числh и поляковъ, Юго-Западнаго края.— Въ англ. дюймh 30 верстъ или 1 : 1 260 000.— [СПб.], [1871].
46.       Шаблій О. Григорій Величко – перший український доктор географії / Шаблій О. [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://mykolayiv.org/media/files
47.       Atlas Ethnographique des provinces habitées en totalité ou en partie par des Polonais [Карты] / par R. d'Erkert. ― St. Petersbourg, 1863.
48.       Berghaus H. Ethnographische Karte von Europa / Auf F. v. Stulpnagels geogr. Zeichnung zusammengestellt v. H. B[erghaus] im Marz 1845, in Stich vollendet November 1846.— 1 : 6 000 000.— Gotha: Bei Justus Perthes, 1847 // Dr. Berghaus’ Physikalischer Atlas.— Bd. 2.— Abth. 8: Ethnographie.— № 5-8.— Gotha: Verlag v. Justus Perthes, 1848;
49.       Berghaus H. Ethnographische Karte der Osterreichischen Monarchie / Nach Bernardi, Šafařik, und eigenen Untersuchungen von HBgs. [H. Berghaus]. Febr. 1845.— [Без м-бу].— Gotha: Bei J. Perthes, 1846 // Dr. Berghaus’ Physikalischer Atlas.— Bd. 2.— Abth. 8. Ethnographie.— Арк. 10.— Gotha: Verlag v. Justus Perthes, 1848.
50.       Csaplovics J. Ethnographische Karte des Konigreichs Ungern sammt Croatien, Slavonien, der ungrischen Militargrenze und der Seekuste / Nach Lipszky.— Без м-бу.— [Leipzig], 1829.
51.       Czoernig K. F. v. Ethnographische Karte der Oesterreichischen Monarchie: in vier Blaettern.— 1 : 864 000.— Wien, 1855.
52.       Frohlich R. A. Neueste National und Sprachenkarte des Oesterreichischen Kaiserstaates und der angrenzenden Theile, mit genauer Angabe der einzelnen Sprachfamilien.— Wien, 1849.
53.       Grosser Hand-Atlas uber alle Theile der Erde in 170 Karten. Herausgegeben von J. Meyer. Hildburghausen Verlag des Bibliographischen Instituts. 1860.
54.      Häufler J. V. Sprachenkarte der Osterreichischen Monarchie sammt erklarender Ubersicht der Volker dieses Kaiserstaates, ihrer Sprachstamme und Mundarten, ihrer ortlichen und numerischen Vertheilung.— Ofen, 1845.
55.       Physisch - Statistisch und Politischer Atlas von Europa ... in 6 Karten gross Format, schon illuminirt, mit erklarendem Text am Rand. Verfertiget zum Selbst Studium und der Tugend gewidmet von C. Desjardins ... Wien 1837. Zu haben bei dem Verfasser, Haarmarkt No. 731, und in allen soliden Kunst - und Buchhandlungen Deutschlands.
56.      Raffelsperger F. Volker und Sprachenkarte der Oestereichischen Staaten mit genauer Angabe der Provinz- und Begrenzung, so wie der kleinen Sprachgebiethe und der gemischten Kreis- und Ortsbevolkerung.— Wien, 1849.
57.       Russe Carte Ethnografique, 1852.
58.       Šafařik P. J. Slovansky Narodopis.— Praha, 1842.
59.       Šafařik P. J. Slovansky zeměvid / V. Merklas ryl.— [М-б у геогр. милях].— Praha, 1842.
60.       Witwicki S. Rys historyczny o Hucułach.— Lwow, 1863.— 134 s., karta.
61.       Witwicki S. O Hucułach. Rys historyczny.— Wydanie wznowione, tańsze.— Lwow: U Karola Wilda, 1873.— 134 s., karta.
62.       Zubrzycki D. Granice między ruskim i polskim narodem w Galicyi.— Lwow, 1849.— 32 s.





Немає коментарів:

Дописати коментар