Імперські історики (Пруської та Російської імперій), які у XVIII ст. писали світову історію, і на думці не мали, що скіфсько-сарматсько-гунська (1500 р. до н. е. – V ст. н. е. ) спадщина належить українцям (русичам), загнаним у рабство в Російській імперії. Тим більше, що царі Московщини платили шалені гроші своїм першим найманцям-історикам, таким як Г. З. Байєр (1694–1738), Г. Ф. Міллер (1705–1783), С. Г. Шелін (1745–1774), А. Л. Шльоцер (1735–1809), А. Й. Гільденштедт (1745–1781) та десяткам інших, які фальшували все, чого царі бажали. В ті часи про Трипілля (5400 до 2250 рр. до н. е.) ще не знали. На їхню думку, європейську історію саме вони — германці й творили. Тому й вигадували разом із Катериною II для Московії ось такий — пронімецький історичний науковий напрямок. Згодом з тої німецької вигадки утворився еталон історії Європи. Історія українського народу стала жертвою найбільшого культурного грабунку і обману так, як жодна інша історія європейських народів, в першу чергу завдяки німецьким історикам. На жаль пора переосмислення німецько-московської історичної та археологічної доктрин для України ще не відбулася.
Азійські гуни і Європейські гуни були два абсолютно різні народи, кожен з яких мав цілком відмінну расову приналежність, окрему історію, свій напрямок розвитку і їхні життєві дороги ніколи не пересікалися. Дивно, але азійське походження гунів більшість вчених (й українських теж) виводиться за подібністю звучання етнонімів «хунну» та «гуни». Тут слід розрізняти європейських гунів від азійських гунів (хунну; сюнну). Європейські гуни не були народом, який невідомо звідки взявся на українських землях і невідомо куди подівся в VII ст. Європейські гуни це – споконвічні жителі українських етнічних земель.
Європейські гуни це – нащадки гіперборейців-аріїв, трипільців, кіммеріян (сумеріян) і скіфів-сарматів. Слово “гуни” є лише одним із імен, якими нас у різні часи називали європейці. А гунський період був одним із етапів етногенезу української нації. Отож, сучасні етнічні українці є нащадками великих гунів і несуть у собі дещицю їхньої крові![Олександр Ковалевський. Загадка» гунів: історична правда українців незручна для всіх. 2017].
В Європі століттями проживав великий народ, який стародавні історики
називали гунами. Але вони не мали тюркського коріння і були високими,
міцними та світлошкірими європейцями. А те, що їхня назва «гуни» подібна
до «хунну», жодним чином не ріднить їх із азіатами. Європейські гуни багато століть проживали на своїй території, від
діда-прадіда займалися хліборобством, не проживали в юртах і ніколи не
були кочовиками. Це був висококультурний і цивілізований європейський
народ. Це були наші праукраїнці!
Азійські гуни — це тюрко-монголо-фіно-угорсько-єнісейсько-тунгусько-кавказько-іранська суміш народів центрально-азійського походження, яка пов'язана з кочовою імперією Хунну (Xiongnu), яку розгромила імперія Хань і витіснила на захід. Хунну — кочовий тюркський народ, перші повідомлення про який датовані 2-м тисячоліттям до н. е. Саме тоді хунну перейшли через Велику Китайську стіну і вдерлись до Китаю. Білі гуни або ефталіти, споріднений народ, нападали на Персію і північну Індію в VI ст. до н. е. і V ст. до н. е. До Європи хунну (сюнну), як виявилося, не дійшли. Сліди їхньої присутності археологи знайшли лише на території Казахстану.
Правда про скіфів-гунів і про їх Велику імперію була незручна для багатьох народів. Впершу чергу – для московитів і германців (німців). Правда спростовує цілу низку міфів й вигадок, які Московія сама собі придумала і з якими їй так зручно жити, особливо тепер, і повчати інших. Наприклад, про вищість та першість “великоросів” серед слов’янського світу, про неможливість існування будь-якої державності на території України у період до Київської Русі, про залежність “малоросів” від Росії у силу їхньої неспроможності створити власну державу і т. д. Германці ж протягом багатьох століть вважали слов’ян неповноцінними і неспроможними до великих справ і культурних перетворень народами. А тут якась Велика Скіфія з її претензіями на світове панування?! І це в той час, коли германці й держави ще власної не мали.
Гунський рух (IV-V ст.) був одним з етапів боротьби давньоукраїнців з Римом, Візантією та германцями за опанування теренами Європи. Рішуча боротьба Карпаточорноморських племен, значна частина яких пізніше була консолідована у давньоукраїнський народ, розпочалася ще в III ст. після Н. Х., і на підставі латино-грецьких джерел описана А. Ременніковим 1954 р. у праці «Боротьба племен Северного Причорнеморья с Римом в III веке н. э». Імена воєвод, які очолювали походи на Балкани у той час, мають українські звучання: Респа, Книва (в українській мові і зараз є прізвище Кива), ведуко Тарвар (ведуко – ведун, воєвода; Тарвар – можливо, спотворене Турвар – Буй-Тур), Острогета (таке ж ім’я у XV ст. мав один із українських воєвод). Під їхнім тиском гинули римські армії, іноді на чолі з імператором. А після незначної перемоги над Карпаточорноморськими племенами, римський імператор Волузіан отримав титул «венедський», бо, рушійною силою цих племен були венеди. Умовним часом закінчення цієї боротьби був кінець VII ст., коли наші предки захопили Балканський півострів, майже всю Грецію, частину островів на Егейському морі і навіть висадились у Малій Азії. На півночі вони вийшли до Балтійського моря, а на Заході дійшли аж до Альп та Рейна. Фактично з цього часу почалося створення слав’янських народів. І не має значення, що в той час наші пращури не називали себе ні українцями, ні слав’янами. У цій боротьбі III-VII ст. так звані гунські війни були лише найяскравішим, найдраматичнішим періодом [А. КІНДРАТЕНКО. Гуни – предки українців. 2008].
РОЗВІДКИ ПРО ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУНІВ
Найобширніші розвідки про європейських гунів, що дійшли до нашого часу, написали Амміан Марцеллін (кінець IV ст.), Філосторгій (V ст.), Пріск (середина V ст.), Прокопій Кесарійський (VI ст.), Йордан (середина VI ст.) та ін. Дещо можна віднайти у працях візантійського історика VI ст. Прокопія, а також у німецькому епосі («Пісня про Нібелунгів», «Старша Едда»).
Амміан Марцеллін (римський історик IV ст., автор праці «Діяння» («Res gestae»). Цит. за: (Галина Водяк "Гуни – нащадки черняхівців з території сучасної України та сарматів". 2022 р.): З 31 його книг збереглись лише останні 18. В 31 книзі автор розповідає про гунів, готів та аланів [Ammiani Marcellini. Rerum Gestarum libri qui supersunt (Liber XXXI) [Електронний ресурс] / Ammiani Marcellini/Valentinianus Valens et Gratianus, 375annus – Режим доступу до ресурсу: https://penelope.uchicago.edu/Thayer/L/Roman/Texts/Ammian/31*.html.]: «Тоді гуни, захопивши території тих галанів (аланів), які танаїти називали межею з греутунгами (Greuthungis – германці, остготи), убили та пограбували багатьох із них, а вцілілих приєднали до себе у договорі про союз; потім разом з ними вони ще сміливіше вдерлися у великі та багаті села (uberes pagos) Ерменріхуса, найвойовничіший монарх (regis), якого боялися сусідні народи через його численні та різноманітні хоробрі вчинки».
«Але готи, змішані з гунами та аланами, які були надзвичайно войовничими та сильними, загартованими труднощами суворих умов, яких майстерність Фрітігерна асоціювала у них зі спокусою чудових нагород, закріпилися саме в табір Перінтуму…. Коли вони увійшли до Константинополя з найбільшою масою війська, зберігаючи формування квадратних колон через страх засідок, вони поспішили піти та зробили багато речей для знищення знаменитого міста».
Патріарх Константинопольський Філосторгій у “Церковній історії” (V
ст.) (цит. за: (Галина Водяк "Гуни – нащадки черняхівців з території сучасної України та сарматів". 2022 р.) утотожнив гунів з племенем неврів, яке жило десь на півночі
України (Скіфії) ще в часи Геродота і багатьма дослідниками
кваліфікується, як праукраїнське (слов’янське) або кельтське населення.
Але оскільки Прокопій Кесарійський виокремлює гунів від антів та
склавінів, то неври-гуни Філострогія радше з тих неврів, які в залізну
добу переселились з Карпат на лівобережну частину Дніпра десь біля
будинів. За Геродотом, неври – НЕскіфський народ, але мають звичаї такі
самі, як скіфів. Ось, що пише Філострогій: “Гуни,
здавалося б, ідентичні тим, кого в давнину називали неврами; і їхні
поселення були біля підніжжя Ріпейських гір, з якого бере початок річка
Танаїс і вливає свої води в Азовське море”(кн. IX, 17) [PHOTIUS, PATRIARCH OF CONSTANTINOPLE. ECCLESIASTICAL HISTORY OF
PHILOSTORGIUS, TRANSLATED BY EDWARD WALFORD, M. A. LATE SCHOLAR OF
BALLIOL COLLEGE, OXFORD. [Електронний ресурс] / PHOTIUS, PATRIARCH OF
CONSTANTINOPLE.. – 2002. – Режим доступу до ресурсу: https://www.tertullian.org/fathers/philostorgius.htm.]
Прокопій Кесарійський (візантійський пізньоантичний історик) у книзі «Готські війни» розповідає про гунів, антів та склавинів, як союзників римлян проти готів (за: Галина Водяк "Гуни – нащадки черняхівців з території сучасної України та сарматів". 2022 р.): «Отже, цей подвиг був здійснений готами на третій день після того, як вони були відбиті в штурмі стіни. Але через двадцять днів після захоплення міста і гавані Портус прибули Мартін і Валеріан, привівши з собою тисячу шістсот вершників, більшість з яких були гуни, склавени і анти, які селяться над рікою Істер неподалік від її берегів. І Велізарій (візантійський полководець VI ст. за правління Юстиніана I) був задоволений їхнім приходом і вважав, що відтепер його армія повинна вести війну проти ворога (готів). (Procopius, XXVII[255]). …практично всі римляни та їхні союзники, гуни, добре стріляли з лука, але жоден чоловік серед готів не мав практики в цій галузі» [PROCOPIUS OF CAESAREA. HISTORY OF THE WARS: BOOK V THE GOTHIC WAR. With an English transltion by H.B. DEWING [Електронний ресурс] / Procopius of Caesarea // London, Cambridge, Massachusetts Harvard University press. – 1919. – Режим доступу до ресурсу: https://www.gutenberg.org/files/20298/20298-h/20298-h.htm.].
«Пісня про Нібелунгів», або «Біда Нібелунгам» (нім. Das
Nibelungenlied) — середньовічна німецька епічна поема, написана невідомим
автором наприкінці XII — початку XIII ст. «Старша Едда» (також «Семундова Едда» («Sæmunðar Edda») або
ж «Поетична Едда») — найдавніша збірка епічних творів ісландської літератури (1260-і рр.).
Традицію обгаджування гунів, фальсифікувати історію започаткували ще античні автори, пізніше до них приєдналися середньовічні історики та хронікери.
Амміан Марцеллін: «Члени
тіла в них М’ЯЗИСТІ ТА МІЦНІ, шиї товсті, жахливий і страшний вигляд, тож їх
можна сприйняти за двоногих звірів або вподібнити до тих грубо обтесаних, як
людина, чурбанів, що їх ставлять на кінцях мостів. За такого дикого неподобства
в них людського образу вони так загартовані, що не потребують ні вогню, ні
пристосованої до смаку людини їжі; вони харчуються корінням диких трав і
напівсирим м'ясом усякої худоби, яке вони кладуть на спини коней під свої стегна
і дають йому трохи попріти».
Йордан: «Найлютіше плем'я, МАРОЛОСЛЕ, ОГИДНЕ і СУХОПАРЕ, зрозуміле як якийсь рід людей тільки в тому лише сенсі, що виявляло подобу людського мовлення... Зростанням вони невеликі, але ШВИДКІ МОТОРНІСТЮ своїх рухів і надзвичайно схильні до верхової їзди; вони ШИРОКІВ В ПЛЕЧАХ, ВПРАВНІ У СТРІЛЬБІ З ЛУКА і завжди гордовито випрямлені завдяки міцності шиї. При людській подобі живуть у звіриній дикості».
«Вони перемагали не стільки війною, скільки вселяючи найбільший жах своїм страшним виглядом, тому що їхній образ лякав своєю чорнотою, схожий не на обличчя, а, якщо можна так сказати, на потворну грудку з дірками замість очей. Їхня люта зовнішність видає жорстокість їхнього духу, вони звірствують навіть над потомством своїм з першого дня народження. ДІТЯМ ЧОЛОВІЧОЇ СТАТІ вони РОЗСІКАЮТЬ ЩОКИ ЗАЛІЗОМ, щоб раніше, ніж сприйняти харчування молоком, спробували вони випробування раною. Вони СТАРІЮТЬ БЕЗБОРОДИМИ, а в юнацтві позбавлені краси, тому що обличчя, понівечене залізом, через рубці втрачає своєчасну прикрасу волоссям».
У працях Амміана та Йордана, поряд зі свідченнями про гунів, нагорнута купа фактів та подій, які до європейських гунів ніякого стосунку не мають. Псевдонауковцям це дає привід для спекуляцій. Нам же не треба забувати, що перший гунів ніколи не бачив, а чув про них від переляканих вояків та втікачів. І тут може приверзтися казна-що. Другий писав героїчну історію готів, а про гунів згадував лише у зв’язку з їхніми взаємовідносинами. А щоб готи виглядали привабливішими, їхніх повелителів гунів, звісно, треба було очорнити. Нічого незвичного у цьому немає, так пишуть багато істориків, завдання ж дослідника полягає у тому, щоб у купі хмизу віднайти зерна правди [А. КІНДРАТЕНКО. Гуни – предки українців. 2008].
Прокопій Кесарійський: «…майже кожен рік… робили набіги і творили жахливі справи супроти римського населення гуни, склавіни і анти…». «…мідійці і сарацини розграбували більшу частину Азії, а гуни, склавіни і анти – усю Європу, руйнуючи до основи одні міста, а інші прискіпливим чином обібрали грошовими контрибуціями».
Гай Соллій Модест Сідоній Аполлінарій (церковний діяч, письменник пізньої Римської імперії, католицький святий; V ст.): «Там, де білий Танаїс спадає з Рифейських гір, під північним сяйвом Ведмедиці живе плем'я, грізне духом і тілом, так що на самих обличчях його дітей уже надрукований якийсь жах. Круглою масою височіє його здавлена голова. Під чолом, у двох западинах, ніби позбавлених очей, видніються погляди. Світло, ледь вкинуте в порожнину мозку, проникає до зовнішніх, крайніх орбіт, проте не закритих, тож через малий отвір вони бачать великі простори, і нестачу краси відшкодовують тим, що розрізняють маленькі предмети на дні колодязя. Щоб ніс не надто видавався між щік і не заважав шолому, кругла пов'язка здавлює ніжні ніздрі (немовляти). Таким чином материнська любов спотворює народжених для битв, оскільки за відсутності носа поверхня щік робиться ще ширшою.
Інша частина тіла в чоловіків прекрасна: широкі груди, великі плечі, підперезаний нижче пупа живіт. Пішими вони видаються середнього зросту, але якщо бачиш їх на коні, то здаються високими; такими ж часто є, коли сидять. Ледве дитина залишає лоно матері, вона вже на спині коня. Можна подумати, що це члени одного тіла, бо вершник ніби прикутий до коня; інші народи їздять на кінському хребті, а цей живе на ньому».
Найповніше й найправдивіше з усіх авторів того часу описав гунів секретар візайнтійського посольства 448 р. Пріск Панійський (410—471) у «Візантійській історії», від якої до нас дійшли невеликі уривки, на наше щастя, саме ті, що стосуються гунів. Пріск кілька тижнів був серед них, описав способи ведення війни, житло, харчування, зустріч князя, прийоми гостей, князівські пири (він разом із послом Максиміним двічі пирував із самим Аттілою), торгові угоди, назвав близько двох десятків імен князів та воєвод, які є або давньоукраїнськими, або легко розтлумачуються як давньоукраїнські за правилами української та латинської граматик.
Отже, важливим джерелом для дослідження України тієї доби є «Візантійська історія», автором якої є Пріск Панійський. Був він людиною освіченою, всебічно обдарованою і користувався великим авторитетом у сучасників. Серед дипломатичних місій Пріска найбільш важливою може вважатися відвідування «імперії» Аттіли. Опис гунів і їх вождя принесли йому популярність серед наступних істориків (напр. Йордана). Етнографічні замітки Пріска є цінним і рідкісним спостереженням очевидця про внутрішнє життя варварських народів епохи Великого переселення народів.
448 р. на запрошення Максиміна (займав високі пости при імператорі Східної Римської імперії Феодосії II) брав участь у посольстві до знаменитого скіфського імператора Аттіли. Отож своє враження про Україну-Скіфію він склав не зі слів інших людей, а опираючись на особисто побачене та почуте. Для нас важливим є ще й те, що Пріск Панійський – єдиний історик V ст. , котрий відвідав Скіфію і на власні очі бачив нашу країну тієї епохи. Він особисто зустрічався з Аттілою, спілкувався з багатьма людьми, як з оточення імператора, так і з простими жителями держави, спостерігав за побутом та звичаями нашого народу. Усе побачене він описав у своїй «Історії Візантії» у тій її частині, яка була присвячена його мандрівці в Скіфію. Немаловажним фактом для нас є ще й те, що у своїй «Історії» Пріск жодного разу не зазначив, що держава гунів є азійського походження. Навпаки, він наголошує на тому, що вона має місцеве коріння і постійно називає її Скіфію.
Пріск Аттілу та його вельможне оточення називає «варвари», «скіфи», «гуни». Швидше всього, ці «скіфи-варвари», становлячи суміш племен, ще не мали своєї узагальнючої самоназви; аби вона була, то Пріск би її згадав, як назвав він ворожі «скіфам» племена амільзурів, ітімарів, токосурів, бойсків, акацирів. У цих умовах мова була найважливішою рисою, що відрізняла своїх від «чужих».
Скіфи – складна за етнічним складом конфедерація, під якою ховалися, скоріш
за все, кілька етнічних угруповань.
Безумовно, що значна частина скіфів - це
далекі предки українців. Скіфи -
корінні жителі українського лісостепу та степу (1 500 р. до н. е. - III
ст. н. е). Геродот зафіксував легенди про походження скіфів. В одній з них
стверджувалося, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за
тисячу років до нашестя Дарія (Дарій напав на Скитію у 512 р. до н. е.) і що
вони були пов'язані з Дніпром, оскільки їхній першопредок Таргетай (Таргітай)
вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфену (Дніпра). Оскільки немає
підстав не вірити Геродоту, то слід зафіксувати появу Скіфії як держави у 1500
р. до нашої ери.
Пріск Панійський про посольство візантійського імператора до гунів (448 р. н. е. (за книгою Івана Білика «Меч Арея»)
Говорячи про стосунки греків з гунами, візантійський дипломат Пріск Панійський розповідає про те, як напучував послів імператор Феодосій II перед поїздкою до Аттіли: "... Нам звеліли переказати гунському цареві, мовляв, хай не вимагає, щоб до нього виряджали послами сановників найвищого рангу, бо цього не бувало ні за його, Аттілиних предків, ні за давніших правителів Скіфської держави". Або ось уривок уже з переговорів із Аттілою. Один з членів посольства, Вікіла, на якусь репліку гунського царя відповів, що у Візантії вже немає "жодного перебіжчика з числа скіфського народу". Після такої відповіді Аттіла спалахнув гнівом і сердито вилаяв того Вікілу, вважаючи, що перебіжчиків ще багато.
Й тут, і там гунів називають скіфами, й рід Аттіли виводять з найдревніших скіфських династій, навіть сам Аттіла каже, що його народ — скіфський. Чи не помилка це? Але гортаймо далі щоденник грецького дипломата, який особисто знав Аттілу та його підданців. "Бачачи, що посол Максимін геть занепав духом, я пішов разом з ним до Скотти, прихопивши й Рустикія, бо він знав скіфську мову".
Отже, гуни розмовляли не якоюсь, а скіфською мовою. Й трохи ближче: "Аттіла при цьому оголосив, що коли ромеї зволікатимуть або ж почнуть готуватися до війни, то й він перестане стримувати скіфів від нападу".
Таким чином, і військо в так званих гунів — скіфське. Та не тільки Аттіла належав до предковічної скіфської династії — ввесь його народ, як і тисячу років до того, був державним: "Коли Епігена було призначено послом, вони поїхали до Уннів. Дісталися Марга, місійського міста в Іллірику. Воно розташоване на березі Істру, навпроти фортеці Константії, яку видно на тому боці. Туди ж прибули й царські скіфи"..
Виходить, мало що змінилося після Геродота, й недоцільно позбавляти скіфів етнічної приналежності. Це не описка історика. Пріск і далі вживає щодо гунів той самий термін: "Щоб за дотримування договору Ромеї платили Царським Скіфам щорічно по сімсот літр золота", "...він (Аттіла) подарував новим послам коней та звірячих смушків, які правлять за оздобу Царським Скіфам".
І все в гунів скіфське: й одяг, і зброя, й закони, й звичаї. Описуючи подорож до Аттілиної столиці, Пріск зазначає:
"Подолавши певну путь разом з варварами, ми, за наказом скіфів, приставлених до нас, виїхали на інший шлях, тим часом Аттіла зупинився в якомусь місті, щоб узяти шлюб з донькою Ески, хоча вже й мав багатьох жінок: скіфський закон дозволяє багатоженство".
"На наші крики скіфи повибігали з хат із запаленими жмутами очерету... й гостинно запросили нас до себе... Володарка селища, одна з дружин Вліда, прислала для нас їжу, яку внесли дуже вродливі жінки. Це в скіфів є виявом шани".
Пріск, який подорожує країною гунів, увесь час говорить нам про скіфів: "Онігіс, після царя найбагатший і наймогутніший з-поміж скіфів...". І це тоді, коли після зникнення самих скіфів з політичної та географічної арени світу нібито минуло вже близько восьми сторіч, звичайно, якщо вірити Карамзіну та Діодорові.
Там, де Пріск Панійський описує зустріч Аттіли з мешканцями столиці, виникають зовсім виразні асоціації. Мимоволі починаєш думати: звідки знайомий нам цей ритуал вітання прибулого шановного мандрівника? Аттілу зустрічав хор дівчат, співаючи йому славу, а жона першого сановника піднесла цареві хліб-сіль. При цьому історик зазначає: "Такий звичай вважається в скіфів знаком високої пошани".
Ми більш-менш добре уявляємо собі придворні й народні звичаї східних народів і племен, у тому числі угрофінських, тюркських та монгольських. А цей звичай відомий нам з пам'яток Х — XIII сторіч, і він належить нашому народові. Якщо викликає сумнів отой, Пріском описаний, хор дівчат, що співали своєму цареві скіфських пісень, то "хліб-сіль" промовляє ще виразніше. Цей звичай міг народитися тільки-тільки в народу, який споконвіку займається хліборобством, а ніяк не в кочових скотарських племен. Отже, ні гуни, ні скіфи, про яких ідеться в Пріска, не були й не могли бути монголами чи якимись іншими вихідцями з Північного Китаю.
Може скластися враження, ніби Пріск Панійський взагалі не знав слова "гуни". Тоді погортаймо його нотатки ще. Прогулюючись вулицями Аттілиної столиці, він зустрів чоловіка, який справив на нього неабияке враження: "Мене здивувало, що скіф розмовляє грецькою мовою". Та незабаром усе з'ясувалося: "Позаяк дружина в них складається з різних варварських народів, то дружинники, крім своєї власної варварської мови, переймають один від одного й гунську, й готську, й італійську мови; італійську — від частого спілкування з Римом... Той, що вітав мене, мав вигляд людини, яка живе в статках і навіть розкошах. На ньому було гарне вбрання, й волосся мав підстрижене в кружечок..."
Ще один приклад. Кажучи про скомороха на бенкеті в Аттіли, Пріск усміхається: "Дивний у своїй зовнішності й одягові, в голосі та рухах, він мішав докупи латинську, гунську й готську мови, й усі аж качались од сміху".
Отож тут маємо й гунську мову, але вона жодного разу не протиставляється скіфській, а є її синонімом, як і в цім уривку. Це стверджує й російський дослідник Пріска Панійського — Г. С. Дестуніс у своєму коментареві. Що ж до "підстриженого в кружечок волосся", то він тут цілком погоджується з Юрієм Венелином, так само, як і відносно "хліба-солі" та інших атрибутів "гунського" побуту й звичаїв. А Венелин був цілком переконаний, що Пріскові гуни-скіфи — народ слов'янський.
У двох останніх уривках Пріска навіть немає слова "скіфи", але Пріск його не забув, бо далі читаємо, що, коли цариця наказала своєму дворецькому Адамісові покликати послів на пишний бенкет, то греки завітали знову ж разом "з деякими знатними скіфами". "Всі гості за законом скіфської поштивості, підводилися з-за столів, здоровили нас повними келихами й цілували кожного".
У цій картині теж неважко вгадати щедру до гостей слов'янську душу. Й у кожному абзаці Пріскового щоденника поперемінне подибуємо ці два слова, які є синонімом одне одного: "гуни" й "скіфи". Й напрошується логічний висновок, що це — синоніми до третього слова — "слов'яни", й до четвертого — "руси".
Вже далеко за Дунаєм писав у своїх нотатках Пріск Панійський про пересування посольства та його побут у дорозі: "Замість пшениці тепер нам давали просо, а замість вина — мед; саме так його в цих місцях і називали. А ті, що нас супроводжували, одержували теж просо та ячмінний напій, що зветься по-варварському камос". Це — надзвичайно цікаве свідчення, бо тут зафіксовано, що так звана "скіфська" мова "гунів" складалась із слов'янських слів.
"Мед" у даному випадку не викликає сумніву щодо походження. Зате навколо іншого напою — "камосу" — точилося чимало дискусій. Цей напій дехто оголосив не чим іншим, як кумисом: отже, питання етнічної приналежності гунів мовбито розв'язувалося, — кочовики, бо лише кочові народи вживали кумис.
І хтозна-чому обминали пояснення Пріска, що той "камос"" виготовлявся не з кобилячого молока, а з ячменю. А коли так, то це був напій хліборобського народу, не кочового. Просто або ж Пріск, вуха якого були незвиклі до сприймання "варварських" слів, не зміг написати правильно, або ж переписувачі спогади літери (грецька "вета" дуже схожа на літеру "мі" у скоропису).
Було в Пріска й інше цікаве слово — "страва". Навколо нього в світі й досі точаться баталії. Автори різних національностей намагаються уподібнити його до якогось мало або й ще менш подібного кореня, й звідси каскад найфантастичніших тлумачень. На жаль, української мови жоден з цих дослідників не знав, а в нас же це слово — серед найуживаніших і досі. Це Пріскове слово зберіг для історії Йордан, переписуючи в грецького автора "гунський" ритуал поминання обідом. "Оплакавши небіжчика таким голосінням, на його могилі справляють страву (так це в них самих називається), а після цього великий пир" '.
Отже, виходить, що "гуни" й "скіфи" — то не самоназви, а просто два іноземні наймення наших предків.
В Х ст. Костянтин Багрянородний писав про росів (Ρως; українців): “Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами”. Дещо пізніше, в XI ст., північнонімецький хроніст Адам Бременський стверджував, що в Подніпров’ї споконвіку проживали гуни, а нашу країну він називає Гунігард. Столицею цієї праукраїнської держави було місто Хівен. У ХІІ ст. ще один німецький хроніст Гельмольд у своїй праці “Хроніка слов’ян” теж називатиме Русь-Україну Гунігардом через її заселення гунами. Гельмольд був переконаний, що гуни є слов’янським народом. Данський хроніст XII ст. Саксон
Граматик (Saxo Grammaticus) у своїй
16-томовій
хроніці «Діяння данів» (лат. Gesta Danorum) теж вважав русичів і гунів одним народом. Вже у ХVІІ ст., шведський учений Олай Варелій напише, що шведи з давніх-давен називають Русь Гунігардом. І навіть у скандинавському епосі Русь-Україна часто фігурує під назвою Країна гунів [
Олександр КОВАЛЕВСЬКИЙ. Історична правда українців незручна для всіх або "загадка" гунів. 2017].
ПОХОДЖЕННЯ ГУНІВ
Велика група вчених відносить гунів до тюркомовних народів й виводять їхнє етнічне походження із центральноазіатського народу хунну (сюнну), який у І ст. н. е. переселився на захід. Хунну розселилися на Середній і Нижній Волзі (Волзько-Уральське межиріччя) наприкінці II ст. н. е., підкорюючи фіно-угорські племена та змішуючись із ними. Загалом переважна більшість сучасних дослідників відносить гунів до народів тюрко-монгольської мовної сім'ї, батьківщиною якої був Саяно-Алтайський регіон.
Хунну або Сюнну, Шюнну (від кит. 匈奴, Xiōngnú; старокит.: /qʰoŋ.naː/) — конфедерація азійських кочових народів, що панувала в Азійському степу (Монголії, Маньчжурії, Туркестані та прикордонних із Китаєм районах) у III ст. до н. е. — І ст. н. е.. Вели війни з китайською династією Хань. Для захисту від їхніх нападів на Китай імператор Цінь Шихуанді звелів побудувати Великий китайський мур. У війні з Китаєм консолідувалися у єдину державу, що підкорила сусідні кочові племена. У результаті воєн з Китаєм та племенем сяньбі, а також міжусобиць держава хунну розпалася. Більшість хунну змішалася із північними китайцями, а інші — з племенами сяньбі.
Зазнавши низки поразок від Китаю та інших кочових народів, хуну на рубежі н.е. залишили степи Монголії і в перші ст. н.е. досягли Алтаю, а потім Південного Уралу, де вони зустрілися з тюркськими, іранськими та угорськими племенами Це ті кочовики, які були тісно пов’язані із сусідніми народами Китаю, Алтаю й Сибіру. У Приураллі хуну відомі за матеріалами Андріїського та Сергачського курганних могильників та Писеральським курганно-грунтовим могильником, що розташовані в Сурсько-Свіяжському межиріччі. Для цих пам’яток є типовими інгумації на спині, в ямах чи на горизонті підкурганних насипів. Деяких померлих супроводжували частини коня. Серед інвентаря трапляються довгі залізні палаші й кинджали, поясні набори з чоботоподібними підвісками тощо. В Поволжя хуну принесли із собою складний лук, прообраз сідла із стременами. В III-IV ст. прийшлі хуну активно впливали на місцеві, переважно фіномовні племена. У другій половині IV ст. всі південноуральські й нижньоволжські кочовики, які були змішаним тюрксько-угорським і іраномовним населенням, вже називалися гунами [Олег Проходнюк.Гуни та протоболгари в Європі. 1999].
Першим ототожнив європейських гунів із китайськими хунну французький вчений Жозеф де Гінь (фр. Joseph de Guignes), який у 1748 р. першим поставив питання про дослідження загадки етнічного походження гунів на науковому рівні. З того часу, історики, географи, філологи, археологи та етнографи продовжують дослідження та дискусії. Своє “геніальне” відкриття Жозеф де Гінь побудував лише на схожості, як йому здалося, звучання слів “гуни” і “хунну” (“сюнну”). Услід за Жозефом де Гуньє про азійське походження гунів заговорили німецькі історики XVIII ст. Німці опрацювали, видали й прокоментували греко-латинські манускрипти. Але вони упереджено ставились до слов'ян, вважали їх нікчемними й ні на що не здатними, які не могли бути творцями історії. Далі їх підтримали російські вчені, а ще пізніше – радянська історична “наука” (Пігулевська, Гумільов). І усе це за повної відсутності будь-якої доказової бази. Однак, не дивлячись на всю абсурдність даної гіпотези, вона набула популярності і нині є панівною в сучасній історичній науці. Нажаль, деякі українські вчені довірились німецькій науці, мабуть поверхнево читали праці давніх авторів про гунів й ошукали себе, тим самим обкраяли нашу УКРАЇНСЬКУ історію.
Отже, основним адептом теорії про прихід гунів з-під Китаю був російський вчений Лев Гумільов. Основи цієї теорії викладені в «Советской Энциклопедии истории» (Москва, 1963 р., Т. 4, С. 899) і описуються так: «Момент народження етносу «хунну» пов'язано з переходом племен хяньюнь і хунюй з південної окраїни Гобі в північну… В IV ст. до Р. Х. хунни створили міцну державу… Розкол хуннів почався в середині I ст. до Р. Х. і закінчився в середині II ст. від Р. Х. Хунни поділились на чотири частини. «Непідкорені» відступили з боями на берег Яїка і Волги… Скільки хуннів могло піти на захід? Щонайбільше — 20—30 тисяч воїнів без жінок, дітей, старих, не здатних винести відступ чужою країною, без передиху, бо сяньбійці переслідували хуннів і вбивали відстаючих».
Лев
Гумільов, відомий дослідник кочових центральноазійських племен. Він опрацював
багато джерел з історії азійських кочових племен сюн-ну, які
тривалий
час воювали з китайцями, але не спромігся прочитати перекладених на
московську мову невеликих праць Пріска та Йордана. В цій статті Лев
Гумільов допустив суттєві спотворення і викривлення історичного
матеріалу. Нажаль Л. Гумільов став взірцем для наслідування багатьма
українськими істориками.
Інша група вчених відносить гунів до фіно-угорських народів.
Візантійські автори наводили кілька варіантів походження гунів. Зокрема, Філосторгій, який народився приблизно 365 р., писав (книга IX,17): «Ці гуни — напевно, народ, який давні називали неврами». Неври (грец. Νευροί, лат. Neuri) — стародавній народ, що мешкав після (тобто, вище) скіфів-орачів на північ від Тирасу (Дністра) вздовж Гипанису (Південного Бугу) на захід від Бористену (Дніпра).
Євстафій, який жив у XII ст. писав, що «унни або тунни — каспійський народ із племені скіфів». Інший пізньоримський історик Амміан Марцеліан, хоч і жив у ці часи (IV століття) про походження гунів нічого конкретно також не вказав. Книга XXXI, 2: «Плем'я гунів, про яке мало відомо з давніх пам'яток, живе за Меотійським болотом (Азовське море) біля Льодовитого океану і є диким понад усяку міру».
Центр гунської держави розташовувався біля Дніпра. Так, Йордан (середина VI ст.) згадував, що сини Аттіли повернулись до тих регіонів Скіфії, де протікали води Данапра — Дніпра. Своєю мовою гуни називали його — Вар. Через 500 років Костянтин Багрянородний, пишучи про Північне Причорномор'я, подає одну з назв Дніпра — Варух.
ЧИ ДІЙШЛИ АЗІЙСЬКІ ГУНИ (хунну; сюнну) ДО ЄВРОПИ?
До Європи, всупереч твердженню деяких істориків, хунну, як виявилося, не дійшли. Жодних слідів присутності цього могутнього народу на теренах Європи археологами знайдено не було! Сліди їхньої присутності археологами було знайдено лише на території Казахстану, а Західніше Алтаю – жодної пам’ятки!
Вперше
про унів (хунну) у Прикаспії згадує поет Діонісій Періегет, який жив за часів царювання Адріана (117-138 рр.). «Я розповім тепер усе про те, - писав він, - які племена проживають навколо нього (Каспійського моря - А.Б.), починаючи з північно-західної сторони. Перші - скіфи, котрі населяють побережжя поруч із Кранійським морем за вустям Каспійського моря; далі - уни, а за ними Каспійці, за цими - войовничі Албанці й Кадусії, що проживають у гірській країні; поблизу від них - Марди, Іркани й Тапіри».
Вперше про гунів на українських землях повідомив видатний географ античності Клавдій Птолемей, який жив і творив у середині II ст. У своїй «Географії», що базувалась на дослідженнях його попередників, він розташував хунів (Chuni) між роксоланами і бастарнами (останні мешкали в Карпатах). Описуючи Північне Причорномор'я під назвою «Європейська Сарматія», Птолемей зокрема пише: «…між бастарнами і роксоланами живуть хуни». Бастарни тоді населяли Карпати, а на лівому березі Дніпра жило сарматське плем'я — роксолани. Гуни тоді займали південь Правобережної України. У переліку племен Європейської Сарматії Птолемей згадує ще одне окреме гунське плем'я — савари.
У цей час справжні хунну (сюнну) ще вели війни з Китаєм і навіть не думали кочувати на Захід. Згідно з офіційною версію, вони в Європі з’являться лише через двісті років потому – у IV ст.! Отож, коли Клавдій Птолемей у ІІ ст. писав про хунів (Chuni), які проживають між бастарнами і роксоланами, то він, без сумніву, мав на увазі не азіатів-хунну, а зовсім інший європейський народ!
Стародавні автори, описуючи гунів, не говорять про їхнє азійське коріння. Амміан Марцеллін, наприклад, стверджує, що вони прийшли в Європу з країни Кінокефалів, яка знаходиться десь у тундрі. А Йордан довго думав, доки, зрештою, не дійшов висновку, що гуни пішли від шлюбу якихось відьом із нечистими духами. Але, попри усі ці та їм подібні дурниці, ніде у своїх творах історики не називають гунів народом, що прибув до Європи з Азії [Олександр Ковалевський. ІСТОРИЧНА ПРАВДА УКРАЇНЦІВ НЕЗРУЧНА ДЛЯ ВСІХ або “ЗАГАДКА” ГУНІВ. 2017].
Галина Водяк (FB; 8.06.2023). Існує щонайменше декілька причин, аби не погоджуватись з гіпотезами про азійське походження гунів.
1. Патріарх Константинопольський Філосторгій у «Церковній історії"» (4 ст.) утотожнив гунів з племенем неврів, яке жило десь на півночі України (Скіфії) ще в часи Геродота і багатьма дослідниками кваліфікується, як праукраїнське (слов'янське), або кельтське населення. Але оскільки Прокопій Кесарійський виокремлює гунів від антів та склавінів, то неври-гуни Філострогія радше з тих неврів, які в залізну добу переселились з Карпат на лівобережну частину Дніпра десь біля будинів. За Геродотом, неври – НЕскіфський народ, але мають звичаї такі самі, як скіфи.
Ось, що пише Філострогій:
"Гуни, здавалося б, ідентичні тим, кого в давнину називали неврами; і їхні поселення були біля підніжжя Ріпейських гір, з якого бере початок річка Танаїс і вливає свої води в Азовське море"(кн. IX, 17).
2. Клавдій Птолемей у 2 ст. згадує про гунів на території України між бастарнами та роксоланами. В цьому ж столітті (124 р.н.е.) грецький мандрівник, географ Діонісій Періегет (Διονύσιος ὁ Περιηγητής) розміщує гунів (унів) ближче до західних берегів Каспійського моря між скіфами, каспіцями та кавказькими албанцями.
Діонісій Періегет:
«Бо першими є скіфи, які населяють Кронійське морське узбережжя до гирла Каспійського моря; потім гуни-уни (лат. Hunni, гр. Ουννοι): після них нація каспійців, а потім албанці, які живуть на грубій землі Кадусії (Καδούσιο- між Мідією та Каспійським морем); поблизу Мардів (Μάρδοι), Гірканійців (Υρκάνιοι), Тапірів (Τάπυροί)» [ст.42,730] .
У II столітті азійські хунну-сюнну ще перебували далеко біля китайських рубежів та воювали з Сяньбеями, якими згодом були підкорені. Південі хуну наприкінці II ст.. були втягнуті в повстання, які тоді охопили ханський двір. Тому азійські хунну (Xiongnu) в цей період ніяк не могли опинитись за 5000 км біля берегів Каспійського та Чорного морів. Натомість вони потіснили юечжі, які у I-II ст. мігрували в Центральну та Південну Азію, які могли частково принести азійський компонент в середовище кавказьких аланів, яких потім підкори європейські гуни. До речі, в 1 ст. на території Бактрії юечжі під натиском сюнну мігрували на захід та заснували Кушанську імперію. Зв’язок юєчжі (індоєвропейців з заходу Китаю) з аланами на рівні археології простежив відомий український сарматолог Олександр Симоненко . Один з давніх археогенетичних зразків даного гаплотипу R1a, який заведено пов’язувати з аланами, знайшли в Таджикістані періоду кушанського царства (датований 200 до н.е. – 50 р.), зокрема її відгалуження Z2125 (R1a1a1b2a2a) . «Кушанська гілка» R-Z2125, яку виявили серед сучасних балкарців на Кавказі, сьогодні поширена, з одного боку – серед носіїв індоарійських мов іранців, афганців, таджиків, індійців, а з другого боку – значною мірою серед тюркомовних киргизів та татарів Татарстану. Саме це азійське відгалуження R1a виявили у 2 гунів з Угорщини та Румунії. Але це радше алано-кушанський слід, а не експансія сюнну-хунну.
3. Ніхто з ранньосередньовічних авторів НЕ називає гунів азійцями, булгарами або іншими задонськими племенами. Первинна назва цього племені у творах античних авторів грецькою мовою "уни" (Ούννοι). Літеру г-h до етноніма "уни-гуни-Hunni" додали латинські перекладачі з грецьких текстів. Клавдій Птолемей (1-2 ст.) також писав грецькою мовою, а термін chuni до нас дійшов вже в пізній латинській транслітерації (14 ст.). З латини Uni, unus – один, єдиний, що трансформувалось в термін унія, універсальний, унікальний.
4. У гунів повністю відсутні типові для азійських сюнну (Xiongnu) C2b, C3, O3, Q1b, навіть Q1a (Q1a2-M25) лише один зразок виявили в Трансільванії серед ймовірних гунів у більш ранньому дослідженні генетиків 2019 р. (Neparáczki et al. 2019). У Східній Азії є чотири переважних макрогаплогрупи Y-хромосоми - O-M175, C-M130, D-M174 та N-M231, що становить близько 93% Y-хромосом регіону . Але їх майже немає в Україні та й серед європейських гунів не знайшли. В імперії сюнну (Xiongnu) з монголо-китайського прикордоння усі особи з елітних поховань генетично мало різноманітні та мають високий рівень східноазійських ліній .
Ірано-тюркська гілка R1a Z 2125 (у двох зразках) могла до гунів потрапити через посередництво аланів, яких вони підкорили, як і пізніше штам чуми.
Зокрема, генетики виявили штам чуми Yersinia pestis серед аланів. Це штам згодом спричинив великий спалах — чуму Юстиніана, але це сталось 100 років після панування Аттіли. «Перша особина зі штамом чуми (DA101) є хунном з гір Тянь-Шаню і датується приблизно 180 роком, а друга особина (DA147) походить з аланської культури з Північної Осетії та, за археологічними оцінками, датується шостим–дев’ятим століттями» . Вчені знайшли тимчасове підтвердження гіпотези про те, що пандемія була принесена в Європу наприкінці гунського періоду Шовковим шляхом уздовж південних смуг степів. Але вони підтримують думку, що прийшлі азійські хунну стали гунами і чомусь не розглядають алан, як ймовірного посередника між поширенням певних елементів матеріальної культури з Середньої Азієї (зокрема, гунські казани, ювелірні вироби) до європейських гунів. Тому гіпотетичну ранню тюркську мову хунну-Xiongnu екстраполюють на європейських гунів, хоча й знають, що немає безапеляційних доказів зв’язку між цими двома групами. Та й чітких паралелей між сюнну-гуну в контексті археології, окрім знайдених «гунських казанів», я не зустрічала в описах.
Також у гунів НЕ виявили жодної аварської та протофіноугорської лінії N1a.
Усі європейські гуни демонструють більший спільний дрейф із західноєвразійцями порівняно з хунну (Xiongnu).
5. У гунів з Панонії також присутні типові праукраїнські генетичні лінії.
Галина Водяк. 11.09.2022. Пріск при дворі Аттіли (448 р.)
Priscus at the court of Attila (448 р.) – переклад уривка творуTranslation by J.B. Bury (Priscus, fr. 8 in Fragmenta Historicorum Graecorum) – ірландський історик 1861 – 1927 рр.
Ми вирушили разом з варварами і прибули до Сардіки (м.Софія в Болгарії), що за тринадцять днів для швидкого мандрівника від Константинополя. Зупинившись там, ми вважали за доцільне запросити Едекона та варварів з ним на обід. Мешканці місця продали нам овець і волів, яких ми зарізали, та зготували їжу. Під час бенкету, коли варвари вихваляли Аттілу, а ми — імператора, Бігілас (Вігілас) зауважив, що несправедливо порівнювати людину й Бога, маючи на увазі Аттілу людиною, а Феодосія — богом. Гуни розхвилювалися і розпалилися цим зауваженням. Але ми звернули розмову в інший бік і заспокоїли їхні зранені почуття; а після обіду, коли ми розлучилися, Максимін подарував Едекону й Оресту шовкові шати та індійські дорогоцінні камені…
Коли ми прибули до Наїсу (Ниш в сучасній Сербії), то побачили, що місто спустошене, ніби його розграбували; лише кілька хворих лежали в церквах. Ми зупинилися недалеко від річки, на відкритому просторі, бо вся земля, що прилягала до берега, була повна кісток загиблих на війні. Наступного дня ми прийшли до Агінтея, головнокомандуючого іллірійськими військами (magister militum per Illyricum), який стояв неподалік від Наїсу (Naissus), щоб оголосити йому імператорські накази та отримати п’ять із сімнадцяти дезертирів, про яких Аттіла писав імператору. Ми мали з ним співбесіду і, ставлячись з дезертирами по-доброму, він віддав їх нам. Наступного дня ми вирушили з району Найсус (Naissus в Дакії – сьогодні Niš в Сербії) до Дунаю; ми увійшли в криту долину з багатьма вигинами, звивистими шляхами та стежками. Ми думали, що їдемо на захід, але коли розвиднілось, сонце зійшло попереду; і деякі з нас, не обізнані з топографією, кричали, що сонце йде не туди, і віщує незвичайні події. Справа в тому, що ця частина дороги через нерівність ґрунту виходила на схід. Пройшовши ці нерівні місця, ми прибули на рівнину, яка також була добряче лісистою. Біля річки нас зустріли варвари-перевізники, які переправили нас через річку на човнах, зроблених власноруч із поодиноких дерев, обрубаних і видовбаних. Ці приготування були зроблені не заради нас, а для того, щоб передати групу гунів; адже Аттіла вдавав, що хоче полювати на римській території, але насправді його наміри були ворожими, тому що всі дезертири не були віддані йому. Перепливши Дунай, і пройшовши з варварами близько сімдесяти стадій, ми були змушені чекати на певній рівнині, щоб Едекон і його загін могли йти вперед і сповістити Аттілу про наше прибуття. Коли ми вечеряли, почули тупіт коней, що наближався, і прибули двоє скіфів із вказівками, як нам йти до Аттіли. Ми попросили їх спершу попоїсти, і вони злізли з коней та підбадьорилися. Наступного дня під їхнім керівництвом ми прибули до наметів Аттіли, яких було багато, близько третьої години, і коли ми хотіли поставити наш намет на пагорбі, варвари, які зустріли нас, завадили нам, тому що намет Аттіли був на низині, тому ми зупинилися там, де хотіли скіфи… (Тоді отримано повідомлення від Аттіли, який знав характер їхнього посольства, сказавши, що якщо вони не матимуть нічого, щоб повідомити йому, він не прийме їх, тому вони неохоче приготувалися повернутися.) Коли багаж був упакований на в’ючних тварин, і ми вимушено готувалися вирушити вночі, посланці прийшли від Аттіли, який закликав нас почекати через пізній час. Потім прибули люди з волом і річковою рибою, надісланими нам Аттілою, і коли ми пообідали, пішли спати. Коли настав день, ми очікували від варвара ніжного та ввічливого повідомлення, але він знову наказав нам піти, якщо ми не матимемо інших наказів, крім того, що він уже знав. Ми нічого не відповіли й приготувалися вирушити, хоча Бігілас (Вігілас) наполягав, щоб ми прикинулися, ніби маємо ще якийсь зв’язок. Коли я побачив, що Максимін дуже пригнічений, я пішов до Скотта (одного з гунських вельмож, брата Онегесія), взявши з собою Рустиція, який розумів гуннську мову. Він приїхав з нами до Скіфії не як член посольства, а у справах з Констанцієм, італійцем, якого Аецій послав до Аттіли бути особистим секретарем того монарха. Я повідомив Скоттасу, Рустицію, який виступав як перекладач, що Максимін дасть йому багато подарунків, якщо він забезпечить йому бесіду з Аттілою; і, крім того, посольство сприяло б не лише державним інтересам обох держав, а й приватним інтересам Онегесія, оскільки імператор хотів, щоб його було послано послом до Візантії, щоб врегулювати суперечки гунів і римлян, і що там він отримає чудові дари. Оскільки Онегесія не було, я сказав, що Скоттас мав допомогти нам, точніше допомогти його братові, і в той же час довести, що звіт правдивий, який приписував йому вплив на Аттілу, такий же, як і його брат. Скоттас сів на коня й поїхав до намету Аттіли, а я повернувся до Максиміна й знайшов його в стані збентеження й тривоги, лежачим на траві з Бігіласом (Вігіласом). Я описав свою бесіду зі Скоттасом і наказав йому підготуватися до аудієнції з Аттілою. Вони обоє підскочили, схвалюючи те, що я зробив, і згадали людей, які почали з в’ючними звірами. Коли ми думали, що сказати Аттілі та як піднести імператорські дари, Скоттас прийшов за нами, і ми увійшли до намету Аттіли, який був оточений безліччю варварів. Ми знайшли Аттілу сидячим на дерев’яному стільці. Ми стояли трохи віддалік, а Максимін підійшов і відсалютував варварові, якому він передав листа імператора, в якому говорилося, що імператор молиться за нього та його безпеку. Басилевс (βασιλεὺς, Βασιλεa) Аттіла відповів: «З римлянами буде так, як вони хочуть, щоб було зі мною», і негайно звернувся до Бігіласа, назвавши його безсоромним звіром і запитавши, чому він наважився прийти, коли всі дезертири не були видані. . . .
Після від’їзду Бігіла (Вігіла), який повернувся до Імперії (номінально, щоб знайти дезертирів, відновлення яких вимагав Аттіла, але насправді, щоб отримати гроші для свого товариша-змовника Едекона), ми залишилися в тому місці один день, а потім вирушили з Аттілою для північних районів країни. Деякий час ми супроводжували варвара, але коли ми досягли певної точки, пішли іншим шляхом за командою скіфів, які проводили нас, оскільки Аттіла прямував до села, де він мав намір одружитися з донькою Ескама, хоча у нього було багато інших дружини, бо скіфи практикували полігамію. Ми йшли рівною дорогою на рівнині й зустріли судноплавні річки, серед яких найбільші, поряд з Дунаєм, Дрекон, Тігас і Тіфесас (Danube, are the Drecon, Tigas – Тиса, and Tiphesas – (можливо, в тексті «Τυρήσας» – Тіресас , дав.-гр. Τύρας, лат. Tyras – Дністер), які ми перетнули на моноксилах, човнах, зроблених з цільного шматка, використовуваних мешканцями берегів: менші річки ми перетинали на плотах, які варвари возили з собою на возах, щоб переправитися через болота.
У селах нам постачали їжу — замість пшениці (σιτου) просо (κεγχροσ, κεχρ), а замість вина — мед (μεδος, мед-медовуху), як її називають тубільці. Служителі, які йшли за нами, отримали пшоно і напій з ячменю, який варвари називають кам (καμoν – квас). Пізно ввечері, проїхавши чималу відстань, ми розбили намети на березі прісного озера, яке використовують для води жителі сусіднього села. Але здійнявся вітер і буря, супроводжувані громом, блискавкою та сильним дощем, і мало не повалили наші намети; весь наш посуд було скочено в воду озера. Налякані нещасним випадком і атмосферними хвилюваннями, ми покинули це місце і втратили один одного в темряві та дощі, кожен йшов дорогою, яка здавалася найлегшою. Але ми всі різними шляхами дісталися до села і підняли тривогу, щоб отримати те, чого нам не вистачає. Скіфи села на шум вискочили з хат і, розпаливши очерет, яким вони розпалюють багаття, спитали, чого ми хочемо. Наші провідники відповіли, що буря нас насторожила; тож вони запросили нас до своїх хатин і зігріли нас, запаливши великі вогнища з очерету. Пані, яка керувала селом — вона була однією з дружин Бледи — прислала нам провіант і гарних дівчат, щоб розрадити нас (це скіфська любязність). Ми пригостили молодих жінок часткою їжі, але відмовились скористатися будь-якою подальшою перевагою їхньої присутності. Ми залишалися в хатах до світанку, а потім пішли шукати втрачене начиння, яке ми знайшли частково на тому місці, де розбили намет, почасти на березі озера, а частково у воді. Того дня ми провели в селі, сушили речі; бо буря припинилась і сонце світило яскраво. Доглянувши наших коней і худобу, ми направили свої кроки до княгині, якій віддали шану і вручили подарунки за її люб’язність. Подарунки складалися з речей, які варвари вважали такими, що не вироблялися в країні: три срібних флакони, червоні шкури, індійський перець, пальмові плоди та інші делікатеси. якій ми віддали шану та дарували подарунки в обмін на її ввічливість.
Просунувшись ще на сім днів, ми зупинилися в селі; оскільки решта маршруту була однаковою для нас і Аттіли, ми повинні були почекати, щоб він міг йти попереду. Тут ми зустрілися з деякими із «західних римлян», які також прибули з посольством до Аттіли — графом Ромулом, Промотом, намісником Норіка (посткельтська провінція скордісків на території сучасних Австрії та Словенії), і Романом, військовим капітаном. З ними був Констанцій, якого Аецій послав до Аттіли, щоб він був його секретарем, і Татул, батько Ореста; ці двоє не були пов’язані з посольством, але були друзями послів. Констанцій знав їх здавна в Італії, а Орест одружився з донькою Ромула.
Мета посольства полягала в тому, щоб пом’якшити душу Аттіли, який вимагав видати якогось Сільвана, торговця срібними виробами в Римі, тому що він отримав золотий посуд від якогось Констанція. Цей Констанцій, уродженець Галлії, був раніше свого тезки на посаді секретаря Аттіли. Коли Сірмій у Паннонії був обложений скіфами, єпископ цього місця передав посудини йому (Констанцію) під опіку, щоб, якщо місто буде взято і він виживе, їх можна було використати для викупу; а якщо він буде вбитий, то викупити громадян, які потрапили в полон. Але коли місто було поневолено, Констанцій порушив свою заручину і, оскільки він був у Римі у справах, заклав судна Сільвану за певну суму грошей, за умови, що якщо він поверне гроші протягом встановленого періоду, посуд має бути повернено, але в іншому випадку має стати власністю Сільвана. Констанцій, підозрюваний у зраді, був розп’ятий Аттілою і Бледою; а потім, коли про суди стало відомо Аттілі, він зажадав віддати Сільвана на тій підставі, що той викрав його власність.
Почекавши деякий час, поки Аттіла підійде перед нами, ми рушили далі і, перетнувши кілька річок, прибули до великого села, де будинок Аттіли, як кажуть, був чудовішим, ніж його резиденції в інших місцях. Він був виготовлений із полірованих дощок і оточений дерев’яним огорожею, створеним не для захисту, а для вигляду. Будинок Онегесія був другим після царя за пишністю, також оточений дерев’яною огорожею, але він не прикрашений вежами, як у царя. Недалеко від огородження була велика лазня, яку Онегесій, другий за силою серед скіфів, збудував, перевізши каміння з Паннонії; бо варвари в цій місцевості не мали ні каменів, ні дерев, а використовували привізний матеріал. Будівничим лазні був сірмійський полонений, який розраховував отримати свободу, як плату за виготовлення лазні. Але він був розчарований, і його спіткала більша біда, ніж просто полон у скіфів, бо Онегесій призначив його банщиком, і він прислуговував йому та його родині, коли вони купалися.
Коли Аттіла увійшов до села, його зустріли дівчата, які просувалися рядами під тонкими білими полотняними покривалами, які підтримували зовні жінки, що стояли під ними, і були такими великими, що сім або більше дівчат ходили під кожним. Було багато рядів дівчат з таким балдахіном, і вони співали скіфських пісень. Коли він наблизився до дому Онегесія, який стояв на його шляху, дружина Онегесія з кількома слугами вийшла з дверей, несучи м’ясо та вино, привітала його та благала прийняти участь у її гостинності. Це найвища шана, яку можна виявити у скіфів. Щоб потішити дружину свого друга, він їв, сидячи верхи на коні, а слуги підносили тацю до його сідла; і, скуштувавши вина, він пішов до палацу, який був вищий за інші будинки і побудований на підвищенні. Але ми залишилися в домі Онегесія на його запрошення, бо він повернувся з експедиції з сином Аттіли. Його дружина та родичі прийняли нас на вечерю, бо він сам не мав дозвілля, оскільки мусив розповісти Аттілі про результати своєї експедиції та пояснити нещасний випадок, який стався з молодим нащадком монарха, який послизнувся й зламав праву руку. Після обіду ми вийшли з дому Онегесія й розмістилися ближче до палацу, щоб Максимін міг бути на зручній відстані для відвідування Аттіли чи спілкування з його двором. Наступного ранку, на світанку, Максимін послав мене до Онегесія з подарунками, запропонованими ним самим, а також тими, які надіслав імператор, і я мав дізнатися, чи буде у нього розмова з Максиміном і о котрій годині. Коли я прийшов до хати, Разом із слугами, які несли подарунки, я виявив, що двері зачинені, і довелося чекати, доки хтось вийде та оголосить про наше прибуття. Поки я чекав і ходив туди-сюди перед огородженням, що оточувало будинок, чоловік, якого з його скіфського одягу я прийняв за варвара, підійшов і звернувся до мене грецькою мовою зі словом Xaire: «Вітаю!» Я був здивований скіфом, який говорить грецькою мовою. Бо піддані гунів, зібрані з різних країн, розмовляють, окрім власних варварських мов, або гунською, або готською, або — ті, хто має комерційні відносини із західними римлянами — латинською; але ніхто з них легко не розмовляє грецькою мовою, за винятком полонених з фракійського чи іллірійського узбережжя; і цих останніх може легко впізнати будь-який незнайомець за їхнім подертим одягом і убогими головами, як людей, які зіткнулися з поразкою. Цей чоловік, навпаки, був схожий на заможного скіфа, будучи гарно одягненим і підстриженим за скіфським способом колом. Привітавшись, я запитав його, хто він і звідки прийшов на чужину і прийняв скіфське життя. Коли він запитав мене, чому я хочу знати, я сказав йому, що його еллінська мова викликала мою цікавість. Тоді він усміхнувся і сказав, що народився греком і поїхав купцем до Вімінаціуму (столиця Мезії, в сучасній сх..Сербії), на Дунаї, де пробув довго, і одружився з дуже багатою дружиною. Але місто стало здобиччю варварів, і він був позбавлений свого процвітання, і завдяки своїм багатствам було передано Онегесію під час розподілу здобичі, як у скіфів був звичай, коли вожді залишали собі багатих в’язнів. Відважно воюючи проти римлян і акатірів (лат.Acatziri, гр.. Άκατζίροι – ймовірно скіфи-фракійці агатирси), він віддав здобуту здобич своєму панові і таким чином отримав свободу. Потім він одружився на варварській дружині, мав дітей і мав привілей їсти за столом Онегесія.
Порушник, який належить до заможних класів, не карається за свою несправедливість, тоді як бідна людина, яка не розуміє бізнесу, зазнає юридичного покарання, тобто якщо він не покине це життя до суду, такий довгий курс судові процеси затягуються, і на них витрачається стільки грошей. Кульмінацією нещастя є необхідність заплатити, щоб добитися справедливості. Бо ніхто не дасть суду потерпілому, якщо він не заплатить грошей судді та суддівським писарям».
У відповідь на цей напад на Імперію я попросив його бути досить добрим і терпляче вислухати іншу сторону питання. «Творці Римської республіки, — сказав я, — які були мудрими й добрими людьми, щоб запобігти випадковим діям, зробили одну категорію людей охоронцями законів, а іншу категорію призначили володарями зброї, які не повинні були мати жодної іншої мети, окрім бути завжди готовими до бою та безстрашно йти на війну, неначе займаючись звичайними вправами, попередньо вичерпавши весь свій страх, практикою землі, щоб підтримувати як себе, так і тих, хто бореться на їхньому захисті, надаючи військові поставки зерна…. Тим, хто захищає інтереси сторін у судовому процесі, останні виплачують грошову суму, так само, як фермери платять солдатам. Хіба не справедливо підтримувати того, хто допомагає, і відплачувати йому за його доброту? Підтримка коня приносить користь вершнику… Ті, хто витрачає гроші на костюм і зрештою втрачає його, не можуть пояснити це нічим іншим, крім несправедливості своєї справи. А щодо тривалого часу, витраченого на судові процеси, це пов’язано з турботою про справедливість, щоб судді не помилилися у винесенні правильних вироків, виносячи вирок навмання; Краще, щоб вони подумали і завершили справу пізніше, ніж, судячи поспішно, вони могли б завдати шкоди людині та порушити Божество, установителя справедливості… Римляни ставляться до своїх слуг краще, ніж цар скіфів ставиться до своїх підданих. Вони мають справу з ними, як батьки чи вчителі, закликаючи їх утримуватися від зла і дотримуватися лінії поведінки, яку вони вважали почесною; вони докоряють їм за помилки, як власних дітей. Їм не дозволено, як скіфам, завдати їм смерті. Вони мають численні способи надання свободи; вони можуть манумітувати не тільки за життя, але й за заповітом, а заповідальні бажання римлянина щодо свого майна є законом».
Мій співрозмовник плакав і зізнався, що закони і конституція римлян справедливі, але жалкував, що правителі, не маючи духу колишніх поколінь, руйнують державу.
Коли ми були залучені в цю дискусію, слуга вийшов і відчинив двері огорожі. Я поспішив і запитав, як Онегесій заручений, бо хотів передати йому повідомлення від римського посла. Він відповів, що я повинен зустріти його, якщо я трохи почекаю, оскільки він збирався йти. І через короткий час я побачив, як він виходить, і звернувся до нього, кажучи: «Римський посол вітає вас, і я прибув із подарунками від нього та золотом, яке вам надіслав імператор. Посол дуже хоче вас зустріти, і просить призначити час і місце». Онегесій наказав своїм слугам отримати золото й подарунки, а мені звелів оголосити Максиміну, що він негайно піде до нього. Я передав послання, і Онегесій негайно з’явився в наметі. Він подякував Максиміну та імператору за подарунки, і запитав, чому він послав по нього. Максимін сказав, що Онегесію настав час отримати більшу славу серед людей, якщо він піде до імператора і своєю мудрістю розв’яже об’єкти суперечок між римлянами та гунами та встановить між ними згоду; тим самим він забезпечить багато переваг для своєї власної родини, оскільки всі його діти завжди будуть друзями Імператора та Імператорської родини. Онегесій запитав, які заходи задовольнять імператора і як він може влаштувати суперечки. Максимін відповів: «Якщо ви перейдете на землі Римської імперії, ви покладете на імператора зобов’язання, і ви владнаєте спірні справи, досліджуючи їх причини та вирішуючи їх на основі миру». Онегезій сказав, що повідомить імператора та його міністрів про бажання Аттіли, але римлянам не варто думати, що вони коли-небудь зможуть переконати його зрадити свого господаря або знехтувати його скіфським навчанням, його дружинами та дітьми, або віддати перевагу багатству серед римлян, ніж рабству в Аттіли. Він додав, що він принесе більше користі римлянам, якщо залишиться на своїй землі та пом’якшить гнів свого пана, якщо він чимось обуриться на римлян, ніж відвідавши їх і звинувативши себе, якщо він домовиться, що Аттіла не схвалював. Потім він пішов у відставку, погодившись, щоб я був посередником у передачі послань від Максиміна до нього самого, тому що постійно відвідувати його не відповідало б гідності Максиміна як посла. або віддати перевагу багатству серед римлян рабству в Аттіли.
Наступного дня я увійшов у огорожу палацу Аттіли, несучи подарунки його дружині, яку звали Крека. У неї було три сини, старший з яких правив акатерами та іншими народами, які проживали в Понтійській Скіфії. Усередині огорожі було багато будинків, одні з різьблених дощок, красиво підігнаних одна до одної, інші — з прямих, прикріплених до круглих дерев’яних блоків, які піднімалися на помірну висоту від землі. Тут жила дружина Аттіли, і коли варвари впустили її біля дверей, я знайшов її лежачою на м’якому ложі. Підлога кімнати була вкрита вовняними килимками для ходіння. Довкола неї стояло кілька слуг, а служниці, що сиділи на підлозі перед нею, вишивали кольоровими лляними полотнами, призначеними для прикраси поверх скіфського вбрання. Підійшовши, привітавшись, вручивши подарунки, Я вийшов і пішов до іншого будинку, де був Аттіла, і чекав на Онегесія, який, як я знав, був з Аттілою. Я стояв посеред великого натовпу – охорона Аттіли та його слуги знали мене, тому ніхто мені не заважав. Я бачив багато людей, які просуваються вперед, і великий галас і шум, очікується відхід Аттіли. І він вийшов із дому гідною ходою, озираючись туди й туди. Він супроводжував Онегесія і стояв перед будинком; і багато людей, які мали між собою суди, підійшли й отримали його вирок. Потім він повернувся в будинок і прийняв послів варварських народів. Я стояв посеред великого натовпу – охорона Аттіли та його слуги знали мене, тому ніхто мені не заважав. Я бачив багато людей, які просуваються вперед, і великий галас і шум, очікується відхід Аттіли. І він вийшов із дому гідною ходою, озираючись туди й сюди. Він супроводжував Онегесія і стояв перед будинком; і багато людей, які мали між собою суди, підійшли й отримали його вирок.
Коли я чекав на Онегесія, до мене звернулися Ромул, Промот і Роман, посли, які прибули з Італії з приводу золотих посудин; їх супроводжували Рустицій і Констанціол, вихідець з території Паннонії, підвладної Аттілі. Вони запитали мене, чи нас звільнили, чи змушені залишитися, і я відповів, що я чекаю біля палацу, щоб дізнатися про це від Онегесія. Коли я у свою чергу запитав, чи Аттіла удостоїв їх доброзичливої відповіді, вони сказали мені, що його рішення неможливо змінити, і що він погрожував війною, якщо Сільван або посудини для пиття не будуть віддані…
Коли ми говорили про стан світу, вийшов Онегесій; ми підійшли до нього і запитали про наші проблеми. Поговоривши спочатку з деякими варварами, він наказав мені запитати у Максиміна, якого консула римляни посилають як посла до Аттіли. Коли я прийшов до нашого намету, я передав послання Максиміну і порадився з ним, яку відповідь нам дати на запитання про варвара. Повертаючись до Онегесія, я сказав, що римляни бажають, щоб він прийшов до них і врегулював спірні питання, інакше імператор пришле того посла, якого вибере. Тоді він наказав мені привести Максиміна, якого він провів до Аттіли. Незабаром Максимін вийшов і сказав мені, що варвар бажає, щоб послом був Ном, або Анатолій, або сенатор, і що він не прийме нікого, крім одного з цих трьох;
Коли ми повернулися до нашого намету, батько Ореста прийшов із запрошенням від Аттіли для нас обох на бенкет о третій годині. Коли настала година, ми пішли до палацу разом із посольством західних римлян і стали на порозі зали в присутності Аттіли. Чашники дали нам чашу, за народним звичаєм, щоб ми помолилися перед тим, як сісти. Скуштувавши чашку, ми зайняли свої місця; усі стільці були розставлені вздовж стін кімнати з обох боків. Аттіла сидів посередині на дивані; друге ложе було поставлене позаду нього, а від нього сходи вели до його ліжка, яке було вкрите лляними простирадлами та кованими покривалами для прикраси, якими греки та римляни вистилали весільні ліжка. Місця праворуч від Аттіли вважалися головними в пошані, ті ліворуч, де ми сиділи, були лише другими. Беріх, вельможа серед скіфів, сидів на нашому боці, але мав першість над нами. Онегезій сидів на стільці праворуч від ложа Аттіли, а навпроти Онегесія на стільці сиділи двоє синів Аттіли; його старший син сидів на його канапі, не біля нього, а в самому кінці, втупившись очима в землю, сором’язливо поважаючи батька. Коли все було впорядковано, підійшов чашник і передав Аттілі дерев’яну чашу з вином. Він взяв його й привітав першого по старшинству, який, удостоєний привітання, встав і не міг сісти, доки король, скуштувавши або випивши вина, не поверне чашу служителю. Тоді всі гості так само вшановували Аттілу, вітаючи його, а потім смакували чаші; але він не встав. У кожного з нас був особливий виночерпій, хто підійде, щоб подарувати вино, коли чашник Аттіли піде у відставку. Коли другий за старшинством і ті, хто поряд з ним, були вшановані таким же чином, Аттіла виголосив нам тост так само відповідно до порядку місць. Коли ця церемонія закінчилася, чашники відійшли, а столи, достатньо великі, щоб сидіти за ними троє-чотири, а то й більше, поставили біля столу Аттіли, щоб кожен міг взяти їжу з посуду, не відходячи від нього його місце. Слуга Аттіли першим увійшов із блюдом, повним м’яса, а за ним увійшли інші слуги з хлібом і ягідними стравами, які вони поклали на столи. Розкішну їжу, подану на срібному блюді, приготували для нас і гостей-варварів, але Аттіла їв лише м’ясо на дерев’яній посудині. І в усьому іншому він виявляв себе поміркованим; його чаша була дерев’яною, а гостям давали золоті та срібні кубки. Його одяг теж був досить простий, вражаючи лише чистотою. Меч, який він носив при боці, клямки його скіфського взуття, вуздечка його коня не були прикрашені, як у інших скіфів, ні золотом, ні самоцвітами, ні чимось дорогим. Коли страви з першої страви були спожиті, ми всі встали й не сідали на свої місця, аж поки кожен у попередньому порядку не випив за здоров’я Аттіли з поданого йому келиха вина. Потім ми сіли, і на кожному столі поставили другу страву з їжею іншого виду. Після цього курсу відбулася та сама церемонія, що й після першого. Коли настав вечір, запалили смолоскипи, і двоє варварів, що виступили перед Аттілою, заспівали пісні, які вони склали, вшановуючи його перемоги та подвиги на війні. А з гостей, дивлячись на співаків, одні були задоволені віршами, інші хвилювалися в душі нагадуванням про війни, а в третіх, ослабленим від віку тілом і змушеним спочити духом, лилися сльози. Після пісень з’явився скіф з божевільним розумом, який дивними і безглуздими словами розсмішив товариство. За ним увійшов Зеркон, мавританський гном. Він був посланий Аттілою в подарунок Аетію, і Едекон переконав його прийти до Аттіли, щоб повернути його дружину, яку він залишив у Скіфії; жінка була скіфкою, яку він одружив завдяки впливу свого покровителя Бледи. Йому не вдалося повернути її, бо Аттіла розгнівався на нього за повернення. З нагоди бенкету він з’явився і викликав у всіх, крім Аттіли, напади невгамовного сміху своїм виглядом, одягом, голосом і словами, які були плутаною сумішшю латинських, гунських і готських мов. Аттіла, однак, залишався непорушним і незмінним на обличчі, ні словом, ні вчинком не видав нічого, що наближалося б до веселої посмішки, за винятком входу Ернаса, свого молодшого сина, якого він потягнув за щоку й подивився на нього спокійним поглядом. задоволення. Мене здивувало, що він так сильно ставився до цього сина й нехтував іншими своїми дітьми, але варвар, який сидів поруч зі мною і знав латину, наказуючи мені не викривати, що він сказав, дав мені зрозуміти, що пророки попереджали Аттілу, що його раса загине, але буде відновлена цим хлопчиком. Коли ніч настала, ми пішли з бенкету.
Відстань від Стамбула (Константинополя) до Софії (Сардіки) – 13 днів швидкого мандрівника = 551 км. – приблизно 42 км в день.
7 днів = приблизно 300 км.
1 рим.стадій – 182 м., 70 стадій – 1290 м = 1,3 км
Римський військовик та історик Амміан Марцеллін (Ammianus Marcellinus, близько 330 — кінець 400) в своїй праці з історії Римської держави «Діяння» («Res gestae») подає опис алан, де вказує на їх схожість з гунами.
Амміан Марцеллін (book XXXI) про аланів [за Галиною Водяк]:«Мало того, майже всі алани високі та гарні, їхнє волосся наближається до білявого, лютістю свого погляду вони вселяють жах, хоч і пригнічений. Вони легкі та активні у використанні зброї. У всьому вони чимось схожі на гунів, але за способом життя і звичками менш дикі. У своїх грабіжницьких і мисливських походах вони кочують то тут, то там аж до Меотійського моря (Каспійське море) і Кіммерійського Боспору, а також до Вірменії та Мідії. Так само як тихі й мирні люди знаходять задоволення від відпочинку, так і алани насолоджуються небезпекою та війною. Там визнають щасливим того, хто пожертвував своїм життям у битві, а до тих, хто старіє і відходить від світу природною смертю, нападають з гіркими докорами, як вироджені та боягузливі; і немає нічого, в чому вони вбачають більше гордості, ніж вбивство будь–якої людини, незалежно від славних трофеїв убитих, вони відривають голови, а потім здирають їх шкури та вішають їх, як атрибут, на своїх бойових коней. Ні храму, ні святині в їхній країні не видно, навіть хатини, покритої соломою. Але на кшталт варварів в землю встромляють оголений меч, і вони святобожно поклоняються йому як своєму богу війни, головному божеству. У них є чудовий спосіб передбачення майбутнього; бо вони збирають дуже прямі гілочки верболозу і сортують їх в призначений час з деякими таємними заклинаннями, і, таким чином чітко дізнаються, що їх очікує. Вони не знають, що таке рабство, бо всі народжені від благородної крові, а крім того, вони вибирають вождями тих людей, які впродовж тривалого часу проявили себе, як доблесні воїни.
Отже, гуни, захопили території тих аланів (які межують з грейтунгами), яких звали танаїтами, вбили та пограбували багатьох з них, а тих, що вижили, приєднали до себе в договорі про союз; потім разом з ними вони з більшою сміливістю раптово вдерлися у великі та багаті кантони Ерменріха (Ermenrichus), найбільш войовничого монарха, якого бояться сусідні народи через його численні й різноманітні подвиги.
Бенкет Аттіли. Худ. Тан Мор (1870). Праворуч зображений візантійський дипломат та історик Пріск. за мемуарами Пріска
Немає коментарів:
Дописати коментар