Князь Святослав мав рацію. Ніколи земля скіфів/сарматів/русів не належала Римській імперії. Карти

У РІК 6477 [969]. І сказав Святослав матері своїй Ользі та боярам своїм: "... Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї.."

Уважно дивимось на карти й бачимо яким чином, коштом сусідів, віками зростала Римська імперія.

І навіть коли ці землі скіфів вздовж західного узбережжя Чорного (Руського) моря називалися Малою Скіфією, а потім Нижньою Мезією вони не переставали бути руськими.

Саме тут, недалеко від міста Доростол (Сілістра) в якому з четвертого століття існувала катедра готської християнської єпархії, і яке захищав Святослав від римських легіонів було руське місто Переяславець.

А зовсім недалечко від Переяславця потрохи на Південь, існувало славнозвісне місто Томи, назване на честь легендарної скіфської цариці де з 3 по 9 століття працювала скіфська християнська єпархія.

Подивиться на ці карти. Невже походи Святослава були заради простої наживи й військової доблесті як то пишуть деякі підручники?

Я вважаю Святослав захищав землі й віру своїх предків-скіфів від експансії ромейських легіонів, їхніх болгарських проксі й наступу Нікейської церкви на руську віру, яка була успадкована від скіфів.

Хронологію стану і захисту своїх південних кордонів русами/скіфами ви побачите на цих мапах. Тепер очевидно, що т. зв. Траянові вали, що були збудовані на Півдні Одеської області недалеко від лівого берега гирла Дунаю були насамперед захистом від римських легіонів, експансія яких на землі скіфів/сарматів розпочалась щонайменше з першого століття до н. е. і проходила аж до 12 ст. н.е. включно.

Про походи Святослава в Болгарію.

Подивиться уважно на фрагмент вікі-таблички (рис. 4), де відображена зміна правлячої династії Болгарії за часи т.зв. грецько-болгарських походів Святослава Хороброго (968-971). Також ця територія мала історичну назву Малої Скіфії.

Зверніть увагу на часи правління Бориса ІІ, якого саме Святослав, точніше воєвода русів - Сфенкел, захищав в Преславі від візантійських легіонів.

Святослав в той самий час захищав фортецю Доростол з її Готською християнською катедрою від візантійських легіонів.

Після загибелі Святослава від рук візантійських наймитів-печенегів хана Курі:

Східна частина Болгарського царства остаточно попала під Візантійську окупацію.

Відповідно Скіфська  (Томітанська єпархія) і Доростольска (Сілістра) Готська християнська єпархія під тиском Візантії і її церкви припинили своє існування, як і сам термін Мала Скіфія.

Скіфська (Томітанська) єпархія — єпархія у складі Константинопольського патріархату єдиної вселенської кафолічної православної церкви, згадується з III по IX ст. включно. Центр був у м. Томи (Фракія). Існувала версія, що це м.Констанца. Під її управлінням були землі так званої Малої або Древньої Скіфії. Зараз це територія Румунії, але вона також займала деяку частину Одеської області.Скіфська єпархія від самих початків, сповідувала канонічний і правдивий Символ Віри та до Халкідонського собору (тобто до 451 року) була самовладною, незалежною в управлінні своїми церквами. І, лише собор у Халкідоні 28-м правилом підпорядкував Скіфську єпархію Константинопольському Патріархатові.

Собори в Сірмії та Антиохії (351-358 роки) відкинули нікейські постанови (Сірмій – місто в Римській імперії). Була прийнята так звана «сірмійська формула», що визнавала Сина меншим від Отця.  У 357 році на помісному Соборі в м. Сірмій була видана 2-га Сірмійська формула, яка при тлумаченні субординації між Отцем і Сином забороняла вживати поняття «єдиносущний» і «подобосущний», оскільки таких термінів у Святому Письмі не існує, і подальші суперечки з цього питання заборонялись. Було визначено, що хоча Син визнається Єдинородним, бо народжений від Отця, однак  Отець є більшим від Сина у всьому, але, незважаючи на це, були й інші помісні собори, де точилася полеміка навколо цього догмату. 

Висновки:

1. Завоювання чи то війна Святослава начебто саме з Болгарією є продуктом пропаганди й брехливим наративом кремлівської історичної школи. Святослав воював виключно з Візантією та її болгарськими проксі за Болгарію і стару віру!

2. По загибелі Святослава, старі апостольські християнські церкви Малої Скіфії - Скіфська (Сірмійської формули віри) і Готська (Аріанська), обидві існували щонайменше з ІІІ століття (!) Обидві НАЗАВЖДИ припинили своє існування.

3. Дуже важко собі уявити, що Святослав міг бути язичником, бо разом з дружиниками-русами боронили міста – Скіфські центри найстарішого віровчення послідовників Христа, яке зберігалося після перших місій послідовників Христа.

4. Натомість візантійські легіони принесли на землі скіфів/слов’ян нову імперську Тринітаріанську віру (тринітаріанство – це вчення про триєдність Бога, про те, що Він відкрив Себе у трьох рівних і вічних Особах), знищив історичну пам’ять і спотворюючи ментальність підкорених за допомогою візантійської церкви народів.

Мала Скіфія (Добруджа). Скіфське царство на нижньому Дунаї (дав.-гр. Μικρά Σκυθία, трансліт. Mikra Skuthia; лат. Scythia Minor), відоме також як Мала Скіфія, було державним утворенням, заснованим скіфськими племенами у III столітті до нашої ери, існувало до I століття до н.е. Мала Скіфія нині східна частина Румунії та Болгарії. Перший опис Малої Скіфії можна знайти у Геродота; корінні мешканці – гети. Головні міста - Істрія (найдавніший з усіх), Одесос (сучасна Варна), Томіс (сучасна Констанца), Дуростор (сучасна Сілістра).

Відомо, що скіфи, які жили на цих землях, створили свій власний монетний стандарт. Зокрема до наших днів збереглися монети декількох їхніх правителів, таких як Каніт, Танус, Харасп, Айлій, Саріак і Акросак. Царство розташовувалося на західних землях Євразійського степу, охоплюючи території сучасної Добруджі та прилеглих районів. Мала Скіфія стала результатом розширення скіфського впливу на захід і відокремилася від більш давньої Скіфії, що простягалася на схід від Дніпра. Це царство відігравало важливу роль у регіональній політиці та культурі, взаємодіючи з грецькими колоніями на Чорному морі та іншими народами Північного Причорномор'я. Як і Кримська Скіфія, Скіфія на нижньому Дунаї була знищена внаслідок вторгнення понтійського царя Мітрідата VI Євпатора , який став серйозною загрозою для багатьох скіфських царств. Однак, попри падіння політичної структури, населення Скіфії продовжувало існувати на цих землях ще деякий час після цієї події. Але після поразки Мітрідата VI сюди вдерлися гети, де заснували два своїх царства: північне зі столицею в Генуклі (в гирлі Дунаю) та південне. Надалі північне царство розпалося на два.

FB Volodymyr Doshchechkyn з доповненнями автора

Рис. 1.

Рис. 2. Це карта кордонів Східної Римської імперії 8 ст. н. е. 

Рис. 3. Це також кордони Східної римської імперії, тобто Візантії (7 століття, за часів династії Комніна). Тобто територія скіфів/русів незаймана.

Рис. 4.

Карта 1923 р.

Карта 1886 р. професора Г. Дройзена, опублікована Р. Андре.  «Europa beim Tode Theoderichs d. Gr. (526)

Давньоукраїнські племена (скіфи, бастарни, гети) - мешканці Скіфії. Карта 1598 р. Абрагам Ортеліус

Термін «українські племена» ввів у науковий обіг Михайло Грушевський у 1912 р. (Ілюстрована історія України : Шоста тисяча / М. Грушевський. – Київ, Львів: Друкарня С. В. Кульженко, 1912. – 556 с. : іл..).

 В етнічній історії українців можна виділити ключові етнооб'єднуючі назви за останні 3 000 років:

*Скіфи, сармати (VII ст. до н. е. — III ст. н. е.);

*Гуни (II—VII ст.);

*Анти, Склавіни (ІV—VII ст.);

*Дуліби (VI—VII ст.);

*Слов'яни VII—XI ст.: поляни, білі хорвати, волиняни, деревляни, уличі, тиверці, дреговичі, сіверяни;

*Білі хорвати; державне утворення — Велика Хорватія, або Біла Хорватія (VII—X ст.);

*Русини (руси, русь), державні утворення — Русь (Київська Русь), Руське Королівство, ВКЛ, Руське воєводство (IX—XX ст.);

*Козаки, гайдамаки (державне утворення — Гетьманщина) XVI—XVIII ст.;

*Українці (державні утворення — Гетьманщина, УНР, Українська Держава, ЗУНР, Карпатська Україна, УРСР, Україна) XVI—XXI ст.

Абрагам Ортеліус

Абрагам Ортеліус (Abraham Ortelius; 1527–1598) — фламандський географ та картограф, творець першого географічного атласу в сучасному розумінні, який був надрукований в Антверпені 20 травня 1570 р. Атлас був названий «видовище земної кулі» (лат. Theatrum Orbis Terrarum) і відображав стан географічних знань на той час. Цей атлас неодноразово доповнювався і перевидавався і став свого роду «географічною Біблією» для мореплавців кінця 16 — початку 17 століть. Разом з атласом Меркатора він зіграв важливу роль у розвитку картографії.

Бельгійський вчений ван дер Лінден (van der Linden) у вступній промові при відкритті першого міжнародного конгресу з історичної географії в 1930 р. вказав на Ортеліуса, як на «предтечу історичної географії». Аналогічну думку висловив у 1935 р. великий італійський фахівець з історії географічної науки Альмаджа (АІmagiа), який у статті про Ортеліуса в «Італійській енциклопедії» характеризував його як «одного із засновників історичної географії».

Вважається також, що він був першим картографом, який уявив, що раніше всі континенти були об'єднані в один великий материк, згодом дрейфувавши до сучасного їх положення.

Другу Г. Меркатора Абрагаму Ортеліусу не так пощастило, він не отримав академічної освіти. Проте вчені всієї Європи високо цінували його.

У віці двадцяти років (1547 р.) А. Ортеліус став членом гільдії Святого Луки в якості художника-ілюмінатора карт (afsetter van kaerten). Через сім років помер його батько, і молодій людині довелося взяти на себе утримання матері й двох сестер. Заради додаткового доходу він почав купувати карти на стороні. Його сестри закріплювали їх на полотні, а Абрагам розфарбовував і продавав на ярмарках у Франкфурті та інших великих містах.

На Франкфуртському книжковому ярмарку він зустрів Герарда Меркатора у 1554 році. Подорож у 1560 році з Меркатором в Трір, вплинула на його кар'єру наукового географа. З 1564 р. займався виданням географічних карт.

У 1564 році він опублікував свою першу карту «Typus Orbis Terrarum», настінну карту світу з вісьмома пелюстками, на якій він ототожнив Regio Patalis з Locach як північне продовження Terra Australis, що доходить до Нової Гвінеї. Ця карта згодом з'явилася в зменшеному вигляді в «Terrarum», (єдина збережена копія знаходиться в Бібліотеці Базельського університету). Він також опублікував карту Єгипту на двох аркушах в 1565 р., план замку Брітенбург на узбережжі Нідерландів в 1568 р., карту на восьми листах «Азія» в 1567 р. і карту Іспанії на шести аркушах до появи його атласу.

1570 р. Абрагам Ортеліус - “Theatrum Orbis Terrarum”

У 1575 р. Абрагам Ортеліус був відзначений званням Географа короля Філіпа II.

У 1578 році він заклав основу критичного підходу до стародавньої географії у своїй «Synonymia geographica» (надрукованої видавництвом Plantin в Антверпені)  і перевиданої в розширеному вигляді як «Thesaurus geographicus» в 1587 році і знову розширеної в 1596 р. Розглядав можливість дрейфу материків (теорія виявилася вірною лише на початку 20 століття).

1598 р. Карта «Аргонавтика» (Argonautica. Illustrissimo Principi Carolo Comiti Arenbergio, Baroni Septimontii, Domino Miravartii, Equiti Aurei Velleris, etc). Позначено Гілею (Скіфську) та давньоукраїнські племена (скіфи, бастарни, гети). Бастарнів (BASTERNAE) показано на Правобережжі, Скіфів – на Лівобережжі, а Гетів (Getae) – на північ від Азовського моря.

Скіфи, скити (грец. Σκύϑαι; самоназва «сколоти»: грец. Σκολότοι) — екзоетнонім грецького походження, який у сучасній науковій та художній літературі застосовується до практично всіх племен, що мешкали у VII—III ст. до н. е. на землях сучасної України від Дунаю до Дону, всю цю територію Геродот називав Велика Скіфія. Самоназва скіфів “сколоти”  походить від імені зачинателя скіфського племені “Колоксая”. Скіфи – складна за етнічним складом конфедерація, під якою ховалися, скоріш за все, кілька етнічних угруповань.  Безумовно, що значна частина скіфів - це  далекі предки українців.   Скіфи - це історичний народ України античного періоду, який передав свій етнонім та хоронім наступним поколінням цих теренів. Скіфи - корінні жителі українського лісостепу та степу (1 500 р. до н. е. - III ст.  н. е).

 Геродот зафіксував  легенди про походження скіфів. В одній з них стверджувалося, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до нашестя Дарія (Дарій напав на Скіфію у 512 р. до н. е.) і що вони були пов'язані з Дніпром, оскільки їхній першопредок Таргетай (Таргітай) вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфену (Дніпра).  

Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Низов'я Дніпра, тому що першим скіфським царем був Скіф - син Геракла та діви-Єхидни, яка жила в Гілеї.

Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їх символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга — про степових скотарів, символами яких названо лук, пояс, чашу. Оскільки немає підстав не вірити Геродоту, то слід зафіксувати появу Скіфії як держави у 1500 р. до нашої ери.

Гети зі сходу граничили зі скіфами. Разом з кімерійцями гети в українській історії становлять власне місцеву археологічну культуру; гети також мають безпосереднє відношення до етногенезу українців, увійшли до складу східних слов'ян, перебували на теренах України від бронзової доби (1800—800 років до нашої ери) до доби переселення народів (375—800 роки нашої ери) [Енциклопедія українознавства. Том I. / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. стор. 66-67]. Науковий світ їх ідентифікує з липецькою культурою.

Гети це скіфське плем'я.

Геродот не залишає підстав для трактування гетів як окремого етносу в сучасному розумінні. У IV книзі «Історій» він чітко локалізує гетів у придунайському регіоні та прямо включає їх до скіфського світу. Описуючи похід перського царя Дарія І проти скіфів, Геродот зазначає: «При русі перської армії до Дунаю Дарій підкорив своєю силою скіфське плем’я гетів… Гети вірять, що вони безсмертні»
(Herodotus, Histories, IV, 93)

Це формулювання є принципово важливим з кількох причин.

По-перше, гети прямо названі “скіфським плем’ям”, а не окремим народом. Геродот послідовно використовує термінологію, у якій «скіфи» виступають не етнічною категорією, а надрегіональною назвою комплексу племен і військово-політичних спільнот Понтійського простору.

По-друге, гети не протиставляються іншим скіфським групам. Вони не описуються як «інші», «чужі» або відмінні за походженням; єдина підкреслена специфіка — їхня релігійна система, а саме віра у безсмертя душі. Однак у Геродота релігійні відмінності ніколи не слугують маркером етнічної відокремленості, а радше фіксують локальні культові традиції.

По-третє, географічний контекст — межиріччя Дунаю та Понтійський регіон — ще раз підтверджує, що гети функціонували в межах того самого скіфського культурно-політичного простору, який Геродот описує як єдину історичну сцену.

Таким чином, у Геродота гети — це одне з племен скіфського світу, а не самостійний «народ» у модерному етнонаціональному сенсі.

Античні автори мислили не категоріями етнічної чистоти, а категоріями влади, простору і військової організації. Саме тому назва «скіфи» протягом століть застосовувалася до різних конфігурацій населення Причорномор’я, навіть тоді, коли політичні союзи змінювали назви.

Цей підхід пояснює, чому:

1. гети можуть бути «скіфським плем’ям»,

2. сармати -«нащадками скіфів»,

3. гуни - «новими скіфами»,

4. а у візантійських текстах аж до XII ст. зберігається поняття «Скіфія» як регіональна реальність.

Отже, скіфський світ — це не етнос, а історичний континуїтет простору, в якому змінювалися політичні назви, але не сама людська база регіону.

Особливе місце в цій дискусії займає постать Германаріха (Ermanaric), відомого переважно з праці Йордана Getica (VI ст.). Саме Йордан називає його: Ermanaricus rex Gothorum
(Jordanes, Getica, 116).

Однак тут необхідно зробити кілька принципових уточнень.

По-перше, Йордан не подає жодних мовних або етнічних характеристик Германаріха. Він описує його виключно як політичного правителя — царя готів, тобто очільника військово-політичного союзу.

По-друге, територія діяльності Германаріха — це скіфський простір: Північне Причорномор’я, степи між Дніпром і Доном, регіон, який у римській традиції продовжували називати Скіфією. Йордан прямо вказує, що Германаріх володарював над численними племенами різного походження, що ще раз підтверджує конфедеративний характер його влади.

По-третє, “германськість” Германаріха не є твердженням античних авторів. Вона є продуктом історіографії XVIII–XIX ст., коли німецька національна школа прагнула вибудувати безперервну «германську» лінію від античності до модерної Європи. Сам Йордан не називає Германаріха германцем, не описує його мову й не пов’язує його з конкретною «германською землею».

Таким чином, Германаріх - це правитель політичного утворення, що діяло в скіфському регіоні, а не представник етнічного «німецького народу», який нібито витіснив скіфів.

Висновок.

Гети у Геродота чітко зафіксовані як частина скіфського світу Нижнього Дунаю. Вони не протиставляються іншим скіфським племенам і не формують окремого етносу в сучасному сенсі. Подібно до цього, постать Германаріха, попри пізні інтерпретації, не може розглядатися як доказ «германського завоювання» Скіфії. Йдеться про зміну політичних назв і конфігурацій влади в межах того самого регіонального континуїтету населення.

У результаті стає очевидно, що скіфський світ не зникає, а трансформується, і що назви «гети», «готи», «сарматі» або «гуни» відображають різні етапи організації влади та військових союзів, а не зміну «народів» у біологічному чи етнонаціональному розумінні (Сергій Скрипка; 2025).

Сергій Скрипка (2025): «Коли Йордан, готський історик VI століття, назвав свою працю “Getica”, він не помилився й не сплутав народи. Його книга “De origine actibusque Getarum” (“Про походження і діяння гетів”) — це не опис “якогось іншого” народу, а історія власного народу, який він називає “Getae”, користуючись античною традицією. Він свідомо відновив античне ототожнення “гетів” і “готів”, яке існувало в римській і візантійській історіографії.

«Getarum sive Gothorum gens» — “плем’я гетів, тобто готів” — так писали візантійські літописці, підкреслюючи тяглість. У творах античних авторів — Геродота, Страбона, Діона Касія, Тацита, Плінія Старшого — Getae і Dacii виступають як споріднені племена на нижньому Дунаї. Грецька мова не мала виразного звука th, тому “Gothi” і “Getae” передавались схоже — Γέται (Getai) і Γόθοι (Gothi). У латинських та грецьких манускриптах це часто чергувалося через переписувацьку традицію: “th” → “t”, “t” → “th”. Саме тому в багатьох списках античних текстів назви зливаються: Getae, Gothae, Gethae — це одне коло написань.

Гети Геродота жили “по той бік Істру” (Дунаю), тобто між нижнім Дунаєм і Чорним морем — це сучасна Добруджа й Північне Причорномор’я. Там само археологи фіксують культуру черняхівського кола — матеріальний світ готів IV ст. н. е. Ті самі землі, ті самі кургани, ті самі поховальні обряди, навіть ті самі форми зброї та прикрас. Тож “переміщення готів зі Скандинавії” — пізній міф, побудований на єдиній фразі Йордана, яку він сам узяв із народних переказів.

А от “перетікання гетів у готів” — археологічно підтверджений факт.Якщо подивитись на карту — землі гетів і готів охоплювали Нижній Дністер, Прут, Дніпро, Подністров’я, Приазов’я — тобто терени сучасної України. Саме тут формувався синтез античної, сарматської та готської культур, який пізніше став ґрунтом для антсько-руського етногенезу.

Усі згадки про Скандинавію (Scandza) походять з одного речення у творі Йордана Getica, написаному бл. 551 року. Він пише, що готи “вийшли зі Сканци” — “insula Scandza”, і звідти “з переправами та війнами переселилися до берегів Вісли”. Але далі він сам же додає: “я передаю це, як оповідають старі перекази” (ut tradunt nostri maiores). Тобто він не стверджує, що це факт, а лише переказує усну легенду. Навіть у Germania Тацита готи — це “один із народів германців по Віслі”, але не за морем.

Пліній Старший (I ст.), Тацит (бл. 100 р.), Птолемей (бл. 150 р.) — усі вони згадують готів Gothones / Gotones і розташовують їх між нижньою Віслою та Дністром, тобто в сучасній Польщі, Україні й Румунії.

“Гети” Геродота, “Готи” Тацита й “Гети” Йордана — це не три різні народи, а три назви одного історичного явища, що змінювало форму, але не суть. Йордан не помилився, а навпаки — вивів свій народ у прямі спадкоємці давньої цивілізації Нижнього Дунаю, яку ще Геродот описував як “найсправедливішу й наймудрішу з фракійських націй”.

Тому “Гетика” — це не просто історія готів, а міст між античною Гетикою і середньовічною Європою, між “скіфським” світом і “руським” світом, де спадкоємність культури й мови відчутна навіть у самій назві. Отже, “балтійське походження” — це літературна метафора, а “гето-готська” тяглість — історичний факт».

Бастарни (Βαστάρναι), певкіни — ранньоісторичне слов'янське (руське) плем'я; за іншою версією кельтське плем'я;  змішаного кельто-германського походження на думку німецьких археологів; за іншими джерелами, сармато-фракійського або балто-слов'янського походження, яке зайняло терени Карпатської України, жило в гирлі Дунаю і на західних Балканах протягом останніх століть до н. е. і перших століть н. е. Звідки й назва гір Карпат у Птолемея — лат. Alpes Bastarnidae. Одним з бастарнських племен були певкіни (певки), ім'я яких в окремих джерелах III століття переносилося на всіх бастарнів.

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.

*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.

*Байцар Андрій. ІСТОРИЧНА КАРТОГРАФІЯ. УКРАЇНА НА КАРТАХ МОСКОВІЇ (XV–XVII ст.) ТА ТАРТАРІЇ (XIII–XIX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2025. – 290 с.

1608 р.