Родина, рід, які слова святі
Вони потрібні кожному в житті
Бо всі ми з вами ніжні гілочки,
На дереві, що вже стоїть віки.
Це дерево – наш славний родовід,
Це – батько й мати, прадід твій і дід.
Що для мене значить Батьківщина?
«...Любіть Україну у сні й наяву
Вишневу свою Україну...».
В. Сосюра
Любов до Батьківщини починається з любові до своїх батьків, дідів і бабусь, до рідної хати, до рідної школи. Батьківщина для мене — це місто Винники, де я народився і живу, це Церква де мене хрестили, де народилися і живуть мої діти. Батьківщина — це місце де народилися мої батьки, діди і бабці. Батьківщина для мене — земля моїх пращурів!
По батьківській лінії мій родовід походить з Дрогобиччини (тепер Городоччина, Монастирець над Дністром). Там народився мій батько, мої діди, прадіди, прапрапрадіди. Це для мене теж Батьківщина.
По материнській лінії – це УКРАЇНСЬКЕ Закерзоння (тепер Польща; села Улазів і Речиця). Там народилася моя мама. Сотні років в цих селах проживали мої предки. Це для мене теж Батьківщина.
Батьківщина — це рідний дім, де на тебе чекають завжди з любов'ю і надією; це місце, до якого людина завжди повертається, де б вона не мандрувала у світі.
Батьківщина — це могили моїх рідних і дорогих моєму серцю людей!
Батьківщина – це моя УКРАЇНА!!!
Мій родовід по батьківській лінії походить з села Монастирець Городоцького району Львівської області. Перша документальна згадка про с. Монастирець датована 1438 р. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., в селі мешкало 273 особи. У селі знаходиться дерев’яна церква Обрізання Господнього (1912 р.).
Парафіяльна церква згадується в 1507 р. Згідно документів XVIII-XIX ст. в селі було дві церкви — горішня і долішня. Теперішня церква, як свідчить різьблена дата на одвірку західних дверей, споруджена в 1912 р. Керував будівництвом від громади Андрій Кузбит. Церква була зачинена з 1963 по 1989 рр. Мешканці не допустили використовувати її як приміщення архіву. Тепер церква в користуванні православної громади.
Знаходиться на ділянці з пологим ухилом, біля забудови, на південній околиці села, при дорозі до с. Тершаків. Тризрубна, одноверха. Складається з видовженого гранчастої форми вівтаря, до якого з півночі прибудована ризниця, ширшої нави і вужчого бабинця при західній стіні якого добудований рівноширокий присінок. У північній стіні нави є додатковий вхід. Церкву оточує піддашшя на приставних кронштейнах.
По останньому ремонті всі стіни будівлі оббили пластиком, покриття дахів замінили новою цинкованою бляхою. Наву завершує низький світловий восьмерик, вкритий великою шоломовою банею, яку вінчає ліхтар з маківкою. В інтер'єрі іконостас чотириярусний, різьблений і золочений, закуплений зі старої церкви с. Волоща, Дрогобицького р-ну. На північ від церкви розташована дерев’яна двоярусна дзвіниця під наметовим пірамідальним дахом.
Довший час окремих сільських дітей навчав грамоти місцевий дяк в селянських житлових будинках сімей Бокала, Байцара та ін.
Історія школи розпочинається з 1933 р., коли в с. Монастирець громада за власні кошти побудувала досить простору, як на той час, початкову школу з двома класними приміщеннями та двокімнатною квартирою для вчителя. У 1949 р. була відкрита школа семирічка у переобладнаному маєтку (двоповерховій будівлі, збудованій у 1920 р.) поміщика Трояновського, який у свою чергу успадкував все майно від попереднього власника поміщика Брікмана. 1952 р. відбувся перший випуск учнів семирічної школи (36 випускників). До школи ходили діти з трьох сіл: Монастирець, Поляна і Мости. 1967 р. був збудований житловий «фінський» будинок для сім’ї директора школи, який зараз слугує шкільною їдальнею. 1971 р. – збудовано 4-х квартирний двоповерховий будинок для вчителів. В 1960-их – школа восьмирічна. 1974 р. збудовані навчальна майстерня і котельня на твердому паливі для центрального опалення, а вже через рік котельня була газифікована. 1997 р. великий буревій, який наробив великої шкоди в селі, підірвав дах і на школі. 2008 р. – інша стихія. Найбільший за історію села, паводок завдав великої шкоди жителям села. Держава, благодійники з різних куточків області, України і з-за кордону надавали допомогу потерпілим.
Мій дід – Байцар Петро Іванович (1909 р. с. Монастирець – 27 квітня 1945 р. Польща). На початку 1930-их рр.. – солдат Війська польського. Дід працював продавцем у магазині («склепі» як тоді говорили). В 1944 р. був мобілізований до лав Червоної армії.
Загинув під час форсування р. Одер.
Місце поховання невідоме.
Моя баба – Байцар Параскевія Степанівна (1908 р. с. Монастирець – 29 березня 1977 р. с. Монастирець). Походила з родини Кузбит. Батько помер в молодому віці. Мама, Ганна, вийшла другий раз заміж за Сподара. По мамі у Параскевії були два брати (Гринько та Іван) і сестра Юлія (під час німецької окупації була вивезена до Німеччини на примусові роботи). Довгий час баба працювала в колгоспі, а пізніше прибиральницею у школі.
Батьки, брати й сестра поховані в с. Монастирець.
Дід і баба виховали двох синів – Ярослава (1933 р. н.) та Любомира (мого батька).
Мій прадід – Байцар Іван (1880 р. с. Монастирець – 1924 р. с. Монастирець). Моя прабаба – Байцар Анна (1886 р. с. Монастирець – 1938 р. с. Монастирець).
Діти:
* Петро (1909 р. н.);
* Юлія (1911 р. н.);
* Іван (1916 р. н.);
* Софія.
Мої прапрадідо і прапрабаба – Байцар Войтко (походив з с. Тулиголове, тепер – Городоцький район) і Ксенія проживали та поховані у Монастирці.
Батько – Байцар Любомир Петрович (5 травня 1942 р. с. Монастирець – 21 січня 2021 р. м. Винники). З 1948 р. по 1955 р. навчався у Монастирецькій семирічній школі. 1958-1960 рр. – навчавчання у профтехшколі м. Львова. Трудову діяльність розпочав 1960 р. на Дрогобицькому побуткомбінаті взуттьовиком 4 розряду. 1961 р. перейшов працювати на взуттєву фабрику м. Борислава. У грудні 1961 р. був призваний до лав Радянської армії. Службу проходив (до грудня 1964 р.) у будвійськах у Волгоградській області РФ. Після демобілізації, у 1965 р., пішов працювати слюсарем на 125-ий завод по вул.. Городоцькій у Львові. 25 жовтня 1965 р. одружився. 1966 р. поступив на заочне відділення технікуму газового господарства. Протягом 1968-1969 рр. працював слюсарем у Винниках у цвяховому цеху (народна назва «гвозділка»). 1968-1982 рр. – інженер на заводі «Мікроприлад». З 1982 р. аж до виходу на пенсію (1997 р.) працював майстром тютюнового цеху на Львівській тютюновій фабриці.
Мій родовід по материнській лінії походить з с. Улазів (Закерзоння) та с. Річиця (Закерзоння).
Улазів (Ułazów) – українське село колишнього Любачівського повіту (тепер Польща).
Географія. Належить до гміни Старий Диків (Stary Dzików) Любачівського повіту Підкарпатського воєводства. Село знаходиться за 7 км на північний схід від Старого Диківа, за 16 км на північний захід від Любачева, і за 77 км на схід від воєводського міста Ряшова (Жешува).
Розташоване на Терногородському плато на р. Вирова (Wirową) лівій притоці р. Танев (басейн Вісли). На річці завжди освячували воду на Йордань. На освячення виходило все село, прорубували ополонку у вигляді хреста, і священик проводив обряд. Молоді хлопці на конях змагалися хто швидше до дому доставить свячену воду.
Населення. За даними Володимира Кубійовича в 1939 р. у селі проживало 2 660 мешканців, в тому числі 2 070 українців, 20 поляків, 390 латинників і 180 євреїв. Село налічувало 350 господарств. Населення – 586 осіб (2006 р.).
Історія. Поселення, вперше згадується в 1469 р., як власність Рамшів. На початку XX ст. діяли читальня «Просвіти» під головуванням Василя Янишевського, кооператива «Сила», товариство «Сокіл», дві школи – однокласна польська і чотирикласна українська. У середині вересня 1939 р. німці окупували село, однак вже 26 вересня 1939 р. мусили відступити, оскільки за пактом Ріббентропа-Молотова ця територія належала до радянської зони впливу.
На захід від села, під лісом, є невелике поселення Діброва. Поблизу нього, в 1983 р. на місці загибелі генерала бригади Юзефа Кустреня (Józefa Kustronia) – командира 21-ї гірської піхотної дивізії, встановлено меморіальний камінь і хрест. Під керівництвом генерала, 16 вересня 1939 р., дивізія, намагаючись прорватися, була втягнута у запеклий бій з панівними силами німецької 45-ої піхотної дивізії під Олешичами. Після програної битви під м. Олешичі, генерал з групою офіцерів і солдатів, яка налічувала менш як 200 чоловік, проривалися до Старого Дикова до Армії Краків, що воювала під Томашовим. На лісовій поляні потрапили в німецьку засідку і полягли в перехресному кулеметному вогні. У нерівному бою (близько 14 год.) частина солдат була вбита, загинув генерал, інших було взято в полон. Тіло генерала забрали німці й згідно з обіцянкою, даною його офіцерам, поховали на наступний день, з військовими почестями на прицерковному цвинтарі в Улазові. У 1946 р. останки генерала було ексгумовано і перепоховано на кладовищі в Любачеві, а звідти в 1953 р. перевезено на військове кладовище в Балигород. В кінці цього ж року, родина забрала його останки в рідне місто Новий Санч.
В червні 1941 р., з початком радянсько-німецької війни, село знову було окуповане німцями.
В роки Другої світової війни улазівчани долучилися до боротьби за незалежність України. Тут було організовано вишкіл членів Похідної групи. 1943 р. 19 хлопців зголосилися до дивізії «Галичина», пізніше більше як 20 хлопців пішли в УПА, дівчата працювали в підпільній сітці ОУН і УЧХ (Український червоний хрест).
У серпні 1944 р. поблизу села, при т. зв. Польській дорозі, в урочищі «Горай» відділи НКВС і польської міліції розстріляли взятих у полон вояків чоти УПА, сформованої із мешканців навколишніх українських сіл (Старого і Нового Дикова, Дахнова, Німстова, Улазова, Козіївки та Лазів) для захисту місцевого населення від нападів польських банд з Армії крайової. Загинули 45 повстанців (4 врятувалися) і 4 цивільних, яких поховали у спільній могилі. Влітку 1995 р. на місці поховання встановлені залізний хрест і гранітна пропам’ятна таблиця із написом «Скажіть Україні, що ми виконали свій обов’язок і задля життя її загинули» та прізвищами 49-ти загиблих, серед яких 13 з Улазова. Могила впорядкована стараннями Катерини Піпки. Українськими греко-католицькими священиками відправлена панахида.
В липні 1944 р. радянські війська оволоділи цією територією. У жовтні 1944 р. західні райони Львівської області віддані Польщі, а українське населення вивезено до СРСР та на понімецькі землі. Перед депортацією, в церкві відбулася служба Божа, яку відправив о. Йосиф Нащочич. Люди плакали й цілували поріг церкви, розуміючи, що покидають рідні домівки назавжди. Депортація відбулася в травні-червні 1946 р. Людей в товарному потязі привезли на залізничну станцію Бучали (Городоцький район). Тепер багато вихідців з Улазова та їх нащадків проживає в с. Переможне Городоцького району.
Сакральні об’єкти. В 1930-х рр. в Улазові парохія начислювала понад 2 100 вірних. Село належало до Чесанівського деканату Перемиської єпархії.
Є дерев'яна церква св. Димитрія, частково спалена в 1986 р., відновлена – під костел, тепер запущена; дерев'яна дзвіниця; дерев'яний хрест з каменем без таблички; новий костел.
Парафіяльна церква св. Димитрія (1835 р. або 1848 р.) з дерев’яною дзвіницею (1875 р.). Після 1947 р. використовувалася римо-католиками, зараз закрита. Всередині зберігся еклектичний іконостас із ХІХ ст. та ікони. 1986 р. вогонь знищив половину старої дерев’яної церкви.
Перед ІІ Світовою війною тут почалося будівництво (поруч старої церкви) великої мурованої церкви, бо старенька мала дерев’яна церква не задовольняла вимог великої парохії. Проект церкви розроблено ще в 1910 р. (архітектор Філемон Левицький (1873-1922). До кінця війни поставлено лише дві стіни. Після депортації українців, поляки розібрали церкву і з цегли збудували стодолу для колгоспу. До 1905 р. священиком у селі був Михайло Венгренович, з середини 1930-их рр. і до 1946 р. – Нащочич Йосиф Іванович (1906 р. н.). Отець Йосиф навчався та закінчив духовну семінарію в м. Перемишль. Після навчання служив священиком у с.Улазів. З 1946 р., після переселення, був священнослужителем в Переможнянській церкві (Городоцький р-он) до 1966 р. Помер у 1972р.
В селі три цвинтарі з невеликою кількістю пам’ятників. До депортації українців в селі було два українські цвинтарі – старий та новий. Поляки знищили їх після війни, а через старий цвинтар «побожні поляки-католики» проклали дорогу. На старому цвинтарі збереглося лише два поховання. Одне з них датується 1874 р. На новому цвинтарі збереглися залишки 10 поховань. Під час відвідин Улазова (7 листопада 2016 р.) нам вдалося знайти один кам’яний надгробок з датами і прізвищем (Сабаль Іван, 1887—1934) мабуть, родич мого діда Соболя (Сабаля) Олега.
Видатні люди. З Улазова походить відомий журналіст з діаспори Віктор Сабаль (родич Олега Сабаля, мого діда). Він народився 12 березня 1919 р. Середню освіту здобув в українській гімназії в Перемишлі, де вступив у члени Організації Українських Націоналістів. Під час німецької окупації України В. Сабаль працював на Волині, де став членом Української революційно-демократичної партії під проводом Івана Мітринґи. Після закінчення війни поселився в США, а згодом переїхав у ФРН, де здобув економічну освіту і працював у німецькій промисловості. В цей час він співпрацював з Українською революційно-демократичною партією під проводом Івана Майстренка і друкувався в її пресовому органі «Вперед» під псевдонімом Віктор Чорний. Як економіст і добрий знавець процесів, що проходять в СРСР, зокрема в Україні, а також міжнародної проблематики, він був цінним надбанням журналу «Сучасність». В. Сабаль рівночасно співпрацював з тижневиком «Українські вісті» та місячником «Нові дні». Помер 16 вересня 1990 р. в Мюнхені.
Мій дід – Соболь (Сабаль) Олег Миколайович (2 березня 1915 р. с. Улазів Любачівського повіту – 14 січня 1994 р. м. Винники). 1938—1939 рр. – солдат Війська польського (м. Ярослав). У вересні 1939 р. під час війни був кулеметником, попав у німецький полон. Пройшов німецький концтабір. До кінця війни працював у Німеччині на примусових роботах в аграрному секторі. Одружився з Кулешка Ганною (1923 р. н., уродженка с. Річиця Рава-Руського повіту) у 1945 р. в Річиці, після повернення з Німеччини. Весною 1945 р. перебралися до Улазова, а весною 1946 р. до с. Річиці, де проживала родина моєї бабусі (Кулешки).
7 березня 1946 р. народилася моя мама – Марія. До школи ходила у Чишках, а пізніше у Винниках. 25 жовтня 1965 р. вийшла заміж за мого батька – Байцара Любомира. 1971 р. мої батьки побудувала власний будинок по вул. Ульянова, 16 (Соборності). Близько 20 років (до 1988 р.) мама працювала у Львівському університеті на географічному ф-ті в ґрунтовій експедиції НДЛ-50 (діловодом). Померла 27 березня 1996 р. Похована на старому Винниківському цвинтарі.
У травні 1946 р. все сімейство Кулешків, разом з ними Олег з Ганною і дочкою Марією були депортовані. Вся велика родина прибула потягом в Радянську Україну, всіх переселенців висадили на станції «Сихів». З Сихова через Великий ліс родина добралася до с. Чишки. Чишки – польське село (колись було українським), поляків з нього було переселено до Польщі, а їхні будинки займали українці (Кулешкам «попалася» старенька польська хата, кращі будинки вже були заселені переселенцями).
Після депортації, в умовах сталінських репресій, мій дід Олег змінив прізвище Сабаль на Соболь (заміна букви «а» на букву «о»). Це було зроблено вимушено, щоб НКВС не зміг встановити родинні стосунки між братами Олегом і Юрієм, адже Юрій воював в лавах УПА.
У Чишках в Олега і Ганни народився син Микола (1948 р. н.; 1971 р. одружився з Саєвич Даною Михайлівною; помер 6. 04. 2013 р., похований на старому Винниківському цвинтарі).
1950 р. народилася дочка Євгенія. 1970 р. вийшла заміж за Голода Володимира Михайловича з Дмитрович (помер 4. 03. 2008 р., похований на старому Винниківському цвинтарі).
1960 р. сім’я Олега Соболя перебралася до Винник. Проживали (і тепер проживають) по вул. Кривоноса, 1а. 1969 р. Олег з дружиною Ганною побували в Польщі, на Ольштинщині, де проживали матір і сестра Олега (були депортовані поляками під час операції «Вісла»).
Мій прадід – Сабаль Микола (помер 1939 р. в Улазові, похований на місцевому цвинтарі, могила не збереглася). Був війтом с. Улазів.
Моя прабаба – Сабаль Марія (померла на поч. 1970-х рр. в с. Свєнтка Ліпка Ольштинського воєводства, Польща). Проживала там (після депортації 1946 р.) з найстаршою дочкою Феодосією (Феською) та її сім’єю.
У діда Олега були брати і сестри:
*Феодосія – найстарша в сім’ї (померла на Ольштинщині, Польща).
*Василь (1917 р. н.; проживав і помер в Австралії в 1990-их рр.). Був одружений на уродженці Холмщини.
*Микола – проживав і помер в с. Дахнів Любачівського повіту (Польща) на початку 1960-их рр.
*Марія – проживала і померла в Польщі.
*Юрій (1921 р. н., або 1923 р. н.) – воїн УПА, ройовий куреня «Месники», загинув у 1947 р. від рук поляків на Ольштинщині. Обставини смерті дуже трагічні. Бувши воїном УПА, він приїхав на Ольштинщину до своєї матері попрощатися, його курінь мав переходити на радянську Україну. Мати була депортована і проживала там зі старшою дочкою Феодосією. Сусід поляк побачив, що Юрій приїхав до своїх рідних. Смерть українця не забарилася. Його прив’язали мотузкою за руки до коня і волокли декілька кілометрів.
Головною метою діяльності була оборона українського населення Закерзоння від виселення з рідної землі, а також від нападів польських цивільних банд, військових формувань Вермахту, Війська Польського та НКВС. Крім виконання інших бойових завдань, на підрозділи куреня також було покладено завдання охорони Крайового Проводу ОУН Закерзоння.
З утворенням 27-го тактичного відтинку «Бастіон» курінь «Месники» став його основною бойовою одиницею. За даними польського дослідника Вєслава Шота, до складу ТВ-27 «Бастіон» також входили окрема сотня «Бриля», яка прибула на Закерзоння в 1946 р. з України й нараховувала більш ніж 80 повстанців, та сотня «Сагайдачного», котра налічувала більш ніж 60 повстанців, а загалом сили відділів УПА становили понад 560 вояків, з яких 420 — власне особовий склад куреня «Месники».
Першим і єдиним командиром сотні, а пізніше куреня «Месники», до останнього дня діяльності підрозділу був Іван Шпонтак (псевда «Залізняк», «Дубровик», «Остап», «Леміш»). Він же одночасно командував згодом утвореним 27-м (Любачівським) Тактичним відтинком «Бастіон» (Перемишильщина).
В оперативних звітах ТВ-27 «Бастіон», починаючи з 1946 р., фігурує як «Відділ 98».
Сотня «Месники-2» створена 15 листопада 1944 р. після поділу особового складу сотні «Залізняка» на дві частини та поповнення новобранцями, зокрема з групи самооборони околиць сіл Башня Долішня та Нове Село (командир — «Крук») і групи самооборони околиць сіл Нова Гребля та Суха Воля (командир — «Підкова»). Командиром призначений «Метелик» (інше псевдо — «Петренко»), з 26 грудня 1944 р. — «Біс», З березня 1945 р. — Ухань Михайло (псевдо «Бойко» та «Умань»), з жовтня 1945 року по вересень 1947 року — Шиманський Іван (псевдо «Шум»).
Моя баба – Соболь (Кулешка) Ганна Іванівна (7 січня 1923 р. с. Річиця Рава-Руського повіту – 29 липня 1985 р. м. Винники).
Мій прадід – Іван Кулешка (помер 1962 р. у с. Чишки).
Моя прабаба – Теодозія Кулешка (померла 1973 р. у с. Чишки).
Троє дітей Івана і Теодосії померли у малолітньому віці.
Брати та сестри моєї баби:
*Петро (1923 р. н.) – проживав, помер і похований в с. Чишки.
*Михайло (1929 р. н.) – проживав, помер і похований у Винниках.
*Агафія – проживала з сім’єю сестри Марії, померла і похована у с. Чишки.
*Марія (1932 р. н) – проживала з сином Володимиром (1964 р. н.) та його сім’єю у Чишках. Померла у 2016 р.
*Павло (3 грудня 1926 р. — 1 жовтня 1947 р.); псевда: «Горобець», «Діброва» — стрілець сотні «Месники-2» (сотня «Шума»). У лавах УПА з осені 1945 р. Схоплений солдатами Війська Польського та засуджений до смертної кари 10 вересня 1947 р. Страчений 1 жовтня 1947 р. у Ряшеві (Польща).
Річиця (Rzeczyca) – українське село колишнього Рава-Руського повіту. Тепер належить до гміни Ульгівок (пол. Gmina Ulhówek) Томашівського повіту Люблінського воєводства (Польща). Село знаходиться за 23 км на схід від Томашова. За даними Володимира Кубійовича в 1939 р. у селі проживало 2 540 осіб: 2 200 – українців, 60 – поляків, 90 – латинників, 190 – євреїв.
Селом тече Коритницький потічок. Вода в ріці була чиста і прозора. Село мальовниче, земля чорноземна родюча, територія рівнинна. Дровами тут ніхто не палив, а лише торфом. Влітку торф копали спеціальними машинами, сушили і розвозили по домах, заготовляючи паливо на зиму.
На півночі височіє «Глинна (Глиняна) гора». Одну з частин села називали Губинком, іншу – Кути, а ще одну – Майданом. Центр села називався Ринком. До двору належав фільварок Березина та лісничівка Дубина. За часів І Речі Посполитої село належало до королівських дібр і було садибою староства, яке охоплювало Річицю, Губинок, Журавці, Любичу Королівську, Гуту Любицьку, Гребенне і Кам’янку Волоську (Кам’янка Старе Село (тепер Старе Село). У 1760 р. тут був вибранецький лан, на якому господарювали солтиси Яндрух та Яцентій. Згідно привілею Августа ІІІ, даного 26 травня 1755 р., деякі селяни мали право варити пиво і горілку для власних потреб. Тут існував млин з двома жорнами та корчма. В 1765 р. власником села був Андрій Річицький. До ІІ світової війни село належало до Равського повіту. Діяли читальня «Просвіти» і Товариство «Сокіл». В селі часто організовувались концерти, вистави. Перед війною тут перебувала два тижні театральна трупа акторів зі Львова. Артисти ставили вистави, вхід на які коштував 1 злотий. Приміщення читальні в цей час, де відбувалися театральні дійства, було переповнено людьми.
Тогочасна греко-католицька парафія налічувала бл. 1 800 осіб, тут діяло Старше Братство св. Миколая і Молодше Братство Покрови Пресвятої Богородиці. Уперше церква в Річиці згадується у документах під 1531 р. 1687 р. була збудована нова дерев’яна церква свв. Бориса і Гліба (Романа і Давида). 1766 р. її замінила нова, теж дерев’яна будівля з дзвіницею над бабинцем. 1882 р. церкву ремонтував майстер Семен Козак. Окрему дзвіницю звели 1901 р. Церква і дзвіниця згоріли 1944 р. під час акції «Батальонув хлопскіх» на село. Парох о. Омелян Котис разом із донькою Іванкою в червні 1947 р. був ув’язнений в таборі «Явожно», де й перебував до 1948 р. Помер невдовзі після звільнення.
У селі діяли дві початкові школи, три кооперативи, одна з яких називалася «Господарська торгівля», велика молочарня, де люди здавали молоко, з якого тут виготовляли масло та інші молочні продукти. У селі знаходився і великий панський фільварок. Був тут вітряний млин, шинок, кузня. На старому цвинтарі (при дорозі Ульгівок — Томашів Любельський) збереглася давня цвинтарна каплиця, вимурована в ХІХ ст., квадратна в плані, увінчана банею з ліхтарем, під нею розташовані крипти. На території цвинтаря є кільканадцять кам’яних надгробків, виконаних бруснянськими майстрами. Також зберігся будинок давнього двору, на жаль, в середині 70-х рр. ХХ ст. був сильно перебудований.
У селі є зупинка для рейсових автобусів та бусиків, курсує кілька рейсів до Ульгівка і Томашова Любельського.
Після депортації 1944—1946 рр. та акції «Вісла» 1947 р. польська комуністична влада завершила етнічну чистку теренів Закерзоння від українців. Більшість мешканців Річиці було переселено в с. Зубра (тепер Пустомитівський район, Львівська обл.).
З села Річиця походить Богдан-Теодор Савка (псевдо «Софрон»; 29 травня 1903 р. — 1980 р. с. Зятківці, Вінничина) — головний лікар УПА «Захід».
1946 р. йому вдалось на чужих документах перейти на легальне становище і влаштуватися санітаром в Монастирському районі на Тернопільщині. Проте за Богданом Савкою проводився активний пошук і з допомогою політичних провокаторів з т. зв. Народної гвардії ім. І. Франка його вистежили й арештували в середині грудня 1947 р. Був засуджений. Покарання відбував в Омську та інших таборах ГУЛАГу. Працював там лікарем. Після смерті Сталіна звільнений без реабілітації. У зв’язку з забороною на проживання в Західній Україні працював головним лікарем дільничної лікарні в с. Зятківці Гайсинського р-ну на Вінничині.
1969 р. Винники. Тато, вуйко Микола, цьоця Ґєня, мама, баба Ганна, я та дід Олег.
7 липня 2020 р. Винники. Байцарі. Стрийко, тато, брат
Любомир, брат Іван і я
.JPG)
8 вересня 2021 р. Винники
1943-1944 рр. Дідо Олег й баба Ганна на примусових роботах в Німеччині
2024 р. Річиця. Український цвинтар. Фото Лідія Різенко. На цвинтарі, де спочивають наші рідні, збереглося багато надгробків: Кулешків, Ключковських, Нога. При вході збудували каплицю.
Немає коментарів:
Дописати коментар