субота, 31 серпня 2019 р.

Перші карти з назвами "Україна - рідний край, країна, земля". XVI-XVIII ст.

Назва «Україна»: історіографія питання

Україна або Вкраїна (давньорус. Ѹкранnа, Въкранna; лат. Vkraina) — топонім у Східній Європі. Вперше згадується в Київському літописі під 1187 р., у зв'язку із смертю переяславського князя Володимира Глібовича на Посульському рубежі. У тому ж Київському літописі за 1189 р. згадується, що князь Ростислав Берладник приїхав до «України Галицької» (на означення подністрянського Пониззя): «И еха и Смоленьска въ борзѣ и приѣхавшю же емѹ ко Ѹкраинѣ Галичькои». Смоленськ і Смоленська Земля — це не Країна. З Смоленську князь їхав на галицьку Україну, а тому літописець і росповідає про те, як він прибув до України Галицької. З XIX ст. назва території обабіч Дніпра, між Доном і Сяном, та Прип'яттю та Чорним морем, заселена переважно українцями. 

Термін «Україна» має багату історіографію. Над проблемою термінологічного розуміння назви «Україна» задумувалося не одне покоління дослідників.

Вперше пояснення терміну «Україна» давав польський історик козацько-польських війн Самуїл Ґрондський в 1672 р. («Історія козацько-польської війни»). Він написав, що Нижня та Середня Наддніпрянщина, де жили козаки, була окраїною Польщі, а через це і стала називатися Україною. Така думка дуже імпонувала польським експансіоністам А звідси підстава уважати Україну польською землею, а назву «Україна» — польською назвою.

Ця версія ввійшла у шкільні підручники з історії Польщі, на яких виховувалися цілі покоління поляків. Гімназіальний підручник 1930-х років Анатоля Левіцького зазначав: назва "Україна" утвердилася тому, що це був власне край, у розумінні, «прикордоння Польщі» (ze to juz jest koniec Polski).

Російський учений О. Шахматов спочатку теж дотримувався погляду «окраїнного» походження слова «Україна», але згодом (1919 р.) зрікся цього погляду.

Згідно з версією, поширеною в російській, радянській та частково в українській історіографії, так називали «пограничну територію»  (у (= біля) краю) (Михайло Грушевський, Лонгин Цегельський [1907], Богдан Барвінський [1916], Володимир Охримович, Іван Огієнко, Ярослав Рудницький, Євген Онацький, Зенон Кузеля, Дмитро Дорошенко, О. О. Потебня, Ю. О. Карпенко, В. А. Никонов, П. П. Толочко, В. А. Смолій, Орест Субтельний [1991] та ін.). «Окраїнну» формулу підтримував К. Гуслистий, її приймають сучасники М. Котляр та С. Майборода. Цього погляду дотримувався український емігрантський історик Омелян Прицак.

Друга версія запропонована видатним українським географом Степаном Рудницьким в його працях «Україна. Земля й народ» (Відень, 1916) і «Основи землезнання України» (Прага, 1923). На його думку, «Україна» - це межова земля Європи, кордон між Європою та Азією. Прихильниками цієї версії були відомі географи Мирон Дольницький (1892-1968) та Володимир Кубійович (1900-1985). Пояснення Степана Рудницького широкого поширення так і не набуло. Ця версія зазнала нищівної критики українським істориком Ярославом Рудницьким («Слово й назва Україна» (Winnipeg, Man. 1951), назвавши її "ще однією псевдологією" та "народною етимологією, що насправді прогомоніла майже безслідно".

За третьою версією, «україна» має значення «рідний край, країна, земля» (Б. Д Грінченко. [1909], Сергій Шелухін [1921], Ф. П. Шевченко [1979], С. Я. Єрмоленко, В. Г. Скляренко [1991], М. Г. Андрусяк, В. М. Русанівський [2004], Г. П. Півторак [2001], М. Дністрянський, А. Байцар та ін.).

Вже за радянського часу поширення набула думка про походження назви землі проживання свого народу «Україна» від глибоко народних і поетичних слів "край", "країна". Видатний російський історик Л. Черепнін, не відкидаючи зв'язку між словами «Україна» і «окраїна», схилявся до того, що в ті часи (XII ст. — С. М.) цей термін означав «краину» — країну (страну), рідну землю, а також «окраину», «пограничье». Народне «етнічне» начало у формуванні назви "Україна", а не "географічне пограниччя" наголосив у багатотомній «Історії Української РСР» Ф. Шевченко: термін «Україна», «Вкраїна» має передусім значення «край», «країна», а не «окраїна» [С. А. Макарчук. Етнічна історія України. 2008].

На поч. XX ст. про цю тему, хоч і побіжно, почали згадувати у своїх фундаментальних працях визначні українські історики та мовознавці – Михайло Грушевський, Агатангел Кримський та Борис Грінченко.

У «Вступних замітках» на початку І т. своєї монументальної праці «Історія України-Руси» Михайло Грушевський писав:

"Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім значінню погранича, а в 16 в. Спеціалізована в приложенню до середнього Поднїпровя, що з кінцем 15 в. Стає таким небезпечним [……] набирає особливого значіння з 17 в., коли та східня Україна стає центром і представницею нового українського житя […..].

Літературне відродженнє 19 в. Прийняло се імя для означення свого національного житя. В міру того як зростала свідомість тяглости і безпреривности етнографічно-національного українського житя, се українське імя розширяло ся на всю історію українського народу. […..] останніми часами все в ширше уживаннє і в українській і в иньших літературах входить просте імя "Україна", "український", витісняючи иньші назви...".

Видатний український історик та лінгвіст Агатантел Кримський  (1907) у першому томі "Української граматики" написав про назву "Україна" таке: "Бачимо звідси, що Україною попереду звалася не вся малоруська земля, а саміно пограничні краї, котрі були близчі до половців, а потім до татар – ті краї, де потім була Козаччина. Як настала ж Козаччина, то терріторія "України" значно поширшала – і з правого, і з лївого боку Дніпра."

У Бориса Грінченка (Словарь української мови, 1909) - «Україна, ни, ж. 1) — країна.»

Згодом почали писати окремі дослідження на цю тему. Лонгин Цегельський - брошура "Звідки взяли ся і що значать назви "Русь" і "Україна" (1907, Львів), яка була перевидана 1917 р. у Вінніпезі "Українською видавничою спілкою в Канаді". У Відні 1916 року вийшла друком праця Богдана Барвінського "Звідки пішло імя Україна" де докладно проаналізована історія та етимологія назви "Україна", її вживання та походження.

Іван Огієнко висловив такі міркування з цього приводу у своїй праці «Історія української літературної мови». Про перший вжиток слова «україна» у Київському літописі він пише так: «В якому саме значенні вжито тут слово Україна, трудно сказати, — може, так названо граничну Переяславську землю; але не виключено, що тут це назва й ширша — й землі Київської. Взагалі в давнину слово „україна“ визначало якусь землю, сторону, край. Другу згадку про Україну цей же Літопис подає під 1213 роком, розповідаючи, що князь Данило „прия Берестий, і Угровеск, і Верещин, і Столпє, Комов і всю Україну“. Тут Україна визначає певне окреслений край. Зазначу ще, що церковнослов'янське „пріиде в предѣль (грецьке ρια = краї) іудейскія“ Пересопницька Євангелія 1556 р. перекладає: „пришол в україни иудейския“.

Основоположником третьої версії слід вважати Сергія Шелухина (1864–1938) – українського вченого, видатного юриста та історика. У 1921 р. , у Відні, вийшла друком його невеличка брошура "Назва Україна (з картами)". У ній Шелухин  стверджував, що  "...назва терріторії Україною не менш стародавня, як назва Руссю. Слово Україна місцевого простонародного походження і в своїй появі звязане з терріторією...". На думку С. Шелухина, "Слово «Україна» — се спеціальне поняття про шматок землі, який одрізано (вкраяно, украяно) з цілого і який після сього сам стає окремим цілим і має самостійне значення...". 1936 р. у Празі вийшла друком ще одна його книга на цю ж тему «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів». С. Шелухин у ній вже писав, що назва «Україна» давніша за назву "Русь", що це "імя рідне словянське, утворене собі народом для означення себе й своєї території, свободи, незалежности, боротьби проти поработителів і ворогів народної свободи". Версія, висловлена та активно пропагована С. Шелухиним,. Р. Смаль-Столький (Свобода, 1959, ч. 166), як і С. Шелухін,. первісне значення  слова “Україна“  пояснює як «вкраяну, наділену землю».

Частково думку С. Шелухіна поділяв український мовознавець у США Пантелеймон Ковалів (1898–1973), щоправда, відкидаючи пояснення Шелухіна, який первісне значення слова «Україна» розумів як землю "вкраяну в своє посідання і свобідне володіння організованою силою мечем і шаблею". "Таке фантастичне пояснення – пише Ковалів – […..] не має над собою ніякого наукового грунту, але "краяння землі", "вкраяна земля" в розумінні – розділювання землі на окремі шматки, таке пояснення ґрунтується не тільки на фактах минулого, але й на живих фактах сучасної дійсности." Трактування Коваліва згодом підтримали видатні українські мовознавці В. Скляренко та Г. Півторак.

1948 р. український мистецтвознавець Володимир Січинський в німецькому місті Аусбурзі видав книгу «Назви України» – невеличку брошурку, у якій коротко описав походження та історію вживання назв «Роксоланія», «Русь», «Малоросія» та «Україна». У розділі, присвяченому Україні, він фактично підтримує Шелухіна, пишучи: «Україна», як назва географічна і збірно національна, в протилежність до назви «Русь» була завжди чисто-народньою, глибко-інтимною і соборною. Ця назва містить в собі поняття про окрему географічну одиницю, окрему землю, з якою органічно звязане історичне життя народу». Проте примітна ця книга не цим. Окрім даного пояснення та аналізу згадок назви Україна протягом століть Січинський зіставив назву «Україна» з назвою західнослов'янського племені украни, що мешкало навколо річки Укер і було остаточно асимільоване у ХІІ-ХІІІ столітті та висунув припущення про спорідненість цих назв. Згодом гіпотеза Січинського стала підґрунтям для численних міфів про древніх укрів як найдавніше старослов'янське плем'я, предків українців, касту жерців, людей з надзвичайно розвиненою власною біоенергетикою, тощо [Данило Стаценко. Слово і назва «Україна»: історіографія питання. 2021.].

Під кінець 40-х – на початку 50-х років з цього приводу спалахнула доволі жвава дискусія з приводу первісного значення слова «Україна». Її причиною стала стаття, написана Володимиром Січинським та Ярославом Рудницьким та опублікована у І томі «Енциклопедії українознавства».  Стаття називалася «Назва території і народу» і у пункті про назву «Україна» там були такі слова. «Назва Україна, — єдина тепер назва території, заселеної українським народом, — слов'янського походження й означала первісно «пограниччя», «окраїну», «пограничну країну» (індоевропейський корінь найімовірніший *(s)krei- "відокремлювати, різати")...». «...Назва України й українців належить генетично (тобто щодо свого виникнення) до того самого типу географічно-етнічних назв, що, напр., назва балтійського племени ґаліндів (= «пограничників», пор. Литовське galas — кінець, край, межа) чи германських маркоманнів (= "люди з пограниччя", пор. Нім. Mark — кордон, прикордоння). В такому значенні ця назва засвідчена посередньо в чужій іранській формі з VI — VII ст. Назвою анти ("пограничне плем'я, краяни"), що з історичних, географічних, ономастично-філолоґічних і інших міркувань тотожна з назвою українців — останнім, крайнім плем'ям тогочасної слов'янщини на південному Сході від сторони іранців. Від відповідного слова загального значення назва ця відрізняєтся наголосом на наростку (Україна). Накореневий наголос, нерідкий ще в першій половині XIX ст. (напр., у Шевченка зустрічаються обидва наголоси), тепер у власній назві вийшов з ужитку....». Це викликало незадоволення у Миколи Гайдука та Миколи Андрусяка. Останні були прибічниками Сергія Шелухина та стверджували, що первісне значення слова Україна – «країна», «земля», а не пограниччя [Данило Стаценко. Слово і назва «Україна»: історіографія питання. 2021.].

Своєрідним підсумком цієї дискусії стало видання у 1951 році книги Ярослава Рудницького «Слово і назва Україна».  На його думку, назва Україна "... походженням в'яжеться з словом «Україна», що первісно визначало "крайну межівну землю", а згодом через перехідне значіння "меншої просторової одиниці, частини цілості" розвинулося в сучасне основне значення "земля, край, держава". Ще він вважав, що «...назва анти -  це іранський переклад слов'янського «граничні люди, пограничне плем'я» чи (вживаючи первісної термінології [....] – «україняни, українники»)...».

З сучасних українських вчених, що досліджували дану тему, слід зазначити Григорія Півторака, Наталю Яковенко, Ярослава Грицака, Андрія Плахоніна, Кирила Галушка та ін. Підходи та точки зору даних дослідників різняться між собою, інколи навіть кардинально.

Андрій Плахонін та Кирило Галушко вважають що первісним значенням України було прикордоння і що спочатку Україна, власне, була окраїною сучасної України, а вже згодом, коли сенси змінилися, стала самодостатнім феноменом.

З точки зору Ярослава Грицака, «...слово Україна могло означати і країну і окраїну», а академік Г. Півторак вважає, що первісним значенням слова Україна було земля, країна.

Доктор історичних наук Наталя Яковенко пише у своїй праці, що питання назви «Україна» «залишається найбільшою загадкою для історика».

Найвірогіднішою й найпереконливішою слід вважати версію, яка пов'язує назву Україна зі словами край, країна, хоч зв'язок цей не прямий, а значно складніший. Український учений В. Скляренко дослідив, що процес становлення поняття «Україна» був досить тривалим і мав декілька етапів.

На карті «Troisieme partie de la carte dEurope, contenant le midi de la Russie, la Pologne, et la Hongrie, la Turquie y compris celle dAsie presqu"entiere» (Карта Європи) 1760 р.  французького географа і картографа Жана Батиста Бургіньона д’Анвіля (Jean Baptiste Bourguignon d’Anville; 1697-1782), міститься напис KRAYN ou UКRAINE (Країна або Україна). Напис охоплює Київське воєводство (Річ Посполита) та Київську і Бєлгородську губернії (Росія).

За Г. П. Півторак «Україна» — це не «окраїна»: «Іменник край із значенням «відрізок, шматок; шматок землі» був ще у спільнослов'янській мові (*krajь) і нині відомий багатьом слов'янським мовам. Оскільки слов'янські племена споконвіку мали свої території, які здебільшого відділялися природними рубежами — річками, лісами, болотами, солончаками (отже, ніякої мішанини племен не було), давньослов'янське слово край «відрізок, шматок землі» набуло нового значення — «територія, що належить племені», а згодом також і значення «крайня межа території племені, початок (або кінець) території племені, берег». На означення простору в праслов'янській мові вживався спеціальний суфікс -іна (dol + ina = dolina «долина», niz + ina = nizina «низина»). За цим самим зразком ще в праслов'янський період утворилося і слово країна (kraj + ina) у значенні «територія, яка належить племені»…

Уже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (можливо, в антський період) у східних слов'ян від слова украй за допомогою того самого суфікса -ін-а виникло слово україна (*ukraina) із значенням «відділений шматок землі; відділена частина території племені». Коли протягом VI-VIII ст. східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а згодом утворилася ранньоукраїнська держава Русь, змінилося значення і слів країна та україна. Слово країна від значення «територія племені» поступово набуло значення «територія феодального князівства», а потім — «територія Русі». Відповідно до цього змінилося значення й слова україна: замість первісного значення «відділена частина території племені» воно стало означати «відділена частина території феодального князівства», а потім — «відділена частина території Русі».

В Арх. Фр. Міністерства Зак. Справ зберігається карта України, зроблена в 1572 році з наказу короля Карла IX для його брата Генриха, кн. Анжуйського. На сій карті територія по обидва боки Дніпра має надпис: «Ukraine» (Україна), захоплюючи і нинішню Харківщину, яка колись звалася Слобідською Україною. Та частина, де нині Кременчук, Єлисаветград, Катеринослав, і нижче має надпис: «Cosaques» (Козаки). З сию картою, по давности вжитку географами назви «Україна», конкурує карта Мотіеля. В Націон. Бібліотеці (Париж) в паперах французького купця Мотіеля є географчіна карта басейну Чорного Моря, зроблена невідомим автором. Мотіель їздив з Франції суходолом в Туреччину через Україну. Виїхав він з дому в 1580 році, а вернувся в 1582 р., пробувши в подорожі 2 роки з лишком. Ясно, що карту, якою він користався в тій подорожі, було зроблено раніше 1580 року.  На сій карті територія по обидва боки Дніпра має на собі надпис: «Uckrania» (Україна). На тій території показані міста Овруч, Житомир, Київ, Каменець-Под., Полтава, Чигрин [Сергій Шелухін. Назва України: з картами. 1921].  

В тій же Націон. Бібліотеці (Париж. – А. Б.) зберігаються дві географічні карти: одна з 1641 року, перевидана в Римі в 1678 р., а друга з 1657 р., перевидана в Римі в 1688 році. Авторами їх були італійські географи: першої Сансоне (французький географ та картограф Нікола Сансон. – А. Б.), а другої Корнетті. На обох картах територія України має на собі надпис: «Ukraina o Paese de Cosacchi» (Україна або Земля Козаків). Ся територія займає обидва боки Дніпра з Волинею, Поліссям, Галичиною. Назви Русі або Россії — немає. Московію названо Московією [Сергій Шелухін. Назва України: з картами. 1921].

Перша карта де Україна ототожнюється з Козаками (УКРАЇНА або Країна Козаків). Нікола Сансон. 1641 р.

Цікаво, що саме Нікола Сансон є першим європейським картографом, який в карті 1641 р. ототожнив Україну з Козаками  Vcraіna o Paese de Cosacchі (Україна або Країна Козаків), а вже на карті 1672 р. позначив на картуші (назві мапи) Україну саме як «Країна (земля) козаків». На карті 1684 р. італійського географа й картографа Джакомо Кантеллі да Віньола (Giacomo Cantelli da Vignola; 1643-1695) Середня Наддніпрянщина вже показана як Vkraina o Paese de Cosacchi di Zaporowa (Україна або Країна Козаків Запорозьких), а на схід від неї вказана «Україна або Країна Козаків Донських, залежних від Московії» (Vkraina ouero Paese de Cosacchi Tanaiti Soggetti al Moscouita).

Після впровадження Г. Бопланом (1635 р.) назви Україна в європейську географію, вона на тривалий час закріплюється у свідомості європейців. Карти України Г. Боплана – це перші твори західноєвропейської картографії, присвячені спеціально Україні; на них назву «Україна» вперше вжито для всієї української території «від Московії до Трансільванії». Починаючи з карт Нікола Сансона (1641 р.) і аж до кінця XVIII ст.  Україна ототожнюється з козаками, як держава або країна козаків. Отже назва “Ukraine Pays des Cosaques” (Україна Земля (Країна) Козаків) проіснувала у французьких джерелах аж до кінця XVIII ст. (в XIX ст. ця назва міститься дуже рідко). Надалі відбулася ситуативна трансформація географічного позначення цього регіону просто слово «Cosaques» (Козаки), «Cosaques Zaporoski» (Козаки Запорозькі), рідше – просто «Україна».

Існує величезний масив картографічного матеріалу з терміном «Україна», і саме це, власне, забезпечило популяризацію імені України – саме руками Боплана, Сансона та інших видатних європейських географів-картографів.

Карти України  Г. Боплана мали великий вплив на розвиток західноєвропейської картографії у другій половині ХVІІ-ХVIII ст. та утвердження назви "Україна" не тільки на картах Польщі та Московської держави, які в ті часи володіли певними частинами українських земель. З цього часу Україна у свідомості європейців відклалася, як територія із чіткими межами, як окрема країна. Саме після карти Боплана Україна почала фігурувати на всіх європейських мапах.

«… початкова залежність петровської російської картографії від західноєвропейських (передовсім французьких) зразків позначилася на тому, що на межі XVII–XVIII ст. вперше (але вкрай ненадовго — хіба що один раз) на російську карту Європи втрапляє «Україна Козацкая Страна». Співіснують на цій карті і «Царство Московское или Российское», і «Рωссиа Черная» в Галичині та Холмщині. Надалі ж «Україна» вже не з’явиться знову, замінена на офіційно прийнятнішу для держави, що нещодавно почала називатися «Росія», «Малоросію». Існування тут «України» пов’язано з імовірним французьким (але, безперечно, іноземним) оригіналом цієї карти — твором Ґійома Сансона (1670-ті роки)» [К. Галушко, 2018].

Перша друкована карта із назвою «Україна або в Країна Козаків» у заголовку. 1672 р. Гійом Сансон та Юбер Жайо.

         Гійом Сансон (Guillaume Sanson; 1633—1703), французький картограф, син картографа Нікола Сансона, народився в Парижі. Після смерті батька в липні 1667 р., Гійом продовжив його справу. За успіхи в картографуванні був призначений географом французького короля. В основному відомий картами Європи й Африки. Г. Сансон працював у партнерстві з Алексісом Юбером Жайо. Повна оригінальна назва карти – «Les Estats dela Couronne de Pologne, subdivises en leurs Palatinats, qui comprennent Le Royaume de Pologne, Le Grand Duche de Lithuanie, Le Duches de Prusse, Mazovie, Samogitie, Les Provinces de Volhynie, et de Podolie, ou est compris L’Ukraine ou Pays des Cosaques» (Землі Корони Польської, розділені на воєводства, які охоплюють Королівство Польське, Велике Князівство Литовське, князівства Пруссія, Мазовецьке, Самоготія, Провінції Волинь і Поділля входять в Україну або в Країну Козаків). Масштаб карти 1:1 900 000. Мова французька.
      Центральне Право- і Лівобережжя назване Україною, або Країною Козаків (Ukraine ou Pays des Cosaques), в межиріччі Інгульця (Itigulet Maly R.) і Дніпра позначене Дике поле (Dzike Polie ou Campagnes Defertes et Inhabitées).
      В околицях Кодака (Kudak), напис про розташування порогів (Porowys de Nieper), нижче за течією зображені пороги з написом про місця перебування козацького війська і зберігання скарбниці (Ifles ou est la Cache ou le Trésor de l'Armée des Cosacques). Від місць татарських переправ на Дніпрі відходить Чорний шлях (Czarny flack, Chemin que fuiuent les Tartares pour entrer en Pologne), що проходить через Нижнє та Верхнє Поділля аж до Львова, та його відгалуження — Кучманський шлях (Kusmanski flack), який пролягає через Кам’янеччину та Брацлавщину. На Лівобережжі, від Дніпровських порогів на північ до Вязьми (Wiasma), пролягає Муравський шлях (Morawsky fzlak Chemin que suiuent les Tartares pour en trer en Moscovie).
          Українські етнічні землі представлені Поліссям (Polesie); Волинню (Volhynie), що поділяється на Верхню Волинь (Haute Volhynie) з Луцьким (Palatinat de Lufuc) і Київським (Palatinat de Kiow) воєводствами та Нижню Волинь (Basse Volhynie); Поділлям (Podolié), що поділяється на Верхнє Поділля (Haute Podolie), яке охоплює Кам’янецьке воєводство (Palatinat de Каmеnіес), та Нижнє Поділля (Basse Podolie), що охоплює Брацлавське воєводство (Palatinat de Braclaw). На заході виділена Чорна Русь (Russie Noire). В її межах зображені Холмське (Palatinat de Chelm), Белзьке (Palatinat de Belz) та Львівське (Palatinat de Lemberg) воєводства та Покуття (Pokutie). На сході українські історико-географічні землі представлені Чернігівським (Duché de Czernihow) та Новгород-Сіверським (Duché de Novogorod Sewierjki). У Причорномор’ї показані Тартарія Буджацька (Tartares de Budziak) та Очаківська (Tartares d'Oczakow) у складі Османської імперії.
       Ця карта була виготовлена на замовлення монсеньйора Луї де Фрасуа (1661-1711), дофіна і наслідного принца Франції, сина короля Людовика XIV з династії Бурбонів.  Карта виготовлена на основі більш ранніх карт Нікола Сансона. Неодноразово перевидавалася (до 1806 р.).
        Юбер Жайо (Алексіс Юбер Жайо; Hubert Jaillot; 1632-1712),  французький гравер, скульптор, видавець і картограф, упорядник кількох атласів, у тому числі за матеріалами Нікола Сансона та його синів. З 1657 р. жив і працював у Парижі, кінець XVII ст. – початок XVII ст. – на службі у короля Людовика XIV. 1670 р. отримав титул Королівського скульптора (Sculpteur du Roi). Після смерті свого тестя; видавця Нікола Берея І (Nicolas Berey І) у 1655 р. і шваґра видавця та гравера Нікола Берея II (Nicolas Веrey II) купив від овдовілої своєї сестри карти колекції Berey. 1667 р. очолив картографічну майстерню, використовуючи початково плити Береїв. Таким чином, він одержав цінну основу, для майбутньої видавничої діяльності. Створив картографічну фірму “Les Deux Globes” (сини та внуки Жайо забезпечили фірмі процвітання аж до 1781 р.). 1670 р. придбав у Г. Сансона (помер 1703 р.) та Андрієна Сансона (Adrien Sanson; помер 1718 р.) їхні матеріали та виготовив великий атлас «Atlas nouveau contenant toutes les partiers du monde...». 1671 р. отримав виключне право на публікацію всіх карт Сансонів.
Початково майстерня Жейо видавала окремі карти у видовженому форматі folio, тільки у 1681 p., у співпраці з Ґ. Сансоном, вийшло перше видання відомого «Atlas Nouveau...» (46 карт). Друге видання 1684 р. (72 карти) і третє видання 1689 р. (80 карт).
Більшість карт в атласі належали Н. Сансону, проте відсутність його прізвища на титульному аркуші спричинилася до хибної версії про авторство А. Ю. Жейо, хоча сам Жейо не мав ні географічної, ні математичної освіти. Створені ним карти були фактично копіями сансонівських карт.
1692 р. атлас (99 карт) Сансона-Жайо був перевиданий в Амстердамі Георгом Колле і П'єром Мортьє (помер 1724) під назвою  «Atlas Royal a l’Usage de Monseigneur le Duc de Bourgogne…», атлас мав також, як і у французькому виданні, посвяту герцогу Бургундському; 1696 р. – з 111 картами. У 1707/1708 рр. П'єр Мортьє видав атлас з 168 картами. Пізніші видання Мортьє розширили атлас ще більше – 1708 р. –  200 карт; близько 1721 р. – 300 карт; близько 1735 р. – 400 карт.
Юбер Жайо увійшов у видавничу справу в сприятливий момент. Починаючи з 1668 р. французький король Людовик XIV почав вигравати свої битви. Територія Франції постійно розширювалася. Це сприяло високому попиту на карти. 20 липня 1686 р. одержав від короля титул Géographe du Roy.
Карти, надруковані в майстерні А. Ю. Жейо, вигідно вирізнялися багатими та ошатними картушами роботи Шарля Сімоно (Charles Simonneau), П'єра Брісара (Pierre Brisart), Франсуа Шово (François Chauveau) та точною різьбою Франсуа Кумартена (François Coumartin) та Луї Кордьє (Louis Cordier).
При описі карти використано джерела: Вавричин М. Україна на стародавніх картах (середина XVII – друга половина XVIII ст. / М. Вавричин, Я. Дашкевич, У. Кришталович // К.: ДНВП “Картографія”, 2009. – 224 с.
    ЧОРНИЙ ШЛЯХ — один з основних шляхів, що сполучали Пн. Причорномор’я із західноукраїнськими землями. Назва "Чорний шлях" трапляється в джерелах із кінця 15 ст. У зарубіжних джерелах того періоду шлях  називався - Czarny Szlak або Via Nigra. В атласі Польщі Рицци Занноні (1772 р.) турецькою мовою Чумацький шлях названий Kerman-Joli - "караванний шлях", а польською мовою написано "droga niedojrzana", а далі на північний захід "zły krok".
     Дмитро Яворницький: «Чорний (Польський) або Шпаків шлях, у турків Кара Іслах, що отримав свою назву від Чорного лісу, виходив з глибини Польщі, з Варшави на Кознище, Пулави, Маркушів, Люблін, Жовкву, Львів, повз Умань на Торговицю, через річку Синюху й звідси в межі вольностей запорізьких козаків, через річки Вільшанку, Кільтінь, уздовж Малої Висі на Велику Виську, над верхів'ями Костуватої й Бобринця, потім вододілом між Ташликом і Мертвоводом до гирла самого Ташлика, до Бугу, врешті за Буг до шляху Керван-Іол, тобто Караванної дороги».
   До початку 18 ст. Чорний шлях, яким користувалися кримські татари для грабіжницьких нападів на Правобережну, Західну Україну і Польщу, починався під Перекопом. З початку 18 ст., після зменшення інтенсивності набігів, Чорний шлях почали використовувати чумаки. Згідно з картами Г. де Боплана та ін. європейських картографів 2-ї пол. 17 — поч. 18 ст. Чорний шлях переважно проходив вододілами річок. Він починався від Тавані (нині в районі Каховки та Берислава) й ін. дніпровських переправ та йшов на північ до верхів’їв Інгульця й Тясмину (притоки Дніпра), де розгалужувався на дві гілки. Пн. гілка проходила повз Лебединський ліс (у районі сучасного с. Лебедин Шполянського р-ну Черкас. обл.) та суміжні лісові масиви, далі пролягала між витоками Гнилого та Гірського Тікичів (бас. Пд. Бугу) і правих приток Росі (бас. Дніпра). Пд. гілка, від якої біля витоку р. Велика Вись (прит. Синюхи) відокремлювався Кучманський шлях, вела до переправи через Синюху (прит. Пд. Бугу) біля Торговиці (нині село Новоархангельського р-ну Кіровогр. обл.), проходила повз Умань та зливалася з пн. гілкою в районі витоку Гірського Тікича. Далі Чорний шлях пролягав вододілами річок у північно-західному та західному напрямках повз Погребище, Пиків (нині село Калинівського р-ну Він. обл.), Уланів (нині село Хмільницького р-ну Він. обл.), Хмільник, Стару Синяву та Старокостянтинів. Біля витоків річок Пд. Буг та Случ Чорний шлях з’єднувався з Кучманським шляхом та йшов на захід повз Збараж у напрямку Львова. Відгалуження Чорного шляху вели на Київщину і Волинь.
 Ґедзь Т.М. ЧОРНИЙ ШЛЯХ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2013. - 688 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Chornyj_shliakh
МУРАВСЬКИЙ ШЛЯХ, Муравська сакма — один з найважливіших стратегічних шляхів 16—18 ст., який пролягав з Південної України на північ до кордону з Московією. Етимологія назви, за однією з гіпотез, пов'язана з травою-муравою, або споришем (Polygonum). На місці зруйнованих горизонтів ґрунту виростає інший склад трав, що відмінний від звичайної степової рослинності. Мурава була своєрідним індикатором дороги. Низькоросла трава зростала саме в місцях зі збідненими ґрунтами. Імовірно, вперше згадується в писемних джерелах під 1555 р. Походження назви дискусійне. Найбільш докладно описаний у «Большому чертежу книге». З'єднував Крим із центральними районами Московії. Подібно до інших степових шляхів МУРАВСЬКИЙ ШЛЯХ пролягав переважно вододілами, із мінімальною кількістю переправ. Починався в Перекопі, ішов верхів'ями річок Дніпровського та Азовського басейнів, далі – вододілом Дніпра та Сіверського Дінця (прит. Дону), переходив у басейн Дону (де перетинав його праву притоку Бистра Сосна біля м. Лівни; нині місто Орловської обл., РФ), а потім – у басейн Оки (прит. Волги), де перетинав її праву притоку Упа біля м. Тула (нині місто в РФ). Від Тули МУРАВСЬКИЙ ШЛЯХ вів до бродів через Оку і на Москву. Між верхів'ями річок Мож (прит. Сіверського Дінця, бас. Дону) і Коломак (прит. Ворскли, бас. Дніпра) станом на 1627 р. шлях був перекопаний ровом, який не можна було обминути.
        16–17 ст. МУРАВСЬКИЙ ШЛЯХ використовувався ордами Кримського ханату для набігів та походів на терени Московії, а також на Слобідську Україну. Друга назва траси – "Царева дорога" – пов'язана з тим, що нею рухалося військо на чолі із самим ханом ("царем"). Із розвитком російської прикордонної оборонної системи інтенсивність татарських набігів зменшувалася, натомість зростало значення МУРАВСЬКОГО ШЛЯХУ як торгівельної артерії.

Перша карта з назвами «Україна або Країна Козаків Запорозьких» та «Україна або Країна Козаків Донських». 1684 р. Джакомо Кантеллі да Віньола

1684 р. Джакомо Кантеллі да Віньола (Giacomo Cantelli da Vignola; 1643-1695) італійський картограф та географ видав карту із зображенням України TARTARIA D EVROPA | ouero PICCOLA TARTARIA | divisa da Giacomo Cantelli da Vignola | ne Tartari Nogai e del Crim, o di Precop Soggetti al proprio Kam. | ne Tartari di Budziack, d'Oczackow, e di Dobruss Soggetti al Turco. | ne Tartari Circassi, e de Mordua Soggetti al Gran Duca di Moscouia | e nesse Due Vckraine | una abitata da Cosacchi Tanaiti Soggetti al Moscouita, | L`altra de Cossachi de Zaporowa, ora liberi, e gia dependenti dalla Polonia. || Data in Luce da Gio. Giac. de Rossi | dalle Sue Stampe in Roma alla Pace, 1684. | Con Priu. del S. Pont” (Європейська Тартарія або Мала Тартарія…). Видавець карти Джованні Джакомо де Россі. Мапа видана у Римі. Формат 16,5 × 22 дюйма, масштаб 1:4 500 000. Середня Наддніпрянщина показана як Vkraina o Paese de Cosacchi di Zaporowa (Україна або Країна Козаків Запорозьких). На схід від неї вказана “Україна або Країна  Козаків Донських, залежних від Московії” (Vkraina ouero Paese de Cosacchi Tanaiti Soggetti al Moscouita). Карта – гравюра на міді, вигравірувана Франциском Доріа, перевидана Джованні Джакомо де Россі 1692 р. (атлас “Mercury Geografico”).
Джакомо Кантеллі да Віньола в 1685 р. отримав посаду придворного географа Франческо II д'Есте, герцога Модени та Реджіо. Кантеллі співпрацював з видатним італійським друкарем і видавцем Джованні Джакомо де Россі (Giovanni Giacomo De Rossi; 1627-1691 рр.), який видав атлас в стилі бароко “Mercury Geografico” з картами Кантеллі (перше видання – рік випуску невідомий, друге видання 1692 р. у двох томах). Джованні Джакомо де Россі успадкував видавничу справу від свого батька Джузеппе де Россі (Giuseppe de Rossi; 1570-1639). У першому виданні “Mercury Geografico” було опубліковано 19 карт Джакомо Кантеллі, а також карти Сансона і Бодранда (Baudrand). 1692 р. вийшов другий випуск у двох томах, де було поміщено 150 карт (гравер Антоніо Барбе (Antonio Barbey).
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. (у співавторстві). Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. 367 с.

*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.).Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.

 

1613 р. Карта Радзивілла
1641 р.  Нікола Сансон 

1648 р.  Боплан

1772 р. Карта Джованні Антоніо Рицци Занноні. Аркуш 16. Назви: Północną Ukrainy (Північна Україна) та Ukraina Moskiewska (Україна Московська)

1772 р. Карта Джованні Антоніо Рицци Занноні. Аркуш 19. Назви: Ukraina Moskiewska (Україна Московська) та Ukraina Polska (Україна Польська).
 


1 коментар: