У безупинному пошуку виконавця партії головного персонажа опери розглядалися найрізноманітніші кандидатури, але всі вони з тих чи інших причин виявилися неприйнятними.
Аж тут, за днів десять до вистави, нагодився професор з вокалу, який запропонував спантеличеній дирекції театру свого учня – українця за походженням, який акурат на цей час студіював в університеті філологію й водночас приватно займався вокалом у його класі.
Партитура опери, обсягом щонайменше у 350 сторінок, левова частка з яких написана саме для сольних номерів, тріо, дуетів та ансамблів, у яких є залученим саме він – один із найколоритніших образів світового баритонового репертуару – Ріґолетто. На додачу до усіх передумов постала вимога виконувати партію мовою оригіналу (італійською), яку зі сцени артистові слід було подати бездоганно. І все це за якихось кілька днів, враховуючи співанки, репетиції та зведені сценічні проби.
Вислухавши усе це, професор мовчки схвально кивнув головою і зронив зі своїх вуст одне-єдине слово: «впорається…»
Втім, непорушна впевненість професора у здібностях свого учня мало не розбилася об одну непросту пересторогу дирекції. Мовляв, як сприйме австрійська публіка, серед якої було чимало рафінованих оперних меломанів, той факт, що вперше за традицією, яка панувала в останній час у складі трупи Віденської Фольксопери буде співати головну партію не австрієць чи німець, а представник українського народу, про який пересічному обивателю було відомо дуже мало.
Та, попри певні побоювання дирекції театру вистава пройшла з блискучим успіхом. А про насиченість звучання, технічну віртуозність та бездоганне володіння драматичним баритоном з діапазоном у дві з половиною октави, у яких незрівнянними барвами тембру вигравали яскраво виражені низи, що, на переконання знавців, надавало виконавцеві головної партії змогу в перспективі впевнено опановувати амплуа баритонового й басового репертуару, не писав, не говорив, не подейкував лишень лінивий.
Тож, саме після цього пам’ятного вечора ім’я двадцятип’ятирічного українця з Галичини Романа Прокоповича упевнено посіло своє гідне місце у мистецькому просторі австрійської столиці.
Успіх неочікуваного дебюту Романа виявися настільки резонансним, що дирекція Фольксопери не забарилася укласти з ним контракт на доволі вигідних для співака умовах. А слава про нову яскраву зірку, що так миттєво зійшла на небосхилі оперного мистецтва Європи почала ширитися кращими сценами музичного простору.
Прибравши собі сценічний псевдонім Орленко, Роман склав для себе обітницю високим летом свого таланту прислужитися великому мистецтву опери, а з висот свого піднесення ніколи не забувати про рідний край і завжди милу його серцю Україну.
Вже згодом театральному товариству, в якому так стрімко опинився Орленко стане відомо, що їхній талановитий побратим народився 22 вересня (4 жовтня) 1883 року у невеликому селі Чижиків, що неподалік Львова, в сім’ї сільського вчителя Івана Прокоповича. Свої студії здобув, навчаючись в славетній Перемишльській гімназії, після закінчення якої, у 1903 році, вступив на факультет класичної філології та музикознавства Віденського університету. Водночас з навчанням в університеті Роман приватно відвідував заняття з вокалу, що посприяло розвитку його знаменитого від природи співочого голосу.
Вісім років свого творчого життя віддав Роман Орленко провідній оперній сцені Австро-Угорської імперії. Партії графа Альмавіва в «Весіллі Фігаро» Вольфганга Моцарта, Валентина в «Фаусті» Шарля Гуно, Бартоло в «Севільському цирульнику» Джоаккіно Россіні, Ескамільйо в «Кармен» Жоржа Бізе, Демон в однойменній опері Антона Рубінштейна й цілий ряд інших стали сценічною візитівкою харизматичного, шляхетного лицаря оперної сцени Романа Орленка, яка відчиняла перед ним куліси найпрестижніших театрів Європи. Зокрема, знаковими у період 1915-1916 років були виступи Орленка на сценах Празького та Моравсько-Остравського оперних театрів, про що маємо чимало схвальних відгуків тогочасної преси.
Цікаво, що виступаючи як оперний співак, Роман Орленко активно опікувався культурно-мистецьким життям української громади у Відні. Створює там український хор, виступи якого не залишаються поза увагою прогресивної спільноти столиці та її околиць.
За кілька років потому син Ріхарда Вагнера, який на той час очолював один із найпрестижніших оперних фестивалів світу в німецькому місті Байройті, особисто запропонував Орленкові виступити в ряді вистав, створених його геніальним батьком.
Відомо, що вагнерівський стиль в опері відносять до найскладніших у всьому оперному мистецтві. Вокально впоратися з фактурою, написаною для потужного звучання оркестру, в якому домінують знамениті вагнерівські партії, написані композитором для духового складу, осягнути й передати у звучанні голосу глибину драматичного розвитку сценічного образу та ще й бути готовим фізично витримати часову протяжність дійства вагнерівських опер, які в окремих випадках сягають мало не п’ятигодинної тривалості – усе це є не під силу для непідготовленого співака, рівно ж, як і складним випробуванням навіть для професіонала найвищого ґатунку.
Романові було добре відомо, що ще так недавно з цим непростим завданням успішно справлялися його славетні земляки, серед яких особливо відзначалися неперевершені героїчні тенори Юліан Закржевський та Модест Менцинський, легендарна Соломія Крушельницька, витончений у ліризмі звучання свого тенора Олександр Мишуга, пристрасний баритон Олександр Носалевич, харизматична Філомена Лопатинська, сповнений небувалої експресії лірико-драматичний тенор Мирослав Скала-Старицький… Звісно, що цей перелік гідний продовження.
Тож, відмінна вокальна школа, якою вправно володів Орленко, його бездоганна музикальна пам'ять у парі з яскравою зовнішньою імпозантністю стали запорукою у подоланні усіх цих непростих труднощів, які постали перед ним у час сходження на одну з найславетніших світових оперних сцен – Байройтського оперного театру.
Вотан у виконанні Романа Орленка в операх Вагнера «Валькірія» та «Золото Рейну» стали непересічним явищем в історії тогочасних Вагнерівських сезонів.
Тут зауважимо, що за всю історію Байройтського театру на його сцені мали за честь виступати не так вже й багато українців. Серед інших у різні часи це були: відомий бас, родом з Житомирщини, Олександр Кіпніс, мецо-сопрано зі Станіславівщини (нині Івано-Франківщина) Ірина Маланюк, бас-баритон із Львівщини Олександр Носалевич, скрипаль Михайло Стріхарж. А їхню славу в наш час гідно продовжила відома сучасна оперно-симфонічна дириґентка із Львівщини Оксана Линів.
Тож серед цього не такого вже й рясного, але правдиво квітучого грона виконавців у першій чверті ХХ століття яскраво засяяло непересічне ім’я баритона європейського визнання Романа Орленка.
У 1918 році, після остаточного розпаду Австоро-Угорської імперії, Роман Орленко повернувся у рідні землі.
Львів з його завжди невсипущим політичним, громадсько-суспільним та культурно-мистецьким життям сповна поглинає у свій вир тридцятип’ятирічного Романа Орленка. Розпочинається його активна співпраця з провідними театрами Галичини, зокрема, такими, як «Руська бесіда», «Українська бесіда» та театральними трупами під очільництвом Йосипа Стадника та Олександра Загарова.
Нерідко трупи, в складі яких виступав Роман Орленко, виїжджали й за межі Галичини. Так, виступи у Вінниці, Козятині, Кам’янці-Подільському, інших містах України завжди супроводжувалися захопленими відгуками глядачів та схвальною мистецькою критикою.
Серед інших образів, створених Орленком на сцені у цей період, особливо вирізнявся Тарас в опері Миколи Лисенка «Тарас Бульба». Велич вольового, мудрого, мужнього та розважливого козака-воїна й водночас люблячого батька в інтерпретації Романа Орленка завжди перетворювалася для слухачів на правдивий зразок незламності та незборимості духа українців.
Виступи ж Орленка у 1919 році в Перемишлі в партії Султана в «Запорожці за Дунаєм» Гулака-Артемовського стали подією театрального сезону. Шляхетність та підкреслена імпозантність образу у виконанні артиста викликала нурт облесливих відгуків, які стали свідченням високого рівня сценічної майстерності українців назагал, рівно ж, як і яскравої майстерності провідного соліста трупи Романа Орленка зокрема.
Зважаючи на активну діяльність Романа Орленка у справі розвитку українського театру, у 1922 році його було обрано головою «Союзу театральних діячів Галичини», що само по собі було визнанням незаперечного авторитету митця.
З 1920 року гастролі та виступи Романа Орленка почали поєднуватися з його плідною вокально-педагогічною роботою у Львівському Вищому музичному інституті ім. М.В. Лисенка. Виклади сольного співу, виступи на сцені як соліста з такими відомими хорами в Галичині, як «Боян», «Сурма», «Бандурист». А ще організація та очільництво Орленком хорів в українських та польських гімназіях Львова та його околицях, світських та церковних хорів, у репертуарі яких звучала чи не уся антологія української хорової музики – від Березовського, Бортнянського, Веделя аж до великих сучасників Лисенка, Людкевича, Барвінського й Стеценка. Усе це успішно вдавалося йому – великому патріотові рідного краю, в серці якого ні на мить не вигасало полум’я духа України, віри у її світлу будуччину.
Зокрема в період роботи Романа Орленка з 1925 по 1939 роки у Львівській академічній гімназії особливою популярністю відзначався гімназійний хор «Бонна» під орудою митця. Хорова критика неодноразово відзначала вишукану манеру звучання, злагоджену ансамблевість та довершений стрій хору, що було визнанням непересічного хисту його очільника.
На особливу увагу в цей період заслуговує і хормейстерська праця Романа Орленка з хором Церкви Успіння Пресвятої Богородиці, що у Львові, яка тривала аж до 1943 року. Адже під час богослужінь з будівлі церкви розпочалися перші прямі трансляції по місцевому радіо, що було вагомим внеском у поширенні христової віри серед мирян та в справі утвердження греко-католицького обряду у полірелігійному та міжконфесійному житті Львова.
Зазначимо, що помешкання подружжя Романа та Іванни Прокоповичів, що було по вулиці Курковій, 8 (нині Миколи Лисенка) завжди було для багатьох митців та культурних діячів усієї Галичини на правдиву музичну вітальню, з вікон якої нерідко линули спів, музика і високе українське слово.
Коли ж найстарші діти – доньки Оксана та Анна вже навчалися у Львівській гімназії, Роман Іванович разом з дружиною взялися за постановку для родинного кола опери Миколи Лисенка «Чорноморці». Для багатьох відвідувачів цих вистав в пам’яті зринали асоціації з хатнім вихованням дітей, як це бутувало у родині Косачів, коли майбутня поетка Леся Українка разом зі своїми братами, сестрами та ріднею під пильним наглядом батька й мами, а також таких відомих гостей, як Микола Лисенко та Михайло Старицький вправляли своє мистецтво у співі, грі на музичних інструментах та декламації під час постановок, спеціально написаних Лисенком для цієї оказії дитячих опер та музично-драматичних сценок.
Цікаво, що попри те, що Роман Орленко вже не виступав на сценах театрів Європи, але про силу й неповторність звучання його голосу все ж не переставали пам’ятати.
Так, у 1922 році, йому надійшло ексклюзивне запрошення взяти участь в одній з постановок, що готувалася на сцені одного з найвідоміших оперних театрів світу – Нью-Йоркської Метрополітен-опера. Втім, невідкладні родинні та професійні справи стали на заваді цьому небуденному шансові, який відкривав перед співаком чергову спробу, щоби в усій красі та розвою свого багатющого вокального таланту вкотре постати перед вишуканою публікою й ще раз нагадати про себе – українця, якому неодноразово вдавалося долати непрості виклики мистецької долі й не втратити гідно заслуженого вінця сценічної слави та визнання.
Ідилія насиченого творчого, громадсько-культурного та сімейного життя Романа Орленка починає відчутно згасати вже наприкінці тридцятих років. Адже у просторі все більше витала неминучість трагічних подій, яка щораз ближче, з одного боку, зі сторони нацистської Німеччини, а з іншого – з боку СРСР невідступно, з усе більшою силою стискала в своїх лещатах життя українців-західняків.
Попри це, у 1939 році, Роман Орленко розпочинає роботу на вокальному факультеті в стінах новоствореного радянською владою вищому навчально-музичному закладі – Львівській державній консерваторії, який постав на зміну Львівському вищому музичному інституту ім. М.В. Лисенка. Разом із працею в консерваторії Орленко плідно поєднує свою вокально-педагогічну роботу у Львівському музичному училищі (нині Львівський фаховий музичний коледж імені С.П. Людкевича).
Загравання на початках нової влади з місцевим населенням, а особливо з представниками творчої та наукової інтелігенції вже невдовзі після вересня 1939 року докорінно змінило увесь досі усталений ритм життя в краї, який після настороженої паузи почав жорстко кривавити, запустивши молох репресивної машини. А за неповних два роки на зміну «світському раю» прийшов жах бутності нацизму, який доконечно затьмарив мрії та сподівання на краще чи не кожного мешканця окупованих територій.
Втім, правдиве пекло для сім’ї Прокоповичів розпочалося вже невдовзі після закінчення воєнних дій.
Холодний душок підозр та переслідувань невідступно витав над родиною, зрештою, як і над кожним мешканцем краю, кому за «невідворотну провину» докорялося тим, що вони працювали на режим «буржуазної Польщі» в період до «довгоочікуваного визволення радянською владою».
А на додачу «всевидячому оку КГБ» стало відомо про те, що дві доньки Прокоповичів були зв’язковими УПА.
Особливі випробування у цій історії випали на долю доньки Оксани, яка під час окупації нацистами Львова була схоплена й відправлена до сумнозвісного концентраційного табору Аушвіц (Освенцим), а опісля деокупації Східної Європи радянськими військами дівчина була ув’язнена совітами й після нелюдських допитів у сумнозвісній в’язниці, що на Лук’янівці у Києві, була заслана для відбуття покарання до сибірських таборів.
Тож, у 1949 році, Прокоповичів насильно виселили з їхнього помешкання, а після цього в запечатаних товарняках разом з багатьма іншими краянами вивезли в далекий Хабаровський край (нині Далекосхідний федеральний округ Росії). Кінцевою зупинкою у ньому стала станція «Вяземская», поблизу якої був збудований цегельний завод. Саме на ньому Роман з дружиною та малолітніми дітьми були змушені працювати з ранку до смерканку до кривавих мозолів на руках, двигаючи ноші з цеглою, призначення якої трактувалося наглядачами, як матеріал для побудови «світлого комуністичного майбутнього»…
Чи можливо уявити собі стан інтеліґента, за спиною у якого залишилося яскраве життя, в якому не переставали сяяти рампи кращих театрів Європи, а в вухах не вщухав гул оплесків захоплення від вдячних слухачів та захоплених шанувальників? Чи можливо уявити стан артиста, ім’я якого посіло гідне місце в переліку кращих співаків першої чверті ХХ століття? Зрештою, чи існують у багатющому словниковому запасі найрозвинутіших мов світу слова, які б змогли пояснити, виправдати чи спростувати провину, на яку невідомо чому заслужив він – митець міжнародного визнання, разом зі своєю сім’єю, рівно ж, як і сім’ями та родинами сотень тисяч інших українців? Ні, мабуть, ніхто й ніколи не відшукає таких слів…
За якийсь час, зважаючи на вік та хиткий стан здоров’я, Романа Орленка переводять на «елітну посаду» – сторожем остогидлого йому цегельного заводу. Ще пізніше, довідавшись про непересічні вокально-музикальні здібності засланого, Орленка переводять у Хабаровськ, де він спочатку отримав призначення на посаду хормейстера в Хабаровському театрі музичної комедії, а згодом обійняв посаду викладача сольного співу, дириґування та музично-теоретичних дисциплін у Хабаровському музичному училищі.
Мрії про повернення в рідну Україну не полишали Романа Орленка ні на мить. Але змогли вони здійснитися лишень у 1957 році.
Ошатне прильвівське містечко Винники стало останнім прижиттєвим осідком для Романа Орленка та його сім’ї. Тут промайнули п’ять років життя артиста. А по його смерті, що наздогнала митця 24 липня 1962 року, на старому Винниківському кладовищі виросла свіжа могила…
Буває, що відвідуючи цвинтарі та проходячи повз місця поховань, часто замислюєшся: – для когось могила є знаковим місцем останнього спочинку померлого, а для когось – місцем значущої пам’яті… Що ж до могили, в якій знайшли свій вічний спокій останки Романа Орленка, то вона для кожного є нагадуванням, у якому назавжди поєдналися пам'ять, що не має права на забуття і слава, котра заслужила на справжнє безсмертя…".
*Байцар Андрій. Винники туристичні. Науково-краєзнавче видання. Винники: Друксервіс, 2016. 312 с.
*Байцар Андрій. Історія Винник в особах. Науково-краєзнавче видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2017. 180 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар