З історії книго- та картодрукування.
У ХV ст. на розвиток європейської картографії значний вплив мали винахід гравіювання та друку; поява й поширення в Європі праці «Географія» К. Птолемея; розвиток мореплавства, пов'язаний з відкриттям нових земель. Остання обставина зумовила попит на глобуси, карти світу, морські карти.
Отже, потужним стимулом до підйому картографії були великі географічні відкриття XV-XVI ст., які привели до нечуваного розвитку мореплавання, колонізації, торгівлі. У мореплавців, колонізаторів, торговців зросла потреба в правдивих географічних картах. Карта отримала загальне визнання і поширення. Разом з тим накопичився величезний матеріал, докорінно змінив географічні уявлення про Землю.
Глобальне розповсюдження механічного друку з рухливою літерою, що походить з Німеччини, почалося з винаходу механічного друкарського пресу Йоганом Гутенбергом (1439). 30 вересня 1452 року в друкарні Йоганна Гутенберга вийшла в світ перша в Європі велика друкована книга — Біблія.
Вже в 1460 р. Ментель мав друкарню в Страсбурзі, Пфістер — в 1461 р. в Бамберзі. Після призначення Майнца герцогом Нассауським, коли друкарня Шеффера і Фуста була знищена, працівники, або, як їх називали, «діти Гутенберга», розбіглися і забравши з собою і друкарське мистецтво. У Кельні Ульріх Целль працював вже в 1466 р.; пізніше були: Базель, з 1471 р.; Аугсбург, де Гюнгер Цайнер працював з 1468 р.; Ульм — з 1469 р.; Нюрнберг — Генр. Кеффер і Іог. Зензеншмідт, з 1470 р. Для північної Німеччини раніше всього була заснована друкарня у Франкфурті-на-Майні, а потім в Любеці, Лейпцигу, Ерфурті та ін. У Відні перша друкарня відкрилася 1482 р., але постійна — лише в 1491.
Загалом, до кінця XV ст. в Німеччині було понад 50 друкарень, а друкарів — понад 200. З Німеччини нове мистецтво розповсюдилося в інші країни.
До кінця XV ст. в Європі існувало вже близько тисячі друкарень у 246 містах, які випустили близько 40 тис. видань тиражем 12 млн примірників. Перші друковані карти були ксилографіями, тобто гравіювались на дереві (1472 р., Ауґсбурґ; 1475 р., Любек).
Гюнтер Цайнер (Günther Zainer;1430-1478), один з перших німецьких друкарів, родом зі Страсбурга. З 1468 р. до своєї смерті працював у Аугсбурзі. Він видав близько 80 видань, включаючи 2 німецькі видання Біблії та перший друкований календар. У 1472 р. надрукував «Етимологію» Ісідора Севільського. В книзі було опубліковано найдавніший друкований зразок класичної карти T-O. Вона ілюструє першу сторінку глави XIV «Етимології» Ісидора Севільський (на ньому материки показані як володіння синів Ноя: Сима, Яфета і Хама).
За зовнішнім виглядом ксилографії поступались попереднім середньовічним картам, що малювалися на пергаменті й яскраво розфарбовувалися. Проте основними їхніми перевагами були низька вартість, зменшення кількості помилок у процесі копіювання та можливість тиражування.
Техніка гравюри на дереві не дозволяла досягти занадто точних форм, що має велике значення, особливо у випадку з картами та видами. Відбитки робили до повного зносу блоку, і лише тоді готували нову версію карти.
Приблизно з 1470 р. в Італії виникло гравіювання на міді — мідерит (Марко Чнтоніо Раймонді). Книговидавці почали під час друкування ілюстрацій, титульних сторінок і карт переходити з дерев'яних кліше на мідні друковані форми.
Конрад Свейнгейм (Conrad Swenheym; ?−1477) – німецький картограф, що жив й працюва у Римі. Арнольд Бакінк (Arnold Buckinck) – німецький друкар, що жив й працюва у Римі.
Він відомий лише завдяки виданню «Космографії» Клавдія Птолемея, яку він завершив 10 жовтня 1478 року. Роблячи це, він мав змогу спиратися на велику підготовчу роботу Конрада Свейнгайма. Це видання є одним із перших, що містить карти, вигравірувані на міді. Тексти на цих картах не гравірувалися вручну, а вибивалися в друкарську форму спеціально виготовленими літерними пробійками. Це найдавніше відоме використання цієї техніки. Ці друкарські форми були повторно використані без змін Петрусом де Турре (Petrus de Turre) для його видання «Космографії» 1490 року, так що карти різних ранніх Римських видань, які часто передавалися окремо, можна надійно розрізнити лише за їхніми водяними знаками. Бернардіно Віталі (Bernardino Vitali) також використовував ці форми для своїх видань «Космографії», опублікованих у 1507 і 1508 роках. Для карт, доданих до цих видань, включаючи карту світу Рюйша, були внесені зміни до деяких старих друкарських форм, використовувалися ті ж штампи, що й у 1478 році.
В Італії першими друкарями були німці Конрад Свейнгейм і Арнольд Паннартц, які були запрошені ченцями з Субіако в 1465 р., а в 1467 р. переїхали до Риму.
К. Свейнгейм був родом з Ельтвілле під Майнцом. Г. Цедлер вважає (Gutenberg-Forschungen, 1901), що Свейнгейм працював в Ельтвілле разом з Гутенбергом у 1461-1464 роках. Про те, де відбулося знайомство Свейнгейма і Паннартца немає даних. Відомо те, що Свейнгейм і його товариш Паннартц першими привезли винахід Гутенберга в Італію.
Бенедиктинський монастир Субіако став колискою італійського друкарства. Можливо, друкарів запросив Хуан де Торквемада (Juan de Torquemada). Друкарі прибули в 1464 році. Першою надрукованою книгою в Субіако стали твори Доната, проте книга не збереглася. Першою італійської друкованою книгою - «Оратор» Цицерона, надрукований у вересні 1465 р. Наступні книги: «Божественні настанови» Лактанція (жовтень, 1465 р.) і «Про град Божий» Августина Блаженного (1467). Ці перші книги були надруковані шрифтом перехідним від німецького готичного до італійського.
1467 р. обидва друкарі покинули Субіако і перебралися в Рим, де зупинилися в будинку братів П'єтро і Франческо де Массімо. Їх редактором і коректором став Джованні де Буссе (Giovanni Andrea Bussi), з 1469 р. єпископ Алерійський.
У Венеції Іоганн Шпеєрський отримав привілей на друкування книг в 1469 р. Іоганн помер наступного року, і розпочату справу продовжував його брат, Венделін Шпеєрський, в співтоваристві з Іоганном Кельнським. У тому ж році в Римі оселився гравер Микола Женсон.
Друкарська справа у Венеції досягла високого ступеня розвитку, наприклад, в XV ст. існувало до 250 друкарень; тоді ж була заснована відома друкарня Альдова (1495). За Венецією слідують Болонья (1471), Неаполь (1471), Флоренція (1472) та ін.
Доміціо Кальдеріні (Domizio Calderin) у передмові до свого видання «Географії» Птолемея, надрукованого в Римі в 1478 році Арнольдом Бакінком, вказує, що саме Конрад Свейнгейм керував гравіюванням на металі 27 картами.
Уперше українські етнічні землі були відображені на перших друкованих картах в 1477 р. в Болонському виданні «Географії» К. Птолемея (тираж 500 примірників). Карти були підготовлені способом мідериту Н. Германусом та видані Філіппо Бальдуіно.
1477 р. Карта «Сарматія Європейська» (Восьма карта Європи). На карті написи – Sarmacie in Europae, Sarmacia in Asia Pars. Масштаб карти приблизно 1:5 700 000. Його вплив можна помітити в багатьох надрукованих пізніше картах і атласах, таких, як Римські видання Птолемея 1507 р. та 1508 р., Стасбурзьке 1513 р. та ін.
У наступному, Римському виданні (1478) вперше поміщені «Восьма карта Європи» (Octava Europe Tabula) та «Друга карта Азії» (Secunda Asiae Tabula). «Восьма карта Європи» входила до всіх видань «Географії» аж до 1730 р. включно. На карті напис – Sarmatia Europae.
1506 р. – Планісфера Контаріні (перша друкована карта світу де зафіксований Новий світ). Українські землі – Русь.
В цей період нові версії карт мали анотацію «nova descriptio» або «nova tabula», яка зберігалася наступні кілька років, хоча карта не мала нової інформації.
Карти того часу були передусім різновидом наукової люстрації, звідси їхній тісний зв'язок з книговиданням. Над картами працювали гравери, які ілюстрували книги. Центрами картодрукування були відомі міста книгодрукування (Ауґсбурґ, Нюрнберг, Венеція, Болонья, Неаполь, Флоренція, Базель, Рим, Страсбург, Амстердам, Антверпен).
У XV століття почалася епоха Великих географічних відкриттів. Через це загострився інтерес до картографії. Важливі досягнення картографії Доколумбівського періоду - карта Фра Мауро 1459 (ця карта в певному сенсі дотримувалася концепції плоскої Землі) і «Земне яблуко» - перший глобус, складений німецьким географом Мартіном Бехайм.
Після відкриття Америки Колумбом у 1492 році в картографії нові успіхи з'явився цілий новий континент для дослідження та зображення. Обриси американського континенту стали зрозумілими вже до 1530-х років.
Нові відомості про нововідкриті моря й океани, острови і континенти вимагають нових підходів до складання, оформлення і використання карт. З'являються праці теоретиків і практиків картографії: Мартина Бегайма, Мартина Вальдземюллера, Діогу Рібейру, Батисти Агнесе, Герарда Меркатора й Абрагама Ортеліуса. У цей час картографія залишається ще описовою, у найбільших голландських атласах текст повноцінно доповнює аркуші з картами.
У кінці ХV ст. з’являються численні нові карти – «tabula moderna» (сучасні карти). Починаючи з видання «Географії» 1482 р. до 27 “античних” карт почали додавати “модерні”, складені на основі тогочасних уявлень про навколишній світ. Авторами модерних карт були знані картографи світу: Бернард Ваповський, Себастьян Мюнстер, Герард Меркатор, Вацлав Гродецький, Йодок Гондій, Віллем Блау, Томаш Маковський, Ісаак Масса, Зиґмунд Герберштайн та ін. Зображення території України на стародавніх картах відповідало тогочасним уявленням західноєвропейських картографів про наші землі. Тож і не дивно, що деякі з карт мають неточності та помилки при зображенні тих чи інших географічних елементів.
Відносно модерних карт становище ускладнюється тим, що, відбиваючи птолемеївські традиції, вони мають характер мішаних історико-географічних карт – на них співіснують дані кількавікової давнини (відомі з «Географії» Птолемея) з новішими відомостями. Така еклектичність властива й картографії України, яку західноєвропейські картографи вважали межею цівілізованого світу. Територію України навантажували об'єктами і ономастикою різних хронологічних нашарувань [Дашкевич Я. Р. Україна на картах ХІV – ХVІ ст.: Стан і проблема дослідження // Історико-географічне вивчення природних та соціально-економічних процесів на Україні. 1988].
На поч. XVI ст. центр виробництва карт автоматично перемістився в Нідерланди, де на той момент були кращі в світі гравери по міді. Особливо це стосувалося до Антверпена – великого торгового центру. Тамтешні майстри тисячами друкували гравюри зі сценами релігійного змісту, ілюстрували Біблію і житія святих. Цими гравюрами торгували на місцевих ринках і їх же відправляли місіонерам-єзуїтам в Південну Америку. Серед майстрів-друкарів виникла спеціалізація. Одні розробляли титульні сторінки та декоративні рамки для книг, інші гравірували вишукані орнаменти для художників та архітекторів, треті працювали над сухопутними і морськими картами; деякі кидали ремесло і починали займатися торгівлею та розповсюдженням друкованих видань. У великих нідерландських містах гравери були добре організовані й об'єднані в гільдію Святого Луки. Всі вони чудово володіли ремеслом і прагнули робити якісні речі. Виникали сімейні династії, де старші вчили молодших; батьки і сини, дядьки й кузени, брати й родичі по шлюбу опановували одними й тими ж технологіями і – занадто часто – повторювали одні й ті ж сюжети. Члени гільдії разом брали участь в релігійних обрядах і святах і вносили гроші в загальний фонд; майстри визначали години роботи, умови приймання в гільдію нових членів і правила учнівства, а старости суворо стежили за якістю вироблених речей.
Наступна революція у картографії — створення Герардом Меркатором та Абрагамом Ортеліусом перших атласів Земної кулі. При цьому Меркатору довелося створити картографію як науку: він розробив теорію картографічних проекцій та систему позначень. Атлас Ортеліуса під назвою «Theatrum Orbis Terrarum» був надрукований в 1570 році, повністю атлас Меркатора був надрукований тільки після його смерті.
За даними Ярослава Дашкевича кількість відомих карт України ХІV–ХVІ ст., враховуючи варіанти, досить значна, їх не менше 220 (біля 120 морських, решта – модерні) [Дашкевич Я. Р. Україна на картах ХІV – ХVІ ст.: Стан і проблема дослідження // Історико-географічне вивчення природних та соціально-економічних процесів на Україні. 1988].
Середньовічна карта – не лише пам'ятка з певним графічним і ономастичним навантаженням. Важливий елемент карт – це роз'яснювальний текст (експлікація) до них, легенда, масштаб, рисунки. Вони поширюють можливості використання карт в географічному (особливо при напівпейзажних картах), етнографічному (малюнки, що зображують одяг і побут мешканців, їх знаряддя праці, транспортні засоби), метрологічному (лінійні масштаби з різними одиницями вимірювання), геральдичному (малюнки гербів, флагів), природознавчому (зображення фауни, флори), графічно-прикладному, історико-друкарському, філігракологічному та ін… Варто пригадати влучне зауваження А. фон Гумбольдта: «Географічні карти відбивають більше чи менше обмежені погляди і відомості того, хто їх виготовив, а не відбивають тогочасний стан відкрить. А те зображення, яке ми бачимо на карті (особливо, якщо це стосується ХІV, ХV і ХVІ ст.), це звичайно суміш перевірених фактів і безпідставних припущень, які вважали фактами» [Дашкевич Я. Р. Україна на картах ХІV – ХVІ ст.: Стан і проблема дослідження // Історико-географічне вивчення природних та соціально-економічних процесів на Україні. 1988].
З середини ХVI ст. на картах починають доволі схематично показувати спеціальними умовними позначеннями кордони держав. На картах Московії А. Віда, З. Гербенштайна, К. Дженкінсона штриховим умовним знаком схематично зображено кордон між Литвою і Татарією [Р. Сосса. ПЕРШІ КАРТИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ З ПОЛІТИКО-АДМІНІСТРАТИВНИМ ПОДІЛОМ. 2019].
Уперше «Географія» К. Птолемея (87–150) без карт з’явилася друком 1475 р. у Віченці. Друге видання з 26 античними картами вийшло у світ 1477 р. у Болоньї.
Історична довідка. Восьма карта Європи (TABLА EUROPAE VIII)
У середньовіччі територія України відображалась на багатьох картах Європи, які виготовлялися для різноманітних видань "Географії" К. Птолемея.
В рукописі “Географія” Птолемея 1420 р. (автор не відомий), на карті «Сарматія» (Сaрмaтіас) (Восьма карта Європи) вперше на карті міститься напис «Сарматія». В цьому рукописі на карті «Сарматія Азійська» (Друга карта Азії) – напиc «САRМАТЇА АСЇА» (Сарматія Азійська).
1467 р. Н. Германус ще раз переробив зміст “Географії” (Cosmographia Claudii Ptolomaei Alexandrini. Manuscript, 1467). Рукопис знаходиться в “Biblioteka Narodowa” у Варшаві, в електронному виді доступний в CBN Polona (National Digital Library Polona) [https://polona.pl/item/cosmographia-claudii-ptolomaei-alexandrini mathematicorum-principis-seculo-secundo].
У цьому рукописі, на картах «Сарматія Європейська (Восьма карта Європи)» (Sarmatia Єvropє) та «Сарматія Азійська (Друга карта Азії)» (Sarmatia Asiatica) були зображені українські землі. На карті «Сарматія Європейська» (Sarmatia Єvropє) позначені гори: Гіперборейські, Рифейські (Ріффеї), Алаунські, Амадоцькі та Карпати. На карті «Сарматія Азійська» (Sarmatia Asiatica) позначені гори: Гіперборейські, Рифейські (Ріффеї) та Алаунські.
1477 р. за кресленнями Н. Германуса карти були гравіровані й видані в Болоньї («Географія» К. Птолемея, тираж 500 примірників). Це перші друковані карти. Видавець - Філіппо Бальдуіно.
1477 р. Карта «Сарматія Європейська» (Восьма карта Європи). На карті написи – Sarmacie in Europae, Sarmacia in Asia Pars. На карті позначені гори: Рифейські (Ріффеї), Алаунські, Венедські та Карпати. Масштаб карти приблизно 1:5 700 000. Його вплив можна помітити в багатьох надрукованих пізніше картах і атласах, таких, як Римські видання Птолемея 1507 р. та 1508 р., Стасбурзьке 1513 р. та ін.
1477 р. Карта «Сарматія Азійська» (Друга карта Азії). На карті написи – Sarmatiae Pars in Europa, Sarmatia in Asia, Scythie Pars.
У наступному, Римському виданні (1478) вперше поміщені «Восьма карта Європи» (Octava Europe Tabula) та «Друга карта Азії» (Secunda Asiae Tabula). «Восьма карта Європи» входила до всіх видань «Географії» аж до 1730 р. включно.
1478 р. Рим. «Восьма карта Європи» (Octava Europe Tabula). На карті напис – Sarmatia Europae. Картограф: Конрад Свейнгейм (Conrad Swenheym; ?−1477) – німецький картограф, що жив й працюва у Римі. Видавець: Арнольд Бакінк (Arnold Buckinck) – німецький друкар, що жив й працюва у Римі.
1478 р. Карти «OCTAVA EVROPĘ TABULA» (Восьма карта Європи) та «Secunda Asiae Tabula» (Друга карта Азії). Опубліковані в Римському виданні (видавець Арнольд Бакінк) «Географії» Птолемея (Claudii Ptolemaei Alexandrini philosophi Geographiam Arnoldus Buckinck e Germania Romae tabulis aeneis in picturis formatam impressit...). Відомі Римські перевидання карт 1490, 1507 і 1508 років.
На карті «OCTAVA EVROPĘ TABULA» українські землі представлені Сарматією Європейською (SARMATIA EVROPAE), яка розділена Рифейськими горами (RIPHEI MONTES) від Сарматії Азійської (SARMATIĘ ASIATICĘ PARS). На карті зображені Чорне море (PONTVS EVXINVS), Азовське море (PALVS MĘOTIS) та Балтійське море (OCEANVS SARMATICVS). Позначені ріки: Дніпро (BORYSTHENES FLVVIVS), Західна Двіна (RVBON FLV.), Німан (CHRONES FLV.) та ін.
1482 р. Ульмське видання. Ніколаус Германус.
1482 р. Ульмське видання. «Восьма карта Европи» (Octava Europe tabula continet Sarmatiam). Назва карти «Clavdii Ptolomei viri Alexandrini Cosmographie octavvs et vltimvs liber explicit opvs Donni Nicolai Germani secvndvm Ptolomevm finit. Anno MCCCCLXXXII. Avgvsti vero Kalendas. XVII. Imprssvm Vlme per ingeniosvm virvm Leonardvm Hol prefati oppidi civem». Латинський переклад - Джакопо д'Анджело (1406).
В центрі карти річка Борисфен. Вздовж Борисфена містяться такі населені пункти, як Азагаріум, Амадока, Сар, Серим, Метрополь інші. У гирлі, при впадінні в Чорне море (PONTI ЄVXIMI PARS) - античне грецьке місто - Ольвія (Olbia). Навпроти лиману - острів Борисфен (Березань). Південь карти - Крим (Taurica thersonebion) та Азовське море (PALVDES.METEOTIDES). Між Дністром та Дніпром позначено давньоукраїнські племена: CARPIANI (карпи), PEUCINI (певкіни) та BASTERNAE (бастарни). На карті позначені гори: Гіперборейські, Рифейські (Ріффеї), Алаунські, Амадоцькі, Сарматські та Карпати.
Східна межа Сарматії Європейської – р. Дон (Tanais), західна межа - р. Дунай (Danubius).
Ця карта майже без змін повторювалася у всіх виданнях Географії К. Птолемея, починаючи від Ульмського 1482 р. (Ніколаус Германус) і до видання 1541 р.
1482 р., у Флоренції, італійський вчений, географ, картограф та дипломат Франческо Берлінґєрі (Francesco Berlinghieri; 1440–1501) розширив та перевидав «Географію» К. Птолемея (це третє видання з картами). Він розпочав роботу з перегляду праць Птолемея в 1464 р. Гравер мап – Ніколаус Германус. Друкар – Ніколаус Лаврентій (Nicolaus Laurentii; 1475–1486)
Франческо Берлінґєрі оновив карти Птолемея. Видав він їх вперше народною італійською мовою. Карти Франческо Берлінґєрі ґрунтуються на проєкціях Маріна Тірського (Μαρίνος ο Τύριος; прибл. 70 р. — прибл. 130 р.) грецького географа, картографа та математика, якого вважають засновником математичної географії. Карти також мають прямокутні рамки, а не трапецієподібні, які використовувалися в попередніх Болонських та Римських виданнях, а також в Ульмських виданнях (1482 р. та 1486 р.).
У цьому виданні, як і в попередніх двох, поміщена «Восьма карта Європи» (TABVLA OCTAVA DE EUROPA). На мапі написи: Сарматія Європейська (Sarmatia de Evropa), Сарматія Азійська (Par di Sarmatia in Asia), Таврика Херсонська (Tavrica Chersoneso) та ін. Густа мережа населених пунктів позначена на території Кримського півострова, між Дністром (Tyrafe), Дніпром (Borystmene) та Азовським морем (MaeotidePalvde). На схід від Карпат (Carpato mote) підписані назви праукраїнських племен: карпи (Carpiani), бастарни (Basterne) та певкіни (Pevcini).
Опис Восьмої карти Європи за Клавдієм Птолемеєм. (Клавдий Птолемей. РУКОВОДСТВО ПО ГЕОГРАФИИ («Античная география», составитель проф. М.С.Боднарский, Государственное издательство географической литературы, Москва - 1953):
«Восьма карта Європи включає Європейську Сарматію та Таврійський Херсонес. Паралель, що проходить через її середину, належить до меридіана, як 11 до 20. Обмежується ця карта зі сходу Боспором Кіммерійським, Меотійським озером та річкою Танаїсом проти азійської Сарматії; з півдня - Понтійським морем, частиною нижньої Місії, Дакією та областю язигів-переселенців; із заходу - так званими Сарматськими горами, Німеччиною та річкою Вістулою, з півночі - Венедською затокою Сарматського океану та ще невідомою землею. З найвідоміших міст Сарматії Таміра має найдовший день у 16 рівноденних годин і віддалений від Александрії на захід на одну п'ятнадцяту частину рівноденної години. Навар має найдовший день о 16 годині 15 хвилин і віддалений від Александрії на захід на одну восьму години. Ольвія, або Борисфеніда, найдовший день має о 16 годині 5 хвилин і віддалений від Александрії на захід на 1/5 години. 40. З міст Таврійського Херсонесу Феодосія має найдовший день о 15 годині 50 хвилин і віддалений від Александрії на схід на 1/5 години. Пантікапея найдовший день має о 15 годині 55 хвилин і віддалений від Александрії на схід на 1/4 години».
ГОРИ САРМАТІЇ
За К. Птолемеєм в Сарматії лежали такі гори: Сарматські, Певка (Тейки), Амадока, Гора Водін (Бодін), Гора Алан (Алаун), Гора Карпат, Венедські гори, Ріпейські гори.
К. Птолемей залишив нам їхні координати (у своїй системі, зрозуміло), тому ми маємо можливість визначити їх розташування. Найпростіше розібратися з горами Карпат та Певка (Певкінськими). Перші відповідають Північно-західним Карпатам, а другі – Східним Карпатам. Венедські гори, розташовані на тому ж меридіані, що й Карпати, можуть відповідати лише височинам, що відокремлюють Східну Пруссію з півдня – Вармійська або Виштинецька височини (на кордоні Польщі й Калінінградської обл.). Найзагадковіші в історії гори – Ріпейські (Рифейські) – у Птолемея чудово локалізуються щодо витоків та гирла Танаїса. Без жодного сумніву йдеться про центральну частину Середньоруської височини. Аланські (Алаунські) гори – це південно-західна частина тієї ж височини, а Бодинські гори, зважаючи на все, західна частина. Амадокські гори можуть відповідати як і Воронякам, так і Товтрам.
Історична довідка. Амадоцькі гори.
У Клавдія Птолемея в «Географії» згадуються і Амадоцьке озеро, і Амадоцькі гори і місто Амадоки і народ амадоки. Всі вони досить довго зображувалися на різноманітних географічних картах. Амадоцьке озеро зникло з карт щойно у ХVІІ ст. Майже до усіх географічних об’єктів з коренем «amaдo» К. Птолемей подає їх географічні координати. Так Амадоцькі гори розташовані під 55° довготи – 51° широти. Тут слід зазначити, що до наших днів обчислення широти на картах збереглося з античних часів, а показники довготи змінили у 1884 році, взявши за основу відлік меридіанів по Ґрінвічу.
До тепер проблема Амадоцького озера, Амадоцьких гір, міста Амадока і народу амадоки є невирішеною проблемою науки та залишається малознаною темою для широких кіл читачів. Відомо, що в Україні тему Амадоцького озера піднімало і про неї згадувало вкрай мале коло дослідників: Т.Люта, Р. Сосса, Я. Дашкевич, О. Пламеницька, М. Бандрівський, Т. Дишкант, Д. Чобіт.
Амадоцькі гори на картах зображаються таким же умовним позначенням як і Карпати. Очевидно це дало підставу для заперечення їхнього існування, бо між Волинню та Поділлям жодних класичних горів тепер немає. Це теж дає підстави для суджень щодо нібито гіпотетичності Амадоцьких гір. Насправді жодної помилки у розташуванні Амадоцького озера і Амадоцьких гір Клавдій Птолемей не допустив: і озеро, і гори були. І якщо озеро (став) тепер вже осушено, то гори залишилися. Для їх локалізації відштовхнемося від «Нової карти Польщі та Угорщини», виданої у Базелі в 1540 р. Себастьяном Мюнстером. На цій карті Амадоцькі гори мають таке ж зображення як і Карпати, вони прилягають до західного краю Амадоцького озера (на карті – Amadoca Palus). Із південних схилів Амадоцьких гір показано витоки Західного Бугу ( Budkfl.[us]) і Серету (на карті без назви), а з північного краю – витоки Стиру ( Styrfl.[us]). 38 Ці зображення є досить точними. Усі зазначені ріки беруть початок практично з одного місця – горбогір’я Вороняків: Західний Буг (ліва притока Вісли, басейн Балтійського моря) випливає із потужного джерела південного схилу цього горбогір’я у с. Верхобуж Золочівського району Львівської області; ріка Серет Правий (ліва притока Дністра, басейн Чорного моря) двома рукавами Лугом і В’ятиною бере початок із північно-східного краю цієї ж гори. Причому витоки Західного Бугу знаходяться на віддалі 5-и км від витоків Лугу і у 2-х км від В’ятини. Із цієї ж місцевості, але вже із північного схилу сусідньої гори Збараж випливає Стир (права притока Прип’яті, права Дніпра, басейн Чорного моря). Відстань між витоками Західного Бугу і Стиру – 10 км. Отже на горбогір’ї Вороняки у радіусі не більше 10 км беруть початок три ріки, які несуть свої води на північ (Західний Буг і Стир) та південь (Серет). Окрім цього, усі ріки є допливами різних великих рік Європи і належать до басейнів двох морів – Балтійського і Чорного. Усі три ріки, які беруть початок на горбогір’ї Вороняки присутні на, вже згаданій, карті С. Мюнстера 1540 р. Але на інших картах К. Птолемея зображено, що з Амадоцького озера випливає Стрипа – ліва притока Дністра і ось, що цікаво – вона дійсно випливає із того ж самого південного схилу горбогір’я Вороняків, що й Західний Буг; відстань між їх витоками – 12 км [Дмитро Чобіт. «ГЕОГРАФІЯ» ПТОЛЕМЕЯ ЯК КЛЮЧ ДО СТАРОДАВНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. 2019].
Молдавська дослідниця, географ Віра Вєріна у своїй праці «Зв'язок Дністра з Південним Бугом і Дніпром на карті Георгія Райхерсторфера» (Кишинів, 1970), ґрунтуючись на «Орографії Молдавії» 1541 року Георгія Райхерсторфера та власних натурних обстеженнях терену, стверджувала наявність Амадоцького озера. Зокрема, вона писала: "Місця колишнього озера Amadoca palus нами були обстежені в 1969 році. На нашу думку, воно розташовувалося між селищем Кузьмін і р. Скалатом. Від р. Скалата (Тернопільська область) і майже до Кам'янець-Подільського простягається товтрова гряда... яка являє собою бар'єрний риф середньоміоцеового моря... (Amadoca montes). В околицях р. Сатанова Хмельницької області головна гряда разом з бічними гребенями становить неповне кільце, через яке проривається на південь річка Збруч... Всередині цього товтрового півкільця поверхня абсолютно плоска й складена, мабуть, озерно-лагунними відкладеннями. В обривах Збруча й двох його малих приток виявляються озерні відкладення... Усередині цієї "чаші" існувало колись озеро, яке знаходиться в значній частині Сатанова. В історичних документах вперше згадується Сатанів у XV столітті. Захищаючись від татаро-турецьких набігів, жителі Сатанова використовували фортецю, що збереглася і понині на високому березі колишнього озера Амадок... Мабуть, озеро до цього часу вже висохло".
Історична довідка. Рифейські гори (за Українською Вікіпедією).
Рифейські гори (Рипейські гори) — позначення височин, що дають початок основним річкам Скіфії. В античній міфології це гори, на яких знаходилося житло північного вітру Борея.
Уперше північну від Греції локалізацію Рифеїв вказав Гекатей Мілетський. У подальших джерелах антична наука лише уточнювала місцезнаходження цього важливого географічного орієнтира.
Про гіпербореїв, що жили за Рипейськими горами, писав Геллані. Однак Геродот цю назву не згадує.
Згідно з Гіппократом, Скіфія лежить під сузір'ям Віз, «біля підніжжя Рипейських гір, звідки дме північний вітер».
Арістотель також зазначав, що Рипейські гори лежать за крайньою Скіфією, під самим Возом, і що звідти стікає багато річок, найбільших після Істра, але вважав перебільшеням розповіді про їх значний розмір. В іншому джерелі Арістотель, не згадуючи назви Рип, підкреслює, що найсильніші течії річок на землі — від височин на півночі.
Рипейські гори згадує Аполлоній Родоський, який розміщує там витоки Істра, і Каллімах. Страбон вважав їх міфічними, так само як і гіпербореїв.
Згідно з географічною поемою Діонісія Періегета, в Рипейських горах беруть витоки річки Алдеск і Пантікап (Пантікап — притока Борисфена, Десна або Прип'ять).
Клавдій Птолемей в II столітті н. е.. узагальнив відомі на його час історико-географічні факти. За його даними, Рипейські гори мали координати по середині: 63 ° — 57 ° 30 '; причому з Рипейськими горами межувала область розселення Саварів і борусків.
У «Орфічній Аргонавтиці» Рипейська ущелина названа в переліку географічних об'єктів, яку подолали аргонавти, перш ніж увійшли в північне море; також зазначалося, що Рипейські гори закривають сонце кіммерійцям.
Згідно «Періплу» Маркіяна (Маркіян Гераклейський — географ із Гераклеї у Вифінії, щоблизько 410 року — А. Б.), з Рипейських гір, які лежать «між Меотійським озером і Сарматським океаном», течуть річки Хесин (= Західна Двіна) та Турунт (= Полота) (ці річки названі також Птолемеєм, але без зв'язку з горами).
За Філосторгієм (Філосторгій (грец. Φιλοστόργιος; 368 — 439 — історик аномеянської церкви IV і V століть — А. Б.), з Рипейських гір стікає Танаїс (= Сіверський Донець), а у їх підніжжя жили неври, яких він ототожнював з гунами.
Історична довідка. Алаунські гори. Гори Бодинські.
За К. Птолемеєм: Алаунські гори - 62°30' східної довготи 55° північної широти. Гори Бодинські - 58 ° східної довготи 55 ° північної широти. Обидві височини розміщені на Руській рівнині між Дніпром і Доном.. Бодинські гори розташовані далі від на схід від Аланських, тобто. на місці західного краю великої Середньоруської височини. На цій височині беруть початок річки, що протікають через землі будинів (Десна, Сейм) і гелонів (Сейм, Сула, Псел, Ворскла, Донець). Цілком природно, що Птолемей назвав її Бодинськими горами і розмістив біля неї народ бодинів, в яких справедливо бачать геродотівських будинів.
Цит. за І. Ровенчак (ГЕОТОПОНІМІКА – ОДНА З НЕГОЛОВНИХ ПІДСИСТЕМ ГЕОГРАФІЇ КУЛЬТУРИ. 2003). На північному сході в межі України (Сумську та Харківську області) заходять відроги “Середньоросійської” височини. На нашу думку, ця назва геокультурно некоректна. Більша частина цієї височини розташована у Південно-Західній Росії. Найвища висота – 293 м (південніше м. Тула). Уперше цю висоту виділив Птолемей (ІІ ст.) і назвав “Alaunus mons” (Алаунські гори). Він зазначав також, що на південь від них лежать “Amadoci montes” (сучасний Донецький кряж та Приазовська височина) [Анучин Д. Рельеф поверхности Европейской России в последовательном развитии о нем представлений / Д. Анучин // Землеведение. – М., 1895. – Т. 2. – С. 77–126, 65–124.]. Такі геокультурні уявлення проіснували, за незначними винятками, до кінця ХІХ ст. Відомий французький географ Бюаш, наприклад, на карті 1752 р. височину в місці витоків Волги, Дону та Дніпра назвав “Plateau” (Плато). З часом назва “Алаунські гори” (Алаунська височина) поширилась також на північ у район озера Селігер [Географическо-статистический словарь Российской империи / [сост. П. Семенов]. – СПб. : РГО, 1863. – Т. І. – 716 с.]. У 1889 р. російський географ, картограф і геодезист О. Тілло на складеній ним гіпсометричній карті вперше відобразив головні особливості орографії Східноєвропейської рівнини.Височину в центрі цієї рівнини, яка є вододілом верхів’їв Дніпра, Західної Двіни, Волги і Дону, тобто поширену Алаунську, він запропонував назвати “Середньоросійською” [Тилло А. А. Орография Европейской России на основании гипсометрической карты / А. А. Тилло // Известия Русского географического общества. – СПб., 1890. – Вып. 1. – С. 8–32 + к.]. З середини ХХ ст. і до сьогодні назва “Середньоросійська” закріплена за південною частиною Середньоросійської височини у розумінні О. Тілло. Середню частину почали називати “Смоленсько-Московська височина”, а північну – “Валдайська височина”. Визначний російський географ Л. Берг, до речі, паралельно з назвою “Середньоросійська” вживав і Алаунська височина (1959). Отже, вважаємо, що геокультурно обґрунтованою назвою сучасної “Середньоросійської” височини є Алаунська височина. Цю назву вона мала з ІІ і до кінця ХІХ ст. Сьогодні ця височина розташована аж ніяк не посередині Росії, а на її південно-західній окраїні й частково заходить у межі України.
ДЖЕРЕЛА
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.
*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.
*Байцар Андрій. ІСТОРИЧНА КАРТОГРАФІЯ. УКРАЇНА НА КАРТАХ МОСКОВІЇ (XV–XVII ст.) ТА ТАРТАРІЇ (XIII–XIX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2025. – 290 с.
*Байцар Андрій. Українські землі на картах Клавдія Птолемея http://baitsar.blogspot.com/2017/04/blog-post_24.html
*Байцар Андрій. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА КАРТАХ КЛАВДІЯ ПТОЛЕМЕЯ // Журнал «Дніпро». № 7-12. 2022. С. 158-177.
Думаю,що Європа і Римська імперія завжди знали Сарматію і країну Русів,а відтак мусіли знати і про те,що етруски були їх засновниками і мають цим пишатись.
ВідповістиВидалити