Під час польської окупації Галичини (1919—1939 рр.) життя українців було нелегким. Українці у Винниках зазнали політичних переслідувань і культурного приниження.
Статус Західної України у складі Польщі до 1923 р. не був визначений, а сам край перебував під протекторатом Ліги Націй, польська влада почувала себе тут господарем. 1918 р. була ліквідована політична автономія краю — Галицький крайовий сейм та Крайовий Виділ (місцевий бюджет) були скасовані. У сфері освіти від 16 серпня 1919 р. впроваджена заборона навчатися в університетах Львова українській молоді, яка не прийняла польського громадянства та не відбула військової служби у польському війську.
16 квітня 1919 р. — поляки здобули Винники і Чортову скелю, на якій були позиції артилерії УГА.
19—20 серпня 1920 р. — бойові дії в околицях Винник між Червоною армією і поляками (штаб Будьонного розмістився на станції Борщовичі). У Підберізцях вже перебували загони Червоної армії.
Про перші післявоєнні роки і настрої винниківчан у цей час дізнаємося зі статті доктора Ярослава Левицького «Від національного відродження до визвольної боротьби»: «Вже взимку 1920—21 років між нашими старшинами йдуть розмови на тему — що буде далі? І ми всі згідно приходимо до переконання, що для нас війна не закінчена, що варшавська угода не дійсна хоч би вже тому, що Польща перша нарушила її, підписуючи перемир’я без відома союзника й інтегруючи його збройні сили. Отже, ми в стані дальшої війни з Польщею; очевидно спосіб ведення війни міняється відповідно до кожночасних умов. Але найважливіше — війна триває і тим самим треба бити противника всіма можливими способами.
Вертаємося до Винник. Програш Визвольної боротьби силою факту відбилася і тут на організованому національному житті. Винятковий стан, десятки громадян по таборах на Домб’ю та по львівських тюрмах, десятки поляглих у боротьбі за волю були тими природними факторами, які мусіли приспати всяку організовану працю. Але підкреслюю — тільки приспати, бо ось з нагоди такої незначної наради як прощання о. Гірняка, що мав намір покидати Винники (проте залишився), хтось кидає Питання — що буде з тілами тих наших стрільців, які впали в винницьких лісах під час облоги Львова і лежать позакопувані в різних місцях, де хто загинув. І з цього питання відразу постанова всіх присутніх: треба перенести тіла героїв на місцевий цвинтар і поховати в спільній могилі».
1921 р. (зима) — Похоронний комітет по перезахороненню тлінних останків січовиків (голова — Андрій Курчак).
24 квітня 1921 р. — великий стрілецький похорон, тіла січовиків перевезено на місцевий цвинтар і поховано у стрілецькій могилі.
5 червня 1922 р. — освячення першого на Україні скульптурного пам’ятника воїнам УГА (архітектори — Левко Лепкий та Павло Ковжун; скульптор — винниківчанин Василь Сидурко).
Колишнє село Винники, мешканці якого займалися переважно рільництвом, в цей період набуває рис промислового містечка із-за великої фабрики тютюну. Населення, колись виключно українське, поповнювалося фабричними робітниками-поляками.
Польсько-французький довідник (за ці роки) подає інформацію про містечко (miasteczko - petite ville) Винники. Ось дещо:
"3603 мешканців, проходить залізничне сполучення Львів-Потутори, щосуботи проходять торги худоби і коней. Ярмарки - 2 липня, 14 вересня, 8 жовтня."
Серед важливих міських фахівців такі прізвища:
"Лікарі: Нагляк, Становський
Адвокати: Беглюктер, Делігтіс, Герштефельд, Малік, Печенік, Похль, Слернер, Щуровський
Нотаріуси: Левицький
Бляхарі: Фрітц
Перукарі: Бергер, Вальтух
Коменярі: Борковський, Сенковський
Кравці: Гладік, Яворський, Москва, Шутер, Шимашкевич
Ковалі: Кульпачинський, Пастернак, Войтович
Шевці: Дзьожинський, Зегельбах
Столярі: Біньковський, Бучек, Голіян, Дамян, Корняк, Козловський, Партичний, Штейн"… і ще багато різних професій.
Із фондових матеріалів читальні «Просвіти» довідуємося, що тоді «... денна праця звичайного робітника фабрики тютюну складала від 1 корони до 3 корон. Муляри заробляли 5—10 корон. Одіж у мужчин була міщаньска. Дівчата, що ходили до фабрики тютюну, убиралися зовсім по паньски, іноді навіть збитково. Отож платили дуже добре і всякий старався там дістатися сам або принайменше вистаратися о принятє своєї родини. Фабрика тютюну не мало причинялась до сего, що богато греко-католиків змінило обряд. В останніх роках перейшло ок. 100, причина – шовіністична агітація польська, а також як сказано згляди практичні, щоби легше дістатися до фабрики тютюну. Провід вів ксьондз Антоні Сочинський, який не мало шкодив не лиш Винникам, але і дооколичним селам».
Полонізація (ополячення, спольщення; пол. polonizacja) — процес насаджування польської мови та культури населенню, що належить до іншої етнокультури, з метою асиміляції.
У 1920-их рр. активним провідником польської шовіністичної політики у Винниках та навколишніх селах був ксьондз Антоні Сочинський.
23 грудня 1920 р. — 4 грудня 1939 р. — Винники у складі Львівського воєводства (Львівський повіт).
23 грудня 1920 р. Польща поділила Східну Галичину на три воєводства — Львівське, Тернопільське і Станіславське, які влада почала офіційно називати «Маlороlsка Wschodna» («Східна Малопольща») та заборонила вживати назви «Західна Україна» і «Східна Галичина». 17 березня 1921 р. Польща прийняла Конституцію. У ній було проголошено низку демократичних прав і свобод, між якими й інститут самоврядування. На території Львівського, Станіславського, Тернопільського воєводств територіальне самоврядування було організоване на основі австрійського закону від 12 серпня 1886 р. Відповідно до цього закону структура органів місцевого самоврядування мала триступеневий характер (ґміни, повіти і воєводське управління).
У 1920-их рр. у Винниках активно провадили роботу місцеві відділення ряду українських товариств, зокрема Українського Педагогічного товариства (з 1926 р. — товариства «Рідна школа»), товариств «Просвіта», «Союз Українок», «Сільський господар». Їх спільна діяльність значною мірою вплинула на згуртування й об’єднання всіх українських прогресивних сил.
1920-ті рр. — 1926 р. — курінь пластунок ім. Марти Борецької (керівник — Ольга Гулівна).
1921 р. (літо) — відновлення діяльності «Сокола»; створення аматорського гуртка під керівництвом Василя Дмитерка.
1922 р. — відновлення діяльності «Просвіти» і споживчого кооперативу «Торгова спілка».
2 жовтня 1923 р. заходом Товариства кредитово-торговельного і Кружка „Рідної Школи” засновано Українську Захоронку. В Захоронці було 80 дітей, а вела її учителька п. Т. Рибаківна.
1924 р. — 1939 р. — міська ґміна Винники.
1926 р. — Головна управа «Просвіти» у Львові іменувала
Володимира Левицького (Василя Лукича) своїм почесним членом, винниківські
українці тоді відсвяткували 70-річчя з дня його народження, увіковічивши цей
день спільною фотографією на площі перед Народним домом, що її колись було
придбано стараннями ювіляра.
24 вересня 1927 р. в Винниках відбувалися
урочистості з нагоди 20 - річчя утворення на тютюновій фабриці професійної
спілки, яка багато робила для відстоювання прав робітниць та робітників на
цьому державному підприємстві. Було надруковано спеціальний інформаційний
бюлетень. В ньому інформувалося щодо програми урочистостей, які проходили у
приміщенні товариства «Сокіл». Програма передбачала виступи почесних гостей, в
тому числі, відомого в Польщі депутата Сейму - соціаліста Юліуша
Смуліковського. В концертній частині звучали українські і польські декламації
віршів та хорові пісні, серед яких, наприклад, український хор співав «Сонце
заходить», а польський – повстанську «Польські прапори в Кремлі». На закінчення
урочистостей усі виконали революційну «Марсельєзу». А потім до пізної ночі
тривала забава з танцями (Ю. Пукальський, 2020).
Динаміка розвитку економіки в першій половині 1920-их рр.. була низькою. З 1921 р. по 1926 р., за винятком 1924 р., тривала економічна депресія, яка переходила в кризу. Різко скоротилося промислове виробництво і зовнішня торгівля, знову виросла інфляція, величезних масштабів досягло безробіття (до 50%). Криза досягла піку в кінці 1925 р. — початку 1926 р., вона не обійшла й Винники.
За Ігорем Тимцем: «Постало питання про відновлення фабрики у Винниках. Її директором призначили п. Маєвського. Відновити виробництво в повному обсязі підприємство так і не спромоглося. Кількість працюючих від 1922 до 1938 року коливалася в межах від 300 до 500 осіб. Криза спричинила скорочення працівників у 1926 році (було звільнено 172 робітники). В період 1927— 1928 років на фабриці працювало 659 осіб, 508 з яких становили жінки. «... Робота на фабриці йде жваво й пильно... Працюють подвійно — і руками, і язиками. Руками крають тютюн, пакують у пачки, роблять цигарки, язиками виспівують різні літанії... Далі мова йде про те, хто де вродився, а хто помер, хто з ким жениться, а хто сидить на віру, хто скільки боргу має, як вдягається, що їсть, на чім спить, куди ходить, що робить і т. д. Одним словом, безпартійна, безполітична жива газета, яка щодня точно курсує».
1932 р. (серпень) — початок електрифікації Винник.
1 травня у міжвоєнний період у Східній Галичині було важливою подією для діячів Польської партії соціалістичної (ППС). Вони використовували цей день задля популяризації своїх ідей та висловлення опозиційності щодо режиму Ю. Пілсудського. Водночас члени цієї партії використовували ненасильницькі та легальні методи політичної боротьби – мітинги та маніфестації, які відбувалися за погодженням з місцевою владою та поліцією. Проблематика першотравневих декларацій та промов зосереджувалася на соціальних аспектах – збільшення зарплатні, дотримання прав трудящих, впровадженні восьмигодинного робочого дня тощо. Вплив ППС у Східній Галичині поширювався здебільшого на польських промислових робітників.
1 травня 1930 р. відбулася першотравнева демонстрація робітників (120 осіб) у Винниках.
Пацифікація (пол. Pacyfikacja Małopolski Wschodniej; 16 вересня – 30 листопада 1930 р.) — злочин Польської держави проти власних громадян-українців на територіях, окупованих після I-ї Світової війни, проведена за наказом Юзефа Пілсудського
«Пацифікація України у вигляді карних експедицій – це найбільш руйнівний напад, що будь-коли робився на будь-яку національність. Це найбільше порушення прав меншин. Знищено цілу культуру, й то високу: кооперативи, школи, бібліотеки й інституції, що їх побудували українці впродовж довгих років праці, жертв та ентузіазму», - написала британська газета The Manchester Guardian про політику польського уряду на Галичині (журнал Країна №35).
Спосіб проведення: масові обшуки, арешти, екзекуції, зґвалтування, наруга над могилами і національними символами, знищення майна і продовольства, пограбування населення. До 35 осіб було вбито. Пацифікацію проводили за розпорядженням уряду прем’єр-міністра Пілсудського силами армії та поліції. Офіційно причиною Пацифікації називають акції саботажу та підпалів, вчинених активістами ОУН, створеної у Відні 3 лютого 1929 року.
Поки українці не запізналися з неймовірними звірствами радянського і німецького нацистського режимів, то довший час найбільшими ворогами вважали поляків і польську владу. Тому зараз просто смішно звучать протести офіційних польських осіб проти того, що ми називаємо міжвоєнний період на західній Україні польською окупацією. Про взаємні злочини й кривди слід пам’ятати, але не варто «роздряпувати старі рани». Найкращою платформою для взаємного прощення є розуміння причин і наслідків цих трагічних подій, а також об’єктивні історичні оцінки та інформація. Прикро, що взаємна акція «Пробачаємо, і просимо пробачення» президентів Ющенка і Кваснєвського та кардиналів Гузара і Яворського не була належно підтримана широкими верствами наших суспільств, не була розрекламована як нова платформа для взаємних стосунків. А починаючи з 2013 р. риторика польської влади та Церкви знову стала прихильною до тез «кресов’яків» та реваншистів. Сподіваюся, що здоровий глузд і перспектива доброго спільного майбутнього переможуть. Бо нема іншого способу подолати нашу взаємну криваву історію ніж «Пробачаємо, і просимо пробачення».
26.09.1930 р. – в рамках акції пацифікації польська влада заборонила діяльність української скаутської організації «Пласт» в Галичині (на Волині заборонена у 1928). Санкціонував це рішення ще 15 жовтня особисто Пілсудський під час зустрічі з міністром внутрішніх справ Ф.-С. Складковським. Засновано Пласт у 1911 з ініціативи Петра Франка. На початках поляки не надавали великого значення організації, проте від 1923 усвідомили, що ця молодіжна структура є поважною перешкодою у їхній політиці швидкої полонізації українців. Проте ця заборона, як і всі тодішні антиукраїнські рішення, виявилась безглуздою та шкідливою самим же «польським інтересам», бо замість налагодити контроль за легальною діяльністю молоді, Пласт силою заборони загнано в підпілля, а пластову молодь це лише радикалізувало та підштовхнуло до набагато тіснішої співпраці з ОУН.
26.09.1930 р. – польська влада в рамках пацифікації закрила «руську» (українську) гімназію в Тернополі, а будівлю передала під нову польську гімназію для дівчат. В жовтні закрито: гімназію «Рідної школи» в Рогатині, 7-класну загальну школу «Рідної школи» в Станіславі, державну руську гімназію в Станіславі, 6-й клас руської гімназії у Львові. В листопаді ліквідовано приватну гімназію ім. І. Франка в Дрогобичі, приватну 4-класну школу в Чорткові. Формальний претекст стандартний – українська освіта є засобом націоналістичної пропаганди та готує «терористів» для ОУН, справжня причина – українська освіта стоїть на перешкоді полонізації українців. Чергове безглузде рішення влади, бо до краю озлоблювало найбільшу національну меншину в Польщі, що в остаточному висліді підривало цілісність і так не надто монолітної держави.
13 жовтня 1930 р. — під час проведення польським урядом пацифікації, будинок «Просвіти» у Винниках було пограбовано і частково зруйновано.
Газета «Діло» №229 від 15. 10. 1930 р. писала: «Пацифікація не минула і містечка Винник. Дня 13 ц. м. вранці до Винник прийшла поліція, яка зайшла в першу чергу до кооперативи (дальше пропускаємо). В читальні поліціянти (дальше пропускаємо). Крім цього Степана Копача, в якого домі (дальше пропускаємо). Так само переведено ревізію в д-ра Щуровського».
Не минула пацифікація і довкільні національно свідомі села. Газета «Діло» №229 від 15. 10. 1930 р. писала: «Дня 12. жовтня (в цю неділю) була карна експедиція в Чижикові к. Львова. Карна експедиція складалася з поліційних відділів Гаїв, Білки, Миколаєва і т. д. Перепровадили ревізії в А. Гнатишина, у якого (дальше пропускаємо). Подібні ревізії відбулися в Ілька Федини, голови читальні та Василя Білана. В читальні (дальше пропускаємо). В кооперативі (дальше пропускаємо)».
Газета «Діло» (№219 від 03.10.1932) у статті «Свято і виставка «Сільського Господаря» у Винниках» писала: «Дня 30 вересня ц. р. почалося у Винниках к. Львова тридневе свято «Сільського Господаря» зраз із виставкою хліборобських плодів, уладжене місцевим Кружком „Сільського Господря" при співучасте львівської філії цього ж Товариства. Свято почалося дня 30 вересня ц. р. в год. 9-ій богослуженням у місцевій церкві. В год. 10-ій відкрив свято член ради Кружка „С. Г,“ у Винниках гром. Бреславський. витаючи гостей та представників установ із сусідніх сіл і зі Львова. По нім промовляв голова львівської філії „С. Господаря" дир. П. Ковальський, який зясував довгі заходи для підготовки цієї вистави. Опісля витали винницьких хліборобів з їх святом; інж. В. Храпливий від Головного Товариства «Сільський Господар», о. Осташевський від Кружка „С. Г.“ й установ Підберезець, інж. Я. Цімура від Кружка «С. Г.» й установ Молошкович, гром. П. Дацко від Кружка «С. Г.» з Чижикова, а вкінці від читальні „Просвіти" у Винниках прегарною промовою о. дек. Гірняк. Присутні закінчили це святочне відкриття відспіпанням народнього гимну. Опісля гості оглянули виставу хліборобських плодів, яка уладжена дуже дбайливо, до чого чи мало причинилася праця голови Кружка «С. Г.» у Винниках гром. Т. Маркевича, цілої Ради Кружка, та передовсім інж Г. Еліяшевського який був душею цієї імпрези. Вистава поміщена в салі читальні «Просвіти». На видному місці впадав в очі тризуб зі збіжа й овочів знак богацтва нашої землі…».
25 липня 1933 р. для координації дій у справі допомоги, що голодують, у Львові було створено Громадський комітет рятунку України, зона дії якого розповсюджувалась на територію Західної України. Завданням комітету було проведення протестаційних та збіркових акцій, політично-міжнародна діяльність.
З аналітичного звіту відділу безпеки Львівського воєводського управління від 9 жовтня 1933 р. про суспільно-політичну ситуацію у вересні 1933 р.: «Дня 10. 9. ц. р. місцеві українські діячі влаштували у Винниках збори у залі місцевого Повітового Кооперативу Дрібного Кредиту «Ощадність», протестуючи проти останніх політичних заходів щодо українців в СРСР. Довго промовляв субститут (заступник, помічник) нотаріуса Др. Яросляв Левицький, після чого було ухвалено резолюцію, в якій між іншим зазначено, що «Москва їх ошукала», що вона прагне стерти український народ з лиця землі і позбутися раз і назавжди небезпеки війни України проти «Москви», а також висловлено привітання «потерпілим братам» і оголошено боротьбу Москві та усім її «запроданцям і наймитам».
В умовах жорсткої заборони українцям голосно висловлювати свій протест, у неділю 29 жовтня 1933 р. в усіх церквах Західної України відправлялися богослужіння та панахиди за померлими в Україні.
29 жовтня 1933 р. — урочисте богослужіння у винниківській церкві Воскресіння ГНІХ разом з панахидою за померлих українців, внаслідок голодомору в Радянській Україні (церква була переповнена людьми).
1934 р. польський уряд заснував концтабір у Березі Картузькій, де більшість становили українські політв'язні та офіційно відмовився від забезпечення прав національних меншин.
Однак слід зазначити, що всі ці заходи дали тільки тимчасово бажаний результат – уряду таки вдалося зупинити антипольські погроми, але полонізація та асиміляція українців на західноукраїнських землях не відбулися. Навіть навпаки, це дало сильний поштовх до подальшого зростання серед українців національної самосвідомості, надзвичайного посилення ворожості до польської держави і поляків зокрема, та до радикального загострення українсько-польських відносин на цих окупованих землях.
1935 р. Польща офіційно відмовилася від своїх зобов'язань перед Лігою Націй щодо забезпечення прав національних меншин. Урядові кола, повернувшись до ідеї однонаціональної польської держави, розгортають репресії проти українців, здійснюють політику асиміляції.
Газета «Діло» №284 від 17. 12. 1936 р. писала: «ВІЧЕ У ВИННИКАХ. В неділю 13. ц. м. відбулося у Винниках величаве протестаційне віче тамошнього громадянства проти кольонізаційної загрози. Велика саля Нар. Дому була виповнена по береги, бо було яких 700 присутніх. З огляду на переповнення багато цікавих мусіло відійти. Вічем проводив о. кан. Григорій Гірняк, секретарював п. Юліян Домазар. Реферат про земельну справу виголосив ред. Зенон Пеленський. Після реферату розвинулась дуже оживлена дискусія, в якій промовляли п.п.: д-р Нагляк, Тома Маґаляс, студ. Ярослав Кульчицькиїй, Степан Чепіль. Петро Кіяк і двома наворотами о. кан. Григорій Гірняк. Референт дав запитуючим, як теж опонентам докладну відповідь. Присутні на вічу приняли одноголосно низку протикольонізаційних резолюцій».
Під час окупації Західної України Польщею у Винниках було створено підпільний осередок КПЗУ, яку очолив учитель О. М. Корчовський (за радянської влади його ім'ям було названо одну з вулиць міста). До складу осередку входили Л. В. Кухта, Т. О. Демцюк, М. Пастушенко, В. І. Козак, М. Я. Козачишин, М. Кухта. Тоді ж виник підпільний комсомольський осередок на чолі з В. Глущаком. Членами його були П. А. Москаль, Брама і Р. Шклярський.
1907 р. свідоме українське робітництво з ініціативи В. Нагірного заснувало у Львові (вул. Краківська, 17) товариство українських робітників «Сила» під назвою «Руське товариство приватних слуг і зарубників». Згодом назву товариства було змінено на «Товариство українських робітників «Сила». Мета організації: «Просвітне та економічне піднесення членів, розбудження солідарності і товариського життя, надання матеріальної допомоги». Членом «Сили» міг стати робітник української національності за рекомендацією двох членів товариства. Здебільшого це були особи 20–27-річного віку. Значною популярністю серед українського населення користувався робітничий хор «Сили», який на концертах виконував стрілецькі та народні пісні. Робітничий театр «силівців» ставив вистави у читальнях «Просвіти» не тільки у Львові, але й на околицях міста, зокрема, у Винниках.
8 серпня 1938 р. — 1939 р. (осінь) — товариство українських робітників «Сила» у Винниках (налічувало 100 членів; діяли секції: неписьменних, самоосвіти, театральна).
Якими ж були Винники за правління Польщі? На це запитання ми дізнаємося з прозового твору Мирослави Сопілки «Про затишне місто Забобонники», що написаний 1930 р. Сама письменниця назвала його «провінційним репортажем». І хоча там ніде немає слова «Винники», але вже з перших рядків зрозуміло, що саме про нього – «не село, не містечко, а місто» – йдеться у творі.
Отож, як виглядали тодішні Винники? Про благоустрій: «Тротуари, щоправда, не з каміння, а з дощок та вузенькі такі, що дві людини в парі ніяк не перейде, тільки треба йти так, як то кажуть, гусаком. А як йдуть люди одні напроти других, то одні тротуаром, а другі — болотом, бо тротуар є лише по однім боці вулиці. А ліхтарень — на кожній вулиці одна. І світять деколи. Отак, приміром, на різдво, на Новий рік, на Великдень і в день третього мая. А так, у будні дні — звичайнісінька собі темнота. Ліхтарень не засвічують, бо шкода грошей на нафту видавати».
Про сакральні споруди: «Крім кільканадцяти реставрацій, коршем і кав’ярень, є в нашім місті церква, костел і божниця. Як у церкві, так і в костелі щонеділі і на свята богослужения відправляються. В церкві піп з дяком, в костелі ксьондз з органістом підправляють, а в божниці, не знаю, мабуть, самі євреї відправляють, бо ні рабина, ні єврейського дяка у нашім місті немає... Біля церкви стоїть нова, щойно побудована дзвіниця з новими дзвонами. Старі дзвони ще небіжечка Австрія на кулі до гармат забрала. Лише один маленький дзвоник зостався... Складали фабричні робітники і незаможні газди великі грошеві складки, влаштовували театральні вистави, вечорниці, фестини тощо — і все на ціль цієї будови, та ще й позику в банку затягнули».
Про школу: «Шестикласна школа повшехна (польська), розкинена у трьох старих брудерах, що лишилися ще з часів панщизняних, коли ще наше місто було собі звичайнісіньким селом з маленькими курними хатками і величавим палацом та будинками для двірських форналів (наймитів). Небіжечка Австрія на місці, де був палац, заложила фабрику тютюну. А будинки, де колись містилися родини форналів, призначила для школи. І так воно й досі зосталося... кожного тижня в суботу відбувається ярмарок, якраз під самісінькими шкільними вікнами квічать свині і поросята, мекають телята… У цей день дітвора має фрай (вихідний). Прийдуть діти до школи, помоляться, відспівають «Сердечна матко», а вчитель каже: «Ідіть, діти, додому. Сьогодні науки не буде, бо ті ординарні свині, хлопи й баби так кричать, що звар’ювати можна».
Про фабрики: «Фабрик у нашім місті є аж три: фабрика цегли, фабрика дощок і фабрика тютюну. Фабрика цегли і фабрика дощок знаходяться на славнім новім передмісті, що Канадою зветься... Канада славиться фабриками, судом повітовим, двірцем залізничим, гарними вілійками. Америка ж славна колись була своїм болотом (теперішня вул. Лесі Українки – А. Б.)... Цегельня (спілка з обмеженою порукою) розташувалася на полі, під лісом, недалеко від міста. Краєвид навкруги дуже гарний, а глина довкола цегельні дуже добра. Розуміються на тім не робітники, а власники цегельні. Працює вона тільки влітку... на фабриці тютюну, де працює кількасот жінок (українки й польки), а чоловіків ледве кількадесят, є організація, і то неодна, а дві: ППС-правиця і «Християнська демократія»... Завдяки тому, що фабрика тютюну державна, то заробітна платня, так звана декада (щодесять днів), тут краща, ніж по інших заводах. Робітниці й робітники фабрики тютюну вважають себе за щось вище від тих, які працюють по інших фабриках. Просто вважають себе за аристократію».
Про товариства: «Культурно-освітні товариства у нашім місті досягли високого рівня. У польськім товаристві «Сокіл» влаштовують узимку вечорниці, літом — фестини (майже кожної неділі)... Синьо-жовтим вогником кіптять на ціле місто товариство «Сокіл» і «Аматорський гурток»... В читальні — всіляка розрада. Взимку вечорниці й концерти, влітку — фестини, а поза тим усім ще й вистави театральні щонайменше раз у місяць дають».
Партії. Вибори.
У 1922 р. польський уряд вирішив провести вибори до Сейму (Нижньої палати – 206 депутатів на термін 5 років) та Сенату (Верхньої палати – 96 сенаторів обиралося теж на 5 років). Проте галичани, прагнучи виказати протест проти польської окупації, ці вибори проігнорували. Але українці Волині, Холмщини, Підляшшя та Полісся отримали 25 мандатів до Сейму, 6 — до Сенату.
26 квітня 1926 р. — збори партії УНДО судового Винниківського повіту (46 делегатів з 18 сіл повіту). Нараду проводили Іван Ліщинський та Євген Щуровський. З Винник виступали Іван Стефанишин, Корчовський, Копач, Магаляс.
В квітні 1927 р. міністр внутрішніх справ Ф.Славой-Складковський підписав розпорядження про призначення виборів до сільських і міських громадських рад на території трьох південно-східних воєводств, за винятком Львова. У липні 1927 р. відбулися вибори до Громадської ради Винник (почала працювати 24 січня 1928 р.). Було обрано: 19 українців, 21 поляка і 8 жидів; бурмістром — поляка, заступником бурмістра українця д-ра Якова Нагляка, асесором теж українця Павла Кияка. У червні 1928 р. Громадська рада ухвалила рішення, що протоколи засідань мають вестися двома мовами (українською та польською). Півроку (з січня) поляки та євреї бойкотували це рішення.
14 травня 1927 р. в залі читальні «Просвіти» відбулися збори партії УНДО Винниківського судового повіту. Голова зборів — Іван Стефанишин. Президія: Михайла Пивовар, С. Москва, Е. Шпаківський з Винник та М. Кернога з Підберізців.
29 травня 1927 р. в залі читальні «Просвіти» відбулося передвиборче повітове жіноче віче.
У березні 1928 р. відбулися вибори до Сейму та Сенату. Голосуючих у Винниках — 1 549 осіб, у Вайнберзі — 308 (москофіли не одержали ні одного голосу). Найбільше українських парламентарів було саме у цьому парламенті Польщі: 46 осіб – у Сеймі, 11 – у Сенаті.
19 лютого 1928 р. — народне передвиворче віче на підтримку партії УНДО (біля 600 осіб з Винник та довкільних сіл). Промовляли кандитами на послів Іван Лішинський, делегатка Центрального Комітету п. Вигнанська, о. Осташевський і Михайло Кернога.
1933 р. — вибори до міської ради Винник. Українці здобули 6 мандатів із 16.
10 травня 1935 р. — районна політична нарада УНДО у Винниках. Було біля 140 учасників з Винник та довкільних сіл. Нараду відкрив отець Григорій Гірняк, проводив д-р Яків Нагляк і професор Микола Полєк, секретар — п. Бреславський. Учасники наради висловили довіру проводові УНДО.
5 вересня 1935 р. — народне передвиворче віче на підтримку партії УНДО. Реферат виголосив доктор Яків Нагляк.
1938 р. (грудень) відбулися вибори до міської ради Винник. Українці здобули 6 мандатів, поляки — 9 мандатів (ОЗН 5) і німці — 1. В попередній раді поляки мали лише 8 мандатів.
Напередодні Другої світової війни українофобські настрої у Польщі сягнули найвищого рівня. Це було пов’язане із участю багатьох галичан, членів ОУН у військових діях на Закарпатті у 1938 р. в лавах Карпатської Січі. У Львові антиукраїнські настрої втілювалися у погроми, українських установ восени 1938 р. Ініціаторами та організаторами цих погромів часто виступала поліція та антиукраїнські польські молодіжні організації, такі як «Стшельци» та «Народова оборона».
Джерела
*Байцар Андрій. Видатні винниківчани: Науково-краєзнавче видання. Львів-Винники, 2012. — 88 с.
*Байцар Андрій. Винники: Науково-популярне краєзнавче видання. Львів-Винники: ТзОВ ВТФ «Друксервіс», 2015. — 100 с.
*Байцар Андрій. Винники туристичні: Науково-краєзнавче видання. Винники : ТзОВ ВТФ «Друксервіс», 2016. — 312 с.
*Байцар Андрій. Історія Винник в особах: Науково-краєзнавче видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2017. — 180 с.
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання / А. Л. Байцар. – Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 640 с.
*Байцар Андрій. Природа та історія м. Винники й околиць. Наукове видання / А. Л. Байцар. – Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 420 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар