Андрій Байцар: Українці на етнографічних картах Австрійської (Австро-Угорської) монархії. Карти 1846-1918 рр.

Етнографічна карта – карта, що показує географічне розміщення й просторові взаємини явищ й об'єктів. Основні види етнографічних карт: етнічні, історико-етнічні (характеризують розселення народів в минулому) та історико-етнографічні (зображають різні сторони життя народів, характерні риси їх традиційної матеріальної й духовної культури).

Етнічна карта — географічна карта на якій зображено особливості розселення різних етнічних груп на певній території. На ній зображуються як суцільні етнічні території певних народів (території, що характеризується певною однорідністю етнічного складу постійних мешканців), так й етнічні анклави (порівняно невеликі частини етнічної території певного етносу, оточені іншою етнічною територією). На карті також зображають чисельність етносів, їх приналежність до тієї чи іншої раси, походження (етногенез). Крім того, показують поширення мов (мовних груп), діалектів, релігій та вірувань.

Першою етнографічною картою світу можна вважати карту 1786 р. французької письменниці й натуралістка Марі Ле Масон Ле Гольф (Marie Le Masson Le Golft; 1750—1826) «Esquisse d'un tableau général du genre humain ou l'on apperçoit d'un seul coup d'oeil les religions et les moeurs des différents peuples, les climats sous lesquels ils habitet et les principales varietés de forme et de couleur de chacun d'eux / par Mademoiselle Le Masson le Golft du cercle des Philadelphies & c.» (Ескіз загальної картини людського роду, де ми можемо з одного погляду побачити релігії та звичаї різних народів, клімат, у якому вони живуть, а також основні різновиди форм та кольору кожного з них). На карті українські землі заселені Козаками (Соsaque). Позначені сусіди Козаків – Поляки (Polonois), московити та ін.

Першими етнографічними картами європейських країн можна вважати карти Яа Матея Корабінского 1791 р. та 1804 р. У 1791 р. він у Відні опублікував економічну карту «Novissima Regni Hungariae potamographica et telluris productorum tabula» (Карта водних ресурсів і продукції Угорського королівства), на якій кольоровими лініями, крім іншого, зображено розселення народів Угорського королівства. Українці (у легенді – руснаки «Rusznaken») показані рожевою фарбою. Карти 1804 р. поміщені в його атласі «Atlas Regni Hungariae portatilis: Neue und vollständige Darstellung des Königreichs Ungarn auf LX Tafeln im Taschenformat : ein geographisches Noth- und Hülfsbüchlein fürs gemeine Leben. Wien : In Commission bey Schaumburg und Compagnie, 1804.» (Переносний атлас Угорського королівства: нове і повне зображення Королівства Угорщини).

На початку ХІХ ст. в багатьох країнах Європи було запроваджено регулярні переписи населення, а також значно активізувалися етнографічні дослідження, пов’язані з українським національним відродженням. Це створило об’єктивні передумови для започаткування у 1820-х рр. етнічного картографування. Стало можливим детально, буквально за населеними пунктами, картографувати склад людності, визначати абсолютну і відносну вагу окремої національності на певній території.

В цей період активізувався процес формування слов’янських націй. Слов’янознавство почало розвиватись як окремий напрям науки. На основі результатів етнографічних досліджень вчені отримали можливість картографувати території розселення окремих народів. Перші науково обґрунтовані етногеографічні карти території України з'явилися в першій половині XIX ст. Першими етнографічними мапами слов’ян були карти чеських вчених Яна Чапловича (1829), Павла Шафарика (1842), француза К. Дежардена (1837; на карті вперше подано етнографічні межі розміщення українців) та англійця Г. Комбста (1841), які довший час залишались основою знань про розселення слов’янських народів. У першій половині ХІХ ст. на них опирались інші картографи при укладанні власних етнічних мап (Карл Крістіан Франц Радефельд (1844), І. Гауфер (1846), Г. Берґгаус (1845; 1847; 1848), Й. В. Гойфлер (1849), Ф. Раффельшперґер (1849), Р. Фрьоліх (1849). На карті Й. В. Кучайта “Огляд народів і мов Середньої Європи” (“Völker- u. Sprachen- Übersicht von Mittel-Europa”. – Berlin, [І-а пол. ХІХ ст.]) зображено розселення основних мовних груп на цих теренах: германців, слов’ян, романців. Межі слов’янських земель позначені жовтою фарбою, а території проживання окремих народів – написами. На карті зображені тільки західні українські землі, де живуть “рутенці” (“Ruthenen”)..

На етнографічних картах іноземних авторів напис «УКРАЇНЦІ» з’являється лише в 1880-их рр.. Одна із перших українських етнографічних карт (1896 р.) де УКРАЇНСЬКИЙ етнос названо УКРАЇНЦЯМИ це - «Народописна карта українсько-руського народу» Григорія Величка. Українці названі – «українці русини».

Етнічна територія (етнічні землі, етнографічна територія) — частина Землі, що характеризується певною однорідністю етнічного складу постійних її мешканців, і відрізняється цим від суміжних ділянок земної поверхні.

Етнічна територія змінюється в часі та просторі. Таке розуміння етнічної території дає змогу узгодити різні підходи, тлумачення і критерії виділення етнічних територій. Однорідність етнічного складу мешканців певної частини земної поверхні проявляється як однаковість (ідентичність), схожість, подібність етнічного складу людності поселень та їх сукупностей. Тобто етнічна однорідність певної території може проявлятися у кількісному переважанні людності, що належить до однієї етнічної спільноти, серед мешканців певної групи суміжних поселень, а також — у змішаності в певній пропорції мешканців, що належать до різних етнічних спільнот.

Заселену переважно певною етнічною спільнотою частину земної поверхні називають за етнічною назвою тієї спільноти. Територія, де переважають, наприклад, білоруси називається білоруською етнічною територією, або — етнічною територією білорусів; українці — українською етнічною територією, або — етнічною територією українців. Територія, що вирізняється змішанням двох чи багатьох етнічних спільнот, називається за назвами найчисельніших з них, у порядку спадання їхньої питомої ваги. Так, наприклад, Кримський півострів України сьогодні є російсько—українсько—кримськотатарською етнічною територією, або — етнічною територією росіян, українців і кримських татар. При цьому, корінними етнічними спільнотами на території Кримського півострова є кримські татари, караїми та кримчаки.

Українська етнічна територія (етнічні українські землі, етнічна територія українців, етнографічна територія українців) — території, на яких у різні історичні періоди відбувалося формування українського етносу. Ядро української етнічної території завжди було розташоване в межах сучасної території України.

У XIX столітті й майже до середини XX століття українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі.
Українські етнічні межі визначено за етнічними картами К. Черніґа , О. Ріттіха, С. Томашівського, Т. Д. Флоринського та ін.
Українська етнічна територія на час Української революції, за оцінкою фундатора української географії Степана Рудницького (1877-1937) становила від 905 тис. км² до 1 млн 56 тис. км² з 51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій території (за його обчисленнями) 71,3—71,7 %.

С. Рудницький належить до численної когорти тих видатних вчених-географів (поряд з Г. Величком та В. Ґериновичем), котрі науково обґрунтували можливість утворення Української держави з географічного погляду, визначивши межі етнічної території українців. Свої наукові дослідження ці українські географи підтверджували наочно, укладаючи етнічні карти України та українських історико-географічних земель.

За доктором Мироном Кордубою (1876–1947) «до суцільної української території» належать лише ті повіти, у яких частка українців перевищує 50% від усього населення або ж коли українці у цих повітах кількісно переважають, є першими серед інших націй [Кордуба Мирон. Територія і населення України. Відень. Вид-во «Вістника політики, літератури й життя». 1918. 24 с.].

1918 р. фундаментальна географічна праця Мирона Кордуби «Територія і населеннє України» де висвітлюються обґрунтовані та чітко визначені етнографічні межі території України як єдиного цілого, як основи для встановлення політичних кордонів майбутньої Української держави.

Мирон Кордуба визначив етнографічні межі України та розрахував її площу чи «простір» у 739,162 тис. км². Майже 9/10 з оціненої «поверхні» припадало на «російську Україну», близько 8% - на «австрійську», менше 2% - на «угорську Україну». Коли б на цій населеній українцями території постала Українська держава, вона «була б щодо великости другою в Европі», - стверджував учений. За його даними населення України в її етнографічних межах станом на січень 1914 р. сягало 46 мільйонів 12 тисяч душ, з них 86% проживало в межах царської Росії, близько 13% - в «австрійській Україні», більше 1% - в «угорській Україні». Отже, Українська держава в разі її становлення могла б бути п'ятою за населенням серед країн Европи.

За оцінками одного із засновників вітчизняної соціології Микити Шаповала (1882-1932) території, на якій українці чисельно переважали всі ін. національності, разом узяті, була дещо меншою: 1914 р. вона становила 739 тис. км² (у Росії – 665 тис. км², в Австро-Угорщині – 74 тис. км²). На цих землях у той час проживало 46 млн осіб (в Росії – 39,6 млн, в Австро-Угорщині – 6,4 млн), з них 32,662 тис. (71,0 %) – українців, 5,379 тис. – росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 %) – євреїв, 2,079 тис. (4,5 %) – поляків, 871 тис. (1,9 %) – німців.

За оцінками Володимира Кубійовича, зробленими в 1930-х рр., перед I світовою війною суцільна територія, на якій українці складали абсолютну більшість, становила 718,3 тис. км², з яких 89,5 % – у складі Росії, 10,5 % – Австро-Угорщини.

Володимир Кубійович зробив оцінку площі української етнічної території на 1933 р. — 932 тис. км², у тому числі: 728,5 тис. км² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана.

Поза Україною проживає майже п'ята частина українців, значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною територією українського народу. З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії. Започатковані вони ще у ХХ ст. А. Петровим і пізніше продовжені Ф. Максименком, С. Рудницьким, П. Кушніром. У більшості концепцій превалюють, як правило, суто формальні характеристики міжетнічності - кількісні, зокрема такі, як компактність етнічного масиву. При цьому одні дослідники вважають, що компактим етнічним масивом є території, заселені представниками одного етносу на 30% (В. Кологий, М. Кордуба), інші - на 50% (А. Білімович), треті визнають лише абсолютну більшість (О. Русов).

Перші етнографічні карти Австрійської монархії. В Австрії, так само як і в Росії, учені зосередилися на вивченні етнічного складу населення у 1840-х рр. 1846 р. на підставі ревізії 1843 р. І. Гауфер опублікував першу в Австрії карту поширення мов на її території, де зокрема позначені своїм мовним ареалом і русини. На мапі 1846 р. німецького географа Генріха Берґгауса «Етнографічна карта Австрійської монархії» яка поміщена у першому виданні (1837-1848) "Фізичного атласу" (1848 р.) позначено УКРАЇНЦІВ (рутени, русняки). За матеріалами ревізії 1846 р. Р. Фрьоліх (1849) опублікував карту поширення мов на території Австрійської імперії, де теж позначені мовним ареалом і русини (українці).

Фундаментом же усіх подальших досліджень етнічного складу Австрійської (з 1867 р. – Австро-угорської) імперії стала праця Карла Черніга "Етнографія Австрійської монархії" (1855–1857). Карл Черніг використав найширші дані: церковного обрахунку, адміністративної статистики з етнічним походженням підданих, результатів ревізій 1843 та 1845 рр. та перепису 1850–1851 рр. За даними К. Черніга, українців (рутенів) в Австрійській монархії нараховувалось 2 940,1 тис. (в Галичині – 2 281,8 тис., на Буковині – 145 тис., в Угорщині (Закарпатті) – 440 тис., на Воєводині (теперішній автономний край Сербії) – 6,8 тис. Цікаву статистику помістив К. Черніг, що до етнічного складу австрійської армії. Так за його обрахунками в лавах регулярного війська налічувалося 65,9 тис. осіб русинської (української) національності. Ці дані відповідали дійсності за виключенням Буковини, де частина українців була помилково віднесена до валахів (румунів). До монографії К. Черніга була додана вишукано виконана "Етнографічна карта Австрійської монархії", яка окремо вийшла у 1857 р.

На етнографічних картах Австрійської (Австро-Угорської) монархії УКРАЇНЦІ позначені як Ruthenen (РУТЕНИ), Russen (РУСИНИ), Russniaken (РУСНЯКИ), Klein russen (МАЛОРУСИ), в Карпатах - Huzulen (ГУЦУЛИ), на Покуттю - POKUTEN (ПОКУТЯНИ).

Мовне питання в Австрійській (Австро-Угорській) монархії.

Національний склад населення Австро-Угорщини за даними перепису 1910 р.: німці - 23,5%, угорці - 19,1%, чехи і словаки - 16,5%, серби і хорвати - 10,5%, поляки - 10%, українці - 8%, румуни - 6,5%, словенці - 2,5%, інші (італійці, євреї, цигани) - 3,4%.

Мовне питання завжди були на порядку в монархії. Його кілька разів намагалися вирішити, але ними також намагалися і маніпулювати спочатку австрійсько-німецька верхівка, потім угорці та поляки. За останнім переписом (1910 р.) 71% населення Австро-Угорщини заявило про володіння німецькою мовою тою чи іншою мірою. Однак, німецька була рідна лише для 36,8% населення імперії, і ця частка поступово скорочувалася через демографічний вибух в середовищі більш "сільських" народів. Так чехи повернули собі впевнену більшість в Празі й Плзені, наблизилися до половини населення в м. Брно. Німці змушені були визнати права так званих місцевих мов (Landübliche Sprache), хоча маніпуляції й нацьковування одних меншин з іншими тривали.

Наприклад, стандартна італійська (тосканський діалект) мова визнавалася австрійською владою «культурною» (Kultursprache) і придатною до вживання в Венеції та Ломбардії, хоча населення цих регіонів спілкувалося не на ній, а на досить далеких від неї й одна від одної місцевих ідіомах.

При цьому слов'янські мови культурними не визнавалися в принципі. Спроби німців очорнити та публічно принизити носіїв слов'янських мов призвели до зворотного результату: на боротьбу за свої мови встали словенці й хорвати. Найбільш значних успіхів на цьому терені досягли угорці: після успіхів 1848 року в Транслейтанії розгорнулася активна мадяризація румунів, русинів-українців, циган, євреїв і словаків.

Існування українців на Закарпатті взагалі не визнавалося угорською владою. 1868 року сейм у Будапешті оголосив усе населення краю угорською нацією. На Буковині та Галичині становище було дещо кращим. На цих землях виникли й успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації («Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка) та політичні партії, українські представники були у рейхсраті та провінційних сеймах. Однак і тут українці перебували у нерівноправному становищі. У Галичині влада фактично належала полякам, а на Буковині — німцям та румунським боярам. Офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині — німецька.

У 1867 році хорватська мова стала рівною за статусом італійській в Далмації. У 1869 році польська стала офіційною мовою Галичини замість німецької. Парадокс, однак, був в тому що сама Галичина була переважно україномовна, а у власне польських землях в районі Кракова використання польської в офіційній сфері було обмежено аж до Першої світової війни. Політика «розділяй і володарюй» таким чином була наочно реалізована німецько-угорською верхівкою в регіонах імперії. Однак, в середовищі переважно сільських слов'янських народів зберігалася більш висока народжуваність, що допомагало їм компенсувати втрати від асиміляції. До 1882 року словенці змогли замінити німецьку мову словенською в Каринтії. В цьому ж році Карлів університет був розділений на чеську і німецьку гілки. В результаті до кінця XIX століття в Богемії і Моравії розгорнулася гостра боротьба за адміністративні ресурси між носіями чеської і німецької мов, в якій чехи вийшли фактичними переможцями. Певних успіхів змогли домогтися і нечисленні словенці.

В Галичині поляки також зуміли отримати мовну монополію, а заодно і право на полонізацію західноукраїнських земель. Найбільш безправними в мовному відношенні народами імперії залишалися румуни, українці, словаки, євреї та цигани.

У 1861 р. Галичина отримала від австрійського імператора автономію. Було сформовано виборний Галицький крайовий сейм і підпорядковані йому органи місцевого самоврядування. Проте, фактично, влада в краї належала полякам, урядовою мовою з 1867 р. стала польська.

КАРТИ

1775 р. Перша австрійська карта Галичини та Людомерії. Назва карти "Lubomeriae et Galliciae Regni Tabula Geographica". Автор Франц Людвіг Гюссефельд (1744-1808). Формат 59 x 45 см. Видавництво: Impensis Homannianorum Haeredum. На карті позначені Земля Перемишльська, Земля Саноцька які належать до української частини Галичини (Червоної Русі). Українська етнічна територія – 100 км на захід від р. Сян.

Протягом багатьох століть аж до середини XIX ст. польсько-українська етнічна межа була доволі стабільною і збігалась із західним кордоном Київської Руси та Руського королівства (Галицько-Волинського князівства), пізніше — з західною межею Руського, Берестейського і Підляського воєводств. Збігалася з північною межею Західної Лемківщини (від Щавниці до Дуклі), західними межами Надсяння (західний край річкових долин Віслока і Сяну до Ниська), Холмщини та Підляшшя. За наступні 100 років просунулася на схід за рахунок лівобережного Надсяння і західної Холмщини.

Польсько-українська етнічна межа (за: Сергійчук В. І. (Етнічні межі і державний кордон України. — Вид. 3-є. — К. : ПП Сергійчук M. І, 2008. — 560 с.) та Макарчук С. А. (Етнічна історія України. — К. : Знання, 2008. — С. 222-223).

Після Першої світової війни українсько-польська етнічна межа згідно з даними польського перепису населення 1931 року починалася від міста Щавниця над річкою Дунаєць і проходила до Верхомлі Великої, далі — на північ і від Грибова через Горлиці, Ясло, Новий Змигород, Дуклю, Романів, Динів і тяглася на північний схід до міста Ярослава і далі по річці Сян аж до гирла річки Танва. У східному напрямку ця межа по річці Танві продовжувалася на південь від Білгорая. Потім круто повертала на північ паралельно Західного Бугу до Дорогичина і Лісної над Нарвою.

За Михайлом Грушевським початково східнослов'янська колонізація на заході обіймала басейн Західного Бугу та Сяну, місцями наближаючись до річки Вісли, й зустрічалася з польською колонізацією на вододілах Вепра та Сяну, утворюючи мішані території понад Віслоком і між Вепром і Віслою. З часом польська колонізація цих країв посилювалась й межа зміщувалась на схід. Виняток становили гірські території, що залишались за українцями.

За Іоакимовим літописом у 990 р. Володимир Великий розбив польського князя Мечислава й повернув до складу Київської Русі 5 західних міст. За Борисом Грековим, етнічний склад червенських міст був українським. За часів Київської Русі західна українська (руська) межа майже збігалася з тогочасним політичним кордоном, який за словами Оди Дітріхівни, вдови Мечислава, простягався до самого Кракова. На думку А. Лонгинова польсько-руська етнічна межа в XI—XII століттях проходила по річці Вепр (права притока Вісли - А. Б.). Найзахідніші удільні князівства (зокрема, Перемишльське, Теребовлянське, Галицьке) та пізніше утворене Галицько-Волинське князівство також зберігали свій руський національний характер. У XIII—XIV ст. етнічна межа майже збігалася з державною, яка проходила нижньою течією річки Нурець на півночі та західніше міст Дорогичин, Межиріччя, Верещин, Красностав, Туробін, Щебрешин, Крешів, Ряшів, Тичин, Березів, Коросно. Виняток ставили південні українські поселення, розташовані в гірській місцевості західніше від русько-польського державного кордону.

Перші згадки про проникнення католицизму та початок польської колонізації на Русі з'являються в XIII столітті. Після включення Галицької Русі до складу Польського королівства на Галичині з'являються перші польські поселення, польська влада починає здійснювати активні заходи з окатоличення та спольщення завойованих теренів.

Попри постійне посунення етнічної межі на схід, у середині XVII століття вважалося, що західна межа українського народу проходить по Віслі й сягає Кракова та Любліна. Межу по Віслі, зокрема, неодноразово проводив у перемовах з іноземними державами Богдан Хмельницький, вона також згадується у договорі гетьмана Петра Дорошенка з Туреччиною. Крайні західні поселення з православними церквами за даними польських податкових реєстрів: Межиріч, Вогинь, Парчів, Красностав, Щебрешин, Крешів, Лежайськ, Дубно, Блажова, Ясенів, Дошно, Брунари, Королева Руська, Верхомля Велика, Шляхтова.

З часом західна українська етнічна межа змістилася на схід і замість Вісли нею стала річка Вепр, а на початку XX століття ще східніше — від Дорогичина на півночі на Сідлець, Луків, Радинь, від Коцька по Вепру до Красностава, через Щебрешин, Білгорай, Лежайськ. Сильно на зміну етнічних меж вплинула проведена в 1915 році й мотивована наступом австрійської армії російська евакуація українського населення, яке проживало на захід від Західного Бугу, у внутрішні райони Російської імперії.

Мапа 1846 р. німецького географа Генріха Берґгауса (Heinrich Berghaus; 1797-1884) (Етнографічна карта Австрійської монархії) «Ethnographische Karte der Osterreichischen Monarchie. / Nach Bernardi, Šafařik, und eigenen Untersuchungen von HBgs» (Етнографічна карта Австрійської монархії) поміщена у першому виданні (1837-1848) «Фізичного атласу» (1848 р.). Масштаб мапи 1:3 800 000 (не підписаний). Титул розташовано у лівому верхньому куті, легенду – у правому нижньому куті. Українці, що проживають в межах Австрійської імперії, позначені як Klein russen (Малоруси). Автор поділяє їх на етнографічні групи: Ruthenen (РУТЕНИ на Закарпатті), Russniaken (РУСНЯКИ – від р. Дністер на схід), Pokuhenen (ПОКУТЯНИ – між р. Дністер та Карпатами).

Починаючи з етнографічної карти Яна Чапловича (1829 р.) назву Рутени (нім. Ruthenen, фр. Ruthènes й англ. Ruthenians) почали вживали у своїх картографічних працях працях й інші вчені. Адже термін Рутени вживається вже в хроніках 11—12 ст. («Rex Ruthenorum в Annales Augustani», 1089; «Mare Rutenum» у Гельмольда з Босау; «Ruteni» у Саксона Граматика та ін.). З 1596 р. назва Рутени була прийнята в документах римських Пап і Римської Курії для унійних українців і білорусів. Наприкінці 18 — на початку 20 ст. термін Рутени використовувався в Габсбурзькій монархії як етнонім українців.

Руснаками й русняками дотепер називають себе русини-українці Словаччини, Румунії, Польщі, та колишньої Югославії. Закарпатські ж долиняни, починаючи від межиріччя Тересва – Теребля на сході області та кінчаючи басейном річки Уж на її заході, у повсякденному вжитку (ще до 1920-их рр..) називали себе переважно давнім живомовним етнонімом руснаки (русняки). Корінні жителі гірських районів Закарпаття, тобто власне гуцули і власне бойки, які, як відомо, протягом ХVII-ХVIII століть переселилися на Закарпаття з сусідньої Галичини, називали себе тільки Русинами. О. Духнович: "Угро- или Карпатороссы сами себя именуют Русинами, Русаками и Руснаками".

1855 р. Карта Карла Черніга «Етнографічна карта Австрійської монархії» («Ethnographische Karte der osterreichischen Monarchie, entworfen von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von der k.k. Direktion der administrativen Statistik»). Відень 1855 р. Масштаб 1:864 000. Формат мапи 61x80 см.

Карта була опублікована перший раз в 1855 р., друге видання 1856 р., пізніше в монографії Карла Черніга «Етнографія Австрійської монархії» («Ethnographie der oesterr. Monarchie») 1857 р. Карта перевидавалася декілька раз, зокрема і в 1868 р. Українців монархії позначено як РУТЕНИ (RUTHENEN). Західна межа розселення УКРАЇНСЬКОГО етносу - Пряшівщина (тепер Словаччина) та 15-50 км західніше р. Сян (тепер Польща).

За картою Черніrа Сян у загальному творив польсько-українську етнографічну границю. Ця межа проходила майже в цілості лівим берегом Сяну між польськими оселями Грабівниця, Весола, Липник і українськими Пакошівка, Небіцько, Іздебки, Лубно, Динів і Бахір; дальше по українській стороні залишалися Радимно і Сінява, а по польській Переворськ, Лежайськ і Ярослав. На карті показано теж два польські клини, що втиснулися в суцільну українську етнографічну територію: в сяніцькій окрузі і біля Радимна на Перемищині (УКРАЇНЦІ ЗАСЯННЯ; 1962 р.)

Доля карти Карла Черніга переплетется із долею української держави ЗУНР. Мапа буде згаданою у тимчасовій конституції Західноукраїнської народної республіки. «Тимчасовий основний закон про державну самостійність Українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», ухвалений 13 листопада 1918 р., визначав межі ЗУНР так: «А р т и к у л II. ГРАНИЦІ. Простір Західно-Української Народньої Республики покривається з українською суспільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії, то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини, та з українськими частями бувших угорських столиць (Комітатів) : Спиш, Шариш, Земляни, Уг. Берег, Угоча і Марморош, як вона означена на етнографічній карті австрійської монархії Карла барона Черніга (Ethnographische Karte der osterreichischen Monarchie, entworfen von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von der k.k. Direktion der administrativen Statistik, Wien 1855 Masstab 1:864.000)».

Карл Черніг, барон фон Чернгаузен (Karl Czörnig, з 1852 р. - Karl von Czoernig-Czernhausen) (5 травня 1804 р., Богемія, Чехія - 5 жовтня 1889 р., Ґоріція, Італія) — австрійський державний діяч, історик, етнограф, директор адміністративної статистики у Відні. В період 1848-1949 рр. був депутатом Франкфуртських національних зборів, між 1852-1863 рр. - голова Імперської центральної комісії для вивчення та охорони пам'яток. 1865 р. обраний головою Комітету статистики та адміністрації в імперії. Йому вдалося переконати австрійський уряд дозволити оприлюднення офіційних статистичних матеріалів. 1846 р. вперше з'явилися в пресі під його редакцією "Tafeln zur Statistik oesterr. Monarchie" за 1842 р. (видавалися до 1856 р.). Працював начальником відділення в Міністерстві торгівлі. Тут він зайнявся організацією установ, що займалися справами судноплавства та морської торгівлі. Пізніше, коли працював начальником відділення залізниць, розробив закон про залізничні концесії і склав проект залізничної мережі для Австро-угорської монархії. За його задумами, у 1863 р. заснована Центральна статистична комісія для всієї імперії, головою якої він був до 1865 р. Основні праці: "Ethnographie der oesterr. Monarchie" (1857 р.; окремо видана етнографічна карта Австрії, 1855 р.); "Oesterreichs Neugestaltung" (Відень, 1858); "Statistisches Handbüchlein für die oesterr. Monarchie" (Відень, 1861); про державний бюджет - "Das oesterr. Budget für 1862 in Vergleichung mit jenen der vorzüglicheren anderen Staaten" (Відень, 1862 р.) та "Darstellung der Einrichtungen über Budget, Staatsrechnung und Kontrolle in Oesterreich, Preussen, Sachsen, Bayern, Würtemberg, Baden, Frankreich und Belgien" (Відень, 1866 р.). Написав ще: "Die Besteuerung der Wechsel etc. in den europäischen Staaten" (Трієст, 1870 р.); "Das Land Görz und Gradisca, geographisch-statistisch-historisch dargestellt" (Bідень, 1873-1874 рр.); "Die etnologischen Verhältnisse des Oesterr. Küstenlandes etc." (1885 р.); "Die alten Völker Oberitaliens etc." (Bідень, 1885 р.) та ін.

1858 р. Франц Фрід (Franz Fried; 1790-1866). Карта "Karte der OEsterreichischen Monarchie" (Етнографія Австрійської монархії). Масштаб 1 : 3 080 000. Карта неодноразово перевидавалася, зокрема, в 1870 р. Українці, що проживали у межах Австрійської імперії, позначені як Рутени (Ruthenen) та Klein russen (малоруси). Кількість українців - 2 940 000 осіб.

У Берліні 1869 р. вийшла друком карта “Völker und Sprachen Karte von Österreich und den Unter-Donau-Ländern” (Карта народів та мов Австрії та дунайських країн) німецького географа й картографа Генріха Кіперта (нім. Heinrich Kiepert; 1818-1888). Масштаб – 1:3 000 000. У легенді серед слов’янcьких народів автор виділив західних слов’ян (чехів, словаків, поляків); східних слов’ян (Russen (Русини) та Russniaken (Русняки), в дужках позначив Kleinrussen (малоруси), Ruthenen (рутени); південних слов’ян (словенців, сербів та хорватів, болгар). Russen та Russniaken на карті показані одним світло-зеленим кольором, межа між ними не проведена. На карті виразно показано державні та деякі адміністративні кордони, населені пункти і т. д.
Надсяння (Ярослав, Перемишль) та Пряшівщина (тепер Словаччина) - українська етнічна територія.

Ріхард Андре (Richard Andree; 1835–1912) — німецький географ і етнограф. Батько — Карл Андре, теж географ. Навчався в Лейпцигу. Працював шахтарем у Богемії (на родовищах). Брав активну участь у національних чварах між німцями й чехами. Враження від цієї епохи відображені в його книгах.

1881 р. Атлас ”Andree's Allgemeiner Handatlas in sechsundachtzig Karten mit erlauterndem Text.” В атласі поміщено серію етнографічних карт.

"Andrees Allgemeiner Handatlas" — велика картографічна робота (загальний атлас), опублікована в кількох німецьких та іноземних виданнях 1881–1937. Він був названий на честь Річарда Андре (1835–1912) і опублікований Velhagen & Klasing, Білефельд і Лейпциг, Німеччина. Використовуючи хромолітографію замість гравюри на мідних пластинах, але відтворюючи карти з цинкових пластин, які були вигравірувані рельєфно (так само як високий друк), V & K зміг запропонувати детальні карти за набагато нижчою ціною, ніж конкуруючі роботи, такі як 7-е та 8-е видання Stielers Handatlas. Видання Andrees Handatlas 1937 року було надруковано за допомогою офсетного друку.

Перше видання з’явилося в 1881 році. 4-е та 5-те видання були відредаговані Карлом Паулем Альбертом (1851-1912); 6-8 видання Ернстом Амброзіусом і останнє видання Конрадом Френцелем. Картографи: Г. Юнгк (†1932), Р. Кохер, Е. Умбрайт (†1904), Т. Адольф (†1930), Г. Міліш (†1925), К. Тенцлер (†1944), хоча виробництво ряду карт було передано географічним інститутам, таким як Peip, Wagner & Debes, Sternkopf, Sulzer.

Карта “Volkerkarte von Österreich-Ungarn” (Карта народів Австро-Угорщини). Масштаб – 1:4 000 000. Українці, що проживають у межах Австро-Угорської імперії позначені як Рутени (Ruthenen).

На етнографічних картах Австро-Угорщини Р. Андре крайній західний етнічний ареал розселення українців (рутенів) доходить до рік Попраду, Ториси й Горнаду включно з долинами рік Топлі, Ондави й Лаборця (Свіржави), до міст Кошице й Пряшева. Крайніми північно-східними форпостами сусідніх словацької та німецької етнічних територій були міста й поселення Левоча, Пряшів, Гельниця, Будимир, Кошице.

Карта “Religionskarte von Österreich-Ungarn” (Карта релігій Австро-Угорщини). Масштаб – 1:7 000 000. В Галичині греко-католиків та римо-католиків проживало найбільше на південний схід від Львова (Наддністрянщина) – понад 90 % населення.

Карти атласу Андре були використані для Універсального атласу Касселла (Cassell's Universal Atlas), який був опублікований у Лондоні в 1891-1893 роках з використанням карт, надрукованих у Лейпцигу англійською мовою і для "Times Atlas" за 1895-1900 рр.

Отже, в 1893 р. вийшли друком англомовні варіанти мап.

1893 р. «Ethnographic map of Austria-Hungary» (Етнографічна карта Австро-Угорщини). Масштаб 1:4 000 000. Українці, що проживають у межах Австро-Угорської імперії, позначені як Рутени (Ruthenes).

Австрійські видання Атласу виходили у Відні в 1881, 1889, 1893, 1903 і 1913 роках. У Стокгольмі було опубліковано чотири видання "Andree's Stora Handatlas" (1881, 96 карт; 1899, друге видання, 130 великих карт і 140 карт із вставками; 1907, третє видання, 143 великі карти та 163 карти з вставками), з додатковими картами Скандинавії; і 1924. Текст на зворотному боці та вступний матеріал були шведською мовою.

Французькі видання Атласу виходили з 1882 р. Італійські видання були опубліковані в 1899 і 1915 роках. Данські видання були опубліковані в 1882 році та після Шлезвізького плебісциту в 1923 році. Норвезькі видання були опубліковані в 1882 і 1923 роках.Фінське видання було опубліковано в 1899 році.

Етнічні мапи з атласу 1881 р. ідентично відтворені у Четвертому виданні (1885–1890) “Енциклопедичного словника Мейера”. У цьому виданні поміщена мапа Р. Андре “Europa. Volker- und Sprachenkart” (Європа. Карта народів і мов). Масштаб – 1:25 000 000. Українці Австро-Угорщини позначені світло-зеленим кольором як Рутени (Ruthenen), українці Росії як Малоруси (Klein-Russen).

Історична довідка. Перше видання «Енциклопедії Мейера» почало виходити в жовтні 1839 р. Протягом 12 років вийшло 46 томів, до 1855 р. було випущено 6 додаткових томів. Всі 52 томи були перевидані у 1858-1859 роках. Протягом 1857-1860 рр. був випущений енциклопедичний словник, що, правда, вже лише 15 томів; саме це видання вважається першим «офіційним» виданням «Енциклопедії Мейера». Друге видання було випущено в 1861-1867 рр. Третє видавалося в Лейпцигу, — в 1874-1878 роках. Обидва ці видання, як і раніше включали по 15 томів. Четверте видання, випущене у 1885-1890 роках, включало 16 томів, у 1891-1892 роках було випущено два додаткові томи. П'яте видання (1893-1897) включало 17 томів, шосте (1902-1908) — 20. Сьоме видання, випущене в 1924-1930 роках — лише 12 томів. Восьме видання, що випускалися в період правління нацистів у Німеччині, залишилося незавершеним (видавалося в 1936-1942 роках, були випущені томи з першого по дев'ятий і дванадцятий із дванадцяти запланованих). В період існування двох німецьких держав дев'яте видання енциклопедії було випущено у ФРН в 1971-1979 роках. Воно налічувало 25 томів. У НДР були випущені два видання: у восьми томах у 1961-1964 роках та у вісімнадцяти томах у 1971-1978 роках. Обидва вони були написані відповідно до марксистської ідеології.

1885 р., у Парижі, опубліковано четверте видання тритомної праці А. Марга «Військова географія» (La Géographie militaire de A. Marga) де поміщено «Carte Ethnographique de L'Europe» (Етнографічна карта Європи). На карті показано мовні групи та етноси. Слов’яни позначені одним кольором (світло-зеленим). В межах кольорового фону пунктиром показано межу між етносами. Автор виділяє українців (Peitits Russes, малоросів), білорусів, росіян і т. д. Але на відміну від німецьких та австрійських етнографічних карт, тут українська етнічна територія значно звужена.

У російській енциклопедії Брокгауза й Ефрона 1900 р. “Етнографічну карту Австро-Угорщини” Р. Андре поміщено як ілюстрацію до статті “Слов'яни”.

1900 р. Ріхард Андре. Етнографічна карта Австро-Угорщини (московське видання австро-угорської карти). Ілюстрація до статті «Слов’яни» в енциклопедії Брокгауза і Єфрона. Українці позначені як «Малорусы». Українсько-польська, українсько-словацька, українсько-угорська та українсько-румунська етнічні межі подані не на користь українського етносу. Як московити перекручують історичні факти. На австро-угорській карті 1895 р. Українці позначені як Рутени, а на московському перевиданні 1900 р. УКРАЇНЦІ – вже Малоруси.

1892 р. Генріх Кіперт. «Етнографічна карта Австро-Угорщини та Румунії». Українці на карті позначені як Rusi (Руси). Значну увагу автор приділив ареалу поширення німецького етносу. Зокрема, біля Львова показана німецька колоніяВайнберґен (Винники).

1895 р. Карта «Nationalitäten- und Sprachen-Karte von Österreich-Ungarn 1895» (Prof. Hickmann’s geographisch-statistischer Taschenatlas von Österreich-Ungarn) (Національна та мовна карта Австро-Угорщини 1895 р. (кишеньковий географічно-статистичний атлас Австро-Угорщини проф. Гікмана).

Українців монархії позначено як РУТЕНИ (RUTHENEN). Західна межа розселення УКРАЇНСЬКОГО етносу - Пряшівщина (тепер Словаччина) та 15-50 км західніше р. Сян (тепер Польща). Українців Російської монархії позначено як RUSSEN. В Галичині великі міста та прилеглі до них території позначено як польські (Львів, Дрогобич, Рава-Руська, Рогатин, Станіслав і т д.).

1895 р. Карта «Religions-Karte von Österreich-Ungarn 1895» (Релігійна карта Австро-Угорщини 1895 р. (кишеньковий географічно-статистичний атлас Австро-Угорщини проф. Гікмана).

1899 р. Франц Шрадер. «Етнографічна карта Австро-Угощини». Карта опублікована в атласі «Atlas de géographie moderne : contenant 64 cartes imprimées en couleurs, accompagnées d'un texte géographique, statistique et ethnographique et d'environ 600 cartes de détail, figures, diagrammes, etc / par F. Schrader, F. Prudent, E. Anthoine / Paris : Hachette , 1899». Карта містить багато неточностей щодо розміщення українців. На карті позначено м. Винники (Львівщина). Українців позначено як Рутенів.

Франц Шрадер (1844-1924) був французьким альпіністом, географом, картографом і пейзажистом, народився в Бордо. Він зробив важливий внесок у картографування Піренеїв.

1911 р. Вільям Роберт Шеферд (William Robert Shepherd; 1871–1934). Карта "Distribution of Races in Austria-Hungary". Опублікована в американському атласі «Historical Atlas». Українці Австро-Угорщини позначені як Рутени (Ruthenians). Надсяння – українська етнічна територія.

1918 р. Етнографічна карта Австро-Угорщини. Карта фіксує момент розпаду Дунайської монархії. Українці та рутени - розрізняються. Цікаво, що лінія розмежування проводиться не по державному кордону з Українською державою (Ukraine). Рутени (Ruthenen) – мешканці монархії, а Українці (Ukrainer) «залазять» з території Наддніпрянщини у Галичину до р. Серет, а місцями і західніше, до Дністра.

Чехи і словаки - один народ, серби та хорвати теж. Боснійців, ясна справа, ще немає, а от болгар анахронічно включили в масив сербів-хорватів (за матеріалами Максима Майорова).

ДЖЕРЕЛА

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.

*Байцар Андрій. (у співавторстві). Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. 367 с.