Про перші післявоєнні роки й настрої винниківчан у цей час дізнаємося зі статті доктора Ярослава Левицького «Від національного відродження до визвольної боротьби»: «Вже взимку 1920—21 років між нашими старшинами йдуть розмови на тему — що буде далі? І ми всі згідно приходимо до переконання, що для нас війна не закінчена, що варшавська угода не дійсна хоч би вже тому, що Польща перша нарушила її, підписуючи перемир’я без відома союзника й інтегруючи його збройні сили. Отже, ми в стані дальшої війни з Польщею; очевидно спосіб ведення війни міняється відповідно до кожночасних умов. Але найважливіше — війна триває і тим самим треба бити противника всіма можливими способами.
Вертаємося до Винник. Програш Визвольної боротьби силою факту відбилася і тут на організованому національному житті. Винятковий стан, десятки громадян по таборах на Домб’ю та по львівських тюрмах, десятки поляглих у боротьбі за волю були тими природними факторами, які мусіли приспати всяку організовану працю. Але підкреслюю — тільки приспати, бо ось з нагоди такої незначної наради як прощання о. Гірняка, що мав намір покидати Винники (проте залишився), хтось кидає Питання — що буде з тілами тих наших стрільців, які впали в винницьких лісах під час облоги Львова і лежать позакопувані в різних місцях, де хто загинув. І з цього питання відразу постанова всіх присутніх: треба перенести тіла героїв на місцевий цвинтар і поховати в спільній могилі».
Немає коментарів:
Дописати коментар