2021 року українці в Бразилії відзначили 130 років від початку еміграції в Бразилію.
У переважній більшості українці селились, і дотепер компактно проживають, в південно-східній частині Бразилії, яку іноді називають Бразильська Україна. Найбільш привабливим для переселенців штатом стала Парана, яка традиційно приймала слов’янських іммігрантів. У цьому штаті Парана з 10 млн населення 400 тис. походять з України. Є міста з населенням 50 тис. осіб, де 75% — це українці та їхні нащадки. Крім того, українська громада представлена в містах штатів Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро, Ріо-Грандедо-Сул, Мато-Гроссо, Гояз. Загалом в Бразилії зараз проживає біля півмільйона українців.
Наприкінці ХІХ ст., коли наддніпрянські українці у великій кількості переселялися на малозаселені землі сходу Російської імперії, зі Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття емігрантський потік спрямувався на Американський континент — до США, Канади, Бразилії та Аргентини. Українські прізвища Баделяк, Возняк, Добрий, Дорошенко, Семашко та інші зустрічаються в різних документах на території Південної Америки ще в XVІI–XVІII ст.
Першим документально зафіксованим українцем, який ступив саме на землю Бразилії, можна вважати Юрія Лисянського, котрий, як організатор і учасник морської експедиції навколо світу в 1803–1804 рр., перебував у цій південноамериканській країні, про що докладно описав у своєму щоденнику, який згодом був виданий двома мовами - українською та англійською.
Але початок більш-менш масової еміграції українців до Бразилії припадає на кінець XIX ст., коли під час так званої «бразильської гарячки» (1895–1899) пароплавні компанії, відповідно до угоди з бразильським урядом, зобов’язались перевезти до країни тисячі іммігрантів.
У 1888 р., після скасування у Бразилії невільництва, виникла необхідність у робочій силі. Комусь з придворних бразильського імператора Педру ІІ спало на думку як можна порівняно дешево розвивати неосяжну країну, а саме — стимулювати імміграцію з Австро-Угорщини, в першу чергу серед українців та поляків. І тоді в Галичину полетіли тисячі вербувальних листів українською мовою (підписаних нібито особисто імператором Педру ІІ) із запрошенням переїхати на постійне місце проживання до Бразилії. Бідні люди, безземельні або малоземельні хлібороби, вірили таким обіцянкам, щиро вважаючи, що «імператор не може обдурити». Перших поселенців заманили в Бразилію обіцянками «райського життя» в країні, де течуть «молочні ріки», золоті злитки «валяються під кожною пальмою», а всю важку роботу виконують «ручні мавпи». Природно, що реальність була зовсім іншою.
Однак після тривалої мандрівки через океан на українців чекали неприємні новини: імператора змістили, а новий правитель не збирався виконувати обіцянки попередника. Відтак галичани опинилися у скрутному становищі: тут їх уже ніхто не чекав, а грошей на повернення фактично не було – розраховували на заробіток. Довелося самим шукати нові землі. Добрі люди підказали, що на Півдні країни уже оселилися поляки, тож українці вирушили із Ріо до штату Парана. Як виявилося, там – родюча земля, а природа дуже схожа на рідне Прикарпаття. Відтак вирішили осісти у Парані. Перші роки були складними.
Коли в районі Прудентополіса оселилися перші вихідці із Галичини, вони повинні були пристосовуватися до незнайомих кліматичних умов, рослинності та землі, тому єдність групи була важливою для успіху на новому місці.
Комічний випадок трапився у 1895 році, коли в місто-порт Паранагуа (штат Парана) одночасно прибули 5 тисяч українців. Чоловіки в кожухах, у смушевих шапках, жінки в хустках і довгих спідницях здавалися бразильцям вихідцями з іншого, казкового світу. Тому про всяк випадок влада вирішила охрестити новоприбулих.
За той період агенти італійських пароплавних ліній привезли до Бразилії біля 15 тис. галичан. Уряд Бразилії був зацікавлений навіть оплачувати подорож й обіцяв забезпечувати робітників на місці харчами й одягом із метою збільшення кількості європейців серед населення країни та покращання її економічного становища. Переселенцям надавались у власність ділянки землі (25–50 і більше га) із 10-річною відстрочкою. Проте досить часто виявлялося, що ці ділянки знаходяться у дрімучих пралісах. Якщо українці йшли в найми, то плантатори за харчі й одяг вимагали такої високої плати, що робітник ніколи не міг стати економічно незалежним. Крім того, плантатори поводилися з працівниками майже як з невільниками. Робітники бунтували та втікали, але за те їх карали.
У 1897–1907 рр. відбувся другий спалах першої хвилі масової еміграції. В ці роки до Бразилії з Галичини виїхало понад тисячу родин за власний кошт. Більшість іммігрантів кінця ХІХ ст. облаштувалась у районі м.Прудентополіс, а також у південно-східній частині штату Парана та в північних районах сусіднього штату Санта-Катаріна, заснувавши українські поселення Антоніо-Олінто, Уніао-да-Віторія, Ірасема, Марешал-Маллет, Дорізона. Українці намагались облаштувати своє життя, а також виховувати наступне покоління в шані й любові до України. Починаючи з 1897–1898 рр., вони почали організовувати українські школи в приватних хатах. У 1898 р. в м.Прудентополіс були засновані перші дві українські суботні школи.
Ще одне масове переселення українців першої хвилі відбулося в 1908–1914 рр., причиною якого була розгорнута урядом Бразилії кампанія з залучення дешевої іноземної робочої сили до будівництва залізниці між штатами Сан-Пауло та Ріо-Гранде-до-Сул. До Бразилії тоді також прибули групи українців з Наддніпрянщини й Західної Волині: в період 1892–1914 рр. іммігрувало 120 родин.
Голод, пошесті та вороже ставлення індіанців спричинили серед українських поселенців велику смертність, деякі навіть поверталися до України. За даними перепису, проведеного українськими священиками в 1913–1914 рр., українських іммігрантів у Бразилії на той час налічувалось 45 тис. осіб.
Одним із перших громадських об’єднань стало товариство «Просвіта», засноване в 1902 р. у м.Курітіба. Згодом його діяльність поширилась на інші українські поселення. При осередках «Просвіти» працювали хори, драматичні гуртки, бібліотеки. Товариство проіснувало в Бразилії до 1940 р.
На 20–30-і рр. ХХ ст. припадає поява дрібних приватних підприємств, братств і кооперативів, власники яких підкреслюють своє українське походження і відповідним чином називають свої заклади. У цей же період починається процес об’єднання українців за фаховою належністю. Продовжується розбудова українських шкіл для громад. В 1935р. у м.Прудентополіс василіанами була відкрита постійна українська середня школа (Мала семінарія Св.Йосипа) з українською та португальською мовами навчання.
Третя хвиля імміграції почалася після Другої світової війни, коли велика кількість колишніх захоплених Німеччиною остарбайтерів, військовополонених та політичних біженців прибула до штату Парана. Окрім Парани, українські емігранти цього періоду осіли у штаті Сан-Паулу, в столиці штату та м. Cао-Каетано-до-Сул. Усього в 1947–1951рр. до Бразилії прибуло понад 7 тис. українців. Ця хвиля іммігрантів складалася з техніків та робітників, які були знайомі з багатьма найсучаснішими технологіями та матеріалами, також було чимало інтелігенції.
Нині більшість українців Парани — традиціоналісти і консерватори, які читають дві газети, одна з них — «Праця», має церковне напрямок, інша, «Хлібороб» — світська. Обидві газети двомовні, виходять українською та португальською мовами. Дуже мало хто з української громади Бразилії бував в Україні. Більшість українців не дуже багаті — пенсії і зарплати в Бразилії не такі вже й високі (мінімальна зарплата 412 реалів або 3800 гривень). Наші земляки здебільшого живуть за рахунок роботи в сільському господарстві: вони вирощують кавуни, тютюн, кукурудзу, тримають корів і свиней, яких називають «пачук».
У промисловості зайнято біля 20% українців, переважно в лісопереробній галузі та на меблевих фабриках. Працюють вони також у торгівлі, різних приватних організаціях, муніципальних та державних установах. Деякі є власниками дрібних майстерень, крамниць, невеликих фабрик.
Серед бразильських політиків та урядовців національного рівня, які мають українське коріння, відзначаються: колишній губернатор штату Парана Жайме Лернер (нині генеральний секретар Міжнародного союзу архітекторів), екс-президент державної нафтогазової компанії «Петробраз» Феліпе Рейштул, засновник журналу «Маншете» Адолфо Блок.
У галузі культури та літератури українство Бразилії представлено творчістю відомої поетеси Олени Колодій (м.Курітіба), літератора Віри Вовк-Селянської (м.Ріо-де-Жанейро), яка отримала Державну премію України ім.Т.Шевченка за 2008 р.; дослідженнями істориків Оксани Борушенко та Павла Горбатюка, лінгвістів Мігеля Вовка та Володимира Кульчицького.
Багато уваги бразильські українці приділяють збереженню в своєму середовищі української мови. З 1985 р. у м.Курітіба при Лінгвістичному центрі Федерального університету Парани діють практично єдині в Південній Америці курси української мови та літератури. З 1991 р. українська мова як іноземна викладається в декількох державних школах м.Прудентополіс та в навчальних закладах у місцях компактного проживання українців.
У Бразилії створені всі необхідні умови для вивчення української мови та літератури. З 1985 р. в м.Куритіба, при Лінгвістичному центрі Федерального університету Парани, діють єдині в Південній Америці курси української мови та літератури. Дієвим стимулом для заохочення вивчення української мови молодим поколінням бразильських українців може бути надання їм державних стипендій для навчання у вищих навчальних закладах України, за умови укладення міжурядової угоди про взаємне визнання дипломів про вищу освіту.
Українські іммігранти докладають багато зусиль для збереження українських традицій, культурних особливостей фольклорного співу, танцю, писанкарства та вишивки. До сьогодні діють асоціації митців, ансамблі народного танцю, бандуристів тощо. У кулінарії збереглися такі страви, як борщ, вареники, голубці, солонина та ковбаси зі свинини.
У м.Курітіба є площа України з пам’ятником Т.Г.Шевченку та Український меморіал, які вважаються історико-культурною спадщиною муніципалітету. Пам’ятники Т.Г.Шевченку є також в містах Прудентополіс та Порто-Алегре.
В місті Прудентополіс у Бразилії українську мову визнано офіційною, а 75% його жителів мають українське походження. Українська громада тут почала формуватися близько 1885 року, коли в районі, де розміщений сучасний Прудентополіс, оселилося 1500 українських сімей (приблизно 8000 осіб), вихідців із Галичини. Цей район Прудентополісу навіть має назву Нова-Галичина на честь походження його жителів. Саме місто офіційно засноване в 1894 р., тож українці від самого початку були важливою частиною його історії, долучилися до його розвитку.
Сьогодні Прудентополіс добре знаний в Бразилії та всій Південній Америці як "українське" місто, українська культура і традиції глибоко інтегровані в його простір та життя. Один з двох головних храмів у місті — греко-католицька церква святого Йосафата. В місті понад пів століття діють козацьке братство «Українські козаки» та асоціації українських митців, такі як ансамбль народного танцю «Веселка» чи ансамбль бандуристів «Соловейко».
В місті діє український «Музей тисячоліття», який знайомить із українською історією та культурою. Відомий Прудентополіс і як українська кулінарна столиця Бразилії - саме аби скуштувати тут борщ, вареники, голубці, солонину та ковбаси з свинини приїздять цілі натовпи туристів. З 2019 року Прудентополіс є містом - побратимом Тернополя. У школах та вишах штату Парана, одним з найбільших міст якого є Прудентополіс, вже давно викладають українську мову. Загалом у штаті Парана проживає майже 500 тисяч етнічних українців, а по всій Бразилії - понад мільйон.
ДЖЕРЕЛА
FB Diaspora.ua
Роман Кухаренко. Газета «Міграція»: http://migraciya.com.ua/.../ukra.../ua-ukrainians-in-brazil/
Олександр Гливинський. «Прудентополіс - столиця української Бразилії».
Сосна (Араукарія бразильська) врятувала українство у Бразилії в тяжкі роки після прибуття на чужину
Араукарія бразильська є для української громади свого роду сакральним деревом. У перші голодні часи на чужині українці навчилися використовувати плоди цього дерева. Своєрідні шишки (насправді, відчутно відмінні від тих, що ми звикли бачити) перемелювали і робили з них борошно. Так українці вижили, а вже згодом освоїли місцевий червоний грунт, на якому почали вирощувати звичні для себе продукти.
Араукарія бразильська (Araucaria angustifolia) — вічнозелене дерево, що досягає 40 м заввишки, товщини стовбура — 1 м у діаметрі. Листя жорстке та товсте. Зберігається протягом 10–15 років та вкривають майже все дерево за винятком стовбура та найтовщих гілок. Це дводомна рослина, тобто з чоловічими та жіночими шишками на різних деревах. Чоловічі шишки довгасті, спочатку 4 см завдовжки, до моменту випускання пилку розширюються до 10–18 см завдовжки та 15–25 см завширшки.
Прудентополіс – центр української Бразилії
Українська мова стала офіційною мовою муніципалітету Прудентополіс у
Бразилії. Закон із таким рішенням одноголосно підтримали всі присутні
депутати на засіданні 5 жовтня 2021 р.
Сюди приїздять, щоби побачити українські вишиванку, писанку, танці, послухати українські пісні. Є спеціальні тури на святкування української Пасхи. Із 50 тисяч мешканців Прудентополіса – 75 відсотків українського походження, що де-факто робить цей адміністративний центр однойменного муніципалітету столицею української Бразилії. Компактно тут проживає найбільше українців - 38 тисяч (у Куритибі - 33 тисячі, в Уніао-да-Віторіа - 27 тисяч). На території лише одного муніципалітету Прудентополіс майже 50 українських храмів - Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков. Один з двох головних соборів у місті – греко-католицький, Святого Йосафата, служіння у ньому здебільшого відправляються українською (є і португальською). Незвичні для католиків спів та діалоги між священиком та вірними роблять цей храм цікавим для решти бразильців з туристичного боку.
До Прудентополіса перші 1500 сімей або майже вісім тисяч осіб прибули 1896 року, всього лиш через два роки після заснування цього міста. Таким чином, українці формували культуру й традиції нового населеного пункту практично від початку його існування. Вже через 10 років за активної участі наших земляків Прудентополіс став центром муніципалітету.
Ключовий елемент українства у Прудентополісі - пам‘ятник Великому Кобзареві, який відкрито ще 1989 року – до 175-ї річниці від народження Тараса Шевченка. Проект був розроблений відомим канадським скульптором українського походження Лео Молодожанином, автором пам’ятників Кобзареві у Вашингтоні, Буенос-Айресі, Санкт-Петербурзі, Оттаві, Івано-Франківську. Споруджувати статую бразильським українцям допомагали земляки з Канади та Сполучених Штатів.
За матеріалами: Олександр ГливинськийОлександр Гливинський, «Прудентополіс - столиця української Бразилії».
Український меморіал у м. Куритиба, штат Парана, Бразилія
Місто Куритиба, столиця штату Парана, є великим культурним, політичним та економічним центром Південного регіону Бразилії. Саме тут, у Парані, утворився один з найбільших осередків української діаспори у Бразилії (понад 95 відсотків проживають у штаті Парана).
Український меморіал (порт. Memorial Ucraniano) — туристична пам'ятка, розташований у парку Тінґуй у місті Куритиба, штат Парана, Бразилія, і був споруджений в 1995 р. на честь українських іммігрантів (на честь сторіччя української імміграції в Бразилії), які прибули до цього регіону в XIX столітті. У різні пори року на території меморіалу проводяться кілька типових фестивалів. Найвідомішим є Великодній фестиваль, де напередодні Великодня, у Велику суботу, на місці відбувається традиційна церемонія освячення їжі. Також тут проводяться Національний фестиваль України в серпні, Свято врожаю в жовтні та Фестиваль Святого Миколая в листопаді, а також інші заходи з виступами фольклорних колективів, на території меморіалу також проходить ряд інших фестивалів.
УГКЦ в Бразилії
Нині українці Бразилії – і греко-католики (з 1940-х рр.) і православні (віднедавна) святкують Різдво за Григоріанським стилем, тобто 25 грудня. До 80 – 90-х років ХХ ст. в сільській місцевості утримувалася "стара"українська традиція, після чого почалася еволюція в бік глобальної різдвяної практики, хоча нова мода повністю не витіснила старі звичаї. В українській громаді Бразилії на позначення свята Воскресіння вживають термін Паска. Слово Великдень, безперечно, знайоме, але менш уживане. Українська греко-католицька громада святкує її за Григоріанським календарем, а православна – за Юліанським.
Куритибська архиєпархія святого Йоана Хрестителя (лат. Archeparchia Sancti Ioannis Baptistae Curitibensis Ucrainorum, порт. Eparquia de São João Batista em Curitiba dos Ucranianos) — архиєпархія Української Греко-Католицької Церкви з осідком у м. Куритиба (штат Парана, Бразилія). Єпархія була заснована 29 листопада 1971 року, а від 12 травня 2014 року проголошена архиєпархією.
Єпархія Непорочного Зачаття Діви Марії із осідком у м. Прудентополіс — складова частина Української Греко-Католицької Церкви та митрополії святого Івана Хрестителя у Бразилії. До складу єпархії входить північно-західна частина Бразилії із такими штатами: Акрі, Амазонас, Рорайма, Рондонія, Амапа, Пара, Мату-Гросу, Мату-Гросу-ду-Сул, Парана (західна частина).Загалом Прудентопільська єпархія Непорочного Зачаття Діви Марії налічує 86 400 вірних, об’єднаних навколо 124 парафіяльних осередків. Душпастирське служіння для них здійснюють 38 священників, серед яких 5 єпархіальних та 33 ієромонахів. Окрім того, в єпархії присутні богопосвячені особи: 33 братів-монахів та 198 сестер-монахинь.
Немає коментарів:
Дописати коментар