Розташоване на головному водному шляху “із варяг у греки”, торговельне місто Новгород одвічно підтримувало тісні зв’язки з Києвом. Хто княжив у Києві, той володів Новгородом. Із середини XII ст., після смерті Володимира Мономаха, в період княжих міжусобиць, Новгород з прилягаючими землями (“пятинами”) відокремився у незалежну республіку — “Господин Великий Новгород”. Однак тісні зв’язки з Києвом не переривалися, можливо, тому, що “новгородці були південного походження”.
Російський етнограф Д. Зеленін, услід за видатним російським лінгвістом О. Шахматовим, вважав населення Новгорода приналежним до окремого, четвертого (попри росіян, українців, білорусів) слов’янського народу на Сході Європи. З етнографічної та з мовно-діалектної точки зору, на погляд цих авторитетних дослідників, “северорусский народ” був різко відмінний від народу Суздальщини. Подальший розвиток “северорусского народа” трагічно обірвала брутальна агресія Москви. Загарбавши 1478 р. Новгородську республіку, Іван III обклав населення грабіжницькою контрибуцією, провів масові екзекуції і депортував 72 тис. душ у Московію. Масові екзекуції та депортації, викликані антимосковськими настроями новгородців, відбувалися і пізніше. Жителі Новгорода ще довго проявляли свою відмінність від московців.
“Коли вперше, — писав Костомаров, — я почув новгородський говір, я сприйняв мовника за малоросіянина, що наче силкується говорити по-великоросійському”. За спостереженням Костомарова, населення Новгородщини навіть у XIX ст. вживало чимало слів, яких не знала російська мова, як, наприклад, “коваль”, “парубок”, “шукать”, “жона”, “дівиця”, “травиця”, “що” замість “что” і т. ін. Основним типом сільського поселення на Заліссі була “деревня”, а в Новгороді основний тип сільського поселення називався “селом”.
Історія республік Великий Новгород і Псков, які стали об’єктом московської агресії, завершилася трагічно. Новгородсько-псковська нація була Москвою ліквідована й асимільована дощенту. К. Маркс, до речі, розглядав московське загарбання Новгорода як реакційний акт.
“Іван III не задовільнився зняттям дзвону і знищенням віча та звання посадника — Іван знищив Новгород до кореня, переселив його жителів у різні краї, підпорядковані Московській державі та замінив первісне населення новим, чужим до місцевих спогадів. Спустошення Новгородської землі здійснилося в надзвичайній мірі та було значнішим, ніж звичайно припускають” (Костомаров Н. И. Собрание сочинений.— СПб., 1903.— Кн. 1.— С. 209. ).
1570 р. за Івана Грозного було знову проведено масові екзекуції, великі конфіскації майна та депортації. Останній новгородський літописець описав ці московські звірства. Подаємо уривок: “И повелел государь приводити из Великого Новаграда владычных боляр, и иных многих служивых детей боярских, и гостей, и всяких градских и приказных людей, и изрядных и именитых торговых людей, и жен их и детей, пред себя. И повелел государь их пред собою горце и люте и безчеловечне различными муками мучити, и по многих неисповедимых горких различных муках повеле государь телеса их некоею составною мудростию огненною поджигати, иже именуется поджар; и своим государевым детем боярским повелевает государ тех мученых и поджареных людей за руки и за ноги и за главы онако вязати, различно, тонкими ужищи, и привязывати их повеле по человеку к санем, и повели их быстро за санми влещи на великий Волховский мост и метати с мосту в реку Волхов. А жены их и дети, мужеский пол и женский, повеле государь привозити их на великий Волховский мост и возводити на высоту, иже ту устроено место, и вязаху за руци и за ноги онако назад, а младенцев к матерем своим вязаху, и с великия высоты повеле государь метати их в воду в реку Волхов. И иные в ту пору государевы люди, дети боярские и воинские люди, в малых судех ездаху по реке Волхову со оружием, с рогатыни и с копьи и с багры и с топоры: и которые люди, мужи и жены и всяк возраст, из глубины речной вверх на воду спловет, и они, прихватывая багры, тех людей копьи и рогатынями прободаху, и топоры секуще во глубину речную без милости сурово погружаху, предающе их лютой и горцей смерти” (Новгородский погром 1570 года // Покровский М. Н. Русская история с древнейших времен.— М.: Издание Т-ва “Мир”.— Т. 2. Приложение.— С. 7–8. ).
Етнографи та діалектологи донині відрізняють жителів колишніх Новгородської, В’ятської, Вологодської та інших північних губерній від жителів Рязанської, Тамбовської, Тульської та інших центральних губерній Росії. Тобто досі існує різниця між нащадками новгородців та населенням колишньої Московії.
Микола Костомаров у статті "Дві руські народності" (1861) фактично відкидав офіційну тезу про давньоруську народність і стверджував, що існували південноруська, великоруська, білоруська, псковська й новгородська народності. М. Костомаров наголошував на відмінностях у тенденціях державного устрою українців і росіян, доводив, що "малоросійське плем'я" йшло до федерації, а "великоруське" — до самодержавства. Він також вважав, що в новгородській землі “було своє наріччя, близьке південно-руському. Близькість ця дотепер ще разюча для уродженця південної Русі”.
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання / А. Л. Байцар. – Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 640 с.
* Наконечний Є. П. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями / Передмова Я. Дашкевича.— 3-є, доп. і випр. вид. — Львів, 2001. — 400 с. ISBN 966–02–1895–8
1842 р. Павел Йозеф Шафарик
1847 р. Генріх Берґгаус
Немає коментарів:
Дописати коментар