Українські землі на західноєвропейських портуланах (XIV-XVI ст.)

У XII-XIV ст. назва «Русь» появляється на картах   у різних транскрипціях. Уперше напис «Русь» («ар-Русіййа») з’явився на картах світу (1154, 1192 рр.) арабського географа Мухаммеда аль-Ідрісі (1099-1164), який працював у Сіцілії при дворі норманського короля Рожера ІІ. З кінця ХІІ-ХІІІ ст. ця назва з’являється на картах так званої християнської картографії: у формі «Russia» – Солійська карта (відома ще як “карта Генріха Майнцського”; кін. ХІІ-поч. ХІІІ ст.); «Rusia» – Ісландська карта (сер. ХІІІ ст.); «Russia» – карта Джона Уоллінґфордського (сер. ХІІІ ст.); «Rucia regio» («Країна Русь») – Ебсторфська карта (ХІІІ ст.); «Rusia» – Герефордська карта (бл. 1300 р.).

Майорканська картографічна школа (XIII ст. — XV ст.) й Україна (Русь, Рутенія)

 «Майорканська (Мальорканська) картографічна школа» (або «Каталонська картографічна школа») — термін, що застосовується географами для позначення групи картографів, космографів та виробників навігаційних приладів переважно єврейського походження, а також їх християнських колег, що працювали на Майорці з XIII по XV століття (до вигнання євреїв з Іспанії). Карти, що було виготовлено на острові називали каталонськими завдяки мові, на якій вони складались. Каталонці колонізували Балеарські острови (острови Мальорка, Мінорка та інші) після того, як їх було відвойовано у арабів правителями Арагону у 1248 р. На цих островах залишилось багато вчених, знайомих з досягненнями арабської географії. Ця обставина і сформувала своєрідну індивідуальність цієї картографічної школи. Правителі Арагону демонстрували велику зацікавленість до наук.

До майорканської картографічної школи зазвичай також відносять майстрів, що працювали в ті часи й в інших частинах Каталонії, осоливо в Барселоні та Валенсії. З другої половини XVI ст. представники цієї школи активно діють у Мессіні, а також у Марселі, Палермо, Неаполі, Ліворно.

Майорканській школі часто протиставлять сучасну їй італійську школу картографії.

Майорка (ісп. Mallorca, від лат. Maiorica, лат. Baliaris Maior, «головний Балеарський острів») — острів у західному Середземномор'ї, складова Балеарських островів. Належить Іспанії. Також — Мальорка (кат. Mallorca). Мешканці Майорки були чудовими мореплавцями та картографами. Їхні географічні знання були отримані на власному досвіді та розвивались в мультикультурній атмосфері. Острів населяли нащадки римлян, вестготів, греків і арабів. На острові існувала також велика єврейська громада. Протягом раннього середньовіччя Майорка переважно була незалежним мусульманським королівством і потрапила під владу християн лише у 1231 році, після чого ще близько ста років залишалась незалежним Королівством Майорка, поки у 1344 р. не була назавжди приєднана до Арагонської корони. Мусульманські та єврейські купці брали участь у широкомасштабній морській торгівлі з Андалусією, Єгиптом та Тунісом, а в 14 столітті вони почали вести бізнес також з Італією, Англією та Нідерландами. Ці групи не були обмежені правилами, накладеними християнськими рамками, і їхні наукові знання, навігаційні прилади та морські карти значно випереджали свій час.

Професор Джеральд Кроне, який писав книги про середньовічне картографування, казав про цих картографів — «… вони відкинули межі традицій і стали передвісниками досягнень епохи Відродження». Карти, які виготовлялись майорканськими картографами цінувались правителями материкової частини Арагону та інших країн. Карти, виготовлені на Майорці, було легко впізнати за яскравими кольоровими ілюстраціями на позначення важливих географічних об'єктів та портретами іноземних правителів. Середземномор'ї неподалік від узбережжя Іспанії, має довгу історію мореплавства.

Приєднання Майорки до Арагону збіглося з періодом активної заморської експансії Аргонського королівства що здійснювалась в средземноморському басейні в напрямку Сардинії Корсики, Сицилії та Греції (Афіни та Неопатрія), під час якої активно використовувались майорканські морські, картографічні та меркантильні знання та навички. 10 серпня 1346 р. з міста Пальма до західноафриканського узбережжя на пошуки напівміфічної «Золотої ріки» вирушила морська експедиція під керівництвом мореплавця генуезького походження Жауме Феррера. В період з 1340-х по 1360-ті роки.купці та мореплавці Майорки очолювали спробу арагонської корони захопити нещодавно відкриті Канарські острови в Атлантиці.

Представники цієї школи вперше (окрім традиційних портоланів) почали створювати карти подвійного призначення: і для навігаторів і для купців-мандрівників. Таке подвійне призначення карт – навігаційне та комерційне – відоме з XV ст. На таких картах зображення супроводжувались супровідними підписами економічного та політичного характеру. Тому, на думку деяких дослідників, вказаний тип карт можна вважати, на відміну від «чистих» морських – географічно-морськими [Гордєєв А. Ю. Карти-портолани XIII-XVII ст.: особливості та роль у розвитку картографії. – Київ : Видавництво географічної літератури «Обрії», 2009. – 408 с.]..

Зображення лінійного масштабу каталонські картографи розташовували на звуженні карти, що завжди знаходиться в західній її частині. Карти прикрашали зображеннями головних вітрів, які зображували стилізованими обличчями у 4-8 медальйонах (дисках), розташованими по периметру карти й розмальованих в кольори Арагону – червоний та жовтий. Карти каталонської школи відрізнялись також виглядом компасних роз. Це, як правило, 8-ми кутні зірки на тлі одного або двох концентричних кіл. Промені таких зірок почергово розфарбовані у зелений (жовтий) та червоний кольори. Топонімія на цих картах представлена на каталонській мові, і найбільш детально - в Середземному морі та на Іберійському півострові На цих відбито досить багато рік, гір, та безліч інших деталей. Річки зображувались на всьому своєму протязі, іноді вони впадають в озера або витікають звідти. Озера, зображувались у формі мигдалю з хвилястими лініями всередині. Червоне Море позначалось згідно з арабськими традиціями – червоним кольором. Гори представлені стилізованими лускоподібними фігурами (наприклад, Альпи зображались у формі пташиних лап тощо). Важливі міста зображували у вигляді замків червоного кольору. Контури морів – заповнювали вертикальними хвилястими лініями, а їх назви – в кольорових рамках. Над шатрами правителів і містами надано прапори, за якими можна ідентифікувати правлячу династію. Релігійні сюжети розміщували в західній частині портолану, між якими домінує Божа Матір з Дитиною. Часто зустрічаються також зображення Розп’яття і Св. Христофора. Для каталонських карт характерним є також зображення сцени перетину Червоного моря ізраїльтянами під проводом Мойсея під час руху з Єгипту до Палестини [Гордєєв А. Ю. Карти-портолани XIII-XVII ст.: особливості та роль у розвитку картографії. – Київ : Видавництво географічної літератури «Обрії», 2009. – 408 с.].

Виникнення карт-портоланів

Середньовічна морська карта-портолан – є інформаційним портретом, перш за все, Середземномор’я, а пізніше й інших акваторій упродовж XIII-XVII ст.

Термін «портолан» (або «портулан»), італійського походження, відслова «porto», тобто «гавань» (порт). За іншим тлумаченням – «портус» латиною означає «порт», а «лана» – «вовна», «шкіра вівці» (матеріал, на якому виготовлялись ці карти).

Варто зауважити, що уже у назві відчувається оригінальність цих картографічних творів, їх відмінність від інших карт, адже морська карта латиною звучить як «mappa maritime» або «tabula nautical», італійською «carta da navegare» або «сompasso», іспанською – «carta marina», англійською «seаchart», голландською «paskaarte» Цілком вірогідно, що значна кількість указаних на портоланах прибережних топонімів (портів, бухт та ін.) також сприяли утвердженню цієї назви [Гордєєв Антон. Карти-портолани XIII-XVII ст.: особливості та роль у розвитку картографії. – Київ : Видавництво географічної літератури «Обрії». 2009. – 408 с.].

Головною особливістю цих карт є детально і реалістично промальована лінія узбережжя з вказаними навігаційними небезпеками (скелі, підводні камені, мілини) та топонімами, що написані з боку узбережжя перпендикулярно до нього, нанесена на карту мережа ліній румбів і лінійний масштаб.

Карти-портолани, які раптово і у великий кількості з'являються на початку XIV ст. представляли різкий контраст з усією попередньою картографічною продукцією. На відміну від традиційних академічних християнських mappa mundi, зазвичай округлої форми і орієнтованих на південь, портолан був орієнтований на північ і зосереджувався на реалістичному зображенні географічних відстаней із ступенем точності, що вражає навіть за сучасними мірками. Історики припускають, що портолани складались з практичної інформації, отриманої безпосередньо від мореплавців та торговців, можливо, за участі астрономів і були призначені для використання під час навігації суден, зокрема для прокладання курсу (навігаційного маршруту) за допомогою компаса.

У наш час у світі відомо про близько 2 000 подібних карт та атласів портоланів [Pflederer, Richard (2009). Census of Portolan Charts and Atlases (English). Privat. published by the author. с. iv.]. З них на близько 740 було відображено Чорне море [Гордєєв Антон. Карти-портолани Чорного моря (Portolanos charts of the Black Sea) (українська). Київ: ДНВП «Картографія». 2015. – 216 с.].

Перші карти були виготовлені в Італії та на острові Мальорка. Розрізняють портолани двох шкіл — «італійської» картографічної школи й «майорканської» (або «каталонської») картографічної школи.

Представниками італійської школи були переважно картографи з Генуезької республіки, представниками майорканської школи — єврейські та християнські картографи з майорканської Пальми та Барселони. На портоланах італійської школи внутрішня територія суші не ілюструється зовсім або ілюструється дуже обмежено. Натомість на «майорканських» портоланах, крім традиційних контурів узбережжя та островів. Так чи інакше були додатково також присутні схематичні зображення деяких гірських хребтів, річок та інших внутрішніх географічних об'єктів, а також різні додаткові художньо-декоративні елементи.

Перші відомі карти-портолани датуються XIV ст., це карти Середземного та Чорного морів. Найстаріша з відомих карт, яка підписана і датована, виготовлена П'єтро Весконте з Генуї, в 1311 р. Цей рік і вважається початком професійної картографії. Донедавна вважалось, що найстарішою картою є так звана «Пізанська карта» (лат. Carta Pisana), але доказано, що ця карта належить до середини XIV сторіччя [Pujades Ramon Josep i Bataller. The Pisana Chart. Really a primitive portolan chart made in the 13th Century? / Comité français de Cartographie (N°216- Juin 2013). p. 17-32.].

Відомі портолани XV ст. Середземного моря із зображенням Чорного й Азовського морів Миколи Пасквілліні (1408 р.), Андрія Біанко (1436 р.), Г. Валлсека з Майорки (1439 p.), П'єтро Роселлі (1456—1468 pp.), Ґраціозо Бенінкази (1474 і 1480 рр.), Г. Фредуччі з Анкони (1497 р.) та ін. Ці карти загалом подібні між собою. На північних берегах Чорного та Азовського морів на них фігурують нові (в порівнянні з античністю) назви італійського походження. Ріка Дніпро виступає тут як: lellexe, flm. loco, erexe, flm. luxoni, - ці гідроніми Ф. Брун виводить від літописного міста Олешшя в гирлі Дніпра. Дністер іменується по-турецьки -flum tarllo, flum tarlo.

Виробництво карт-портоланів розвивалось у найбільш активних на той момент центрах морської торгівлі: Італії та на острові Мальорка (XIV століття), потім в Португалії та Іспанії (XV століття), південній Франції (XV—XVI століття), північній Франції (XVI—XVII сторіччя), Англії та Голландії (XVII століття). У XVI столітті відомо і про японські та арабські карти-портолани[Гордєєв А. Ю. Карти-портолани XIII—XVII століття: особливості та роль у розвитку картографії. — К.: Обрії, 2009].

Історія майорканської школи.

Використано джерела: Aczel, Amir D. (2001). The riddle of the compass: the invention that changed the world/ Orlando: Harcourt Books. p. 125/ ISBN 978-0-15-600753-5. carta pisana; Caraci, 1959. More extreme claims were articulated earlier by Magnaghi (1909), who attempts to appropriate not only Dulcert, but Soler, Rosell and others, into the Italian pantheon; Nordenskiöld (1896, 1897); Winter (1958); Pujades (2007); Campbell (1987; 2011) та ін.

Майорканські космографи та картографи активно експериментували та розробляли власні картографічні прийоми. На думку деяких вчених (напр. А. Норденскіольда), саме майорканці причетні до створення близько 1300 року «звичайного портолану». Портолан був реалістичною, детальною навігаційною картою, з нанесеними на ній сітчастими мережами румбів що поширювались з численних компасних роз вітрів і за допомогою якої можна було визначити точні напрямки й відстані плавання між будь-якими двома точками.

На винахід портолану претендують Майорка і Генуя і навряд чи цей спір колись буде остаточно вирішено. До нашого часу збереглося не так багато портоланів того часу. Карта портоланів Carta Pisana, складена в кінці XIII століття (1275—1300), донедавна вважалась найстарішою з збережених морських карт, проте, згідно з останніми дослідженнями її атрибутують серединою XIV ст. Найдавніші портолани з першої половини XIV століття, щодо датування яких у вчених немає сумнівів, були створені генуезькими картографами, а вірогідно відомі майорканські портолани збереглись лише з другої половини цього століття. Як результат, багато істориків стверджують, що картографія Майорки є похідною від генуезців, посилаючись на загадкову фігуру Ангеліно Дульсерта, можливо, генуезького іммігранта, що працював на Майорці в 1330-х роках, як ключового посередника у передачі знань та досвіду виготовлення карт-портоланів. З іншого боку, деякі вчені прийняли гіпотезу, вперше висунуту Адольфом Норденскельдом, про те, що збережені карти вводять в оману, що найдавніші генуезькі карти були лише вірними копіями здогаданого прототипу (нині втраченого), складеного близько 1300 року невідомим космографом Майорки, можливо із залученням Раймуннда Луллія.

Проміжна думка полягає у визнанні генуезького пріоритету, але наполягає на автономному походженні майорканської школи, що, в кращому випадку «надихалась» прикладом генуезців, а не була її похідною. Останні дослідження, як правило, схиляються до першої інтерпретації, але водночас визнають особливості розвитку Майорканської школи.

На відміну від Італії, де ремесла картографії та виготовлення навігаційних приладів були різними професіями, більшість картографів Майорки одночасно були й виробниками морських інструментів — часто фігуруючи в цивільних записах як майстер картографії та bruixoler («виробник компасів»). Деякі з них також були космографами (аматорами чи професіоналами), які мали досвід астрології та астрономії, часто вставляючи астрономічні календарі у свої атласи.

Відомо близько 60 картографів каталонської школи, серед них: Дульсерт Ангеліно (діяв у 1325-1339 рр.), Креска Авраам (1325-1387), Креска Яфуда (Рібес Хайм) (1360-1420), Солері Гілельмус (діяв у 1380-1385 рр.), Хуан Вальсека (відома діяльність у 1391 р.), Мечія де Віладестес (діяльність 1401-1457), Йоханес де Віладестес (діяв у 1428 р.), Габріель де Вальсека (діяв у 1439-1449 рр.), Роселлі Петрус (діяв у 1447-1466 рр.), Бертран Якопо (діяв у 1456-1489 рр.), Бертран Хайм (діяв у 1482-1491 рр.), Ріпол Беренгуєр (1456), Салват де Пілестрина (діяв у 1502-1533 рр.), Панаде Бане (діяв у 1556-1557 рр.), Руссо Петрус (діяв у 1508 р.), Руссо Якопо (1520-1588), Прунес Хуан (діяв у 1532 р.), Прунес Маттео (1532-1594), Прунес Хуан Батісто (діяв у 1649 р.), Прунес Пере Хуан (діяв у 1651 р.), Мартінес Джоан (1550-1591), Оліва Хайме (діяв у 1550-1566 рр.), Оліва Бартоломео (1532-1588), Оліва Франческо (1587-1661), Оліва Хуан Різо (діяв у 1555-1634 рр.),Оліва Бартоломео (1532-1588), Оліва Хуан (1580-1622), Оліва Брасіто (діяв у 1633 р.), Каваліні Джованні Батиста (діяв у 1630-1669 рр.), Каваліні Петро (діяв у 1654-1688 рр.) [Гордєєв А. Ю. Карти-портолани XIII-XVII ст.: особливості та роль у розвитку картографії. – Київ : Видавництво географічної літератури «Обрії», 2009. – 408 с.].

Найвідомішими картографами майорканської школи були майстри єврейського походження, значно рідше зустрічались картографи-християни, як, на приклад Гульем Солер. Основними представниками майорканської школи картографії вважаються такі майстри:

·        Ангеліно Дульсерт;

·        Авраам Креск;

·        Ієгуда Креск («Жауме Ріба» / «Якоб Рібес»);

·        Хайм ібн Ріш («Джоан де Вальсеха»);

·        Гульєм Солер;

·        Мечія де Віладестес;

·        Жакоме з Майорки;

·        Габріель де Валсека;

·        Пере Розелл;

·        Жауме Бертран.

Майорканський стиль.

Використано джерела: Aczel, Amir D. (2001). The riddle of the compass: the invention that changed the world/ Orlando: Harcourt Books. p. 125/ ISBN 978-0-15-600753-5. carta pisana; Caraci, 1959. More extreme claims were articulated earlier by Magnaghi (1909), who attempts to appropriate not only Dulcert, but Soler, Rosell and others, into the Italian pantheon; Nordenskiöld (1896, 1897); Winter (1958); Pujades (2007); Campbell (1987; 2011).

Незалежно від того, якій картографічній школі належить першість у розробці перших навігаційних карт-портоланів, історики сходяться на думці, що у процесі виготовлення портоланів майорканці розробили власний характерний стиль або «школу» картографії, яку можна чітко відрізнити від «італійської» картографічної школи. І італійські і майорканські карти-портолани зосереджувались на одній і тій самій географічній зоні, яку іноді називають «звичайним портоланом»: Середземне море, Чорне море та європейське атлантичне узбережжя аж до околиць Фландрії — тобто регіон, яким часто подорожували тогочасні середземноморські купці та мореплавці. В міру накопичення знань і навичок, деякі картографи розширюватимуть географічні межі «звичайного портолану», включаючи в нього більшу частину Атлантичного океану, зокрема атлантичні острови (реальні та міфічні), частину західноафриканського узбережжя, Балтійське море на півночі та Каспійське море на сході. Однак, центральний акцент на Середземномор'ї залишався завжди та загальний масштаб портоланів змінювався рідко.

Різниця між майорканською та італійською картографічними школами полягає переважно не в регіоні картографування, а в стилі оформлення цієї роботи. Карти італійських портоланів були аскетичними та стриманими, суворо орієнтованими на прибережні деталі, при цьому внутрішні райони залишались переважно порожніми, а карти в основному позбавлені ілюстрацій.

Майорканський стиль, характерні ознаки якого можна вже було побачити на карті Ангеліно Дульсерта 1339 р. і найвищі досягнення якого були втілені в Каталонському атласі 1375 р. (що приписується майорканському картографу Аврааму Крескесу), використовував набагато більшу кількість «суходольної» інформації і відзначався багатими ілюстраціями та різноколірними мініатюрами для позначення міст, гірських хребтів, річок та навіть певних історичних та міфічних осіб.

До найважливіших рис, відтворених майже на всіх майорканських картах відносяться:

·        розкидані по карті нотатки та позначки каталонською мовою;

·        Червоне море пофарбоване в червоний колір;

·        Атлаські гори, зображені у вигляді пальми;

·        Альпи у вигляді курячої лапки;

·        Тахо у вигляді вівчарського посоха, з вигином, що обертається навколо Толедо;

·        Дунай як ланцюг пагорбів;

·        Богемія у вигляді підкови;

·        канарський острів Лансароте, забарвлений у кольори генуезького герба (червоний хрест на білому щиті);

·        острів Родос також забарвлений щитом з хрестом;

·        позначення смугастим гербом Арагонської Корони максимальної кількості об'єктів на карті, включно з зафарбуванням самого острова Майорка;

·        відображенням на карті рози вітрів, орієнтованої на північ на Полярну зірку [Later Italian school maps began to include a compass rose, but placed a circumflex «hat» (^) as the northmark. Portuguese maps (from 1504) used a fleur-de-lis as the northmark. See Winter (1947:p.25)].

Серед мініатюрних зображень людей, які зазвичай зустрічаються на багатьох майорканських картах, є зображення торговців на Великому шовковому шляху та транссахарських торгових шляхах, імператора Малі, що сидить на золотій копальні та зображення корабля Жауме Феррера біля мису Бохадор.

Хоча італійська школа здебільшого дотримувалась свого лаконічного стилю, деякі пізніші італійські картографи, такі як брати Піццигані або Баттіста Беккаріо використовували у своїй роботі деякі майорканські підходи і переносили їх певні риси у свої власні карти.

Хоча деякі історики люблять класифікувати італійські карти як «морські», а майорканські — як «географічно-морські», важливо зазначити, що майорканські карти не жертвували важливою морською функцією своїх портоланів. Окрім наявності розважальних ілюстрацій, майорканські карти містили настільки ж деталізовану морську інформацію і були настільки ж корисні для навігації як і італійські.

 

КАРТОГРАФІЯ XIV століття.

 Ангеліно Дульсерт.

Перша відома карта Майорканської картографічної школи була зроблена Ангеліно Дульсертом.

1325-1339 рр. Ангеліно Дульсерт (лат. Angelino Dulcert), можливо, та сама особа, що й Ангеліно Далорто (лат. Angelino de Dalorto) і чиє справжнє ім'я було, ймовірно, Анджеліно де Дульчето або Дульчеті чи навіть Анджелі Дольчет — картограф, імовірно італійського (генуезького) походження, що працював у місті Пальмі на Майорці в першій половині XIV століття. До нашого часу збереглися три карти-портолани Дульсерта Анґеліно.

Підпис на портулані 1325 р. традиційно читали як „Hoc opus fecit Angelinus de Dalorto ano dñi MCCXXV de mense martii composuit hoc“. Пізніше прочитання уточнили як „Angelinus de Dulceto'“ та „ano dñi MCCXXX“, таким чином ім'я автора і рік стали читати не як „Далорте“ і „1325“, а як „Дульсето“ і „1330“, що дозволило вважати Ангеліно Дульсерта і Ангеліно Далорте однією і тією ж самою особою

1. Портолан Середземного та Чорного морів. Датується 1325-1330 рр. Приписується Анґеліно. Легенда: «Hoc opus fecit Agellinus de da lorto ano dni m ccc xxy, de mense martii, camposuit hoc» (має нечітку римську дату, яку було прочитано як MCCCXXII, MCCCXXV та MCCCXXX). Зберігається: Італія, Флоренція, бібліотека Томазо Корзіні.

2. Портолан Середземного та Чорного морів. Дана карта‑портолан не датована. Дослідники портоланів відносять його виготовлення до 1327-1340 рр.: А. Ю. Гордєєв – до 1327 р., H. Winter – 1327–1330 рр., M. Destombes – 1335 р. T. Campbell (Тоні Кемпбелл) – 1339 р., R. Pujades (Рамон Пуядес) – 1340 р. Зберігається: Велика Британія, Лондон, Британська бібліотека, Additional MS 25691.

3. Портолан Середземного та Чорного морів. Датується серпнем 1339 р. Виготовлений на о. Мальорка. Всього 176 топонімів. Легенда: «Hoc opusfecit angelino Dulcert ano MCCCXXXVIIII de mense augusti in ciuitate maioricarum» (Цю роботу було виконано Анґеліно Дульсертом у місяці серпні 1339 року в місті Мальорка). Зберігається: Франція, Париж, Національна бібліотека, відділ карт та планів, GE B 696. [А. Гордєєв. АНАЛІЗ ТОПОНІМІВ РЕГІОНУ ЧОРНОГО МОРЯ НА КАРТАХ-ПОРТОЛАНАХ ДУЛЬСЕРТА АНҐЕЛІНО 1325-1339 pp. 2013].

Всі три портолани Середземного і Чорного морів мають приблизно однакові формати: перший – 1070×660 мм, другий – 1025×540 мм, третій – 1020×750 мм.

На його першому портолані (1325–1330) Середземного та Чорного морів є позначені українські землі (Рутенія, Русь): “RUTENIA” (Рутенія три рази) і “RUTENIAM” (один раз) та “RОSSIA” (Русь – два рази). На карті написи: «Ruthenia sive Gallaciani» – Рутенія або Галичина; «RОСIA sive Rutheniam» – РУСЬ або Рутенія. На цій карті-порталані чи не вперше, в європейській картографії, містяться написи – ГАЛИЧИНА й Рутенія (Русь-Україна).

Анґеліно допустив на карті неточність – замість Львова позначив Семигород (в середині Рутенії-Русі). Але на своїх пізніших картах-портоланах 1327 р. і 1339 р. він це виправив і позначив місто ЛЬВІВ.

Щиро дякую пані Марині Траттнер за допомогу у розчитуванні окремих написів на карті.

Багато в чому портолан 1325 року знаменує собою перехідну точку між генуезькою та майорканською картографічними школами. Здебільшого портолан Далорто дотримується стриманого італійського стилю, переважно орієнтованого на узбережжя, прикладом якого є ранні портолани його попередника-генуезця П'єтро Весконте. Але водночас вже помітний відхід від початкового аскетизму — починають з'являтись зображення деталей на суходолі, такі як мініатюрні міста, гірські хребти та річки. Ця тенденція надалі набуде розквіту у пізнішій майорканській школі. Деякі деталі портолана Далорто 1325 року, такі як забарвлення Червоного моря в червоний колір, зображення Атлаських гір у формі пальми, Альп у вигляді курячої лапи, наявність „пагорбів“ на р. Дунай тощо, з часом стануть характерними ознаками майорканського картографічного стилю.

До картографічних досягнень портолана Далорто належить більш детальне і якісне зображення Північної Європи (зокрема Балтійського моря), ніж зустрічалось раніше серед його попередників.

Карта Далорто також є першою, на якій зображено міфічний острів Бразиль у формі диска на південному заході від Ірландії. Його позначено написом „Insula de montonis siue abresil“.

Портолан намальований на єдиному аркуші пергаменту розміром 107 × 66 см. Цей портолан зберігається в приватній колекції князя Корсіні у Флоренції.

Морська карта де Далорто відображає особливості майоркської картографічної школи та її відмінності, наприклад, від генуезької. Де Далорто, наслідуючи практичний італійський стиль, орієнтований в основному на ретельне промальовування узбережжя, знайомить нас з внутрішньоконтинентальною топонімією. На його морській карті зображено назви держав, міст, річок у середині материків. Таким чином, Делорто можна назвати картографом, завдяки якому згодом з'явилися карти сучасного типу. У Північному та Північно-Західному Причорномор'ї зафіксовано досить розгорнуту політичну картину цих регіонів, яка виводить за межі прибережної географії. Острів Крим позначений як Gazaria (Газарія), де відзначені численні міста та важливі пристані, червоним кольором виділені Caffa (Каффа, сучасна Феодосія) та Sodaya (Содайя або Солдайя – сучасний Судак). Кафа була центром чорноморської работоргівлі [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].

Через Каффу йшла торгівля живим товаром - торгували бранцями, взятих при набігах на руські, польські, литовські та кавказькі землі. На узбережжі на схід від річки Erexe (сучасний Дніпро) – Pidea, далі на захід – у гирлі Дністра вказано червоним кольором Mau[r]o Cast[r]o та місто Vecina на південному березі Нижнього Дунаю. У периметрі Дунаю, Тиси та Дністра (чи Прута), зазначено Burgaria, тобто. Болгарія. Підкреслю, що Burgaria також відзначено і на південь від Нижнього Дунаю, тобто. на території сучасної Болгарії. Така локалізація не випадкова і фіксує політичні реалії свого часу, ясно окреслюючи володіння болгарських правителів [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].

Таким чином, картограф зобразив політичну картину регіону, де позначені території правителів Болгарії на північ від Нижнього Дунаю до Карпат у першій чверті XIV століття. Навіть попри завоювання монголо-татар у Північно-Західному Причорномор'ї в ході західного походу, назва країни зберігала стару назву, принаймні для укладачів морської карти. Вважається, що останнім болгарським царем, який володів землями у Старій Дакії на північ від Дунаю, був Федір Святослав із династії половецьких Тертерів, який помер у 1322 році. Втім, очевидно, що найвпливовіші в т.ч. половецькі роди, серед яких були засновники Угровлашського князівства Басараби, продовжували правити в землях на Півночі від Дунаю і після Федора Святослава, але вже в іншій політичній реальності.

На захід від Дніпра приблизно до Дністра, а також на північ від Regio septem castro (тобто. Семиградія – Трансільванії), позначена Rutenia. Це та сама Червона Русь, що позначалася як Russia Rubra на картах у т.ч. XVI століття та пізніших. Сама Трансільванія позначена на північний схід від стародакійської Бургарії (Burgarii), і як би непропорційно зафіксована з нашого сучасного погляду, значно на північний схід ніж треба було б. Таке спотворення є результатом вельми загального уявлення про простори Скіфії та Сарматії великої Руської рівнини для майорських, генуезьких, венеціанських та інших картографів XIV століття [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].

Точніше зображення цих країн на картах буде здійснено лише в XV–XVI ст. Проте де Далорто у принципі правильно вдалося зобразити становище країн щодо одне одного. Це було можливим не тільки при аналізі mappa mundi та історичних джерел, які, безумовно, вивчали картографи при створенні своїх морських карт та портоланів, а й завдяки відомостям сучасників. Звернімо увагу ще деякі деталі на карті Далорто. На схід від річки Erexe (сучасний Дніпро) відзначено країну Alania на північ від Криму. Далі на північний схід до річки Дон величезний простір відзначено як Cumanya, що межує на північному заході з Rucia - інакше Rutenia - тобто. Русь, сучасна Україна.

Таким чином, стара топонімічна традиція щодо Криму, Північного Причорномор'я була збережена Далорто, хоча вже ціле століття ці території входили до складу Золотої Орди. Ще одна Рутенія – Русь позначена на південь від Новгорода (на карті – Nogorado) – Rutenia sive Rоssia. У нижній течії Дунаю один за одним відзначені міста Vecina, Budin, Drinago. Vecina – імовірно сучасна Ісакча чи Мачин, чи село Нуферу. Budin – сучасний Відін. Drinago - Белград. Над цим містом височить прапор із гербом другого болгарського царства [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].

Перші згадки слова «Галичина». Однією із перших згадок слова «Галичина» є фрагмент візантійської хроніки, в якій князь Роман Мстиславич (галицький князь (1188, 1199–1205) названий «ігемоном Галичини» (грец. Γαλίτζης ἡγεμών) [Nicetae Choniatae Historia / Rec. I. A. van Dieten. Berolini; Novi Eboraci, 1975. P. 522—523]. У грамоті Угорського королівства від 2 травня 1189 року Бела ІІІ (1145—1196) титулується «славетним королем Угорщини, Далмації, Рами та Галіції» (лат. gloriosissimi regis Ungariae, Dalmatiae, Ramaeque et Galaciae) [Головко Олександр. Некороновані і короновані королі Південно-західної Русі // Княжа доба: історія і культура. 2015. — Вип. 9. с. 183—216]. Є певна недовіра щодо згадки 1189 року, тому що в документі зазначено непоширене формулювання поняття Галичина — «Galacia» замість поширеного в ХІІІ ст. «Gallicia» або «Galicia». Документ 1189 року не є офіційним актом угорського королівського двору, а документом однієї з церковних канцелярій. До початку ХІІІ століття схожих формулювань в угорських грамотах не було виявлено [Головко Олександр. Некороновані і короновані королі Південно-західної Русі // Княжа доба: історія і культура. 2015. — Вип. 9. с. 183—216].

На другому портолані (1327 р.) Середземного та Чорного морів є напис “Civit  de Leo” (Місто Львів). Це одне із перших зображень Львова. На інших українських землях більше ніяких міст не позначено, навіть Києва, виняток – густа мережа ойконімів на узбережжі Чорного моря. Це, швидше за все, тому, що друга половина XIII – перша половина XIV ст. – постмонгольсько-золотоординський період спустошення і занепаду цього простору. Київ було вперше звільнено з-під золотоординського панування литовсько‑руськими військами після битви на ріці Ірпінь у 1321 р.

Між написами «Civit de Leo» та «mont de Lusom/rossie» (гори Русі) на карті нанесено лінії румбів і напрям вітру – «Grecho» (Ґреко) – північно‑західний. Лінії румбів відходять також і від Львова.

Значок міста Львова увінчує прапор, де на зеленому полі зображено червоний хрест-якір Св. Климента Римського, який «виростає» з півмісяця, тобто це наш теперішній Тризуб.

Історична довідка. Хрест-якір Св. Климента Римського на прапорі королівського міста Львова.

Хрест-якір — стилізований хрест у вигляді якоря. Один із старих християнських символів, що уособлює Ісуса Христа і надію: «В ньому маємо, неначе якір душі, безпечний та міцний, що входить аж до середини за завісу» (Євр. 6:19). Часто використовується в геральдиці європейських і християнських країн. Також — Климентівський хрест.

Зелений прапор з червоним хрестом-якорем згадується також у творі іспанського подорожника, ченця ордену Францисканців середини XIV ст. «Книга знань про всі королівства...» (Libro del conosçimiento de todos los reynos y tierras y señoríos que son por el mundo, et de las señales et armas que han cada tierra y señorío por sy y de los reyes y señores que los proueen).

У «Книзі знань про всі королівства, землі й володіння, що є у світі, а також герби і знаки кожної землі й володіння, або королів й володарів, що керують ними» згадується Руське королівство. Воно розташоване на схід від Польщі й називається королівством Львівським (Leon). Німці звуть його Люнбреком (Lunbrec). Це королівство має 5 великих міст: Львів (Leon), Київ (China / Chiva), Володимир (Basadino), Турів (Trues) і Сівер (Çever). Королівство межує із Romania (Візантією) та Швабським королівством (Suava / Suana). Львівський король має за прапор зелений стяг із червоним хрестом. На окремих таблицях вказано львівський герб — червоний хрест-якір. Цей самий герб зустрічається в «Каталонському атласі» 1375 року як герб Польщі. Зелені прапори із цим гербом стоять на карті у Львові й Кракові, позначаючи межі Польського королівства [Book of the Knowledge of All the Kingdoms, Lands, and Lordships that are in the World / translated by C. Markham. — London, 1912;  Marino, Nancy F. El libro del conoscimiento de todos los reinos = The book of knowledge of all kingdoms. — Arizona Center for Medieval and Renaissance Studies, 1999].

На думку дослідників Бєлова О. і Шаповалова Г. варіацією хреста-якоря є тризуб, що його карбував на своїх монетах великий князь київський Володимир Святославич. Такої ж думки львів'янин, кандидат історичних наук Ігор Мицько. На його переконання, родовий знак Володимира - не що інше, як стилізоване зображення якоря, символ Папи Римського Климентія, третього понтифіка після апостола Петра, якого вшановує і Східна, і Західна Церкви. На монетах Ярослава Мудрого, сина Володимира Великого зображено тризуб, де чітко видно під хрестиком так зване вушко для протягування каната, а на печатці добре проглядається типовий якір. Трактуючи тризуб як символ християнства, українські дослідники йшли правильним шляхом. Однак вони, на жаль, не зауважили у ньому символу святого Климентія. І, вочевидь, через те, що не звернули достатньої уваги на обставини загибелі святого та його іконографії.

Український дослідник Тарас Дишкант такої ж думки.

Тож, охрестившись у Корсуні, князь Володимир повернувся у Київ не лише із мощами Святого Климента. Саме у Корсуні Володимир, обравши для себе і для своєї держави нову віру, обрав у якості особистого і державного знаку символічне зображення, яке поєднує у собі два священних для християн Корсуня предмети – хрест, на якому розіп’яли Іісуса Христа і якір, яким втопили Климента. Саме цей символ, що уособлював головні християнські чесноти – Віру в Ісуса Христа і Надію на спасіння і розмістив на своїх монетах князь–хреститель Володимир, а пізніше – його сини, князі Святополк та Ярослав [Бєлов О., Шаповалов Г. Чому князь Володимир карбував на монетах символ «хрест-якір»? // Музейний Вісник № 7. Запоріжжя, 2007].

Культ папи Климентія у ті часи був настільки великим, що його навіть разом з Богородицею називали заступником Землі Руської.

Львів та регіон названо «Леон» через подібність назви з іспанським королівством Леон, поглинутим у XIII ст. Кастилією і трансформованим пізніше у Кастилію‑Леон. Щодо кольорів, то у XIX ст., наприклад, всі тодішні п’ять дільниць міста Львова мали власні барви. Червоний і зелений були закріплені за середмістям та Краківським (західним) передмістям відповідно [І. Ровенчак, 2013].

Окреме питання, що означає хрест з півмісяцем? Доктор історичних наук, президент Українського геральдичного товариства Андрій Гречило наводить шість версій походження цього символу. Нам найбільше імпонує та, в якій він трактує символ як різновид проквітлого хреста. Проквітлий (пророслий) хрест, орнаментований рослинами, з’являється в IV ст. Від VIII ст. орнамент стає суворішим, канонічнішим, стриманішим. В Русь‑Україну проквітлий хрест потрапив з Візантії безпосередньо і при посередництві Криму в період після офіційного прийняття християнства. Близьким до проквітлого хреста є також вірменський меморіальний, орнаментований, скульптурний хрест‑хачкар. Вони збереглися в Україні у Криму, Кам’янці‑Подільському, Львові (в останньому, зокрема, з середини XV ст.). Вірмени з’явилися у Львові у другій половині XIII ст. З 1267 р. місто стає їхнім важливим релігійним осередком [І. Ровенчак. 2013].

Портолан Ангеліно Дульсерта, створений на Майорці у 1339 році. Позначений латинським підписом: „ano MCCCXXXVIIII mense Augusto Angelino Dulcert in civitate Maioricarum composuit.

Портолан Дульсерта 1339 року вважається першим портоланом картографічної школи Майорки. Хоча деякі його характерні риси вже були присутні на портолані Далорто 1325 року, портолан йде далі у розвитку внутрішніх ілюстрацій, зокрема, додаються мініатюрні зображення людей.

Портолан намальовано на двох аркушах пергаменту, об'єднаних в одну карту загальним розміром 102 × 75 см (водночас портолан Далорто 1325 року було створено на єдиному аркуші пергаменту). Зберігається в колекції Національної бібліотеки Франції в Парижі.

Карти, зроблені на Майорці, легко впізнати з яскравих ілюстрацій важливих географічних об'єктів та портретів іноземних правителів. Привертає увагу той факт, що картографічна школа Майорки представлена переважно єврейськими майстрами. На морській карті Дулчерта були всі відмінні риси Майоркської картографічної школи. На барвистих малюнках показано топографічні деталі, включаючи річки, озера, гори і т.д. У примітках, написаних латиною, містився опис карти.

На портолані зображені міста півострова Крим, вказаного як Gazaria, і Північне Причорномор'я з прапорами правителів улусу Джучі – Золотої Орди. Це дає наочне уявлення про розміри володінь Золотої Орди у Північному та Північно-Західному Причорномор'ї – їй підвладні території від Поволжя на сході до Нижнього Дунаю на заході. Прапор із джучидською тамгою майорить над містом Vecina, розташованого на південному березі Нижнього Дунаю, а також над Mau[r]o Castro (Мауро Кастро – сучасний Білгород Дністровський (з 1240 р. був під владою Золотої Орди; з 1385 по 1484 рр. входив до складу Молдавського князівства).

Білгород у Північно-Західному Причорномор'ї, як і Кафа у Криму, був регіональним центром работоргівлі. Саме тому румунський історик Б. Кимпіна переконливо показав, що занепад генуезької торгівлі розпочався у XIV ст. і викликаний був ослабленням татар і розпочатим у зв'язку з цим скороченням торгівлі рабами. Також генуезькі купці вели транзитну торгівлю через Львів із Північною Європою. Радянський історик Мохов цитує портулан А. Дулчерто 1339: «...генуезькі купці від Чорного моря ходять до моря Готланда у бік Фландрії до Брюги», і далі повідомляє: «цей шлях він назвав «Львівська дорога», яку ми можемо вважати частиною наявного тоді шляху через Монкастро (Білгород) – Кам'янець – Львів на Фландрію » [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].

У Криму відзначено близько двадцяти міст, головні з яких виділені червоним кольором – Солдайя (сучасний Судак) та Каффа (антична та сучасна Феодосія), над якою розвивається прапор Генуї – червоний хрест на білому полотні. Таким чином, серед головних міст Криму та Північно-Західного Причорномор'я вказано п'ять – Каффа та Солдайя, Підея (Pidea, ймовірно Херсон Скіфський чи Скадовськ), Мауро кастро (сучасний Білгород-Дністровський) – у гирлі Дністра та Vecina (Вечина) на Дунаї. У цьому регіоні панує Золота Орда, що узгоджується з письмовими джерелами, уточнюючи західні рубежі улусу Джучі – вони простягаються до Нижнього Дунаю. Одним із чітко ідентифікованих міст Старої Дакії є відзначений на карті Temesvar. Таким чином картограф зафіксував назву країни – Burgaria, де приблизно в цей період формувалися Угровлаське та Молдавське князівства. Причому в Угровлахії (також Трансальпінія, Валахія, Мунтенія) вони, однак, знаходилися під владою тісно пов'язаних з болгарськими царськими правителями половецьких династій, серед яких, як зазначалося раніше, були Басараби. Назви нових державних утворень – Валахії та Молдови – з'являться на картах лише у XV ст. [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].

Портолан Дульсерта 1339 року є важливим для історії картографії і досліджень атлантичних островів тим, що саме він дає перше відоме зображення одного з Канарських островів — а саме острова Лансароте, Острів позначено як Insula de Lanzarotus Marocelus (Острів Ланзарота Мароцело) і є очевидним посилання на генуезького мореплавця Ланцеротто Малочелло, який здійснив плавання та на позначення державної приналежності острова прикріплює до нього генуезький герб (звичай, якого дотримуватимуться майбутні картографи Майорканської школи).

На портолані також наведено зображення двох островів, розташованих на місці островів Мадейра, що підписані Капрарія і Канарія (легендарні назви „Щасливих островів“, відомих з творів античних авторів, таких як Птолемей та ін.).

На цьому портолані також позначено м.Львів, що є одним з найперших позначень цього міста на картах.

Портолан 1339 прикрашений зображеннями трьох царів: в Азії - Узбек-хан, на Аравійському півострові – Цариця Савська, в Африці – король Малі Муса.

На портолані підписано назви країн: на схід від Львова – Русь (RUTENIA – великими літерами; біля витоків Дніпра) та на захід від нього – Польща (Polonia). Ліворуч напис montes Rossie (гори Русі) і малюнок гір, з яких у бік Чорного моря витікає Дніпро. Нижче “гір Русі” ще кілька дрібних написів Rossia.

На карті зображено Львів (Civita  de Leo(місто Львів) як європейське місто і теж з прапором і хрестом-якорем. Під значком міста напис латинською мовою: «До цього міста прибувають купці із прянощами, які пізніше вирушають через Ґотландське море до Фландрії, здебільшого у Брюґґе». Ґотландське – це колишня назва Балтійського моря».

Києва на цій карті немає. Натомість в українських причорноморських степах на Лівобережжі є країна ALIANIA (Аланія), на Правобережжі – країна BURGARIA, на схід від Аланії – країна Куманія (QVMANIA). Під написами ALIANIA та QVMANIA зображені символи влади Золотої орди (тамга Бату (Батия) з півмісяцем). На краю карти на схід від Причорномор’я, зображений хан Узбек і ті ж символи.

З ІСТОРІЇ. 2006 р. львівський історик Ярослав Книш обґрунтував дату першого позначення Львова на географічних картах – 1339 рік. Цією картою він вважає карту‑портолан Анґеліно Дульсерта Середземного та Чорного морів [Книш, Я. Львів у Галицько‑Волинській державі / Я. Книш // Історія Львова: Редкол. Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. – Л.: Центр Європи, 2006. – Т. 1.– С. 53‑60+к.].  Карту‑портолан А. Дульсерта, точніше її фрагмент, опубліковано в Україні двічі: у 2006 р. Ярослав Книш помістив її в «Історії Львова» (1‑й том), а вдруге у 2012 р. проф. Олег Шаблій у Комплесному атласі Львова [І. Ровенчак. 2013].

Проаналізувавши низку матеріалів, в основному картографічних, професор Іван Ровенчак (ЛНУ) прийшов до висновку, що Львів уперше позначено на географічній карті вже згадуваного нами Анґеліно Дульсерта в 1335 р., тобто на іншому, на чотири роки давнішому, портолані.

Авторитетний дослідник цієї школи M. Destombes у 1952 р. в спеціальній праці «Cartes Catalanes du XIV siecle» вказав для другого портолана А. Дульсерта дату випуску 1335 рік. Отже, на нашу думку, місто Львів уперше позначено на карті-портолані Середземного та Чорного морів Анґеліно Дульсерта 1335 р.[І. Ровенчак. 2013].

Навіть у цій ранній роботі були присутні всі відмінні риси Майорканської картографічної школи. Дульсерт включив до своєї карти якісні кольорові зображення, на яких були показані всі топографічні деталі, включаючи річки, озера, гори тощо. Нотатки, написані латиною, доповнювали опис карти.

Історична довідка.  

Створюючи Російську імперію, московська еліта розуміла, що без великого минулого неможливо створити велику націю. Потрібно було прикрасити минуле, можливо навіть привласнити чуже. Для цього московськими царями, починаючи з Івана Грозного, було поставлено завдання привласнити історію Київської Русі і створити офіційну міфологію Російської імперії. Найбільше в цьому напрямі зроблено царицею Катериною ІІ, яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Указом від 4 грудня 1783 року Катерина ІІ створила комісію в складі 10 видних істориків для «складання записок про стародавню історію, переважно Росії» під керівництвом самої Катерини ІІ і графа Шувалова. Діяльність комісії була засекречена і тривала 10 років. В 1792 році «материнська історія» побачила світ. В процесі роботи комісії були зібрані і переписані всі давні літописи, а оригінали — знищені. 

У землі Моксель ханом Батиєм в 1237–1238 роках було проведено перший облік кількості людей.

Другий перепис населення в імперії Чингісидів відбувався протягом 1254–1259 років. Він відбувався поетапно: від однієї підкореної землі до іншої. 

Третій перепис 1272 року проведений ханом Золотої Орди Менгу–Тимуром. Хан був колосальною особистістю не тільки в історії Орди, а й в історії її Московського улусу. Тому що особисто Менгу–Тимур створив і саму Москву, і Московське удільне князівство.  

Після смерті хана Батия в 1255 році та його старшого сина Сартака, отруєного на початку 1257 року, за велінням великого Менгу–хана правителем Золотої Орди став хан Берке — брат Батия. Берке став противником Батия тільки з осені 1254 року, коли той зазіхнув на його добробут, переселивши з родючих західних земель Каспію на напівпустельні північно–східні землі за рікою Урал. 

Коли воцарився внук хана Батия — Менгу–Тимур, він негайно відновив порядки свого діда. У 1269–1271 роках відбувся похід хана Менгу-Тимура на Константинополь. Хан Менгу-Тимур особисто не брав участі у поході. І це вкотре свідчить не про підкорення країни чи завоювання її земель, а про звичайне залякування. Війська Менгу–Тимура підійшли під мури Константинополя, але штурмувати місто не стали. Як свідчать арабські історики, справу владнали шляхом звичайних переговорів.Очевидним результатом воєнного походу на Константинополь стала повна залежність ростово–суздальського православ’я від ханської влади. Ви не знайдете в Московії з 1280 до 1461 року жодного митрополита, який зайняв би кафедру без ханського ярлика.

Розкол в Монгольській імперії посилився після перенесення столиці з Каракорума на територію Китаю (спочатку, в 1260 році, в Кайпін, а в 1264 році — у Ханбалик, сучасний Пекін). Правив Хубілай у Китаї до 1295 року. В 1368 році династія Хубілая перервалася через скинення з трону Токай–Тимура, останнього з його спадкоємців. Усі тюркські племена, які перекочували разом із ханами на територію Китаю, були асимільовані китайцями і зникли з історичної арени. 

Олександр Невський. За офіційною версією Олександр Невський народився 1220‒1221 року. Однак, швидше за все, це відбулося у  період з 1228 по 1232 роки, тому що з 1238 по 1252 роки Олександр був взятий Батиєм у аманати (заручники) і виховувався при  дворі хана до повноліття, яке за законами монголо-татар наступало в 16 років. Про це є свідчення посланця Папського престолу Іоанна де Плано Карпіні, який на власні очі бачив Олександра в ставці Батия у Каракарумі, перебуваючи там із 1246 по 1247 рік. Виходячи з цього, Князь Олександр через малолітство не міг брати участь у битві на Чудському озері 5 квітня 1242 року. До речі, масштаби цієї «доленосної битви» також значно перебільшені. Іпатіївський літопис зовсім не підтверджує її «буття». За даними тевтонського Ордену, Чудська сутичка таки відбулася, але втрати становили 20 лицарів убитими і 6 полоненими. Ще менш невиразною була перша «перемога» Олександра проти шведів на  річці Нева 15 липня 1240 року. У цій сутичці з обох сторін брало участь не більше  ніж 300 осіб. Так  описується ця подія: «Бій припинився з настанням темряви. Шведи мали можливість поховати загиблих. Під покровом ночі залишки ворожого війська сіли на кораблі й відплили геть. Втрати з російської сторони – 20 осіб».

Навіть московські академіки Б. Д. Греков і А. Ю. Якубовський змушені були визнати цю істину. Становлення Олександра Невського як людини відбувалося під особистим впливом хана Батия та його оточення. Тут, у сім’ї Батия, він одружився, тому що до 1252 року йому виповнилося 20 або 22 роки. Не викликає сумніву, що дружину для «свого названого сина» Олександра вибирав особисто Батий. І, швидше за все, вона належала до роду Чингісидів. Бо таких благ і привілеїв, які мав Олександр Невський та його сини, в імперії не мав ніхто, крім князів–огланів, принців по крові. Навіть якщо б перший син народився у двадцятилітнього Олександра, то в 1257 році йому б виповнилося не більше 5–7 років. Про яке княжіння в Новгороді в 1257–1259 роках синів Олександра може йти мова? Цілковитий абсурд! 

  Замість того, щоб захищати своїх православних громадян, він у 1257 році допомагав татаро-монголам проводити подушний перепис поселень і населення у володимирсько-суздальської землі, а також Новгорода та Пскова з метою їх жорсткого обкладення податками, а саме: здійснював військове прикриття татарських чисельників. Тих новгородців та псковців, що відмовлялися брати участь у переписі, жорстоко катував, відрізаючи носи та язики. Навіть свого старшого сина Василя, який відмовився скоритися зрадникові-батьку, віддав на поталу ханові, аби задобрити своїх панів.

Новгород був поданий Олександром Невським Золотій Орді «на тарілочці». Привівши туди війська взимку з 1257 на 1258 рік, Олександр лише в 1259 році зумів забезпечити подушний перепис новгородців. Мешканці погодилися на перепис тільки перед загрозою татарського вторгнення. Послухаймо історика: «У 1259 році новгородці, остерігаючись татарського вторгнення, все ж погодилися на ординський перепис». Як сказано в літописі, підкоряючи з татарами Новгород і Псков, Олександр, так званий Невський, використовував варварські прийоми: «оному носа урізаша, а іному очі виімаша» (Журнал «Родина», Москва. 1993).

Рід Олександра Невського у Золотій Орді належав до «привілейованих» родів, бо князів умертвляли без грубого застосування сили. Таким чином померли хани: Хубілай, Гуюк, Сартак і десятки інших. Так померли Ярослав Всеволодович (1246 рік), Олександр Невський (1263 рік), Ярослав Ярославович (1272 рік), Василь Ярославович (1276 рік).

Москви як населеного пункту не існувало до приходу хана Батия. Професор Казанського університету Д. А. Корсаков чітко вказав, що «Суздальське князівство наприкінці XIII ст. виділяє з себе три уділи: Городецький, Нижегородський і Московський». А ще раніше, в 1212 році, «незадовго до своєї смерті Всеволод «розда волості дітям своїм». Старшому, Костянтину, дав Ростов; другому, Юрію — Володимир; третьому, Ярославу — Переяславль; четвертому, Володимиру — Юр’їв. Менших двох синів, Святослава та Іоана, доручив він Юрієві…». Москви, як ми бачимо, в 1212 році не існувало. Її не названо. Москву заснували в 1272 р., а Московське князівство виникло  в 1277 році.

Брехня про Московського князя Михайла Хоробрита, який начебто сидів на московському столі і захищав її під час навали військ хана Батия, спростована церковною історичною літературою.

За літописами Данило (1261—1303; син Олександра Невського й Олександри Полоцької, у 16 років став першим князем Москви та Московського князівства після того як отримав ярлик від Менгу Тимура на княжіння) мав чотирьох синів: Юрія, Олександра, Бориса й Афанасія. З часом до цієї четвірки братів додали так званого Івана Калиту — передостаннього сина Данила.

Але що цікаво: «Жоден літописець не відзначив народження Івана — четвертого сина в родині московського князя Данила» [Журнал «Родина», Москва, № 10, с. 7]. Ще раз зафіксуймо собі на пам’ять: жоден російський літописний звід не зафіксував народження у Московського князя Данила сина на ім’я Іван! Такої особи не знають усі російські літописи до самої смерті князя Данила. 

Отже, ні Лаврентіївський, ні Іпатіївський, доведений до 1292 року, ні тим більше Радзивилівський літописи не знали про існування так званого Івана Калити.  Доведений до 1419 року Троїцький літопис під 1313 роком зазначає: «В літо 6821. Сяде на царстві Озбяк в Орді». І лише під 1322 роком Іван Калита вперше згадується в основному літописному зводі. 

У 1692 році в Московії Андрій Іванович Лизлов закінчив роботу над першою всеохопною історією московитів під назвою «Скіфська історія». У XVII столітті ще не існувало «загальноросійських літописних зводів», бо вони були «знайдені» тільки в катерининські часи. Хоча, щоб бути точними, зазначимо, що так званий Радзивіловський (Кенігсберзький) список Петро І «знайшов» або «скопіював» 1716 року. Звичайно, Андрій Іванович Лизлов не мав ані найменших відомостей про «загальноросійські літописні зводи». У жодному місці «Скіфської історії», написаної 1692 року, він не зробив посилання ні на один літописний звід.

 Не менш цікаво те, що А. І. Лизлов у своїй «Скіфській історії» жодним словом не згадав про московського князя Івана Калиту. Він не знав про існування цього князя. Хоча золотоординських ханів знав навіть тих, які сиділи на царстві в часи розбрату: «Кулпу, Наруса, Хидиря, Мамая» та ін. 

Князь, званий у російській історії «Іван Калита», походить із роду Чингісхана. Він — звичайний царевич-оглан. Зрозуміло, в дитячі та юнацькі роки царевич мав тюркське ім’я — Кулі. І під цим іменем аж до смерті був відомий у Золотій Орді, навіть після того, як його охрестили Іваном. У Золотій Орді, в мусульманському середовищі, він навічно залишився Кулханом (російська інтерпретація слова — Кулпа або Калта), а в Московському улусі став іменуватися «князем Іваном».

Свідчення щирого російського патріота Сергія Маркова. «До речі, що таке Калта, від якої отримав своє прізвисько московський князь? Це зовсім не грошовий мішок і не гаман, як розповідають старі казки. Калта — це щось на зразок портупеї, пояса, прикрашеного сріблом, до якого міцно прикріплювалася напівкругла торбинка — для кресала, кременю і трута, дорожня фляга і ніж. Калта ще за моєї пам’яті була у кожного степового казаха.  Князь Іван Данилович так міцно зв’язав себе з монголо-тюркським світом, що й прізвисько своє отримав саме там» [Сергей Марков. Земной круг. 1976, с. 586].

УЗБЕК – хан Золотої Орди (1313–1341 рр.), союзник русинів (українців), громив разом з українцями поляків. На часи правління хана Узбека припав період загибелі короля Русі Юрія І Львовича, його синів князів Андрія II і Лева ІІ — останніх спадкоємців по чоловічій лінії князя Романа II Великого, правління Юрія ІІ Болеслава. Цим вирішив скористатись король Польщі Казимир III, загрожуючи князівству. Для протидії цій загрозі Юрій ІІ Болеслав спробував повернути Люблінську землю і на прохання князя хан Узбек надав 1337 року військо для походу. Після нападу на Львів 1340 року Казимира ІІІ на прохання голови боярської ради Дмитра Детька надав 40-тисячне військо для походу на Польщу, що змусило Казимира ІІІ замиритись і тимчасово відмовитись від претензій на Королівство Русі. Лише смерть хана Узбека і наступний тривалий період міжусобиць в Золотій Орді дозволив Казимиру ІІІ отримати у ханів ярлик на правління, за що він сплатив за рік наперед данину і зобов'язався сплачувати її надалі, що номінально робило його васалом ханів.

1312 року хан Узбек прийняв іслам за офіційну релігію тюркських племен (народів), що входили до складу Золотої Орди, однак повністю зберіг православну християнську релігію в північних улусах (Московії) своєї держави. Таким чином, від 1312 року Золота Орда стала державою з двома офіційними релігіями. І цілком очевидно, що хан Узбек, особисто контролюючи іслам, подбав, щоб і друга релігія опинилася в його руках.  Маючи офіційний привід (зраду князя Юрія; Юрій (Георгій) Данилович, 1281—1325, московський князь (1303—1325), Великий князь Володимирський (1318— 1322), князь новгородський (1322—1325), син князя московського Данила Олександровича), він посадив у Москву спадкоємця роду Чингісхана — Кулхана, скориставшись тим, що на 1319 рік Кулхан був християнином, а з 1328 року – Великим Московським князем, – у російській історичній літературі названий Калитою. Хан Узбек же, прийнявши іслам, – знищує майже всіх князів Рюриковичів, як можливих нащадків та спадкоємців княжого трону. Протягом 1319-1328 рр. проходить зміна династії Рюриковичів на нову династію Чингізидів в Московському улусі Золотої Орди.

Після втечі в 1319 році з ханською казною Юрія Даниловича (Московського) хан Узбек поставив під підозру усю владну верхівку північних улусів Орди. У зв’язку з цим у Московський улус було відправлено його брата Кулхана разом з Ахмилом, щоб навести лад і покарати винних. Під їх праведний суд потрапили брати втікача Олександр, Борис та Афанасій. Не міг один із братів бути винятком. Після вчинення слідства і суду Кулхан залишився намісником у Московському бунтівному улусі. А оскільки Узбек цілком довіряв своєму братові, то звелів митрополитові Петру перенести свою кафедру під нагляд Кулхана.

Не будемо забувати і про те, що змусили Узбека вжити рішучих заходів і зовнішні події, які відбувалися на кордонах Золотої Орди в 1319–1320 роках. Саме тоді литовський князь Гедимін «року 1320–го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним із Руським, що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима та інших, вигнали з Малоросії Татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські». 

Очевидно, хан Узбек не одразу погодився з втратою Галичини, Волині, Київщини та Чернігівщини. «Історія Русів» засвідчила три жорстокі битви, які відбулися між військами Гедиміна та Узбека. У тих битвах навіть загинули принци Чингісової крові, що свідчить про їхню жорстокість та безкомпромісність. І, мабуть. Золота Орда поступилася лише тому, що не змогла сконцентрувати всі свої збройні сили на північно–західному напрямку. Гедимін завдав удару в 1319-1320 роках, коли всі війська хана Узбека перебували на Кавказі. Оголити той фронт Узбек не міг ні в 1320-у, ні в наступні роки. Бо в такому разі він підставляв під удар ворогів головні життєві центри Золотої Орди, сконцентровані на Нижньому Поволжі і Нижньому Подонні. Він навіть змушений був столицю повернути в пониззя Волги, щоб тримати під наглядом кордон на Кавказі. 

З 1598 р. в Московії перервалася династія роду Чингізхана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулхана). 270 років Москвою правили чисті Чингізиди. Нова династія Романових (Кобилиних) у 1613 р. зобов’язалася свято зберігати давні традиції і принесла клятву на вірність династії Чингізидів.

З усього викладеного вище виходить, що Московія є прямою спадкоємицею Золотої Орди держави Чингізидів, – татаро-монголи були практично батьками-засновниками московської державності.

Використано матеріали: В. Білінський. Країна Моксель або Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах.

Авраам Крескес.

Авраам Крескес (справжнє ім'я Крескес (син) Авраама, кат. Cresques Abraham [ˈkɾeskəs əβɾəˈam]; 1325–1387) — єврейський картограф та виробник навігаційного обладнання з міста Пальма на о.Майорка, що на той час входив до складу Корони Арагону. Вважається найвидатнішим представником Майорканської картографічної школи. Разом зі своїм сином Ієгудою Крескесом створив у 1375 р. знаменитий Каталонський атлас.

Авраам Крескес, також відомий як, єврей Крескес, був призначений майстром карт і компасів Хуаном І, королем Арагону. Гроші, які він отримав за своє призначення, були використані на будівництво лазень для євреїв у Пальмі. У 1374 і 1375 роках Авраам та його син Ієгуда працювали за особливим замовленням. Хуан I Арагонський порадив владі, що йому потрібно отримати карту, на якій буде зображена Гібралтарська протока, узбережжя Атлантичного океану та сам океан. Карта, яку вони зробили, отримала назву Каталонський Атлас, і це найважливіша каталонська карта середньовічного періоду. За виконану роботу Крескесу і Ієгуді повинні були заплатити 150 арагонських золотих флоринів і 60 майорканських фунтів, відповідно, як було зазначено в документах самого принца і його батька, датованих 14-м століттям Педро IV, короля Арагонського. Принц Хуан мав намір подарувати карту своєму кузену (який пізніше став Карлом VI, королем Франції).

У цьому ж 1375 р. Крескес та Ієгуда у себе вдома, в єврейському кварталі Пальма-де-Майорка, зобразили на чотирьох аркушах пергаменту карту світу і ще на двох супровідні описи, які разом становили Каталонський атлас. Каталонський атлас призначався в дарунок Карлу VI французькому, хоча саме цей король вигнав усіх євреїв з Франції в 1394 році.

Атлас спочатку складався з шести аркушів пергаменту, які згодом були розрізані навпіл і натягнуті на дерев'яні щити. У першому та другому аркушах трактуються питання космографії, астрономії та астрології (зокрема, наголошується сферична форма Землі). Також наведено практичні поради мореплавцям. Чотири останніх аркуші атласу є розгорнутою картою-портуланом з включенням інформації про заморські країни по Марко Поло та Джону Мандевілю. Північ за арабською традицією — знизу. Належність міст позначена прапорами.

Перші два листки, що утворюють східну частину Каталонського Атласу, ілюструють численні релігійні посилання, а також синтез середньовічних mappa mundi (Єрусалим, розташований недалеко від центру) та подорожньої літератури того часу, зокрема Книги Марко Поло «Дива і подорожі» та «Подорож сера Джона Мандевіля». Можна визначити багато міст Індії та Китаю. Пояснювальні тексти повідомляють про звичаї, описані Марко Поло. Крескеси, які знали арабську мову, також користувалися розповідями подорожей марокканського дослідника Ібн Баттути. Мекка має блакитний купол і демонструє мусульманську молитву. Тексти поруч із зображенням мусульманських територій прикрашались куполами, Єрусалим був оточений ілюстраціями до оповідань Старого та Нового Завітів, таких як Едемський сад, розп'яття, Ноїв ковчег та інші. Зображення каравану ілюструє подорожній звіт Марко Поло.

Ілюстрація в Каталонському атласі супроводжується загадковим коментарем: «Каспійські гори, в яких Александр [Македонський] побачив дерева такі високі, що вершини їхні торкались хмар. Тут би він і загинув, якби Сатана не явив свій задум. І, за його задумом, він замкнув тут тартарів Ґоґа і Маґоґа і для них зробив два ідоли з металу, що і зазначено… Замкнув він також різні племена, які без коливання їли будь-яке сире м'ясо. З ними прийде Антихрист, і їхнім кінцем буде вогонь, який впаде з неба і знищить їх»  [Gorshenina,  2014].

В їхньому Каталонському атласі поміщена мапа “Panel 4 – Eastern Europe” (Східна Європа), що має червоно-синій напис “ROSSIA” (на правому березі Дніпра). Ліворуч зображені гори, підписані: “munt lussom de rossia”.

На карті зображено Львів (civitat de Leo), Київ (Chiva). Значок міста Львова увінчує прапор, де на зеленому полі зображено червоний хрест-якір Св. Климента Римського, який «виростає» з півмісяця, тобто це наш теперішній Тризуб.

В українських причорноморських степах, на Лівобережжі – країна “CCUMANIA”, на Правобережжі – країна “BURGARIA”,  на схід від Куманії (CCUMANIA) – країна “ALIANIA” (Аланія).

«Центральноазіатські» топоніми вперше запозичені у Марко Поло, а також в Одоріко Порденоне і Джона Мандевіля. Цей атлас досить точно передавав загальну політичну ситуацію того часу, попри приблизність міст, річок і т. д. У ньому зберігалися і фантастичні елементи: гіганти на півночі; пігмеї на півдні — між Катаєм і Індією; королівство амазонок, Ґоґ і Маґоґ тощо.

Історична довідка.

У XIII—XIV століттях термін «Тартарія» поширюється в текстах, стає основним для опису просторів Центральної Азії й узагальненого позначення Монгольської імперії, хоча використовуються і різноманітні відповідники (азійська Сарматія, країна Ґоґа і Маґоґа, Степ тощо). Як зазначає С. Горшеніна, низка змін в етнонімі Mongghol або Mongghal в європейських мовах в кінцевому рахунку призводить до ототожнення монголів (тартарів) з нащадками Ґоґа і Маґоґа; у Матвія Паризького тартари належать до народів, замкненим Александром Македонським в горах за Каспійським морем до кінця світу. Згідно Матвію, з настанням кінця світу тартари звільняться, «аби скоїти велику бійню»; вони поширяться з півночі чотирма частинами світу, сповіщаючи прихід Антихриста. У Джона Мандевіля тартари вийдуть слідом за невідомим звіром через отвір в горах, зроблений лисицею [Gorshenina  Svetlana. L'invention de l'Asie centrale: histoire du concept de la Tartarie à l'Eurasie. — Droz, 2014. — 702 p. ].

Факт спорідненості з Ґоґом і Маґоґом «підтвердив», наприклад, домініканський місіонер Рікольдо да Монтекроче, наприкінці XIII століття відвідавши взятий монголами Багдад. Згідно його міркуванню, самоназва тартарів — Mogoli — є лише перекручуванням Magogoli, тому тартари — нащадки Ґоґа і Маґоґа. Хранителем «проклятих народів» був пресвітер Йоан. У версії «Романа про Александра» 1236 року замкнені мітичні царі (двадцять два чи двадцять чотири царі) Ґоґа і Маґоґа є царями тартарів (монголів): популярність міту про Александра Македонського зв'язала його з Монгольської імперією. Змішання траплялося не тільки в текстах, але і в іконографії — французька мініатюра початку XV століття (ілюстрація «Книги чудес світу» Марко Поло), що описує битву хана Хубілая в Бірмі, явно відтворювала побудову сучасної їй мініатюри про битву між Александром і Пором. На географічних картах паралель між Тартарією і Ґоґом і Маґоґом з'являється пізніше, хоча Матвій Паризький ще 1253 року на своїй карті Святої землі вказав, що тартари прийшли з околиць Ґоґа і Маґоґа (північний схід) [Gorshenina  Svetlana. L'invention de l'Asie centrale: histoire du concept de la Tartarie à l'Eurasie. — Droz, 2014. — 702 p. ].

Окрім Ґоґа і Маґоґа, тартарів пов'язували з також замкненими Александром Македонським десятьма втраченими колінами Ізраїлю (легенда сходить до Раннього Середньовіччя), ісмаїлітами і мідіянітянами зі Старого Завіту (останні два зіставлення є у Юліана); біблійні асоціації та відсилання до Александра кілька врівноважували негативні уявлення про тартарів. Марко Поло в одному з оповідань стверджував, що бачив переможених Александром тартарів (сюжет, найімовірніше, було узято з «Романа про Александра»). Загальним місцем було ототожнення монголів і євреїв, що виникло ще IX століття і поширилося за часів монгольських завоювань. Монголи виявлялися нащадками єврейських племен, вигнаних в Мідію ассирійським царем: як наслідок в XIII столітті Мідію і Персію не відрізняли від Тартарії; Рікольдо да Монтекроче задавався питанням про зв'язок між євреями і тартарами. Сліди цих чудернацьких етимологій і уявних зв'язків простежуються аж до XVIII століття. Іншим поширеним порівнянням був «зв'язок» між тартарами і скіфами (опосередковане через Ґоґа і Маґоґа, з якими скіфів пов'язували ще давньоримські історики). Ланцюжок асоціацій включав Ґоґа і Маґоґа, скіфів, тартарів, турків чи слов'ян, яких часто змішували з сарацинами. Так, для Роджера Бекона тартари були схожі на євреїв, скіфів і Ґоґа і Маґоґа. У протиставленні кочівників-тартарів осілим народам втілилася антична дихотомія між цивілізацією і варварством, ойкуменою і зовнішнім світом, доповнена розмежуванням християн і невірних. Дихотомія мала місце, наприклад, в описах Рубрука, Плано Карпіні, Матвія Паризького. Разом з тим, суперечливість конотацій, поєднання позитивних (уявне царство пресвітера Йоана або передбачувана релігійна терпимість монголів) і негативних (образ пекла) елементів в період конструювання Тартарії було вписано в політичний контекст того часу: страх перед монголами поєднувався з надією на їхню допомогу в боротьбі проти мусульман. Остання обставина підкріплювалася обставиною військової кампанії монголів на Близькому Сході; Рубрук повідомляв щодо їхніх протимусульманських планів [Gorshenina  Svetlana. L'invention de l'Asie centrale: histoire du concept de la Tartarie à l'Eurasie. — Droz, 2014. — 702 p. ].

Крім Каталанського атласу 1375 р., Аврааму Крескесу або його майстерні приписують також ще п'ять інших збережених дотепер карт. Як і Каталанський атлас, інші п'ять карт (чотири портулана і фрагмент mappa mundi) не підписані і не датовані, дату їх створення визначають десь між 1375 і 1400.

«Каталанський атлас», 1375 р., 6 листів пергаменту, карта від Атлантичного океану до Китаю, зберігається в Національній бібліотеці Франції в Парижі.

«Венеційська карта», 1375—1400 рр., Портулан (без Північної Європи), зберігається (It.IV, 1912) в Бібліотеці Марчіано, Венеція, Італія.

«Флорентійська карта», 1375—1400 рр., Портулан (тільки захід Середземномор'я), зберігається (Port.22) в Національній центральній бібліотеці, Флоренція Італія.

«Неаполітанська карта», 1375—1400 рр., Портулан, зберігається (ms.XII.D102) в Національній Бібліотеці Віктора-Еммануїла III в Неаполі, Італія.

«Стамбульська карта», 1375—1400 рр., Фрагмент mappa mundi, зберігається (1828) в Топкапи в Стамбулі, Туреччина.

«Паризька карта», 1400, Портулан, зберігається (AA751) в Національній бібліотеці Франції в Парижі.

Ієгуда Крескес.

Ієгуда Крескес продовжував традиції свого батька. Він був змушений прийняти християнство в 1391 р. і нове ім'ям –  Якобус Рібес. Його називали «lo Jueu buscoler» (єврей-картограф), або «el jueu de les bruixoles» (єврей-майстер компасів). Ієгуді було наказано переїхати до Барселони, де він продовжив свою роботу придворним картографом. Пізніше його запросив до Португалії Енріке Мореплавець, але й там він виготовляв свої карти за майорканською традицією, тому його називали «Местре Яком де Мальорка». На зорі епохи великих географічних відкриттів він став першим керівником знаменитої морської обсерваторії принца Енріке Мореплавця на мисі Сагреш.

Оскільки більшість членів майорканської школи (за винятком Солера) були за походженням євреями, школа зазнала серйозних переслідувань і врешті-решт припинила існування внаслідок вигнання євреїв з Іспанії, впровадженням інквізиції і примусового охрещення наприкінці XV ст.

Іншим відомим майорканським єврейським картографом був Хайм ібн Ріш. Він був змушений прийняти християнство і взяв ім'я Хуан де Валсеча. Ймовірно, він був батьком Габріеля де Валсеки, автора ще однієї відомої карти світу (mappa mundi), якe пізніше використовував Америго Веспуччі. Габріель також склав дуже точні карти Чорного та Середземного морів . Ще одним єврейським картографом був Месія де Вільдестес. Видатна карта Вільдестеса, датована 1413 роком, зберігається в Національній бібліотеці Франції в Парижі.

Гульєм Солер.

Гульєм Солер (кат. Guillem Soler), каталонський середньовічний картограф зі знаменитої Майорканської картографічної школи, автор декількох відомих морських карт-портоланів. Щодо обставин життя Гульєма Солера збереглось вкрай мало інформації. Документи підтверджують його перебування на Майорці в 1368 р. і те, що він помер до 1402 року. Певний час історики вважали, що він за походженням італієць «Гульєльмо Солері» (Guglielmo Soleri), який працював на Майорці, але пізніше була висунута версія про його каталонське походження, оскільки документи Майорки ідентифікують його як «Гільєрмі Солері» (Guillermi Solerii), громадянина Майорки, майстра-виробника приладів і картографа (bruixoler).

Гульєм Солер був одним з небагатьох представників майорканської картографічної школи не юдейського походження. Вважається, що коли король Арагона Хуан І, у своєму листі від 1387 року, написаному незабаром після смерті великого майорканського картографа Авраама Крескеса, згадує «християнського майстра» «подібної майстерності», що здатен закінчити одну з незавершених карт Крескеса, він має на увазі саме Гульєма Солера.

Гульєм Солер є автором двох важливих карт-портоланів:

·        портолан приблизно 1380 р., розміром 1020×650 мм, без дати, але підписаний «Guillmus Soleri civis maioricaru me fecit». Цей портолан зберігається (Res. Ge. B. 1131) в Національній бібліотеці Франції в Парижі, Франція. На північ від Чорного моря й Аланії, на Поліссі – напис “Rossia”(Русь). Територія Русі від Полонії (Польщі) до р. Дон. Південне узбережжя Криму належить генуезцям (на карті прапор Генуї), причорноморські та приазовські степи належать Золотій Орді (на карті - прапор й герб Золотої Орди).

В період складання карти на українських (руських) землях йшла війна за спадщину Королівства Русі, також відома як війна за галицько-волинську спадщину та Довга війна (збройний конфлікт який тривав з 1340 до 1392 року). Розпочалась після смерті Короля Русі Юрія ІІ Болеслава у 1340 році. Закінчилася 1385 року підписанням Кревської унії, яка об'єднала литовську та польську держави під владою єдиного монарха, Владислава ІІ Ягайла. Остаточно питання спірних територій вирішилося лише в 1392 році, коли підписали Острівську угоду, а волинський князь Федір Любартович утратив свій уділ.

У результаті майже 50-річних династичних воєн землі Королівства Русі виявилося поділеним між його сусідами — Королівством Польським і Великим князівством Литовським. Перше здобуло собі усю Галичину та частину волинських земель з містами Белзом і Холмом, а друге — більшу частину Волині з Володимиром і Луцьком. Цей поділ зберігався до підписання Люблінської унії у 1569 році.

Королівство Русі припинило існування як єдиний політичний організм ще у 1340, після смерті останнього Романовича, проте державні утворення на його території існували ще протягом певного часу. У 1434 р. особливий устрій Галицької землі, яка була персональним Руським доменом короля Польщі було скасовано. На її території створено Руське воєводство польської корони. Волинська земля остаточно увійшла в склад Литовсько-Руської держави лише у 1452 р., після смерті Великого князя Руського та останнього Волинського удільного князя — Свидригайла. Але особливий статус Волині зберігався аж до 1566 р., коли на її території утворено Волинське воєводство.

·        портолан 1385 р., датований і підписаний «Gujllmo soleij ciujs Maoicaru me fecit Año A nt, dñj Mccclxx.v», знаходиться (CN.3) в Державному архіві Флоренції (Archivio di Stato di Firenze), у Флоренції, Італія.

Обидва є «нормальними» порталанами, що охоплюють звичайний для портоланів того часу ареал (Середземне, Чорне море, узбережжя Атлантики до Фландрії), але містять між собою деякі стилістичні відмінності. Другий портолан (1385 р.) вважається цілком типовим для майорканської школи, що характеризується географічними зображеннями з великою кількістю ілюстрацій та увагою до деталей на суходільних ділянках (такі як річки, гірські хребти, геральдичні щити тощо). Портолан 1380 року більше нагадує італійську картографічну школу — тобто, більш орієнтований на море, майже позбавлений ілюстрацій і з дуже малою кількістю суходільної інформації.

Антиєврейські переслідування поклали кінець знаменитій школі картографії на Майорці.

КАРТОГРАФІЯ XV століття.

Бертран Хайме (Жауме), каталонський картограф.

1482 р. Портолан Середземного моря та Чорне море. Через нього можна простежити становлення Кримського юрту як самостійної держави та вихід його з-під влади Золотої Орди. На морській карті 1482 р. Хайме Бертрана над Кримом на правому березі Волги поблизу столиці Золотої Орди Сараю сидить на подушках правитель Золотої Орди з кривим мечем і круглим щитом з тамгою, поруч із підписом «Хан Тартарії». На сході є зображення імператора набагато більшого розміру зі скіпетром і державою, що називається «La Gran chan Amperator de Tartaria», який недвозначно поглядає на Захід, на правителя Русі (Rey de Rossia), який, своєю чергою, дивиться на свого східного опонента.

Яке саме державне утворення на карті 1482 р. вважається «Руссю» — визначити важко. Імовірно, що Московія, адже капелюх «короля Русі» (тюрбан) ідентичний капелюху царя Тартарії, що вказує на політичний зв’язок із Золотою Ордою або «цивілізаційний» зі Сходом взагалі. Великого князівства Литовського, Жемайтійського і Руського або Руського воєводства Польського королівства з центром у Львові це не могло стосуватися. Після виходу Великого Московського князівства з-під безпосередньої влади Орди 1480 р. воно з деяким запізненням потрапляє на портолани як королівство (суверенна держава). 

Зверніть увагу, що всі найважливіші об’єкти на карті мають двомовні підписи, як латинською, так і турецькою. Цей факт свідчить про те, що портолан використовували також османи  – лоцмани чи географи. Прапор із хрестом святого Георгія, й  досі майорить над Кафою, хоча османи захопили півострів за 7 років до створення карти. Але найдивовижніше те, що ми чи не вперше бачимо на цій карті топонім «Крим»! Напис позначає півострів червоним чорнилом, щоб привернути увагу глядача. У письмових джерелах східного походження топонім «Крим» зустрічається ще в XIII ст. До появи цієї карти, а часто й пізніше, західні картографи позначали півострів і частину Північного Причорномор’я назвою «Газарія», що походить від етнотопонімів «Гацар» (Хазарія) [Фоменко, 2011], Таврика тощо.

ІТАЛІЙСЬКА КАРТОГРАФІЧНА ШКОЛА

 Італійські школи. Еволюція картографічного мистецтва в Італії тісно пов’язана з розвитком торгівельних комунікацій і ринків у Середземноморському регіоні. Картографія в Італії розвивалась у великих регіональних центрах, таких як Генуя, Піза, Венеція, Рим, Анкона, Неапіль, Флоренція, Ліворно тощо. Особливістю італійських шкіл є те, що картографи часто переходили з одного міста до іншого, що викликало вплив майстерень одного міста на майстерні іншого і, таким чином, фактично відбувалось нівелювання відмінностей у вироблених портоланах. Італійські портолани більше ніж інші відповідають своїй назві та призначенню – переважає інформація про берегову лінію, а про внутрішні землі практично відсутня. На більшості портоланів зображена Західна Європа, Середземне й Чорне море. Однією з особливостей італійських карт є компасна роза, на якій часто вказується вісім головних напрямків вітрів, що позначені початковими буквами головних вітрів та стилізованою стрілкою (у вигляді французької геральдичної лілії), яка вказує на північ. Часто компасна роза взагалі відсутня, а компасні лінії розходяться просто з точки. Традиційно портолани італійської школи не відрізняються, на відміну від каталонських, художньою вишуканістю і фантазією. Наприклад, гори зображуються смугою конусоподібних горбів [Гордєєв А. Ю. Карти-портолани XIII-XVII ст.: особливості та роль у розвитку картографії. – Київ : Видавництво географічної літератури «Обрії», 2009. – 408 с.].

Серед італійських шкіл виділяється Венеціанська та Ліворнська.

Венеціанська школа. Період діяльності цієї школи, що нам відомо 1311-1690 рр. Найстарішим представником цієї школи був генуєзець Петро Весконте (1311-1325). Представниками школи є Альбертін де Вірга (діяв у 1360-1428 рр.), Джакомо де Гірольді (діяв у 1422-1447 рр.), Бенінказа Граціозо (1420-1482), Альбріці Джилорамо (1668-1713), Б’янко Андреа (діяв у 1436-1448 рр.), Джованні Андреа ді Вавасорі (1495-1572), Валгрісі Вінсент (діяв у 1539-1573 рр.), Весконте Петро (діяв у 1306-1327 рр.), Гастальді Джакомо (1500-1566), Франческо де Цесані (діяв у 1421 р.), Ан’єзе Батісто (1514-1564), Каллапода Джорджіо (діяв у 1537-1565 рр.), Порсаччі Томазо (1530-1585), Руссін, Жан Франсуа (діяв у 1661 р.) тощо [Гордєєв А. Ю. Карти-портолани XIII-XVII ст.: особливості та роль у розвитку картографії. – Київ : Видавництво географічної літератури «Обрії», 2009. – 408 с.].

Найбільш відомі венеціанські картографи між 1400 та 1470 рр. були шкіперами та/або досвідченими військово-морськими офіцерами. На кінці середньовіччя Венеція була найбільшою морською державою, що мала флот більше ніж 3 300 суден і 36 000 моряків, що служили на них. Власна державна верф, арсенал, що охоплювали площу 20 га та працювало тут 3 000 працівників. Не тільки сміливість, політична мудрість і добра організація, але й морська майстерність і гарні засоби для навігації гарантували перевагу в Середземному морі венеціанцям. Морські карти грали велику роль. Найбільший торгівельний флот у Середземному морі надавав можливість зі збору географічних відомостей, з якими для Венеції такий важливий картографічний матеріал міг, усе далі, доводитись до вдосконалення. У другій половині XVI сторіччя 113 друкарів та видавців робили Венецію ключовим друкувальним центром у Європі. Найбільше карти виробляли типографії Бертеллі, Форлані й Камочіо, так званні офіційні (Offizinen) [Гордєєв А. Ю. Карти-портолани XIII-XVII ст.: особливості та роль у розвитку картографії. – Київ : Видавництво географічної літератури «Обрії», 2009. – 408 с.].

Ліворнська школа. Вінсент Деметрій Вольціус (1563-1607) був засновником школи, яка надала чотирьох картографів у період 1592-1688 рр. Роботу цієї школи було продовжено Джованні Олівою (1673) з Сицилії, Джованні Батісто Кавалліні (1630-1669) і його син Петро Кавалліні (1654-1688) з Генуї. Вплив на школу надала венеціанська школа, звідки прийшов Вольціус. Великий вплив на цю школу також надавали сусіди з Анкони [Гордєєв А. Ю. Карти-портолани XIII-XVII ст.: особливості та роль у розвитку картографії. – Київ : Видавництво географічної літератури «Обрії», 2009. – 408 с.].

При Герцогу Алессандро Медічі (1510-1537) почалась робота по будівництву фортеці Vecchia, проект для розширення та модернізації порту Ліворно, що було продовжено Великим Герцогом Козімо I. Саме цей правитель не тільки наказав будувати зовнішній порт, що був спроможний приймати найбільші судна того часу, але також, спираючись на законодавство, заохочував імміграцію кваліфікованої робочої сили, незалежно від національності. Саме в цей період в католицьких та протестантських країнах розвивались нетерплячість та релігійні переслідування. І ці дії внесли свій вклад у розквіт та розвиток Ліворно, заохочуючи в місто єврейських банкірів та торговців, англійських та голландських штурманів і капітанів, майстрів столярів та навігаторів з усього Середземномор’я. Гарантії спокійного життя разом з можливостями, що надавав розвиток тосканського комерційного флоту та військово-морського флоту ордену Св. Стефана, привело до міста таких картографів як Роберт Дадлі, Вінченцо Волькьо, Джоана Оліву та Джованні Батиста Каваліні [Гордєєв А. Ю. Карти-портолани XIII-XVII ст.: особливості та роль у розвитку картографії. – Київ : Видавництво географічної літератури «Обрії», 2009. – 408 с.].

Генуезська школа. Одним із перших відомих представників цієї школи є Джованні ді Каріньяно (бл. 1250 — 1329).

На початку XV ст. навігаційна картографія в Генуї була у занепаді, тому що в 1448 р. Агостіно да Нолі було надано привілей з звільнення від окремих податків та зборів, тому що він був єдиним картографом в місті. На протязі другої половини сторіччя відомі ім’я картографів - Бартоломео Парето та Альбіно Канепа, поряд з Граціозо Бенінказа з Анкони, який, як відомо, працював в Генуї на протязі приблизно двох років. У наступному сторіччі, коли в Іспанії та Португалії картографія була тільки під державним наглядом, в Генуї вона залишалась приватною справою, але під контролем держави.

У результаті на вільному ринку Генуї на 150 років монополію отримала сім’я Магіолло, які залишались на протязі цього періоду єдиними картографами в місті. Засновник цієї сім’ї Весконте Маджоло (Vesconte Maggiolo; 1475-1549) спочатку працював та вчився в Генуї (карта світу, 1504 р.). Потім з 1511 по 1518 рр. працював в Неаполі, де одружився і повернувся в Геную. У 1519 р. його було обрано офіційним картографом Республіки та було надано стипендію у 100 лір на рік з умовою працювати тільки в Генуї та тільки на Республіку.

Анконська картографічна школа. Про морську картографію в Анконі ми знаємо, починаючи з кінця XV ст. В цей час в Анконі почав
працювати Граціозо Бенінказа, автор численних морських карт та збірок і один з найважливіших картографів сторіччя. Граціозо 25 років провів у морі. Після захоплення його судна піратами, у 1461 р., він зайнявся картографією спочатку в Генуї, потім тривалий час в Венеції, з 1463 р., звідки він короткочасно відвідував та працював в Римі та Анконі. Після цього переїхав до рідного міста, де працював останні свої роки. Останні праці його датуються від 1482 р., хоча дата його смерті невідома. Тільки один з його шести синів, Андреа, продовжив його справу. Перша відома його збірка портоланів від 1476 р., потім йде морська карта 1490 р. й інша від 1508 р. Усі вони рабські копії праць його батька [Гордєєв А. Ю. Карти-портолани XIII-XVII ст.: особливості та роль у розвитку картографії. – Київ : Видавництво географічної літератури «Обрії», 2009. – 408 с.].

Картографічна школа Неаполю. У XVI та XVII ст. Неаполь був одним з густонаселених міст у християнському світі з великим притоком емігрантів, що забезпечували не тільки просту робочу силу, а також кваліфіковану працю ремісників для виробництва розкішних продуктів, у тому рахунку і морських карт. Однак, у першій половині XVI ст. єдиний картограф, що, як відомо, працював у місті – Весконте Магіолло, який жив тут у період 1511-1516 рр. і тут одружився. Після повернення Магіолло до Генуї на протязі майже 50 років ми не знаємо жодного морського картографа в цьому місті [Гордєєв А. Ю. Карти-портолани XIII-XVII ст.: особливості та роль у розвитку картографії. – Київ : Видавництво географічної літератури «Обрії», 2009. – 408 с.].

Серед італійських шкіл можна також назвати Пізанську школу. Але вона залишила не такий значний внесок.

КАРТОГРАФІЯ XIV століття.

Джованні ді Каріньяно.

Джованні ді Каріньяно (італ. Giovanni di Carignano; Генуя, бл. 1250 — Генуя 1329), відомий також як Йоганнес де Мауро де Каріньяно — італійський священник і картограф з Генуї. Прізвисько «di Carignano» походить від генуезького міського району Каріньяно (Carignano).

Про життя Джованні ді Каріньяно відомостей небагато. Він був настоятелем у парафії Сан-Марко-аль-Моло, поблизу порту Генуї і найбільш відомий в історії картографії, створивши та підписавши географічну карту, що зображує узбережжя Середземного моря та прилеглих територій: Балтики, Азії та Африки.

1305-1327 рр.. Портолан Каріньяно по-різному датується між 1305 і 1327 рр.. Якщо прийняти більш ранні дати, то це може бути перший відомий портолан, підписаний його автором (тобто перед портоланом П'єтро Весконте 1311 року). Підпис був таким: Presbiter Johannes Rector sancti Marci de portu Ianue me fecit.

Українські землі позначено як Rossia siva rutenia (Русь або Рутенія).

Портолан Каріньяно довгий час зберігався в Державному архиві (Archivio di Stato) у Флоренції в Італії. На жаль, і без того крихка карта була знищена в 1943 році під час бомбардування Неаполя, де вона була тимчасово виставлена. Все, що залишилося від портолана Каріньяно — це набір фотографій і нотатки попередніх вчених. Підпис Джованні розташований на портолані на Балтійському морі: «Presbiter Joannes Rector sancti Marci de portu Janue me fecit» (священник Джованні, настоятель Сан-Марко на пристані в Генуї, зробив мене).

Портолан Каріньяно по-різному датується між 1305 і 1327 рр.. Якщо прийняти більш ранні дати, то це може бути перший відомий портолан, підписаний його автором (тобто перед портоланом П'єтро Весконте 1311 року). Підпис був таким: Presbiter Johannes Rector sancti Marci de portu Ianue me fecit.

Друга таємнича карта Каріньяно, датована 1306 роком, регулярно згадується в списках XIX століття, але без вказівки її місцеперебування чи опису її змісту, і, таким чином, вона або ніколи не існувала поза межами чуток, або була давно втрачена.

П'єтро Весконте.

П'єтро Весконте (Pietro Vesconte, лат. Petrus Vesconte, роки активності 1310—1330), генуезький картограф і географ. Піонер у галузі створення морських карт-портоланів, автор найстарішої підписаної та датованої морської карти, що збереглася з часів Середньовіччя. Роботи Весконте здійснили потужний вплив на розвиток італійської та майорканської картографічних шкіл у XIV—XV століттях. Весконте був першим професійним картографом, який регулярно підписував та датував свої роботи.

Портолани із зображенням Чорного моря (А. Ю. Гордєєв.
АНАЛІЗ ТОПОНІМІВ РЕГІОНУ ЧОРНОГО МОРЯ НА КАРТАХ-ПОРТОЛАНАХ П’ЄТРО ВЕСКОНТЕ 1311-1321 РОКІВ.):

·        портолан східної частини Середземного моря та Чорне  море;  1311  р.  Зберігається: Італія,  Флоренція, Державний архів, СN1. Легенда: «Petrus Vesconte  de  Janua fecit  ista carta  anno  dm  MCCCXI». Всього 170 топонімів];

·        портолан Чорного моря з атласу 1313  р. Зберігається:  Франція,  Париж,  Національна  бібліотека,  відділ  карт  і  планів,  GE  DD-687,  f.  2. Легенда: «Petrus Vesconte de Janua fecit istas tabulas anno dni M CCC XIII». Всього 168 топонімів;

·        портолан  Чорного  моря  з  атласу  1318  р.  (No  3 у  переліку).  Зберігається: Італія,  Венеція,  Музей Корер, Port. 28. Легенда: "Petrus Vesconte de Janua fecit  istam  tabulam  in  Venecia  anno  domini  M  CCC XVIII". Всього 191 топонім;

·        портолан Чорного моря з атласу 1318 р. Зберігається: Австрія, Відень, Австрійська національна бібліотека, ms. 594. Легенда: "Petrus Ves conte d’ januafecit icas tabulas anno dni M CCC XVIII". Всього 192;

·        портолан Чорного моря з атласу 1320-1321 рр. Зберігається:  Італія,  Рим,  Ватикан,  Апостольська бібліотека,  Cod.Palat.  Lat.  l362А.  Легенда  на  карті Егейського моря: "Petrus Vesconte de Ja nua fecit istam cartam vel quaternionem anno Do mini MCCCXX". Всього 186 топонімів.

1367 р. Портолан братів Піццигані — середньовічна морська навігаційна карта-портолан, створена братами Франциском і Домініком Піццигано (італ. Pizzigano/Pizzigani) в 1367 р. у Венеції. Карта розміром 138 на 92 см призначалася для торговців і мореплавців і містила докладні коментарі маршрутів, географічних об'єктів та історичних місць. Зберігається в Палатинській бібліотеці міста Парма, Італія.

Франциском і Домініком Піццигані відомі переважно завдяки їх знаменитому портолану 1367 р. Попри широку популярність карти, про її укладачів відомо дуже мало. Невідомо певно навіть те, чи були вони братами, чи батьком і сином.

Підпис на портолані 1367 р. говорить: «MCCCLXVII. Hoc opus compoxuid franciscus pizigano veneciar et domnus pizigano In Venexia meffecit marcus die XII decembris».

Братам Піццигані приписується ще декілька портоланів, що зберігаються в Паризькій національній бібліотеці, Амброзіанській бібліотеці та бібліотеці музею Коррер.

Карта братів Піццигані відноситься до карт-портоланів, виготовлених італійською картографічною школою. Проте деякі її ознаки – увага до внутрішніх «наземних» деталей, позначене червоний коліром Червоне море тощо є характерними для майорканської картографічної школи.

Карта братів Піццигані відома передусім обсягом зображеної на ній інформації. На відміну від інших типових портоланів того часу, вона детально зображує не тільки регіони Середземного і Чорного морів, але також атлантичне узбережжя Європи, північну Скандинавію і Балтійське море. Також на карті відображено велику частину Азії з Червоним і Каспійським морями (що для італійських карт XIV ст. було рідкістю).

На мапі 1367 р. братів Франциска та Домініка Піццигані зустрічаються написи: “Rossia”, “Rutenia qu Rossia” і, двічі, “Rutenia q Rossia”, де “qu” і “q” є скороченням від “quasi”. Це можна перевести як “Рутенія можливо Русь”, тобто, укладачі карти чомусь не були впевнені в правильності такого порівнювання назв однієї території. Можливо, через звичку до чисто латинського “Rutenia”.

Річка Дон на цій карті показана протягом усієї своєї течії, і бере початок в озері (суч. Іванівське озеро), яке в даний час практично зникло.

На карті братів Піццигані 1367 р. особливу увагу приділено улусу Джучі, про міста якого, судячи з топонімічного навантаження, були непогано поінформовані її автори. Цікаво, що з близько 40 зображених золотоординських міст, багато яких з них уже не існували на момент виготовлення карти. Це відставання графічної ситуації від реальної політичної, соціально-економічної тощо на західноєвропейських картах щодо регіонів Східної Європи оцінюється, як правило, у 30—50 років. Таким чином, верхня грань топонімічного навантаження карти (міста та поселення), поміщеної на річці Ітіль, відповідає першій третині XIV ст., а нижня губиться в X столітті.

Поблизу великої мініатюри фортеці Дербент, увінчаної прапором зі стилізованою тамгою, є коротка легенда: «Ось град Дербент, який є прикордонною фортецею (хана) Узбека». На південь від Дербента, теж розташована фортеця, трохи менше в розмірах і без донжона; поряд текст: «Фортеця Кайоб є прикордонним пунктом Бумси». Ільхан Бумса, Хулагуїд Абу-Саїд, правив Персією з 1316 по 1335 рр. [Фоменко И. К. Первое упоминание «Самары» в западноевропейских средневековых источниках // Среднее Поволжье в контексте средневековой российской истории: на перекрестке культур (конец XIII-XVI в.) : Материалы научно-практической конференции. — Самара: «Офорт». 2012. С. 9—23].

Особливості карти (за І. К. Фоменко).

Венеціанські картографи, за рідкісними винятками, не поміщали на своїх картах генуезькі прапори, а генуезці — прапори Венеціанської Республіки. Наприклад, на венеціанській морській карті 1367 братів Піццигані Кафа і Пера відсутні. Ймовірно, це пов'язано з конкурентною боротьбою морських республік у Причорномор'ї .

Демонстрацію значної ролі Венеції в Константинополі в минулому знаходимо у ностальгійному відображенні на карті у вигляді прапора з крилатим левом, який Піццигані помістили на одному держаку з прапором Палеологівської символіки, увінчаний короною, ідентичною тій, яка поміщена над Венецією. При цьому символічний значок Венеції на карті найбільший (генуезький портолан другої половини XVI ст. Джакопо Маджоло де Генуя значно більше Венеції і т. д.).

Реалістичні види міст та окремих будівель з'являються вперше на італійських морських картах в епоху Ренесансу. На карті неважко впізнати знамениту Кампанілу собору Св. Марка, а на карті 1373 Франческо Піццигано на календарах-діаграмах зображені класичні види Венеції (площа Собору Св. Марка з дзвіницею) і Генуї (генуезька бухта, кафедральний собор і знамениті маяки).

Атлас Корбітіс (відомий також як Атлас Корбіцці або Атлас Комбітіс) — атлас з чотирьох карт-портоланів кінця XIV ст., складений анонімним венеціанським картографом, який тепер зберігається у Венеції. Відомий зображеними на ньому атлантичними островами — Азорським архіпелагом і архіпелагом Мадейра, які в цей час ще не були «офіційно» відкриті європейцями.

Атлас був виготовлений анонімним венеціанським картографом, можливо автором атласу Пінеллі – Валькенаер. Колись вважалося, що атлас Корбітс датований 1368 р. (через неправильне прочитання напису y(sole) 368 на п'ятому аркуші). З останніми дослідженнями вважається, що він був зроблений між 1384 і 1410 роками з можливими пізнішими виправленнями.

Атлас Корбітіс складається з чотирьох карт-портоланів, кожна розміром 31 × 19 см. Усі карти складені з двох аркушів. Портолан 1 — зображує східне Середземномор'я та Чорне море.

Потужним стимулом до підйому картографії були великі географічні відкриття XV-XVI ст., які привели до нечуваного розвитку мореплавання, колонізації, торгівлі. У мореплавців, колонізаторів, торговців зросла потреба в правдивих географічних картах. Карта отримала загальне визнання і поширення. Разом з тим накопичився величезний матеріал, докорінно змінив географічні уявлення про Землю.

Історична довідка. Великий вплив на розвиток картографії у XV ст. мали три обставини: винахід гравіювання та друку; поява й поширення в Європі «Географії» К. Птолемея; розвиток мореплавства, пов'язаний з відкриттям нових земель. Остання обставина зумовила попит на глобуси, карти світу, морські карти. До кінця XIV ст. книги та карти розмножувались рукописним способом. Книгодрукування розвинулось у XV ст., і уже до кінця століття в Європі налічувалось понад 1000 друкарень. Перші друковані карти були ксилографіями, тобто гравіювались на дереві (1472 p., Ауґсбурґ; 1475 p., Любек). За зовнішнім виглядом вони поступались попереднім середньовічним картам, що малювалися на пергаменті й яскраво розфарбовувалися. Проте основними їхніми перевагами були низька вартість, зменшення кількості помилок у процесі копіювання та можливість тиражування. Наприкінці XV ст. в Італії виникло гравіювання на міді — мідерит (Марко Чнтоніо Раймонді). Карти того часу були передусім різновидом наукової люстрації, звідси їхній тісний зв'язок з книговиданням. Над картами працювали гравери, які ілюстрували книги. Центрами картодрукування були відомі міста книгодрукування (Ауґсбурґ, Нюрнберг, Базель, Флоренція, Болонья, Рим, Венеція, Страсбург, Амстердам, Антверпен) [Р. Сосса, 2007].

1467 р. Бенінказа Граціозо (Grazioso Benincasa; 1420-1482?), мореплавець, італійський картограф. Граціозо Бенінказа, що народився в Анконі, був відомішим італійським морським картографом XV століття та автором кількох карт-портоланів Середземного моря. Карта «Морська карта Середземного моря». Видавництво Рим. Школа: Італійська, Анкона. Розміри карти: 432 х 343 мм. Українські землі (Правобережжя) – РУСЬ (Rossia), на півночі – зображений татарський хан.

Анконська республіка (лат. Respublica Anconitana, італ. Repubblica di Ancona) — середньовічна незалежна комуна та морська республіка, що існувала на адріатичному узбережжі Апеннінського півострова в XI—XVI століттях з центром в місті Анкона. Сьогодні територія колишньої республіки входить до провінції Анкона в регіоні Марке, Італія.

За: Гордєєв А. Ю., 2017 р. Народився 1420 р. в Монтесікуро, біля Анкони, Італія. Помер після 1482 р. Виробник морських карт з Анкони. Походив із сім'ї нобілів. Він був сином Джакопо Бенінказу та графині Кащіотті з роду Каміталі. До 1461 він був судновласником або патроном, 20 років провів у плаваннях по Адріатиці, Егейському та Чорному морям. Подорожував Середземним морем, між 1435 і 1445 рр., склав опис берегів в одному з письмових портоланів, який дійшов до нас у неповному вигляді (зберігається в муніципальному архіві Анкони). У цьому описі він написав: “Порти та особливості землі не взяті ні з якої карти, але дані з безпосереднього досвіду, як вони з'являються  на очі”. Після втрати корабля в 1460–1461 рр., внаслідок нападу генуезьких корсарів, його кар'єра капітана завершилася.

З 1463 р. працював у Венеції, де зроблено більшість його карт та атласів. У 1474 р. він повернувся до свого рідного міста, де залишився жити до самої смерті, після 1482 р. Між 1461 та 1480 рр. створив деякі збірки карт та численні морські карти на основі своїх спостережень і які є відображенням картографічних знань XV ст. Від першої подружжя Франки ді Антоніо ді Торелло Петренгі (Franca di Antonio di Torello Petrenghi), з якою він одружився 1435 р., у нього був син Андреа (народився близько 1437 р.), який успадкував професію батька. Овдовівши, Граціозо одружився вдруге на Полонії Бонаджунта Бонареллі (Pollonia Bonagiunta Bonarelli), яка народила йому п'ятьох дітей. Один із них – Антоніо був політиком та дипломатом при дворі папи Сикста IV, при французькому дворі короля Карла VIII. Можливо інший син став єпископом Анкони.

Одним із перших європейських дослідників «Географії» К. Птолемея був італійський гуманіст Джакопо д'Анджело (Jacopo d'Angelo; 1360–1410), який в 1406 р. переклав її на латинську мову та дав їй назву «Cosmographia»,. У всіх виданнях «Географії» починаючи з 1475 р. і аж до венеціанського видання 1511 р. використовується переклад Джакопо д'Анджело.

Лише в Римському виданні 1478 р текст був звірений з грецьким оригіналом його видавцем, італійським гуманістом Доміціо Кальдеріні (Domizio Calderini; 1446–1478), який вніс в текст деякі поправки. Доміціо Кальдеріні навчався у Вероні, Венеції та Римі. Був папським секретарем Сікста IV.

1489 р. Портолан генуезця Альбіно де Канепа (Albino de Canepa). Італійський картограф. Про нього відомо дуже мало, крім того, що він громадянин Генуї.

На його карті все Північне Причорномор'я марковано прапорами республіки святого Георгія — Генуї, хоча карта датована 1489 р. Цей графічний прийом зображення прапора, що впізнається, на картах у XV—XVI ст. демонстрував читачеві, кому належить ця територія. Кримський півострів позначений як «Gazaria» (Газарія), але на північ мініатюрист помістив два величезні ханські намети, що побічно свідчить про політичні зміни в регіоні, причому не на користь європейців. 

Весконте Маджоло.

1512 р. Весконте Маджоло. Весконте Маджоло (Vesconte Maggiolo; 1475-1549), також пишеться Майолло та Майоло, був генуезьким картографом. Він народився в Генуї, в одній з великих морських держав середньовічної Італії та важливому центрі банківської справи за його життя. Він не лише народився в сім’ї картографів, але й отримав монополію Республіки на понад 150 років для забезпечення незмінної якості цих важливих навігаційних інструментів. Тому йому судилося стати одним із найвидатніших картографів XVI століття.

Можливо, був товаришем моряка-дослідника Джованні да Верраццано.

Спочатку працював та вчився в Генуї (карта світу, 1504 р.). Потім з 1511 по 1518 рр. працював в Неаполі. Перебуваючи в Неаполі він створив, зокрема, два атласи, три морські карти та морську планісферу, перш ніж він був відкликаний до Генуї дожем Оттавіано Фрегозо в 1518 році.

Маджоло отримав посаду «Magister cartarum pro navigando», яка супроводжувалася платнею 100 лір на рік. У 1521 році генуезький сенат підтвердив його посаду та довічну платню, а в 1529 році він отримав право передати їх своєму синові. Остання відома робота Маджоло була опублікована в 1549 році, через рік після того, як він став першою людиною, яка використала термін «Rio de Amaxones» для позначення наймогутнішої річки Південної Америки (Амазонки) на карті.

Знаменитий морський атлас Весконте Маджоло складається з чотирьох карт (пергаментів), які були зроблені в Пармі в 1512 році. Оригінал знаходиться в Biblioteca Palatina в Пармі. Існують численні карти-портолани, атласи та принаймні дві інші карти світу Весконте Маджоло: одна з Генуї, 1531; інша, що зберігається в публічній бібліотеці в Тревізо (італійською мовою), датована Генуєю, 1549.

Карти в атласі є прекрасними зразками мистецтва італійського Відродження. Вони намальовані красивою палітрою основних кольорів, які підсвічуються золотом. По-перше, це детальна карта Африки та її північного, західного та південного узбережжя, а також сусідніх регіонів Середземномор’я та Європи. На другій карті показано Чорне море та Малу Азію, а також Грецію та Східне Середземномор’я, а на третій – Центральне та Західне Середземномор’я, Пелопоннес і Крит. Нарешті, на четвертій карті показано узбережжя Північного моря та Атлантичного океану Західної Європи, Британських островів і Північної Африки.

На карті «Африка…» 1512 р. бачимо загальні обриси узбережжя Чорного моря та ближчі держави: Туркія (Туреччина), Команія (половці), Тартаро (Тартарія), Полонія (Польща), Россія (Русь).

З ослабленням Монгольської імперії та держави Золота Орда зображення сарайського правителя на картах поступово зменшується у розмірах, змінюється також його титулатура – слово «імператор» редукується.

Цар Tartaro. Ця карта демонструє європейському читачеві не агресивний образ «Tartaro». Причому тут ми бачимо не збірний образ східного тартарського імператора, а іконографію кримського хана.

Але на його ж портолані 1541 р. мініатюра «Tartaro» набуває вже «страшного» вигляду. Тут ми бачимо озброєного та дуже небезпечного «Tartaro» з величезним кривим мечем.

Яке саме державне утворення вважається «Руссю» — визначити важко. Імовірно, що Московія, адже капелюх «короля Русі» (тюрбан) ідентичний капелюху царя Татарії, що вказує на політичний зв’язок із Золотою Ордою або «цивілізаційний» зі Сходом взагалі. Великого князівства Литовського, Жемайтійського і Руського або Руського воєводства Польського королівства з центром у Львові це не могло стосуватися. Після виходу Великого Московського князівства з-під безпосередньої влади Орди 1480 р. воно з деяким запізненням потрапляє на портолани як королівство (суверенна держава). Певну загадку становить те, що мав автор на увазі під таким анахронізмом, як «Команія» [К. Галушка, 2014].

У 1527 році він створив карту із зображенням подорожей Джованні да Верраццано. Ця карта мала серйозну помилку (однойменні «Море Верраццано» та «Протока Верраццано», які зображували велике море, яке, як вважають, було Тихим океаном, через вузьку протоку на східному узбережжі Північної Америки), оскільки Верраццано неточно описував північноамериканський континент. Ця помилка продовжувала відображатися на картах більше століття. Копія цієї карти 1527 року була знищена під час Другої світової війни.

 

Конте ді Оттомане Фредуччі.

1529 р. Конте ді Оттомане Фредуччі (Conte di Ottomano Freducci; XV ст. -поч. XVI ст.). Жив і працював в Анконі між кінцем XV ст. і першою половиною XVI ст. Як засвідчує сучасник Ф. Ферретті в «Diporti notturni», кілька членів родини Фредуччі відзначилися в Анконі своїм досвідом картографів, малюючи карти такої ж цінності, як і ті, що походять із місць із добре відомою картографічною традицією, таких як Лувен, Антверпен, Венеція та Рим. Насправді картографом був Оттомано Фредуччі, син того Лілло або Леліо, якого називали «турком з Анкони» за його відданість Мураду та його міністрам, з якими він спілкувався під час своєї професії купця, особливо в Константинополі, де він виконував делікатну діяльність, особливо коли місто потрапило до рук Мехмета II у 1453 році.

На знак поваги до своїх «турецьких симпатій», як кажуть джерела того часу, Лілло Фредуччі хотів назвати свого сина Османом, таким чином повторюючи назву імперського роду Османів, від якого він отримав захист і прихильність. Осман, який «у турецьких любовних справах не поступався своєму батькові», впавши в злидні через громадські та приватні нещастя, звернувся за допомогою до Мехмета II, якому він висловив почуття вдячності, доручивши Джованні Маріо Філельфо, синові гуманіста Франческо, написати поему «Amyris, seude vita rebusque gestis… Mahometti Turcorum principis».

На портолані 1529 р. майстра з Анкони Конте ді Оттомане Фредуччі в художній формі показано становлення державності Кримського юрту. Збірний образ тартарського правителя (художник втілив його в образі Тамерлана) поміщений у Північному Причорномор'ї поблизу Криму у межиріччі Дніпра та Дону над регіоном «Куманія». На мініатюрі правитель Тартарії сидить на низькому троні, озброєний східним щитом і кривим мечем. Його погляд спрямований у бік Заходу, на «Короля Русі». За спиною владики поміщений топонім «Tartaria», а під ногами текст латиною, що складається з 8 регістрів, який повністю наводиться нижче. Зазначимо, що протографи такого тексту зустрічаються на генуезьких портоланах другої половини XV ст.

«Цей імператор називається «Великий Тартарус» («Magnus Tartarus»), і у своїй державі він має велику могутність. За його наказом можуть зібратися двісті тисяч вершників і безліч піших воїнів. Що ж до способу життя тартар, то він дуже відрізняється від життя в місті. Вони мають загрозливий зовнішній вигляд і образ, що відштовхує: широкі обличчя і маленькі очі. Їхні житла та міста, в яких вони живуть зі своїми сім'ями, складаються з возів, які вони переміщують за допомогою коней та бугаїв. Земля їх є низинною долиною. З-поміж їхнього народу вийшло багато діяльних і могутніх правителів, і особливо один, який приєднав до своєї імперії володіння Візантії в Малій Азії, обидві Вірменії, Месопотамію, землю Халдеїв, Сирію, Мідію, Персію і навіть частину Індії; під час завоювань він піддав вогню багато міст, а звали його «великий Тамерлан».

Морську карту, складену в 1538 році, яка включає західне узбережжя Африки та Європи, й іншу карту на пергаменті, що зберігається в Державній бібліотеці Лукки, яка включає майже всю Європу, північне узбережжя Африки, Азійську Туреччину аж до Червоного моря, зазвичай приписують Оттоману Фредуччі.

 Якопо Маджоло.

Якопо Маджоло (Iacopo Maggiolo; ? – Генуя, бл. 1605) – італійський картограф. Він також був відомий як Джакопо (Jacopo) або Джакомо (Giacomo).

Належав до родини генуезьких картографів, Якопо був молодшим сином Весконте Маджоло (Vesconte Maggiolo; 1475-1549) та братом Джованні Антоніо (Giovanni Antonio). З 1529 року, коли він, ймовірно, був ще дитиною, він займав разом зі своїм батьком офіційну посаду «Magister cartarum pro navigando» для Республіки Генуя, повністю замінивши його після його смерті. Картографічне виробництво Якопо, як і його батька, дуже плідне між 1551 і 1573 роками, було зосереджено на Середземноморському басейні.

Його перший збережений документ, що зберігається в Баварській державній бібліотеці, датується 1551 роком, останній був підписаний у 1602 році, через 29 років після попереднього. Існує гіпотеза, що це була робота, завершена роками раніше, і що Маджоло сфальсифікував дату, щоб переконати генуезький уряд продовжувати виплачувати йому зарплату, яку він отримував до 1605 року. Музей Галілея у Флоренції володіє морською картою Середземного моря, Чорного моря та європейського узбережжя Атлантичного океану, датованою 1565 роком.

Не маючи спадкоємців, його племінник Корнеліус, син Джованні Антоніо, пішов його стопами, отримавши посаду «магістра» через шість років після смерті дядька.

1553 р. Портолан Середземного та Чорного морів.

На карті ми бачимо озброєного та дуже небезпечного «RE DE Tartaria» (Короля Тартарії) з величезним кривим мечем та «RE DE Moschovia» (Короля Московії).

1563 р. Портолан Середземного та Чорного морів.

На портолані. Джакомо Маджоло зображено  «RE DE Russia» (Короля Русі), «RE DE Tartaria» (Короля Тартарії) та «RE DE Moschovia» (Короля Московії). Всі вони сидять на тронах.

В Північному Причорномор'ї, де практично над усіма містами майорять прапори з символікою Османа, знаходиться величезний ханський намет, розшитий золотими візерунками. Перед ним на високому європейському троні сидить «Тартарський Король» у чалмі та з пишними вусами. Художник не забезпечив «Re de Tartaria» ніякою зброєю, і виглядає він, як не дивно, зовсім не агресивно. Погляд «Короля» спрямований на Схід. А над розкішним наметом, що маркує ханську ставку, майорить прапор із зображенням золотого півмісяця на червоному тлі (на всіх інших прапорах поле жовте, а півмісяць червоний). Таким чином мініатюрист продемонстрував нам особливий статус Тартарського Короля; а в епоху середньовіччя, як відомо, символ грав величезну роль.

1573 р. Портолан Середземного та Чорного морів.

 

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.

*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.

*Байцар Андрій. ІСТОРИЧНА КАРТОГРАФІЯ. УКРАЇНА НА КАРТАХ МОСКОВІЇ (XV–XVII ст.) ТА ТАРТАРІЇ (XIII–XIX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2025. – 290 с.

*Байцар Андрій. Українські землі на картах Клавдія Птолемея http://baitsar.blogspot.com/2017/04/blog-post_24.html

*Байцар Андрій. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА КАРТАХ КЛАВДІЯ ПТОЛЕМЕЯ // Журнал «Дніпро». № 7-12. 2022. С. 158-177.

Гордєєв А. Ю. Карти-портолани XIII-XVII ст.: особливості та роль у розвитку картографії / К.: Обрії, 2009. – 408 с.

Гордєєв А. Ю. Карти-портолани Чорного моря / Серія «Пам’ятки картографії України» / Київ ДНВП «Картографія». 2015. 216 с. іл. (175 карт).

              

Караван Марко Поло з каталонського Атласу

1300-1333 рр. Морська карта Джованні да Каріньяно 

                                                         1351 р. Карта світу з Атласу Медичі

                                                           

                                                      1318 р. Петро Весконте (Pietro Vesconte's)

1321 р. Петро Весконте (Pietro Vesconte's)

1339 р. Angelino Dulcert. Biblioteca Nacional, París.

 1367 р. Domenico y Francesco Pizzigani. Biblioteca Palatina, Parma.

Є частиною великої карти братів Франциска і Домініка Піцігані (венеціанські картографи), репродуктована у книзі “Перипл Каспійського моря по картах XIV століття, Ф. Бруна. Одеса, 1872."

1380 р. Guillelmus Soleri, Bibliothèque nationale de France

1385 р. Guillem Soler.Biblioteca Nacional, París.

1467 р. Бенінказа Граціозо

1511 р. Salvat de Pilestrina. Biblioteca Nacional de Paris

1525 р.

1540 р. Агнес Батіста. Venice

                                                           1544 р. Агнес Батіста. Venice

 1546 р. Агнес Батіста. Venice

1550 р. Агнес Батіста. Venice

1550 р. Портолан Чорного та Азовського морів (з атласу)

1550 р. Карта Європи  (з атласу) 

1550 р. Портолан Чорного і Азовського морів.Карта Східної Європи  (з атласу). Агнес Батіста.

                                                         1552 р. Агнес Батіста. Venice

                                                         1553 р. Агнес Батіста. Venice

1554 р.

1554 р.

1559 р. Дієго Хомем (Diogo Homem).Biblioteeca Nacional, París. Карта визнана однією з найкращих за майстерністю виконання; вона зберігається у відділі картографії Паризької національної Бібліотеки (Paris, B. N. Cartes et Plans. Res. Ge 2003). Автор є сином Лопо Омема – офіційного картографа царя Португалії; карта є досить точною і достовірною.