ВИННИКІВЩИНА У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ (ЗГОДОМ АВСТРО-УГОРСЬКОЇ) ІМПЕРІЇ (1772—1918 рр.). Частина II

1849 р. намісником Галичини було призначено Агенора Ґолуховського — багатого польського землевласника й довірену особу Франца Йосифа. Протягом наступних 25 років Ґолуховський, що тричі призначався намісником Галичини (1849-1859, 1866-1868, 1871-1875) й двічі міністром у Відні, відіграватиме вирішальну роль у формуванні нового політичного устрою в провінції. Переконаний в необхідності спольщення українців, він навіть зробив спробу впровадити в греко-католицькій церкві римський календар, а у 1859 р.— латинську абетку для українських видань. Тут він зайшов надто далеко. Проекти Голуховського викликали обурення української інтелігенції. Позиція Відня у  питанні українства знайшла свій відбиток у цинічних словах одного австрійського політика: «Питання про те, чи існуватимуть русини і в якій мірі, лишається на розсуд Галицького сейму». Інакше кажучи, українців віддавали на милість поляків. Після 1867 р. польська мова як мова навчання замінила німецьку у Львівському університеті та всіх професійно-технічних закладах. Цілковитої полонізації зазнали також середні школи, або гімназії.

           Якщо 1848 р. був кульмінацією українського руху в Галичині, то 1860-ті роки стали, без сумніву, його спадом. Поступки Відня полякам вразили й здивували українців. Під час революції 1848 р. вони змагалися з поляками як з політично рівними собі, тепер же українці виявилися цілком підпорядкованими їм. З покоління в покоління вони вірили, що непохитна відданість Габсбургам гарантувала їм підтримку династії, але у

1867 р. з болем зрозуміли, що це були помилкові припущення. Шкільна справа майже цілком перебувала в руках поляків, і з 1869 р. польська мова стала офіційною в освіті та адміністрації Галичини. На соціально-економічному і культурному рівні поляки були значно сильнішими, ніж українці: їхні аристократи володіли великими землями, їхня інтелігенція була більш чисельною, освіченою і різнобічною; їхня частка в міському населенні швидко зростала, а їхні культурні досягнення ще до 1867 р. вражали. Не дивно, що поляки сподівалися прокласти собі шлях до влади в Галичині. До 1916 р. лише поляки могли обіймати посаду намісника.

1867 р. — 1918 р. — Винники — складова частина Львівського повіту (скасовані округи, а повіти реорганізовані: частина зникла, а частина збільшилася коштом інших).

1867 р. — 1918 р. — Винниківський судовий повіт.

13 лютого 1868 р. — звернення польської громади до Крайової шкільної ради у Львові з проханням не допустити відкриття української школи.

6 березня 1868 р. — звернення винниківської громади до Львівського повітового уряду, що нібито українці і поляки погоджуються на існування єдиної школи.

29 липня 1868 р. — єдина для дітей українців і поляків тривіальна двокласна школа, що існувала при латинській парафії (з 1882 р. — чотирикласна). Викладання польською мовою (до 1913 р.). Спольщенню українців сприяла  Крайова шкільна рада (утв. 1867 р.).

Наприкінці XIX — на початку XX ст. національно свідомі західні українці почали називати себе «українцями» — самоназвою, яку раніше стала вживати українська інтелігенція на сході. Відмова від традиційної назви «русин» пояснювалася двома основними причинами: слово «русин» уявлялося надто близьким до слова «русский», і, вживаючи самоназву своїх співвітчизників у Російській імперії, західні українці прагнули підкреслити свою єдність із ними.

Однак, місцева винниківська українська громада була неорганізованою. На початку 90-их рр. XIX ст. у Винниках не було ні одного інтелігента-українця. Навіть проповіді в церкві виголошували польською мовою, а парафіяни користувалися виключно польськими молитовниками. Перелом стався у 1892 р., коли на допомогу старенькому парохові о. Хомінському прислали молодого, енергійного та освіченого о. Григорія Гірняка. Допомогу у справі національного піднесення надав йому щойно направлений з Тернополя до Львова на посаду вчителя, уродженець Винник, Григорій Врецьона. Власне він допоміг о. Гірняку влаштувати курси для неграмотних. У 1897 р. до них долучився нотаріус Володимир Левицький.

Подання про створення товариства «Просвіта» було скероване до Високого Намісництва у Львові 27 листопада 1895 р. і 30 листопада цього року дане прохання було задоволене. Її засновниками були: о. Григорій Гірняк, Павло Домазар, Петро Обаранець, Теодор Кияк, Іван Лема, Михайло Пивовар, Володимир Титло, Федір Дмитерко, Анна Врецьона, Ольга Гірняк та ін. 14 січня 1896 р. відбулися установчі збори товариства «Просвіта». Першим її головою стає отець Григорій Гірняк.

1899 р. (з опису) — у Винниках: тютюнова фабрика, санаторій «Маріївка», повітовий суд, податковий уряд, пошта, телеграф, постерунок, аптека, 2 лікарі, 4-класна школа з 7 вчителями.

Який вигляд мали Винники в кінці ХIХ ст. довідуємось із уривка статті Любомира Селянського «Рух в руских товариствах», що поміщена в газеті «Діло» від 15 (27) квітня 1896 року: «...Винники — то незвичайна місцевість Галичини: після назви урядовой — село, після вигляду й дійсности —  містечко й то так гарне, як мало котре в Галичині. В нім находиться величезна фабрика тютюну, повітовий суд, аптека, доктори й відбуваються що суботи великі торги — без жидів. Коли ж ми увійшли до церкви на вечірню, то побачили повно гей би якой шляхти або й паньства, а всі они співали так гарно по руски, що аж душа радувалася. Видно отже, що вплив тутешной кольоніі нємецкой й фабрики змінив народну одежу винницьких Русинів на шляхотску, але не зміг змінити их щироруского серця. Честь им за се!».

Часи модернізації Австро-Угорщини наприкінці XIX  — на початку XX ст. супроводжувались прискоренням економічного розвитку. Темпи зростання австрійської економіки з 1880 до 1913 рр. становили в середньому 3,6 % на рік.

За Ігорем Тимцем (2005 р.): «... в 1872 році на її тютюнових фабриках вже функціонували перші ручні різальні машини. Винниківська фабрика отримала чотири. Біля кожної машини працювало по сім осіб. У 1880 році підприємство отримало кілька ручних пристроїв для виготовлення паперових гільз і окремо — партію ручних машинок для виготовлення цигарок. Через два роки, освоївши нову техніку, фабрика започаткувала масовий випуск цигарок (близько 40 млн штук). Асортимент продукції, крім табаки й різаного тютюну, збагатився новим товаром — цигарками». 

1880 р. — перепис населення. У Винниках проживало 2 857 осіб  (за віровизнанням – 1 398 греко-католиків, 1 090 римо-католиків, 239 іудеїв, 153 інших; за національністю – 1 469 українців, 1 189 поляків, 206 німців); будинків — 374 та 2 857 моргів землі у громади, а також 4 будинки та 23 морги у панських володіннях [Słownik geograβiczny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 13. Warszawa. 1893. 960 c.].

У складі Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської) імперії, куди входила Галичина, вибори до центральних органів влади  охоплювали вибори до Державної Думи, пізніше – Рейхстагу (загальнодержавного парламенту) та вибори до Галицького сейму. Перший Галицький сейм відкрився 15 квітня 1861 р., але працював  недовго – тільки 12 днів. Сейм обирався на 6 років, не було розроблено механізму відклику депутатів виборцями. Галицький сейм австрійських часів працював фактично до 1914 р. – початку Першої світової війни і нараховував 8 скликань. 27 квітня 1866 р. Сейм затвердив офіційний статус української мови. Органи влади на всі звернення, написані  українською мовою, мали відповідати тільки українською. Документи Крайової управи, проекти ухвал друкувалися обома мовами – польською та українською.

1907 р. — активна участь винниківчан у виборах до австрійського парламенту (на основі загального виборчого права, українці Галичини здобули 27 мандатів; це було найбільше українське представництво Галичини у австрійському парламенті після 1861 р.).

1908 р. (січень) — вибори у Галицький крайовий сейм (антиукраїнська кампанія, розгорнута поляками, призвела до того, що українці програли місцеві вибори й опинилися у дуже скрутному становищі; у сейм потрапили 12 народовців і 8 москвофілів). У квітні 1908 р, студент М. Січинський вбив намісника Галичини Потоцького. Цей акт відчаю був сприйнятий як загроза всій Австро-Угорщині, примусив віденський уряд піти на поступки. Активізація українського життя у Винниках.

15 грудня 1908 р. — відкриття першої дільниці «Підзамче — Куровичі»  залізниці  «Підзамче — Винники — Перемишляни — Бережани — Підгайці» (потяги із 3—4 вагончиків; між Львовом і Винниками потяг курсував 2—3 рази на день, до Підгаєць і Бережан – раз на добу).

1909 р. — «Товариство господарсько-кредитове» для Винниківського судового повіту (засновники  — А. Рак і о. Г. Гірняк).

1910 р. — створено комітет по  будівництву пам'ятника Т. Шевченку (збір коштів серед місцевого населення). Голова оргкомітету — Левицький Володимир Лукич; члени: о. Гірняк Григорій, громадський діяч і суддя у Винниках Рак Антін, Г. Грицай, Ю. Левицький, М. Ліщинський.

19 червня 1911 р. — активна участь винниківчан у виборах до австрійського парламенту; політична боротьба українців  Винник з москвофілами та поляками (виборчий округ №64 «Львів-околиця – Винники – Городок»).

1911 р. — присвоєння Винниківською міською радою назв вулицям (Маркіяна Шашкевича (тепер вул. Л. Українки) й Тараса Шевченка).

3 грудня  1911 р. — посвячення меморіальної дошки М. Шашкевичу в церкві Воскресіння Господнього. У посвяченні взяли участь священики: Григорій Гірняк, Йосип Фолис (парох Скнилова, посол до австрійського парламенту), Радкевич, П’ясецький, Хомин і Новосад. Після відкриття пам’ятної дошки в місті відбувся урочистий похід. На будинках українців-винниківчан майоріли національні жовто-сині прапори.

1912 р. — організація «Пласт».

30 липня 1912 р. — віче і вимоги українців про відкриття паралельних українських класів у Винниківській школі та передачі Львівського університету українцям (ведучий о. Григорій Гірняк). Доктор Євген Озаркевич відправив телеграму до Міністерства освіти у Відні з відповідними вимогами.

22 грудня 1912 р. — віче і вимога польського товариства «Родина» («Rodzina») про неможливість відкриття паралельних українських класів у Винниківській школі.

У звітній документації читальні «Просвіти» за 1912 р. подано цікаву інформацію про життя Винник цього періоду: «Більшість селян — се зарозумілі аристократи, які апатично відносяться до українських справ. Громада малосвідома національно, а що йде при всяких виборах солідарно, то завдяки впливови передових людей з інтелігенції. Між старшими членами громади досить анальфабетів. Суть такі, котрі уміють лишень підписувати своє назвисько. Війт Петро Обаранець — русин, греко-католик, не причиняється ні до якої руської партії. Війт — подібний до інших війтів східної Галичини,  голосує майже виключно на польску лісту. Писарем громади є Василь Лема, українець, тримає з українцями. У Громадській раді нема кваліфікованої більшості, щоб змінити польську урядову мову на руську. Парохо.сов. Гірняк дуже прихильний українській справі чоловік. Мимо обтяженя обов’язками душпастерскими, не відмовляється від роботи народньої. Завдяки голові читальні справа наша у Винниках не стоїть зле, однак реакція наша замала супроти роботи поляків. В кожнім разі Виділови читальні належиться признане о погорди тим членам нашої суспільности, які місто помагати кладуть ему колоди під ноги».

З ФБ Юрій Пукальський (2022; грудень): «Читаю, надруковані у Львові у 1918 р. спогади Ядвіги Холодецької, дружини керівника адміністрації Винник і кількох навколишніх сіл - Северина Качковського. На цю посаду С.Качковського було призначено у 1913 р. наказом цісарського намісника Галичини. Подружжя з любов’ю облаштовувало віллу, яку збудували у Винниках в 1911 р.

Ядвіга Качковська-Холодецька була популярною у Львові піаністкою і не раз її концерти були окрасою зібрань винниківської громадськості.

Перша світова війна і російська окупація трагічно змінила життя Качковських. Северин, як урядовий комісар, відступив разом австрійськими військами, а дружина переховувалася у знайомих у Львові. У Винниках в той час безчинствували російські війська і відбувалися оргії знищень і грабежів. Руйнували тютюнову фабрику, виводили з ладу фабричні машини і обладнання, підпалили нагромаджені сотні тонн запасів фабричного вугілля. В будинку Качковських побили порцеляну, порізали на шмаття численні плаття піаністки, повиривали вікна і двері, виламали чавунну огорожу біля будинку. До грабежів долучилася і місцева шпана. Одразу після відступу російських військ Ядвізі Качковській з допомогою львівської поліції вдалося віднайти деякі домашні речі і своє піаніно, з чого тішилася найбільше.

Як бачимо, прихід росіян до Винник у 1914 нічим не відрізняється від їхнього приходу в Україну у 2014. Пройшло 100 років, а поведінка окупанта така ж. І місцеві "скотиняки" теж завжди знайдуться».

1 травня 1913 р. — українське віче (о. Г. Гірняк виступив про виборчу реформу; нотаріус В. Левицький — про клуб українських депутатів).

1913 р. (вересень) — запрацювали у школі українські паралельні класи (директор школи — українець Дмитро Вовків). Вчителі: Григорій Грицай, Михайло Вислобоцький, Іван Крайник, Йосип Сіцинський та п. Підлужний. Пізніше до них долучились: Марія Панейківна, Грицківна, Анна Бреславська, Павлина Левицька, Діониса Біленкевич-Куп’як.

1913 р. (вересень) — 1918 р. (вересень) — 4-класна українська школа та 6-класна польська школа (під єдиним керівництвом директора Дмитра Вовківа (помер 1918 р.).

28 вересня 1913 р. — встановлено і освячено перший на Україні скульптурний пам'ятник Т. Г. Шевченкові (архітектор Олександр Лушпинський, скульптор Андрій Яворський).

На початку ХХ ст. Винники були ареною збурень, що виникали на соціально-політичному і національному тлі. На тютюновій фабриці, що налічувала 1 500 працівників, повстав «Польський Союз християнських робітників», що викликало незадоволення і навіть напади зі сторони працівників соціалістичних. Точиться також боротьба між поляками і українцями за право урядування в місті. Українці об'єднавшись з соціалістами скликали віче, де висловились проти примусово призначеного комісара гміни і закликали повернути попередню раду гміни, яка розміщуючи на вулицях руські назви і написи створила ззовні вигляд українського містечка.

Ще у 1880-х рр. влада Австро-Угорської імперії розуміла, що агресивна політика Росії може зрештою довести до великої війни. Тому було прийнято рішення укріпити деякі міста Галичини, зокрема Львів та Перемишль. У цей період починається будівництво фортів.

1912—1914 рр. навколо Львова з’являється кільце фортів. Його формували 11 фортів, споруджених у радіусі 8 км: Брюховичі, Грибовичі І і ІІ, Дубляни, Лисиничі, Винники, Зубра, Сокільники, Скнилів, Рясне, З’явленська гора.

Форт «Винники» знаходився біля підніжжя Чортової скелі, між Винниками і Лисиничами (залишки укріплень збереглися). Стіни  були побудовані з цегли місцевого виробництва — цегельня «Zupan» розташована у Винниках. Форт відносно невеликий — 90 м довжина, 40 м ширина.

У той час Галичина стала театром воєнних дій I Світової війни. Галицький намісник Коритовський розпорядився провести масові арешти галицьких москвофілів, з якими нещодавно укладав передвиборні угоди, а тепер скидав усю вину на них за воєнні невдачі австрійської армії. Під категорію москвофілів навмисно підтягувалися також чимало українських патріотів, щоб у такий спосіб знищити українську інтелігенцію й свідомий селянський елемент. Натомість т. зв. великополяки перебували під опікою намісника. Тисячі людей були відправлені у концентраційний табір Талерґоф. Так, 20 серпня 1914 р. у Львові було арештовано 1200 осіб, серед яких були й учні.

28 серпня 1914 р. — арешт жандармерією Винник відомого адвоката москофіла Черлюнчакевича Романа Сельвестровича (брата доктора Кирила Черлюнчакевича з Перемишля).

Історія оборони Львова та Винник постає у Франковому вірші «Львів і Винники в днях 1–3 червня 1914 року». Уже на початку вересня 1914 р. московське військо 3-ої армії генерала Рузького і 8-а армія генерала О. Брусілова окупували Львів. Вони ввійшли до міста одночасно Личаківською, Зеленою і Стрийською рогачками, а на Жовківському шляху перейшли Полтву щойно тоді, як городецька дорога і головний залізничний вокзал були в їхніх руках. Австрійці опинилися аж над річкою Верещицею, прагнучи реваншу. Але вирішальний бій 7—9 вересня не приніс успіху австрійцям, і доля Львова була вирішена. Відразу ж московська влада встановила у Львові комендантську годину — з 10 вечора до 4-ої години ранку. Заборонялося продавати спиртні напої, каралися всі, хто відмовлялися брати російські гроші. 18 вересня 1914 р. генерал-губернатор Галичини О. Бобринський видав указ «Про заборону функціонування різного роду клубів, союзів і товариств та про тимчасове закриття чинних в Галичині учбових закладів, інтернатів і курсів, за винятком учбових майстерень». Запроваджено жорстку цензуру (зокрема зоборонялося вмішувати відомості про військові операції, роботу московської влади, друкування і розповсюдження плакатів, оголошень, малюнків без дозволу поліції), випуск друкованої продукції мусив бути тільки з зазначенням прізвища власника закладу. Влаштування концертів, лекцій, постановка на публічних сценах п'єс дозволялися тільки з санкції адміністрації, а демонстрування кінофільмів тільки після попереднього перегляду. Московський деспотизм не дозволив українцям у Львові відкрити жодної своєї інституції, книгарні чи бібліотеки. Натомість було дозволено функціонування цілого ряду польських книгарень і бібліотек. Відкривали курси московської мови для вчителів, друкуватися підручники московською мовою, бо всі українські школи мали бути замінені на московські.

1914 р. (вересень) — 1915 р. (червень) — окупація Винник московськими військами.

1914 р. (вересень) — згоріло головне приміщення тютюнової фабрики.

22 червня 1915 р. австро-угорські війська визволили Львів та Винники.

Останній правитель династії Габсбургів — Карл І Франц Йосиф (1916—1918 рр.).

ЛІТЕРАТУРА

Байцар Андрій. Винники туристичні: Науково-краєзнавче видання / А. Л. Байцар. — Винники : Друксервіс, 2016. — 312 с.

Байцар Андрій. Історія Винник в особах: Науково-краєзнавче видання / А. Л. Байцар. — Винники; Львів: ЗУКЦ, 2017. — 180 с.

Гравюра «Винники у Львівській окрузі». Антон Ланґе. 1823 р.