субота, 23 грудня 2017 р.

1869 р. Українські етнічні землі на карті народів та мов Австрії та дунайських країн. Генріх Кіперт.


Перші етнографічні карти Австрійської монархії. В Австрії, так само як і в Росії, учені зосередилися на вивченні етнічного складу населення у 1840-х рр. 1846 р. на підставі ревізії 1843 р. І. Гауфер опублікував першу в Австрії карту поширення мов на її території, де зокрема позначені своїм мовним ареалом і русини. На мапі 1846 р. німецького географа Генріха Берґгауса   «Етнографічна карта Австрійської монархії» яка поміщена у першому виданні (1837-1848) "Фізичного атласу" (1848 р.)  позначено УКРАЇНЦІВ (рутени, русняки).  За матеріалами  ревізії 1846  р.  Р. Фрьоліх (1849) опублікував карту поширення мов на  території Австрійської імперії, де теж позначені мовним ареалом і русини (українці).

На  етнографічних картах Австрійської (Австро-Угорської) монархії УКРАЇНЦІ позначені як  Ruthenen (РУТЕНИ), Russen (РУСИНИ), Russniaken (РУСНЯКИ), Klein russen (МАЛОРУСИ), в Карпатах - Huzulen (ГУЦУЛИ), на Покуттю - Pokuhenen (ПОКУТЯНИ).

            Мовне питання в Австрійській (Австро-Угорській) монархії. 

          Національний склад населення Австро-Угорщини за даними перепису 1910 р.: німці - 23,5%, угорці - 19,1%, чехи і словаки - 16,5%, серби і хорвати - 10,5%, поляки - 10%, українці - 8%, румуни - 6,5%, словенці - 2,5%, інші (італійці, євреї, цигани) - 3,4%.

Мовне  питання завжди були на порядку в монархії. Його кілька разів намагалися вирішити, але ними також намагалися і маніпулювати спочатку австрійсько-німецька верхівка, потім угорці та поляки. За останнім переписом (1910 р.) 71% населення Австро-Угорщини заявило про володіння німецькою мовою тою чи іншою мірою. Однак, німецька була рідна лише для 36,8% населення імперії, і ця частка поступово скорочувалася через демографічний вибух в середовищі більш сільських народів. Так чехи повернули собі впевнену більшість в Празі й Плзені, наблизилися до половини населення в м. Брно. Німці змушені були визнати права так званих місцевих мов (Landübliche Sprache), хоча маніпуляції й нацьковування одних меншин з іншими тривали. 

      Наприклад, стандартна італійська (тосканський діалект) мова визнавалася австрійською владою «культурною» (Kultursprache) і придатною до вживання в Венеції та Ломбардії, хоча населення цих регіонів спілкувалося не на ній, а на досить далеких від неї й одна від одної місцевих ідіомах. 

        При цьому слов'янські мови культурними не визнавалися в принципі. Спроби німців очорнити та публічно принизити носіїв слов'янських мов призвели до зворотного результату: на боротьбу за свої мови встали словенці й хорвати. Найбільш значних успіхів на цьому терені досягли угорці: після успіхів 1848 року в Транслейтанії розгорнулася активна мадяризація румунів, русинів-українців, циган, євреїв і словаків.  

Існування українців на Закарпатті взагалі не визнавалося угорською владою. 1868 року сейм у Будапешті оголосив усе населення краю угорською нацією. На Буковині та Галичині становище було дещо кращим. На цих землях виникли й успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації («Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка) та політичні партії, українські представники були у рейхсраті та провінційних сеймах. Однак і тут українці перебували у нерівноправному становищі. У Галичині влада фактично належала полякам, а на Буковині — німцям та румунським боярам. Офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині — німецька.

 У 1867 році хорватська мова стала рівною за статусом італійській в Далмації. У 1869 році польська стала офіційною мовою Галичини замість німецької. Парадокс, однак, був втому, що сама Галичина була переважно україномовна, а у власне польських землях в районі Кракова використання польської в офіційній сфері було обмежено аж до Першої світової війни. Політика «розділяй і володарюй» таким чином була наочно реалізована німецько-угорською верхівкою в регіонах імперії. Однак, в середовищі переважно сільських слов'янських народів зберігалася більш висока народжуваність, що допомагало їм компенсувати втрати від асиміляції. До 1882 року словенці змогли замінити німецьку мову словенською в Каринтії. В цьому ж році Карлів університет був розділений на чеську і німецьку гілки. В результаті до кінця XIX століття в Богемії і Моравії розгорнулася гостра боротьба за адміністративні ресурси між носіями чеської і німецької мов, в якій чехи вийшли фактичними переможцями. Певних успіхів змогли домогтися і  нечисленні словенці.  

В Галичині поляки також зуміли отримати мовну монополію, а заодно і право на полонізацію західноукраїнських земель. Найбільш безправними в мовному відношенні народами імперії залишалися румуни,  українці, словаки, євреї та цигани.


У Берліні 1869 р. вийшла друком карта  “Völker und Sprachen Karte von Österreich und den Unter-Donau-Ländern” (Карта народів та мов Австрії та дунайських країн) німецького географа й картографа Генріха Кіперта (Heinrich Kiepert; 1818-1888).  Масштаб 1:3 000 000. У легенді серед слов'янських народів автор виділив західних слов’ян (чехів, словаків, поляків); східних слов’ян (Russen (Русини) та Russniaken (Русняки), в дужках позначив Kleinrussen (малороси), Ruthenen (рутени); південних слов’ян (словенців, сербів та хорватів, болгар). Russen та Russniaken на карті показані одним світло-зеленим кольором, межа між ними не проведена. На карті виразно показано державні та деякі адміністративні кордони, населені пункти й т. д. 
     Надсяння (Ярослав, Перемишль) та Пряшівщина (тепер Словаччина) - українська етнічна територія.
Руснаками й русняками дотепер називають себе русини-українці Словаччини, Румунії, Польщі, та колишньої Югославії. Закарпатські ж долиняни, починаючи від межиріччя Тересва – Теребля на сході області та кінчаючи басейном річки Уж на її заході, у повсякденному вжитку (ще до 1920-их рр..) називали себе переважно давнім живомовним етнонімом руснаки (русняки). Корінні жителі гірських районів Закарпаття, тобто власне гуцули й власне бойки, які, як відомо, протягом ХVII-ХVIII століть переселилися на Закарпаття з сусідньої Галичини, називали себе тільки Русинами. О. Духнович: "Угро- или Карпатороссы сами себя именуют Русинами, Русаками и Руснаками".

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. (у співавторстві). Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. 367 с.

 

.

Немає коментарів:

Дописати коментар