Білі хорвати та Запорозькі козаки – етнографічні групи українців. Карта "Carte Ethnographique de L'Europe..." французького географа Луї-Етьєна Дюсьє. 1856 р.

1856 р. Луї-Етьєн Дюсьє (Louis Dussieux; 1815-1894) французький історик та географ видав у Парижі "Carte Ethnographique de L'Europe..." (Етнографічну карту Європи). Формат мапи 31 × 40 см. Мапа була складена 1848 р., але видана лише у 1856 р. Опублікував її Луї-Етьєн Дюсьє у своєму атласі  “Atlas General De Geographie Physique, Politique Et Historique”. На карті виділено мовні сім’ї та групи. Слов'яни об'єднані в одну мовну групу. Ареал проживання слов’ян позначений лінією синього кольору. Серед слов’ян автор виділяє як окремі етноси – Grаnds Ruses ou Moscovites (великороси або московити); Petit Ruses ou Russniaque, ou Ruthenes (малороси або русняки, або рутени) та ін.  Серед українців Луї-Етьєн Дюсьє  розрізняє: Запорозьких Козаків (Cozaques Zaporoguues, нижня течія р. Дніпро), білих хорватів (на північ від Львова), древлян (на південь від р. Прип’ять, між написами Волинь та Полісся), бужан (середня течія р. Зх. Буг), дулібів (на Поділлі, у верхів’ї Пд. Бугу), сіверян (на північ від р. Десна), тиверців (Одещина, між ріками Дністер та Пд. Буг) та ін.

На Кубані та Донщині – Козаки (Cozaques), Південна Кубань – Tcerkesses (Черкесія) та Cauease (Кавказ). На Заході України автор виділив Galicie (Галичину) та на захід від Львова – Russie Rouge (Червону Русь), яка простягається аж до Вісли. Південна Україна – Oukraine

Одним із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттили, була українська держава західних горян (карпів - білих хорватів ). Утворилася вона у середині V ст. Н. Ер. Проіснувала праукраїнська держава до кінця ІХ ст. Засновником держави був Едікон – знатний скіф з оточення Аттили. Наступним князем хорватських русинів стає його син Отко,  котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і котрий правив Римською імперією у 479- 493 рр., подарувавши їй, як пишуть історики, мир і спокій на весь період свого правління. Правда, офіційні історики мають Отка за давньогерманського вождя, хоча вдосталь старовинних писемних раритетів переконують, що він був rex rutenum, тобто цар рутенів — так у Стародавньому Римі називали русів-русинів. 
Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн при костелі св. Петра під Зальцбургом (Австрія) повідомляє:
“Року Божого 477 Одоакер, король рутенів (Odoacer Rex Rhutenorum), а також гепідів, готів, унгарів і герулів, виступаючи проти церкви Божої, благочестивого Максима з його 50 учнями, що молилися з ним в цій печері, за сповідання віри жорстоко мучено та скинуто вниз, а провінцію Норікум мечем і вогнем спустошивши”. Рутенія — назва України в історичних джерелах, написаних латиною XIII-XIX ст.

До нас дійшли імена й інших правителів. Це, зокрема, Добрента, Прибина, Коцеля.  627 р. виникає ще одна праукраїнська держава Велика Хорватія, засновником якої був князь білих хорватів Самослав. котрий об’єднав народи Центральноєвропейської рівнини, в т. ч. й Верхнього Подністров’я та Карпат, в одну з найбільших держав тодішнього світу — Велику Хорватію. Охоплювала вона території Західної України (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька області), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі та Північної Угорщини. Вчені вважають її першою давньоруською державою, а Київська Русь була тільки другою.

"Отже, крім так званого східного вектора розвитку українства, був ще й західний, не менш важливий, а то й більш значущий для нас, — стверджує історик Святослав Семенюк. — Але про нього в нас чомусь «забули». Тим часом археологів вражає дивовижна ідентичність пам’яток матеріальної культури VII-IХ ст. на всьому величезному просторі від Влтави до Дніпра і від Дунаю до середньої течії Вісли. І то недарма. Адже, крім Київської Русі, існували й Наддунайська, Краківська, Угорська, Моравська, Сілезька, Полабська Русі, які Костянтин Багрянородний об’єднав під назвою Велика Хорватія... Впродовж 2007-2008 рр. учені Харківської криміналістичної лабораторії дослідили геном чи не всіх слов’янських народностей і з’ясували, що найдужче збігаються генетичні коди українців і хорватів. Отже, наші народи найближчі один до одного, фізично й ментально споріднені. І, мабуть, не лише тому, що походять з однієї й тієї самої землі, а й через те, що мали тривалий період спільної історії.» (Василь Мороз. «Українці й хорвати колись були карпами, або як був забутий західний вектор розвитку українства»)

 

                                                       Фрагмент карти 1856 р.

З ВІКІПЕДІЇ: «Алемко Ґлухак твердить, що Біла Хорватія в час найбільшого розквіту охоплювала терени від джерел Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни рік Сяну та Вєпжу, та верхів'я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття. В свою чергу дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію і Словаччину. Відомий хорватський історик В'єкослав Клаіч ототожнював Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Пліснеськ і Радече — міста білих хорватів. Той самий Клаіч, посилаючись на московські архіви, вказує, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами. М. М. Чуріч, покликаючись на архівні дані, наводить точну цифру тих, хто себе ідентифікував, як білі хорвати — 17228. Що більше, інший хорватський історик Мірко Відовіч твердить, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола Володимира Волинського називали себе хорватами. Клаіч твердить, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені. Покликаючись на візантійського царя Константина VII Багрянородного, Клаіч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи порфороґенетових Бойків з бойками в Карпатах, що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи порфороґенетових Бойків українською етнічною групою. І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч ототожнював русинів Галичини з білими хорватами. Цікаво відзначити, що і російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б. Д. Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини і Волині, не є прихідцями на цій території, але автохтонними потомками білих хорватів. Що більше, цей автор наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Київської Русі тривало, принаймні, від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював східну частину Білої Хорватії. З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М. Бранд пише, що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої Хорватії.