У XIX столітті й майже до середини XX століття українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі.
Українська етнічна територія на час Української революції, за оцінкою фундатора української географії Степана Рудницького (1877-1937) становила від 905 тис. км² до 1 млн 56 тис. км² з 51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій території (за його обчисленнями) 71,3—71,7 %.
За оцінками одного із засновників вітчизняної соціології Микити Шаповала (1882-1932) території, на якій українці чисельно переважали всі ін. національності, разом узяті, була дещо меншою: 1914 р. вона становила 739 тис. км² (у Росії – 665 тис. км², в Австро-Угорщині – 74 тис. км²). На цих землях у той час проживало 46 млн осіб (в Росії – 39,6 млн, в Австро-Угорщині – 6,4 млн), з них 32,662 тис. (71,0 %) – українців, 5,379 тис. – росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 %) – євреїв, 2,079 тис. (4,5 %) – поляків, 871 тис. (1,9 %) – німців.
За оцінками Володимира Кубійовича, зробленими в 1930-х рр., перед I світовою війною суцільна територія, на якій українці складали абсолютну більшість, становила 718,3 тис. км², з яких 89,5 % – у складі Росії, 10,5 % – Австро-Угорщини.
Володимир Кубійович зробив оцінку площі української етнічної території на 1933 р. — 932 тис. км², у тому числі: 728,5 тис. км² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана.
Поза Україною проживає майже п'ята частина українців,
значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною
територією українського народу. З приводу етнічних меж і досі точаться наукові
дискусії. Започатковані вони ще у ХХ ст. А. Петровим і пізніше продовжені
Ф. Максименком, С. Рудницьким, П. Кушніром. У більшості концепцій превалюють, як
правило, суто формальні характеристики міжетнічності - кількісні, зокрема такі,
як компактність етнічного масиву. При цьому одні дослідники вважають, що
компактим етнічним масивом є території, заселені представниками одного етносу
на 30% (В. Кологий, М. Кордуба), інші - на 50% (А. Білімович), треті визнають
лише абсолютну більшість (О. Русов).
1923 р. в Україні й Росії розпочався перехід від дореволюційного адм.-тер. поділу (губернії, повіти і волості) на новий (округи й райони). Уряд радянської України скористався реформою, щоб підняти перед ЦВК РСФРР питання про приєднання до власної республіки тих повітів і волостей у прикордонних з УСРР Курській й Воронезькій губерніях, у яких переважали українці. Ішлося про приєднання до УСРР повітів та волостей Курської губернії з чисельністю населення 807,2 тис. осіб (у т. ч. українців 484,8 тис., 60 %), а також повітів і волостей Воронезької губернії з чисельністю населення 1 млн 243,8 тис. осіб (у т. ч. українців – 930,9 тис., 74,9 %).
Майже водночас виконком Пд.-Сх. (з кін. 1924 р. – Північнокавказького) краю і Пд.-Сх. бюро ЦК РКП(б) звернулися до політбюро ЦК РКП(б) з проханням вилучити з підпорядкування Україні Таганрозької та Шахтинської округ.
11 грудня 1924 р. політбюро ЦК РКП(б) вирішило «визнати необхідним приєднання до України Путивльського повіту Курської губернії». Отже, формально начебто не заперечуючи етнографічний критерій, підтриманий навіть у резолюції Комінтерну від 24 грудня 1924 р. , компартійне керівництво СРСР відмовилося його застосовувати. Фактично на північному сході відбулося лише часткове виправлення кордону на користь УСРР.
Після того, як КП(б)У очолив Л.Каганович (1925 р.), ВУЦВК дисципліновано вніс узгоджені з Росією та Білоруссю пропозиції про врегулювання кордонів УСРР з РСФРР і БСРР. Росії Україна передавала основні частини Таганрозької та Шахтинської округ. На пн. сх. до УСРР переходив майже весь колишній Путивльський повіт, а також деякі прикордонні волості Курської і Воронезької губерній. На українсько-білоруському кордоні до складу України була включена одна сільрада у пд. частині Мозирської округи. Натомість до складу Білорусі Україна передавала частину Олевського і Словечанського (існував 1923–1962 рр. на тер. сучасної Житомирської обл.) районів, а також пн. частину Овруцького району. Загалом до складу УСРР було передано територію, на якій проживало 278,1 тис. осіб, а до складу Росії з України — територію з населенням в 478,9 тисяч.
Загальний баланс надбань і втрат був не на користь України. У первинній заявці уряду УСРР про перегляд кордонів йшлося про приєднання до УСРР суміжних територій з нас. 2 млн 51 тис. осіб.
Певний час українська сторона не вважала ці рішення остаточними. Апе- люючи до формально визнаного Кремлем за основний етнографічного критерію, вона і після цієї ухвали ставила територіальне питання. Тези червневого 1926 року пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації» закінчува- лися адресованим політбюро ЦК дорученням такого змісту: «Провадити далі роботу в справі об’єднання в складі УСРР всіх межуючих з нею територій з українською більшістю населення, що входять до складу Радянського Союзу».
У грудні 1926 р. відбувся загальний перепис населення. Опитувані відповідали на запитання про народність. Перепис зафіксував етнографічні кордони України всередині Радянського Союзу. Кількість українців (у тис. осіб) за межами УСРР та їхня питома вага серед населення регіону проживання були такими: Центрально-Чорноземна обл. (колишні Курська та Воронезька губернії, дані на 1929 р., екстрапольовані за переписом 1926) – 1 млн 773,6 тис. українців (14,63 % від усього населення). У Північнокавказькому краї (за переписом 1926) проживало 3 млн 106,8 тис. українців (37,1 %).
Значна частина української етнографічної території знаходилася на прилеглій до УСРР території РСФРР. Особливо рельєфно це було видно на прикладі Центральночорноземної обл., де, за переписом 1926 р., на пд. колишньої Воронезької губ. проживало 903 тис. українців, які становили в цілісному масиві прилеглих до УСРР земель понад 90 % населення.
У травні 1928 р. Микола Скрипник звернувся в політбюро ЦК КП(б)У з офіційним поданням з приводу зміни кордонів. 18 травня його було роз- глянуто на політбюро ЦК КП(б)У. Лазару Кагановичу, Власу Чубарю і Миколі Скрипнику було доручено остаточно його відредагувати і адресувати до ЦК ВКП(б). Редагування звелося, головним чином, до відмови від згадок про українські претензії на Північний Кавказ, і, насамперед, на Таганрож- чину. Але навіть у такому вигляді клопотання Кагановича, що прозвучало у вигляді прохання поставити на закрите засідання секретаріату ЦК ВКП(б) питання «Про передачу УСРР повітів з більшістю українського населення Курської і Воронезької губерній, у зв’язку з районуванням Центрально-Чорноземної області», виявилося безрезультатним. Кордони залишились без змін.У лютому 1929 р. питання кордонів було озвучено на зустрічі українських письменників з генеральним секретарем ЦК ВКП(б) Йосипом Сталіним. Він дав зрозуміти, що воно вирішене остаточно: «Ми в ЦК двічі вивчали питання і залишили без наслідків. Ми повинні бути особливо обережні, тому що такі зміни провокують величезний спротив з боку деяких росіян» (Генадій Єфіменко).
12 жовтня 1924 р. сесія ВУЦВК ухвалила постанову «Про утворення Молдавської АСРР», якою до складу автономії увійшли не лише території, де молдовани складали більшість населення, а й райони з переважно українським населенням.
23 серпня 1939 р. у Москві був підписаний рад.-нім. договір про ненапад. До нього додавався секретний протокол, в якому розмежовувалася сфера «обопільних інтересів» у Центр. та Сх. Європі.
У вересні 1939 р. Західна Україна була возз'єднана з УРСР. Територія УРСР зросла з 450 до 540 тис. км², а населення – з 30 млн 960 тис. до 38 млн 890 тис. осіб.
Користуючись можливостями, які випливали з пакту Молотова–Ріббентропа, Й. Сталін пред'явив Румунії 26 червня 1940 р. ультиматум, у якому вимагалося повернути СРСР анексовану 1918 р. Бессарабію і передати населену українцями пн. частину Буковини. Румунська армія без бою відійшла з територій, вказаних у радянських нотах. З більшої частини приєднаної території більшовицьке керівництво створило нову союзну республіку – Молдавську.
Головну роль у розмежуванні території новостворюваної МРСР з УРСР відіграв перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Він наполіг на визначенні кордонів за етнографічним принципом. Унаслідок такого підходу УРСР одержала 3 із 9 повітів колишньої Бессарабської губернії.
На Тегеранській конференції, що відбувалася в листопаді – грудні 1943 р., керівники країн антигітлерівської коаліції виявили близькість поглядів у польському питанні. У.-Л.Черчілль запропонував визнати кордоном між СРСР і Польщею «лінію Керзона». Цю пропозицію підтримав СРСР.
На Кримській конференції (лютий 1945 р.) радянська делегація внесла пропозицію вважати сх. кордоном Польщі "лінію Керзона" з відхиленнями від неї в деяких ділянках від 5 до 8 км на користь Польщі. Територія СРСР на кордоні з Польщею зменшувалася на 22 тис. км² у порівнянні з 1939 р.. Нова конфігурація кордону була оформлена в Договорі між СРСР та Польщею про державний кордон від 16 серпня 1945 р. Українські етнічні землі на зх. від радянсько-польського кордону мали бути деукраїнізовані, а землі на сх. – деполонізовані. Останні поправки в конфігурацію кордону були закріплені договором «Про заміну ділянок державних територій» (підписаний 15 лютого 1951 р. між СРСР та Польщею).
26 листопада 1944 р. З'їзд нар. к-тів Закарпатської України ухвалив маніфест, у якому проголошувалося про вихід Закарпатської України зі складу Чехословаччини і возз'єднання з УРСР. Переговори між урядами Чехословаччини та СРСР закінчилися підписанням 29 червня 1945 р. у Москві Договору між СРСР і Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну, згідно з яким Закарпаття виходило зі складу Чехословаччини та возз'єднувалося з рад. Україною. Кордоном між СРСР і Чехословаччиною визнавався кордон, що існував до 29 вересня 1938 р. між Словаччиною і Підкарпатською Україною.
Остання зміна кордону УРСР сталася 1954 р. 19 лютого 1954 р. Президія ВР СРСР за поданням Президії ВР РРФСР та Президії ВР УРСР ухвалила рішення про передачу Кримської обл. Україні.
Згідно з дослідженнями українських вчених, етнічні карти українських земель у Радянській Україні майже не видавались. Відомі лише дві, видані у 20-х рр. ХХ ст.: стінна чотирьохаркушева “Етнографічна мапа Української Соціялістичної Радянської Республіки” (Київ: Червоний шлях, 1925) І. Мальованого і Т. Скрипника, виконана у масштабі 1 : 750 000, та “Етнографічна мапа У.С.Р.Р”, що була поміщена у “Географічному атласі УСРР” (Київ, 1929) Л. Кльованого. Проте на обох мапах зображення національних відносин обмежується тодішніми українськими республіканськими кордонами, які, як відомо, не збігалися з етнічними. Натомість українські етнічні межі зображено на “Діалектологічній карті України” українського мовознавця В. Ганцова, що була долучена до його праці “Діалектологічна класифікація українських говорів” (Київ, 1923) та “Фізичній мапі Української Соціялістичної Радянської Республіки”, що була поміщена у згаданому “Географічному атласі УСРР” (Київ, 1929) Л. Кльованого.
У 30-х рр. ХХ ст. у Радянській Україні через політичні чинники не видано жодної етнічної карти.
У 20-х рр. ХХ ст. у Галичині опубліковано теж небагато етнічних карт українських земель. Це, зокрема, “Карта України. Оглядова карта українських земель...” (Львів: Вперед, 1922), “Карта українських земель” (Львів: Нова Українська Школа, 1928) та невеличкі етнічні мапки-врізки з однаковою назвою “Карта народів”, що були поміщені у третьому виданні “Географічного атласу” (Київ; Ляйпціґ, 1928) М. Кордуби [Н. Падюка, 2009].
На радянських картах 1930 р. – Стародубщина (тепер Росія) - українська земля (на пізніших картах ця інформація вже відсутня). На картах 1930 р. та 1941 р. Кубань – суцільна українська етнічна територія; на карті 1954 р. – мішана етнічна територія; на карті 1981 р. – українці відсутні. На карті 1981 р. вже появилися греки та болгари в Приазов'ї. Кримські татари (Південь Криму) – тільки на карті 1941 р.
ДЖЕРЕЛА
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар Андрій. (у співавторстві). Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М.. Львів, 2022. 367 с.
Етногафічна карта України і сумежніх країв. В. Кубійович, М. Кулицький, 1934 р.,Львів. Літографія. Оригінал. ЦДІАЛ України. Ф. 742. Оп. 1. Спр. 802. Фрагмент
Адміністративна карта Української СРР. Східна частина. 1923 рік.
1928 р. Мапа видана в складі “Російського історичного атласу” в Москві. Атлас отримав першу премію Цекубу та ЦБ СНР.
"Прийде час і Ти вогнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Струснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі"
Єфіменко Вікторія. Створення російських національних районів УСРР // Проблеми історії України: факти, судження пошуки. — 2012. – Випуск 21
Немає коментарів:
Дописати коментар