Князівство Феодоро (Теодоро, грец. Θεοδόρο), або Готія (грец. (Γοτθία) - середньовічна держава, що існувала з кінця XII ст. у південно-західній частині Криму. Площа території - близько 3 тис. км2. Кількість населення - близько 150-200 тис. осіб. Мови - кримськоготська, грецька, кипчацька. Столиця - Мангуп (Мангуп-Кале, (крим. Mangup), Дорос.
Мангуп знаходиться на Мангупському плато (гора Баба-кая) неподалік села Ходжа Сала Бахчисарайського району. Упродовж 1204-1223 рр. - протекторат Трапезундської імперії; 1223- 1360 рр. - залежність від Золотої Орди. Близько 1362 р. князівство Феодоро відновило незалежність. Однак відразу було змушене вести війни із торговими факторіями генуезців (найбільші - 1422-1423 та 1433-1441 рр.). Турецьке вторгнення 1475 р. перервало розвиток князівства Феодоро.
Готи, які вціліли у гірській частині Криму, разом з тутешніми аланами, частиною грецького населення, яке відійшло в гори з району Судака, утворили своє окреме князівство. З Трапезунду 1140 р. в Херсонес заслали візантійського чиновника Костянтина Ґавраса з вірменського аристократичного роду. Його звинувачували у спробі організувати в Трапезунді окреме князівство, що він і реалізував у Криму, створивши окреме князівство Феодоро з центром у Мангупі. До кінця XII ст., користаючи з послаблення Візантії, Ґавраси поширили володіння Феодоро Чорноморським узбережжям від Балаклави до Алушти, а на півночі - до р. Качі. В князівстві Феодоро після Костянтина Ґавраса правили його нащадки: Василь (XIV ст.), Дмитрій (1362-1368), Стефан (1380- 1402), Олексій І (1402-1434), Олексій II (1434-1444), Іван (Олубей) (1444-1460), Ісаак (1471-1475), Олександр (1475).
Феодоро - держава, яку можна зачислити до Візантійської цивілізації. Територія князівства здебільшого збігалась із Готською єпархією у Криму. Столицею князівства було м. Мангуп (Феодоро), яке виникло близько IV ст. і у VI-X ст. мало назву Дорос (було центром візантійської області Дорі). З X ст. місто вперше згадують під назвою Мангуп. Близько XIII ст. воно стало адміністративно-політичним центром князівства, яке виокремили зі складу візантійських володінь у Таврїї й часто називали Феодоро.
У руських (українських) джерелах мало назву Мангуп. У Феодоро жили нащадки тавроскіфів, сарматоаланів, кримських готів, греки та караїми. Офіційною та найуживанішою мовою була грецька, релігією - православ’я. Головні заняття населення - землеробство, виноградарство і скотарство. У містах (Феодоро, Каламіта, Ескі-Кермен) розвивалися ремесла (гончарство, обробка металів, шкіри та ін.). Підтримувало політичні, економічні й культурні зв’язки з Константинополем, Херсонесом, Трапезундом, Молдовою, а з XIV ст. - з Сугдеєю (Судаком). Після занепаду Херсонеса у XIV ст. Феодоро посіло його місце в Криму. Князівство вело тривалу боротьбу проти татар і генуезців. Правитель Феодоро Олексій І збудував 1427 р. у гирлі р. Чорної фортецю і торговельний порт Авліта (Каламіта, сучасний Інкерман), а в 1433 р. тимчасово (до 1434 р.) здобув генуезьке місто Чембало (нині Балаклава).
Після падіння Константинополя 1453 р. князі Феодоро вважали себе спадкоємцями Візантійської імперії. Війська турецького султана 1453 р. захопили Константинополь, чітко визначивши свої домагання на Крим. Морський шлях, що зв’язував чорноморські колонії Генуї з метрополією, опинився під контролем турків. Перед загрозою турецької агресії генуезці створили союз з князівством Феодоро, однак це вже не врятувало ні тих, ні інших.
Політичне становище князівства Феодоро було непростим. Перебуваючи у ворожому оточенні (татари та італійці постійно зазіхали на його територію), феодорити були змушені маніпулювати між цими двома силами, часто шукаючи союзників. З цією метою укладали династичні шлюби між представниками мангупського княжого роду та знатними людьми Трапезундеької імперії, Валахії, Московського царства. Великого значення надавали зміцненню православної віри, яка консолідувала населення князівства, отож, будували нові й відроджували старі храми.
Феодорити, змушені розраховувати на власні сили, розвивали сільськогосподарське виробництво, ремесла, зводили нові та укріплювали старі фортеці. Наприклад, для протидії проникненню Генуї углиб півострова на Південному узбережжі будували фортеці, які дублювали генуезькі - на деякій відстані від них і від узбережжя. Прикладом таких пар можна вважати фортеці Чембало і Камара, верхня і нижня Ореандські фортеці, фортеця Панеа і фортеця на г. Кішка, Гурзуфська фортеця й Гелінкая поблизу Краснокам’янки, Алуштинська фортеця і Фуна та інші.
У липні 1475 р. військо Османської імперії на чолі з візиром Гедик-Ахмет-пашею підійшло до столиці феодоритів і почало її облогу із застосуванням важких гармат, вогонь яких був спрямований на ділянку оборони в яру Гамам-Дере. Здобути місто вдалося лише у грудні 1475 р. Розлючені опором захисників турки вчинили різанину, про яку свідчать масові поховання мешканців Мангупа. Останній феодоритський князь
Олександр та його родина потрапили у полон. Самого князя та його родичів-чоловіків, окрім наймолодшого, стратили у Стамбулі, жінок віддали в султанський гарем. Мангуп увійшов до османських володінь у Криму і став центром кадилика. Зважаючи на його географічне положення (близькість до Бахчисарая і віддаленість від Кафи), султани надавали кримським ханам та їхнім підданим особливі права на території кадилика. Зокрема, хани використовували Мангуп як скарбницю та в’язницю. В османський період історії Мангуп швидко перетворився на невелике поселення, життя в якому тривало завдяки османському гарнізону та караїмській громаді. Втім турки реконструювали укріплення фортеці (1504) і спорудили кілька мечетей. На Мангуп 1629 р. напав загін запорозьких козаків, які втрутилися в боротьбу за ханський престол між представниками роду Ґереїв. А 1774 р., коли Мангуп був переданий до складу Кримського ханату, з фортеці пішов османський гарнізон. Мангуп остаточно занепав, коли місто покинули караїми (1792).
ЛІТЕРАТУРА
Байцар Андрій. Крим. Нариси історичної, природничої і суспільної географії: навч. посіб. Львів. нац. ун-т імені І. Франка. — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2007. 224 с.
Байцар Андрій. Географія Криму.: навч.-метод. посібник. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2017. 301 с.
Крим в XV ст.
Немає коментарів:
Дописати коментар