Андрій Байцар: РУСЬ й давньоукраїнські племена (скіфи, сармати, гети) на Ебсторфській карті. Mappa mundi ХІІІ ст.

Ебсторфська карта – німецька середньовічна карта світу ХІІІ ст. Формат мапи – 3 580 х 3 560 мм. На карті понад 1 600 підписів, що позначають не тільки географічні об'єкти, а й особливості природи, а також події Священної Історії й античної міфології. До 1943 р. була найбільшою з середньовічних Mappa Mundi. В центрі карти зображено Єрусалим. На ній нанесено 1 500 текстових пояснень, 500 будівель, 160 рік, 60 островів, 45 постатей людей, 60 тварин.

Особливість цієї карти світу (лат. мappa mundi) полягала в тому, що вона призначалася не для практичного застосування, скажімо, на відміну від пізніших портоланів, а для наочної ілюстрації християнської картини світобудови з найзагальнішою візуальною та текстовою інформацією.

На карті показано державу Русь (Rucia regio), згадано столицю Русі – Київ (Kiwen), а також руські міста Полоцьк (Plosceke), Смоленськ (Smalentike) та Новгород (Novgardus) У легенді карти вказано античні народи (скіфи, сармати, гети, алани, даки, калліпіди). Сучасні народи автор не згадує. На карті позначені Карпати.

Термін «українські племена» ввів у науковий обіг Михайло Грушевський у 1912 р. (Ілюстрована історія України : Шоста тисяча / М. Грушевський. – Київ, Львів: Друкарня С. В. Кульженко, 1912. – 556 с. : іл..).

В етнічній історії українців можна виділити ключові етнооб'єднуючі назви за останні 3 000 років:

*Скіфи, сармати (VII ст. до н. е. — III ст. н. е.);

*Гуни (II—VII ст.);

*Анти, Склавіни (ІV—VII ст.);

*Дуліби (VI—VII ст.);

*Слов'яни VII—XI ст.: поляни, білі хорвати, волиняни, деревляни, уличі, тиверці, дреговичі, сіверяни;

*Білі хорвати; державне утворення — Велика Хорватія, або Біла Хорватія (VII—X ст.);

*Русини (руси, русь), державні утворення — Русь (Київська Русь), Руське Королівство, ВКЛ, Руське воєводство (IX—XX ст.);

*Козаки, гайдамаки (державне утворення — Гетьманщина) XVI—XVIII ст.;

*Українці (державні утворення — Гетьманщина, УНР, Українська Держава, ЗУНР, Карпатська Україна, УРСР, Україна) XVI—XXI ст.

Скіфи, скити (грец. Σκύϑαι; самоназва «сколоти»: грец. Σκολότοι) — екзоетнонім грецького походження, який у сучасній науковій та художній літературі застосовується до практично всіх племен, що мешкали у VII—III ст. до н. е. на землях сучасної України від Дунаю до Дону, всю цю територію Геродот називав Велика Скіфія. Самоназва скіфів “сколоти” походить від імені зачинателя скіфського племені “Колоксая”. Скіфи – складна за етнічним складом конфедерація, під якою ховалися, скоріш за все, кілька етнічних угруповань. Безумовно, що значна частина скіфів – це далекі предки українців. Скіфи – це історичний народ України античного періоду, який передав свій етнонім та хоронім наступним поколінням цих теренів. Скіфи – корінні жителі українського лісостепу та степу (1 500 р. до н. е. - III ст. н. е).

Геродот зафіксував легенди про походження скіфів. В одній з них стверджувалося, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до нашестя Дарія (Дарій напав на Скіфію у 512 р. до н. е.) і що вони були пов'язані з Дніпром, оскільки їхній першопредок Таргетай (Таргітай) вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфену (Дніпра).

Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Низов'я Дніпра, тому що першим скіфським царем був Скіф – син Геракла та діви-Єхидни, яка жила в Гілеї.

Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їх символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга — про степових скотарів, символами яких названо лук, пояс, чашу. Оскільки немає підстав не вірити Геродоту, то слід зафіксувати появу Скіфії як держави у 1500 р. до нашої ери.

Гети зі сходу граничили зі скіфами. Разом з кімерійцями гети в українській історії становлять власне місцеву археологічну культуру; гети також мають безпосереднє відношення до етногенезу українців, увійшли до складу східних слов'ян, перебували на теренах України від бронзової доби (1800—800 років до нашої ери) до доби переселення народів (375—800 роки нашої ери) [Енциклопедія українознавства. Том I. / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. стор. 66-67]. Науковий світ їх ідентифікує з липецькою культурою.

Сергій Скрипка (ФБ, 2025): «Коли Йордан, готський історик VI століття, назвав свою працю “Getica”, він не помилився й не сплутав народи. Його книга “De origine actibusque Getarum” (“Про походження і діяння гетів”) — це не опис “якогось іншого” народу, а історія власного народу, який він називає “Getae”, користуючись античною традицією. Він свідомо відновив античне ототожнення “гетів” і “готів”, яке існувало в римській і візантійській історіографії.

«Getarum sive Gothorum gens» — “плем’я гетів, тобто готів” — так писали візантійські літописці, підкреслюючи тяглість. У творах античних авторів — Геродота, Страбона, Діона Касія, Тацита, Плінія Старшого — Getae і Dacii виступають як споріднені племена на нижньому Дунаї. Грецька мова не мала виразного звука th, тому “Gothi” і “Getae” передавались схоже — Γέται (Getai) і Γόθοι (Gothi). У латинських та грецьких манускриптах це часто чергувалося через переписувацьку традицію: “th” → “t”, “t” → “th”. Саме тому в багатьох списках античних текстів назви зливаються: Getae, Gothae, Gethae — це одне коло написань.

Гети Геродота жили “по той бік Істру” (Дунаю), тобто між нижнім Дунаєм і Чорним морем — це сучасна Добруджа й Північне Причорномор’я. Там само археологи фіксують культуру черняхівського кола — матеріальний світ готів IV ст. н. е. Ті самі землі, ті самі кургани, ті самі поховальні обряди, навіть ті самі форми зброї та прикрас. Тож “переміщення готів зі Скандинавії” — пізній міф, побудований на єдиній фразі Йордана, яку він сам узяв із народних переказів.

А от “перетікання гетів у готів” — археологічно підтверджений факт.Якщо подивитись на карту — землі гетів і готів охоплювали Нижній Дністер, Прут, Дніпро, Подністров’я, Приазов’я — тобто терени сучасної України. Саме тут формувався синтез античної, сарматської та готської культур, який пізніше став ґрунтом для антсько-руського етногенезу.

Усі згадки про Скандинавію (Scandza) походять з одного речення у творі Йордана Getica, написаному бл. 551 року. Він пише, що готи “вийшли зі Сканци” — “insula Scandza”, і звідти “з переправами та війнами переселилися до берегів Вісли”. Але далі він сам же додає: “я передаю це, як оповідають старі перекази” (ut tradunt nostri maiores). Тобто він не стверджує, що це факт, а лише переказує усну легенду. Навіть у Germania Тацита готи — це “один із народів германців по Віслі”, але не за морем.

Пліній Старший (I ст.), Тацит (бл. 100 р.), Птолемей (бл. 150 р.) — усі вони згадують готів Gothones / Gotones і розташовують їх між нижньою Віслою та Дністром, тобто в сучасній Польщі, Україні й Румунії.

“Гети” Геродота, “Готи” Тацита й “Гети” Йордана — це не три різні народи, а три назви одного історичного явища, що змінювало форму, але не суть. Йордан не помилився, а навпаки — вивів свій народ у прямі спадкоємці давньої цивілізації Нижнього Дунаю, яку ще Геродот описував як “найсправедливішу й наймудрішу з фракійських націй”.

Тому “Гетика” — це не просто історія готів, а міст між античною Гетикою і середньовічною Європою, між “скіфським” світом і “руським” світом, де спадкоємність культури й мови відчутна навіть у самій назві. Отже, “балтійське походження” — це літературна метафора, а “гето-готська” тяглість — історичний факт».

Даки — гілка фракійського народу, споріднені гетам. Жили на Пн. від Дунаю до Карпат. Центральною областю розселення даків було плоскогір'я, що мала історичну назву Трансильванія (центральна Румунія, Молдова), обмежене з півдня і сходу пасмом Карпатських гір, однак племена даків поширилися і далеко на північний захід, у сучасні східні частини Угорщини і Словаччини, частини заходу і півдня України, сходу Сербії, півночі Болгарії, півдня Польщі.

Калліппіди (грец. Καλλιππίδαι) — за Геродотом (Історія, IV, 17) назва осілого біля Ольвіополісу населення, яке ольвіополіти називали ще елліно-скіфами.