1734 р. Іван Кирилов. «Генеральная карта о Российской Империи сколько возможно было исправно сочиненная трудом Ивана Кирилова, обер секретаря Правительствующего Сената в Санктпетербурге 1734». Карта латинською та російською мовами. Карта Кирилова стала першою з восьми генеральних карт імперії XVIII ст. Сюжети й атрибутика, що прикрашають її картуші майже без зміни повторюються в наступних виданнях. На цій карті там, де Україна, напис – «Parva Russia», тобто «Мала Русь», а там, де Москва, напис – Московія.
Це перша генеральна карта держави, створена в Росії на науковій основі: з використанням опорних астрономічних пунктів, сітки конічної проєкції, новітніх експедиційних даних, матеріалів перших інструментальних зйомок окремих територій країни. В картуші з заголовком: фрагмент з Нептуном, алегоричні зображення річок, двоголовий орел, армілярна сфера. Малюнок справа внизу зображує сцену торгівлі з аборигенами, на дальньому плані - рибальські снасті, риби.
Географічний департамент Російської академії наук був створений в 1739 р. з метою прискорення картографічних робіт зі складання атласу Росії (започаткованих Академією наук ще в 1726 р.). Документ про його створення в літературі з історії російської географії іменується «ордером». Департамент до 1752 р. залишався єдиною картографічною установою.
Ця робота була завершена в 1745 р. виданням «Атласу Російського…», що став, незважаючи на істотні недоліки, видатним явищем в історії картографії, високо оціненим як в Росії, так і за кордоном. Подальший розвиток роботи Географічного департаменту відбувався під керівництвом М. В. Ломоносова з 1757 по 1765 рр., коли були проведені великі заходи щодо підготовки нових кадрів географів, топографів, картографів, з географічного вивчення Росії та вироблення планів для передбачуваних великих експедицій.
Діяльність департаменту створила передумови для подальшого проведення Академією наук у 1766—1786 рр. географо-картографічних досліджень, зокрема, комплексних «Академічних експедицій 1768—1774 рр.», що склали цілу епоху у різнобічному вивченні Росії. Географічним департаментом було опубліковано близько 300 карт, серед них генеральні карти Російської імперії (1776 та 1786 рр.), а також накопичено великий фонд рукописних карт та планів. З середини 1780-х рр.. роль департаменту, через перехід багатьох робіт в інші відомства, значно впала (у 1800 р. був ліквідований) і основною картографічною установою в Росії стало Депо карт.
1745 р. «Атлас Российской, состоящий из девятнадцати специальных карт, представляющих Всероссийскую империю с пограничными землями, сочинённый по правилам географическим и новейшим обсервациям, с приложенною при том Генеральною картою великия сея империи, старанием и трудами Императорской академии наук».
У складанні атласу брали участь визначні вчені та дослідники, члени Академії наук: Жозеф-Нікола Деліль (Joseph-Nicolas Delisle; 1688—1768; французький астроном і картограф), Леонард Ейлер (Leonhard Euler; 1707—1783; швейцарський математик та фізик, який провів більшу частину свого життя в Росії та Німеччині), Герард-Фрідріх Міллер (Федор Іванович; 1705—1783; німецький і російський історик, географ, етнограф та археограф; член Петербурзької АН (з 1731); з 1725 — ад'юнкт; з 1731 — професор історії; 1728—30 та 1754—65 — конференц-секретар Петербурзької АН), Християн фон Вінсгейм, Готфрід Гейнзіус,. Атлас було надруковано за наказом І. Д. Шумахера.
Видання Атласу стало результатом 20-річної праці багатьох картографів, які виконували інструментальну зйомку московських земель за наказом Петра I. У 1730-ті рр.. було видано кілька атласів І. К. Кириллова, які не вважалися офіційними, оскільки містили карти не всієї території країни. Ряд карт Кириллова стали основою для атласу 1745 р. «Атлас Російський» був офіційно визнаний першим атласом Російської імперії, оскільки вперше давав широким верствам суспільства уявлення про державу в цілому та кожну її губернію. Це було логічно пов'язане зібрання карт з одноманітним стилем оформлення. Попри те, що Атлас є вершиною російської картографії кінця першої половини XVIII століття, в ньому виявилося багато похибок. У деякі спеціальні карти та генеральну карту в частині, що належить Сибіру, не було внесено виправлення, запропоновані Г. Ф. Міллером (1705-1783). Атлас мав великий попит, і в 1749—1762 роках неодноразово друкувалися додаткові тиражі у 25, 50, 100 екземплярів.
Українські землі зображено на картах:
·«Положення міст між Чорним та Каспійським морями…»;
·«Мала Татарія, Київська та Бєлгородська губернії…»;
· «Смоленська губернія з частинами губерній Київської, Бєлгородської й Воронежської…».
Депо карт (1796-1812) — архів і, водночас, орган з видавництва картографічної продукції, топографічної зйомки місцевості для потреб армії та держави за часів імператорів Павла I та Олександра I, який мав контрольні функції зі створення карт на всій території Російської імперії; в 1812 став архівом у складі Військово-топографічного депо, створеного з Депо карт і Топографічної служби.
Російське географічне товариство (РГТ) засновано 18 серпня 1845 р. велінням імператора Миколи I в Санкт-Петербурзі. У першій половині XIX століття географічні товариства були створені в низці країн, російське Товариство стало четвертим за віком у Європі після французького, німецького і британського. Основною метою засновників Товариства було вивчення «рідної землі та її людей, що живуть», тобто збирання та поширення географічних, статистичних та етнографічних відомостей про Росію.
З моменту заснування активну участь у роботі РГТ брали найіменитіші прізвища Росії, в тому числі мореплавці Врангель і Літке, астроном Струве, адмірал Крузенштерн, лексикограф Даль, історик Арсеньєв, картограф Іван Стрільбицький (українець) та інші.
Найпомітнішими дослідженнями дореволюційного періоду діяльності РГТ стали етнографічні дослідження народів Росії починаючи з 1848 р., експедиція П. П. Семенова-Тян-Шанського в Тянь-Шань (1856—1857), експедиції М. М. Пржевальського в Уссурійський край (1867—1869) і в Центральну Азію (1871—1888), експедиції М. М. Миклухо-Маклая до Нової Гвінеї, на Філіппіни, до Індонезії, на Малаккський півострів і на острови Океанії (1870 — 1880-і роки).
У Російській імперії етнічні українські землі позначені в атласах 1809, 1829, 1845 рр.
1769 р. Шмідт Яків Федорович (Jacob-Friedrich Schmidt; 1723-1786), ад'юнкт Петербурзької Академії наук. Відомо, що 18 вересня 1757 р. до виконання обов'язків ад'юнкта Географічного департаменту приступив запрошений за рекомендацією Г. Гейнзіуса магістр Яків Фрідріх Шмідт. Він виявився згодом надзвичайно працьовитим картографом, все своє життя зв'язав з Географічним департаментом Петербурзької Академії наук.
Карта «Прикордонна карта Російської й Турецької імперії та Польщі» (Пограничная карта Российской и Турецкой Империи и Польши. Сочинённая по новейшим известиям при Академии Наук Адъюнктом Я. Ф. Шмитом 1769). В межах новоствореної Новоросійської губернії напис – «жилища и зимовье зарожскихъ казаковъ».
1776 р. Якоб Фрідріх Шмідт (Jacob-Friedrich Schmidt; 1723-1786), німецький та російський картограф. Карта – «Генеральная карта Кіевской Губерніи. Разделенная на 10 полковъ». Гравер – М. Зубков. На схід і південь від р. Самари (Правобережжя та Лівобережжя) напис – Часть степи Запорожскихъ Казаковъ. Карта складена після ліквідації у 1774 р. Запорозької Січі.
1779 р. Іван Ісленьєв (Иван Иванович Исленьев; 1738-1784), російський астроном та геодезист, ад'юнкт Географічного департаменту Санкт-Петербузької Академії Наук, видав “Генеральная карта Новороссийской губернии, разделенной на уезды. Сочинённая в 1779 г. Иваном Исленьевым.
Карта складена через 4 р. після зруйнування московитами Запорозької Січі (1775 р.). Мапа була виконана на замовлення імператриці Катерини II у зв'язку з адміністративно-територіальними перетвореннями 1775-1776 рр., які були зумовлені ліквідацією Запорозької Січі і приєднанням до Новоросійської губернії частини земель Війська Запорозького, а також загарбаних у Османської імперії земель. Правобережна Україна позначена, як «Часть Польской Украины». На підросійській Україні міститься напис – «Часть Слободской Украинской губернии».
На картуші карти зображені ангели та гостроверха піраміда з написом «Кинбурнъ * Славенская * Херсонъ».
Історична довідка. Підсумком російсько-турецької війни 1768—1774 рр. було підписання Кючук-Кайнарджійського договору 1774 р., за яким до Росії були приєднані землі між Південним Бугом та Дніпром, фортеця Кінбурн на березі Дніпровського лиману, Керч, Єнікале. Російські кораблі отримали права вільного проходу через протоки. Крим оголошувався незалежним від Османської імперії.
На початку червня 1775 р. за наказом Катерини II Нова Січ була зруйнована, а Вольності Війська Запорозького анульовані. Після закінчення російсько-турецької війни (1768—1774), в якій запорозькі козаки брали активну та дієву участь, генерал-поручик Петро Текелій повів до Січі 10 піхотних, 13 російських козацьких, 8 кінних регулярних полків, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів. Попри малочисельність, запорожці звернулись до кошового отамана Петра Калнишевського за дозволом боронитися до загину. Проте заможні старшини радили кошовому піддатися без жодних умов; до того ж, священик січової церкви Покрови Володимир Сокальський став прохати не йти “брат на брата”. Врешті кошовий отаман здав Січ без бою. 4 червня 1775 р. Нової (Підпільненської) Січі не стало.На місці Січі виникло с. Покровське, яке в 1950-ті рр. опинилося під водами штучного Каховського моря.
1811 р. «Историческая карта России со времен изгнания татар, или с 1462 по 1811 год». Розпочата в 1809 р., закінчена в 1811 р. Рукописна, розмір аркуша 71 x 52 см. На карті колірними фонами виділені території та підписані етноси, що проживають на них і що були приєднані до Московії (Росії) в різні історичні періоди (до 1811 р.). На карті – напис «Украйна» охоплює Слобожанщину (Харківщина та частина Сумщини); Малоросія – Правобережна Україна.
1830-і рр. «Генеральная карта Малой России, разделенной на десять полков».
Карта показує адміністративно-територіальний поділ Малоросійської губернії в 1764–1775 роках (складалася з 10 полків, адміністративно-територіальних і військових одиниць, успадкованих від Гетьманщини).
21 листопада 1764 р. російська імператриця Катерина ІІ підписала указ «Об упразднении гетманского достоїнства». Останнього гетьмана Кирила Розумовського змусили зректися булави й заборонили перебувати на території Гетьманщини. Так почався кінець цього автономного утворення, що існувало на Лівобережній Україні від середини XVII ст. Катерина II передала Лівобережжя в управління Малоросійській колегії. Процес ліквідації автономії Гетьманщини тривав до 1781-го. Тоді на її території було утворене Малоросійське генералгубернаторство.
2 048 000 осіб становила приблизна чисельність жителів Гетьманщини на 1764 рік, за підрахунками українського історика Арнольда Перковського. В межах кордонів сучасної України в той час жило близько 8 млн чоловік. Найгустіше населеними в Гетьманщині були Стародубський полк – 344 572 осіб, Лубенський – 294 920, Ніжинський – 288 666, Чернігівський – 203 112. У решті полків чисельність жителів коливалася у межах 140–160 тис. осіб. Полкові міста теж сильно різнилися за кількістю населення. У Полтаві жили близько 7 тис. осіб, у Ніжині – 5217, у Стародубі – 4210, у Переяславі – 1709.
1845 р. було створене Російське географічне товариство, де діяльність у галузі етнічної картографії отримала великий розвиток. Так, вже у квітні 1846 р. Рада товариства затвердила представлений російським географом та етнографом Петром Кеппеном план видання етнографічного атласу Європейської Росії й виділила на це кошти.
1848 р. російський вчений (німецького походження), академік, один із засновників Російського географічного товариства П. І. Кеппен (1793-1864) видав перший «Этнографический атлас Европейской России» (Етнографічний атлас Європейської Росії). Вчений організував систематичний збір статистичних даних про кількість та національний склад населення Росії. У «Етнографічний атлас Європейської Росії» увійшло 77 кольорових карт всіх російських губерній, «Спеціальна карта Західної частини Російської імперії» та два варіанти «Етнографічної карти Європейської Росії» російською та німецькою мовами. Статистична таблиця «Числительные показания об инородцах, обитающих в Европейской России» та зміст атласу написані від руки.
1851 р. у Санкт-Петербурзі «Етнографічна карта Європейської Росії» (Этнографическая карта Европейской России) була видана окремо. Це перша в Росії карта етнічного складу (за ознакою «племінної приналежності») населення Європейської частини імперії. Карта була складена в масштабі 75 верст в дюймі (1 : 3 150 000). Над складанням мапи автор працював протягом багатьох років. В основу цієї карти були покладені матеріали статистичної VIII ревізії (1834 р., перший перепис населення в Росії відбудеться лише у 1897 р.), а також матеріали адміністративнополіцейських обчислень і церковного обліку 1840-их рр. Однак тут не наводилися дані про чисельність і розселення українців, росіян, і білорусів. При її складанні використовувалися і дані, зібрані в ході службових поїздок Петра Кеппена.
За цю мапу Географічне товариство присудило П. І. Кеппену премію ім. Жуковського (1852) та Костянтинівську медаль (1853). «Етнографічна карта Європейської Росії» П. І. Кеппена стала найважливішою подією в історії російської етнокартографії. Вона стала першою етнічною картою опублікованою масовим тиражем. При складанні карти він використовував метод якісного фону. На карті показано ареали розселення 38 етносів та етнічних груп, кожен з яких виділено відповідним кольором, проте райони зосередження українців, росіян, і білорусів залишено незафарбованими.Сам П. І. Кеппен розумів недосконалість методу якісного фону. Прагнучи поліпшити цей метод, Петро Кеппен наявність інонаціонального населення намагався показати на фоні основного (найпоширенішого) народу номерами і кружками різного кольору. У легенді карти серед слов’янських народів позначено лише росіян, поляків, сербів і болгар. 1853 і 1855 pp. виходять у світ 2-ге і 3-тє видання карти П. І. Кеппена з пояснювальними записками.
Величезний попит в середині країни на карту спричинив до повільного її розповсюдження закордоном. З цієї причини, наприклад, Французьке географічне товариство (Société de Géographie) отримало цю карту лише в 1852 р., а Британське Королівське географічне товариство (British Royal Society Geographical) — тільки в 1857 р.
2008 р. вийшло друком репринтне видання карти, відтвореної на 16 аркушах зі збереженням оригінального масштабу [Этнографическая карта Европейской России, составленная Петром Кеппеном. — Репринтное издание 1851 г. — СПб.: Альфарет, 2008. — 18 л.: 1 к. (16 л.), цв.; Об этнографической карте Европейской России, составленной Петром Кеппеном. — Репринтное издание 1853 г. — СПб.: Альфарет, 2008. — 46 с., 1 л. табл.].
1860 р. картографічний заклад російського географа та картографа Микити Зуєва (1823—1890) видав «Подробный атлас Российской империи» (Докладний атлас Російської імперії»), що складався з 22 карт. Атлас підготовлено за дорученням міністра Народної освіти. Значна кількість карт стосувалися території України. На «Карті губерній Київської, Чернігівської, Полтавської, Волинської та Подільської» способом якісного фону позначені місця компактного проживання німців, євреїв, греків, татар. На «Карті губерній Харківської, Орловської, Тамбовської, Курської, Воронезької та Землі Війська Донського» теж способом якісного фону позначені місця компактного проживання німців та татар. «Карта губерній Херсонської, Таврійської, Катеринославської та Бессарабської Області» містить дані про татар, волохів, болгар, німців, греків, євреїв, вірмен, циган, сербів та поляків.
Відомий військовий картограф Родеріх Федорович Еркерт (1821-1900), прусський підданий на російській службі і типовий для тієї епохи ерудит в етнографії, лінгвістики, статистики та інших суміжних дисциплін, видав у 1863 р. дві версії етнографічного атласу: французькою мовою (Atlas Ethnographique des provinces habitées en totalité ou en partie par des Polonais [Карты] / par R. d'Erkert. ― St. Petersbourg, 1863) і російською (Этнографический атлас западнорусских губерний и соседних областей [Карты] / составлен Р. Ф. Эркертом. — Санкт-Петербург, 1863), у французькому заголовку – «губернії, населені повністю або частково поляками». Атлас складено за офіційним даними Міністерства внутрішніх справ за 1858 рік. Р. Еркерт в своєму атласі навів чисельний і національний склад населення Російської імперії, Австрії та Пруссії на 1858 рік. На базі Атласу була видана праця Р. Ф. Еркерта «Погляд на історію і етнографію західних губерній Росії» (Взгляд на историю и этнографию западных губерний России, 1864) яка є частково примітна. Автор дотримувався сумнівної точки зору на співвідношення етнічної і конфесійної приналежності населення західних губерній Росії. Р. Еркерт вважав, що все слов'янське католицьке населення там було за національністю поляками. Він, щоправда, припускав, що його твердження застосовне більшою мірою до Правобережної України, аніж до Білорусії, де етнічна самосвідомість білорусів та українців була виявлена слабкіше. Все ж таки твердження Р. Еркета були помилковими, оскільки на території Росії мова, зроштою, виявилася набагато більш точною і чіткішою етнічною ознакою для виділення українців, ніж конфесійна приналежність.
На погляди Р. Еркета сильний вплив мала стаття М. Лебьодкіна «Про племінний склад народонаселення Західного краю Російської імперії» (1861). Тут на підставі церковнопарафіяльних списків, складених місцевим духовенством з ініціативи П. І. Кеппена в 1857–1858 рр., зроблено спробу визначити національний склад жителів так званого Західного краю (Вітебської, Могилевської, Мінської, Віленської, Ковенської, Гродненської, Київської, Волинської та Подільської губерній). Автор наводить погубернські і поповітові цифри етнічного складу населення. Однак, незважаючи на всю цінність зазначеної роботи, не можна не визнати, що М.Лебьодкін виявився не в змозі критично осмислити й узагальнити відомості церковної статистики. У парафіяльних списках священиків у графі про національність нерідко вказувалися найменування давно зниклих племен: бужани, поляни, ятвяги, кривичі, чорноруси, волиняни, тиверці, навіть уличі і хорвати! Автор лише акуратно підсумував і систематизував результати церковного обчислення 1857–1858 рр., не зробивши жодного критичного аналізу, і зберіг назви всіх перерахованих племен. Такий аналіз не був здійснений і набагато пізніше [Галушко К. Г. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття: науково-популярне видання. 2013].
У 1860-1870-і рр. найбільш плідним ученим, який займався вивченням етнічного складу населення Росії був картограф, етнограф, російський генерал Олександр Ріттіх (1831-1914). Він продовжив справу, успішно розпочату, але не завершену Петром Кеппеном. В цей період (1864) Олександр Ріттіх опубліковав «Атлас народонаселения Западно-Русского края по исповеданиям» (Атлас народонаселення Західно-Руського краю за віросповіданнями).
Перше видання «Атласу народонаселення Західно-Руського краю за віросповіданнями» – 1862 р. Але даний атлас не був доступний широкій аудиторії й в основному використовувався офіцерами й чиновника. Однак, коли дозвіл на публікацію було отримано, атлас був перевиданий у 1864 р. другим, доповненим, виданням.
Українські землі разом з білоруськими включили до складу так званого «Западно-Русского края». До цього ж утворення увійшли і північно-східні польські землі. Масштаб: 15, 20, 40 верст в англійському дюймі. В атласі подана одна загальна «Карта народонаселення Західно-руського краю за віросповіданням» (виконана двома мовами – російською та французькою) і 9 карт народонаселення окремих губерній за віросповіданням (Могилівська, Вітебська, Мінська, Віленська, Гродненська, Ковенська та три українські: Київська, Подільська та Волинська губернії). На кожній з 9 губернських карт способом якісного фону показану релігійну приналежність населення (православні, католики, лютерани і т. д.). На картах містяться таблиці конфесійного та національного складу населення. Як видно з карт, більшість населення західних околиць імперії були православними. Це переважно білоруси та українці. Православні переважають в Гродненській, Київській, Мінській, Могилівській, Подільській та Вітебській губерніях. У Віленській та Ковенській губерніях більшість населення були католиками.
Тут вперше на етнографічній карті російського виробництва виділені території розміщення малоросів (українців), великоросів і білорусів.
При складанні атласу автор залучив різноманітні джерела. Зокрема були використовував матеріали церковного обрахунку, адміністративно-поліцейських обчислень, праці та неопубліковані матеріали Петра Кеппена, а також так звані «огляди» (складені офіцерами Російського генерального штабу).
Хоча О. Ф. Ріттіх неодноразово посилається на матеріали П. І. Кеппена, але явну перевагу все ж віддає даним Генерального штабу і М. Лебьодкіна. Дані М. Лебьодкіна О. Ф .Ріттіх застосував в обробленому вигляді. У нього вже не згадуються поляни, древляни, волиняни і т. п. Проте надмірно довірливе ставлення до такого етнічного маркера, як віросповідання жителів, і недооцінка тих даних П. І. Кеппена, що ґрунтуються на ознаці «народної мови», привели його до неправильних висновків [Галушко К. Г. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття: науково-популярне видання. 2013].
Цей атлас витримав кілька видань, він і сьогодні не втратив свого значення і представляє великий інтерес.
1875 р. Олександр Ріттіх опублікував працю «Племенной состав контингентов русской армии и мужского населения Европейской России», в якій подано докладні поповітові дані про етнічний склад населення Росії (крім Сибіру і Середньої Азії) станом на 1867 р.
Український етнос тут вказаний особливою графою. В цьому відношенні праця О.Ф.Ріттіха становить особливий інтерес. У ній вперше в російській історіографіі містяться досить докладні дані про українців. Однак не можна не відзначити, що в дослідженні міститься чимало неточностей. Так, у Таврійській губернії всі українці віднесені до росіян, хоча перші тут тоді абсолютно переважали. В Костянтиноградському повіті Полтавської губернії, навпаки, не вказані російські селяни-однодворці, хоча їх тут було чимало[Галушко К. Г. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття: науково-популярне видання. 2013].
Тоді ж, у 1875 р., за наказом та дорученням Імператорського Російського географічного товариства, О. Ріттіхом була складена «Этнографическая карта Европейской России» (Етнографічна карта Європейської Росії). Від карти Петра Кеппена вона відрізняється більшим масштабом і охопленням ширшої території (тут показані західні губернії Росії, Фінляндія і Закавказзя). Крім того, тут вперше виділені території переважного розміщення українців, росіян, і білорусів. Масштаб мапи 1:2 520 000 (60 верст у дюймі). Видруковано в С. Петербурзі в картографічному закладі Олексія Ільїна.
Джерелом інформації для карти послужили матеріали ревізії 1858 р.; матеріали зібрані Петром Кеппеном, зокрема, невикористані ним церковно-приходські списки священиків та матеріали місцевих адміністративних обчислень, передані вченим Російському географічному товариству; результати «описів» офіцерів Генерального штабу 1860-х рр., зокрема описи західних губерній Російської монархії; списки населених пунктів, складені в ті ж роки Центральним статистичним комітетом Міністерства внутрішніх справ. З цього видно, що О. Ріттіх опинився у набагато кращому положенні при складанні етнографічної карти, оскільки зміг залучити найрізноманітніші джерела різного ступеня точності й вірогідності.
Всього на карті показано 46 народів, що населяли теперішні території Європейської Росії, України, Білорусі, Молдови та частин Прибалтійських та Закавказьких країн. Серед слов'ян автор окремо виділяє такі етноси, як малоруси (українці), білоруси, великоруси (росіяни), болгари, поляки та ін.
Відразу ж після виходу карти вона була відправлена на Міжнародний географічний конгрес у Францію, де була відзначена найвищою нагородою. Але автору не вдалося уникнути багатьох неточностей. Всупереч даним ревізії українське населення материкової частини Таврійської губернії зараховане до великоросів. Ця так звана “помилка Ріттіха” пізніше потрапила в закордонні картографічні видання, що стало підставою для сумнівів в українському характері Північної Таврії на картах новоутворених держав 1918-1921 рр. На помилку було свого часу вказано класиком радянської та російської етнодемографії В. Кабузаном.
1878 р. німецькомовна «Еthnographische karte von Russland» (Етнографічна карта Росії) О. Ріттіха. Росіяни позначені як Gross-Russen, українці (малоруси) – Klein-Russen, білоруси – Weiss-Russen.
1885 р. Олександр Ріттіх опублікував у Варшаві працю «Славянский мир: Историко-географическое и этнографическое исследование». До книги ввійшла «Карта західних та південних слов’ян» (КАРТА ЗАПАДНЫХЪ И ЮЖНЫХЪ СЛАВЯНЪ). Масштаб мапи 1:2 520 000 (60 верст у дюймі). Автор виділяє серед слов’ян 11 етносів, серед них малоруси (українці), білоруси, великоруси, поляки, лужичани (тепер мешкають переважно у східній Німеччині, на кордоні з Польщею та Чехією; в округах Котбус і Дрезден на німецьких землях Саксонія і Бранденбург), кошуби (тепер проживають на північному заході Польщі), чехо-морави та ін. На мапі добре показано (штрихування) північну, західну та південно-західну межу поширення українського етносу.
Монографія 1885 р. дійсного члена Російського географічного товариства і Московського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії включає 42 карти-схеми та три кольорові вкладки: 1) «Етнографічну карту Слов'янського світу»; 2) детальну карту Західних і 3) Південних слов'ян. В об'ємному тексті узагальнювався досвід слов'янознавства за кількох десятиліть. Олександр Ріттіх був слов’янознавцем правих, консервативно-монархічних переконань. На таких принципах побудована його і монографія. Як пише сам Ріттіх, особливо цінними для нього були: «Слов'янські старожитності» чеського вченого Павела Шафарика (він їх цитує по німецькому виданню «Slavische Alterthruemer», 1844 р., хоча російський переклад О. Бодянського був опублікований Московським університетом ще в 1847 р.); «Зібрання творів» О. Ф. Гільфердінга (особливо про балтійських слов'ян); атлас старовинних карт Меркатора («Weltbuch», Amsterdam, 1607), «Карпатську Русь» Головацького та ін.
Що стосується західних слов'ян, Олександр Ріттіх у своїй праці серед них згадує племена укрів (рос. - укров, укранов), що проживали біля річки Укри. З історичних джерел відомо, що західнослов'янське плем'я (чи племінний союз) украни, укряни або укри (нім. Ukranen, Ukrer, Vukraner; пол. Wkrzanie, Wkrzanowie) заселяло у VI—XII ст. землі навколо річки Укер (нім. Ucker), в регіоні, й до сьогодні зветься Укермарк (нім. Uckermark) в Німеччині. Також на польсько-німецькому кордоні розташоване місто Уккермунде.
Річка «Укра» позначена на карті (стор. 134). На стор. 49 цитата: «Укране сидѣли на Укрѣ, Гаволѣ и но Финнову протоку, но Одрѣ, къ югу отъ Ратаръ. Ихъ города былм: Пустоволкъ, тенерь Пасевалкъ и Пренцлавъ; тотъ и другой на р. Укрѣ».
Укра або Укер (пол. Wkra, нім. Ucker) — річка довжиною 103 км на північному сході Німеччини, недалеко від польського кордону, протікає в землі Бранденбург (де називається як «Укер», нім. Ucker) і Мекленбург-Передня Померанія (де вже називається «Ікер», нім. Uecker). Назва річки походить від історичного слов'янського племені укри, що мешкало тут у VI-XII століттях, яку вони іменували відповідно своєї назви племені Укри (цит. за Таранець В. Г. «Українці: етнос і мова», 2013).
Нижче на тій же сторінці Олександр Ріттіх називає укрів «українцями» (до їх складу входило плем'я «Речане» - проживали по річці Одрі). Цитата: «…Рѣчане жили, вѣроятно, по Одрѣ, занимались гонкой плотовъ и составляли только отдѣлъ [т.е. составляющую часть] Украинцевъ, Укровъ». На карті на стор. 45 ми бачимо племена Украйнов і поруч - плем'я Речан, що входило до їх складу. На стор. 86, автор відзначає існування населеної слов'янами області «Крайна» - на території Австрії, Словенії та Північної Італії. Цитата: «Крайна это часть Каринтіи, которая граничила съ Фріулемъ. Ее иначе зовутъ Украинскою мархіею. Тянулась она no Савѣ и по границѣ Фріуля. Съ V ст. мѣстность эта назвалась Крайною, т. е. такою же, какую мы встрѣчаемъ y Галичанъ въ Карпатахъ и подобную же на Руси».
Сучасна Крайна або Країна (словен. Krajina, vojvodstvo Kranjsko; нім. Krain, лат. Carnia, Carniolia) — область в Словенії, що займає велику частину країни, з центром в столиці цієї країни — Любляні. У минулому — герцогство і коронна земля (Kronland) Австро-Угорщини. Вперше згадується в 973 р. як частина герцогства Каринтія.
1866 р. в Санкт-Петербурзі була опублікована «Карта России и племена ее населяющие» (Карта Росії і племена, що її населяють), складена Нестором Теребеневим (видавництво М. Л. Свєшнікова). Літографія. Мапа цікава не тільки географічно, але і графічно. Це твір типографського мистецтва складається з двох карт: «Карта Європейської Росії» та «Карта Азіатської Росії і Американських володінь». По периметру карти знаходиться 21 клеймо із зображенням 55 основних та малих народів та народностей, що населяли Росію. Народи зображено в традиційних костюмах. Найбільш численні – великороси, малороси (українці) і білоруси зображені ліворуч і праворуч від державного герба. Оформлення карти виконано у стилі історизму із зверненням до імперського стилю наполеонівської епохи.
Певну позитивну роль у розвитку етнографії зіграв Слов'янський з'їзд 1867 р., приурочений до Всеросійської етнографічної виставки, який став великою подією в культурному житті слов'янських країн і народів.
1867 р., можливо спеціально підготовлена до з'їзду, вийшла з друку «Этнографическая карта славянских народностей» (Етнографічна карта слов'янських народностей) Михайла Мирковича (1836-1891; генерал-лейтенант, картограф), що охоплює територію Європейської Росії, Кавказу та європейських держав. Масштаб мапи 1:4 200 000. У пояснювальній записці М. Миркович детально описав, якими джерелами користувався при складанні своєї карти. Основним джерелом була карта П. Шафарика. Автор використав і дані карт Петра Кеппена. Карта М. Мирковича витримала кілька видань (1874 р., 1877 р. та ін.). Видання 1874 р. було доповнене О. Ріттіхом. До видання 1877 р. було додано статистичні таблиці, які показують розподіл слов'ян по державах і народах, а також за віросповіданням, азбукам і літературним мовам (складені відомим філологом-славістом професором А. С. Будиловичем).
М. Ф. Миркович, як й інші російські етнографи та картографи цього часу, не виділяв окремо українського та білоруського етносів. В легенді карти позначені лише росіяни. Крім росіян, серед слов’янських народів виділено поляків, чехів, словаків, болгар, словенців, хорватів, сербів та лужан.
1871 р. «Подробный атлас Россiйской имперiи съ планами главныхъ городовъ» (Докладний атлас Російської імперії з планами головних міст, Видавництво: «Картграфическое заведение А. Ильина, С-Петербургъ, 1871». Атлас містить 70 географічних карт російських губерній, країв і областей з планами губернських центрів.
Виданий атлас картографічним закладом російського генерала, картографа Олексія Ільїна (1834-1889). Крім того, в атласі вміщено кілька тематичних карт Росії (орогідрографічна, етнографічна, адміністративна тощо). Карти Атласу були довгий час найточнішими й найдетальнішими картами губерній Російської імперії. Атлас був єдиним великим виданням такого роду. На «Етнографічній карті Європи» способом якісного фону позначені: малороси (українці), великороси, білоруси і т. д.
В цьому ж атласі поміщена і «Этнографическая карта европейской Россiи» (Етнографічна карта європейської Росії). В легенді мапи, способом якісного фону, показано 36 народів. Українці, білоруси та росіяни позначено одним кольором (зеленим), межі між даними етносами не показано.
1878 р. російський дипломат, фольклорист Григорій Олександрович де Воллан (1847-1916) склав «Этнографическую карту Венгрии» (Етнографічна карта Угорщини). Карта була опублікована в його праці «Угро-русские народные песни : С прил. очерка быта угор. рус. и этногр. карты Венгрии. - СПб., 1885». На карті позначено 9 етносів (українців позначено як «Русскіе»). Карта цікава тим що показано анклави проживання українців в Середньому Потиссі. Починаючи з 1825 року, угорська влада цілеспрямовано нав'язувала угорську мову, підтасовуючи дані переписів та записуючи угорцями русинів-українців, що володіли угорською мовою чи належали до католицької церкви. Офіційна статистика постійно штучно занижувала показники щодо кількості україномовного населення. Процес мадяризації русинів-українців зумовив появу тут мадярів греко-католиків. У 1930 році в складі Угорщини налічувалося 201 тис. мадярів, які сповідували греко-католицизм.
У 1873-1874 рр. Г. О. де Воллан – секретар російського консульства в Пешті, де намагався на власний страх і ризик вести пропаганду на користь Росії серед угорських слов'ян. З середини 1870-х років член петербурзького відділення Слов'янського комітету. Восени 1876 р. побував добровольцем в сербській армії генерала М. Г. Черняєва.
Картографічний заклад Олексія Ільїна у 1884 р. видав мапу «Этнографическая карта русского народа в Европейской России и Австрии с показанием племенных его подразделений на великороссов, малороссов и белоруссов». Ареал цих трьох етносів позначено одним кольором (коричневим). На кольоровий фон нанесено штрихування різного рисунку. Для української етнічної території вона коса, для білоруської – пряма. Російський етнос подано на карті без штрихування. Власне штрихування дозволяє показати відмінність між етносами. Галицькі українці на карті позначені як «ГАЛИЦКІЕ РУССКІЕ». Кубань на карті показана як українська етнічна територія, а Лівобережжя Херсонщини як – російська. Берестейщина, Пінщина, Стародубщина теж відносяться до українських етнічних земель.
1904 р. «Етнографічна карта Європейської Росії» (Этнографическая карта Европейской России). Карта містилася у «Великій енциклопедії» (Большая энциклопедия: Словарь общедоступных сведений по всем отраслям знания). Масштаб 1 : 15 000 000. У легенді серед слов’янських народів позначено українців (Малоруссы) великорусів (росіян), білорусів, поляків і болгар. Стародубщина, частина Воронежчини, Таганрогщина, Кубань (тепер в складі Росії) – заселені українцями. ВОРОНЕЖЧИНА – історичний географічний край Подоння у північно-східній частині Слобожанщини в межах Російської Федерації, де, переважно в південних районах, компактно проживають українці, котрі кількома міграційними хвилями XVII та XVIII століть заселяли, обороняли від ординців і освоювали ці терени Дикого Поля. 1857 р. у Воронежчи мешкало 1,3 млн осіб, половина з яких були українцями. За переписом 1897 р. – їх уже 36,2 %, або 854 093 особи. В окремих повітах українці становили більшість (в Острогозькому – 90 %, Богучарському – 80 %, Бірюченському – 70 %).
1908 р. Карта «Народонаселение и языки Европы» (Народонаселення й мови Європи). Видавництво – «Издание товарищеста А.Ф. Маркса в С-Петербурге». В атласі опубліковані 64 кольорові географічні карти й порівняльні географо-статистичні таблиці (діаграми) з їх коротким поясненням. Особливий інтерес представляють діаграми, що дають широке уявлення про історичний простір початку XX ст.: порівняльна величина всіх держав на земній кулі по займаній ними поверхні в квадратних кілометрах; порівняльна величина держав на земній кулі по числу населення; порівняльна величина найбільших міст на земній кулі по числу жителів; порівняльна чисельність народів Європи, природний приріст населення Європи, відносні числа народжень, смертей і природного приросту; військові сили держав, з включенням флоту, в мирний і воєнний час, скільки коштує озброєний світ щорічно і т.д.
Українці позначені як «Малоруссы» або «Русины». Межа між українцями, великорусами (росіянами) й білорусами проведена точковим пунктиром.
1910 р. Карта «Племена Новороссіи» (Племена Новоросії). Мапа з багатотомного «Полного географического описания нашего отечества». На карті показано дуже строкатий в етнонаціональному плані склад населення Півдня України. Українців на карті позначено як «Малоруссы». Теперішня Молдова та Бессарабія заселена молдаванами, українцями та болгарами; Крим – переважно кримськими татарами та частково росіянами та болгарами. Хоча зрозуміло, що тут – картографічні неточності. В кінці XIX ст. - поч. XX ст. українців в Криму було більше ніж росіян.
Серед етносів, які емігрували на Південь України вагоме місце займають німецькі переселенці. Перші німецькі колоністи прибули на запрошення Катерини ІІ, друга хвиля переселення припала на 1804 р. За період з середини ХVІІІ – до середини ХІХ ст. на території Південноукраїнського регіону було засновано 549 колоній [Бойко Я., Данилова Н. Формування етнічного складу населення Південної України (кінець ХVІІІ – ХІХ ст.). 1992]. Досить чисельною була і група болгарських переселенців. Болгарські колонії на території Півдня України виникають ще з кінця ХVІІІст., проте найбільш активним заселення Південноукраїнських земель відбулось у 1861-1862 рр., здебільшого болгарами, які також були переважно сільським населенням. Чисельність болгар на Півдні України швидко зростала. За період з 1861 по 1914 рр. їх діаспора збільшується з 16 до 46 тис. осіб, тобто втричі [Пачев С. И. Болгарские колонии Северного Приазовья (1861-1917 гг.): комплексное исследование. 1996].
Ще одним з найчисельніших етносів на території Півдня були євреї. На середину ХІХ ст. вони становили приблизно 2% від загальної кількості населення. Основна частина єврейського населення концентрувалась в містах та містечках регіону, де займала приблизно 30%. Така динаміка росту кількості єврейського етносу набула піку в 60-80-х рр. ХІХ ст. Проте, до початку ХХ ст. частка представників єврейського етносу в містах починає зменшуватись внаслідок економічних та соціальних чинників, зокрема погромів 1881, 1905 рр. [Морозова А. В. Єврейське населення Лівобережної України (друга половина XIX - початок XX ст.). 2005].
1911 р. Тимофій Дмитрович Флоринський (1854—1919, Київ) — російський славіст та візантолог, доктор наук, дійсний статський радник. Мав яскраво виражені москвофільсько-українофобські погляди.
«Этнографическая карта Западного славянства и Западной Руси: Приложение. Объяснения. Источники и пособия. Статистические данные. Поправки». Видавництво Київ. 1911 р.
Статистичні дані на 1911 р.
*Росіяни - 66, 5 млн осіб;
*Українці - 33, 1 млн осіб (в Російській імперії - 28, 4 млн; в Австро-угорській імперії - 4,5 млн);
*Білоруси - 7, 4 млн осіб.
1914 р. (складена). «Дiалектологическая карта русскаго языка в Европѣ». Видана в 1915 р. в Петрограді Російським імператорським географічним товариством. Карту складали шляхом анкетування місцевого сільського населення. Роботою керувала Московська діалектологічна комісія на чолі з академіком О. О. Шахматовим та професорами М. М. Дурново, Д. М. Ушаковим, М. М. Соколовим.
Автори карти – Микола Миколайович Дурново, Дмитро Миколайович Ушаков, Микола Миколайович Соколов. Виконана членом Російського імператорського географічного товариства – І. П. Піддубним. Кольоровий формат – 101 х 83 см. Літографія Козловської (спосіб Янова). Вся територія Донеччини та Луганщини – українські етнічні землі. Берестейщина, Пінщина (тепер в Білорусі) та Пряшівщина (тепер у Словаччині) – теж належить до українського етнографічного масиву. На мапі показано, що перед Першою світовою війною переважно українцями («малоросами» за імперською термінологією) були заселені не лише Крим, але й в сучасних межах – майже цілком Кубань (Краснодарський край), Бєлгородська область, значні частини Ростовської та Воронезької областей – територія теперішньої Росії. Все Підляшшя, Холмщина, Закерзоння (тепер Польща) – заселені українцями. На цій же карті наочно показані й інші етнографічні кордони. Сірим кольором позначено ареал поширення білоруської мови («діалекту» по-імперськи) в двох варіантах говорів – південно-західному та північно-східному. Так, ареал білоруської мови на сході охоплював нинішню Смоленську область, великі частини Брянської і Калузької областей, південь Псковської і південний-захід Тверської областей Росії. Цікаво й те, що Полісся і практично вся нинішня Брестська область Білорусі в цей ареал не потрапляють і до білоруської мови не належать. Мову вище названої території російські академіки віднесли до північномалоросійського діалекту російської мови, тобто до української мови.
1903 р. створюється Московська діалектологічна комісія (МДК), керівником якої став Ф. Є. Корш, а справжнім натхненником – О. О. Шахматов. Комісія опублікувала дві програми («Програма для збирання відомостей, необхідних для складання діалектологічної карти російської мови») в 1909 і 1911 роках. Комісією була прийнята і розвинена класифікація російських говірок О. О. Шахматова. Програма містила розгорнуті питання по всіх мовних явищах, головним чином фонетичних і морфологічних. На цю програму були отримані сотні відповідей, в основному від представників сільської інтелігенції – вчителів, лікарів, духівництва. 1915 р. була опублікована робота «Опытъ дiалектологической карты русскаго языка въ Европѣ съ приложенiемъ очерка русской дiалектологiи» (Опыт диалектологической карты русского языка в Европе), в якій були накреслені межі говорів східнослов'янських мов, окреслено території української, російської, білоруської мов, дано розмежування цих мов на наріччя і групи говірок, виділені перехідні говірки між наріччями та мовами. В якості додатку до карти було подано «Очерк русской диалектологии», підготовлений членами МДК М. М. Дурново, М. М. Соколовим, Д. М. Ушаковим.
Фрагмент з праці «Опыт диалектологической карты русского языка в Европе» «§ 73. I. Южномалорусская группа (называемая так же «украинскимъ» нарѣчiемъ или поднарѣчiемъ).» «Примечанiя» сообщают: «212. Терминъ «украинскiй» по отношению къ языку употребляется въ разныхъ значенiяхъ. У старыхъ ученыхъ — Михальчука, Житецкаго (прим. 197) и др. - этим терминомъ обозначаются лишь в. говоры ю.-м.-р. нарѣчiя, называемые нами «восточно-украинскими»; «подольскiй говоръ» и «галицкiй говоръ» ими отдѣляются отъ «украинскаго».. Въ томъ же смыслѣ употребленъ этот терминъ и у Соболевскаго… . Но тотъ же терминъ употребляется многими учеными, главнымъ образомъ, малорусскими, для обозначенiя всей м.-р. рѣчи, а так же — какъ названiе м.-р. литературнаго языка (въ основу котораго легъ одинъ изъ украинскихъ говоровъ). ...» .
Олексій Шахматов — один з авторів роботи «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1916), брав участь у написанні декларації Петербурзької АН «Про отмену ограничений малорусского печатного слова» (1905-1906), автор докладних рецензій на граматики української мови А. Кримського і С. Смаль-Стоцького, словник української мови Б. Грінченка. Олексій Шахматов з інтересом і співчуттям ставився до розвитку української літератури і української мови, але скептично висловлювався стосовно прагнення діячів «українського руху» до відділення малоросійської народності від єдиного російського народу.
О. Шахматов у своїй праці «О государственных задачах русского народа в связи с национальными задачами племен, населяющих Россию» писав: «Где же та русская народность, о которой мы говорили выше и которую хотели признать естественною носительницей и представительницей государственных интересов? Признаем ли мы такою русскою народностью только великорусскую? Не будет ли это признание тяжким преступлением против государства, созданного и выношенного всем русским племенем в его совокупности? Решение объявить «инородцами» малорусов и белорусов не умалит ли самое значение русской народности в нашем государстве, вводя его в сравнительно тесные пределы Московского государства XVI—XVII вв.?» [Шахматов Алексей. О государственных задачах русского народа в связи с национальными задачами племен, населяющих Россию].
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар Андрій. (у співавторстві). Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. 367 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар