Топонім «Росія» має візантійське походження та закріпився у вжитку константинопольського документообігу в Х ст. Прикладом однієї із найбільш ранніх згадок оніму «Росія» (грец. "Ρωςία") є адресування листа імператора Романа І Лакапіна київському князю Ігорю (Гραμματα Κωνσταντινου και Ρωμανου των φιλοχριστων βασιλεων Ρωμαιων προζ τον αρχοντα Ρωσιαζ (Лист Константина і Романа боголюбивих царів Римських князю Росії).
На відміну від оригінального слов'янського кореня «рус», використовувався співзвучний йому корінь «рос». Таке заміщення відбулось у зв'язку із поширеним з ІХ століття у Візантії ототожненням народу «Русь» із біблійним «князем Росом», таким чином термін отримав вигляд «Росія» замість «Русія».
У літописах та інших пам'ятниках писемності держава іменувалася Руссю (рѹсь, рүсь) або Руською землею з (руска землѧ, роуска землѧ, русьска землѧ). Слово «земля» у поєднанні з територіальним визначенням було близьким до сучасного поняття суверенної держави, «землями» називали й інші країни: наприклад, Візантію – «Грецькою землею», Болгарію – «Болгарською землею», Угорщину – «Угорською землею» тощо.
У західноєвропейських джерелах, написаних латинською мовою, хоронім Русь вперше зустрічається в грамоті польського короля Мішка I (бл. 990 р.) – Russe і в «Хроніці» Тітмара Мерзербурзького (1012-1018) – Ruscia, Rucia. Написання Ruscia переважало в латинських текстах з Північної Німеччини, Чехії, Угорщини, Ruzzia – у текстах з Південної Німеччини, варіації Rus(s)i, Rus(s)iа – у романських країнах, Англії та Польщі.
Одна з перших згадок назви Russia датована приблизно 1030 р. – вона зустрічається в «Хроніці» аквітанського ченця Адемара Шабанського. Поруч із переліченими позначеннями початку XII ст. в Європі починає використовуватися книжковий термін Ru(t)henia, утворений за співзвуччю від імені античного племені рутенів.
Зазвичай, у західноєвропейських джерелах Русь іменувалася королівством (regnum), а київські князі — королями (rex). Зокрема, саме така титулатура вжита в першому відомому посланні на Русь папи римського — у листі Григорія VII до Великого київського князя Ізяслава Ярославича в 1075 р. (rex Rusci).
З XV ст. високі українські церковні ієрархи й українські книжники стали вживати термін «Росія» і плутати його з назвою «Русь».
В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: «Митрополит Кіевского престола и всея Росіи» (митрополит Мисаїл, 1476 р.), «митрополит Киевъский, Галицький и всея России» (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе «російським» або «роським» народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських «русских».
У самій Московщині терміни «Росия», «Россия» на позначення країни почали вживатися в XVI ст.: назва «Россия» вперше засвідчена в московській грамоті 1517 р.
Великий князь московський Іван IV Грозний у 1547 р. проголосив себе царем і був вінчаний на царство, став вживати титул: «Государ, Цар і Великий князь всієї Русії (всеѧ̀ русїи)». Беззастережно титул «імператора» вже з 1554 р. визнавався за Іваном IV протестантською Англією (королева Єлизавета). З особливою наполегливістю Іван Грозний домагався визнання його царського титулу Польською та Литовською державами, однак ні ВКЛ, ні Польське королівство, ні об'єднана Річ Посполита ніколи так і не погодилися з цією вимогою.
Від середини XVI ст. «Русией» стали називати всю сукупність земель, що увійшли на той час до Московської централізованої держави.
Протягом XVI-XVII ст. з'явилися також прикметники росский, российский. Як відзначив М. Костомаров, «слово Россія або Росія, российский було на початку книжним, риторичним, подібним до того, як Франція називалася Галлією, Польща - Сарматією, Німеччина - Германією, Угорщина — Паннонією і т. д. З половини XVII ст. вона стала офіціозною, але загальновживаним народним словом не зробилася до пізніших часів»
Наприкінці XVI ст. – поч. XVII ст. слово «Русія» було змінене на «Росія» під впливом церковно-книжної традиції.
З-поміж ранніх прикладів його сумлінного вживання варто згадати привітальні вірші 1591 р. учнів Львівської братської школи на честь її відвідин київським митрополитом Михайлом Рогозою. Школярська муза тут вочевидь перестаралася — в короткому тексті Росія та російський народ згадуються аж сім разів, а митрополита названо «єдиним оком Росії». Зі спалахом у 1620-х рр. активності вченого осередку при Києво-Печерському монастирі, а з 1632 р. — при новоствореному Києво-Могилянському колегіумі Росія взагалі перетворилася на бренд православного інтелектуала. Байдуже, по-руськи, по-польськи чи по-латині він писав, і байдуже, якою була міра його терпимості до всього польського, — над цим горує мода на «справжнє», «питомо православне» іменування Русі. Відтак, на сторінках київських текстів у цілком мирному сусідстві уживаються «латинська» Роксоланія з «антилатинською» Росією — ідеологія ідеологією, а бренд брендом. Ось лише декілька прикладів такої «непослідовності позицій»: у одного з найвищих авторитетів київської ученості, Захари Копистенського, «правовірну Росію» населяють то «народ роксоланський», то «народ російський», причому останній «живе в любові й згоді з народом польським та литовським» (1621 р.); у жалобній поемі 1622 р. ректора Київської братської школи Касіяна Саковича на смерть козацького гетьмана Петра Сагайдачного «Росія» вшановує героя, що вірно служив королю; у трактаті 1638 р. про чудотворення в Києво-Печерському монастирі Афанасій Кальнофойський поміщає віршований надгробок (ясно, власного авторства) герою київського прикордоння Семенові Лику, якого «сплодила Роксоланська та Польська земля» [Roxolańska z Polską ziemią, z której spiodzon]; у шкільній декламації 1646 р. на честь одного з опікунів Києво-Могилянської колегії, Адама Киселя, саму колегію названо «ліцеєм Роксоланської Паллади» [Roxolanae Palladis Lycaeum], а публічну значущість мецената підкреслено тим, що його «Росія називає батьком і Польща батьком» [Rossia te patrem canit atque Polonia patrem] [Яковенко Н. Вибір імені VERSUS вибір шляху (Назви української території між кінцем XVI — кінцем XVII ст.). 2009].
У середині XVII ст. московський цар Олексій Михайлович, здобувши після Переяславської угоди 1654 р. протекторат над Гетьманщиною, використав стару церковно-адміністративну термінологію константинопольської патріаршої канцелярії і в 1655 р. прийняв на себе титул «всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец».
Сучасне написання слова з двома літерами "С" з'явилося в середині XVII століття й остаточно закріпилося за Петра I.
У другій пол. XVII ст. продовжував використовуватися і варіант «Русія». В обох варіантах, в умовах характерної для допетровського часу відсутності стандартизації, варіювалися написання з однією і з двома літерами «с». В жалуваній грамоті гетьману Богдану Хмельницькому від 1654 р. московський цар Олексій Михайлович іменує себе царем "Велікая і Малая Россіи".
Остаточне затвердження написання через «о» і з двома «с» відбулося в епоху Петра I, який проголосив в 1721 р. Російську імперію.
Матвій Меховський, польський історик та географ, (Tractatus de duabus Sarmatiis, 1517 р.): “Після того, як ми сказали про Сарматію Азійську, звану Скіфією, залишається сказати про Сарматію Європейську, і в ній перш за все зустрічається (occurit) Руссія, що колись називалася Роксоланією. Її східний кордон (latus) пролягає по pіці Танаїс (Tanai) і болотах Меотійським, що відокремлює Aзію від Європи. ...поблизу гір Сарматських мешкає плем'я Рутенів (Rutenorum)... Руссія ж на півдні обмежена Сарматськими горами і р. Тірасом, яку жителі називають Нестром (Niestr). На сході закінчується Танаїсом і Меотидою (Meotidibus), і островом Таврськими (Taurica). На півночі (межує) Литвою (Lithuania), на заході з Польщею”.
В західних джерелах, зокрема і в картографічних, XV-XVI ст. Україна здебільшого виступала під назвою “Русі”, а народ називався “русами”, «рутенами», або “рутенцями”, включаючи й українських (запорозьких козаків). Європейці фіксували в цей період, що “руси” й “московити” говорять різними мовами та називали ці мови відповідно “руською” і “московитською”. Разом з тим, особливо у XVIII ст. у дипломатичних документах та картографічних джерелах Московію все частіше починають називати “Росією”. Оскільки в західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми “Русь” і “Росія”, то це породжувало плутанину, яка запанувала в Західній Європі й призвела, зрештою, до наслідків, негативних для України. Якщо європейці картографи XV-XVII ст. досить чітко розрізняли “Русь” і “Московію”, тобто Україну і Росію, то в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши “Русь” (Україну) з “Росією” (Московією).
З наведених даних видно, що Московія є прямою спадкоємницею Золотої Орди держави Чинґізидів, тобто, насправді татаро-монголи були «хрещеними батьками» московської державності. Московське князівство (а з 1547 р. царство) не мало жодних зв’язків до XVI ст. з князівствами земель Русі (Київської).
"Святитель Іоанн Златоуст", 1623 р., друкарня Києво-Печерської Лаври. В тексті: «преславному и православному роду россійскому»
"Апостол", 1564 рік, перша друкована книга московської друкарні І. Федорова. Титул царя в тексті заключної глави книги (лист 260-261): «царь й великїй князь Іван Васильїєвич всея росії».
Немає коментарів:
Дописати коментар