Рутенія — назва України в історичних джерелах, написаних латиною XII—XIX ст., а також іншими західноєвропейськими мовами. З XIV ст. дружна пара Russia/Rutheni закріпилася у польських документах та хроніках, а дещо пізніше — і в латинських актах канцелярії великих князів литовських.
Рутени (лат. Ruteni, Rutheni, грец. ΄Ρουτηνοί) — у І столітті до н. е. кельтське плем'я в Галлії. Мешкали в районі сучасного Аверона, Південна Франція. Виробляли свинець. Згадуються в роботах Плінія Старшого, Полібія, Страбона, Юлія Цезаря.
Перші згадки про рутенів, які жили в Галії, знаходимо в «Записках про Гальську війну» Юлія Цезаря (кн. І, розділ 45): «Кв. Фабій Максим переміг арвернів та рутенів, проте римський народ їх пробачив, і не зробив їх країну своєю провінцією, і не наклав данину».
Згадуються вони і в «Історії бриттів» Гальфрида Монмутського, що датується початком ХІІ ст. На початку розділу 54 читаємо: «Між тим, як згадується в римській історії, Юлію Цезарю після підкорення Галії довелося побувати на узбережжі рутенів. Розгледівши звідти Британію...». Король Артур покликав «з гальських земель – рутенів, портивенів, еструзенів, ценоманів, андекавів, пиктавів...» (розділ 162).
Найбільш раннє вживання терміна “рутен” стосовно народу Русі зафіксовано в хроніці 1089 р. «Rex Ruthenorum в Annales Augustani» (Августинські аннали) та в Аугсбурзьких анналах, що вели клірики аугсбурзької кафедральної церкви протягом X-XII ст. і дійшли до нас в рукописах 1135 р.
Ґалл Анонім (пол. Gall Anonim, лат. Gallus Anonymus; кінець XI — початок XII ст.), автор найстарішої польської хроніки, написаної латиною «Cronicae і gesta ducum sive principum Polonorum» (1112-1116), використовує поперемінно терміни «Rusia», «Ruthenorum regnum» (Рутенське королівство), Ruthenorum rex (рутенський король), Ruthenus (рутен), Rutheni (рутени).
Рутенія як назва країни вперше згадується в «Ґесте Гунґарорум» (лат. Gesta Hungarorum — «Діяння угрів») Аноніма (ймовірно, рубіж XII-XIII ст. [Anonymi Belae regis notarii. Gestis Hungarorum. 1849], в якій автор вперше називає Русь і Rutenia (один раз), і Ruscia (двічі), можливо це була спроба розрізнити північно-східну Володимиро-Суздальскую Русь та південну Київську, оскільки форма Ruscia обидва рази використовується у фразі: «Ruscia, que Susudal vocatur» [Назаренко А. В. Глава I. Имя «Русь» в древнейшей западноевропейской языковой традиции (IX—XII века).2001].
Англо-латинський письменник Гервасій Тильберійський (лат. Gervasius Tilburiensis, англ. Gervase of Tilbury) повідомляє у своєму найвідомішому творі “Otia imperialia” (близько 1212 р.), що “Польща в тій частині з'єднується з Руссією (вона ж Рутенія)”, і далі використовує обидві назви рівнозначно [Английские средневековые источники IX—XIII вв. М. Наука. 1979].
В описі Рюйсбрюком своєї подорожі 1253 р. до Криму згадується, що серед місцевих християн є «величезна кількість русинів» (Ruthenos ... maxima multitudo). Вперше назва «Ruthenia» фіксується стосовно Галицько-Волинської Русі в грамоті угорського короля Бели IV за 1261 р. [Яковенко Н. Вибір імені VERSUS вибір шляху (Назви української території між кінцем XVI — кінцем XVII ст.). 2009].
В історичній схемі українсько-польського автора XVI ст. Станіслава Оріховського до територій, наданих Александром Македонським за так званою Грамотою Александра Македонського слов'янам, зараховувалася Рутенія (Русь). Причому появу цієї грамоти Оріховський пов'язував із перемогою «полководців» Александра Македонського (якому приписував слов'янське походження) — Чеха, Леха, Руса (Роксолана).
У латинсько-польському словнику Яна Мончинського “Lexicon Latino polonicum ex optimis Latinae Linguae scriptoribus concinnatum”, надрукованому 1564 року, на титульній сторінці, крім поляків, названо ще 36 етнічних груп, які спілкуються слов’янськими мовами і діалектами. Серед них є московіти (Moschovitae), литовці (Lithuani), тобто білоруси. На позначення українців тут наведено 5 загальних синонімічних назв: Russi sive Ruteni aut Roxolani (руси, рутени, роксолани), Rus’, Rusacy (русь, русаки), а також 4 регіональні назви, які пов’язуються з історичними князівствами та певними місцевостями: подоляни (Podolii) (від Поділля), волиняни (Wolhinii) (від Волині), лодомери (Lodomerii) (від назви міста Володимира, що на Волині, отже, також волиняни), галичани (Gallicienses) (від назви Галич) [Зволінський Пшемислав (Варшава). Погляди європейських граматистів ХV–ХІХ ст. на українську і білоруську мови // Мовознавство. – 1969. – N 4. – С. 57–61].
У першій друкованій граматиці словенської мови Адама Богорича (близько 1520–1598), що вийшла 1584 р. у Вітеберзі (Witebergae) під назвою “Arcticae horulae succissivae De Latino Carniolana Literatura”, на титульній сторінці у підзаголовку названо 8 слов’янських мов, серед них московитська (Moscovitica lingua) та рутенська (Rutenicа).
Етнонім Рутенія на позначення українців, що проживають на всіх їх етнічних землях і “всі вживають одної й тої ж слов’янської мови”, засвідчено в праці 1619 року французького історика Д’Авітю (1573–1635) “Les Etats, Empires et Principautez du monde” (“Держави, імперії та князівства світу”). Ця розвідка стала підручною книгою європейських дипломатів, мала 6 видань (1-е вид. – Париж, 1619), перекладена латинською, німецькою та голландською мовами [Борщак Ілько (Париж). Європа про українську мову ХVІ–ХVІІ століття // Рідна мова. – 1933. – N 2. – С. 47–50].
У пізнішій праці німецького історика Кодофредуса Вайсіса, професора Лейпцизького університету, що під назвою “De Cosacis dissertatio historica...” була опублікована в 1684 році в Лейпцигу як докторська дисертація про козаків, на позначення української мови вжито також назву рутенська мова (ruthenica lingua) [Борщак Ілько (Париж). Європа про українську мову ХVІ–ХVІІ століття // Рідна мова. – 1933. – N 8. – С. 263–266].
На Західній Україні, в Галичині та Закарпатті, українське населення називалося русинами (лат. Ruthenus; мн. Rutheni). Ця назва пізньою латиною зберігається і в ХХ ст., коли французи «русинами» називали українців Галичини, Великого князівства Литовського та Угорщини, та, відповідно, країну, де вони жили — Ruthenia.
Загалом назви Рутенія, рутенці, рутенська мова, за твердженням учених, зустрічаються тільки в західноєвропейській літературі. Вони фіксуються в працях німецьких та інших європейських учених, зокрема в розвідках Краттера, Рорера, Чапловича, Крібеля тощо. На думку І. Могильницького, саме німецькі вчені присвоїли українському народові, українській мові зовсім до тих пір невідомі, не вживані, отже, для українців невластиві назви руснацький народ, руснаки, руснацька мова (Rusniaken, rusniakische Nation, rusniakische Sprache) замість давно уживаних у пам’ятках назв Ruthener, ruthenische Nation, ruthenische Sprache [Могильницький І. Вѣдомѣсть о рускомъ языцѣ // Фільольоґічні працї Івана Могильницького. Видав Михайло Возняк // Українсько-руський архив. Видання історично-фільософічної секції Наукового товариства імени Шевченка. – Т. V. – Львів, 1910. – С. 1–70].
Німецько-український словник, виданий у 1912 р. в Чернівцях, має заголовок: «Deutsch-ukrainische (ruthenisches) worterbuch». Виданий у Вісбадені 1962 р. словник «Der Sprachbrockhaus» (с. 565) подає: der Rutene, Ruthene, n/n Ukrainer (українець); французький словник «Noveau Petit Larousse» (Париж, 1969 р.), згадує слово Ruthene як прикметник від Ruthenie (с. 914), та подає пояснення: Ruthenie region orientale de la Tchecoslovaquie (v. Ukraine subcarpatique) (с.1659). В англійському словнику «New Standard Dictionary of the English Language» (Нью-Йорк і Лондон, 1947 р.) знаходимо подібні пояснення.
Енциклопедія українознавства подає: Rutheni (лат. Rutheni, Ruteni) синонім назви «русини», «українці». Ба більше, підкреслюється, що з кінця XIX — на початку XX ст. назви «рутени», «рутенський» (нім. Ruthenen, фр. Ruthenes і англ. Ruthenians) вживали для того, щоб відрізняти термін «русини», «руський» від «росіяни», «російський». Винятків слововживання, що Rutheni — «українці», практично не має. Виключенням може слугувати карта Московії (1549 р.) Зиґмунда Герберштайна, який рутенів ототожнює з московитами (росіянами).
Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн при костелі св. Петра під Зальцбургом (Австрія) повідомляє:
“Року Божого 477 Одоакер, король рутенів (Odoacer Rex Rhutenorum), а також гепідів, готів, унгарів і герулів, виступаючи проти церкви Божої, благочестивого Максима з його 50 учнями, що молилися з ним в цій печері, за сповідання віри жорстоко мучено та скинуто вниз, а провінцію Норікум мечем і вогнем спустошивши”.
«Ruthenia» у XVI ст. зіткнулася із набагато міцнішим конкурентом — «Роксоланією».
Roxolania являла собою продукт не так мовний, як соціокультурний — побічний ефект тріумфального утвердження впродовж XVI ст. шляхетських вольностей у Польському королівстві. Це, своєю чергою, підштовхнуло до появи надетнічної та надконфесійної ідеології «народу-шляхти». Одним з її опорних пунктів служила переконаність у тому, що шляхту й простолюд розділяє неподоланна прірва «інакшої крові». Не забракло й «історичних доказів»: більш-менш у середині XVI ст. оформляється так звана «сарматська» етногенетична легенда, за якою біблійний родовід шляхти та плебеїв виводився від різних синів прабатька Ноя: простолюдинів від Хама, а шляхтичів від Яфета [Яковенко Н. Вибір імені VERSUS вибір шляху (НАЗВИ УКРАЇНСЬКОЇ ТЕРИТОРІЇ МІЖ КІНЦЕМ XVI — КІНЦЕМ XVII ст.). [Міжкультурний діалог. Т. 1: Ідентичність. — К.: Дух і літера, 2009. — С. 57-95]
На німецькій Ебсторфській карті ХІІІ ст. показано державу Русь (Rucia regio), згадано Київ (Kiwen). У легенді карти вказано античні народи (скіфи, алани, даки, сармати, гети, калліпіди). На карті позначені Карпати.
Це - середньовічна карта світу розміром - 3580 х 3560 мм, Вона містила понад 1600 підписів, що позначають не тільки географічні об'єкти, а й особливості природи, а також події Священної Історії і античної міфології. До 1943 року була найбільшою з середньовічних Mappa Mundi (лат. «карта світу»; загальна назва географічних карт європейського Середньовіччя). Загинула під час бомбардування Ганновера. В центрі карти зображено Єрусалим. На ній нанесено 1500 текстових пояснень, 500 будівель, 160 рік, 60 островів, 45 постатей людей, 60 тварин. Створення карти звичайно пов'язується з ім'ям Гервасія Тільберійського, глави Ебсторфського монастиря, в якому вона була знайдена в XIX ст.
На англійській Герефордській карті, яка датується межею XIII і XIV ст, зафіксовані слов'яни (Sclavi) і Русь ("Hec et Rusia" – "тут є Русь").
Це — найбільша за розмірами (158 на 133 см) карта європейського Середньовіччя (Mappa Mundi), що збереглася. Зберігається в Англії, в Герефордському соборі. Належить до класичного типу orbis terrae. Автором карти в поясненні на берегах названий якийсь Річард де Белло. На Герефордській карті нанесені річки Дон та Дніпро, Азовське море. У центрі світу з середньовічної традиції зображений Єрусалим.
1436 р. Андреа Б'янко — італійський моряк і картограф XV ст. Його атлас «Atlante Nautico» від 1436 р. охоплює десять листків пергаменту розміром 26×38 см, які були оправлені у XVIII ст. Перший з листків містить «правила користування», дві таблиці й дві інші діаграми. На Листі 2 — Карта околиць Чорного моря.
На карті світу 1457 р., (перевидана 1912 р.), що виконана в птолемеївському стилі, флорентійського вченого Паоло Тосканеллі (Paolo dal Pozzo Toscanelli; 1397 —1482) вздовж Дніпра з півночі на південь нанесено надпис “Roßia” (Русь). Зустрічається теж напис “Roпia” (права сторона слова, в такому випадку, згладжена і більше нагадує літеру «П»), поблизу Дністра (в Галичині). Зображення Індії та Азії набагато чіткіше ніж на карті Фра Мауро (1459 р.). Значна частина зображень базується на описі подорожей венеціанських купців та мандрівників Марко Поло (1254-1324) та Нікколо Конті (1395–1469).
Фра Мавро або Фра Мауро (італ. Fra Mauro; 1385—1459) — венеційський монах ордену камальдулів, працював в монастирі св. Михайла в Мурано і уславився на всю Європу як автор морських карт-портоланів і карт світу (Mappa Mundi). Фра Мауро прожив усе своє життя у монастирі на маленькому венеціанському острові Сан-Мікеле в затоці. Він використовував знання мандрівників і торговців, які стікалися до квітучої Венеції, яка була «столицею картографії того часу».
Основним джерелом інформації щодо Азії для Фра Мауро був купець і його співвітчизник, венеціанець Марко Поло, який опублікував свої подорожі за 150 років до того. Окрім Поло, Фра Мауро мав численні інші джерела зі всьому світу, зокрема використовував арабські (карту XII ст. географа Мухаммада аль-Ідрісі) та ін.
Найвідоміша його робота — Mappa Mundi (так звана Карта Фра Мавро). Створена наприкінці 1450-х років на замовлення португальського короля Афонсу V. Фра Мауро виготовив для його племінника Генріха Мореплавця велику карту всього відомого на той час світу, яка відобразила стан географічних знань європейців напередодні Великих географічних відкриттів. У роботі над цим документом муранському ченцю сприяв мореплавець Андреа Б'янко.
Це перша мапа, яка більше базується на науці, ніж на релігійній пропаганді цього часу. Судячи із записів на картах, він поділяв думку щодо сферичності Земної кулі. Фра Мауро застосував науковий підхід до своєї картографічної праці. На карті відображено всю територію Русі-України, Чорне й Азовське моря.
На карті досить докладно описана Русь. Карта світу Фра Мавро — одне з перших історичних джерел, в якому згадуються і виділяються три «кольорові» частини Русі: Червона Русь (Rossia Rossa), Чорна Русь (Rossia Negra), Біла Русь (Rossia Biancha).
Фра Мауро виділяє цілих 5 назв Русь (Rossia): південна та південно-західна Русь – Росія Росса (Червона); північні та північно-західні землі – Росія, Росія Сарматія чи Росія у Європі; східна – Росія Б'янка (Біла) Сарматія чи Росія в Азії; центральна та північно-східна – Росія Негра (Чорна). Автор пояснює цю колірну диференціацію так: «Цей поділ (країни) на русь білу, чорну та червону не має іншого пояснення як те, що ці частини Русі називаються так. Русь біла отримала свою назву від (близького) білого моря, інша частина – русь чорна називається так від чорної річки, а русь червона називається так за назвою червоної річки. Татари ж називають біле море «актеніз», чорну річку «карасу», а річку червону називають «козусу». Але зважаючи на те, що автору особистого не були добре відомі східнослов'янські землі, і тому в цьому регіоні було допущено ряд грубих помилок [Фоменко И. К. НАСЛЕДИЕ ЗОЛОТОЙ ОРДЫ В ЕВРОПЕЙСКОЙ КАРТОГРАФИИ XV–XVIII вв. (1). 2013].
Уся Україна поділена на «провінції». На Лівобережжі, в середній течії Дніпра окреслена провінція Р. Raxan (Раксан). Північніше провінції Раксан показана Rossia Rossa (Біла Русь). На лінії, яка розділяє ці дві провінції, напис: finecenexe in Rossia. Південніше Раксану-дві порівняно невеликі провінції: ближче до Дніпра - Р: thate, східніше - Р: chapeiach [Вавричин М. Відтворення України: історія картографії, краєзнавство, біографістика / Упоряд. Н. Паславська, Н. Халак; Ред. рада: П. Сохань (голова), Н. Паславська, Н. Халак та ін. – Львів: ІУАД, 2012. – 552 с. + 24 с. іл. + 2 карти].
На Правобережжі, у верхній течії Дніпра провінція P. Maxaver (Максавер), південніше Polana (Поляна) та Siracio (Сіраціо), в нижній його течії - Ruenia (Руенія), в Причорномор’ї Gothia (Готія). Між територіями Рутенії та Ґотії вказано: degu. sta gothia venero in Italia [Вавричин М. Відтворення України: історія картографії, краєзнавство, біографістика / Упоряд. Н. Паславська, Н. Халак; Ред. рада: П. Сохань (голова), Н. Паславська, Н. Халак та ін. – Львів: ІУАД, 2012. – 552 с. + 24 с. іл. + 2 карти].
Характерною особливістю карти Фра Мауро є позначення багатьох назв об’єктів, у т. ч. міст, фортець, для більшості з яких сьогодні важко знайти відповідники. Міста на карті позначені рисунками фортець, церков. Величина та характер цих зображень свідчать, до певної міри, про розміри та значущість населених пунктів.
Місто Chiovio (Київ) розташоване на захід від Дніпра.
На північний схід від нього подано напис: volocho, далі, в тому ж напрямку, - фортецю hicicha. Досить дивна локалізація Києва. Попри це, значно південніше, на лівому березі Дніпра, бачимо велике місто macharmi. Можливо, що це варіант турецької назви Києва — Мен-кермен, і автор, таким чином, зобразив два Києва. Адже фігурування Києва під власною та турецькою назвами спостерігається і на пізніших картах (див. мапу М. Кузанського з 1491 р.). Топонім «Мен-кермен» польський сходознавець З. Абрагамович відчитав на турецькій мапі України кінця XV ст., переклавши його як «Велике місто», «фортеця Київ» [Вавричин М. Відтворення України: історія картографії, краєзнавство, біографістика / Упоряд. Н. Паславська, Н. Халак; Ред. рада: П. Сохань (голова), Н. Паславська, Н. Халак та ін. – Львів: ІУАД, 2012. – 552 с. + 24 с. іл. + 2 карти].
З інших українських міст на карті знаходимо: на Правобережжі - Leopolis (Львів), Cama[z]is (Кам’янець), Inocastro (Білгород). Крім цього, фіксуються також Orsuza, Siracio, на Лівобережжі - велике місто Chevooverchio, на півдні - Chabardi та інші (безіменні) об’єкти [Вавричин М. Відтворення України: історія картографії, краєзнавство, біографістика / Упоряд. Н. Паславська, Н. Халак; Ред. рада: П. Сохань (голова), Н. Паславська, Н. Халак та ін. – Львів: ІУАД, 2012. – 552 с. + 24 с. іл. + 2 карти].
На північний захід від Білої Русі - Литва (Lituania). У Приазов’ї позначена Куманія (Chumania). На схід від «провінції» Р. Raxan (Раксан) пазначена Тартарія (Tartaria).
Річкова система представлена тут передовсім Дніпром (фігурує під турецькою назвою Oxuch), джерело якого розміщено далеко на півночі, а течія, накреслена хвилястою лінією, майже без відхилень спрямована на південь. Друга, також велика ріка, що тече з півночі на південь, в середній течії наближається до Дніпра і майже з’єднується з ним, а в нижній - йде йому паралельно. У середній течії ця ріка іменується fl Fixazos. Перед впадінням у Чорне море вона поділяється на два русла, на західному з них читаємо. fl. Turlo (турецька назва Дністра). Ймовірно, що автор карти зобразив Південний Буг, який впадає в Дністер [Вавричин М. Відтворення України: історія картографії, краєзнавство, біографістика / Упоряд. Н. Паславська, Н. Халак; Ред. рада: П. Сохань (голова), Н. Паславська, Н. Халак та ін. – Львів: ІУАД, 2012. – 552 с. + 24 с. іл. + 2 карти].
На заході України рисунком зазначено гірські хребти, один з яких прямує на північ. У центрі Лівобережної України між Дніпром і Доном також розміщено гірський хребет, що тягнеться зі сходу на захід [Вавричин М. Відтворення України: історія картографії, краєзнавство, біографістика / Упоряд. Н. Паславська, Н. Халак; Ред. рада: П. Сохань (голова), Н. Паславська, Н. Халак та ін. – Львів: ІУАД, 2012. – 552 с. + 24 с. іл. + 2 карти].
На мапі Фра Мавро є етнонім «Тартарія (Tartaria) – в назві регіонів, де раніше картографи зображували Аланію та Куманію (південноруські (українські) степи) у межиріччі Дніпра, Дону та Волги. Карта узагальнює середньовічну картографію і позначає перехід до сучасної епохи, проте, попри високу якість, образ Тартарії і на ній, і в картографії XV століття в цілому не зазнає істотних змін.
Є на цій карті та місто «Тартарія» – нижче гирла р. Ведмедиці, яка впадає у Дон. Цей місто поки не піддається локалізації через слабку археологічну вивченність регіону.
Мініатюра першої столиці Золотої Орди міста Сарай на карті Фра Мауро значно поступається обнесеному потужною фортечною стіною Сараю, якому художник Андреа Б'янко не дарма дав визначення «Грандо». Поблизу Saray Grando присутня мініатюра розкішної усипальниці з сопровідним текстом-епітафією, що перегукується з подіями 1395 р. «Тартарська Гробниця: в якій знаходиться 18 поховань, зроблених по волі Тамерлана, який учинив тут їм (тартар) найбільший розгром. І розпорядився поховати він тут тільки найзнатніших, і це погрібальний мавзолей подібний до того, що зображено (на карті)» [Wigal D. Historic maritime maps used for historic explorations 1290–1699. N.-Y. 2000. Map. No. 26.].
Цінність карти 1459 ще і в тому, що автор помістив на ній відразу дві столиці Золотої Орди на лівому березі Еділя (Волги): Сарай на лівому березі річки «Кара Сарай», при впаданні її в Еділь, відповідає місту Сарай-Бату, та «Сарай Грандо» (Сарай ал-Джедід). На карті є і третій Сарай – Сарай Калмуков, розташований на правобережжі Волги [Фоменко И. К. НАСЛЕДИЕ ЗОЛОТОЙ ОРДЫ В ЕВРОПЕЙСКОЙ КАРТОГРАФИИ XV–XVIII вв. (1). 2013].
У своїх записах він твердив, що «перевірив текст практичним досвідом, досліджуючи протягом багатьох років і відвідуючи осіб, гідних віри, які бачили на власні очі те, про що я тут сумлінно повідомляю» [Як середньовічний ченець, який ніколи не виїздив з дому, створив мапу світу https://www.bbc.com/ukrainian/articles/cw4m8dvvee0o?fbclid].
Числа, які Фра Мауро називає «відстанню небес», походять від математика й астронома Кампануса де Новара. «Від центру світу до поверхні Землі 3245 миль. Від центру світу до нижньої поверхні небес Місяця - 107 936 миль» тощо, пише він у верхньому лівому кутку Mappa Mundi [Як середньовічний ченець, який ніколи не виїздив з дому, створив мапу світу https://www.bbc.com/ukrainian/articles/cw4m8dvvee0o?fbclid].
На карті відсутня Америка - оскільки Христофор Колумб здійснив свою подорож через океан лише 33 роки потому в 1492 році. На карті також немає Австралії, але є Японія (за Фра Мауро - Cipango) - і це перше її зображення на європейській карті. І чи не найбільше вражає те, що Африка зображена в оточенні води з усіх боків - задовго до того, як португальці обігнули мис Доброї надії в 1488 році.
Дотепер збереглися оригінали тільки двох карт Фра Мавро, але їх достатньо, щоб встановити високий ступінь професіоналізму й точності Фра Мавро як картографа. За звичаєм арабських картографів він поміщав наверх карти південь, а не північ; також він сумнівався в тому, що Єрусалим — центр населеного світу. У 1450-і роки на замовлення португальського короля Афонсу V Фра Мавро виготовив для його дядька Енріке Мореплавця велику карту всього відомого на той час світу, яка відобразила стан географічних знань європейців напередодні Великих географічних відкриттів — так звану Карту Фра Мавро. У роботі над цією картою муранському ченцю сприяв мореплавець Андреа Б'янко. Детально представлено територію Золотої Орди [Пачкалов А. В. К вопросу о локализации топонима Calmuzi Sara на карте Фра-Мавро (1459 р.) // Annali di ca 'Foscari. Rivista della facolta di lingue e letterature straniere dell'universita ca 'Foscari di Venezia. XLVI, 1. Venezia, 2007. P. 311—318].
1467 р. Ніколаус Германус ще раз переробив зміст «Географії». Він заново виготовив карту світу в новій проєкції, додавши Скандинавію та інші країни Півночі; так само як і на оригінальній карті Клавуса, Гренландія розташована на захід від Скандинавії. Крім того, Н. Германус додав три нові карти — Скандинавії й Півночі, Іспанії та Італії.
1482 р., у Флоренції, італійський вчений та дипломат Франческо Берлінґєрі (Francesco Berlinghieri; 1440-1501) розширив та перевидав «Географію» К. Птолемея (це третє видання з картами). Він розпочав роботу з перегляду праць Птолемея в 1464 р. Франческо Берлінґєрі оновив карти Птолемея, доповнив їх сучасними мапами (Франція, та Свята Земля). Видав він їх вперше народною італійською мовою. Карти Франческо Берлінґєрі ґрунтуються на проєкціях Маріна Тірського (Μαρίνος ο Τύριος; прибл. 70 р. — прибл. 130 р.) грецького географа, картографа та математика, якого вважають засновником математичної географії. Карти також мають прямокутні рамки, а не трапецієподібні, які використовувалися в попередніх болонських та римських виданнях, а також в Ульмських виданнях (1482 р. та 1486 р.). Гравер мап – Ніколаус Германус.
У цьому виданні поміщена карта світу «Caelestem Hic Terram Inspicias Terrestre Que Caelum».. По краях карти зображені голови з надутими щоками, що позначають 12 основних напрямків. Карта була надрукована з використанням двох окремих мідних пластин, які були розділені достатнім простором для того, щоб можна було б добре скласти та зшити карту в зв'язаний атлас, не впливаючи на вміст її.
На карті «Caelestem Hic Terram Inspicias Terrestre Que Caelum» територію від Піренейського півострова до Азовського моря названо Європою (Evropa); на схід від Каспійського моря – Азія (Asia). Східна Європа має на карті назву Європейської Сарматії (Sarmatia Evropa).
Українські землі на карті зображено узагальнено. Нанесено Дніпро (Borystene) з правою, без назви, притокою, дві річки, теж без назв, на Правобережжі, а також Азовське море, Чорне море (Mare pontium sive pontus evxinus) та Кримський півострів (tavrica).
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.
*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.
Дякую за чудову просвітницьку акцію - оприлюднення ТАКИХ СКАРБІВ географічної науки. Мене найбільше вразила нова для мене інформація про царя Птолемея - географа, знаного мною як засновника перекладу на грецьку з єврейської книг Біблії - Септуагінти для царської бібліотеки
ВідповістиВидалити