Україна на "Карті Європи" (з позначенням країн за підсумками Паризької мирної конференції). 1920 р .

На цій карті, опублікованій в 1920 р. в журналі "National Geographic", показані територіальні зміни в Європі, які були викликані Першою світовою війною і затверджені на Паризькій мирній конференції 1919-1920 рр.  Як випливає з легенди в лівій нижній частині карти, на ній кольоровими лініями різних видів позначені остаточно затверджені і ще не затверджені нові політичні кордони, території, статус яких належить визначити шляхом проведення плебісциту, території та кордони країн до початку війни. На карті-врізці детально зображена протока Дарданелли. Масштаб подано в кілометрах і милях.

На карті зображено нові держави: Україна, Польща (до якої ввійшла Галичина), Чехословаччина (з Карпатською Україною), Королівство Сербів, Хорватів і Словенців, Австрія, Угорщина, Фінляндія, Латвія, Литва, Естонія. Україна (UKRAINE) на карті з Кримом, але без Галичини, Карпатської України та Бессарабії з Буковиною. Державний кордон України показано як не встановлений (лише з Румунією затверджений).

На карті показано встановлений державний кордон Румунії. 10 вересня 1919 р. було укладено Сен-Жерменський мирний договір. Румунії вдалось закріпити за собою не тільки Південну Буковину, а й окуповану Північну. Проти таких рішень рішуче протестували офіційні представники ЗУНР, УНР та УСРР. 28 жовтня 1920 країни Антанти  підписали з Королівством Румунія «Бессарабський протокол», який віддавав Румунії Бессарабію (була окупована ще в січні 1918 р.).

Між Латвією, Литвою та Естонією, а також між Польщею і Росією (з 1922 р. Радянський Союз) та між Польщею Україною, Литвою, Латвією, Росією кордони позначені як ще не встановлені. 

Деякі з цих політичних і територіальних змін збереглися до теперішнього часу. Інші виявилися недовговічними і були змінені в кінці1930-х рр. та під час Другої світової війни або зовсім недавно, на початку 1990-х рр., коли відбувся розпад Чехословаччини, Радянського Союзу та Югославії. Дана карта входить в колекцію, зібрану генералом Таскером Говардом Бліссом (1853-1930 рр.) під час його служби в армії США в роки Першої світової війни і представництва на Паризькій мирній конференції.

 

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА. Паризька мирна конференція 1919—1920 — міжнародна конференція, скликана державами-переможницями для вироблення і підписання умов з переможеними державами у Першій світовій війні 1914—1918 рр. Внаслідок роботи конференції було підготовлено: Версальський мирний договір 1919 з Німеччиною (підписаний 28.06.1919), Сен-Жерменський мирний договір 1919 з Австрією (10.09.1919), Нейїський мирний договір з Болгарським царством (27.11.1919), Тріанонський мирний договір з Королівством Угорщина (4.6.1920), Севрський мирний договір з Османською імперією (10.08.1920). Підготовлені Паризькою мирною конференцією договори разом з угодами, прийнятими на Вашингтонській конференції 1921—1922, становили основу версальсько-вашингтонської системи.

Незважаючи на окремі розходження в позиціях делегацій країн Антанти щодо вирішення українського питання, вони були єдиними в прагненні не допустити проникнення більшовизму в Європу. На їхню думку, протистояти цьому могли великі територіальні держави. Це привело до прийняття 25 червня 1919 рішення, згідно з яким Антанта визнавала за Польською республікою право окупувати Галичину, «щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд». Проте Рада Послів Антанти не погодилась на включення Галичини в склад Польської республіки. Поразка українських армій у війні з поляками і більшовиками в 1919-20 привела до ще більшого послаблення позицій української делегації в Парижі. З грудня 1919 делегація ЗУНР вела самостійно переговори на П.м.к. Члени делегації В. Панейко, М. Лозинський, В. Темницький, С. Томашівський та ін. намагалися порушувати питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях і визнання незалежності ЗУНР. Після укладення Ризького договору 1921 між Польською республікою і Радянською Росією, за яким західноукраїнські землі включались в склад Польської держави, український еміграційний уряд висловив протест у Лізі Націй. На неодноразові вимоги польського уряду Рада послів Антанти 14 березня 1923 прийняла остаточне рішення про приєднання Галичини до Польщі з умовою надання українському населенню автономії. Умова країн Антанти була чисто декларативною і вона ніколи не виконувалась польським урядом.

За Сан-Жерменським мирним договором Буковина залишалась у складі Королівства Румунія, а Закарпаття за Тріанонським договором передавалося Чехословацькій республіці. Всупереч запевнень переможців про справедливе вирішення міжнародних проблем в ім'я розвитку післявоєнного співробітництва, започаткована П.м.к. Версальська система договорів носила тенденційний і суперечливий характер, внаслідок чого українські землі на довгі роки були розділені кордонами чотирьох держав.