Русь (дав.-рус. Рȣсь, рѹсьскаѧ землѧ, ср.-грец. Ῥωσία, лат. Russia, Ruthenia) — багатозначний термін, що використовувався у різні часи для позначення соціальної групи (корпорації, верстви або стану), етносу (групи родів, племені чи народу), території та держави у Східній Європі з центром у середньому Подніпров'ї.
Русь (однина русин) — етнонім, який зазвичай вживають для позначення населення держави Русь (Київська Русь). У ранні часи (до кінця XII — початку XIII ст.) ним позначали лише мешканців Києва та близьких до нього земель: Київського й Переяславського князівств Середньої Наддніпрянщини, а згодом — усе населення держави.
Нині
як ніколи варто прислухатися до думки одного з найвизначніших
українських істориків ХХ ст. Ярослава Дашкевича – «Україна нині не має
можливості ... повертати своє загублене ім’я – Русь. З іншого боку ...
вона мусить культивувати своє первісне ім’я, оточуючи його пошаною,
пієтетом – та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Так
як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття Русі».
За твердженням Нестора Літописця точною визначеною датою проголошення держави Руси є 852 рік. Нестор Літописець у «Повісті минулих літ» запитав: «Откуду єсть і пошла Руськая земля»? І сам відповів: «В літо 852 начаша ся прозивати Руськая земля». У «Повісті…» під 852 роком зафіксоване таке повідомлення: «В літо 6360 [852], індикта 15, коли почав царювати Михайло, почала прозиватися Руська земля». Тут же довідуємося, що при цьому цареві «приходила Русь на Царгород, про що пишеться в грецькому літописанні; так от від цієї дати почнемо і відлік зробимо…» Далі дається детальна хронологія – скільки літ минуло від Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраама до Мойсея, від Мойсея до Давида, від Давида до єрусалимського полону, від цього полону до Олександра Македонського, від Олександра Македонського до Різдва Христового, від Різдва Христового до імператора Костянтина, від імператора Костянтина до імператора Михайла.
Назва “Руська земля” виникла подібно до інших літописних назв (Лядська земля, Болгарська земля, Угорська земля) від спільної назви народів, що заселяли цю територію, згодом етнонім (назва народу) перетворився в політонім (назва політичного утворення). У середньовічних джерелах територія Русі здебільшого обмежувалася Київською, Чернігівською та Переяславською землями й не вживалася на означення Галичини чи Новгородської землі. Після монгольської навали назва поширилась на інші східнослов'янські землі де існували приходи християнської церкви візантійського обряду (так звана – руська віра): з'явилися Біла, Чорна, Червона або Галицька, Мала Русь.
Територія Поділля, яка входила до складу Галицько-Волинської держави, в літописі XIII ст. зустрічається під назвою «Русь Дольная, Понизье».
Походження назви «Русь», а також її етимологія не з'ясовані й лишаються предметом тривалої дискусії. Труднощі локалізації початкової Русі обумовлені характером джерел, вітчизняних та іноземних. У своїй більшості вони містять відомості недостатньо конкретні, а часто й суперечливі.
Етнонім рус (hrus) уперше згадується в сирійській хроніці VI ст. н. е. стосовно якогось населення в Північному Причорномор'ї (можливо, окремого племені), етнічна атрибуція якого невідома. Паралельне вживання термінів з коренями рос і рус засвідчене в давніх історичних документах. У східних джерелах переважає термін руси, у візантійських — роси, у західноєвропейських — руси (але іноді й рос, роси), a в давньоруській писемності переважають назви Русь, руський, хоч зрідка трапляється й росьский («Правда Росьская»). Однак, край, у якому жили руси (чи роси), мав назву лише Русь.
Про «народ росів» (Ρώς) у Візантії знали давно, і власне таку форму іменування, причому як самоназву, фіксують під 839 р. «Бертинські аннали», де оповідається, що з Константинополя до двору Людвика Благочестивого прибули люди, які «сказали, що вони, себто їхній народ, зветься рос» [se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant].
Ще один латинський варіант іменування «росів» (rusii), похідний від грецького ρουσιοι, вживає у середині X ст. (958—962) єпископ Кремони Луїдпранд: згідно з його твором «Antapodosis», до візантійського найманого війська входить «якийсь народ ... що його греки за міцність тіла називають ... русії» [gens quaedam ... quam a qualitate corporis Graeci vocant... Rusios] [Мельникова E. A. [Комментарий 3 к главе 9] // Константин Багрянородный. Об управлении империей. Текст, перевод, комментарии, под ред. Г. Г. Литаврина, А. П. Новосильцева. — Москва: Наука, 1991. — С. 308].
Вперше поняття Rosia [Ρωσία] на позначення «землі росів» було вжите в творі «Про церемонії» (близько 956-959 рр.) візантійського імператора Константина VII Порфирогенета (908-959). На відміну від оригінального слов'янського кореня «рус», використовувався співзвучний йому корінь «рос». Таке заміщення відбулось у зв'язку із поширеним з ІХ ст. у Візантії ототожненням народу «Русь» із біблійним «князем Росом», таким чином термін отримав вигляд «Росія» замість «Русія».
Прийнято вважати, що найдавніша згадка про русів в арабській літературі належить географу та історику Ібн Хордадбеху (2-га пол. 9 ст.).
В українських (руських) документах грецький топонім «Рóссія» був уже широко використовуваним, як мінімум з початку XI ст.
Так в українських документах назва «Русь» використовувалася в 1008-1017-х роках у титулі митрополита Русі Іоанна [Алфьоров О. Печатки Київської митрополії ХІ-ХІV ст.: клір та інституції. Каталог колекції Музею Шереметьєвих. – К.: Видавничий дім "Антиквар", 2021. – 20 с.].
На сьогодні відоме використання цього титулу в печатках митрополитів: Феопемпта (згад. під 1037 р. і 1039 р.), Єфрема (згад. 1055 р.), Георгія (1062 — бл. 1075), Миколая (згад. під 1097 р. і 1101 р.) та Михаїла (1131-1147), а також деяких князів: Володимира Мономаха, Андрія-Мстислава, дружини князя Олега-Михаїла Святославича († 1115 р.) грекині Феофано. [Ірина ЖИЛЕНКО. До історії використання топоніму «Русь», «Рóссія» в українській історіографії до XVIII ст. та, зокрема, автором «Синопсиса»], [Алфьоров О. Печатки Київської митрополії ХІ-ХІV ст.: клір та інституції. Каталог колекції Музею Шереметьєвих. – К.: Видавничий дім "Антиквар", 2021. – 240 с.].
Західноєвропейська картографія лише у ХІІ ст. “прописує” Русь на карті світу. Назва стосувалася переважно Середнього Придніпров'я. З часом назва “Русь” починає приживатися по периферії – на заході, а потім на півночі. З'являється вона, в цей період, лише на північноєвропейських картах – в Англії, Ісландії та Нижній Саксонії. На картах XII-XIV ст. містяться форми терміну “Русія” (Русь) з одною літерою і з двома літерами “с” (“Rusia”, “Rucia”, “Russia”). Форма з двома літерами “с” у грецьких текстах зустрічається лише з XIV ст.
Топоніму Rossia міститься на ряді карт XIV-XV століть, в тому числі в Каталонському атласі (1375).
Отже, форма Rosia (Rossia), перейнята з Візантії, зустрічається поряд з формами Russia, Ruscia, Ruzzia, рідше Ruthenia. Форма Rossia міститься в латиномовних текстах Марко Поло, Гільома де Рубрука. Існував ще ряд варіацій назви Русі з буквою «о» в корені (наприклад, Rosie у Андреа Б'янко).
Назви «РУСЬ» і «РУСИНИ» у титулі монархів й у назві держави Великого Князівства Литовського
За правління Гедиміна (великий князь литовський у 1316—1341 рр.) частина українських земель й більша частина білоруських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. За даними літописів XV століття, у 1319—1320 роках він зайняв Берестейську землю і Дорогичин, а згодом Кам'янець (місо у Берестейщині) та інші міста. У васальній залежності від Гедиміна знаходились Мінське, Вітебське, Друцьке і Турівське князівства. Полоцьке князівство за Гедиміна добровільно перейшло під зверхність литовських князів (за іншими даними, Гедимін завершив процес його підкорення).
В актах, що походять від імені Гедиміна, він дуже часто іменується як «король Литви і Русі (литовців і русинів)»: «Gedeminne Dei gratia Letphanorum Ruthenorumque rex, princeps et dux Semigallie (Гедимін, Божою милістю, король литвинів і русинів, принц і князь Семигалії)» (1323); «Lethowinorum Ruthenorumque rex» (1325). Варто нагадати, що писарями в канцелярії Гедиміна служили латинські ченці францисканського та домініканського орденів.
В Ольгерда, наслідуючи Гедиміна, у титулі починають фігурувати русини або Русь, що оформлюється вже однозначно за Вітовта у вигляді назви «великий князь Литовський, Руський, Жемайтійський та інших» – тепер обидві держави керувались одним володарем.
До і після Кревської унії (1385 р.) у джерелах як назва держави (Велике князівство Литовське) зустрічаються такі терміни:terra Letouie et Russie; terra Lithuaniae; terra Litwanorum; in partibus Litwanie; land czu Littawn; unsere lande аlze Littawen, Ruessen und anderswo wo si gelegen sind; terrae Litwania et Russia; Lettowerland, Rutzenland тощо. І тут потрібно зробити важливе уточнення – це все описові назви, але не офіційна назва держави! Лише у 1419 р. назву «ducatus Lythwanie» зустрічаємо в документі Ягайла та Вітовта. А титул «Magnus Ducatus» зафіксовано 2 січня 1430 р. («in terris nostris ducatus magni Lithuanie») і продовжує регулярно використовуватися.
У Городельській унії 1413 року Ягайло визнав Вітовта монархом Литви (magnus dux Littwaniae) і руських земель (terrarum Russiae) – і в тексті цього документа Вітовт уже має титул: Allexander alias Wytowdus magnus dux Litwaniae nencnon terrarum Russiae dominus et haeres тощо.
Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтське (ст.-укр. Великое Князство Литовъское, Руское, Жомоитъское) — повна офіційна назва з І Литовського статуту (1529 р.).
КНЯЗІ «Всея Руси»
Титул «всея Руси» Великі князі Київські почали вживати з кінця XI ст. (Всеволод Ярославович), а московські князі лише з середини XIV ст., починаючи від Семена Гордого.
До нашого часу збереглась унікальна печатка київського князя Всеволода-Андрія - сина Ярослава Мудрого з написом грецькою мовою "Господи, помозі рабу своєму Андрію - князю всієї Руси" (Κύριε βοήθει τῷ σῷ δούλῳ Ἀνδρέᾳ ἄρχοντι πάσης Ῥωσίας). Це 1078-1093 роки. Знаходиться печатка у приватній колекції (Думбартон-Окс, США) [FB; Олександр Алфьоров, 2022].
З похiдних назв джерелам вiдомi:
· Мала Русь – вперше в 1303 р. (на Синоді константинопольського патріарха під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицько-Волинське князівства Мікра Росія). Стародавні греки мали звичай називати «Малою» (Μικρά Ῥωσία — Mikrá Rhōsía) країну, яка була колискою даного народу, а «Великою» (Μεγάλη Ῥωσία — Megálē Rhōsía) — країну, пізніше ними колонізовану. Від греків ці поняття перейшли до Східної Європи;
· Бiла Русь – під 1305 р., але у такому пiзньому джерелi як Густинський лiтопис (український літопис початку XVII ст.). У Житії св. Кінґи, одним з джерел якого була незнана угорська хроніка, галицький король Калман названий королем русинів білих (Ruthenorum Alborum);
· Чорна Русь (Rusia negra). Угорський літописець Генріх фон Мюгельн (Heinrich von Mügeln; 1319 -1380) був першим (близько 1360 р.), хто згадав про Чорну Русь (daz land der Swarczen Reussen);
· Червона Русь – вперше в Хроніці Констанцького собору 1414–1418 рр. Ульріха фон Ріхенталя (бл. 1366–бл. 1437), де згадується «посольство королівства Червоної Русі» (das küngrich von rot Rusen);
· Велика Русь. Слово «Велика Росія» (ή Μεγάλη Ρωσία) вперше з'являється офіційно в переліку митрополій, які перебували під юрисдикцією Константинопольського патріарха складеному в кінці XII століття за імператора Ісаака II Ангела.
«Всея Руси» — приставка до титулу руських Великих князів Київських. У джерелах вона зустрічається стосовно Всеволода Ярославовича (дав.-рус. Всеволодъ Ӕрославичь; 1030—1093; Великий князь Київський (1076—1077, 1078—1093); Володимира Мономаха (дав.-рус. Володимеръ Всеволодовичь; в хрещенні — Василь; 1053 —1125; Великий князь Київський (1113—1125); Юрія Довгорукого (1090 —1157, дав.-рус. Гюрги Володимирович, Дюрги Володимирович, син Володимира Мономаха; Великий князь Київський (1149—1151, 1155—1157); Ростислава Мстиславича (або Мстислава Ізяславича, ім'я правлячого на той момент в Києві князя не названо); Романа Мстиславича (бл. 1152—1205, Великий князь Київський (1201, 1204) і Мстислава Романовича (відомий як Мстислав Старий, 1156 —1223, Великий князь Київський (1212—1223) [Горский А. А. Князь «всея Руси» до XIV века // Восточная Европа в древности и средневековье: политические институты и верховная власть. 2007].
У Іпатіївському літописі під 6709 (1201) р. Роман Мстиславович (батько короля Данила) вперше названий «Великим князем Романом» і «Самодержцем усієї Руси».
Монархи Галицько-Волинської держави в XIII-XIV ст. крім княжого титулу стали носити подарований Папою Римським титул королів Русі. На думку Я. Ісаєвича, вони мали на увазі під «Руссю» територію свого князівства. На думку Л. Войтовича, титул був претензійний і поширювався на всю Русь. З приставкою «всея» він відзначений в листі братів Андрія і Льва Юрієвичів до магістра Тевтонського ордену (1316) – duces totius terrae Russiae, Galiciae et Lademiriae («князі всієї землі Русі, Галича і Володимира») і в грамоті галицько-волинського князя Болеслава-Юрія (1334) – “Dei gratia natus dux totius Russae Minoris” (З Божої ласки природжений князь всiєї Малої Русi).
Цим титулом князь Болеслав-Юрій, віддаючи данину реаліям часу, підкреслив тимчасову відмову галицько-волинських монархів від усієї Русі, хоча перед тим використовував титули “Nos Georgis Dei gratia dux Russiae”, “Ceorgius Dei gratia dux Terrae Russiae, Galiciae et Ladimere”, “Georgius, ex dono Dei natus dux et dominus Russiae”. “Мала Русь” тут виступає в значенні тієї частини Русі, яка не була підвладна монголам.
За Леонтієм ВОЙТОВИЧЕМ (ПОЛЬСЬКИЙ КОРОЛЬ КАЗИМИР ІІІ І БОРОТЬБА ЗА СПАДЩИНУ РОМАНОВИЧІВ. 2011 р.): “Світлійшим королем Русі” – титулував Данила Романовича Папа Римський Інокентій IV, “світлому мужеві Данилові І, королеві русинів” писав у 1254 р. віце-магістр Тевтонського Ордену Бургард фон Ґорнгаузен. Чи означав цей титул просто перетворення Галицької землі з князівства у королівство? Подібний висновок можна було б зробити на підставі титулу короля Юрія Львовича: “король Русі (regis Russiae), князь Лодомерії (principis Ladimiriae)”, тобто “король галицький і князь володимирський (волинський)”, тим більше, що подібний титул прийняли трохи раніше угорські королі.
Титул короля Галицької землі (rex Galiciаe), судячи з грамоти від 2 травня 1189 р., носив ще угорський король Бела ІІІ. Зауваження М. Грушевського щодо непевності цього факту – так як цей документ не королівський, а єпископський, а інші документи відсутні1 – в контексті подальшої угорської політики не виглядає переконливим. Далі Угорщина при кожній нагоді намагалася об’єднати Галицьку землю з Угорщиною на підставі особистої унії, визнаної галицьким боярством, як це вдалося з Хорватією. Королями Галичини титулувалися Андрій ІІ (1205–1235) та його син Калман (1215–1222), причому останній був коронований у Галичі, що було визнано Папою (посідав галицький престол у 1215–1219, 1220–1221 рр.). Якби у Римі вирішили просто коронувати Данила Романовича галицькою короною, його іменували б “rex Galiciae” чи “ rex Galiciae et Lodomeriae” як титулувався з 1206 р. Андрій ІІ. Людовик Анжуйський, претендуючи на Галицьку спадщину по вигасненні Романовичів як спадкоємець Арпадовичів, спочатку прийняв перший титул, замінивши його у ході війни з Любартом-Дмитром Ґедиміновичем титулом “ rex Galiciae et Lodomeriae” (1370–1382).
Угорські королі зберегли цей титул і від них він перейшов до австрійських цісарів. Угорщина не визнала остаточної анексії Галицької землі Польщею у 1387 р. (спираючись на те, що Казимир ІІІ визнав права Анжуйської династії за угодою 1350 р.) і у польсько-угорських угодах 1412, 1415 та 1423 рр. вирішення долі Галичини відкладалося на пізніше. Отже, зважаючи на різні причини, угорські королі не успадкували титулу Данила Романовича та Юрія Львовича, а продовжили носити титули своїх попередників».
Формулу «всея Руси / Русии / России» великі князі Московські вживали з середини XIV ст., починаючи від Семена Гордого (1317–1353; князь Московський і великий князь Володимирський (1340-1353).
По смерті, 1340 р., свого батька (Івана Калити), Семен відправився в Золоту Орду і отримав ярлик від хана Узбека (близько 1283—1341) на Велике князівство Владимирське, за яким «вси князи Русскии под руце его даны». У зазначеній грамоті Семен називається великим князем всієї Русі, проте його фактична влада поширювалась лише на частину московського і велике князівство владимирське з його уділами. В цей час, наприкінці квітня 1340 р., Львів був захоплений військом польського короля Казимира ІІІ, який вивіз до Кракова (польська столиця) скарбницю Романовичів з усіма коронаційними регаліями.
На його печатці напис: «печать князя великого Всея Руси». Треба розуміти, що у середньовіччя і ранній модерний час не існувало офіційних назв держав, натомість існували офіційні титули монархів.
Іван III теж додав до свого великокнязівського домену приставку — «всія Русі». Уперше “государем и самодержцем всея Руси” Іван III був названий в “Извещении о пасхалии” митрополита Зосими (1492). 1497 р. на великокнязівській печатці вперше з’являється двоголовий орел — візантійський й імперський державний герб. Цей титул зберігся і в його наступників, але до назви країни він не був причетний. “Проте вони,— пише про наступників знаний дослідник історії російського права В. Сергеєвич, — не обмежуються титулом “государя всея Русі”, а додають до нього старий титул «великого князя Володимирського, Московського, Новгородського і проч.».
В 1490-х роках, через два з половиною сторіччя по тому, як зникли всі сліди єдиної Київської Русі, цей титул мав такий самий ступінь вірогідності, яким тішився б і король Франції, якби, воюючи з Німецькою імперією, проголосив себе “володарем усіх франків”. Під ту добу цей титул суперечив окремій ідентичності, якої набули “русини” Литви, відрізняючись від “росіян” Московії. І справді, цей титул видався литовцям таким нереальним, що вони погодились його визнати як мізерну ціну за Іванову прихильність. Тоді вони ні про що й не здогадувались, хоча відступили ідеологічний наріжний камінь територіальних амбіцій, які росіяни потім утверджуватимуть півтисячоліття”. Титул “всія Русі” став незабаром для правителів Московії підставою для виношування анексіоністських планів. Загарбницьку політику середньовічної Московії у російській історіографії часто маскують поняттям “собирания русских земель”. Коли на престол вступив Іван III, Велике князівство Московське було порівняно невеликою державою. Її територія не перевищувала 430 тис. кв. км”. Після загарбання просторих земель Великого Новгорода, які доходили аж до Білого моря та Уралу, територія Московії зросла до понад 2 млн кв. км, тобто збільшилася відразу в шість разів! Це стратегічно зміцнило Московську державу, розпалило її агресивні апетити до інших слов’янських земель [Наконечний Є. Украдене ім'я: чому русини стали українцями. 2001].
МИТРОПОЛИТИ «Всея Руси»
У титулі Київських митрополитів назва «Всея Руси» з'явилася з 1150-х років (замість колишнього «митрополит Руси»), підкреслюючи єдність церкви в умовах феодальної роздробленості, що настала на Русі-Україні.
Титул «Всея Руси» вперше з'явилася на печатці митрополита Київського Константина I (митрополит Київський (1155-1159) [Алфьоров О.
Печатки Київської митрополії ХІ-ХІV ст.: клір та інституції. Каталог колекції
Музею Шереметьєвих. – К.: Видавничий дім "Антиквар", 2021. – 240 с.].
Вже від середини ХІІІ ст. більшу частину свого життя київські митрополити проводили не в Києві, чи в якомусь іншому руському місті, а на Заліссі, у Владимирі-на-Клязьмі, перебуваючи «на хлібах» владимиро-суздальських князів.
1299 р. Київський митрополит Максим, за походженням грек, перебирається на Суздальщину, в улус Золотої Орди. До цього прихильно поставився і золотоординський хан. Переселившись на Залісся, київські митрополити і там називалися «руськими». Одні з них іменували себе «митрополитами всія Русі», інші — «митрополитами Київськими і всія Русі».
Це було зроблено під тиском царгородських імператорів і патріархів, які після відновлення Візантійської імперії 1261 року уклали політичний союз із Золотою Ордою, спрямований проти Європи. Владимиро-Суздальське князівство від самого початку монголо-татарської навали зробилося послушним васалом золотоординських ханів, тому в політичному мезальянсі з Ордою Константинополь відводив йому важливу роль посередника. Саме для піднесення його авторитету на посткиївському геополітичному просторі в Царгороді було прийнято рішення перенести осідок митрополії до Владимира-на-Клязьмі. Ця акція Візантії з далекосяжними політичними і церковними наслідками була своєрідним покаранням галицько-волинських державців за їхню проєвропейську орієнтацію, за їхні тісні взаємини (матримоніальні і політичні) з католицькими європейськими правлячими дворами, за їхній духовний зв'язок з ненависним для Візантії папським Римом [Іван Паславськи. Галицька митрополія 1807 року. 2015].
На Синоді константинопольського патріарха в 1303 р. під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицько-Волинське князівства Мікра Росія (грец. Μικρά Ῥωσία - Mikrá Rhōsía; Мала Росія), тобто «Русь старша, початкова, основна, давніша»), а Залісся й Новгородщину — Мегале Росія (грец. Μεγάλη Ῥωσία - Megálē Rhōsía; Велика Росія), що означало «Русь пізніша, похідна, новостворена». Список єпархій Великої і Малої Русі, датований 1347 р., відносить до Великої Русі 12 єпархій, які перебували під владою Київського митрополита, а до Малої Русі – 6 єпархій, які з 1303 р. перебували під владою Галицького митрополита (Галицько-Волинська держава), і 1 єпархію, що входить в сферу впливу Литви в 1339-1351 роках. Оскільки у Візантії здавна закріпилася назва наддніпрянських слов'ян з коренем рос («народ Рос»), вона відбилася і в терміні Росія, який остаточно утвердився на кінець XV ст.
У 1354-56, 1356 і 1378-1380 роках литовський митрополит теж мав титул митрополита «всія Русі».
Термін “Русія” у літописах Русі (Київської) не зустрічається. Вперше дане слово кирилицею міститься лише у 1387 р. у назві титулу митрополита Київського і “всія Русія” (Рѡсїѧ) Кипріяна (В літо 6895 [1387], априліа 24, соврошилаяся ця книга в Студійськой обителі Кіпріаном смеренним митрополитом Києвским і всія Русія).
У 1448 р. Собор православних єпископів, «по повеленію государя», без погодження з Константинопольським патріархом, поставив на митрополита «Київського» — Іону. Ця подія вважається початком окремішності Московської церкви. Митрополит Іона (†1461), був останнім митрополитом у Москві, що мав титул «Київського і всія Русі». Його наступники на кафедрі вже називалися «Московський і всія Русі».
1453 р., Московська церква, що канонічно перебувала в складі Київської митрополії, самовільно відокремилася. На відміну від Москви, в Києві Флорентійську унію сприйняли нейтрально, й Ісидор пробув митрополитом Київським до 1458 р.
15 жовтня 1458 р. Константинопольський патріарх Григорій III (Мамма), який був вигнаний своєю православною паствою і кліром в Римі, надав новому уніатському митрополиту Григорію ІІ титул – «Митрополит Київський, Галицький і всія Русі». Таким чином, Константинопольський патріарх надав Київській митрополії новий канонічний статус. Литовська митрополія припинила своє існування, увійшовши до складу Київської. Хоча досить довгий час столицею митрополитів був Новгородок, а згодом – Вільно. Цей титул глави православної Київської митрополії носили до анексії Київської православної митрополії Московським патріархатом 1686 р., а греко-католицькі Київські митрополити – до 1806 р. До Київської митрополії увійшли: Київська, Брянська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимир-Волинська, Берестейська, Перемиська, Галицька та Холмська єпархії. Деякий час Київського митрополита визнавав своїм зверхником й Новгородський ієрарх.
Перші (після відокремлення московської митрополії) митрополити Київські, Галицькі та всієї Руси — Григорій ІІ, Мисаїл Пструч, Іона, Йосиф Болгаринович були прихильниками Флорентійської унії (унія 1439 р. між східною та західною (Римською) церквами), але підтримували зв'язки з Константинопольським патріархом, й всі (окрім Мисаїла) були затверджені патріархом на митрополитів.
Плутанина термінів «Росія» і «Русь»
XV-XVII ст. українські книжники й високі церковні ієрархи стали вживати термін «Росія» і плутати його з назвою «Русь». В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: «Митрополит Кіевского престола и всея Росіи» (митрополит Мисаїл, 1476 р.), «митрополит Киевъский, Галицький и всея России» (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе «російським» або «роським» народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських «русских».
У самій Московщині терміни «Росия», «Россия» на позначення країни почали вживатися в XVI ст.: назва «Россия» вперше засвідчена в московській грамоті 1517 р.
Великий князь московський Іван IV Грозний у 1547 році проголосив себе царем і був вінчаний на царство, став вживати титул: «Государ, Цар і Великий князь всієї Русії (всеѧ̀ русїи)». Беззастережно титул «імператора» вже з 1554 р. визнавався за Іваном IV протестантською Англією (королева Єлизавета). З особливою наполегливістю Іван Грозний домагався визнання його царського титулу Польською та Литовською державами, однак ні ВКЛ, ні Польське королівство, ні об'єднана Річ Посполита ніколи так і не погодилися з цією вимогою.
Наприкінці XVI ст. – поч. XVII ст. слово «Русія» було змінене на «Росія» під впливом церковно-книжної традиції.
З-поміж ранніх прикладів його сумлінного вживання варто згадати привітальні вірші 1591 р. учнів Львівської братської школи на честь її відвідин київським митрополитом Михайлом Рогозою. Школярська муза тут вочевидь перестаралася — в короткому тексті Росія та російський народ згадуються аж сім разів, а митрополита названо «єдиним оком Росії». Зі спалахом у 1620-х рр. активності вченого осередку при Києво-Печерському монастирі, а з 1632 р. — при новоствореному Києво-Могилянському колегіумі Росія взагалі перетворилася на бренд православного інтелектуала. Байдуже, по-руськи, по-польськи чи по-латині він писав, і байдуже, якою була міра його терпимості до всього польського, — над цим горує мода на «справжнє», «питомо православне» іменування Русі. Відтак, на сторінках київських текстів у цілком мирному сусідстві уживаються «латинська» Роксоланія з «антилатинською» Росією — ідеологія ідеологією, а бренд брендом. Ось лише декілька прикладів такої «непослідовності позицій»: у одного з найвищих авторитетів київської ученості, Захари Копистенського, «правовірну Росію» населяють то «народ роксоланський», то «народ російський», причому останній «живе в любові й згоді з народом польським та литовським» (1621 р.); у жалобній поемі 1622 р. ректора Київської братської школи Касіяна Саковича на смерть козацького гетьмана Петра Сагайдачного «Росія» вшановує героя, що вірно служив королю; у трактаті 1638 р. про чудотворення в Києво-Печерському монастирі Афанасій Кальнофойський поміщає віршований надгробок (ясно, власного авторства) герою київського прикордоння Семенові Лику, якого «сплодила Роксоланська та Польська земля» [Roxolańska z Polską ziemią, z której spiodzon]; у шкільній декламації 1646 р. на честь одного з опікунів Києво-Могилянської колегії, Адама Киселя, саму колегію названо «ліцеєм Роксоланської Паллади» [Roxolanae Palladis Lycaeum], а публічну значущість мецената підкреслено тим, що його «Росія називає батьком і Польща батьком» [Rossia te patrem canit atque Polonia patrem] [Яковенко Н. Вибір імені VERSUS вибір шляху (Назви української території між кінцем XVI — кінцем XVII ст.). 2009].
Терміни «великороси», «Велика Росія» й «славенороський народ»
Термін “Великороссы” вперше використано в 1627 р. в українському словнику «Лексикон словенороський» (Леѯіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє) видатного діяча української культури Памва Беринда (між 1550 та 1570 —1632).
Концепцію триєдиного славенороського народа, згідно з якою українці звуться малоросами, ймовірно висунув український філософ Інокентій Ґізель (бл. 1600-1683; український православний діяч, учений-богослов, філософ, історик; 1645–1650 — професор і ректор (з 1646 р.) Києво-Могилянської Колегії) у праці "Синопсис Київський" у 1674 р.
«Синопсис Київський» фактично заклав схему сфальшованої російської історії, якою росіяни (і не лише вони!) користуються понині.
Деякі ідеологеми цього твору, наприклад, ідеологема слов`яно-руської єдності зараз активно використовується російською пропагандою. «Синопсис» був написаний у лояльному до московських правителів дусі й представляв їх як наступників князів давньої Русі, а Москву – подовжувачем Києва. Таке не могло не сподобатися царю та його оточенню. У «Синопсисі» маємо тенденційне звеличення Москви, говориться про її давнє, біблійне походження. Мовляв, вона веде свій початок від Мосоха – внука Ноя, який начебто був прабатьком «славеноросійським». «І так від Мосоха, – читаємо в «Синопсисі», – прабатька славеноросійського, за спадком його, не лише москва, народ великий, але і вся русь, чи росія, вищезгадана походить». При цьому Ґізель якщо й не ототожнює етноніми слов`яни, Русь (Росія) та Москва, то принаймні дає зрозуміти, що московіти є частина «славеноросійського» народу, до того ж частиною чи не найкращою. Саме до Москви, куди була перенесена колишня столиця Русі, читаємо в «Синопсисі», «богоспасаємий град Москва прославилася і прародительне в ньому ім`я Мосоха в народі російському оновилося» [Петро Кралюк. Як українці написали історію для росіян. 2021].
Далі цю ідею розвив інший український філософ, церковний і громадський діяч, сподвижник московського царя Петра I Феофан Прокопович (бл.1677/81-1736). Завершили розробку концепції триєдиного російського народу російський історик Татищев та вчений Ломоносов.
Слово «Велика Росія» (ή Μεγάλη Ρωσία) вперше з'являється офіційно в переліку митрополій, які перебували під юрисдикцією Константинопольського патріарха складеному в кінці XII століття за імператора Ісаака II Ангела. Удільна роздробленість, постійні набіги татар і загальна політична нестабільність змусили в 1300 році Київського митрополита Максима покинути свою резиденцію в Києві і переїхати в Володимир-на-Клязьмі. Галицькі князі стали домагатися створення своєї окремої метрополії, і в 1305 році була створена Галицька митрополія, самостійна від Київської. Однак майже відразу стихійно її стали називати Малою Руссю, тому що складалася вона з 6 галицько-волинських єпархій. Решта 12 єпархій, включаючи Київську та Чернігівську, залишалися в підпорядкуванні у Київського митрополита, який мав резиденцію у Володимирі, а з 1325 року — в Москві. Такий поділ церковних єпархій тривав протягом усього XIV століття.
На карті світу італійця А. Біанки (Andrea Bianco) 1436 р. над територією північно-східної Русі є напис лат. «Imperio Rosie Magna» (Імперія Велика Росія). Назва «В. Р.» міститься на картах: 1650 р. Клааса Янсзона Вісшера “MOSCOVIAE seu RUSSIAE MAGNAE Generalis Tabula...” (Загальна карта Московiї або Великої Руссії...); 1677 р. П’єра Дюваля «Moscovie dite autrement Grande et Blanche Russie» (Московія або Велика й Біла Руссія) і т. д.
У Московії назву «Велика Росія» вперше вжито у 1542 р. (в тексті московських книжників, які намагалися довести претензії Москви на всю спадщину давньої Русі) [Полное собрание русских летописей. Т. 20. Ч. 2. Санкт-Петербург, 1914. С. 460.];
Термін «Велика Росія» міститься в «Апостолі», надрукованому 1565 р. в Москві І. Федоровим та П.Мстиславцем. У надрукованому 1577 р. у Московській Слободі «Псалтирі» теж вжито назву «Великія Росіи». До титулу московських. царів термін «Велика Росія» увійшов у 16 ст., зокрема, 1584 р. цар Федір Iванович титулувався як самодержець «всея Великія Россия».
Після Переяславської угоди (1654), а також завоювання білоруських земель Речі Посполитої цар Олексій Михайлович (1655) іменувався в титулі: «Божою милістю Великий Государ, Цар і Великий князь, всієї Великої й Малої, й Білої Росії самодержець… (Божиею милостью Великий Государь Царь и Великий князь, всея Великия и Малыя и Белыя Росии самодержец…).
Московія на картах
Назва «Московія» на географічних картах з'являється в кінці XV ст.
1525 р. (жовтень). Венеція. Перша рукописна карта Московії була створена італійським картографом Баттіста Агнесе (Battista Agnese; бл. 1500— 1564).
1525 р. Перша друкована карта Московії.
Перша друкована карта Московії була виявлена порівняно недавно і в 1993 р. придбана Російським державним архівом стародавніх актів. За змістом вона дуже близька карті Московії Баттіста Агнесе. Б. А. Рибаков вважає цю опубліковану карту «первинним, чорновим начерком, зробленим після від'їзду Дмитра Герасимова з Італії між липнем і жовтнем 1525 г.» (Рибаков 1994). Однак, навряд чи доречно називати її «чорновим начерком»; вона цілком закінчена і підготовлена до друку. І вона не може вважатися первинною щодо карти Баттіста Агнесе, бо в такому разі в цій останній географічна інформація друкованої карти відобразилася б повніше (Кудрявцев О. Ф., 2020).
У другій пол. XVII ст. продовжував використовуватися і варіант «Русія». В обох варіантах, в умовах характерної для допетровського часу відсутності стандартизації, варіювалися написання з однією і з двома буквами «с». Остаточне затвердження написання через «о» і з двома «с» відбулося в епоху Петра I, який проголосив в 1721 р. Російську імперію.
Русь - це УКРАЇНА
В західних джерелах, зокрема і в картографічних, XV-XVI ст. Україна здебільшого виступала під назвою “Русі”, а народ називався “русами”, «рутенами», або “рутенцями”, включаючи й українських (запорозьких козаків). Європейці фіксували в цей період, що “руси” й “московити” говорять різними мовами та називали ці мови відповідно “руською” і “московитською”. Разом з тим, особливо у XVIII ст. у дипломатичних документах та картографічних джерелах Московію все частіше починають називати “Росією”. Оскільки в західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми “Русь” і “Росія”, то це породжувало плутанину, яка запанувала в Західній Європі і призвела, зрештою, до наслідків, негативних для України. Якщо європейці картографи XV-XVII ст. досить чітко розрізняли “Русь” і “Московію”, тобто Україну і Росію, то в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши “Русь” (Україну) з “Росією” (Московією).
Матвій Меховський, польський історик та географ, (Tractatus de duabus Sarmatiis, 1517 р.): “Після того як ми сказали про Сарматію Азійську, звану Скіфією, залишається сказати про Сарматію Європейську, і в ній перш за все зустрічається (occurit) Руссія, що колись називалася Роксоланією. Її східний кордон (latus) пролягає по pіці Танаїс (Tanai) і болотах Меотійським, що відокремлює Aзію від Європи. ...поблизу гір Сарматських мешкає плем'я Рутенів (Rutenorum)... Руссія ж на півдні обмежена Сарматськими горами і р. Тірасом, яку жителі називають Нестром (Niestr). На сході закінчується Танаїсом і Меотидою (Meotidibus), і островом Таврськими (Taurica). На півночі (межує) Литвою (Lithuania), на заході з Польщею”.
У Гадяцькій угоді (укладена 16 вересня 1658 р. між Річчю Посполитою і Гетьманщиною; передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського»): “наскрізним політонімом нашої держави та етноатрибутивом виступають лише найдавніші самоідентифікаційні назви: стародавня Русь (“starożytna Ruś”), мова руського народу (“język narodu ruskiego”), князя руського (“w. xcia littgo, ruskiego”), гетьман руських військ (“hetman wojsk ruskich”), уряди руського народу (“narodu ruskiego urzędy”), гетьман князівства Руського (“hetman xięstwa Ruskjego”), обивателів Руської землі (“obywateli Ruskiej ziemie”), війська руські запорозькі (“wojska ruskie zaporoskie”), до великої руської булави (“do bulawy wielkiej ruskiej”) та ін. Лише раз ужито хоронім Україна: “знайдуючимся на Украині позволилисмо въ містахъ [...] торговатъ...” [Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). Київ-Львів. 2004].
Поза сумнівом, що “Московщина” (Росія) вкрала (загарбала) нашу (українську) назву Русь, яка своїм питомим змістом – етнічним, географічним, геополітичним — цілком відповідає сучасному термінові Україна. Назва великої могутньої країни була свідомо перенесена у XV–XVI ст. на невелику частину цієї держави й це дало Московщині, привласнити хоча й підроблену, але, все ж таки, давню історичну спадщину Київської Русі. Розв'язувати проблему зміни назви імперії (і то не повною мірою) зміг аж Петро І, який у 1713 і 1721 роках видав укази про офіційне перейменування. Він розсилав по дворах і посольствах держав депеші, у яких вимагав називати Московію в офіційному листуванні Росією, інакше листи від них він просто не прийматиме. 1721 р. в Москві після перейменування постала нагальна потреба написати нову версію історії з обґрунтуванням спадкоємності назви «российская» від княжої Русі. Але у царя Петра I до цього руки не дійшли.
На багатьох європейських картах навіть другої половини XVIII ст. Росія ще позначена як Московія.
Ідею створення нової історії Російської імперії «блискуче» втілила в життя імператриця Катерина II. Вона видала письмові вказівки з вимогою перестати населенню Московії називатися московитами під страхом смертної кари. 4 грудня 1783 р. за наказом Катерини створили «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно российской». Комісія під командуванням цариці працювала 9 років і нахимерила новий каркас історії Російської імперії, прикрутивши її походження до княжої Русі. Усупереч історичній правді, комісія утверджувала право росіян на політичну та культурну спадщину Русі, і все її населення оголосила «единым народом». «Велика історикиня» Катерина ІІ ретельно вичитувала матеріали комісії і особисто уклала родовід київських і московських князів. Тоді ж за вказівкою імператриці провели ревізію усіх стародавніх першоджерел – одні виправляли, другі переписували, треті – найбільш небезпечні для імперії – знищили. Новоспечену версію російської історії опублікували 1792 р. Вона стала еталоном для майбутніх істориків XIX ст. і лягла в основу «Истории государства Российского» Миколи Карамзіна Ця 12-томна праця вийшла друком у 1816-1829 роках. Цей твір відкрив історію Росії для широкої публіки. Микола Карамзін почав писати «Історію держави Російської» у 1806 р., однак не закінчив через смерть у 1826 р. Інші два історики — Сергій Соловйов та Василь Ключевський — лише розширили, поглибили й удосконалили раніше написане.
Імперські історики (Пруської та Російської імперій), які у XVIII ст. писали світову історію, і на думці не мали, що скіфсько-сарматська (1500 р. до н. е. – III ст. н. е. ) спадщина належить українцям (русичам), загнаним у рабство в Російській імперії. Тим більше, що царі Московщини платили шалені гроші своїм першим найманцям — історикам, таким як Г. З. Байєр (1694–1738), Г. Ф. Міллер (1705–1783), С. Г. Шелін (1745–1774), А. Л. Шльоцер (1735–1809), А. Й. Гільденштедт (1745–1781) та десяткам інших, які фальшували все, чого царі бажали. В ті часи про Трипілля (5400 до 2250 рр. до н. е.) ще не знали. На їхню думку, європейську історію саме вони — германці й творили. Тому й вигадували разом із Катериною II для Московії ось такий — пронімецький історичний науковий напрямок. Згодом з тої німецької вигадки утворився еталон історії Європи. Історія українського народу стала жертвою найбільшого культурного грабунку й обману так, як жодна інша історія європейських народів, в першу чергу завдяки німецьким історикам. На жаль пора переосмислення німецько-московської історичної та археологічної доктрин для України ще не відбулася.
Отже, історики царської Росії справно взялися тиражувати міфи про колиску трьох братніх народів і про те, що «Київська Русь» була першою російською державою.
Імперська схема історії була непорушною до 1904 р., коли її блискуче спростував видатний історик Михайло Грушевський. У свої знаменитій статті «Звичайна схема «руської» історії…» він науково довів, що творцем тисячолітньої княжої держави Русь був український етнос і що твердження про «общерусскую» історію та колиску трьох братніх народів – це повна фікція: «Общерусской» історії не може бути, як немає «общерусской» народності, – писав Грушевський. – Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська – другої, великоруської».
В латинських, західноєвропейських джерелах “Русь” мала декілька назв, що відрізнялись своїм написанням: “Ruthenia” (Рутенія), “Russia”, “Rusia”, “Rosia”, “Rossia”, “Ruscia”, “Roxolania” (Роксоланія). Латинська назва Русі – “Рутенія” не використовувалась стосовно Північно-Східної Русі (Московії), а вживалась до українських етнічних земель та частково білоруських.
Для географа чи історика існує суттєва проблема: як перекладати одне й те саме слово у французькій, німецькій, англійській чи будь-якій іншій європейській мові, яке позначає і Русь (в розумінні середньовічної держави Київської Русі чи українських земель в складі Польського королівства чи Великого князівства Литовського) і Росію тобто Московію (в сенсі російської держави)? Для регіонів які знаходяться в Західній Європі й мають таку ж саму назву “Русь”, тут ми просто подавали транслітерацію (Русія, Руссія). Якщо на карті існує у якійсь формі “Московія” паралельно із “Руссія”, “Россія”, то “Руссію” чи “Россію” ми тлумачимо як “Русь”, без обов'язкової прив'язки до Московської держави. Якщо ж “Московія” зникає, і залишається лише “Руссія” або “Руссія” з прив'язкою до Російської держави, то ми перекладаємо як “Росія”.
Назва «Русь; Руссія» (Rusia; Russia) блукає географічними картами XII – поч. XVІІІ ст. від Карпат до Білого моря. Властивою для західноєвропейських карт є наявність двох Русей (Галицької та Новгородської) та окремої від них Московії. Що цікаво, що назва “Rossia” міститься і на карті Британських островів 1546 р. Георга Лілі.
КАРТИ
У XII-XIV ст. назва «Русь» появляється на картах у різних транскрипціях. Уперше напис «Русь» («ар-Русіййа») з’явився на картах світу (1154, 1192 рр.) арабського географа Мухаммеда аль-Ідрісі (1099-1164), який працював на Сіцілії при дворі норманського короля Рожера
ІІ. З кінця ХІІ-ХІІІ ст. ця назва з’являється на картах так званої християнської картографії: у формі «Russia» – Солійська карта (відома ще як
“карта Генріха Майнцського”; кін. ХІІ-поч. ХІІІ ст.); «Rusia» – Ісландська карта (сер. ХІІІ ст.); «Russia» – карта Джона Уоллінґфордського (сер. ХІІІ ст.); «Rucia regio» («Країна Русь») – Ебсторфська карта
(ХІІІ ст.); «Rusia» – Герефордська карта (бл. 1300 р.).
Перша відома карта Майорканської картографічної школи була зроблена Ангеліно Дульсертом.
1325-1339 рр. Ангеліно Дульсерт (лат. Angelino Dulcert), можливо, та сама особа, що й Ангеліно Далорто (лат. Angelino de Dalorto) і чиє справжнє ім'я було, ймовірно, Анджеліно де Дульчето або Дульчеті чи навіть Анджелі Дольчет — картограф, імовірно італійського (генуезького) походження, що працював у місті Пальмі на Майорці в першій половині XIV століття. До нашого часу збереглися три карти-портолани Дульсерта Анґеліно.
Підпис на портулані 1325 р. традиційно читали як „Hoc opus fecit Angelinus de Dalorto ano dñi MCCXXV de mense martii composuit hoc“. Пізніше прочитання уточнили як „Angelinus de Dulceto'“ та „ano dñi MCCXXX“, таким чином ім'я автора і рік стали читати не як „Далорте“ і „1325“, а як „Дульсето“ і „1330“, що дозволило вважати Ангеліно Дульсерта і Ангеліно Далорте однією і тією ж самою особою
1. Портолан Середземного та Чорного морів. Датується 1325-1330 рр. Приписується Анґеліно. Легенда: «Hoc opus fecit Agellinus de da lorto ano dni m ccc xxy, de mense martii, camposuit hoc» (має нечітку римську дату, яку було прочитано як MCCCXXII, MCCCXXV та MCCCXXX). Зберігається: Італія, Флоренція, бібліотека Томазо Корзіні.
2. Портолан Середземного та Чорного морів. Дана карта‑портолан не датована. Дослідники портоланів відносять його виготовлення до 1327-1340 рр.: А. Ю. Гордєєв – до 1327 р., H. Winter – 1327–1330 рр., M. Destombes – 1335 р. T. Campbell (Тоні Кемпбелл) – 1339 р., R. Pujades (Рамон Пуядес) – 1340 р. Зберігається: Велика Британія, Лондон, Британська бібліотека, Additional MS 25691.
3. Портолан Середземного та Чорного морів. Датується серпнем 1339 р. Виготовлений на о. Мальорка. Всього 176 топонімів. Легенда: «Hoc opusfecit angelino Dulcert ano MCCCXXXVIIII de mense augusti in ciuitate maioricarum» (Цю роботу було виконано Анґеліно Дульсертом у місяці серпні 1339 року в місті Мальорка). Зберігається: Франція, Париж, Національна бібліотека, відділ карт та планів, GE B 696. [А. Гордєєв. АНАЛІЗ ТОПОНІМІВ РЕГІОНУ ЧОРНОГО МОРЯ НА КАРТАХ-ПОРТОЛАНАХ ДУЛЬСЕРТА АНҐЕЛІНО 1325-1339 pp. 2013].
Всі три портолани Середземного і Чорного морів мають приблизно однакові формати: перший – 1070×660 мм, другий – 1025×540 мм, третій – 1020×750 мм.
На його першому портолані (1325–1330) Середземного та Чорного морів є позначені українські землі (Рутенія, Русь): “RUTENIA” (Рутенія три рази) і “RUTENIAM” (один раз) та “RОSSIA” (Русь – два рази). На карті написи: «Ruthenia sive Gallaciani» – Рутенія або Галичина; «RОСIA sive Rutheniam» – РУСЬ або Рутенія. На цій карті-порталані чи не вперше, в європейській картографії, містяться написи - ГАЛИЧИНА й Рутенія (Русь-Україна).
Анґеліно допустив на карті неточність – замість Львова позначив Семигород (в середині Рутенії-Русі). Але на своїх пізніших картах-портоланах 1327 р. і 1339 р. він це виправив і позначив місто ЛЬВІВ.
Щиро дякую пані Марині Траттнер за допомогу у розчитуванні окремих написів на карті.
Багато в чому портолан 1325 року знаменує собою перехідну точку між генуезькою та майорканською картографічними школами. Здебільшого портолан Далорто дотримується стриманого італійського стилю, переважно орієнтованого на узбережжя, прикладом якого є ранні портолани його попередника-генуезця П'єтро Весконте. Але в той же час вже помітний відхід від початкового аскетизму — починають з'являтись зображення деталей на суходолі, такі як мініатюрні міста, гірські хребти та річки. Ця тенденція надалі набуде розквіту у пізнішій майорканській школі. Деякі деталі портолана Далорто 1325 року, такі як забарвлення Червоного моря в червоний колір, зображення Атлаських гір у формі пальми, Альп у вигляді курячої лапи, наявність „пагорбів“ на р. Дунай тощо, з часом стануть характерними ознаками майорканського картографічного стилю.
До картографічних досягнень портолана Далорто належить більш детальне і якісне зображення Північної Європи (зокрема Балтійського моря), ніж зустрічалось раніше серед його попередників.
Карта Далорто також є першою, на якій зображено міфічний острів Бразиль у формі диска на південному заході від Ірландії. Його позначено написом „Insula de montonis siue abresil“.
Портолан намальований на єдиному аркуші пергаменту розміром 107 × 66 см. Цей портолан зберігається в приватній колекції князя Корсіні у Флоренції.
Морська карта де Далорто відображає особливості майоркської картографічної школи та її відмінності, наприклад, від генуезької. Де Далорто, наслідуючи практичний італійський стиль, орієнтований в основному на ретельне промальовування узбережжя, знайомить нас з внутрішньоконтинентальної топонімією. На його морській карті зображено назви держав, міст, річок у середині материків. Таким чином, Делорто можна назвати картографом, завдяки якому згодом з'явилися карти сучасного типу. У Північному та Північно-Західному Причорномор'ї зафіксовано досить розгорнуту політичну картину цих регіонів, яка виводить за межі прибережної географії. Острів Крим позначений як Gazaria (Газарія), де відзначені численні міста та важливі пристані, червоним кольором виділені Caffa (Каффа, сучасна Феодосія) та Sodaya (Содайя або Солдайя – сучасний Судак). Кафа була центром чорноморської работоргівлі. Через Каффу йшла торгівля живим товаром - торгували бранцями, взятих при набігах на руські, польські, литовські та кавказькі землі. На узбережжі на схід від річки Erexe (сучасний Дніпро) – Pidea, далі на захід – у гирлі Дністра вказано червоним кольором Mau[r]o Cast[r]o та місто Vecina на південному березі Нижнього Дунаю. У периметрі Дунаю, Тиси та Дністра (чи Прута), зазначено Burgaria, тобто. Болгарія. Підкреслю, що Burgaria також відзначено і на південь від Нижнього Дунаю, тобто. на території сучасної Болгарії. Така локалізація не випадкова і фіксує політичні реалії свого часу, ясно окреслюючи володіння болгарських правителів [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].
Таким чином, картограф зобразив політичну картину регіону, де позначені території правителів Болгарії на північ від Нижнього Дунаю до Карпат у першій чверті XIV століття. Навіть попри завоювання монголо-татар у Північно-Західному Причорномор'ї в ході західного походу, назва країни зберігала стару назву, принаймні для укладачів морської карти. Вважається, що останнім болгарським царем, який володів землями у Старій Дакії на північ від Дунаю, був Федір Святослав із династії половецьких Тертерів, який помер у 1322 році. Втім, очевидно, що найвпливовіші в т.ч. половецькі роди, серед яких були засновники Угровлашського князівства Басараби, продовжували правити в землях на Півночі від Дунаю і після Федора Святослава, але вже в іншій політичній реальності.
На захід від Дніпра приблизно до Дністра, а також на північ від Regio septem castro (тобто. Семиградія – Трансільванії), позначена Rutenia. Це та сама Червона Русь, що позначалася як Russia Rubra на картах у т.ч. XVI століття та пізніших. Сама Трансільванія позначена на північний схід від стародакійської Бургарії (Burgarii), і як би непропорційно зафіксована з нашого сучасного погляду, значно на північний схід ніж треба було б. Таке спотворення є результатом вельми загального уявлення про простори Скіфії та Сарматії великої Руської рівнини для майорських, генуезьких, венеціанських та інших картографів XIV століття [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].
Точніше зображення цих країн на картах буде здійснено лише в XV–XVI ст. Проте де Далорто у принципі правильно вдалося зобразити становище країн щодо одне одного. Це було можливим не тільки при аналізі mappa mundi та історичних джерел, які, безумовно, вивчали картографи при створенні своїх морських карт та портоланів, а й завдяки відомостям сучасників. Звернімо увагу ще деякі деталі на карті Далорто. На схід від річки Erexe (сучасний Дніпро) відзначено країну Alania на північ від Криму. Далі на північний схід до річки Дон величезний простір відзначено як Cumanya, що межує на північному заході з Rucia - інакше Rutenia - тобто. Русь, сучасна Україна.
Таким чином, стара топонімічна традиція щодо Криму, Північного Причорномор'я була збережена Далорто, хоча вже ціле століття ці території входили до складу Золотої Орди. Ще одна Рутенія – Русь позначена на південь від Новгорода (на карті – Nogorado) – Rutenia sive Rоssia. У нижній течії Дунаю один за одним відзначені міста Vecina, Budin, Drinago. Vecina – імовірно сучасна Ісакча чи Мачин, чи село Нуферу. Budin – сучасний Відін. Drinago - Белград. Над цим містом височить прапор із гербом другого болгарського царства [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].
Перші згадки слова «Галичина». Однією із перших згадок слова «Галичина» є фрагмент візантійської хроніки, в якій князь Роман Мстиславич (галицький князь (1188, 1199–1205) названий «ігемоном Галичини» (грец. Γαλίτζης ἡγεμών) [Nicetae Choniatae Historia / Rec. I. A. van Dieten. Berolini; Novi Eboraci, 1975. P. 522—523]. У грамоті Угорського королівства від 2 травня 1189 року Бела ІІІ (1145—1196) титулується «славетним королем Угорщини, Далмації, Рами та Галіції» (лат. gloriosissimi regis Ungariae, Dalmatiae, Ramaeque et Galaciae) [Головко Олександр. Некороновані і короновані королі Південно-західної Русі // Княжа доба: історія і культура. 2015. — Вип. 9. с. 183—216]. Є певна недовіра щодо згадки 1189 року, тому що в документі зазначено непоширене формулювання поняття Галичина — «Galacia» замість поширеного в ХІІІ ст. «Gallicia» або «Galicia». Документ 1189 року не є офіційним актом угорського королівського двору, а документом однієї з церковних канцелярій. До початку ХІІІ століття схожих формулювань в угорських грамотах не було виявлено [Головко Олександр. Некороновані і короновані королі Південно-західної Русі // Княжа доба: історія і культура. 2015. — Вип. 9. с. 183—216].
На другому портолані (1327 р.) Середземного та Чорного морів є напис “Civit de Leo” (Місто Львів). Це одне із перших зображень Львова. На інших українських землях більше ніяких міст не позначено, навіть Києва, виняток – густа мережа ойконімів на узбережжі Чорного моря. Це, швидше за все, тому, що друга половина XIII – перша половина XIV ст. – постмонгольсько-золотоординський період спустошення і занепаду цього простору. Київ було вперше звільнено з-під золотоординського панування литовсько‑руськими військами після битви на ріці Ірпінь у 1321 р.
Між написами «Civit de Leo» та «mont de Lusom/rossie» (гори Русі) на карті нанесено лінії румбів і напрям вітру – «Grecho» (Ґреко) – північно‑західний. Лінії румбів відходять також і від Львова.
Значок міста Львова увінчує прапор, де на зеленому полі зображено червоний хрест-якір Св. Климента Римського, який «виростає» з півмісяця, тобто це наш теперішній Тризуб.
Історична довідка. Хрест-якір Св. Климента Римського на прапорі королівського міста Львова.
Хрест-якір — стилізований хрест у вигляді якоря. Один із старих християнських символів, що уособлює Ісуса Христа і надію: «В ньому маємо, неначе якір душі, безпечний та міцний, що входить аж до середини за завісу» (Євр. 6:19). Часто використовується в геральдиці європейських і християнських країн. Також — Климентівський хрест.
Зелений прапор з червоним хрестом-якорем згадується також у творі іспанського подорожника, ченця ордену Францисканців середини XIV ст. «Книга знань про всі королівства...» (Libro del conosçimiento de todos los reynos y tierras y señoríos que son por el mundo, et de las señales et armas que han cada tierra y señorío por sy y de los reyes y señores que los proueen).
У «Книзі знань про всі королівства, землі й володіння, що є у світі, а також герби і знаки кожної землі й володіння, або королів й володарів, що керують ними» згадується Руське королівство. Воно розташоване на схід від Польщі й називається королівством Львівським (Leon). Німці звуть його Люнбреком (Lunbrec). Це королівство має 5 великих міст: Львів (Leon), Київ (China / Chiva), Володимир (Basadino), Турів (Trues) і Сівер (Çever). Королівство межує із Romania (Візантією) та Швабським королівством (Suava / Suana). Львівський король має за прапор зелений стяг із червоним хрестом. На окремих таблицях вказано львівський герб — червоний хрест-якір. Цей самий герб зустрічається в «Каталанському атласі» 1375 року як герб Польщі. Зелені прапори із цим гербом стоять на карті у Львові й Кракові, позначаючи межі Польського королівства [Book of the Knowledge of All the Kingdoms, Lands, and Lordships that are in the World / translated by C. Markham. — London, 1912; Marino, Nancy F. El libro del conoscimiento de todos los reinos = The book of knowledge of all kingdoms. — Arizona Center for Medieval and Renaissance Studies, 1999].
На думку дослідників Бєлова О. і Шаповалова Г. варіацією хреста-якоря є тризуб, що його карбував на своїх монетах великий князь київський Володимир Святославич. Такої ж думки львів'янин, кандидат історичних наук Ігор Мицько. На його переконання, родовий знак Володимира - не що інше, як стилізоване зображення якоря, символ Папи Римського Климентія, третього понтифіка після апостола Петра, якого вшановує і Східна, і Західна Церкви. На монетах Ярослава Мудрого, сина Володимира Великого зображено тризуб, де чітко видно під хрестиком так зване вушко для протягування каната, а на печатці добре проглядається типовий якір. Трактуючи тризуб як символ християнства, українські дослідники йшли правильним шляхом. Однак вони, на жаль, не зауважили у ньому символу святого Климентія. І, вочевидь, через те, що не звернули достатньої уваги на обставини загибелі святого та його іконографії.
Український дослідник Тарас Дишкант такої ж думки.
Тож, охрестившись у Корсуні, князь Володимир повернувся у Київ не лише із мощами Святого Климента. Саме у Корсуні Володимир, обравши для себе і для своєї держави нову віру, обрав у якості особистого і державного знаку символічне зображення, яке поєднує у собі два священних для християн Корсуня предмети – хрест, на якому розіп’яли Іісуса Христа і якір, яким втопили Климента. Саме цей символ, що уособлював головні християнські чесноти – Віру в Ісуса Христа і Надію на спасіння і розмістив на своїх монетах князь–хреститель Володимир, а пізніше – його сини, князі Святополк та Ярослав [Бєлов О., Шаповалов Г. Чому князь Володимир карбував на монетах символ «хрест-якір»? // Музейний Вісник № 7. Запоріжжя, 2007].
Культ папи Климентія у ті часи був настільки великим, що його навіть разом з Богородицею називали заступником Землі Руської.
Львів та регіон названо «Леон» через подібність назви з іспанським королівством Леон, поглинутим у XIII ст. Кастилією і трансформованим пізніше у Кастилію‑Леон. Щодо кольорів, то у XIX ст., наприклад, всі тодішні п’ять дільниць міста Львова мали власні барви. Червоний і зелений були закріплені за середмістям та Краківським (західним) передмістям відповідно [І. Ровенчак, 2013].
Окреме питання, що означає хрест з півмісяцем? Доктор історичних наук, президент Українського геральдичного товариства Андрій Гречило наводить шість версій походження цього символу. Нам найбільше імпонує та, в якій він трактує символ як різновид проквітлого хреста. Проквітлий (пророслий) хрест, орнаментований рослинами, з’являється в IV ст. Від VIII ст. орнамент стає суворішим, канонічнішим, стриманішим. В Русь‑Україну проквітлий хрест потрапив з Візантії безпосередньо і при посередництві Криму в період після офіційного прийняття християнства. Близьким до проквітлого хреста є також вірменський меморіальний, орнаментований, скульптурний хрест‑хачкар. Вони збереглися в Україні у Криму, Кам’янці‑Подільському, Львові (в останньому, зокрема, з середини XV ст.). Вірмени з’явилися у Львові у другій половині XIII ст. З 1267 р. місто стає їхнім важливим релігійним осередком [І. Ровенчак. 2013].
Портолан Ангеліно Дульсерта, створений на Майорці у 1339 році. Позначений латинським підписом: „ano MCCCXXXVIIII mense Augusto Angelino Dulcert in civitate Maioricarum composuit.
Портолан Дульсерта 1339 року вважається першим портоланом картографічної школи Майорки. Хоча деякі його характерні риси вже були присутні на портолані Далорто 1325 року, портолан йде далі у розвитку внутрішніх ілюстрацій, зокрема, додаються мініатюрні зображення людей.
Портолан намальовано на двох аркушах пергаменту, об'єднаних в одну карту загальним розміром 102 × 75 см (в той же час портолан Далорто 1325 року було створено на єдиному аркуші пергаменту). Зберігається в колекції Національної бібліотеки Франції (B.696) в Парижі.
Карти, зроблені на Майорці, легко впізнати з яскравих ілюстрацій важливих географічних об'єктів та портретів іноземних правителів. Привертає увагу той факт, що картографічна школа Майорки представлена переважно єврейськими майстрами. На морській карті Дулчерта були всі відмінні риси Майоркської картографічної школи. На барвистих малюнках показано топографічні деталі, включаючи річки, озера, гори і т.д. У примітках, написаних латиною, містився опис карти.
На портолані зображені міста півострова Крим, вказаного як Gazaria, і Північне Причорномор'я з прапорами правителів улусу Джучі – Золотої Орди. Це дає наочне уявлення про розміри володінь Золотої Орди у Північному та Північно-Західному Причорномор'ї – їй підвладні території від Поволжя на сході до Нижнього Дунаю на заході. Прапор із джучидською тамгою майорить над містом Vecina, розташованого на південному березі Нижнього Дунаю, а також над Mau[r]o Castro (Мауро Кастро – сучасний Білгород Дністровський (з 1240 р. був під владою Золотої Орди; з 1385 по 1484 рр. входив до складу Молдавського князівства).
Білгород у Північно-Західному Причорномор'ї, як і Кафа у Криму, був регіональним центром работоргівлі. Саме тому румунський історик Б. Кимпіна переконливо показав, що занепад генуезької торгівлі розпочався у XIV ст. і викликаний був ослабленням татар і розпочатим у зв'язку з цим скороченням торгівлі рабами. Також генуезькі купці вели транзитну торгівлю через Львів із Північною Європою. Радянський історик Мохов цитує портулан А. Дулчерто 1339: «...генуезькі купці від Чорного моря ходять до моря Готланда у бік Фландрії до Брюги», і далі повідомляє: «цей шлях він назвав «Львівська дорога», яку ми можемо вважати частиною існуючого тоді шляху через Монкастро (Білгород) - Кам'янець - Львів на Фландрію » [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].
У Криму відзначено близько двадцяти міст, головні з яких виділені червоним кольором – Солдайя (сучасний Судак) та Каффа (антична та сучасна Феодосія), над якою розвивається прапор Генуї – червоний хрест на білому полотні. Таким чином, серед головних міст Криму та Північно-Західного Причорномор'я вказано п'ять – Каффа та Солдайя, Підея (Pidea, ймовірно Херсон Скіфський чи Скадовськ), Мауро кастро (сучасний Білгород-Дністровський) – у гирлі Дністра та Vecina (Вечина) на Дунаї. У цьому регіоні панує Золота Орда, що узгоджується з письмовими джерелами, уточнюючи західні рубежі улусу Джучі – вони простягаються до Нижнього Дунаю. Одним із чітко ідентифікованих міст Старої Дакії є відзначений на карті Temesvar. Таким чином картограф зафіксував назву країни – Burgaria, де приблизно в цей період формувалися Угровлаське та Молдавське князівства. Причому в Угровлахії (також Трансальпінія, Валахія, Мунтенія) вони однак знаходилися під владою тісно пов'язаних з болгарськими царськими правителями половецьких династій, серед яких, як зазначалося раніше, були Басараби. Назви нових державних утворень – Валахії та Молдови – з'являться на картах лише у XV ст. [Е. Г. Паскарь. Крым и Северо-Западное Причерноморье на картах XIV века. 2020].
Портолан Дульсерта 1339 року є важливим для історії картографії і досліджень атлантичних островів тим, що саме він дає перше відоме зображення одного з Канарських островів — а саме острова Лансароте, Острів позначено як Insula de Lanzarotus Marocelus (Острів Ланзарота Мароцело) і є очевидним посилання на генуезького мореплавця Ланцеротто Малочелло, який здійснив плавання та на позначення державної приналежності острова прикріплює до нього генуезький герб (звичай, якого дотримуватимуться майбутні картографи Майорканської школи).
На портолані також наведено зображення двох островів, розташованих на місці островів Мадейра, що підписані Капрарія і Канарія (легендарні назви „Щасливих островів“, відомих з творів античних авторів, таких як Птолемей та ін.).
На цьому портолані також позначено м.Львів, що є одним з найперших позначень цього міста на картах.
Портолан 1339 прикрашений зображеннями трьох царів: в Азії - Узбек-хан, на Аравійському півострові - Цариця Савська, в Африці - король Малі Муса.
На портолані підписано назви країн: на схід від Львова – Русь (RUTENIA - великими літерами; біля витоків Дніпра) та на захід від нього – Польща (Polonia). Ліворуч напис montes Rossie (гори Русі) і малюнок гір, з яких у бік Чорного моря витікає Дніпро. Нижче “гір Русі” ще кілька дрібних написів Rossia.
На карті зображено Львів (Civita de Leo(місто Львів) як європейське місто і теж з прапором і хрестом-якорем. Під значком міста напис латинською мовою: «До цього міста прибувають купці із прянощами, які пізніше вирушають через Ґотландське море до Фландрії, здебільшого у Брюґґе». Ґотландське – це колишня назва Балтійського моря».
Києва на цій карті немає. Натомість в українських причорноморських степах на Лівобережжі є країна ALIANIA (Аланія), на Правобережжі – країна BURGARIA, на схід від Аланії – країна Куманія (QVMANIA). Під написами ALIANIA та QVMANIA зображені символи влади Золотої орди (тамга Бату (Батия) з півмісяцем). На краю карти на схід від Причорномор’я, зображений хан Узбек і ті ж символи.
Історична довідка. УЗБЕК – хан Золотої Орди (1313–1341 рр.), союзник українців, громив разом з українцями поляків. На часи правління хана Узбека припав період загибелі короля Русі Юрія І Львовича, його синів князів Андрія II і Лева ІІ — останніх спадкоємців по чоловічій лінії князя Романа II Великого, правління Юрія ІІ Болеслава. Цим вирішив скористатись король Польщі Казимир III, загрожуючи князівству. Для протидії цій загрозі Юрій ІІ Болеслав спробував повернути Люблінську землю і на прохання князя хан Узбек надав 1337 року військо для походу. Після нападу на Львів 1340-го Казимира ІІІ на прохання голови боярської ради Дмитра Детька надав 40-тисячне військо для походу на Польщу, що змусило Казимира ІІІ замиритись і тимчасово відмовитись від претензій на Королівство Русі. Лише смерть хана Узбека і наступний тривалий період міжусобиць в Золотій Орді дозволив Казимиру ІІІ отримати у ханів ярлик на правління, за що він сплатив за рік наперед данину і зобов'язався сплачувати її надалі, що номінально робило його васалом ханів.
З ІСТОРІЇ. 2006 р. львівський історик Ярослав Книш обґрунтував дату першого позначення Львова на географічних картах – 1339 рік. Цією картою він вважає карту‑портолан Анґеліно Дульсерта Середземного та Чорного морів [Книш, Я. Львів у Галицько‑Волинській державі / Я. Книш // Історія Львова: Редкол. Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. – Л.: Центр Європи, 2006. – Т. 1.– С. 53‑60+к.]. Карту‑портолан А. Дульсерта, точніше її фрагмент, опубліковано в Україні двічі: у 2006 р. Ярослав Книш помістив її в «Історії Львова» (1‑й том), а вдруге у 2012 р. проф. Олег Шаблій у Комплесному атласі Львова [І. Ровенчак. 2013].
Проаналізувавши низку матеріалів, в основному картографічних, професор Іван Ровенчак (ЛНУ) прийшов до висновку, що Львів уперше позначено на географічній карті вже згадуваного нами Анґеліно Дульсерта в 1335 р., тобто на іншому, на чотири роки давнішому, портолані.
Авторитетний дослідник цієї школи M. Destombes у 1952 р. в спеціальній праці «Cartes Catalanes du XIV siecle» вказав для другого портолана А. Дульсерта дату випуску 1335 рік. Отже, на нашу думку, місто Львів уперше позначено на карті-портолані Середземного та Чорного морів Анґеліно Дульсерта 1335 р.[І. Ровенчак. 2013].
Навіть у цій ранній роботі були присутні всі відмінні риси Майорканської картографічної школи. Дульсерт включив до своєї карти якісні кольорові збраження, на яких були показані всі топографічні деталі, включаючи річки, озера, гори тощо. Нотатки, написані латиною, доповнювали опис карти.
1467 р. Бенінказа Граціозо (Grazioso Benincasa; 1420-1482?), мореплавець, італійський картограф. Граціозо Бенінказа, що народився в Анконі, був відомішим італійським морським картографом XV століття та автором кількох карт-портоланів Середземного моря. Карта «Морська карта Середземного моря». Видавництво Рим. Школа: Італійська, Анкона. Розміри карти: 432 х 343 мм. Українські землі (Правобережжя) – РУСЬ (Rossia), на півночі – зображений татарський хан.
Анконська республіка (лат. Respublica Anconitana, італ. Repubblica di Ancona) — середньовічна незалежна комуна та морська республіка, що існувала на адріатичному узбережжі Апеннінського півострова в XI—XVI століттях з центром в місті Анкона. Сьогодні територія колишньої республіки входить до провінції Анкона в регіоні Марке, Італія.
- від матері, Іоанни: Кастилія, Леон, Гранада, Канари, Сеута й Вест-Індія
- від діда по матері Фердинанда II Арагонського: Арагон, Ломбардія, Балеарські острови, Сардинія, Сицилія, Неаполь, Морея й Руссильйон
- від діда по батькові Максиміліана I: корона Імператора Священної Римської імперії, Австрія, Штирія, Угорщина, Богемія, Моравія, Сілезія, Передня Австрія, Тіроль, Істрія та інші.
- приєднані ним землі: Туніс, Люксембург, Артуа, Шароле, П'яченца, Нова Гранада, Нова Іспанія, Перу, Філіппіни й низку інших земель.
Hongrie” (Новий опис Польщі та Угорщини), видана в цьому ж швейцарському місті 1550 р. Позначені ті ж самі українські регіони, і теж без кордонів. На мапі показано гори Карпати (без назви).
Проекція Меркатора була не єдиною інновацією на карті. Меркатор прийняв основні обмеження на своїй карті. Оскільки недоліком цієї проекції було те, що чим ближче до полюсів, тим було більше спотворень. Тому в нижньому лівому кутку карти Меркатор помістив вставку, яка зображує район північного полюса (на північ від 70° широти).
einem Kleberblat» де українські землі позначено як REUSSEN (Русь). Територія теперішньої Росії на карті – Moschatv (Московія).
Список використаної літератури
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар Андрій. (у співавторстві). Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М.. Львів, 2022. 367 с.
*Вавричин М. Г. Матеріали до історії картографії України у ХVІ ст. у фондах ЛНБ АН УРСР // Бібліотека і науково-технічний прогрес. Львів, 1975. С. 101–109.
*Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У. Україна на стародавніх картах (кінець XV – перша половина XVII ст. // К.: ДНВП “Картографія”, 2004. 207 с.
*Галушко К. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття: наук.-популярне видання. К., 2013. 143 с.
*Дашкевич Я. Р. Територія України на картах ХІІІ-ХVІІ ст. / Я. Р. Дашкевич // Історичні дослідження : Вітчизняна історія. К., 1981. Вип. 7. С. 88–93
*Історичне картознавство України: [збірник наукових праць]. Львів; Київ; Нью-Йорк, 2004. 518 с.
*Клещевский А. Имя страны «Россия» («Russia») на западно-европейских картах XIV-XVI веков. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://pravoslavnye.ru/monitoring_smi/2016/01/2016-01
*Кордт В. Материалы по истории русской картографии. К., 1899. Вып. 1: Карты всей России и южных ее областей до половины XVII века. 15 с.
*Кордт В. Матеріали до історії картографії України. К., 1931. Ч. 1. 100 с.
*Люта Т. Україна на старожитніх мапах // Пам’ятки України : історія та культура. К., 1996. № 2. С. 51–56.
*Ляскоронский В. Иностранные карты и атласы ХVІ и ХVІІ вв., относящиеся к Южной России // Чтения Исторического общества Нестора Летописца. К., 1898. Кн. 12. С. 97–137.
*Осталецька О. Видання провідних європейських картографічних закладів XVI–XVIII ст. у фондах сектора картографічних видань Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського // Вісник Львів. ун-ту. Сер. книгозн. бібліот. та інф. технол. 2010. Вип. 5. С. 130 – 136.
*Cocca P. I. Історія картографування території України. К., Либідь, 2007. 336 с.
*Тутківський П. Матеріали для бібліографії мапознавства України (Мапи, плани, атласи, альбоми, мапознавча література). К., 1924. 63 с.
*Шелухин С. П. Назва України: з картами. Відень: тов. «Франко син і спілка», 1921. – 30 с.
1595 р. Герард Меркатор. «Lithuania» (Литва) 
.jpg)
.jpg)
Шановний пане Андрію, а скажіть - наскільки можна вважати відповідною реальності, наприклад, архітектурні форми, зображені на карті 1380 року на теренах Східної Європи?
ВідповістиВидалитиЧи можна їх вважати бодай КОМПІЛЯЦІЄЮ деталів РЕАЛЬНІХ архітектурніх споруд?
І чи є десь настільки докладне зображення наведеного Вами фрагменту карти Ваповського, щоб можна було як слід розгледіти вершників? це ж таки матеріял по костюму тих часів Українців і Татарів, котрого у нас - обмаль!
Та й на карті Лоренца Фрі - чи не "наш" монарх (\Великий Князь?) міг би бути зображений в куточку? (Адже землі - все лише Русі з Литвою та держави Ягелонів?
Наперед спасибі!
P.S.: Напишіть, коли Вша ласка, на е-пошту,бо пташка-значок "Сповістити мене [про нові коментарі]" тут щось не ставиться...