Українська етнічна територія (етнічні українські землі, етнічна територія українців) — території, на яких у різні історичні періоди відбувалося формування українського етносу. Ядро української етнічної території завжди було розташоване в межах сучасної території України.
Етнічна межа (межа етнічної території) — умовна лінія, що розмежовує етнічні території. Етнічною межею є умовна лінія граничного поширення поселень з чисельною перевагою певної етнічної спільноти над будь-якою іншою етнічною спільнотою, лінія, що розмежовує територіальні групи поселень зі змішаним складом людності одних етнічних груп від територіальних груп поселень зі змішаним складом людності інших етнічних груп.
У XIX столітті й майже до середини XX століття українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі.
Українські етнічні межі визначено за етнічними картами К. Черніґа (Czoernig), О. Ріттіха, С. Томашівського, Т. Д. Флоринського та ін.
Українська етнічна територія на час Української революції, за оцінкою фундатора української географії Степана Рудницького (1877-1937) становила від 905 тис. км² до 1 млн 56 тис. км² з 51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій території (за його обчисленнями) 71,3—71,7 %.
За доктором Мироном Кордубою (1876–1947) «до суцільної української території» належать лише ті повіти, у яких частка українців перевищує 50% від усього населення або ж коли українці у цих повітах кількісно переважають, є першими серед інших націй [Кордуба Мирон. Територія і населення України. Відень. Вид-во «Вістника політики, літератури й життя». 1918. 24 с.].
1918 р. фундаментальна географічна праця Мирона Кордуби «Територія і населеннє України» де висвітлюються обґрунтовані та чітко визначені етнографічні межі території України як єдиного цілого, як основи для встановлення політичних кордонів майбутньої Української держави.
Мирон Кордуба визначив етнографічні межі України та розрахував її площу чи «простір» у 739,162 тис. км². Майже 9/10 з оціненої «поверхні» припадало на «російську Україну», близько 8% - на «австрійську», менше 2% - на «угорську Україну». Коли б на цій населеній українцями території постала Українська держава, вона «була б щодо великости другою в Европі», - стверджував учений. За його даними населення України в її етнографічних межах станом на січень 1914 р. сягало 46 мільйонів 12 тисяч душ, з них 86% проживало в межах царської Росії, близько 13% - в «австрійській Україні», більше 1% - в «угорській Україні». Отже, Українська держава в разі її становлення могла б бути п'ятою за населенням серед країн Европи.
За оцінками одного із засновників вітчизняної соціології Микити Шаповала (1882-1932) території, на якій українці чисельно переважали всі ін. національності, разом узяті, була дещо меншою: 1914 р. вона становила 739 тис. км² (у Росії – 665 тис. км², в Австро-Угорщині – 74 тис. км²). На цих землях у той час проживало 46 млн осіб (в Росії – 39,6 млн, в Австро-Угорщині – 6,4 млн), з них 32,662 тис. (71,0 %) – українців, 5,379 тис. – росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 %) – євреїв, 2,079 тис. (4,5 %) – поляків, 871 тис. (1,9 %) – німців.
За оцінками Володимира Кубійовича, зробленими в 1930-х рр., перед I світовою війною суцільна територія, на якій українці складали абсолютну більшість, становила 718,3 тис. км², з яких 89,5 % – у складі Росії, 10,5 % – Австро-Угорщини.
Володимир Кубійович зробив оцінку площі української етнічної території на 1933 р. — 932 тис. км², у тому числі: 728,5 тис. км² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана.
Поза Україною проживає майже п'ята частина українців, значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною територією українського народу. З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії. Започатковані вони ще у ХХ ст. А. Петровим і пізніше продовжені Ф. Максименком, С. Рудницьким, П. Кушніром. У більшості концепцій превалюють, як правило, суто формальні характеристики міжетнічності - кількісні, зокрема такі, як компактність етнічного масиву. При цьому одні дослідники вважають, що компактим етнічним масивом є території, заселені представниками одного етносу на 30% (В. Кологий, М. Кордуба), інші - на 50% (А. Білімович), треті визнають лише абсолютну більшість (О. Русов).
Українські етнічні землі на території Білорусі – це Берейстейська і південна частина Гомельської області південніше ріки Прип'ять. Українськими етнічними землями в Білорусі є території на південь лінії Гомель-Мозир і далі на Пінськ, а також майже вся Берестейщина.
1871 р. «Карта южно-русских наречий и говоров» етнографа П. Чубинського і мовознавця К. Михальчука. Мапа була підготовлена за матеріалами етнографічних та мовознавчих досліджень Російського географічного товариства та укладена приватним землеміром К. Маржецьким. Як зазначено на мапі, вони виконана за вказівкою П. Чубинського та К. Михальчука. Це перша українська діалектологічна карта, автором якої був К. Михальчук.
Щодо ролі П. Чубинського у створенні карти, то вона, можливо, звелась до того, що всі свої нотатки щодо визначення мовних кордонів українців він передав К. Михальчуку для більш ґрунтовного опрацювання Протягом року (літо 1869 — літо 1870) П. Чубинський здійснив три поїздки (дві літні і одну зимову), які охопили 50 повітів краю. Записувати етнографічні матеріали у цих мандрівках йому допомагав І. А. Чередниченко, до третьої був запрошений В. Х. Кравцов. У 59-ти місцевостях було зроблено записи українських говорів [ Падюка Н. Початки української етнокартографії (друга половина XIX ст.). 2008].
Українсько-білоруська етнічна межа починається на південь від Білостока і прямує на південний схід до Межевичів, по річці Шара до Огинського каналу і далі до Прип’яті, по якій тягнеться на схід до Мозиря і на південний схід до Дніпра, по Дніпру піднімається на північ, відтак скручує на схід до Десни. Стародубщина не внесена до української території, хоч означена як така, де розповсюджений, за автором, власнесіверський різновид поліського наріччя.
1918 р. фундаментальна географічна праця «Територія і населеннє України» де висвітлюються обґрунтовані та чітко визначені етнографічні межі території України як єдиного цілого, як основи для встановлення політичних кордонів майбутньої Української держави.
Українсько-білоруська етнічна межа.
В Городненській губернії українці складали абсолютну більшість населення у Берестейському і Кобринському повітах, а у Більському – відносну більшість. Мирон Кордуба не поділяв точку зору авторів карт
Рітіха-Петермана та Григорія Величка, що відносили до української території і Пружанський повіт, оскільки у ньому за матеріалами перепису 1897 р. майже 3/4 населення складали білорусини. У той же час у Мінській губернії Мирон Кордуба етнографічну групу пінчуків відносив до населення волинського Полісся, посилаючись на авторитетні думки Митрофана Довнар-Запольського, Юхима Карського. Саме тому Пинський і південну частину Мозирського повіту вчений розглядав в етнографічних межах України.
Південніше Мозиря границя етнографічної української території іде на північний схід від Овруча вздовж північної межі Київської губернії до р. Дніпро. Впродовж майже 90 км на північ Дніпро є чітко визначеною українсько-білоруською «граничною рікою». Далі від впадання у Дніпро його притоки Сожі межа між білоруським і українським народами пролягає на схід до верхньої частини басейну
ріки Снов, де стикаються між собою Могилівська і Чернигівська губернії. Саме тут на зміну білорусинам сусідами українців стають великороси.
1930-і рр. «Карта українських говорів». М. Кулицький (мірило 1 : 4 000 000, формат 38 х 61 см). Створена способами якісного фону, ареалів і написів різними фарбами позначені північні і південні українські говори, а південні — на західні і східні. Позначено державні кордони, гідромережу, невелику кількість населених пунктів, особливо на етнічних межах, що ускладнює їх опис.
Українсько-білоруська етнічна межа починається від річки Нарви у південно-східному напрямі до Пружан, через Ясельду до Вигонівського озера, і далі до річок Цна, Лань і Случ, від Ту-рова прямує на схід по Прип’яті, доходить до Мозиря, повертає на південь до річки Словечної і далі тягнеться українсько-білоруським державним кордоном до Прип’яті і Дніпра, по Дніпру на північ до Сожі і на схід до Снови та українсько-російського державного кордону [Неоніла Падюка. «УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х років ХХ ст.»].
1932 р. Карта “Західно-Українські землі”. М. Кулицький.
Українсько-білоруська етнічна межа починається на Нарві на схід від Суража, іде річкою на схід і на південний схід до Пружан, Ясельди, Берези Картузької, далі на схід і північний схід до Вигонівського озера, на схід до Цни, на південний схід попри Великі Чучевичі до Красної Волі, переходить через річку Лань і тягнеться до гирла Случа і далі по Прип’яті на схід [Неоніла Падюка. «УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х років ХХ ст.»].
1933 р. український мовознавець, етнограф, картограф і видавець Іван Зілінський опублікував “Карту українських говорів” з поясненнями до неї. Виходу у світ цієї праці передували розвідки вченого з української діалектології: “Дещо з фонетики українських говорів” (Львів, 1908), “Проба упорядкування українських говорів” (Львів, 1914), “Українські діалекти на карті московської комісії” (Краків, 1925), “До питання про діалектологічну класифікацію українських говорів” (Львів, 1926), “Нарис української діялєктольоґії” (ЗНТШ, Т.ХІХ), “Opis fonetyczny języka ukraińskiego” (Kraków, 1932) та ін.“Карту українських говорів” рисував М. Кулицький (мірило 1 : 4 000 000, формат 38 х 61 см). Створена вона способами якісного фону, ареалів і написів. Різними фарбами позначені північні і південні українські говори, а південні — на західні і східні.Позначено державні кордони, гідромережу, невелику кількість населених пунктів, особливо на етнічних межах, що ускладнює їх опис.
Українські етнічні межі на карті зображені так [Неоніла Падюка. УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х років ХХ ст., 2009]:
Українсько-білоруська етнічна межа починається від річки Нарви у південно-східному напрямі до Пружан, через Ясельду до Вигонівського озера, і далі до річок Цна, Лань і Случ, від Ту-рова прямує на схід по Прип’яті, доходить до Мозиря, повертає на південь до річки Словечної і далі тягнеться українсько-білоруським державним кордоном до Прип’яті і Дніпра, по Дніпру на північ до Сожі і на схід до Снови та українсько-російського державного кордону.
1934 р. «Етнографічна карта України і сумежних країв» та «Карта розміщення українського населення». Автори: В. Кубійович, М. Кулицький. Масштаб 1 : 5 000 000. Обидві карти надруковані у Львові літографічним закладом “Унія”. Формат: 25 х 45 см. Ці етнічні мапи були долучені до третього тому “Української Загальної Енциклопедії”. Вказані державні та адміністративні межі Української соціалістичної республіки, населені пункти розподілені за людністю.
В. Кубійович продовжив справу С. Рудницького. Центральними проблемами для обґрунтування української національної території В. Кубійович вважав визначення її меж, географічного положення і цілісності (соборності). Цій проблемі присвячені його численні праці з географії, демографії, статистики української національної території та етнічні карти українських земель, більшість яких він укладав спільно з М. Кулицьким.
В. Кубійович зазначав, що для укладання цих карт було використано результати таких переписів населення: радянського 1926 р. (українсько-білоруська та українсько-російська межі), чехословацького 1930 р. (українські межі у Закарпатті), угорського 1910 р. (українсько-словацький кордон), австрійського 1910 р. (для Галичини й Буковини); для зображення розміщення українців у Бессарабії було взято за основу працю Л. Берґа, для Холмщини й Підляшшя — праці В. Францева, для Волині й Полісся — польську статистику 1921 р., для визначення українсько-білоруської межі — дослідження мовознавців та етнографів, передусім Є. Карського [Неоніла Падюка. УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х років ХХ ст. 2009].
“Етнографічна карта України і сумежних країв” укладена способами кольорового фону і ареалів, подає розселення 22 народів. Українці зображені рожевим кольором.
Українсько-білоруська етнічна межа іде по Нарві на південний схід до Пружан, Ясельди, Вигонівського озера, через Цну і Лань до Турова на Прип’яті, по Прип’яті на схід до Мозиря, повертає на південь до Славечної і кордону України, далі прямує, звиваючись, українським кордоном на південний схід до Прип’яті, лівим її берегом до Дніпра, по Дніпру на північ до Лоєва і гирла Сожі, відтак українським кордоном на схід, повертає на північ до Новозибкова і Клинців, охоплює південну частину Стародубщини, доходить до Судості на південь від Почепа.
Поліська розмежувальна лінія (ПРЛ) — межа між українськими та білоруськими етнічними територіями, що пролягає по верхів'ю річок Нарви і Ясельди до міста Берези — Вигонівське озеро — гирло річки Горинь — річка Прип'ять. Побудована на основі археологічних, етнографічних та антропологічних досліджень. Відділяє населену корінним українським населенням Берестейщину на півдні від білоруських земель на північ від неї [Леонюк В. 1996; 1999].
Поліська розмежувальна лінія утворилася в середині I тисячоліття до н. е., коли балто-слов'янська спільнота розпадалася на балтів і слов'ян, між якими поступово утворилася мовно-етнічне розмежування приблизно по річці Прип'яті та її лівій притоці Ясельді. На південь від Поліської розмежувальної лінії мешкали слов'яни, а на північ — балти, які з IV—VI століть до X століття слов'янізувалися. З деякими територіальними змінами з IV століття н. е. вона стала українсько-білоруською мовно-етнічною межею. З 1566 року по ПРЛ також пролягала північна межа Берестейського воєводства [Леонюк В. 1996; 1999].
Українсько-білоруську межу по Поліській
розмежувальній лінії чи дуже близько до неї визначали: Московська діалектологічна
комісія (мовну), білоруський мовознавець Юхим Карський (мовно-етнічну),
польський мовознавець Лешек Оссовський (мовну), польський мовознавець Владислав
Курашкевич (мовну), чеський славіст, археолог і етнограф Любор Нідерле
(етнічну), російський мовознавець Олексій Соболевський (мовну), російський
географ, картограф і етнограф Олександр Ріттіх (етнічну), російський славіст і
мовознавець Тимофій Флоринський (мовно-етнічну), український географ Степан
Рудницький (етнічну), археолог Юрій Кухаренко (етнічну), український бібліограф
Федір Максименко (етнічну), етнографічні та лінгвістичні мапи Костянтина
Михальчука, Всеволода Ганцова, Мирона Кордуби, Івана Зілинського, Володимира
Кубійовича, Федота Жилка, «Атлас української мови», Г. Ноберта, Шпрехенкарт
Міттельойропа, Д. Шефера, Е. Енгельгарда, А. Дрекселя, Д. Шлефера [Леонюк В. 1996; 1999].
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар Андрій. (у співавторстві). Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. 367 с.
*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.).Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.
Леонюк В. Словник Берестейщини. — Львів : Видавнича фірма «Афіша», 1996. — Т. 1. — 360 с. — ISBN 966-95063-0-1.
Леонюк В. Поліська розмежувальна лінія // Над Бугом і Нарвою : часопис. — 1999.
Леонюк В. Словник Берестейщини. — Львів : Видавнича фірма «Афіша», 2010. — Т. 2. — 248 с. — ISBN 978-966-325-135-6.
Немає коментарів:
Дописати коментар