У XIX столітті й майже до середини XX століття українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі.
Українські етнічні межі визначено за етнічними картами К. Черніґа (Czoernig), О. Ріттіха, С. Томашівського, Т. Д. Флоринського та ін.
Українська етнічна територія на час Української революції, за оцінкою фундатора української географії Степана Рудницького (1877-1937) становила від 905 тис. км² до 1 млн 56 тис. км² з 51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій території (за його обчисленнями) 71,3—71,7 %.
За оцінками одного із засновників вітчизняної соціології Микити Шаповала (1882-1932) території, на якій українці чисельно переважали всі ін. національності, разом узяті, була дещо меншою: 1914 р. вона становила 739 тис. км² (у Росії – 665 тис. км², в Австро-Угорщині – 74 тис. км²). На цих землях у той час проживало 46 млн осіб (в Росії – 39,6 млн, в Австро-Угорщині – 6,4 млн), з них 32,662 тис. (71,0 %) – українців, 5,379 тис. – росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 %) – євреїв, 2,079 тис. (4,5 %) – поляків, 871 тис. (1,9 %) – німців.
За оцінками Володимира Кубійовича, зробленими в 1930-х рр., перед I світовою війною суцільна територія, на якій українці складали абсолютну більшість, становила 718,3 тис. км², з яких 89,5 % – у складі Росії, 10,5 % – Австро-Угорщини.
Володимир Кубійович зробив оцінку площі української етнічної території на 1933 р. — 932 тис. км², у тому числі: 728,5 тис. км² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана.
Поза Україною проживає майже п'ята частина українців, значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною територією українського народу. З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії. Започатковані вони ще у ХХ ст. А. Петровим і пізніше продовжені Ф. Максименком, С. Рудницьким, П. Кушніром. У більшості концепцій превалюють, як правило, суто формальні характеристики міжетнічності - кількісні, зокрема такі, як компактність етнічного масиву. При цьому одні дослідники вважають, що компактим етнічним масивом є території, заселені представниками одного етносу на 30% (В. Кологий, М. Кордуба), інші - на 50% (А. Білімович), треті визнають лише абсолютну більшість (О. Русов).
1923 р. в Україні й Росії розпочався перехід від дореволюційного адм.-тер. поділу (губернії, повіти і волості) на новий (округи й райони). Уряд радянської України скористався реформою, щоб підняти перед ЦВК РСФРР питання про приєднання до власної республіки тих повітів і волостей у прикордонних з УСРР Курській й Воронезькій губерніях, у яких переважали українці. Ішлося про приєднання до УСРР повітів та волостей Курської губернії з чисельністю населення 807,2 тис. осіб (у т. ч. українців 484,8 тис., 60 %), а також повітів і волостей Воронезької губернії з чисельністю населення 1 млн 243,8 тис. осіб (у т. ч. українців – 930,9 тис., 74,9 %).
Майже водночас виконком Пд.-Сх. (з кін. 1924 р. – Північнокавказького) краю і Пд.-Сх. бюро ЦК РКП(б) звернулися до політбюро ЦК РКП(б) з проханням вилучити з підпорядкування Україні Таганрозької та Шахтинської округ.
Після того, як КП(б)У очолив Л.Каганович (1925 р.), ВУЦВК дисципліновано вніс узгоджені з Росією та Білоруссю пропозиції про врегулювання кордонів УСРР з РСФРР і БСРР. Росії Україна передавала основні частини Таганрозької та Шахтинської округ. На пн. сх. до УСРР переходив майже весь колишній Путивльський повіт, а також деякі прикордонні волості Курської і Воронезької губерній. На українсько-білоруському кордоні до складу України була включена одна сільрада у пд. частині Мозирської округи. Натомість до складу Білорусі Україна передавала частину Олевського і Словечанського (існував 1923–1962 рр. на тер. сучасної Житомирської обл.) районів, а також пн. частину Овруцького району. Усього УСРР одержувала території, на якій мешкало 278,1 тис. осіб, і втрачала територію з нас. 478,9 тис. осіб.
Загальний баланс надбань і втрат був не на користь України. У первинній заявці уряду УСРР про перегляд кордонів йшлося про приєднання до УСРР суміжних територій з нас. 2 млн 51 тис. осіб.
У грудні 1926 р. відбувся загальний перепис населення. Опитувані відповідали на запитання про народність. Перепис зафіксував етнографічні кордони України всередині СРСР. Кількість українців (у тис. осіб) за межами УСРР та їхня питома вага серед населення регіону проживання були такими: Центрально-Чорноземна обл. (колишні Курська та Воронезька губернії, дані на 1929 р., екстрапольовані за переписом 1926) – 1 млн 773,6 тис. українців (14,63 % від усього населення). У Північнокавказькому краї (за переписом 1926) проживало 3 млн 106,8 тис. українців (37,1 %).
Значна частина української етнографічної території знаходилася на прилеглій до УСРР території РСФРР. Особливо рельєфно це було видно на прикладі Центральночорноземної обл., де, за переписом 1926 р., на пд. колишньої Воронезької губ. проживало 903 тис. українців, які становили в цілісному масиві прилеглих до УСРР земель понад 90 % населення.
12 жовтня 1924 р. сесія ВУЦВК ухвалила постанову «Про утворення Молдавської АСРР», якою до складу автономії увійшли не лише території, де молдовани складали більшість населення, а й райони з переважно українським населенням.
23 серпня 1939 р. у Москві був підписаний рад.-нім. договір про ненапад. До нього додавався секретний протокол, в якому розмежовувалася сфера «обопільних інтересів» у Центр. та Сх. Європі.
У вересні 1939 р. Західна Україна була возз'єднана з УРСР. Територія УРСР зросла з 450 до 540 тис. км², а населення – з 30 млн 960 тис. до 38 млн 890 тис. осіб.
Користуючись можливостями, які випливали з пакту Молотова–Ріббентропа, Й.Сталін пред'явив Румунії 26 червня 1940 р. ультиматум, у якому вимагалося повернути СРСР анексовану 1918 р. Бессарабію і передати населену українцями пн. частину Буковини. Румунська армія без бою відійшла з територій, вказаних у радянських нотах. З більшої частини приєднаної території більшовицьке керівництво створило нову союзну республіку – Молдавську.
Головну роль у розмежуванні території новостворюваної МРСР з УРСР відіграв перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Він наполіг на визначенні кордонів за етнографічним принципом. Унаслідок такого підходу УРСР одержала 3 із 9 повітів колишньої Бессарабської губернії.
На Тегеранській конференції, що відбувалася в листопаді – грудні 1943 р., керівники країн антигітлерівської коаліції виявили близькість поглядів у польському питанні. У.-Л.Черчілль запропонував визнати кордоном між СРСР і Польщею «лінію Керзона». Цю пропозицію підтримав СРСР.
На Кримській конференції (лютий 1945 р.) радянська делегація внесла пропозицію вважати сх. кордоном Польщі "лінію Керзона" з відхиленнями від неї в деяких ділянках від 5 до 8 км на користь Польщі. Територія СРСР на кордоні з Польщею зменшувалася на 22 тис. км² у порівнянні з 1939 р.. Нова конфігурація кордону була оформлена в Договорі між СРСР та Польщею про державний кордон від 16 серпня 1945 р. Українські етнічні землі на зх. від радянсько-польського кордону мали бути деукраїнізовані, а землі на сх. – деполонізовані. Останні поправки в конфігурацію кордону були закріплені договором «Про заміну ділянок державних територій» (підписаний 15 лютого 1951 р. між СРСР та Польщею).
26 листопада 1944 р. З'їзд нар. к-тів Закарпатської України ухвалив маніфест, у якому проголошувалося про вихід Закарпатської України зі складу Чехословаччини і возз'єднання з УРСР. Переговори між урядами Чехословаччини та СРСР закінчилися підписанням 29 червня 1945 р. у Москві Договору між СРСР і Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну, згідно з яким Закарпаття виходило зі складу Чехословаччини та возз'єднувалося з рад. Україною. Кордоном між СРСР і Чехословаччиною визнавався кордон, що існував до 29 вересня 1938 р. між Словаччиною і Підкарпатською Україною.
Остання зміна кордону УРСР сталася 1954 р. 19 лютого 1954 р. Президія ВР СРСР за поданням Президії ВР РРФСР та Президії ВР УРСР ухвалила рішення про передачу Кримської обл. Україні.
У 30-х рр. ХХ ст. у Радянській Україні через політичні чинники не видано жодної етнічної карти.
У 20-х рр. ХХ ст. у Галичині опубліковано теж небагато етнічних карт українських земель. Це, зокрема, “Карта України. Оглядова карта українських земель...” (Львів: Вперед, 1922), “Карта українських земель” (Львів: Нова Українська Школа, 1928) та невеличкі етнічні мапки-врізки з однаковою назвою “Карта народів”, що були поміщені у третьому виданні “Географічного атласу” (Київ; Ляйпціґ, 1928) М. Кордуби [Н. Падюка, 2009].
На радянських картах 1930 р. – Стародубщина (тепер Росія) - українська земля (на пізніших картах ця інформація вже відсутня). На картах 1930 р. та 1941 р. Кубань – суцільна українська етнічна територія; на карті 1954 р. – мішана етнічна територія; на карті 1981 р. – українці відсутні. На карті 1981 р. вже появилися греки та болгари в Приазов'ї. Кримські татари (Південь Криму) – тільки на карті 1941 р.
1923 р. «Етнографічна карта СРСР». На карті позначено росіян (українці та білоруси відсутні).
1923 р. У праці «Діалектологічна класифікація українських говорів» В. М. Ганцова і на доданій до неї карті автор виділив північне і південне наріччя. Південне наріччя В. Ганцов поділяє на старожитні південно-західні говори, співвідносні щодо часу виникнення з північним наріччям, і нові південно-східні, виникнення яких припадає на кінець XV і початок XVI ст. Південна межа північного наріччя разом з перехідними говірками на північній основі за картою проводиться по приблизній лінії: на південь від Холма — від Грубешова — від Луцька — від Рівного — від Новограда-Волинського — Житомир — понад Россю до Канева — Лубни — далі по Сулі на північ від Сум. Південно-західні говори від південно-східних відділяє приблизна лінія: Ананьїв — Умань — на схід від Житомира.
1925 р. Мальований І. Етнографічна мапа Української Соціалістичної
Радянської Республіки: адм. границі – на 1 серп. 1924 р. / опрацювали
матеріали й склали мапу І. Мальований та Т. Скрипник; склад. Картогр.
частиною Наркомвнусправ за матеріалами, отриманими з місця за підсумками переписів 1897, 1920, 1922 та 1923 р.р., а також за звістками порайонного опису 1924 р. ; редагування та видання Народного Комісаріату
Внутрішніх Справ У.С.Р.Р. – 1 : 750 000. – Київ : Друкарня – Літографія
В-ва «Червоний шлях», [1925]. – 1 к. : табл. : багатоколір. ; 120 × 159 см.
1928 р. «Карта українських земель». Видавництво «Нова українська школа», Львів. Берестейщина (тепер Білорусь), Пінщина (тепер Білорусь), Підляшшя (тепер Польща), Надсяння (тепер Польща), Перемищина (тепер Польща), Холмщина (тепер Польща), Стародубщина (тепер Росія), Воронежчина (тепер Росія), Курщина (тепер Росія), частина Подоння (тепер Росія), Кубань (тепер Росія), Південна Бессарабія (тепер Молдова), Пряшівщина (тепер Словаччина), Південна Мармарощина (тепер Румунія) – заселені українцями. Межа між українцями і білорусами проходить частково по р. Прип’ять, а також північніше.
1928 р. Французька «Етнографічна карта Дунайських країн» (Carte Ethnographique Des Pays Danubiens. Redigee Par Dr. Etienne Gyorffy).
Масштаб 1 : 2 000 000. Українські землі позначені як UKRAINE (Україна), а Українці на легенді карти позначені як РУТЕНИ (RUTHENES). Значний ареал розселення УКРАЇНЦІВ – Бессарабія, частково Румунія (Добруджа).
1929 р. Італійська «Етнографічна карта Європи» (Europa Etnographica). Опублікована в 3-у виданні «Atlante internazionale del Touring club italiano». Масштаб 1 : 12 000 000. Українці позначені як UCRAINI та RUTENI (Рутени на Заході); в Карпатах – UZULI (Гуцули). Значний ареал розселення УКРАЇНЦІВ – Крим, частково Молдова. Слобожанщина, Кубань та Поволжя заселені українцями.
1930-ті рр. Неоніла Падюка «УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х років ХХ ст.»: «Карту українських говорів” рисував М. Кулицький (мірило 1 : 4 000 000, формат 38 х 61 см). Створена вона способами якісного фону, ареалів і написів різними фарбами позначені північні і південні українські говори, а південні — на західні і східні.
Позначено державні кордони, гідромережу, невелику кількість населених пунктів, особливо на етнічних межах, що ускладнює їх опис.
Українські етнічні межі на карті зображені так:
Українсько-польська етнічна межа починається на річці Нарва і прямує на південь до Більська, Дрогичина, Межиріччя, на південний схід до Холма, Грубешова, повертає на південний захід до Томашова, Лежайська, по Сяну на південний схід до Ярослава, на південний захід до Сянока, охопивши Північну Лемківщину, доходить до етнічного кордону зі словаками.
Українсько-словацька етнічна межа, утворюючи численні українські півострови, охоплює Південну Лемківщину і доходить до Ужгорода.
Українсько-угорська етнічна межа від Ужгорода прямує у південно-східному напрямі до Мукачевого, Виноградова і Хуста.
Українсько-румунська етнічна межа іде від Хуста понад Тису до Тячева, Сиґота, охоплює Мармарощину, доходить до кордону з Буковиною, іде по ньому на південний схід, охоплює витоки річок Молдови, Сучави і Серета, повертає на північ до Сторожинця, оминаючи який, входить на південь понад річку Серет у румунську етнічну територію, повертається на північ до Чернівців, іде, сильно звиваючись, на схід лівим берегом Прута до Липкан і Могилева-Подільського, далі у південно-східному напрямі йде по Дністру до Ямполя, лівим його берегом до Рашкова, Рибниці, Тирасполя, доходить до Куяльницького і Хаджибейського лиманів, повертає на південний захід до Дністровського лиману, охоплює Акерманщину і прямує до озер Китай і Катлабуг, досягає Ізмаїла і Кілійським гирлом тягнеться до Чорного моря.
Українсько-білоруська етнічна межа починається від річки Нарви у південно-східному напрямі до Пружан, через Ясельду до Вигонівського озера, і далі до річок Цна, Лань і Случ, від Ту-рова прямує на схід по Прип’яті, доходить до Мозиря, повертає на південь до річки Словечної і далі тягнеться українсько-білоруським державним кордоном до Прип’яті і Дніпра, по Дніпру на північ до Сожі і на схід до Снови та українсько-російського державного кордону.
Українсько-російська етнічна межа іде вздовж Снови тодішнім політичним кордоном на схід до Семенівки, охоплює з півночі Стародубщину разом із Стародубом, по державному кордону на південний схід до Сейму і йде на схід до Суджі, Старого Оскола, Острогожська, Бутурлинівки і Новохоперська.
Як мішану українсько-російську територію позначено своєрідний трикутник Суджа — Старий Оскіл — Вовчанськ. Від Новохоперська етнічна межа йде на південь до Дону і далі до Моро-зівської, входить на захід в українську етнічну територію російським півостровом до Глубокої, Сіверського Дінця і Луганська, повертає на південний схід до Сулина, Шахт, на південний захід до дельти Дону, від Азова — на південний схід до Медвежого, на південний захід до Крапоткіного на річці Кубань, по річці до Краснодара і на південь до Чорного моря.
Границя мішаного населення позначена на карті від Луганська на південний схід, вздовж Дінця і його правого берега до Дону, далі переходить Дон і вздовж річки Сал прямує на схід, за Завітним повертає на південь і тягнеться до Копилкова, Манича, Калауса, Куми і Терека, повертає на захід і йде вздовж Терека через Наурську і Моздок, доходить до Карачаївська і Сочі.
Українські острови зображені у Надсянні, Пряшівщині, Буковині, Бессарабії, Добруджі, між Хопром і Волгою, понад Волгою і далі на схід до річок Єруслан, Великий Узень, Великий Іргіз.
Крим означений як територія, заселена мішаним населенням».
1930 р. Німецька етнографічна карта. Все українське населення Польщі, Чехословаччини, Румунії та СРСР позначене як Українці.
1930 р. Етнографічна карта СРСР. Масштаб 1:27 500 000. Складена за картою Комісії Академії Наук по вивченню племінного складу населення СРСР до статті «СРСР» у Малій Радянській Енциклопедії (Малая Советская Энциклопедия. Том восьмой: Скульптура-Тугарин.- М.: Акционерное общество «Советская Энциклопедия», 1930.- С. 363-364). Автор не вказаний. Українсько-російська етнічна межа подана на користь росіян. Але Кубань, значна частина Слобожанщини і Саратовщини заселені українцями.
1930 р. Етнографічна карта СРСР. Опублікована в «Географический атлас под редакцией Ю.М.Шокальского. Издание государств. картгеодезии при институте геодезии и картографии. Ленинград». На цій карті аналогічна ситуація з українсько-російською етнічною межею як і на попередній.
1931 р. Чехословацька карта «Pomery Národnostni». Видавництво: «Vojenský zeměpisný ústav v Praze». На карті виділено (способом кольорового фону та ареалів) вісім основних етносів, що проживали в країні. Словаки й чехи об’єднані в одну національність – чехословаки. Українську народність позначено як RUSKA. Присутність українських етнічних островів зазначена у Східній Словаччині. Етноси на карті подано лише в межах Чехословаччини.
Словаки й чехи (на відміну від поляків) не розрізняли і на жаль не розрізняють росіян від руських і тому українців здебільшого називали Rusínmi, Rusnákmi.
У міжвоєнній Чехословаччині переписи населення відбулися у 1921 р. та 1930 р. За даними перепису 1921 р. у всій Чехословаччині проживало 461 849 осіб російської, малоруської (української) національності. Відповідно у 1930 р. таких було 549 169 осіб. На території Словаччини (без Підкарпатської Русі) у 1921 р. проживало 85 628 українців, а в 1930 р. – 91 079. У графі про національний склад українців записували як ruskej, maloruskej (ukrajinskej). На час першого офіційного чехословацького перепису людності (1921 р.) у Закарпатті жило 604, 670 громадян. З них русинами (за тодішньою термінологією) записано 370 тисяч, тобто близько 60 відсотків. Однак цей перепис, щонайменше стосовно місцевих українців чи, як їх тоді офіційно іменували чехословацька влада, русинів, не відображає об'єктивної картини з кількох причин [Копчак, 1977].
По-перше, той перепис навіть не передбачав окремої рубрики для національності українець. По-друге, особи, що здійснювали той перепис, робили це несумлінно. За Д. Ріхардом (1927 р.), по тих населених пунктах, у яких функцію вповноваженого по перепису виконував русофіл (а тим більше – росіянин-біженець), місцевого корінного закарпатця записували до переписного листа як росіянина, а якщо ні, то – як русина. Однак того ж таки русина уповноважений міг самовільно записати й чехом чи угорцем. До того ж необхідно враховувати й те, що більша частина корінних українців була ще неграмотною в ті роки. За даними Д. Ріхарда, 60 відсотків людей краю, старших віком за 6 років, на ту пору не вміли ні писати, ні читати.
За даними статистики 1930 р., до російської, малоруської (української) національності (саме так наведено у бланку) присутність українців зазначена у всіх тодішніх 78 округах Словаччини. Найвищі дані наведені у східнословацьких округах. На першому місці Меджилабірецький округ, там з-поміж 20 472 осіб 15 829 належали до російської, малоруської (української) національність, що становило 77,32% населення. У Снинському округу серед 32 814 жителів 20 118 громадян – українці, тобто 61,31% населення. У Стропківському округу, з-поміж 30 099 жителів українців – 17 316 осіб (57, 53%). А у Вишньосвидницькій експозитурі цього округу з 14 490 жителів – 11 663 українців (80,49%). Бардіївський округу – з-поміж 39 593 жителів – 13 505 осіб української національності. Старолюбовнянський округ – з-поміж 23 205 жителів – 13 318 українців (27,21%). Сабинівський округ – з-поміж 40 159 жителів – 6 968 українців і т. д.
Історична довідка. 10 вересня 1919 р. Карпатська Русь увійшла до складу Чехословаччини на правах автономії. Остаточно статус території був підтверджений Тріанонським договором 1920 р. Там було створено окрему автономію т. зв. «Підкарпатську Русь» або «Карпатську Україну» (назва з 26 жовтня 1938 р.). Конституція Чехословаччини, прийнята 29 лютого 1920 р. ввела в ужиток назву «Підкарпатська Русь» і, починаючи з цього часу, таку назву використовували у всіх офіційних відносинах. Між Підкарпатською Руссю і Словаччиною 1919 р. провели «тимчасову» межу — кілька км на захід від р. Уж, без уваги на етнічні відносини, так що до складу Словаччини увійшло близько 3 500 км² української суцільної етнічної території та близько 100–120 тисяч українського населення. Невелику частину Закарпаття (на південь від р. Тиси і в сточищі р. Вишевої (Мармарощина) приєднали до Румунії. Проте до Підкарпатської Русі прилучено вузьку смугу угорської етнографічної території.
У 1939–1944 pp. державний кордон між Словацькою Республікою й Угорщиною (з боку Закарпаття) проходив на захід від згаданої межі, бо угорці домоглися силою пересунення кордону, мотивуючи це етнічним складом населення, а також прагненням мати спільний кордон з Польщею; до Угорщини приєднано 1 700 км² території з 70 000 населення, у тому числі 38 000 українців.
Інтелігенція низинних районів Закарпаття до назви русин почала зголошуватися тільки у XX столітті під впливом галицьких видань. Масовому поширенню етноніма русин закарпатці зобов'язані чехословацькому режимові міжвоєнних років. З утворенням Чехословацької республіки та входженням Закарпаття до її складу празький уряд, керуючись політичними мотивами, фактично нав'язав закарпатцям етнонім русин та незграбний прикметник русинський як офіційні назви (галичани на той час уже масово називали себе українцями), аби демонструвати світові, що закарпатці – це не той народ, який живе на північних схилах Карпат, над Дністром, Дніпром і далі. Для придбаних земель Прага вже 1919 року придумала й нову назву (Рodkarpatskа Rus), скомпонувала для них герб, до якого, крім українських традиційних синьо-жовтих кольорів, внесла і російський триколор, затвердила гімн на текст вірша невстановленого автора «Подкарпатскіє русины, оставте глубокій сон», музику до якого написав місцевий русофіл проугорської та пропольської політичної орієнтації Степан Фенцик [Чучка, 2013].
1932 р. Неоніла Падюка «УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х років ХХ ст.»:
«У фонді кабінету картографії Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника зберігається невідома широкому колу дослідників рукописна мапа визначного українського картографа М. Кулицького “Західно-Українські землі”, укладена у 1932 р. Поки що не вдалось встановити, до якої події було виготовлено цю карту. Мапа з такою назвою не зафіксована у каталозі виставки “Український народ, його життя і праця”, яку організував В. Кубійович у Львові 1-15 грудня 1935 р. Можливо, карта була підготовлена для якоїсь іншої етнографічної виставки чи доповіді про національні відносини в Галичині, зокрема В. Кубійовича.
Мапа “Західно-Українські землі” укладена способом кольорового фону і ареалів у масштабі 1 : 800 000 форматом 100 х 88 см.
Показано достатньо велику кількість населених пунктів, гідромережу, кордони (державні, крайові, округів). Крім українців зображено розселення ще п’ятьох сусідніх народів та ареали компактного проживання національних меншин. Територія розселення українців позначена червоним кольором. Українські етнічні межі збігаються з проведеними на “Етнографічній карті України і сумежних країв” (Львів, 1934), про яку йтиметься нижче. Мапа охоплює західноукраїнські землі, сягаючи на сході лінії Турів (Білорусь) — Могилів-Подільський. Українські етнічні межі зображено так:
Українсько-білоруська етнічна межа починається на Нарві на схід від Суража, іде річкою на схід і на південний схід до Пружан, Ясельди, Берези Картузької, далі на схід і північний схід до Вигонівського озера, на схід до Цни, на південний схід попри Великі Чучевичі до Красної Волі, переходить через річку Лань і тягнеться до гирла Случа і далі по Прип’яті на схід.
Українсько-польська етнічна межа починається на Нарві на схід від Суража і тягнеться на південний захід до Нурця, Сем’ятичів, досягає Західного Бугу східніше Дорогичина, тримаючись Бугу, іде на південний схід до Берестя, оминаючи Терешполь, повертає на південний захід до Коденця і Дратова, правим берегом Вепру прямує на південний схід до Павлова, Рейовця, Комарова, доходить до витоків Гучви, Солокії, Рати і Танви, відтак іде на захід понад річку Танву до Княжполя і гирла Лади, з південного сходу оминає польський півострів з містом Тарногород, повертає на південний захід до Сяну біля Лежайська, далі тягнеться на південний схід понад Сян до Ярослава і Радимна, повертає на південний захід і лівим берегом Сяну йде до Дубецька, оминає Динів і прямує Сяном до Сяніка, відтак тягнеться на захід попри місцевості Заршин, Риманів, Дукля, Жмигород, Горлиці, Грибів до Лабової, звідки повертається на південь до кордону з Чехо-Словаччиною, іде по ньому на захід, утворює з польського боку український півострів (Шляхтова, Біла і Чорна Вода, що не позначені на карті).
Українсько-словацька етнічна межа іде на південний схід лівим берегом Попраду, утворює два великі українські півострови, перший з яких охоплює територію між правим берегом Попраду і верхів’ям Ториси, другий розташований на північ від Сабінова, далі українська межа, охоплюючи витоки Топлі, тягнеться на північ, оминаючи Бардіїв і Зборів, повертається лівим берегом Топлі на південь до Ґіральтівців, повертає на схід через Ондаву і Лаборець, та на південь до Ужгорода.
Українсько-угорська етнічна межа тягнеться від Ужгорода на південний схід через Латорицю до Лучок, Мукачевого, переходить через Боржаву, біля Виноградова — через Тису і доходить до румунського кордону.
Українсько-румунська етнічна межа починається на лівому березі Тиси на південь від Виноградова і Хуста, тягнеться на схід лівим берегом Тиси до Вишкова і Тячева, між Тячевом і Великим Бичковом утворює на правому березі Тиси румунський півострів, йде на південний схід лівим берегом Вишевої, повертає на схід до Руської Поляни і кордону з Галичиною, відтак прямує на південний схід цим кордоном і далі у тому ж напрямку доходить до Кирлібаби, іде на схід до річки Молдови і Руської Молдавиці, повертає на північний захід до Сучави і далі на північний схід до Сторожинця, оминає це місто і входить у південному напрямку вузьким українським півостровом в румунську територію до Глибокої і міста Серет, повертається назад до Чернівців, іде, звиваючись, на схід до Сокирян і Могилева-Подільського, охоплюючи Хотинщину. Зображена на карті частина Північно-Східної Бессарабії зображена як мішана українсько-румунська територія.
Українські острови на карті позначені:
— на польській етнічній території: на Підляшші(обабіч Нурця на північ і на південь від Бранська, на лівому березі Західного Бугу доходять до Костянтинова, Білої, адина); у Холмщині (на правому березі Вепру); на лівому березі Сяну аж до Вислока.
— на словацькій етнічній території практично по всій території Східної Словаччини;
— на угорській етнічній території (біля Берегового і Шарош Патака);
— на румунській етнічній території (Остра, понад Сучавою).
Карта М. Кулицького “Західно-Українські землі” має непересічне значення для української науки, оскільки презентує справжні міжетнічні відносини на західноукраїнських землях початку 30-х рр. ХХ ст., на ній чітко позначено українські етнічні межі, українські острови і колонії серед інших народів».
1933 р. Чехословацька карта «Národnostni mapa republiky Československé». Масштаб 1 : 2 500 000. Карта складена на основі статистичних даних 1930 р. На карті виділено (способом кольорового фону і ареалів) сім основних етносів, що проживали в країні. Словаки та чехи об’єднані в одну національність – чехословаки. Українську народність позначено як RUSOVE. На карті показано межі регіонів: Чехія, Моравія, Словаччина та Підкарпатська Русь. В таблиці наведено статистичні дані по національному й релігійному складу населення по кожному із цих регіонів. Присутність українських етнічних островів зазначена у Східній Словаччині. Етноси на карті подано не лише в межах Чехословаччини, а й в прикордонних районах.
У міжвоєнний період в царині української діалектології і фонетики працює визначний мовознавець І. Зілинський. Своїми студіями з класифікації українських говорів він продовжив справу, яку започаткував основоположник української діалектології К. Михальчук.
І. Зілинський вважав, що класифікація і групування народних говорів має значення не тільки для мовознавства, “але також є дуже важною політичною наукою для етноґрафії і для виясненя деяких періодів історії, а саме історії міґрацій і територіального розміщення та розширення поодиноких племен і цілого народу»
На основі проведених діалектологічних досліджень українських говорів І. Зілинський уклав декілька етнолінгвістичних карт.
1933 р. вчений опублікував
“Карту українських говорів” з поясненнями до
неї. Виходу у світ цієї праці
передували розвідки вченого з української діалектології:
“Дещо з фонетики українських говорів” (Львів, 1908), “Проба упорядкування
українських говорів” (Львів, 1914), “Українські діалекти на
карті московської комісії” (Краків, 1925), “До питання
про діалектологічну класифікацію українських говорів” (Львів,
1926), “Нарис української діялєктольоґії” (ЗНТШ, Т.ХІХ), “Opis
fonetyczny języka ukraińskiego” (Kraków, 1932) та ін.“Карту
українських говорів” рисував М. Кулицький (мірило 1 : 4 000
000, формат 38 х 61 см). Створена
вона способами якісного фону, ареалів і написів.
Різними фарбами позначені північні і південні
українські говори, а південні — на західні
і східні. Позначено державні кордони,
гідромережу, невелику кількість населених пунктів,
особливо на етнічних межах, що ускладнює
їх опис.
Українські етнічні межі на карті зображені так [Неоніла Падюка. УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х років ХХ ст., 2009]:
Українсько-польська етнічна межа починається на річці Нарва і прямує на південь до Більська, Дрогичина, Межиріччя, на південний схід до Холма, Грубешова, повертає на південний захід до Томашова, Лежайська, по Сяну на південний схід до Ярослава, на південний захід до Сянока, охопивши Північну Лемківщину, доходить до етнічного кордону зі словаками.
Українсько-словацька етнічна межа, утворюючи численні українські півострови, охоплює Південну Лемківщину і доходить до Ужгорода.
Українсько-угорська етнічна межа від Ужгорода
прямує у південно-східному напрямі до Мукачевого, Виноградова
і Хуста.
Українсько-румунська етнічна межа іде від
Хуста понад Тису до Тячева, Сиґота, охоплює Мармарощину, доходить
до кордону з Буковиною, іде по ньому
на південний схід, охоплює витоки річок Молдови,
Сучави і Серета, повертає на північ
до Сторожинця, оминаючи який, входить на південь
понад річку Серет у румунську етнічну
територію довгим вузьким українським
пів-островом, повертається на північ до
Чернівців, іде, сильно звиваючись, на схід
лівим берегом Прута до Липкан і
Могилева-Подільського, далі у південно-східному
напрямі йде по Дністру до Ямполя, лівим його берегом до
Рашкова, Рибниці, Тирасполя, доходить до Куяльницького
і Хаджибейського лиманів, повертає на південний
захід до Дністровського лиману, охоплює
Акерманщину і прямує до озер Китай і
Катлабуг, досягає Ізмаїла і Кілійським гирлом тягнеться до
Чорного моря.
Українсько-білоруська етнічна межа починається від річки Нарви у південно-східному напрямі до Пружан, через Ясельду до Вигонівського озера, і далі до річок Цна, Лань і Случ, від Ту-рова прямує на схід по Прип’яті, доходить до Мозиря, повертає на південь до річки Словечної і далі тягнеться українсько-білоруським державним кордоном до Прип’яті і Дніпра, по Дніпру на північ до Сожі і на схід до Снови та українсько-російського державного кордону.
Українсько-російська етнічна межа іде вздовж Снови тодішнім політичним кордоном на схід до Семенівки, охоплює з півночі Стародубщину разом із Стародубом, по державному кордону повертає на південний схід до Сейму і йде на схід до Суджі, Старого Оскола, Острогожська, Бутурлинівки і Новохоперська.
Як мішану українсько-російську територію
позначено своєрідний трикутник Суджа — Старий Оскіл —
Вовчанськ. Від Новохоперська етнічна межа
йде на південь до Дону і далі
до Морозівської, входить на захід в
українську етнічну територію російським
півостровом до Глубокої, Сіверського Дінця
і Луганська, повертає на південний схід до Сулина, Шахт, на південний
захід до дельти Дону, від Азова — на
південний схід до Медвежого, на південний
захід до Крапоткіного на річці Кубань,
по річці до Краснодара і на південь до Чорного моря.
Границя мішаного населення позначена на
карті від Луганська на південний схід,
вздовж Дінця і його правого берега до Дону,
далі переходить Дон і вздовж річки Сал прямує на схід, за Завітним
повертає на південь і тягнеться до Копилкова, Манича, Калауса, Куми
і Терека, повертає на захід і йде
вздовж Терека через Наурську і Моздок, доходить до Карачаївська і Сочі.
Українські острови зображені у Надсянні, Пряшівщині, Буковині, Бессарабії, Добруджі, між Хопром і Волгою, понад Волгою і далі на схід до річок Єруслан, Великий Узень, Великий Іргіз.
Крим означений як територія, заселена мішаним населенням.
1934 р. «Етнографічна карта України і сумежних країв» та «Карта розміщення українського населення». Автори: В. Кубійович, М. Кулицький. Масштаб 1 : 5 000 000. Обидві карти надруковані у Львові літографічним закладом “Унія”. Формат: 25 х 45 см. Ці етнічні мапи були долучені до третього тому “Української Загальної Енциклопедії”. Вказані державні та адміністративні межі Української соціалістичної республіки, населені пункти розподілені за людністю.
В. Кубійович продовжив справу С. Рудницького. Центральними проблемами для обґрунтування української національної території В. Кубійович вважав визначення її меж, географічного положення і цілісності (соборності). Цій проблемі присвячені його численні праці з географії, демографії, статистики української національної території та етнічні карти українських земель, більшість яких він укладав спільно з М. Кулицьким.
В. Кубійович зазначав, що для укладання цих карт було використано результати таких переписів населення: радянського 1926 р. (українсько-білоруська та українсько-російська межі), чехословацького 1930 р. (українські межі у Закарпатті), угорського 1910 р. (українсько-словацький кордон), австрійського 1910 р. (для Галичини й Буковини); для зображення розміщення українців у Бессарабії було взято за основу працю Л. Берґа, для Холмщини й Підляшшя — праці В. Францева, для Волині й Полісся — польську статистику 1921 р., для визначення українсько-білоруської межі — дослідження мовознавців та етнографів, передусім Є. Карського [Неоніла Падюка. УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х років ХХ ст. 2009].
“Етнографічна карта України і сумежних країв” укладена способами кольорового фону і ареалів, подає розселення 22 народів. Українці зображені рожевим кольором.
Українські етнічні межі зображено так [Неоніла Падюка. УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х років ХХ ст. 2009]:
Українсько-польська етнічна межа починається на Нарві північніше Більська, тягнеться на південь до Нурця і Західного Бугу біля Дрогичина, тримаючись Бугу, іде на південний схід до Берестя, повертає на південний захід до Любартова, правим берегом Вепру прямує на південний схід до Томашова, відтак на захід понад річку Танву, повертає на південний захід до Сяну біля Лежайська, далі тягнеться на південний схід понад Сян до Ярослава і Радимна, охоплює Перемищину і знову йде по Сяну до Сяніка, повертає на захід до Грибова і на південь до кордону з Чехо-Словаччиною.
Українсько-словацька етнічна межа йде у південно-східному напрямку, охоплюючи верхів’я річок Попрад, Горнад, Топля, Ундава, Лаборець, Ціроха і доходить до Ужгорода. На словацькій етнічній території розташовані українські острови аж долінії: річка Попрад — Кошиці.
Українсько-угорська етнічна межа тягнеться від Ужгорода на південний схід до Мукачевого і Виноградова.
Українсько-румунська етнічна межа починається на південь від Виноградова і Хуста, тягнеться на схід до Тячева, Сиґота, на південний схід до кордону з Галичиною і далі до Кімполунга, повертає на північ до Сторожинця та на північний схід до Чернівців, на сході охоплює Хотинщину і йде до Липкан, Єдинця, досягає Дністра вище Могилева-Подільського і тягнеться вздовж лівого берега річки на південний схід до Рибниці, Тирасполя, Роздільної і Дністровського лиману, охоплює Акерманщину і південну частину Буджаку з містами Ізмаїл і Кілія та Кілійським гирлом доходить до Чорного моря.
Українсько-білоруська етнічна межа іде по Нарві на південний схід до Пружан, Ясельди, Вигонівського озера, через Цну і Лань до Турова на Прип’яті, по Прип’яті на схід до Мозиря, повертає на південь до Славечної і кордону України, далі прямує, звиваючись, українським кордоном на південний схід до Прип’яті, лівим її берегом до Дніпра, по Дніпру на північ до Лоєва і гирла Сожі, відтак українським кордоном на схід, повертає на північ до Новозибкова і Клинців, охоплює південну частину Стародубщини, доходить до Судості на південь від Почепа.
Українсько-російська етнічна межа починається на річці Судость південніше від Почепа, іде лівим берегом річки на південь до Десни, тодішнім політичним кордоном України на південний схід до джерел річки Клевень, входить в українську етнічну територію російським півостровом до Путивля, іде по Сейму до Рильська, далі повертає на південний схід до Суджі, Миропілля, Борисівки, Сіверського Дінця на північ від Вовчанська, відтак прямує на північний схід до Нового Оскола, далі на схід до Бирюча, Олексіївки, Острогожська, по Дону, через Битюг до Бутурлинівки і Новохоперська, повертає на південь до Дону, проходить між Калитвою і Чиром, охоплюючи витоки річок Чир, Ольхова, Березова, Гнила, доходить до Морозівської, повертає на південний захід до гирла р. Гнилої, входить в українську етнічну територію у північно-західному напрямі російським півостровом обабіч Сіверського Дінця і його лівим берегом до річок Деркул і Айдар, охоплює верхів’я річки Кундрюча, оминає Сулин і йде через Шахти у південно-західному напрямі до Дону, південніше від остова переходить через річку і від Батайська йде на схід лівим берегом Дону до Західного Манича і Салу, далі правим берегом Салу, доходить до Завітного і йде на південь до Елісти, доходить до Східного Манича, по ньому — до Куми, по Кумі і дагестанському кордону досягає Тереку східніше Наурської і йде на захід через Моздок, П’ятигорськ, Кисловодськ, р. Кубань, верхів’я річок Уруп, Лаба, Біла до Сочі і узбережжя Чорного моря.
На Кубані і Ставропіллі означено мішані території:
1) українсько-калмицьку — від Елісти на захід до озера Манич і Ягорлик;
2) українсько-російську — південно-східна Кубань й усе Ставропілля.
Крим означений як переважно татарський з домішками українців, росіян і німців.
На карті позначено українські острови і колонії:
а) на російській етнічній території, що сягає на півночі Малоархангельська і Воронежа; на сході розміщується понад Доном,
Хопром, Медведицею, Іловлею, Волгою аж до Великого Узеня і Великого Іргіза;
б) на білоруській етнічній території — між Беседдю та Іпуттю;
в) на румунській етнічній території — у Південній Буковині, Бессарабії, Добруджі;
г) на словацькій етнічній території — на Пряшівщині, понад Ундавою;
д) на польській етнічній території — між Сяном і Вислоком, у Західній Холмщині понад правим берегом Вепру, на Підляшші понад річкою Крна до Межиріччя і адина, понад Західним Бугом і Нурцем.
На українській етнічній території позначено острови інших народів: поляків (у Галичині і на Волині), німців (на Волині, на півдні України: Буджак, Акерманщина), болгар (у Буджаку, понад річками Великий і Малий Куяльник, над Азовським морем), росіян(на Слобожанщині, Донеччині).
Варто зазначити, що досить докладний опис українських етнічних меж В. Кубійович подав у статті «Україна. Антропоґеоґрафія і демографія», поміщеної у третьому томі УЗЕ, та в книзі “Територія й людність українських земель” (Львів, 1935).
На “Карті розміщення українського населення” зеленим кольором зображено тільки території розселення українців у відсотках до всього населення (від 2 % до 100 %). Відсотки українців відмічено штрихуванням різними способами. Ця карта підтверджує правильність проведення українських етнічних меж, визначення українських островів і колоній за абсолютною і відносною більшістю на “Етнографічній карті України і сумежних країв”».
1936 р. «Географічний атлас» (німецькою мовою). Виданий для німецькомовних шкіл Чехословаччини. Автор: др. Лоренц Пуффер (Lorenz Puffer), професор державної вищої гімназії у B. Budweis (нині – Чеських Будійовіцах). Атлас вміщує 191 карту, 60 інших матеріалів.
Опис атласу подаємо за Володимиром Піпашом «Атласом по «русинству» з доповненнями автора.
Перша карта: «EUROPA. Volkerkarte» (про народи Європи).
Українці названі «Kleinrussen» (малоруси), разом із «Weißrussen» (білорусами) та «Großrussen» (великорусами) включені до підгрупи Східних слов’ян. Етнічна територія українців збігається із тою, як її подають класики української етногеографії (Г. Величко, С. Рудницький, В. Кубійович). Згідно з картою, українська етнічна територія протягається від Старої Любовні у Словаччині та на півдні Польщі, до Донщини, Вороніжчини, Поволжя та Кубані. Цікаво, що на сході вона подана як суцільна. Приміром, Вороніжчина не є архіпелагом українських «островів», як це подають сучасні етнографи, а повністю злита із українським «материком». Азовське море, згідно з картою, виглядає, як «внутрішнє українське море», навколо нього суцільна українська етнічна територія. Показано також українські етнічні «острови» на Поволжі, по сусідству із місцевостями, заселеними поволзькими німцями. Північніше, ніж це на сучасних картах, пролягають кордони української етнічної території у Білорусі, включають, окрім Берестейщини (що визнається і нині), ще й південну смугу на заході та у центрі Білорусі.
Друга карта: «CECHOSLOVAKISCHE REPUBLIK. Volker… karte».
Значні терени Чехії та Моравії у 1930-ті рр. були заселені німцями, а не лише «прикордонні» райони у Судетах. Але протягом 1945—1946 рр. з Чехословаччини було вигнано понад 3 млн німців. Ті, хто залишився в Чехословаччині, були піддані репресіям.
Українці на цій карті подані не малорусами, а як «Ruthenen» (Рутени). Вочевидь, що автори вважають, що це дещо різні назви одного і того ж народу (приміром, тут же іранці названі персами, турки османами). Ніякої різниці між русинами Закарпаття, Галичини, Пряшівщини, чи Закерзоння – вони не бачать. Як і наскільки далеко на Захід у Словаччині (у т. ч. із «острівцями» у Південно-Східній Словаччині) та Польщі (теж із «острівцями») тягнеться українська етнічна територія, а також у румунській Мармарощині – карта чітко демонструє.
1936 р. «Карта Лемківщини». Юліян Тарнович. Опублікована в «Тарнович Ю. Ілюстрована історія Лемківщини. Львів 1936 р.». На карті показано населені пункти та межі Лемківщини.
Юліян Тарнович (псевд. Юліян Бескид) (2 січня 1903 — 28 вересня 1977) — український громадський діяч, журналіст, публіцист та письменник.
1937 р. «АТЛЯС УКРАЇНИ Й СУМЕЖНИХ КРАЇВ» – великий картографічний твір за редакцією професора Володимира Кубійовича. Видавець: Український видавничий інститут у Львові. Автори – українські географи і вчені суміжних наук в окупованій Галичині (В. Кубійович, В. Дорошенко, Е. Жарський, І. Зелінський, І. Зубик, В. Іванис, І. Іваницький, І. Крип’якевич, М. Кулицький, Л. Лукасевич, Ю. Полянський, М. Мельник, С. Пастернак, В. Садовський, І. Тесля, І. Федів, В. Чередієв, Є. Храпливий та ін.). Приблизно дві третини карт належить В. Кубійовичу (частина з них у співавторстві).
Великий блок становить серія карт, присвячених людності України, які виконали В. Кубійович і М. Кулицький (37 мап, у т. ч. 12 присвячених українцям). 2 карти стосуються територіального розподілу національностей (укр. етносу і етн. груп — росіян, білорусів, поляків, чехів, німців, угорців, румунів та ін.), виконані способом кольорового тла (за кількісним переважанням) і крапковим способом (вага крапки — 5 тис. жителів). Також є карти віросповідань, щільности українців, їх „надвишків“ і „недоборів“ (стат. показник, який характеризує нестачу чи перевищення відсотка українців стосовно їхньої середньоукр. щільности на одиницю площі в окр. адміністративно-територіальних одиницях); картосхеми розміщення українців в Азії, Америці (США, Канада, Бразилія), Європі (Югославія). Представлено природний рух населення (народжуваність, смертність, у т. ч. дітей), міграції й урбанізацію.
Неоніла Падюка «УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х років ХХ ст.»: «Співпраця трьох українських вчених — В. Кубійовича, М. Кулицького, І. Зілинського продовжилась при підготовці “Атлясу України й сумежних країв” (Львів, 1937). Карти за номерами 10-15 складають блок “Національні відносини”. Їх опрацьовували В. Кубійович і М. Кулицький. Спільно були укладені мапи 10-12 і 15; карти 13,14 В. Кубійович опрацьовував сам. Проте технічним опрацюванням усіх карт в атласі займався М. Кулицький. Про карту І. Зілинського“Українські говори” мова йшла вище.
Джерельною базою для укладання карт, як розповів В. Кубійович у “Вступі” до “Атласу”, слугували результати переписів населення, статистиичні збірники, матеріали православної митрополії, мовознавчі дослідження Н. В. Міртова, етнічні карти Є. Карського, І. Зілинського, Л. Берга, С. Томашівського, О. Ріттіха.
В. Кубійович зазначав, що результати переписів населення були різної вартості й достовірності, проведені у різний час. Тому при їх аналітичному опрацюванні і зведенні до одного часу і мірила виникали труднощі. Для українських земель в СРСР було використано перепис населення 1926 р., у Польщі — 1921 і 1931 рр., у Румунії — 1910 р., оскільки результати перепису 1930 р. не були опубліковані, у Чехословаччині — 1930 р.
Українсько-білоруську етнічну межу проведено за роботами Є. Карського і І. Зілинського, поправки на Донеччині зроблені на основі мовознавчої праці Н. В. Міртова, у Криму — за О. Ріттіхом.
В. Кубійович зазначав, що через суперечності у переписах населення і велику смугу перехідних українсько-білоруських говорів визначити етнічну межу важко. Для її визначення він використав дослідження й карти О. Ріттіха, Є. Карського, І. Зілинського. Тому на цій частині українського етнічного кордону вчений провів дві межі: “одну без чотирьох повітів, яка проходить так, як іде сучасна північна границя України: на Добрянку, Семенівку, Чауси, і другу, що обіймає спірний терен аж по Мглин на півночі.... Українсько-білоруська границя за останні віки не зазнала, ймовірно, ніяких змін”. Приєднати ці повіти до української етнічної території давав право В. Кубійовичу ще й той факт, що в 1917–1918 рр., внаслідок волевиявлення населення Північної Чернігівщини, ця територія увійшла до складу Української держави аж до приходу більшовиків.
На карті “Національности” (№10), (масштаб 1 : 5 000 000, формат 27 х 45,5 см) зображено розселення 22 народів. Територія проживання українців позначена тонкими вертикальними рожевими лініями. Українські етнічні межі зображено здебільшого так, як на “Етнографічній карті України і сумежних земель”, але є й різниця:
На українсько-білоруському етнічному пограниччі мішаними позначено території: Вигонівське озеро — Лунинець — Цна — Лань — Прип’ять — до Случа; Стародубщина (Північна Чернігівщина).
На українсько-російському етнічному пограниччі приєднано до української суцільної етнічної території український острів між Старим і Новим Осколом, зображено мішаною територією Мечетинська — правий берег Західного Манича, на схід від лінії Єя — Тихоріцьке — Краснодар.
На українській етнічній території позначено значно більшу кількість німецьких (у Галичині, на Волині, Південній Україні) і польських (у Галичині і на Волині) островів.
Дві інші карти, поміщені в“Атласі України і сумежних країв” — “Національности” (№11) і “Українці” (№12) і укладені крапковим способом, підтверджують правильність зображення української національної території на описаній вище карті.
Карта №12 “Українці” — відтінками коричневої фарби показано розселення українців у відсотках до всього населення.
Карти №10 і №11 “Національности” було долучено також до розділу “Національні відносини” спільної праці українських вчених“Географія українських і сумежних земель” (Львів, 1938), що вийшла за редакцією В. Кубійовича. У цій праці В. Кубійович подає найбільш докладний опис українських етнічних меж.
Правильність проведення західних українських етнічних меж на цих картах було підтверджено виданими пізніше докладними мапами “Лемківщина й Надсяння” (Краків, 1940), “Етнографічна карта Південно-Західньої України (Галичини)” (Вісбаден, 1953; 1983), де зображувалось розселення українців за громадами.
“Атляс України й сумежних країв” підняв престиж української географії та картографії на світовий рівень. ецензії, опубліковані в українських та зарубіжних часописах визначали його високе фахове виконання, підкреслювали наукове значення. “Атляс України й сумежних країв” став першою енциклопедією знань про Україну. Він не втратив своєї актуальності й сьогодні, про що наголошують у своїх наукових працях сучасні українські вчені».
1937 р. Для “Атласу українських і сумежних земель” І. Зілинський підготував карту “Українські говори” (масштаб 1 : 5 000 000, формат 27 х 45,5 см, в атласі розміщена під №17).
На цій мапі поширення українських говорів дещо відрізняється від їх зображення на згаданій вище. Зміни стосуються українських етнічних меж.
Неоніла Падюка «УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х років ХХ ст.»:
«На українсько-польському етнічному пограниччі:
1) Зменшено територію їх поширення на Підляшші, лінія їх розповсюдження проходить східніше і йде тепер понад Бугом до Берестя і на південний захід до Вепру.
2) У Холмщині лінія зображена більш звивиста, з просуненням польських півостровів на схід в українську територію до Холма, Грубешова, поза Томашів, охоплює тільки витоки Танви.
На українсько-білоруському етнічному пограниччі обмежено поширення українських говорів гирлом Лані.
На українсько-російському етнічному пограниччі:
1) На півночі зменшено поширення українських говорів між Суджею і Острогожськом. Від Суджі до річки Оскіл українську етнічну межу проведено південніше через місцевості Суджа, Миропілля, окитне, Борисівка, Вовчанськ, Великомихайлівка, річка Оскіл південніше Старого Оскола, далі етнічна межа тягнеться, звиваючись, лівим берегом Оскола, та, оминаючи Новий Оскіл, переходить на правий берег річки і йде на схід до Красногвардійська. Позначені українські острови на території між Суджею і річкою Оскіл свідчать про те, що на цій території українці проживають в меншості.
2) На Донщині зменшено поширення українських говорів понад правим берегом Сіверського Дінця і Дону до остова. Етнічна межа тут іде від Дінця на Сорокине, Сулин, Шахти, остів.
3) Мішану територію півдня Ростовської області, Ставропільщини і Східної Кубані означено українською.
4) Дещо зменшено українську територію на Кубані від Карачаївська на північ понад річкою Кубань, Малий і Великий Зеленчук.
5) Збільшено український острів на лівому березі Волги від гирла Єруслана до Ахтубінська».
1937 р. До праці “Питання про лемківсько-бойківську мовну
границю” (Краків) І.
Зілинський долучив одноколірну «Діялєктольоґічну
карту Лемківщини й сумежних говорів», (масштаб 1
: 400 000, формат 28 х 45 см). Наукове значення
цієї карти полягає в тому, що на ній
позначено 320 населених пунктів Лемківщини та
лемківську границю, як її визначали вчені
Д. Зубрицький, С. Томашівський, О. Калужняцький та ін.
Діалектологічні карти українських говорів І .
Зілинського мали велике значення не тільки для мовознавства,
але й для етнографії й політики. Наприклад, “Картою
українських говорів” 1933 р. користувалося під
час Другої світової війни міністерство військових
справ Франції. Карту “Українські говори” з “Атлясу” використав В.
Кубійович для укладання карт “Національности” для цього ж атласу [Неоніла Падюка. УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х
років ХХ ст. 2009].
1940 р. «Лемківщина й Надсяння». В. Кубійович та М. Кулицький. (Українське видавництво, м. Краків). Масштаб 1 : 400 000. В межах держав (крім СРСР) позначено населенні пункти Лемківщини та Надсяння.
1941 р. «Історичний Атлас України з 1941 року», складений на основі «Атласу українських і суміжних країв», виданого В. Кубійовичем у Львові 1937 р. Перемишль, Ярослав, Холм, Брест, Пінськ, Білгород, Катеринодар, Новоросійськ – належать до українського етнографічного масиву.
Праці вченого «Географія українських і суміжних країн» (у 2-х редакціях – 1938 і 1943) і «Атлас України і суміжних земель» (1937) – зробили вченого визнаним фахівцем у наукових колах світу.
На основі «Атласу» і зібраного додаткового матеріалу – географічного, демографічного, статистичного й картографічного спрямування, 1941 р. В. Кубійовіч опрацював серію карт з аналізом історичного розвитку України, представив склад населення України, визначив і подав його економічний потенціал. Створені на передодні ІІ світової війни в «Інституті студій кордонів і закордонних проблем» у Берліні за участю німецьких спеціалістів, ці карти певною мірою несуть відбиток ідеологічно спрямування студій даної установи та Східної Європи, а тому не позбавлені данини обставинам. Серія карт, опрацьована вченим, не була використана через орієнтацію німецьких вчених на нацистську ідеологію, на суттєві зміни що до «українського питання». Адже зібраний, упорядкований, проаналізований матеріал, який мав чітку спрямованість – послужитися головним цілям українства, стати переконливим документальним свідченням у заходах створення Української держави, виходив далеко за межі тих завдань, які Німеччина мала намір реалізовувати в Україні. Тож трапилося так, що значна частина карт Кубійовича довгий час взагалі вважалося втраченою і тільки 1988 р. до Українського Вільного Університету в Мюнхені їх добірку передала вдова професора Олександра Нікурадзе (1900 – 1981), який перейшов у власність Наукового Товариства ім. Т.Шевченка, презентантом якого був довгий час Кубійович, оскільки ініціював його відновлення в м. Мюнхен 1947 р. і став головою центральної оселі НТШ в Європі [Марія Дмитрієнко. ІСТОРИЧНИЙ АТЛАС УКРАЇНИ ВОЛОДИМИРА КУБІЙОВИЧА. 2004].
«Історичний Атлас України. Німецький документ з 1941 року» - книга, яку видано 1993 р. (Мюнхен – Париж) має 2 томи: власне атлас (38 карт німецькою мовою) та супровідний том англійською та українською мовами.
Отже, до «Історичного Атласу України» ввійшло 38 листів карт і діаграм, які за своїм змістом поділяються на 13 історичних, 14 антропогеографічних (про населення), 8 економічних, 1- фізико-георафічну, 1 політичну. З переліку видно, що головна мета зібраних карт і діаграм – представити історичний розвиток України, її населення та економічний потенціал. Важливо зауважити, що на всіх картах зазначені етнічні кордони територій, заселені українцями. Окрім основної української території, визначеної за етнічним принципом (на 1941 рік державно-республіканським кордоном УРСР, що не охоплював всіх українських земель), на картах позначено і суміжні країни, сягаючі на північ – до Москви, на південь – до Стамбула, на захід до – Бреслава, на схід – до Астрахані. Цікава за своєю інформацією та ідейною спрямованістю карта з аркуша 38 «Українська пропозиція для майбутніх кордонів України», що не належить Кубійовичу, де представлено дані, які обстоювали радикальні україністи, щодо кордонів майбутньої української держави. Згідно тверджень авторів даної карти, кордони на заході (з Румунією, Угорщиною, Чехо-Словаччиною, Польщею) мали б покриватися етнічними територіями, натомість на півночі протягнуто лінію від Білостоку через Гомель, Курськ, Вороніж, Вольськ над Волгою; на сході кордон йде на схід від Волги, Каспійським морем; на Кавказі – через Кавказькі гори..» [Марія Дмитрієнко. ІСТОРИЧНИЙ АТЛАС УКРАЇНИ ВОЛОДИМИРА КУБІЙОВИЧА. 2004].
1943 р. «Адміністративна карта Галичини». Автори: В. Кубійович та М. Кулицький. Масштаб 1 : 500000. Видавництво Краків: Укр. вид- во. Формат 74 х 76 см. Величина масштабу цієї карти дозволяла нанести значну кількість населених пунктів та відобразити детальний адміністративний поділ території до найменших одиниць – ґмін (самоврядних територіальних громад у Польщі). Велика кількість нанесених населених пунктів робить карту інформаційно насиченою.
1949 р. «Етнографічна карта України» (Ethnographical map of Ukraine). Автори: В. Кубійович та М. Кулицький. Масштаб 1: 5 000 000. Видавництво Мюнхен, Нью-Йорк; Molode Zyttja [Молоде життя]. Формат 23 х 44 см. Карта невелика за розміром. Підписи на мапі виконано англійською мовою, легенда – українською мовою. Карта є ілюстрацією до статті 1-го тому «Енциклопедії Українознавства» – першої фундаментальної наукової праці, що містить систематизовані знання про Україну.
Перемишль, Ярослав, Холм, Брест, Пінськ, Білгород, Катеринодар, Новоросійськ – належать до українського етнографічного масиву.
Це одна з найкращих етнографічних мап України, де станом на 1930-роки показано український етнічний ареал.
На жаль, вже на момент друку цієї мапи в 1949 р. ці ретельно зібрані і нанесені на мапу дані вже застаріли, адже після Голодомору 1932-1933 рр. картина суттєво змінилась. Український етнічний ареал зменшився на третину: Кубань, Передкавказзя і Донська Слобожанщина перестали бути українськими. Після польського геноциду Українців 1942-1947 рр. суттєво зменшились українські етнічні терени на заході: Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Берестейщина, Підляшшя.
Українські етнічні терени сягали із заходу Неману, Дорогичина, Берестя, Сяну, Перемишля, Бескид і Дунайця на Лемківщині, Сіверщина на півночі, а на сході — середній Дон на Східній Слобожанщині, Калитва над Дінцем, Таганріг, степи вздовж Манича і звісно ж, Передкавказзя та Кубань. До Голодомору 1932-1933 рр. не лише Донецька Україна та Слобожанщина, але й Кубань та Передкавказзя були вщент етнічно українськими. Український етнічний ареал сягав Поволжя.
1953 р. «Етнографічна карта Південнозахідньої України (Галичини)». В. Кубійович. Використовуючи урядову статистику Австро-Угорщини і Польщі та на основі анкетування емігрантів – вихідців з тамтешніх сіл і містечок В. Кубійович створив свою знамениту «Етнографічну карту південно-західної України (Галичини)». Матеріалами виступили австрійський перепис 1910-го року та польські переписи 1921-го та 1931-го років, а також церковна статистика 1932-39 рр. Масштаб: 1:250.000.
Опублікована в «Кубійович В. Етнічні групи Південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939 р. Ч. 1. Етнографічна карта Південнозахідньої України (Галичини)». Видавництво: Лондон; Мюнхен;Нью-Йорк: Наук. Т-во ім. Шевченка, 1953. Карта видана коштом і заходами Об’єднання бувших вояків Українців у Великій Британії. Рідкісне малотиражне науково-картографічне видання української діаспори. У праці подано етнічний склад населення Галичини зібраний станом на 01. 01. 1939 р. У таблицях подано статистичний опис 58 повітів. Подається чисельність: а) всього населення; б) українців; в) українців з польською розмовною мовою; г) поляків; д) польських колоністів; е) латинників; є) євреїв; ж) німців та інших.
Це настінна великоформатна (141 х 150 см) карта на основі тканини. Карта відображає територію Галичини, по кордонах розміщені інші історичні області: Холмщина, Буковина, Карпатська Україна, Волинь. В лівому нижньому куті представлена таблиця "Етнографічний склад людности Української Галичини на 1.1. 1939, дані подано в тисячах осіб та відсотках". Подана також схематична етнографічна карта Галичини (назва на анг.), дві карти положення Галичини у Європі за 1938 та 1952 роки. Наявна спеціальна видавнича папка для одночасного зберігання даного комплекту (карти у складеному вигляді та книга).
Друге видання карти 1983 р.
1954 р. «ЕТНОГРАФІЧНА КАРТА (МАПА) БУКОВИНИ» (на базі австрійського перепису 31 грудня 1910 р.). Аркадій Жуковський.
Етнографічна карта Буковини = Carte ethnographigue de la Bucovine = Ethnographical map of Bukovina : опрац. на підставі перепису населення з 31 груд. 1910 [р.] [Карти] / уклад. A. Жуковський, ред. I. Kirstiuk. – 1 : 300 000. – Paris : Michard, 1954. – 1 к. : кольор., діагр. ; 66х54 см. Найбільш відома карта авторства Аркадія Жуковського за редакцією Івана Кірцюка. Карта кольорова, настінна, формату 66 х 54 см. Видана в Парижі (Франція) у 1954 р. За допомогою способу кругових діаграм, автор відображає етнічний склад населення за населеними пунктами. Назва карти написана українською, англійською та французькою мовами, написи на карті – латиницею, легенда – українською мовою. В правій частині карти круговими діаграмами відображено офіційний перепис населення Буковини в 1775, 1851, 1880, 1900, 1910 та 1930 роках
Не можна не погодитися з Д. Квітковським, що для наукового аналізу питання про національний склад населення Буковини вкрай важливо визначитись у термінології. Іноземцям важко, але необхідно усвідомити, що «рутенці», «руснаки», «малороси», «мало-русини», «українці», «гуцули» (термін, запроваджений у 1930 р., офіційною румунською статистикою) є представниками одного і того самого українського народу [Буковина – її минуле і сучасне / Під редакцією Д. Квітковського, Т. Бриндзана, А. Жуковського. 1956].
Аналізуючи наявні матеріали щодо чисельності та національного складу населення Буковини, Д. Квітковський та А. Жуковський приходять до висновку, що серед них найдостовірнішими є австрійські дані 1910 року. Вони і були покладені в основу етнографічної карти краю. Як можна побачити з розглядуваної мапи (див. рис.1), перепис населення 1910 року включав 341 громаду. У 28 громадах українці не були представлені взагалі, натомість у 64 громадах зовсім не було румунів, а саме: українців не було зовсім у 14 громадах повіту Гурагумора, 6 громадах повіту Радівці, у 5 громадах – Сучави, у 2-х громадах у Кимполюнгу, одній громаді у Сереті. Отже, у 313 громадах з 341 (92%) була представлена українська людність. У той же час лише у 277 громадах (81 %) у тій чи іншій мірі жило румунське населення. Українське населення мешкало на площі в 6 тис. км (600 тис. осіб), румунське – займало близько 4 тис. км (300 тис. осіб) [Буковина – її минуле і сучасне / Під редакцією Д. Квітковського, Т. Бриндзана, А. Жуковського. 1956].
Важливо простежити особливості етнографічної карти Буковини за адміністративними повітами, що узагальнюють розселення етносів у межах окремих громад. У Чернівцях – Місто переважало німецькомовне населення (близько 1/2), потім йшли українці, поляки та румуни (кожні з яких складали 1/5 від усіх мешканців). Однак, уже в Чернівцях – Околиці українці становили більше половини всіх жителів, румуни – близько 1/3, німецькомовні – 1/10. Цікавими є спостереження комісії «Американського Комітету для Прав Релігійних Меншостей», що у 20-х роках минулого століття відвідала Румунію. Комісія стверджує, що «на Буковині є велике число українців, які мешкають найбільше на селі» і в той же час «у Чернівцях, столиці Буковини, звичайні мови, які чути на вулицях, є німецька, румунська та ідіш, то на ярмарках (чи на базарах) всі говорять по-українському і тільки по-українському») [Буковина – її минуле і сучасне / Під редакцією Д. Квітковського, Т. Бриндзана, А. Жуковського. 1956].
І це підтверджують картографічні матеріали. У повітах Садагурі 3/4 мешканців є українцями, у Кіцмані – 9/10, Вашківцях – 4/5, Заставні – більше 9/10, Вижниці – 4/5, Селєтині – 3/4, Устє-Путилів – 9/10. З рухом на південь і південний захід краю зменшується частка україномовного населення і зростає відсоток румуномовного. Так, у громадах Сторожинецького повіту українці становлять в середньому близько 1/4, а румуни – 1/2, у Радівецькому – румунське населення зростає до 3/5, як і в Гурагуморському, громадах повітів Кимполюнг, Радівці. У громадах повіту Сучава румуномовне населення сягає 7/10, німецькомовне – 1/5, україномовне – 1/10. Німецькомовне населення зосереджувалося насамперед у Чернівцях (1/4 всіх мешканців краю з цією розговірною мовою). Потім йшли повіти Кимполюнг (1/3 населення ? німецькомовне) та Радівці (1/4 частина жителів якого вживали німецьку мову), у Сучаві їх було 1/5. Найбільше представників польської національної меншини проживало у місті Чернівці (майже 1/5 всіх його мешканців). Близько 1/10 всього населення поляки становили у громадах повіту Сторожинець, 1/20 – у громадах повітів Вашківці та Гурагумора [Руденко В., Пирогівська А. «ЕТНОГРАФІЧНА КАРТА (МАПА) БУКОВИНИ» ЯК ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ ТВІР. 2015].
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар Андрій. (у співавторстві). Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М.. Львів, 2022. 367 с.
1923 р. Діалектологічна карта України із брошури Всеволода Ганцова «Діалектична класифікація українських говорів». Джерело: infodon.org.ua
1923 р. "Етнографічна карта СРСР"
1928 р. Французька етнографічна карта Дунайських країн (Carte Ethnographique Des Pays Danubiens. Redigee Par Dr. Etienne Gyorffy).
1929 р. Італійська етнографічна карта Європи (Europa Etnographica).
1930 р. Етнографічна карта СРСР. Географический атлас под редакцией Ю.М.Шокальского.
1937 р. "Національності".
1937 р. І. Зілинський “Українські говори”
1940 р. «Лемківщина й Надсяння». В. Кубійович та М. Кулицький.
1941 р. Володимир Кубійович
1949 р. Етнографічна карта
України (Ethnographical map of Ukraine).
Автори: В. Кубійович та М. Кулицький.
1953 р. Етнографічна карта Південнозахідньої України (Галичини). В. Кубійович.
1954 р. ЕТНОГРАФІЧНА КАРТА (МАПА) БУКОВИНИ (на базі австрійського перепису 31 грудня 1910 р.). Аркадій Жуковський.
Немає коментарів:
Дописати коментар