Мовне питання в Австрійській (Австро-Угорській) монархії.
Національний склад населення Австро-Угорщини за даними перепису 1910 р.: німці - 23,5%, угорці - 19,1%, чехи й словаки - 16,5%, серби й хорвати - 10,5%, поляки - 10%, українці - 8%, румуни - 6,5%, словенці - 2,5%, інші (італійці, євреї, цигани) - 3,4%.
Мовне питання завжди були на порядку в монархії. Його кілька разів намагалися вирішити, але ними також намагалися і маніпулювати спочатку австрійсько-німецька верхівка, потім угорці та поляки. За останнім переписом (1910 р.) 71% населення Австро-Угорщини заявило про володіння німецькою мовою тою чи іншою мірою. Однак, німецька була рідна лише для 36,8% населення імперії, і ця частка поступово скорочувалася через демографічний вибух в середовищі більш сільських народів. Так чехи повернули собі впевнену більшість в Празі й Плзені, наблизилися до половини населення в м. Брно. Німці змушені були визнати права так званих місцевих мов (Landübliche Sprache), хоча маніпуляції й нацьковування одних меншин з іншими тривали.
Наприклад, стандартна італійська (тосканський діалект) мова визнавалася австрійською владою «культурною» (Kultursprache) і придатною до вживання в Венеції та Ломбардії, хоча населення цих регіонів спілкувалося не на ній, а на досить далеких від неї й одна від одної місцевих ідіомах.
При цьому слов'янські мови культурними не визнавалися в принципі. Спроби німців очорнити та публічно принизити носіїв слов'янських мов призвели до зворотного результату: на боротьбу за свої мови встали словенці й хорвати. Найбільш значних успіхів на цьому терені досягли угорці: після успіхів 1848 року в Транслейтанії розгорнулася активна мадяризація румунів, русинів-українців, циган, євреїв і словаків.
Існування українців на Закарпатті взагалі не визнавалося угорською владою. 1868 року сейм у Будапешті оголосив усе населення краю угорською нацією. На Буковині та Галичині становище було дещо кращим. На цих землях виникли й успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації («Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка) та політичні партії, українські представники були у рейхсраті та провінційних сеймах. Однак і тут українці перебували у нерівноправному становищі. У Галичині влада фактично належала полякам, а на Буковині — німцям та румунським боярам. Офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині — німецька.
У 1867 році хорватська мова стала рівною за статусом італійській в Далмації. У 1869 році польська стала офіційною мовою Галичини замість німецької. Парадокс, однак, був втому, що сама Галичина була переважно україномовна, а у власне польських землях в районі Кракова використання польської в офіційній сфері було обмежено аж до Першої світової війни. Політика «розділяй і володарюй» таким чином була наочно реалізована німецько-угорською верхівкою в регіонах імперії. Однак, в середовищі переважно сільських слов'янських народів зберігалася більш висока народжуваність, що допомагало їм компенсувати втрати від асиміляції. До 1882 року словенці змогли замінити німецьку мову словенською в Каринтії. В цьому ж році Карлів університет був розділений на чеську і німецьку гілки. В результаті до кінця XIX століття в Богемії і Моравії розгорнулася гостра боротьба за адміністративні ресурси між носіями чеської і німецької мов, в якій чехи вийшли фактичними переможцями. Певних успіхів змогли домогтися і нечисленні словенці.
В Галичині поляки також зуміли отримати мовну монополію, а заодно і право на полонізацію західноукраїнських земель. Найбільш безправними в мовному відношенні народами імперії залишалися румуни, українці, словаки, євреї та цигани.
ВИННИКИ
Винники — одне з найдавніших поселень біля Львова, ще у XXV тис. до н. е. людина вперше заселила околиці Винник. Місто розташоване на шляху, що споконвіку єднав два величні українські міста: Львів та Київ. Територія Винник та околиць знаходиться на межі Грядового Побужжя і Давидівського пасма. За чудову природу у XIX ст. Винники називали "маленькою Швейцарією", перлиною Львівщини.
Винники було засновано у другій половині XIII ст. руським (українським) королем Левом Даниловичем. Спочатку місто мало назву Малі Винники. За часів Галицько-Волинської держави першим відомим власником Винник був Бертольд Штехер (перший німецький війт Львова за часів короля Лева Даниловича). За свою працю на благо міста він отримав у винагороду від короля Лева млин Сільський Кут, озера та два невеликі маєтки в Малих Винниках та Підберізцях. Матеус (Матвій) Штехер — син Бертольда — також був війтом Львова і володарем Винник на поч. XIV ст.
Право на володіння Винниками, нащадкам Бертольда, згодом підтвердив польський король Казимир III своїм привілеєм від 22 серпня 1352 р. Ця грамота містить першу письмову згадку про Винники.
17 травня 1666 р. польський король Ян II Казимир дозволив Стефанові Замойському перетворити Винники на місто, надавши йому Магдебурзьке право, створити тут купецьке братство і ремісничі цехи та двічі на рік проводити у місті великі ярмарки - на Михайла та Зелені свята.
23 серпня 1992 р. — перше святкування дня міста Винники.
Місто ВИННИКИ ЦЕ:
Перший скульптурний пам’ятник на Україні й у світі Т. Шевченку – 1913 р.
Перший пам’ятник на Україні воїнам УГА – 1922 р.
Винники та Підберізці - перші населені пункти Галичини де було скасовано панщину 1 лютого 1786 р.
1854-1867 р. — Винниківський повіт.
1867 р. — 1918 р. — Винниківський судовий повіт.
Винниківський судовий повіт існував у таких межах (на 1910 р.): Білка Королівська, Білка Шляхетська, Борщовичі, Винники, Виннички, Вовків, Давидів, Дмитровичі, Гаї, Гончари, Глуховичі, Германів, Кам’янопіль, Журавники, Кам'янопіль, Козельники, Кротошин, Лисиничі, Миклашів, Милятичі, Підберізці, Підбірці, Селиська, Сухоріччя, Товщів, Черепин, Чишки, Чарнушовичі, Чижиків, Weinbergen (Винники), Unterbergen (Підгірне).
ЗУНР. 1 листопада 1918 р. — 1919 р. (друга пол. травня) — судовий округ (повіт) Винники.
1921 р. — 1924 р. — сільська ґміна Винники.
1921 р. — 1933 р. — сільська ґміна Вайнберґен.
1924 р. — 1934 р. — міська ґміна Винники.
1924 р. — Польський Сойм приняв ухвалу про зачислення громади Винник до списку містечок.
20 жовтня 1933 р. Винники повторно отримали статус міста.
10 січня 1940 р. — 26 вересня 1959 р. (з перервою під час війни) — Винники центр Винниківського р-ну. До Винниківського району, у різний період, належали села: Виннички, Гончари, Давидів, Черепин, Товщів, Селиська, Великі Кривчиці, Малі Кривчиці, Лисиничі, Підбірці, Ямпіль, Кам’янопіль, Верхня Білка, Нижня Білка, Гаї, Чижиків, Підберізці, Чишки, Дмитровичі, Глуховичі, Козельники, Пасіки Зубрицькі, Кротошин, Сихів, Зубра, Гори.
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар Андрій. (у співавторстві). Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. 367 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар