Андрій Байцар: Тартарія на європейських картах XIII

Тартарія, або Татарія (лат. Tartaria, фр. Tartarie, англ. Tartary, нім. Tartarei), — неісторична географічна назва, яку використовували в західноєвропейській літературі та картографії щодо великих областей від Каспію (навіть від Криму) до Тихого океану і до кордонів Китаю та Індії; у східнослов'янської традиції — землі Монгольської імперії і її дочірніх держав, переважно населених кочовими тюркськими та монгольськими народами, виключаючи землі Московії. Активне використання топоніма простежується з XIII до XIX століття, подекуди — до початку ХХ. У європейських джерелах Тартарія стала найпоширенішим найменуванням Центральної Азії серед негативно забарвлених назв, які не мали зв'язку з дійсним населенням регіону, аж до XIX століття європейські відомості залишалися вкрай мізерними та уривковими.

Філіп Клювер (1624) на своїй карті, на північний схід від Каспію, виділив Козаків Тартарських (KASAKI TARTARI). Фредерік де Віт (1680 р.) теж позначив на карті Козаків Тартарських (KASAKKI TARTARI).

Першим державним утворенням на всій території Великої Тартарії став Тюркський каганат.

ТЮРКСЬКИЙ КАГАНАТ — ранньодержавне утворення кочових племен Центральної Азії VI—VIII ст. на чолі з племенем тюрків. Початок тюркської держави поклав 534 р. на Монгольському Алтаї великий ябгу (правитель) тюрків (які входили до складу Жужанського каганату) Бумин з династії Ашина. 545—546 рр. йому вдалося встановити дипломатичні стосунки з Китаєм та підкорити повсталі проти Жужанського каганату племена теле, а 552 р. об’єднані сили тюрків і теле розгромили самих жужанів (відомих у європейських джерелах як авари), проголосивши каганом Бумина. Після розпаду єдиного каганату на території Тартарії в різний час існували держави: Західно-тюркський каганат, Східно-тюркський каганат, Кимакський каганат, Хазарський каганат, Волзька Болгарія та ін. В кінці XII – початку XIII ст. вся територія Тартарії, була знову об'єднана Чингисханом і його нащадками. Це державне утворення відоме як Монгольська імперія. В результаті поділу Монгольської імперії на улуси в західній частині Тартарії виникла централізована держава Золота Орда (Улус Джучі). Ця держава існувала між 1240–1502 роками у степах Східної Європи, Центральної Азії та Західного Сибіру; виникла на базі монгольських завоювань 1220 — 1240-х років

В процесі розпаду зі складу Золотої Орди виділилися Астраханське ханство, Кримське ханство, Ногайська Орда, Казанське ханство, Велике князівство Московське, Сибірське ханство, Казахське ханство, Узбецьке ханство. З початку XVI ст. держави на території Тартарії починають потрапляти у васальну залежність від Московії. 1552 р. Іван Грозний захопив Казанське ханство, в 1556 р. – Астраханське ханство. До кінця XIX ст. велика частина території яка колись називалася «Тартарія» опинилася в складі Російської імперії. Маньчжурія, Монголія, Джунгарія («татарська» частина Східного Туркестану) і Тибет до середини XVIII ст. всі опинилися під владою маньчжурської (тобто, для європейців XVII ст., «татарської» династії Цин); ці території (особливо Монголія і Маньчжурія) були відомі європейцям як «Китайська Тартарія».

На момент початку територіальної експансії Російської імперії на території сучасного Узбекистану існувало три державних утворення: Бухарський емірат, Кокандське ханство і Хівінське ханство. 1869-1885 рр. територія сучасного Туркменістану приєднана до Росії (Закаспійська область). 1876 р. Кокандське ханство було розбите Російською імперією, ханство ліквідоване, а центральні території ханства були включені в склад Ферганської долини.

1910 р. Морган Прайс (Morgan Phillips Price) у складі наукової британської експедиції на Єнісей, відвідавши одне з сибірських сіл, написав у книзі «Siberia» (Сиберія), що села перемішані росіянами й тартарами, і, якби не різниця у вірі, то зовні їх нічим не відрізнити.

Походження назви «Тартари» і «Тартарія»

Вперше термін «Тартарія» з'являється близько 1173 р. в подорожніх нотатках наваррського мандрівника Веніаміна Тудельського, який писав про «тибетську провінцію Тартарію ... осторонь Туркестану і Тангутів, на півночі Могулистана».

«Тартари» зустрічаються у французького хроніста Альбріка. Перші згадки не мали негативного відтінку; їхні автори, дотримуючись східних джерел, пов'язували монголів з царством пресвітера Йоана. Цей міт, який представляв монголів в позитивному світлі, надавав довготривалого впливу на сприйняття тартарів в Європі. Перше відносно точне вживання слова «тартари» відноситься до 1224 року, коли грузинська цариця Русудан в листі римському папі Гонорію III назвала тартарами монголів, що напали на Грузію. Про тартарів повідомляв домініканський монах і мандрівник Юліан (1238), що відправився на пошуки Великої Угорщини в кипчакському степу і який окреслив катастрофу монгольської навали. Сприйняття почало змінюватися у негативний бік в 1236—1238 роках з поширенням відомостей про руйнівні наслідки монгольських завоювань і радикально змінилося в 1241—1242 роках після того, як монголи спустошили Угорщину і досягли Адріатики [цит. за: Gorshenina, Svetlana. L'invention de l'Asie centrale: histoire du concept de la Tartarie à l'Eurasie. — Droz, 2014. 702 p.].

Поняття «Тартарія» як специфічне географічне позначення імовірно було створено між 1238 і 1242 роками. Приблизно в 1241—1242 роках, у зв'язку з монгольською навалою в Європу, відбулося включення в топонім «Татарія» назви античного пекла (Тартар). Ймовірно назва «Тартарія» виникла, внаслідок історично зумовленої паронімічної атракції — два фонетично близьких і семантично різних слова злилися в одне.

Кордони Тартарії

У XIII ст. Тартарія іноді ототожнювалася з Монгольської імперією, що досягла найбільшого розширення при хані Хубілаї, і простягалася від Чорного моря до Китайського, від Сибіру до Камбоджі.

Простір, який раніше називався Тартарією, в сучасній європейській традиції називають Внутрішньою або Центральною Євразією. Тартарія приблизно відповідала регіону, відомому також як Євразійський степ (Дике поле, Дешт-і-Кипчак), однак включала і нестепові країни колишньої Монгольської імперії, які були погано відомі європейцям — Тибет і Сибір. Персія і Китай, також підкорені монголами, але добре відомі в Європі як самостійні регіони, не увійшли до складу уявної Тартарії європейців. До Тартарії також включався Північ Далекого сходу, який ніколи не входив до складу монгольських і татарських держав.

В уявленні європейських картографів кордони Тартарії були обмежені Московією, Польщею, Литвою, Руссю та Молдовою на Заході; Кавказом (Черкесією та Кабардою), Персією, Індією та Китаєм на Півдні. На Півночі Тартарія виходила до Північного океану, на Сході — до Тихого океану. Відтак Тартарія простягалася від Херсонської області до Тихого океану, від Північного океану — і до Тибету.

«Тартарами» у Cередні віки та добу Відродження європейці називали населення Золотої Орди та Чагатайського улусу, переважно кочове та кипчакомовне — предків казахів, татар, башкир, кумиків, кримських татар та інших народів. Ця назва могла розповсюджуватися і на решту народів, що жили на території Тартарії.

Поділ Тартарії

Стаття про Тартарію з «Атласу Азії» 1653 р. Ніколи Сансона [цит. за: Велика Тартарія! https://kampot.org.ua/history]:

«Тартарію розділяють на п'ять основних частин, якими є Тартарія Пустельна (Tartarie Deserte), Узбекистан або Чагатай (Vzbeck ou Zagathay), Туркестан (Turqestan), Катай (Сathay) і Дійсна Таратарія (vraye Tartarie). Перша й остання – самі північні, варварські й про них нічого невідомо. Інші три більш південні – найбільш цивілізовані й знамениті безліччю гарних міст і великою торгівлею.

Тартарію Пустельну прадавні називали Scythia intra Imaum; Узбекистан і Чагатай – Бактріану й Согдіана відповідно. Туркестан же в стародавності називався Scythia extra Imaum. Катай називався Серіка (Serica Regio). Що до Дійсної Тартарії, те прадавні не знали про неї нічого, або вона являла собою самі північні території, як однієї, так і іншою Скіфією. Пустельна Тартарія обмежується із заходу ріками Волга й Об, які відокремлюють її від Московії; на сході – горами, які відокремлюють Дійсну Тартарію й Туркестан; на півночі – Північним океаном; на півдні – Каспійським морем, від Табарестана сучасн. Іранська провінція Мазандаран рікою Шесел (Chesel) сучасн.Сир-Дар'я. Вона відділяється від Узбекистану декількома горами, які з'єднуються з горами Imaum...

Узбекистан або Чагатай простягається з Каспійського моря до Туркестану й від Персії й Індії до Тартарії Пустельної. По ньому течуть ріки Шесель (Сhesel) або по-стародавньому Jaxartes, Гігон або по стародавньому Albiamu або Oxus сучасн. Аму-Дар'я...

Туркестан розташовується на сході Узбекистану (або Чагатая), на заході Катя, півночі Індії й півдні Дійсної Тартарії. Він ділиться на кілька королівств, найвідомішими з яких є Cascar, Cotan, Cialis, Ciarchian і Thibet. Деякі столиці мають такі ж назви, а іноді для правителів цих королівств уживають Hiarchan замість Сascar, і Turon або Turphon замість Сialis. Королівство Cascar є самим багатим, самим рясним і найрозвиненішим з усіх. Королівство Ciarciam – саме маленьке й піщане, що компенсується наявністю там безлічі яшми й лаванди...

Катай є самою східною частиною Тартарії. Він вважається самою багатою й самою могутньою державою. На заході він граничить із Туркестаном, з Китаєм на півдні, на півночі з Дійсною Тартарією і на сході обмивається Іесскою протокою (d’estroit de Iesso). Деякі вважають, що весь Катай управляється одним монархом або імператором, якого вони кличуть хан або улухан, що значить Великий Хан, який є найбільшим і найбагатшим правителем світу. Інші вважаються, що там правлять різні королі, які є підданими Великого Хана. Це могутня, прекрасно оброблена й забудована країна рясна всім, що тільки можна побажати. Її столицею є місто Cambalu, довжиною десять (а інші говорять двадцять) лье, який розташовує дванадцятьма великими пригородами, а з півдня прибудований величезний королівський палац, на відстані ще десять або дванадцять лье. Усі Тартарі, китайці, індуси й перси ведуть у цім місті велику торгівлю.

Із усіх королівств Катая Тангут – найбільш видатне. Його столицею є місто Campion, де зупиняють каравани торговців, не дозволяючи їм іти далі вглиб королівства через ревінь. Королівство Тендук (Tenduc) з однойменною столицею поставляє листове золото й срібло, шовк і соколів. Уважається, що в цій країні перебуває пресвітер Іоанн – особливий король – християнський, точніше несторіанський – підданий Великого Хана. Королівство Thainfur відомо більшим числом своїх народів, чудовими винами, чудовою зброєю, пушками і т.д.

Дійсна або прадавня Тартарія є самою північною частиною Тартарії – самою холодною, самою необробленою й самою варварською з усіх; проте, вона є тим місцем, з якого вийшли Тартари приблизно в 1200 році від нашого спасіння, і в який повернулися. Про них відомо, що вони мають зверхність над шістьма сусідніми ордами, носять зброю й панують над самими більшими й найбільш красивими частинами Азії».

Відомості про країну Тартарію знаходяться в 4-у томі другого видання «Нової Енциклопедії Мистецтв і Наук» (A new and complete Dictionary of Arts and Sciences), виданої в Лондоні в 1764 р. На сторінці 3 166 даний опис Тартарії, який пізніше повністю ввійшов в перше видання Британської Енциклопедії, випущеної в Единбурзі 1771 р.:

«Тартарія, величезна країна в північній частині Азії, що граничить із Сибіром на півночі й заході, яка називається Велика Тартарія. Тартари, що живуть південніше Московії й Сибіру, називаються Астраханськими, Черкаськими й Дагестанськими, що живуть на північно-заході від Каспійського моря, називаються Калмицькими Тартарами і які займають територію між Сибіром і Каспійським морем; Узбецькими Тартарами й Монголами, які живуть північніше Персії й Індії й, нарешті, Тибетські, що живуть на північний захід від Китаю».

Отже, існувала величезна країна Тартарія, провінції якої мали різні розміри. Найбільша провінція цієї імперії називалася Велика Тартарія (Magne Tartary) і охоплювала собою землі Західного Сибіру, Східного Сибіру й Далекого Сходу. На південно-сході до неї примикала Китайська Тартарія (Сhinese Tartary) [не плутати з Китаєм (China)]. На півдні від Великої Тартарії була, так звана, Незалежна Тартарія (Independent Tartary) [Центральна Азія]. Тибетська Тартарія (Tibet) розташовувалася на північний захід від Китаю й на південний захід від Китайської Тартарії; Монгольська Тартарія (Mogul Empire, Mughal Empire) [території сучасної Індії, Пакистану, Бангладеш та південно-східного Афганістану в 1526—1540 та 1555—1858 роках]. Узбецька Тартарія (Bukaria) була затиснута між Незалежною Тартарією на півночі; Китайською Тартарією на північному сході; Тибетською Тартарією на південному-сході; Монгольською Тартарією на півдні й Персією (Persia) на південному-заході. У Європі теж були Тартарії: Московія або Московська Тартарія (Muscovite Tartary), Кубанська Тартарія (Kuban Tartars) та ін. На теренах України – Мала Тартарія (Little Tartary), Перекопська, або Ногайська Тартарія (Tartaria Nogaiens, Precopiensis P.), Очаківська Тартарія (Tartares d'Oczakow) та Буджацька Тартарія (Tartares de Bvdziak).

Мала Тартарія (лат. Tartaria Minor, італ. Tartaria Piccola, фр. La petite Tartarie) — назва регіону, яку використовували в середньовічній картографії та географії. Містилася на території сучасних південної України та Донщини між річками Дніпро і Дон, з півдня її обмежували узбережжя Чорного та Азовського морів. В склад Малої Тартарії входила – Перекопська Тартарія або Ногайська Тартарія, Очаківська Тартарія та Буджацька Тартарія.

Перекопська Тартарія, або Ногайська Тартарія – етнополітичне утворення татарських ногаїв на лівому березі Дніпра між Перекопом, Дніпром і річкою Бердою. Головним центром було місто-фортеця Перекоп.

Джамбуйлуцька орда (Перекопська орда) — одна з ногайських орд. З'явилася на території Північного Причорномор'я після розпаду Золотої орди та переходу ногайських племен із прикаспійських земель у 2-й пол. XVI ст. У XVIII ст. отримує паралельну назву – Перекопська орда. На чолі стояв каймакам, рідше — сераскир. Джамбуйлуцька орда перебувала у васальній залежності від Кримського ханства, брала участь у його нападах на українські та інші землі. У ході російсько-турецької війни 1768—1774 рр. у 1770 р. визнала протекторат Російської імперії і невдовзі була ліквідована. 1771 р. переселена на Кубань, а в 1790 р. — у приазовські степи. Після Кримської війни 1853—1856 рр. джамбуйлуцькі ногаї емігрували до Османської імперії.

1730 р. Матеус Зойтер. «Стисла карта усієї течії Дунаю...». На карті позначено – Мала, Перекопська, або Ногайська Тартарія (Tartariæ Minor, Tartaria Nogaiens., Precopiensis P.) і Крим (Crimea Chersonesus Taurica).

Очаківська Тартарія — сучасна територія південноукраїнських степів між Дніпром, Південним Бугом і Дністром від узбережжя Чорного моря до р. Кодими. Центром був Очаків, який з навколишньою місцевістю підпорядковувався безпосередньо Османській імперії. Решта території Очаківської Тартарії перебувала у васальній залежності від Кримського ханства.

Єдисанська (Очаківська) орда — відгалуження Малої Ногайської орди. На чолі орди стояв каймакам або сераскир. Головні напрями господарства — скотарство, торгівля і частково землеробство. Єдисанська орда брала участь у нападах на українські та інші землі.

В ході російсько-турецької війни 1768—1774 рр. орда визнала протекторат Росії (1770) і невдовзі була ліквідована. Людність переселено на Кубань (1771), а в 1790 р. — у межиріччя Молочних Вод і Берди. Після Кримської війни 1853—1856 рр. єдичанські ногаї емігрували на турецьку територію — у степи Південної Бессарабїї.

1666 р. П’єр Дюваль на своїй карті виділив Очаківську Тартарію (Oczackou Tartares), Буджак (Budziak) та Перекопську або Малу Тартарію (Precopense ov Petite Tartane).

Буджацька Тартарія (Tartares de Bvdziak), або Буджак (Budziak) — сучасна територія південноукраїнських степів між гирлами Дністра і Дунаю. Перебувала у васальній залежності від Кримського ханства і Османської імперії. Заснована у XV ст. тюркськими кочовиками — ногайськими татарами (20 000—30 000 осіб). Проіснувала до XVIII ст.

Білгородська орда (Орда малих ногаїв, або Буджацька та Добруджська орда) — татарська орда, на чолі якої стояв мурза. Назву дістала від міста Білгорода (тепер — Білгород-Дністровський). На початку 1711 р. орда бере участь у поході гетьмана Пилипа Орлика на Правобережну Україну проти російської влади. Але, не витримавши важких умов, татари зрадили гетьмана, що призвело до невдачі всього походу. У 1770 р., після завоювання Південної України і Молдовського князівства російськими військами Білгородська орда перейшла під протекторат Російської імперії. Більшість кочовиків царський уряд переселив у приазовські степи між річкою Кам'янкою і містом Азовом відповідно до Карасубазарського трактату, ліквідувавши цим Білгородську орду.

1672 р. Гійом Сансон та Юбер Жайо виділили Тартарію Буджацьку (Tartares de Bvdziak), Тартарію Очаківську (Tartares d'Oczakow) та Малу Тартарію (Petite Tartarie).

1745 р. Жозеф-Нікола Деліль на своїй карті «Theatrum Belli Ao MDCCXXXVII. a milite Augustae Russorum Imperatricis adversus Turcas Tattarosque gesti. Ex. autographis in Acad. Scient: Petropol» (Карта театру військових дій в Російсько-турецькій війні в 1737 р.) виділив Татар Буджацьких.

Велика Тартарія (Magne Tartary) — територія від Каспійського моря до Тихого океану (включаючи Центральну Азію). Межі її добре демонструє карта з малюнками 1725—1730 рр., зроблена Вітусом Берінгом (1681—1741) під час першої експедиції на Камчатку за дорученням царя Петра I, метою якої було встановити, як Сибір межує з Америкою. Карта намальована під час мандрівки з Петербурга через Тобольськ, столицю Сибірської Тартарії. Поділяється на ТРИ складові частини: МОСКОВСЬКУ ТАРТАРІЮ (Tartarie Moscovite), НЕЗАЛЕЖНУ ТАРТАРІЮ (Tartarie Independante) і КИТАЙСЬКУ ТАРТАРІЮ (Tartarie Chinoise).

Фредерік де Віт. (1680) один із перших картографів що виділив Велику Тартарію (Tartaria Magna) – територію від Каспійського моря до Тихого океану (включаючи Центральну Азію).

На карті «Азія» (L'Asie selon les memoires les plus nouveaux dressée) Жана-Батиста Нолена (1690) Велика Тартарія (Grande Tartarie) включала Московську (Сибір), Східну і Китайську Тартарію. Середня Наддніпрянщина (Правобережна та Лівобережна) позначена як Vkranie ou Pays des Cosaqyes (Україна або Земля (Країна) Козаків). Кримське ханство - Petite Tartarie (Мала Тартарія).

1700 р. Гійом Деліль, на карті «Азія», один із перших розділив Велику Тартарію (Grande Tartarie) на ТРИ складові частини: МОСКОВСЬКУ ТАРТАРІЮ (Tartarie Moscovite), НЕЗАЛЕЖНУ ТАРТАРІЮ (Tartarie Independante) і КИТАЙСЬКУ ТАРТАРІЮ (Tartarie Chinoise).

На карті «Велика Тартарія згідно з новими спостереженнями» 1700 р. Пітера ван дер Аа Велика Тартарія (Grande Tartarie) – Tartarie Moscovite (Тартарія Московська), Petite Tartarie (Мала Тартарія), Tartarie Independante (Тартарія Незалежна), Tartarie Chinoise (Тартарія Китайська).

В останній третині XVII ст. на французьких картах закріпилася назва «Grande Tartarie»; на англійських – «Great Tartaria»; на німецьких – «Tartareij», латинською мовою – «Tartaria Magna».

Московська Тартарія (Tartarie Moscovite) – колишні Астраханське та Казанське ханства та прилеглі землі. На деяких картах XVIII ст. Московська Тартарія – це територія Сибіру, аж до Тихого океану. Московська Тартарія зі столицею в Тобольську, згідно з Британською Енциклопедією (Encyclopaedia Britannica) 1771 р., була найбільшою державою світу. Розділ «Географія» Британської Енциклопедії містить вельми цікаву таблицю, в якій перераховані основні країни тодішнього світу із зазначенням їх площі, назви столиці, відстані від столиці до Лондона, і різниці в часі в порівнянні з Лондоном («Encyclopaedia Britannica», с. 682-684). Головні міста: Астрахань, Тобольськ.

Незалежна Тартарія (Tartarie Independante) – територія Тартарії яка не включена до складу Китайської та Російської імперій. У XVIII ст. — Центральна Азія. До Незалежної Тартарії належали землі калмиків, узбеків, туркестанців і т. д. Головне місто: Самарканд.

На карті Азії 1712 р. Йоганн-Баптист Гоманн виділив Незалежну Кочову Тартарію (Tartaria Vagabundomni Independent), яка простяглася від Амуру до Каспію, включаючи всю Моголію, Киргизію й Туркестан.

Китайська Тартарія — Тибет, Східний Туркестан, Монголія, Маньчжурія. На багатьох картах добре видна китайська стіна, і власне Китай знаходиться за нею, а до неї розташувалася територія Китайської Тартарії. Головні міста: Ласса, Шеньян.

Кубанська Тартарія – Кубань («Kuban Tartars» позначена на карті Європи 1771 р.; Британська енциклопедія).

Тартарія на європейських картах XIII—XV століть

У XIII—XIV століттях на європейських географічних картах (mappae mundi) термін «Тартарія» використовується рідко. Згідно з підрахунками німецького картографа А. Д. фон ден Брінк, в той період Tartarorum terra зустрічається всього тричі на 21 мапі шістьма мовами. Тартари згадуються на італійській мапі 1320—1321 років географів Маріно Санудо і П'єтро Вісконті. Mappae mundi Санудо, Вісконті та Пауліна складені в 1310-30-і роки, відзначені впливом арабських джерел. Карти представили нову Центральну Азію; крім тартар, на картах зображені Залізні Ворота і царство Катай. На карті 1320—1321 років країна тартар розташовується близько обнесеного стіною замку, кріпость (castrum) [за однією з версій, гірський прохід у сучасній афганській провінції Баміан] Ґоґа і Маґоґа на північному сході біля Північного океану. Карта супроводжується коментарями: «тут були замкнені тартари» і «тут зібралося безліч тартарів» [цит. за: Gorshenina, Svetlana. L'invention de l'Asie centrale: histoire du concept de la Tartarie à l'Eurasie. — Droz, 2014. — 702 p.].

На думку історика Е. Едсон, останнє речення може відноситися до описаного Плано Карпіні обрання монгольського Великого хана 1246 р. На карті зображено два Каспійських моря, які названі одним словом, проте розташовані в різних місцях. Перше має вигляд океанської затоки: саме там «замкнені тартари»; друге перебуває в горах, з нього витікає річка Gyon (Oxus). На думку С. Горшеніної, таке роздвоєння характеризує спробу поєднати античні джерела і нові відомості про Центральну Азію [Gorshenina, 2014].

У XIV—XV століттях розвиток картографії Тартарії відбувалося здебільшого в Італії, Португалії та Каталонії, які зберігали контакти з країнами Сходу. Нові, сучасніші назви з'являються на знаменитому Каталонському атласі 1375 р.

Авраам Крескес (справжнє ім'я Крескес (син) Авраама, кат. Cresques Abraham [ˈkɾeskəs əβɾəˈam]; 1325–1387) — єврейський картограф та виробник навігаційного обладнання з міста Пальма на о.Майорка, що на той час входив до складу Корони Арагону. Вважається найвидатнішим представником Майорканської картографічної школи. Разом зі своїм сином Ієгудою Крескесом створив у 1375 р. знаменитий Каталанський атлас.

Авраам Крескес, також відомий як, єврей Крескес, був призначений майстром карт і компасів Хуаном І, королем Арагону. Гроші, які він отримав за своє призначення, були використані на будівництво лазень для євреїв у Пальмі . У 1374 і 1375 роках Авраам та його син Ієгуда працювали за особливим замовленням. Хуан I Арагонський порадив владі, що йому потрібно отримати карту, на якій буде зображена Гібралтарська протока, узбережжя Атлантичного океану та сам океан. Карта, яку вони зробили, отримала назву Каталонський Атлас, і це найважливіша каталонська карта середньовічного періоду. За виконану роботу Крескесу і Ієгуді повинні були заплатити 150 арагонських золотих флоринів і 60 майорканських фунтів, відповідно, як було зазначено в документах самого принца і його батька, датованих 14-м століттям Педро IV, короля Арагонського. Принц Хуан мав намір подарувати карту своєму кузену (який пізніше став Карлом VI, королем Франції).

У цьому ж 1375 р. Крескес та Ієгуда у себе вдома, в єврейському кварталі Пальма-де-Майорка, зобразили на чотирьох аркушах пергаменту карту світу і ще на двох супровідні описи, які разом становили Каталонський атлас. Каталонський атлас призначався в дарунок Карлу VI французькому, хоча саме цей король вигнав усіх євреїв з Франції в 1394 році.

Атлас спочатку складався з шести аркушів пергаменту, які згодом були розрізані навпіл і натягнуті на дерев'яні щити. У першому та другому аркушах трактуються питання космографії, астрономії та астрології (зокрема, наголошується сферична форма Землі). Також наведено практичні поради мореплавцям. Чотири останніх аркуші атласу є розгорнутою картою-портуланом з включенням інформації про заморські країни по Марко Поло та Джону Мандевілю. Північ за арабською традицією — знизу. Належність міст позначена прапорами.

Перші два листки, що утворюють східну частину Каталонського Атласу, ілюструють численні релігійні посилання, а також синтез середньовічних mappa mundi (Єрусалим, розташований недалеко від центру) та подорожньої літератури того часу, зокрема Книги Марко Поло «Дива і подорожі» та «Подорож сера Джона Мандевіля». Можна визначити багато міст Індії та Китаю. Пояснювальні тексти повідомляють про звичаї, описані Марко Поло. Крескеси, які знали арабську мову, також користувалися розповідями подорожей марокканського дослідника Ібн Баттути. Мекка має блакитний купол і демонструє мусульманську молитву. Тексти поруч із зображенням мусульманських територій прикрашались куполами, Єрусалим був оточений ілюстраціями до оповідань Старого та Нового Завітів, таких як Едемський сад, розп'яття, Ноїв ковчег та інші. Зображення каравану ілюструє подорожній звіт Марко Поло.

Ілюстрація в Каталонському атласі супроводжується загадковим коментарем: «Каспійські гори, в яких Александр [Македонський] побачив дерева такі високі, що вершини їхні торкались хмар. Тут би він і загинув, якби Сатана не явив свій задум. І, за його задумом, він замкнув тут тартарів Ґоґа і Маґоґа і для них зробив два ідоли з металу, що і зазначено… Замкнув він також різні племена, які без коливання їли будь-яке сире м'ясо. З ними прийде Антихрист, і їхнім кінцем буде вогонь, який впаде з неба і знищить їх» [Gorshenina, 2014].

В їхньому Каталонському атласі поміщена мапа “Panel 4 – Eastern Europe” (Східна Європа), що має червоно-синій напис “ROSSIA” (на правому березі Дніпра). Ліворуч зображені гори, підписані: “munt lussom de rossia”.

На карті зображено Львів (civitat de Leo), Київ (Chiva). Значок міста Львова увінчує прапор, де на зеленому полі зображено червоний хрест-якір Св. Климента Римського, який «виростає» з півмісяця, тобто це наш теперішній Тризуб.

В українських причорноморських степах, на Лівобережжі – країна “CCUMANIA”, на Правобережжі – країна “BURGARIA”, на схід від Куманії (CCUMANIA) – країна “ALIANIA” (Аланія).

«Центральноазіатські» топоніми вперше запозичені у Марко Поло, а також в Одоріко Порденоне і Джона Мандевіля. Цей атлас досить точно передавав загальну політичну ситуацію того часу, попри приблизність міст, річок і т. д. У ньому зберігалися і фантастичні елементи: гіганти на півночі; пігмеї на півдні — між Катаєм і Індією; королівство амазонок, Ґоґ і Маґоґ тощо.

Історична довідка.

У XIII—XIV століттях термін «Тартарія» поширюється в текстах, стає основним для опису просторів Центральної Азії й узагальненого позначення Монгольської імперії, хоча використовуються і різноманітні відповідники (азійська Сарматія, країна Ґоґа і Маґоґа, Степ тощо). Як зазначає С. Горшеніна, низка змін в етнонімі Mongghol або Mongghal в європейських мовах в кінцевому рахунку призводить до ототожнення монголів (тартарів) з нащадками Ґоґа і Маґоґа; у Матвія Паризького тартари належать до народів, замкненим Александром Македонським в горах за Каспійським морем до кінця світу. Згідно Матвію, з настанням кінця світу тартари звільняться, «аби скоїти велику бійню»; вони поширяться з півночі чотирма частинами світу, сповіщаючи прихід Антихриста. У Джона Мандевіля тартари вийдуть слідом за невідомим звіром через отвір в горах, зроблений лисицею [Gorshenina Svetlana. L'invention de l'Asie centrale: histoire du concept de la Tartarie à l'Eurasie. — Droz, 2014. — 702 p. ].

Факт спорідненості з Ґоґом і Маґоґом «підтвердив», наприклад, домініканський місіонер Рікольдо да Монтекроче, наприкінці XIII століття відвідавши взятий монголами Багдад. Згідно його міркуванню, самоназва тартарів — Mogoli — є лише перекручуванням Magogoli, тому тартари — нащадки Ґоґа і Маґоґа. Хранителем «проклятих народів» був пресвітер Йоан. У версії «Романа про Александра» 1236 року замкнені мітичні царі (двадцять два чи двадцять чотири царі) Ґоґа і Маґоґа є царями тартарів (монголів): популярність міту про Александра Македонського зв'язала його з Монгольської імперією. Змішання мало місце не тільки в текстах, але і в іконографії — французька мініатюра початку XV століття (ілюстрація «Книги чудес світу» Марко Поло), що описує битву хана Хубілая в Бірмі, явно відтворювала побудову сучасної їй мініатюри про битву між Александром і Пором. На географічних картах паралель між Тартарією і Ґоґом і Маґоґом з'являється пізніше, хоча Матвій Паризький ще 1253 року на своїй карті Святої землі вказав, що тартари прийшли з околиць Ґоґа і Маґоґа (північний схід) [Gorshenina Svetlana. L'invention de l'Asie centrale: histoire du concept de la Tartarie à l'Eurasie. — Droz, 2014. — 702 p. ].

Окрім Ґоґа і Маґоґа, тартарів пов'язували з також замкненими Александром Македонським десятьма втраченими колінами Ізраїлю (легенда сходить до Раннього Середньовіччя), ісмаїлітами і мідіянітянами зі Старого Завіту (останні два зіставлення є у Юліана); біблійні асоціації та відсилання до Александра кілька врівноважували негативні уявлення про тартарів. Марко Поло в одному з оповідань стверджував, що бачив переможених Александром тартарів (сюжет, найімовірніше, було узято з «Романа про Александра»). Загальним місцем було ототожнення монголів і євреїв, що виникло ще IX століття і поширилося за часів монгольських завоювань. Монголи виявлялися нащадками єврейських племен, вигнаних в Мідію ассирійським царем: як наслідок в XIII столітті Мідію і Персію не відрізняли від Тартарії; Рікольдо да Монтекроче задавався питанням про зв'язок між євреями і тартарами. Сліди цих чудернацьких етимологій і уявних зв'язків простежуються аж до XVIII століття. Іншим поширеним порівнянням був «зв'язок» між тартарами і скіфами (опосередковане через Ґоґа і Маґоґа, з якими скіфів пов'язували ще давньоримські історики). Ланцюжок асоціацій включав Ґоґа і Маґоґа, скіфів, тартарів, турків чи слов'ян, яких часто змішували з сарацинами. Так, для Роджера Бекона тартари були схожі на євреїв, скіфів і Ґоґа і Маґоґа. У протиставленні кочівників-тартарів осілим народам втілилася антична дихотомія між цивілізацією і варварством, ойкуменою і зовнішнім світом, доповнена розмежуванням християн і невірних. Дихотомія мала місце, наприклад, в описах Рубрука, Плано Карпіні, Матвія Паризького. Разом з тим, суперечливість конотацій, поєднання позитивних (уявне царство пресвітера Йоана або передбачувана релігійна терпимість монголів) і негативних (образ пекла) елементів в період конструювання Тартарії було вписано в політичний контекст того часу: страх перед монголами поєднувався з надією на їхню допомогу в боротьбі проти мусульман. Остання обставина підкріплювалося обставиною військової кампанії монголів на Близькому Сході; Рубрук повідомляв щодо їхніх протимусульманських планів [Gorshenina Svetlana. L'invention de l'Asie centrale: histoire du concept de la Tartarie à l'Eurasie. — Droz, 2014. — 702 p. ].

Крім Каталанського атласу 1375 р., Аврааму Крескесу або його майстерні приписують також ще п'ять інших збережених дотепер карт. Як і Каталанський атлас, інші п'ять карт (чотири партулана і фрагмент mappa mundi) не підписані і не датовані, дату їх створення визначають десь між 1375 і 1400.

«Каталанський атлас», 1375 р., 6 листів пергаменту, карта від Атлантичного океану до Китаю, зберігається в Національній бібліотеці Франції в Парижі.

«Венеційська карта», 1375—1400 рр., Портулан (без Північної Європи), зберігається (It.IV, 1912) в Бібліотеці Марчіано, Венеція, Італія.

«Флорентійська карта», 1375—1400 рр., Портулан (тільки захід Середземномор'я), зберігається (Port.22) в Національній центральній бібліотеці, Флоренція Італія.

«Неаполітанська карта», 1375—1400 рр., Портулан, зберігається (ms.XII.D102) в Національній Бібліотеці Віктора-Еммануїла III в Неаполі, Італія.

«Стамбульська карта», 1375—1400 рр., Фрагмент mappa mundi, зберігається (1828) в Топкапи в Стамбулі, Туреччина.

«Паризька карта», 1400, Портулан, зберігається (AA751) в Національній бібліотеці Франції в Парижі.

Ієгуда Крескес продовжував традиції свого батька. Він був змушений прийняти християнство в 1391 р. і нове ім'ям – Якобус Рібес. Його називали «lo Jueu buscoler» (єврей-картограф), або «el jueu de les bruixoles» (єврей-майстер компасів). Ієгуді було наказано переїхати до Барселони, де він продовжив свою роботу придворним картографом. Пізніше його запросив до Португалії Енріке Мореплавець, але й там він виготовляв свої карти за майорканською традицією, тому його називали «Местре Яком де Мальорка». На зорі епохи великих географічних відкриттів він став першим керівником знаменитої морської обсерваторії принца Енріке Мореплавця на мисі Сагреш.

Розглянемо мідну круглу карту світу – «Планісферу Стефана Борджа» (1440/1450 рр. - XVII ст.) з Ватиканської Апостолічної бібліотеки. На планісфері, яка була насамперед настінною прикрасою, зустрічається згадка етноніму Тартарія.

На мініатюрі у Середньому Поволжі (лівобережжі) зображено кочове місто, можливо, це резиденція хана Великої Орди. Намети, чергуючись із візками, утворюють каре, у центрі якого б'є джерело води, поруч пасуться коні, на мініатюрах показаний побут кочівників; поблизу кочового стану присутній текст, який з невеликими змінами часто зустрічається і в картографії XVI ст. на тому ж місці: «Царство Великої Тартарії: коли тартари переміщаються в яке-небудь місце, вони запрягають бугаїв та інших в'ючних тварин і шукають таке місце, де гарні пасовища. Місто ж їх складається з багатьох наметів, возів та ін» [Джурова А., Димитров Б. Славянски ръкописи, документи и карти за българската история от Ватиканска библиотека и секретния архив на Ватикана (IX–XVII вв.). София. 1978. Таб. LVII (Borgiano XVI)].

На планісфері 1448 р. бенедиктинського ченця із Зальцбурга Андреаса Валшпергера (Andreas Walsperger; 1415–?) ми також зустрічаємо одну з ранніх назв, пов'язаних з ім'ям «тартари». Тартарська імперія знаходиться вище Команського царства, що у Середньому Подонні.

На правому березі Дону (у автора спостерігається якась плутанина з річками) розташоване місто, а поряд текст: «Сарай - столиця тартар, де живе імператор». У Середньому Поволжі у землі Куманія – величезна мініатюра міста, обнесеного високою фортечною стіною, поруч знаходиться коментар: «Це місто (Сарай) джедит татарського Батайа, де великий хан і помер». Слід зазначити, що ім'я хана Золотої Орди, згадане на карті 1448 р., зустрілося перший і єдиний- ний раз у відомих мені картографічних легендах [Фоменко И. К. НАСЛЕДИЕ ЗОЛОТОЙ ОРДЫ В ЕВРОПЕЙСКОЙ КАРТОГРАФИИ XV–XVIII вв. (1). 2013].

На деяких портоланах демонструються стосунки васалітету всередині Золотої Орди. Наприклад, на морській карті 1482 р. Хайме Бертрана над Кримом вміщено постать правителя, що сидить на подушках з кривим мечем і круглим щитом з тамгою, поруч підпис «Цар Тартарії». Східніше є зображення імператора набагато більшого розміру зі скіпетром і державою, що називається «La Gran chan Amperator de Tartaria» [Ronciére De La C. La decouverte de l’ Afrique au Moyen age. Cartographes et explorateurs. Le Caire, 1925. №. 1–2. Pl. 19].

На анонімній планісфері середини XV ст. з Модени (т.зв. «Моденський анонім») у Великій Тартарії, ближче на північ біля зелених пагорбів покоїться величезна царська корона, яка відзначає місце обрання Темуджина ханом із титулом «Чингіз», прокоментоване наступною легендою: «В 1187 році тут був коронований Перший Тартарський Король» [Фоменко И. К. НАСЛЕДИЕ ЗОЛОТОЙ ОРДЫ В ЕВРОПЕЙСКОЙ КАРТОГРАФИИ XV–XVIII вв. (1). 2013].

Фра Мавро або Фра Мауро (італ. Fra Mauro; 1385—1459) — венеційський монах ордену камальдулів, працював в монастирі св. Михайла в Мурано і уславився на всю Європу як автор морських карт-портоланів і карт світу (Mappa Mundi). Фра Мауро прожив усе своє життя у монастирі на маленькому венеціанському острові Сан-Мікеле в затоці. Він використовував знання мандрівників і торговців, які стікалися до квітучої Венеції, яка була «столицею картографії того часу».

Основним джерелом інформації щодо Азії для Фра Мауро був купець і його співвітчизник, венеціанець Марко Поло, який опублікував свої подорожі за 150 років до того. Окрім Поло, Фра Мауро мав численні інші джерела зі всьому світу, зокрема використовував арабські (карту XII ст. географа Мухаммада аль-Ідрісі) та ін.

Найвідоміша його робота — Mappa Mundi (так звана Карта Фра Мавро). Створена наприкінці 1450-х років на замовлення португальського короля Афонсу V. Фра Мауро виготовив для його племінника Генріха Мореплавця велику карту всього відомого на той час світу, яка відобразила стан географічних знань європейців напередодні Великих географічних відкриттів. У роботі над цим документом муранському ченцю сприяв мореплавець Андреа Б'янко.

Це перша мапа, яка більше базується на науці, ніж на релігійній пропаганді цього часу. Судячи із записів на картах, він поділяв думку щодо сферичності Земної кулі. Фра Мауро застосував науковий підхід до своєї картографічної праці. На карті відображено всю територію Русі-України, Чорне й Азовське моря.

На карті досить докладно описана Русь. Карта світу Фра Мавро — одне з перших історичних джерел, в якому згадуються і виділяються три «кольорові» частини Русі: Червона Русь (Rossia Rossa), Чорна Русь (Rossia Negra), Біла Русь (Rossia Biancha).

Фра Мауро виділяє цілих 5 назв Русь (Rossia): південна та південно-західна Русь – Росія Росса (Червона); північні та північно-західні землі – Росія, Росія Сарматія чи Росія у Європі; східна – Росія Б'янка (Біла) Сарматія чи Росія в Азії; центральна та північно-східна – Росія Негра (Чорна). Автор пояснює цю колірну диференціацію так: «Цей поділ (країни) на русь білу, чорну та червону не має іншого пояснення як те, що ці частини Русі називаються так. Русь біла отримала свою назву від (близького) білого моря, інша частина – русь чорна називається так від чорної річки, а русь червона називається так за назвою червоної річки. Татари ж називають біле море «актеніз», чорну річку «карасу», а річку червону називають «козусу». Але зважаючи на те, що автору особистого не були добре відомі східнослов'янські землі, і тому в цьому регіоні було допущено ряд грубих помилок [Фоменко И. К. НАСЛЕДИЕ ЗОЛОТОЙ ОРДЫ В ЕВРОПЕЙСКОЙ КАРТОГРАФИИ XV–XVIII вв. (1). 2013].

Уся Україна поділена на «провінції». На Лівобережжі, в середній течії Дніпра окреслена провінція Р. Raxan (Раксан). Північніше провінції Раксан показана Rossia Rossa (Біла Русь). На лінії, яка розділяє ці дві провінції, напис: finecenexe in Rossia. Південніше Раксану-дві порівняно невеликі провінції: ближче до Дніпра - Р: thate, східніше - Р: chapeiach [Вавричин М. Відтворення України: історія картографії, краєзнавство, біографістика / Упоряд. Н. Паславська, Н. Халак; Ред. рада: П. Сохань (голова), Н. Паславська, Н. Халак та ін. – Львів: ІУАД, 2012. – 552 с. + 24 с. іл. + 2 карти].

На Правобережжі, у верхній течії Дніпра провінція P. Maxaver (Максавер), південніше Polana (Поляна) та Siracio (Сіраціо), в нижній його течії - Ruenia (Руенія), в Причорномор’ї Gothia (Готія). Між територіями Рутенії та Ґотії вказано: degu. sta gothia venero in Italia [Вавричин М. Відтворення України: історія картографії, краєзнавство, біографістика / Упоряд. Н. Паславська, Н. Халак; Ред. рада: П. Сохань (голова), Н. Паславська, Н. Халак та ін. – Львів: ІУАД, 2012. – 552 с. + 24 с. іл. + 2 карти].

Характерною особливістю карти Фра Мауро є позначення багатьох назв об’єктів, у т. ч. міст, фортець, для більшості з яких сьогодні важко знайти відповідники. Міста на карті позначені рисунками фортець, церков. Величина та характер цих зображень свідчать, до певної міри, про розміри та значущість населених пунктів.

Місто Chiovio (Київ) розташоване на захід від Дніпра.

На північний схід від нього подано напис: volocho, далі, в тому ж напрямку, - фортецю hicicha. Досить дивна локалізація Києва. Попри це, значно південніше, на лівому березі Дніпра, бачимо велике місто macharmi. Можливо, що це варіант турецької назви Києва — Мен-кермен, і автор, таким чином, зобразив два Києва. Адже фігурування Києва під власною та турецькою назвами спостерігається і на пізніших картах (див. мапу М. Кузанського з 1491 р.). Топонім «Мен-кермен» польський сходознавець З. Абрагамович відчитав на турецькій мапі України кінця XV ст., переклавши його як «Велике місто», «фортеця Київ» [Вавричин М. Відтворення України: історія картографії, краєзнавство, біографістика / Упоряд. Н. Паславська, Н. Халак; Ред. рада: П. Сохань (голова), Н. Паславська, Н. Халак та ін. – Львів: ІУАД, 2012. – 552 с. + 24 с. іл. + 2 карти].

З інших українських міст на карті знаходимо: на Правобережжі - Leopolis (Львів), Cama[z]is (Кам’янець), Inocastro (Білгород). Крім цього, фіксуються також Orsuza, Siracio, на Лівобережжі - велике місто Chevooverchio, на півдні - Chabardi та інші (безіменні) об’єкти [Вавричин М. Відтворення України: історія картографії, краєзнавство, біографістика / Упоряд. Н. Паславська, Н. Халак; Ред. рада: П. Сохань (голова), Н. Паславська, Н. Халак та ін. – Львів: ІУАД, 2012. – 552 с. + 24 с. іл. + 2 карти].

На північний захід від Білої Русі - Литва (Lituania). У Приазов’ї позначена Куманія (Chumania). На схід від «провінції» Р. Raxan (Раксан) пазначена Тартарія (Tartaria).

Річкова система представлена тут передовсім Дніпром (фігурує під турецькою назвою Oxuch), джерело якого розміщено далеко на півночі, а течія, накреслена хвилястою лінією, майже без відхилень спрямована на південь. Друга, також велика ріка, що тече з півночі на південь, в середній течії наближається до Дніпра і майже з’єднується з ним, а в нижній - йде йому паралельно. У середній течії ця ріка іменується fl Fixazos. Перед впадінням у Чорне море вона поділяється на два русла, на західному з них читаємо. fl. Turlo (турецька назва Дністра). Ймовірно, що автор карти зобразив Південний Буг, який впадає в Дністер [Вавричин М. Відтворення України: історія картографії, краєзнавство, біографістика / Упоряд. Н. Паславська, Н. Халак; Ред. рада: П. Сохань (голова), Н. Паславська, Н. Халак та ін. – Львів: ІУАД, 2012. – 552 с. + 24 с. іл. + 2 карти].

На заході України рисунком зазначено гірські хребти, один з яких прямує на північ. У центрі Лівобережної України між Дніпром і Доном також розміщено гірський хребет, що тягнеться зі сходу на захід [Вавричин М. Відтворення України: історія картографії, краєзнавство, біографістика / Упоряд. Н. Паславська, Н. Халак; Ред. рада: П. Сохань (голова), Н. Паславська, Н. Халак та ін. – Львів: ІУАД, 2012. – 552 с. + 24 с. іл. + 2 карти].

На мапі Фра Мавро є етнонім «Тартарія (Tartaria) – в назві регіонів, де раніше картографи зображували Аланію та Куманію (південноруські (українські) степи) у межиріччі Дніпра, Дону та Волги. Карта узагальнює середньовічну картографію і позначає перехід до сучасної епохи, проте, попри високу якість, образ Тартарії і на ній, і в картографії XV століття в цілому не зазнає істотних змін.

Є на цій карті та місто «Тартарія» – нижче гирла р. Ведмедиці, яка впадає у Дон. Цей місто поки не піддається локалізації через слабку археологічну вивченність регіону.

Мініатюра першої столиці Золотої Орди міста Сарай на карті Фра Мауро значно поступається обнесеному потужною фортечною стіною Сараю, якому художник Андреа Б'янко не дарма дав визначення «Грандо». Поблизу Saray Grando присутня мініатюра розкішної усипальниці з сопровідним текстом-епітафією, що перегукується з подіями 1395 р. «Тартарська Гробниця: в якій знаходиться 18 поховань, зроблених по волі Тамерлана, який учинив тут їм (тартар) найбільший розгром. І розпорядився поховати він тут тільки найзнатніших, і це погрібальний мавзолей подібний до того, що зображено (на карті)» [Wigal D. Historic maritime maps used for historic explorations 1290–1699. N.-Y. 2000. Map. No. 26.].

Цінність карти 1459 ще і в тому, що автор помістив на ній відразу дві столиці Золотої Орди на лівому березі Еділя (Волги): Сарай на лівому березі річки «Кара Сарай», при впаданні її в Еділь, відповідає місту Сарай-Бату, та «Сарай Грандо» (Сарай ал-Джедід). На карті є і третій Сарай – Сарай Калмуков, розташований на правобережжі Волги [Фоменко И. К. НАСЛЕДИЕ ЗОЛОТОЙ ОРДЫ В ЕВРОПЕЙСКОЙ КАРТОГРАФИИ XV–XVIII вв. (1). 2013].

У своїх записах він твердив, що «перевірив текст практичним досвідом, досліджуючи протягом багатьох років і відвідуючи осіб, гідних віри, які бачили на власні очі те, про що я тут сумлінно повідомляю» [Як середньовічний ченець, який ніколи не виїздив з дому, створив мапу світу https://www.bbc.com/ukrainian/articles/cw4m8dvvee0o?fbclid].

Числа, які Фра Мауро називає «відстанню небес», походять від математика й астронома Кампануса де Новара. «Від центру світу до поверхні Землі 3245 миль. Від центру світу до нижньої поверхні небес Місяця - 107 936 миль» тощо, пише він у верхньому лівому кутку Mappa Mundi [Як середньовічний ченець, який ніколи не виїздив з дому, створив мапу світу https://www.bbc.com/ukrainian/articles/cw4m8dvvee0o?fbclid].

На карті відсутня Америка - оскільки Христофор Колумб здійснив свою подорож через океан лише 33 роки потому в 1492 році. На карті також немає Австралії, але є Японія (за Фра Мауро - Cipango) - і це перше її зображення на європейській карті. І чи не найбільше вражає те, що Африка зображена в оточенні води з усіх боків - задовго до того, як португальці обігнули мис Доброї надії в 1488 році.

Дотепер збереглися оригінали тільки двох карт Фра Мавро, але їх достатньо, щоб встановити високий ступінь професіоналізму й точності Фра Мавро як картографа. За звичаєм арабських картографів він поміщав наверх карти південь, а не північ; також він сумнівався в тому, що Єрусалим — центр населеного світу. У 1450-і роки на замовлення португальського короля Афонсу V Фра Мавро виготовив для його дядька Енріке Мореплавця велику карту всього відомого на той час світу, яка відобразила стан географічних знань європейців напередодні Великих географічних відкриттів — так звану Карту Фра Мавро. У роботі над цією картою муранському ченцю сприяв мореплавець Андреа Б'янко. Детально представлено територію Золотої Орди [Пачкалов А. В. К вопросу о локализации топонима Calmuzi Sara на карте Фра-Мавро (1459 р.) // Annali di ca 'Foscari. Rivista della facolta di lingue e letterature straniere dell'universita ca 'Foscari di Venezia. XLVI, 1. Venezia, 2007. P. 311—318].

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.

*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.

*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.