Андрій Байцар: Діалектологічні карти України. Іван Зілинський (перша пол. XX ст.)

На основі проведених діалектологічних досліджень українських говорів І. Зілинський уклав декілька етнолінгвістичних карт.

За: Неоніла Падюка «УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х років ХХ ст.» з доповненнями автора.

У міжвоєнний період в царині української діалектології і фонетики працює визначний мовознавець І. Зілинський. Своїми студіями з класифікації українських говорів він продовжив справу, яку започаткував основоположник української діалектології К. Михальчук.

І. Зілинський вважав, що класифікація і групування народних говорів має значення не тільки для мовознавства, “але також є дуже важною політичною наукою для етноґрафії і для виясненя деяких періодів історії, а саме історії міґрацій і територіального розміщення та розширення поодиноких племен і цілого народу”

На основі проведених діалектологічних досліджень українських говорів І. Зілинський уклав декілька етнолінгвістичних карт.

У 1933 році у Варшаві Українським Науковим Інститутом у томі XIV (Серія філологічна, книга 3) було опубліковано працю Івана Зілинського під назвою "Карта українських говорів" (з поясненнями). У XIX томі цього ж видання була опублікована більш докладна праця "Нариси української діялєктології". Наприкінці праці "Карта українських говорів" Іван Зілинський подає повну мапу усіх українських говорів.

Виходу у світ цієї праці передували розвідки вченого з української діалектології: “Дещо з фонетики українських говорів” (Львів, 1908), “Проба упорядкування українських говорів” (Львів, 1914), “Українські діалекти на карті московської комісії” (Краків, 1925), “До питання про діалектологічну класифікацію українських говорів” (Львів, 1926), “Нарис української діялєктольоґії” (ЗНТШ, Т.ХІХ), “Opis fonetyczny języka ukraińskiego” (Kraków, 1932) та ін.“Карту українських говорів” рисував М. Кулицький (мірило 1 : 4 000 000, формат 38 х 61 см). Створена вона способами якісного фону, ареалів і написів. Різними фарбами позначені північні і південні українські говори, а південні — на західні і східні. Позначено державні кордони, гідромережу, невелику кількість населених пунктів, особливо на етнічних межах, що ускладнює
їх опис.

Українські етнічні межі на карті зображені так:
Українсько-польська етнічна межа починається на річці Нарва і прямує на південь до Більська, Дрогичина, Межиріччя, на пів-денний схід до Холма, Грубешова, повертає на південний захід до Томашова, Лежайська, по Сяну на південний схід до Яро-слава, на південний захід до Сянока, охопивши Північну Лемківщину, доходить до етнічного кордону зі словаками.
Українсько-словацька етнічна межа, утворюючи численні українські півострови, охоплює Південну Лемківщину і доходить до Ужгорода.
Українсько-угорська етнічна межа від Ужгорода прямує у південно-східному напрямі до Мукачевого, Виноградова і Хуста.
Українсько-румунська етнічна межа іде від Хуста понад Тису до Тячева, Сиґота, охоплює Мармарощину, доходить до кордону з Буковиною, іде по ньому на південний схід, охоплює витоки річок Молдови, Сучави і Серета, повертає на північ до Сторожинця, оминаючи який, входить на південь понад річку Серет у
румунську етнічну територію довгим вузьким українським пів-островом, повертається на північ до Чернівців, іде, сильно звиваючись, на схід лівим берегом Прута до Липкан і Могилева-Подільського, далі у південно-східному напрямі йде по Дністру до Ямполя, лівим його берегом до Рашкова, Рибниці, Тирасполя, доходить до Куяльницького і Хаджибейського лиманів, повертає на південний захід до Дністровського лиману, охоплює Акерманщину і прямує до озер Китай і Катлабуг, досягає Ізмаїла і Кілійським гирлом тягнеться до Чорного моря.
Українсько-білоруська етнічна межа починається від річки Нарви у південно-східному напрямі до Пружан, через Ясельду до Вигонівського озера, і далі до річок Цна, Лань і Случ, від Турова прямує на схід по Прип’яті, доходить до Мозиря, повертає на південь до річки Словечної і далі тягнеться українсько-біло-руським державним кордоном до Прип’яті і Дніпра, по Дніпру на північ до Сожі і на схід до Снови та українсько-російського державного кордону.
Українсько-російська етнічна межа іде вздовж Снови тодішнім політичним кордоном на схід до Семенівки, охоплює з півночі Стародубщину разом із Стародубом, по державному кордону повертає на південний схід до Сейму і йде на схід до Суджі, Старого Оскола, Острогожська, Бутурлинівки і Новохоперська.
Як мішану українсько-російську територію позначено своєрідний трикутник Суджа — Старий Оскіл — Вовчанськ. Від Новохоперська етнічна межа йде на південь до Дону і далі до Морозівської, входить на захід в українську етнічну територію росій-ським півостровом до Глубокої, Сіверського Дінця і Луганська, повертає на південний схід до Сулина, Шахт, на південний захід до дельти Дону, від Азова— на південний схід до Медвежого, на південний захід до Крапоткіного на річці Кубань, по річці до Краснодара і на південь до Чорного моря.
Границя мішаного населення позначена на карті від Луганська на південний схід, вздовж Дінця і його правого берега до Дону, далі переходить Дон і вздовж річки Сал прямує на схід, за Завітним повертає на південь і тягнеться до Копилкова, Манича, Калауса, Куми і Терека, повертає на захід і йде вздовж Терека через Наурську і Моздок, доходить до Карачаївська і Сочі.
Українські острови зображені у Надсянні, Пряшівщині, Буковині, Бессарабії, Добруджі, між Хопром і Волгою, понад Волгою і далі на схід до річок Єруслан, Великий Узень, Великий Іргіз.
Крим означений як територія, заселена мішаним населенням.

1937 р. Для “Атласу українських і сумежних земель” (Львів) за редакцією В. Кубійовича І. Зілинський підготував карту “Українські говори” (масштаб 1 : 5 000 000, формат 27 х 45,5 см, в атласі розміщена під №17).

На цій мапі поширення українських говорів дещо відрізняється від їх зображення на згаданій вище. Зміни стосуються українських етнічних меж.

На українсько-польському етнічному пограниччі:

1) Зменшено територію їх поширення на Підляшші, лінія їх розповсюдження проходить східніше і йде тепер понад Бугом до Берестя і на південний захід до Вепру.

2) У Холмщині лінія зображена більш звивиста, з просуненням польських півостровів на схід в українську територію до Холма, Грубешова, поза Томашів, охоплює тільки витоки Танви.

На українсько-білоруському етнічному пограниччі обмежено поширення українських говорів гирлом Лані.

На українсько-російському етнічному пограниччі:

1) На півночі зменшено поширення українських говорів між Суджею і Острогожськом. Від Суджі до річки Оскіл українську етнічну межу проведено південніше через місцевості Суджа, Миропілля, окитне, Борисівка, Вовчанськ, Великомихайлівка, річка Оскіл південніше Старого Оскола, далі етнічна межа тягнеться, звиваючись, лівим берегом Оскола, та, оминаючи Новий Оскіл, переходить на правий берег річки і йде на схід до Красногвардійська. Позначені українські острови на території між Суджею і річкою Оскіл свідчать про те, що на цій території укра-їнці проживають в меншості.

2) На Донщині зменшено поширення українських говорів понад правим берегом Сіверського Дінця і Дону до остова. Ет-нічна межа тут іде від Дінця на Сорокине, Сулин, Шахти, остів.

3) Мішану територію півдня Ростовської області, Ставропільщини і Східної Кубані означено українською.

4) Дещо зменшено українську територію на Кубані від Карачаївська на північ понад річкою Кубань, Малий і Великий Зеленчук.

5) Збільшено український острів на лівому березі Волги від гирла Єруслана до Ахтубінська".

1937 р. До праці “Питання про лемківсько-бойківську мовну границю” (Краків, 1937) І. Зілинський долучив одноколірну "Діялєктольоґічну карту Лемківщини й сумежних говорів”, (масштаб 1 : 400 000, формат 28 х45 см). Наукове значення цієї карти по-лягає в тому, що на ній позначено320 населених пунктів Лемківщини та лемківську границю, як її визначали вчені Д. Зубрицький, С. Томашівський, О. Калужняцький та ін.

Діалектологічні карти українських говорів І . Зілинського мали велике значення не тільки для мовознавства, але й для етнографії й політики. Наприклад, “Картою українських говорів” 1933 р. користувалося під час Другої світової війни міністерство військових справ Франції. Карту “Українські говори” з “Атлясу” використав В. Кубійович для укладання карт “Національности” для цього ж атласу.

Іван Михайлович ЗІЛИНСЬКИЙ (22. 05. 1879, с. Красна Кроснен. пов., нині Підкарп. воєводство, Польща – 21. 04. 1952, Прага) – мовознавець, етнограф, картограф і видавець. Батько Ореста, дід Богдана Зілинських. Дійс. чл. НТШ (1917), Т-ва слов’ян. філології у Празі (1951). Учасник 1-ї світ. війни. Навч. на теол. ф-ті Львів. ун-ту (1900–01), закін. Віден. ун-т (1907) зі званням д-ра філології. Працював у Бережан. (нині Терноп. обл., 1907–09), Львів. академ. (1909, 1913–14) та Станіслав. (нині Івано-Франківськ, 1910–12) г-зіях. 1921 у Львові за дорученням мовознав. комісії НТШ працював над реформою укр. правопису (став обов’язковим для видань НТШ); водночас – проф. Укр. таєм. ун-ту. Проф. Яґеллон. ун-ту (Краків, 1926–39); проф., зав. каф. укр. мови та літ-ри Карлового ун-ту (Прага, 1949–52). Дир. Укр. вид-ва у Кракові (1940–44). Брав участь у діяльності т-ва «Просвіта». Чл. Рус. пед. т-ва у Львові, т-ва «Рус. бесіда» у Станіславі. Наук. дослідж.: діалектологія та фонетика укр. мови; говірки лемків, замішанців і бойків; явища сандгі та лабіалізації в укр. говірках. Його «Проба упорядкування українських говорів» // «Записки НТШ» (Л., 1914, т. 117–118), дещо змодифікована стосовно взаємин пн. і пд. групи укр. говірок, не втратила актуальності (зокрема щодо пд.-зх. говірок – «Карта українських говорів з поясненнями», Варшава, 1933). Автор кн. спогадів «Моя наука в Перемиській гімназії» (Перемишль, 1938). Упорядкував «Український правопис» (Краків, 1941; 3-є вид. – Краків; Л., 1943).