З життя православних УКРАЇНЦІВ ПОЛЬЩІ.

 

 За даними перепису населення 1931 року серед православних у Польщі було 1,5 млн українців, 900 тисяч білорусів, 600 тисяч поляків, 125 тисяч росіян і 700 тисяч людей, які називали себе «тутешні». Православні українці домінували у Волинському і Люблінському воєводствах. Януш Жарновський стверджує, що з-поміж 600 тисяч поляків близько 50 тисяч слід визнати українцями, які приховали в переписі свою справжню національність.

Сьогодні Православна церква Польщі нараховує шість єпархій, понад 500 парафій, 410 церков, 259 священнослужителів та 600 тисяч вірян. Зараз Польську Церкву очолює відкрито промосковськи налаштований митрополит Сава.

Літургічна мова.  Головні мови: польська, церковнослов'янська. Мови меншин: українська, білоруська, португальська (у Бразилії). Церковний календар - Юліанський.

На початку XIX ст. корінне населення Холмщини та Підляшшя в більшості зберігало своє українське етнічне обличчя. Проте руським, тобто українським, залишилося на цей час вже тільки село, вищі верстви й місто були майже всюди сполонізовані. Ті процеси поступали далі, особливо стосовно західніших українських поселень, де спостерігався перехід на латинський обряд та ліквідація парафій східного обряду. Більшість населення Холмщини та Підляшшя була уніатами й належала до двох єпархій: Холмської та Берестейської. Після переслідувань у XVII та XVIII ст. лише кілька осередків залишилося православними: монастирі в Яблочині, Дорогичині, Більську. 

В Руській Уніатській Церкві вже в XVIII ст. почав прискорюватися процес латинізації і полонізації, особливо після Замойського синоду (1720). Проявом цього були зміни церковного устрою, звичаїв, обрядів, обладнання храмів (усунення іконостасів чи впроваджування органів), в результаті чого деякі уніатські церкви майже не відрізнялися від костелів. Сильнішим ставав вплив польської мови. Сполонізована була значна частина уніатського духовенства, яке нерідко ототожнювалося з польською національною ідеєю. Процеси ці посилилися в першій пол. XIX ст., тобто під російським пануванням.

В Уніатській Церкві в 30-х роках XIX ст. сформувалося дві течії: „добрих уніатів”, які стояли на позиціях безоглядної вірності Римові та подальшої латинізації і полонізації Уніатської Церкви, та „народовців”, що виступали за збереження східних традицій і „руської” мови. Останні були прихильниками повернення до православ’я. В 1839 р. уніатська церква на території Російської імперії в результаті заходів митрополита Й. Семашка була об’єднана з Православною Церквою. Цей процес охопив і Північне Підляшшя. Відтоді полонізаційні процеси на цій території були призупинені, проте постала проблема русифікації, яку проводила російська адміністрація.

Кордони Холмщини та Південного Підляшшя в сучасному розумінні остаточно сформувалися в 1815 р., після Віденського конгресу, результатом якого стало формування у складі Російської імперії Польського Королівства. Західним кордоном Королівства стала річка Буг (зараз Західний Буг), яка відділяла польську автономію від решти, інтегрованих до складу імперії земель польсько-литовської держави – так званого Західного краю. Попри прагнення царату уніфікувати й асимілювати цю бунтівничу та відмінну в етно-релігійному плані провінцію, сам факт панування польської культури, наявності відмінних від решти держави політичних традицій, єдиної в імперії Конституції, домінування католицизму – впливали на місцеву етнічну спільноту русинів (українців та білорусів). Ця спільнота протягом першої половини ХІХ ст. все більше полонізувалася і переймала особливості, які відрізняли її від українського населення Волині й Берестейщини та західних білорусів. 

Підляшшя (Підлясся, пол. Podlasie, біл. Падляшша) — історико-географічний регіон у середньому Побужжі, північно-західний український етнічний край розташований у південно-східній Польщі. Головні міста — Дорогичин, Більськ-Підляський, історично також Берестя.

Підляшшя розташоване уздовж середньої течії Західного Бугу (басейн Вісли). Північна межа проходить по річці Нарві (права притока Вісли), на півдні межує з історичною Холмщиною, на заході — з Мазовією, на сході — з Волинню та Поліссям. Існує поділ Підляшшя на Південне та Північне, який виник у XIX столітті, коли перше адміністративно увійшло до складу Польського королівства, а друге — безпосередньо до Російської імперії. Північне Підляшшя розташоване на північ від Західного Бугу, на північний захід від Берестя, за головним містом Дорогичином, а потім Більськом його ще називають Більщиною. Південне ж Підляшшя розташоване на південь від Дорогичина з центром у Білій Підляській.

 В кордонах конгресового Польського Королівства опинилася нечисельна частина східнослов’янського населення, яке відносилося до українських та білоруських етнографічних груп і заселяла вузьку пограничну територію вздовж східної частини провінції. Русини тісно контактували з панівним польським населенням і поступово зазнавали асиміляції, внаслідок чого межа розселення між етнографічними групами східнослов’янського та польського населення поступово пересувалася за схід. На південних надбужанських землях – майбутній Холмщині, процеси полонізації були меншими, ніж у Південному Підляшші. Це пов’язувалося як з історичними традиціями, так і з релігійними особливостями місцевого українського населення, а також фактором близькості більш культурно і національно розвинутої Галичини, що впливало на поглиблення релігійних, мовних і культурних відмінностей холмщаків від мешканців Південного Підляшшя. Північна межа розселення етнічного українського населення у Південному Підляшші станом на поч. 60-х років ХІХ ст. доходила до околиць Константинова і Соколова, західна – йшла східніше Седльця і через західні околиці Межиріччя і Радиня, переходячи до Холмщини. Своєю чергою, умовні західні кордони Холмщини великою мірою окреслювалися течією річки Вепр, доходили до південних околиць Замостя, а потім «завертали» на захід, йшли північними околицями Білгораю і зустрічалися з адміністративними кордонами Галичини.

Перші осередки Православної Церкви в Польському Королівстві створювалися на етнічних польських землях. 22 квітня (3 травня) 1834 р. в Польському Царстві був створений вікаріат із центром у Варшаві, а в 1840 р. – Варшавсько-Новогеоргієвська єпархія на чолі з Антонієм (Рафальським). В 1835-1837 роках на місці відібраного в отців піярів костелу з’явилася резиденція для варшавських архиєреїв, а в 1841 р. – єпархіальна консисторія. Державні витрати на православ’я збільшувалися постійно із збільшенням кількості парафій та російського духовенства.  В 1842 р. розпочато обговорення будівництва Іоанно-Богословської церкви в Холмі – першої православної церкви на етнічних українських землях Холмщини. Церква була побудована в 1846-1851 роках і від самого початку мала ідеологічні цілі «щоб бажаючі греко-уніати могли бачити справжню організацію та красу храмів, організованих в обрядах Східної Церкви». Як і більшість православних храмів, що працювали з тимчасовим населенням, ця святиня слугувала потребам військових частин, дислокованих у Холмі.

Православна церква Польщі в час свого відокремлення (1924 р.) від Московського патріархату мала ієрархію, яка складалася винятково з єпископів російського походження. Вони прагнули зберегти російський характер своєї церкви. Православна преса на початку 20-х років твердила, що запровадження у церкві елементів української або білоруської традиції буде рівнозначне відступу від стародавніх догматів, найкраще досі збережених російською традицією.

У 1938 році Польща провела так звану акцію «ревіндикації» на Холмщині і Підляшші. Її декларована мета була  – закривати храми, до яких ходить «мало вірних», проте фактично  перетворилася на безжальне, в більшовицькому дусі, нищення старовинних церков за участі війська. Загалом розібрали 127 храмів (церкви, каплиці, доми молитви).

Православним українцям 1938 р. асоціюється з жорстоким переслідуванням і полонізацією. Сьогоднішня назва дає зрозуміти, що Церква об’єднує поляків, але це не відповідає дійсності. Православна церква в Польщі об’єднує українців (у тому числі лемків), білорусів, росіян, греків тощо – і в найменшій кількості поляків.

17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла польсько-радянський кордон „для захисту життя і майна населення Західної України та Західної Білорусії” і 23 вересня увійшла на Холмщину та Підляшшя. Німецькі війська, які захопили цю територію, відступили. Проте на основі додаткового протоколу, укладеного Німеччиною і Радянським Союзом 28 вересня 1939 р., змінено сфери впливів обох тоталітарних імперій — Холмщина й Південне Підляшшя відходило до Німеччини, а Північне Підляшшя — до Радянського Союзу.

Трагедія українців в Сагрині. 10 березня 1944 року польські підпільники напали на півтора десятка сіл на Холмщині (Сагринь (тепер територія Польщі) у Грубешівському повіті), населених православними українцями – громадянами Республіки Польща, внаслідок чого лише в Сагрині та околицях загинуло не менше 1200 українських цивільних осіб. Більшість із них – це жінки та діти. Польські вояки підпалювали хати, частина людей пробувала ховатися у ями чи пивниці, куди часто кидали гранати. Ще частину просто закололи багнетами. Польські партизани навіть фотографувалися на фоні палаючих хат. Події у Сагрині є найбільшим злочином у польсько-українському протистоянні.

Згідно з прийнятим ще в міжвоєнному періоді розподілом територій поміж КПЗУ і КПЗБ регіон цей, як і Берестейське Полісся, було приєднано до Білоруської РСР, а все місцеве етнічно українське населення офіційно визнано білорусами. Адміністративно Північне Підляшшя ввійшло до Більського району Білостоцької області, а південно-східна частина — до Берестейської області. Місцеве населення в основному позитивно сприйняло радянську владу, яка здавалася більш „своєю”, ніж польська. Незабаром всю адміністрацію було влаштовано за радянськими зразками, організовано білоруське шкільництво. Періодика також видавалася білоруською і російською мовами. Після війни більшу частину Білостоцької області (близько 12 тис.км²) разом з обласним центром було передано Польщі. 

Сьогодні українська національна меншина в Польщі мешкає не лише у вигнанні після акції «Вісла» на півночі та заході Польщі й частково на рідних землях прикордоння з Україною, а й у Підляському воєводстві, що межує з Білоруссю. Про цей історичний регіон відомо чимало, але зазвичай інформація про Підляшшя має загальний характер. 

На Холмщині й Південному Підляшші буття нечисленних українців не грає помітної ролі в житті цих регіонів. Інакше представляється це на землях між Бугом і Нарвою (Північне Підляшшя; Більський, Гайнівський, Сім’ятицький та частина Білостоцького повітів), де український етнос проживає компактно і досі складає помітний відсоток населення регіону. Проте й тут перебуває він на вирішальному етапі свого буття. Українські говірки Підляшшя між Бугом і Нарвою належать до групи українських північних говірок. Вони дуже різноманітні, тому мова окремих частин регіону, та навіть сусідніх сіл, відрізняється, часом значущо. 

Цікавими прикладами дерев’яної архітектури є також старі храми, як напр. цвинтарна церква св. Кузьми і Дем’яна в Чижах з XVIII ст., дзвіниця церкви св. Миколая з 1709 р. у Кліщелях, а також церкви у Старому Корнині, Новому Березові, Курашеві, Соб’ятині, що нав’язують своїм стилем до народної архітектури. Найстарішим храмом на Підляшші є церква Народження Пресвятої Богородиці у Більську. Раніше була нею церква Успіння Пресвятої Богородиці в Чижах із ХVІ ст., яка згоріла в 1984 р. Після ліквідації церковної унії в 1839 р. багато старих храмів перебудовано: доставлено дзвіниці до головних корпусів, змінено вигляд куполів. Церкви було споруджено у т.зв. національному російському стилі, який обов’язував у Російській імперії. Вони виникали на основі раніше затверджених проєктів, тому багато з них дуже на себе схожих, напр. у Пухлах, Нарві, Лосинці, Пасинках.

На І з’їзді Союзу українців Підляшшя весною 1996 р. так охарактеризовано ситуацію українського етносу Північного ПІдляшшя в половині 90-х років: „На Підляшші найбільш помітним сьогодні явищем є те, що місцеву українську культуру витісняє світова масова культура в її польському варіанті, яка доходить через майже всі масс-медії. Українська мова поступово втрачає свою позицію в житті ПІдляшшя, перестає бути щоденною мовою більшості православного населення. Важливим елементом самоідентичності і почуття окремішності населення Підляшшя залишається безумовно Православ’я. Має це особливе значення, оскільки місцеве населення в переважаючій більшості не має сформованої національної свідомості, а лише прив’язаність до влас ної традиції, культури, мови, релігії на етнічному рівні. Проте в сучасних умовах масової культури і світового інформаційного простору це не сприяє вже збереженню власної тотожності і успадкованої від предків культури. Результатом цього є швидка асиміляція-полонізація, особливо (але не тільки) молодого покоління, що фактично змінює етнічне обличчя регіону. Це все ставить український етнос на Підляшші в кризову ситуацію”.

Згідно з даними Польської Православної Автокефальної Церкви, сьогодні на Підляшші проживає 200 тисяч вірних. Зараз села Підляшшя вимирають. Чимало людей заселяють багатоповерхові новобудови Бялостока.Сьогодні в трьохсоттисячному Бялостоці діє десять православних парафій із сімдесятьма тисячами вірних. Створюватимуться, звісно, нові.

Щоправда, тамтешні українці неохоче ідентифікують себе із частиною української нації з кількох причин. По-перше, в ході операції «Вісла», щоб уникнути сумної долі українців Закерзоння, українці Підляшшя або записували себе білорусами, або переходили в римо-католицизм. По-друге, далися взнаки й асиміляційні процеси та брак плідних контактів і повноцінного діалогу з рештою українців. Як наслідок – не лише збільшення чисельності білоруської громади в цьому регіоні, а й поява нового «етносу», а саме «православних поляків» – так нині дуже часто називають себе українці Підляшшя. Утім, варто лише заговорити з цими «православними поляками» українською мовою або принаймні польською з українським акцентом, як дуже часто одразу або після 3–5 хв розмови вони переходять не лише на польсько-білорусько-україн­ський суржик, а часом на майже чисту українську.

Ще однією особливістю Підляшшя є двомовні дорожні вказівники й, як правило, назви населених пунктів. Написані вони польською та білоруською. Відсутність там третьої – української – мови стала наслідком, якщо можна так висловитися, білорусифікації та асиміляції, хоча місцеві мешканці зазначають, що були спроби встановити й україномовні вивіски, але їх знімали. Така двомовність стосується й вивісок та інформаційних стендів біля православних церков, які трапляються набагато частіше, ніж костьоли.

Церква в Соб’ятині – одна зі старіших церков на Підляшші

15 січня 2025 року вечір колядок у Більську.

Православна церква в Біловежі

Карта Холмщини та Підляшшя в Середні віки Мирона Кордуби. 1941 р.

Мапа Холмщини та Підляшшя в Середні віки Мирона Кордуби.

Опублікована карта в «Кордуба М. Історія Холмщини й Підляшшя. – Краків: Українське видавництво, 1941. – с. 140».

Народився Мирон Кордуба 2 березня 1876 р. у с. Острові (тепер – Тернопільського р-ну та обл.) у священичій родині. Батько Михайло – священик, працював у різних місцевостях Галичини, мати – Емілі Кордуба (дівоче прізвище Любович), донька також священика. Закінчив М. Кордуба Академіч­ну гімназію у Львові (1893), навчався на філо­софському факультеті, спочатку у Львівському (1893-1895), пізніше – у Віденському (1895-1898) університетах.

1920 р. М. Кордубу обрано почесним профе­сором Українського університету в Кам'янці-Подільському, у 1920-1925 рр. він обіймав посади професора та декана філософського факульте­ту Українського таємного університету у Львові, 1922-1928 рр. – викладача-професора історії та географії у філії Академічної гімназії у Львові, крім того, працював в НТШ: 1926-1934 рр. – го­ловою Археографічної комісії НТШ, членом-кореспондентом Українського соціологічного інституту в Празі (1927), дійсним членом Історичної секції АН УРСР (1928), у 1929-1937 рр. – надзвичайним про­фесором історії Східної Европи, а протягом 1937-1939 рр. – звичайним професором історії України у Варшавському університе­ті та ін. У той час він брав участь у міжнародних кон­гресах істориків: 1933 р. – у Варшаві, 1938 р. – у Цюриху (Швайцарія), представляючи НТШ та деякі інші україн­ські наукові інституції, став почесним членом Україн­ського наукового інституту у Варшаві, раніше низки поль­ських й угорського товариств у Польщі.

Після закриття гітлерівцями Варшавського уні­верситету у 1940-1941 рр. М. Кордуба працював учи­телем української гімназії у Холмі, 1941-1942 рр. – у Науковій бібліотеці у Льво­ві, 1942-1944 рр. – учите­лем І і ІІ українських гімна­зій у Львові, 1944-1945 рр. в. о. професора кафедри істо­рії України, 1945-1947 рр. – в. о. професора, завідувачем кафедри південних і захід­них слов'ян Львівського уні­верситету.

Помер 2 травня 1947 р. у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

Олег АНТОНОВИЧ «ІЗ ПЛЕЯДИ ВИДАТНИХ У НАЦІОНАЛЬНІЙ НАУЦІ: МИРОН КОРДУБА (До 65-річчя від смерти вченого», 2012 р.) : «Велику цінність мають мапи, вміщені М. Кордубою в історико-географічних працях. Вони, крім того, що „унаочнюють" зміст текстуальної частини досліджень, вносять, як відомо, додаткове смис­лове навантаження. Картографією як класичним елементом історично-географічних досліджень учений зацікавився ще до Першої світової війни. На це вказує більша частина згаданих праць (вони супроводжують дослідження періоду визвольних змагань: „Північно-західна Україна" (1917) і зна­чно пізніших десятиліть. 1912 р. вчений зробив певне узагальнення своєї праці і, базуючись значною мірою на матеріялах перепису населення 1897 р. (для Росії) і 1910 р. (для Австро-Угорщини), видав „Географічний атлас" із 24 різнотематичних мап (атлас витримав три видання – 2-ге – 1914; 3-тє – [1922 р.]). М. Кордуба розумів значення досліджень історико-географічної проблематики України (подібно, як це, зрештою, розуміли Г. Ве­личко, М. Грушевський, С. Рудницький, а пізніше І. Крип'якевич, В. Кубійович), а в тому не лише наукове, освітнє і загальнокультурологічне, а й передусім державно-політичне для українського народу: „Ні яка держава не зможе розбудовуватися та існувати, якщо нація-державотворець не усвідомить простої істини: нація без держави не існує так само, як держава не існує без території". Тому географію населення, його територію і точне її географічне визначення (делімітацію) на площи­нах мап М. Кордуба відносить до першорядних і актуальних завдань як історичної географії, так і національного картографування….

Кожне історичне вище, на думку М. Кордуби, „непереконливо сприймається без вказівки на джерело з якого виростає думка і без показу те­риторії де відбувається подія [... ] особливо у давні час". Останнє вказує на безпосереднє зацікав­лення вченого питаннями історичної географії. Окрему увагу зосереджує М. Кордуба на географії населення України та часовій динаміці його істо­ричного руху. Ці студії дослідника почались із мар­гінальних уваг до ранніх його праць. Перші роз­відки М. Кордуби, присвячені історичній географії і етногеографії, припадають на 1903 р. Працюючи над історією Буковини, вчений розглядає їх досить детально, описуючи колонізацію краю. Дещо пізніше, 1905 р., у газеті „Буковина" з'являється стаття „Найдавніші оселі на Буковині", а згодом у Науковому збірнику, опублікованому на честь М. Грушевського, друкується вже велика за обсягом наукова розвідка „Молдавсько-польська границя на Покуттю по смерти Стефана Великого" (1906, з мапою), у якій чимало питань основується на визначенні української етнотериторії (ско­рочений і уточнений варіянт: „Zur Frage uber die moldauisch-polonische Grence in den Jahren 1433-1490" (1910), виходять друком праці „Північно-за­хідна Україна" (1917 з мапою), „Границя з 1772 р." (1920). Найбільш вагомим історико-географічним дослідженням М. Кордуби щодо реконструкції історичних меж поширення українців є стаття „За­хідне пограничча Галицько-Волинської держави в ХІІІ ст." (1925, з мапою). Вона охоплює великий різноманітний джерельний матеріял, у тому числі матеріяли з ойконімії, які на такому рівні аналізу вперше використовуються у національній історіо­графії. На цьому наголошує критика. Пізніше на цю тему пише іншу статтю „Історична границя між Галицькою державою і Польщею" (1930). Вод­ночас з реконструкцією середньовічних та пізньо-середньовічних територій українців увага вчено­го прикута до етнічних земель у новітній період української історії. Прикладом можуть слугувати статті „Ми і волохи" (1916), „Чи Підляшшя було бі­лоруське" (1941). Основні праці вченого на цю тему такі: „Де живуть українці?" (1912), „Етнографічна територія України" (1917), „Територія і населення України" (1918, з мапою, стосовно цієї праці ви­словив свої зауваження С. Рудницький: „[автор] не потрафив віднестися як слід критично до офіці­ального статистичного матеріалу австро-угорського й російського. Тому викреслені ним межі (укра­їнської національної території) [... ] можна вважати тільки мінімальними"), далі „Bukovina a Uherske Ukrajine" (1918, також франц. мовою), „Україн­ська національна територія в Галичині та урядова австрійська статистика" (1919), „Territorium und Bevólkerung der Ukraine. Ein geographische-statistischer Beitrag" (1919), „Простір і населення України" (1921). Окремо слід підкреслити ак­туальність праць М. Кордуби „Українські землі під польською владою" (1932), „Українська націо­нальна територія і кількість українців у Польщі" (1925), „Розвій українського населення в Галичині за останні 100 літ" (1926), „Територія і населення Радянської України" (1926) та ін. Перелік великий».