Про святкування Різдва 7 січня на Любачівщині (Закерзоння) у 1920-х-1930-х рр. Зі спогадів мого діда Соболя Олега (1915 р. н.)

 

Мій дідо Соболь (Сабаль) Олег народився в мальовничому українському селі Улазів Любачівського повіту. За даними Володимира Кубійовича в 1939 р. у селі проживало 2 660 мешканців, в тому числі 2 070 українців, 20 поляків, 390 латинників і 180 євреїв. Село налічувало 350 господарств.

«В селі українці й поляки виключно спілкувалися українською мовою, жили дуже дружньо. На польське Різдво (так називав його дідо) 25 грудня ми йшли до них колядувати. У хаті звучали польські й українські колядки. Коли приходило наше Різдво (7 січня), ми запрошували поляків до себе. Було весело й щиро. Колядували всі разом. До латинників не ходили колядувати ні поляки, ні українці (латинники – це українці які перейшли на латинський обряд, але вважали себе українцями і розмовляли українською). Українці вважали їх зрадниками віри, а поляки не вважали їх поляками, і говорили нам – зрадили вас, зрадять колись і нас. Ні 25 грудня, ні 7 січня в селі тяжких робіт ніхто не виконував. Така ситуація була майже у всіх довкільних селах. Ми ходили до своєї церкви, поляки до свого костелу. Ми не переходили на їхню віру, а вони на нашу. Кожен дотримувався своєї давньої Віри й звичаїв».