(Передрукувала уривок зі скріну оригіналу тижневика Катерина Когут)
"Не вспіли ми перекинутись словами, як до кімнати вбігає господар, що вороже військо є в селі і в кожній хвилині може прибути сюди. Щоб не наражувати господарів на небезпеку, я залишаю їх хату. Але населення готове кожної хвилини надавати поміч українським повстанцям.
Тим більше, що за кілька днів Різдвяні свята і як можна не тямити про вояків своєї повстанчої армії. По селах метушаться жінки та дівчата, готовлячись до свят на жорнах мелять муку, печуть булки медівники та інше. Завчасу наварюють святочних страв. Треба подумати їм і про те, як це все заховати перед ворожим оком, а ворог так часто несподівано нападає тепер на селянські хати. В цей передсвяточний час населення зі збільшеною чуйністю стежить за рухами ворога.
Вже був дійсно ясний день 4 січня 1947 року, коли ми дійшли до місця постою сотні. У сотні я зустріла багато знайомих підпільників.
"Сотня до наступу!" розноситься голосним ехом баритоновий голос команди сотенного по лісі. "Слава, вперед!" і короткі серії маскують наступ. Соттня тим часом стрибками відступає в глибину лісу. Піступ вдався, бо ворог на деякий час дезорієнтований, і сотня відступила на догідні їй становища, де розчленувавшися чекала з націленими цівками на появу ворога. Війська КБВ приступають до наступу. Клекотить бій. Наші вояки ціляють точно і косять густо ворожі лави. Сотенний дає наказ до протинаступу. Наші вояки йдуть сміливо вперед, займають ворожі становища. Ворог починає відступати початково пляново, але коли наше воїнство зі своєю однодушністю летить на ворога, він попадає в паніку і починає втікати. Бій виграний. До рук сотні дістається не тільки зброя і амуніція, але і харчі. В бадьорому настрої сотня подається дальше глибокими снігами заміром підшукати місце, де спокійно можна зустрічати Різдво Христове.
Невелика церква не може помістити в своєму просторі вірних, які мимо ворожого терору вщерть її виповнили. Українці з міста та довколишніх сіл прибули сюди, щоб принайменше в цей день перший день Різдва Христового вислухати служби Божої. Стою в товпі і разом з усіма пошепки молюся Богу. На обличчях присутніх ясніє промінь надії. В тій хвилині кожен лине думками далеко, далеко до стіп Новонародженого Дитяти з проханням про кращу долю для своїх рідних, для знайомих, для народу. Священик при вівтарі читає Святу Літургію. А народ звеличує колядами цей великий празник. Служба Божа добігає кінця. Мури церкви сколихує могутня "Нова радість стала". Хтось починає останню стрічку. Розноситься початково несміло, а потім щораз могутніше із вуст усіх присутніх слова: "Просим Тебе, Царю, просим Тебе нині, даруй долю, верни волю нашій ненці Україні". Мені тиснуться сльози. Опановую себе і разом з усіма проспівую коляду до кінця. Хоч населення знало, що в церкві присутні агенти УБ, ніхто на це не зважав. Віра у Народженого Христа, Який має побідити неправду, була сильніше від страху перед ворожими репресіями".
Мюнхен 1957 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар