Початки німецької колонізації в Україні сягають часів
Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (ІХ–ХІІI ст.). Це
підтверджує той факт, що до початку ХV ст. німецьке право мали фактично всі
головні міста Галичини, ціла низка невеликих міських поселень і чимало сіл.
Перші німецькі поселенці з’явились у
Винниках ще за часів короля Лева Даниловича у XIII ст. Німецька громада разом з
українською, єврейською та вірменською була присутня у Львові з часу його
заснування Данилом та Левом. Німецькі переселенці принесли до Львова традиції
Магдебурзького права — де війт керував справами громади й представляв її перед
королем.
Досліджуючи колонізацію Галичини XIV—XVI ст.,
історик І. Крип’якевич підкреслив, що «Чужосторонні
колонії на наших землях в тих часах доволі різноманітні. Були це
найбільше купецькі оселі по містах. ... в ХІІІ і XIV в. почався невеликий
наплив німецьких колоністів. Вже тоді стрічаємо зорганізовані німецькі громади
по більших містах, таких як Володимир, Галич, Львів, Сянік. ... Чужу колонізацію ведено особливо енерґічно
по містах. При давніх оборонних городах поставали тепер нові міські
оселі, на т. зв. німецькому праві, – призначені для чужих колоністів. Так, напр.,
у Львові, поруч давнього міста на Підзамчі, утворено німецьку оселю в
теперішнім середмісті. Нові оселі діставали самоуправу та різні господарські
привілеї, тим то могли успішно конкурувати з місцевим населенням. Українці (чи
то «визнавці грецької віри») по нових містах діставали тільки невеликий квартал
або вулицю (як у Львові – Руська вулиця), а то й зовсім не могли ставати
громадянами міста. Колоністи, що
напливали до нас, були спершу здебільша німці, від XIV віку вони вже всі
попольщилися. Таким чином нові міста скріпили польський елемент на українських
землях».
Державний і політичний провід Галицько-Волинського українського
королівства, досить широко протегував німецькому населенню міст Галицької Руси.
У цій українській державі західноєвропейського зразка ширилася латинська мова,
зокрема в канцеляріях, а приплив німецьких колоністів спричинив першу хвилю
німецьких впливів. Ці тенденції проявилися, головним чином, у техніці
ремесла, в торговельній справі, в організації міського самоврядування.
Першими
володарями Винників була німецька родина Штехерів, зокрема війт Львова
Бертольд Штехер. 1290/1300 рр. — король
Лев Данилович подарував війтові Бертольдові Штехеру млин «Сільський
кут» зі ставом поблизу Львова, а також село Малі Винники з млином, ставом, корчмою,
хутір Підберізці та місцевість «Підпреськ». Бертольд Штехер був серед
засновників костелу Марії Сніжної, одного з найдавніших храмів Львова.
Син Бертольда — Матеус
(Матвій) також був війтом Львова і володарем Винник, а його далекий
нащадок — Петро Штехер (нім.Peter Stecher) — львівським бургомістром.
Винники перебували у
власності родини Штехерів близько 100 років.
У квітні 1340 р. Казимир ІІІ вступив у Галичину під
проводом захисту католиків регіону, якими,
переважно, були городяни-німці. Рукопис XVII ст. (Topografia civitatis Leopolis a Joane Alnpech, consule civitatis
Leopolensis)
повідомляє, що Казимир ІІІ здобувши Львів, віддав його вартувати «сторожі
із німців», що, як довідуємося з іншого джерела, нараховувала 1 200
осіб німецької національності (Смирнов М.
Доля Галицкои Руси до злученя єи сь Польщею //
Монографіи до исторіи Галицкои Руси М. Смирнова, М. Дашкевича и Изидора М.
Шараневича. – Тернополь, 1886. – С. 49. (Руска Исторична Бібліотека подь
редакцією Олександра Барвьнского. – Томь V).
За Капраль М. «Демографія Львова XV – першої половини XVI
ст.»: «На поч. XVст.
більшу частину населення у Львові становили німці, про що свідчить переважання
німецьких імен та прізвищ у податкових реєстрах... Одночасно,
у XV-XVI ст. відбувається міґрація із галицьких сіл
до Львова... За даними фінансових книг Львова др. чверті
XVI ст., етнічне обличчя Львова визначали п’ять
національних груп: поляки (38%), українці (24%), німці (8%), євреї (8%) та
вірмени (7%). У др. чверті XVI ст. німецький
елемент за чисельністю був на третьому місці – 65 осіб (11%)».
1782 р. австрійським імператором Йосифом ІІ було
розпочато колонізаційну програму з організації і підтримки еміграції десятків
тисяч німців-колоністів на територію Галичини.
Саме в німецьких колоністах австрійські урядові чинники вбачали міцну опору для
проведення колонізаторської політики, перетворення Галичини на ринок збуту
промислової продукції та аграрно-сировинний придаток митрополії.
Уже
влітку 1782 р. у Галичину стали прибувати німецькі поселенці, переважно цілими
сім’ями. Багато німецьких колоністів прибуло на нові землі у 1783 р. (на цей
рік припадає заснування понад 35% усіх німецьких колоній Галичини 80—90-их років XVIII ст.). За кілька років поселенського руху до
Галичини прибуло 2 827 родин. Їх загальна кількість складала 12 475 осіб. Австрійський
уряд запросив у Галичину переселенців з німецьких провінцій своєї держави та з сусідніх країн (Пруссії, Саксонії, Баварії, Польщі).
Назви деяких колоній вказують на їх генезу, наприклад Фалькенштайн.
Згідно
з графіком краєзнавця Г. Брауна, впродовж
червня 1782 – січня 1786 рр. до Галичини переїхало 14 257 осіб; а в 1802—1803 рр. до них приєдналися ще 478 осіб (разом – 14 735
поселенців). Зокрема, за 1783—1784
рр. до східної частини австрійської Галичини було спроваджено німецьких
переселенців земель Райнлянд-Пфальц (8 393 особи), Саарщини (1 424), Гессен (1 177),
Вюртемберґ (1 060), Баден (760), Баварії (199), Саксонії (50), Ельзас-Лотаринґії
(416), Люксембурга (69).
Австрійська програма міграції німців у Галичину передбачала
значне інвестування коштом державного бюджету. Мігранти отримували гроші, коней
і харчі на дорогу, а з приїздом на визначене місце поселення – безкоштовно
землю із правом спадщини, велику рогату худобу, будівельні матеріали,
сільськогосподарський реманент, посівні матеріали тощо. Німецькі колоністи звільнялися від сплати державних податків
та мали свободу віросповідання. Заходами колонізації планувалося збільшити
кількість населення Австрійської держави, тому що підданим Австрії (громадянам
внутрішніх територій) переселятися принципово не дозволялося. Розташування
колоній в історично-сформованій системі розселення Галичини відбувалось шляхом
ряду державних та приватних акцій, яким відповідають певні періоди.
Етапи державної колонізації: I-й період –
1774—1781 рр. (Марія Терезія) – охоплював тільки міську колонізацію, проте
нові поселення не закладались; II-й період – 1781—1785 рр. (Йосиф II) – широка колонізаційна політика
передбачала сільську колонізацію. На цей час припадає найбільша хвиля
німецького розселення; III-й період – 1785—1802 рр. (Леопольд) і IV-й – 1802—1805 рр. (Франц І) – спад
колонізаційного руху, кількість колоністів становила близько однієї третьої
поселенців Йосифінського періоду. До 1830 р. у невеликих кількостях поселяли
німців на державних ґрунтах, натомість
приватні землевласники були зацікавлені в поселенні колоністів, починаючи від
1783 р. до 1870 р., але у відносно дрібні колонії.
У
Львівському повіті ще з часів Галицько-Волинського князівства мешкали німці.
Німецькі колонії Львівського повіту виникли у такій хронологічній
послідовності: Острів – 1783 р. (тепер Щирець — селище міського типу
Пустомитівського району); Розенберґ – 1783 р. (тепер Щирець — селище міського
типу Пустомитівського району); Кальтвассер – 1784 р. (тепер Зимна Вода — село в
Пустомитівському районі); Фалькенштайн – 1784 р. (тепер Соколівка — село в
Пустомитівському районі); Вайнберґен – 1785 р. (присілком
Вайнберґена була німецька колонія Унтерберґен, у якій з 55 осіб німцями були 49
(89,1%); Дорнфельд – 1786 р. (тепер Тернопілля — село в Миколаївському районі);
Фордерберґ – 1786 р. (тепер околиці м. Городка); Лінденфельд – 1788 р. (тепер
Луб'яна — село в Миколаївському районі); Райхенбах – 1789 р. (тепер Красів —
село в Миколаївському районі); Хоросно Нове – 1789 р. (тепер Хоросно — село в
Пустомитівському районі); Айнзідель – 1836 р. (тепер Сердиця — село в
Пустомитівському районі).
Менш відомі німецькі колонії: Богданівка (місцевість у
Франківському та Залізничному районах Львова); Сигнівка (місцевість
Залізничного району Львова); Ебенау (тепер Стоділки — село в Городоцькому
районі Львівської області); Брунендорф; Бурґталь; Отенгаузен;
Ротенган; Ліенталь. Переважно німецькі поселення розташувалися на півдні
Львівського повіту, тільки Вайнберґен і Унтерберґен знаходилися у центральній,
а Кальтвассер – у західній частині повіту.
Протягом
першої половини ХІХ ст. на території Львівського округу виникають нові
поселення, зокрема Нойдорф та Карачинів (1830 р.).
Завдяки заохочувальній політиці уряду Австрії, в
галицьких містах і селах наприкінці XVIII – першої половини XIX ст. поселилися
німецькі ремісники і купці, а в сільській місцевості за короткий час виникло
близько 186 німецьких колоній.
Німецькі
колонії (поселення) — поселення
німецьких колоністів у Галичині з населенням щонайменше 20 родин, які творили
самодіяльну «ґміну». Переважно ці територіальні одиниці мали від 10 до 40
родин, як виняток, понад – 100. Їх територія була невеликою, особливо поблизу
міст і містечок. В основному колонії розташовувались на полях чи громадських
землях сіл, які згідно з містобудівельною традицією регіону не заселялись – це
верхів’я гряд і пагорбів. У поодиноких випадках колонії розташовувались на
міських ґрунтах. Найчастіше для закладення колоній (або фільварків) від села
відбиралась частина земель, де колоністи утворювали свою ґміну.
Дрібніші колонії з кількох сусідніх ґмін підлягали
спільному управлінню. Це були поселення зі школами, костелами,
кірхами, молитовними будинками, народними будинками (казино), інколи будинками
поліції, пошти. Житлові будинки німців-колоністів були зручні і розраховані на
спільно-роздільне проживання двох родинних сімей: сім’ї господаря (батьків) і
сім’ї когось із дітей. В одній
половині будинку мешкали господарі – батьки, в іншій – сім’я старшого сина чи
доньки господаря. Цей факт і зумовив значні розміри житлового об’єму хат. Так,
хати при ширині 8–10 м сягають 18–20 м і більше в довжину. Крім
хати садибу формували розташовані навколо господарського двору стайня, стодола,
шпихлір (комора), криниця, погріб.
Кожна колонія має свою історію занепаду. Як правило,
сучасне молоде покоління населених пунктів, які колись були колоніями, часто і
не знає про таку сторінку в історії їхнього містечка, або села, як німецькі
колонії.
Здебільшого колонії мали німецькі назви: Дорнфельд, Фалькенштайн,
Райхенбах, Лінденфельд, тільки поодинокі – українські, наприклад, Богданівка,
Сигнівка, Хоросно Нове. Деякі
мали паралельні українські та німецькі назви, з однаковими або близькими
значеннями, наприклад, Винники – Вайнберґен (Винні гори),
Зимна Вода – Кальтвассер.
За
відносно короткий час у регіоні виникло приблизно 150 німецьких поселень.
Згідно з статистичними даними у
1900 р. в Галичині вже нараховувалося 249 німецьких поселень.
Німецьку колонію у Винниках заклали в 1785 р. 32 родини
вихідців з Баварії (німецька громада Вайнберґен у 1885 р. святкувала свій
100-річний ювілей існування). Десять німецьких родин поселилися між
Підберізцями і Винниками, створивши селище Унтерберґен (Під Горами). Разом вони творили одну громаду. На той час у Винниках і
Підберізцях проживало 2 036 осіб. Українці з с. Підберізці
називали ці колонії «швабами»: Вайнберґен – «Великі шваби», Унтерберґен – «Малі
шваби».
Колонія
Вайнберґен, як і всі німецькі поселення закладались з жорстким дотриманням
правил регулярності. За плануванням це була лінійна
колонія, з широкою центральною вулицею (тепер вул. Галицька), яка веде зі Львова у напрямі на місто Золочів
та Тернопіль. Тут мешкали
різні верстви населення; селяни, ремісники, робітники, чиновники, інтелігенція,
місцеві підприємці. Розпланування колонії Вайнберґен було здійснене таким чином,
що групи усіх цих верств населення проживали компактно, але поруч одна з одною.
Умовним поділом розселення виступала центральна вулиця колонії. Вздовж однієї
сторони вулиці простягалась садибна забудова селян-колоністів з господарськими
спорудами. Хати становили собою довгі моноблоки, де житлова частина блокувалась
із господарською. До подвір’я садиби примикали городи, які були обов’язковим
елементом садиби і простягались далеко у глиб поля. А з протилежної сторони
вулиці розміщувалось житло ремісників, службовців, інтелігенції тощо.
Крім
сільського господарства і промисловості німецькі колоністи займалися ще й
ремеслом. Зокрема у колонії Вайнберґен були столярі, що виробляли поліровані
меблі. Садиби цієї верстви населення колонії були менших розмірів, аніж садиби
селян.
Таке чітке розмежування є логічним з
точки зору експлуатації земельних паїв, а також з точки зору комфортності
проживання мешканців цих кварталів. Взаємовигідне співіснування різних верств
населення у німецькій колонії спричинялось до зручного вирішення побутових
проблем, зокрема постачання мешканців садиб ремісників та інтелігенції
сільськогосподарською продукцією. Тобто реалізована модель поселення, в якому присутня
широка зайнятість мешканців колонії. А також, коли одна категорія мешканців,
яка є виробниками сільськогосподарської продукції, постачає цю продукцію іншим
верствам населення. Окрім того, чітка диференціація садиб по обидві сторони від
центральної вулиці колишньої колонії навіть сьогодні урізноманітнює навколишню
сучасну забудову (за Л. Гнесь).
Житлові
будинки за час існування колонії Вайнберґен зазнали суттєвих змін.
Закладення будинків проводилось згідно із «Патентом поселення», (1787 р.).
Житлові будинки мали у плані щонайменше 6,5 м на 8,5 м. Будинок складався
із житлової кімнати, спальні та кухні, що була обладнана піччю з мурованим
димарем.
Початково
забудова Вайнберґена була дерев'яною або на основі дерев'яного каркасу
(фахверку) із заповненням цеглою-сирцем чи глиносолом'яними вальками.
Ця
конструкція стін найдовше збереглася в господарських спорудах. Друга генерація
будинків з'являється у сер. ХІХ ст., що засвідчують кадастральні плани. Будинки
не співпадають із місцями розташування первісних будинків, виконані із
триваліших матеріалів та значно більших розмірів (8 м на 16 м). Третя генерація
(кінець ХІХ ст.) – забудова цегляна, яка враховує регіональну архітектуру (за
О. Олешко).
Після
Першої світової війни з'являється четверта генерація житлової забудови. Житлові
будинки зводяться переважно з цегли місцевого виробництва, адже у Винниках ще з
кінця XVIII ст. функціонували цегельня і вапнярня. Допоміжно-господарська
функція не суміщується із житловою.Розміри будинків стають меншими, а пропорції
компактнішими. Деякі будинки на вул.
Галицькій збереглися по теперішній час.
Щодо німців, то станом на 1931 р. у
Винниках їх проживало 60 осіб, які в основному проживали у центрі міста. У 1938
р. – перед війною у Винниках проживало вже 367 колоністів.Свого
храму тривалий час винниківські німці не мали і ходили на богослужіння до
львівської євангелістської церкви. Там же відбувались вінчання. Хрещення
проводили німці у винниківському римо-католицькому костелі, а похорони
відправляв місцевий німецький учитель.
Євангельська
лютеранська громада у Львові була створена 1778 р. 1785 р. громаді передали
будівлю – костел святої Урсули (тепер вул.Зелена, 11 Б). 1878 р. проведено
реконструкцію в класицистичних формах за проєктом Йозефа Енґеля. 1929 р. на
споруді була поміщена таблиця в пам'ять про 400-річчя протестантського руху і в
пам'ять про організацію. 4 грудня 1939 р. в
лютеранській кірсі на вул. Зеленій у Львові відправили останню службу.
Траплялося,
що колоністи із лютеранського віросповідання переходили на католицьке: у
Винниках 1904 р. німець Йоган Вагеман офіційно перейшов у католицизм.
Лютеранська
кірха збудована у Винниках у 1930-их рр. 1933 р. німецька громада розпочала
будову своєї церкви й завершила у 1936 р. Головними натхненниками були
винниківські німці: Міллер Польді, Бредій Кароль, Гартман, Вольфи, Шнайдери,
Манци та інші. Від 1946 р. споруда використовувалася як склад, а пізніше як
господарський магазин. З 1998 р., після освячення її 4 січня, вона стала
церквою Івана Хрестителя греко-католицької громади.
З історії. Про німецьку
протестантську громаду Львова і Галичини (Олена Серпень, 2024).
Після того як у 1772 році Галичина
відійшла до Австрії, в цей край стали переселятися німці протестантського
віросповідання. Для тих охочих там оселитися, які мали протестантську віру,
були призначені міста Львів, Ярослав, Замостя і Заліщики, а пізніше їм
дозволили селитися ще й у Бродах і Казимежі (частина Кракова).
Протестантські переселенці
об’єднувалися так швидко, як тільки могли, і вже в 1778 році створили спільну
парафію з кафедрою у Львові. Колишній домініканський храм св. Урсули на вулиці
Зеленій у Львові був збудований в 17 столітті у 1685 році, і сто років тут
правили службу католицькі священники.
Але вже у 1778 храм був проданий лютеранській німецькій
громаді. Раніше ця будівля була
конфіскована австрійською державою і деякий час церква була порожньою. Наступні
160 років до Другої світової війни тут була німецька євангельська
церква. В кінці 19 ст. будівля була
реконструйована німецьким архітектором Йозефом Енгель і церква набула сучасного
вигляду/ Сьогодні – це молитовний дім
євангельських християн баптистів.
Радянська влада ретельно приховувала
факт існування німецької етнічної громади у Львові до 1939 року, і тому історія
німецького періоду церкви є дещо маловідомою широкому колу львів'ян.
Утворенню лютеранської парафії у Львові
16.10 1778 року сприяв купець та промисловець Йохан Фрідріх Прешель. Він
походив з німецької родини протестантів міста Каргова в Польщі й оселився у
Львові. Багатий парафіянин пан Прешель викупляє у держави церкву св. Урсули на
вулиці Зеленій і передає в користування своїй релігійній громаді. Раніше служба
та інші релігійні дійства (хрестини, вінчання, та інше) відбувалися в будинку і
в саду пастора львівської громади.
Перший пастор львівської парафії, на ім'я
Хоффман Ефраім Готтлоб народився біля Познані, в повіті де жили німці.
Протестантська німецька галицька церква
була поділена на 4 сеньорати і налічувала 21 парафію. Парафія Львова належала
до центрального сеньорату. Крім того був ще східний, західний і кальвіністський
сеньорати. На території центрального сеньйорату утворилася самостійна
менонітська парафія Львів-Керниця.
З 1784 по 1803 рік галицькі та
буковинські общини перебували у спільному Моравсько-Сілезькому
суперінтендантстві аугсбурзького віросповідання, а з 1803 по 1918 рік – у
спільній Лемберзькій – чи Галицько-Буковинській суперінтендатурі аугсбурзького
і гельвецького віросповідання, яка, була частиною євангельської церкви
аугсбурзького і гельвецького віросповідання Австрії.
За роки свого існування львівська
церковна парафія німецької діаспори зазнала різні етапи розвитку. Довгий час
положення протестантів в австрійських землях, де держаною релігією було
католицтво, було невизначеним, і протестанти мали отримувати дозвіл чи згоди на
свою діяльність від католицьких священників. Революція 1848/49 років привела до
виступів у Відні, Празі, Будапешті і Львові проти абсолютистської системи.
Протестувальники вимагали повної свободи віросповідання, громадянського,
політичного і церковного рівноправ’я, і це призвело до зміни габсбурзької
релігійної політики.
3-11 серпня 1848 року під головуванням
львівського суперінтенданта Адольфа Хаазе у Відні вдалося провести «конференцію
протестантського духівництва і мирян», вимоги якої були покласти край статусу
терпимості до протестантів і надати їм повноцінний релігійний статус.
29/30 січня 1849 року після того, як
зайшов на трон Франца Йосиф, вийшли «Тимчасові розпорядження щодо некатоликів»,
які поклали край двозначному юридичному положенню протестантів у Галичині й на
Буковині.
В канцелярському мовленні відтепер
слово “некатолики” замінило визначення “протестанти аугсбурзького
віросповідання”, або “протестанти гельвецького віросповідання”, пасторам дали
право на ведення матрикулів, які мають юридичну силу, всі внески (плату за
треби) католицькій церкві скасували, молодята протестантського віросповідання
оголошували про шлюб у протестантських церквах.
8 квітня 1861 року в протестантському
патенті ця релігійна група була нарешті визнана повноправними громадянами на
території усієї Австрії та позбавилася залежності від католицьких церковників.
Роль Консисторії як вищого церковного
органу виконувала вища рада протестантських церков, яку очолював президент
лютеранського віросповідання. Інтереси лютеранських громад захищали пресвітери,
представники общин і общинні збори. Пасторів обирали на общинних зборах, а
вчителів призначав пресвітеріум.
З розпадом Австрії в листопаді 1918
року становище німців і німецької протестантської церкви в Галичині змінилося.
Зв’язок із церковною адміністрацією в Австрії припинився під тиском чиновників
новоствореної польської держави.
На зборах представників лютеранських
общин, які відбулися 11 і 12 грудня 1919 року під керівництвом пастора доктора
Теодора Цеклера, постановили про об’єднання громад в одну самостійну
протестантську церкву лютеранського і гельвецького віросповідання. Керівництво
церквою було ввірене суперінтендантській комісії під проводом доктора Цеклера.
Репатріація галицьких німців до Рейху,
згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, почалася в грудні 1939 р. і
тривала до квітня 1940 р. Їм не казали, що на них чекає. Важким було прощання з
домівками, що стали рідними, з обійстями, маєтками, які були нажиті ще їхніми
предками за 150 років. Але найважчим було прощання з могилами рідних, які
залишались лежати назавжди у винниківській землі. За переказами
старожилів Винник, при виселенні німці навіть забирали з собою цинкові труни з прахом своїх
родичів.
Вже взимку в деяких
колоніях власність була викуплена радянським урядом. Дозволяли брати з одного
двору тільки одну фіру майна (іноді за хабар вдавалося домовитися з радянською
владою і про дві), яке потім на території Польщі розкрадали. Кинувши решту
майна напризволяще, німці назавжди залишити землю, яка стала для них
Батьківщиною.
Жінок, дітей і літніх людей
відправляли потягами до Перемишля, здебільшого в товарних вагонах, і дорога
тривала до шести днів, адже час був воєнний. Чоловіки їхали на возах, тижнів
два. Була зима. Репатріантів поселили в літніх таборах, легких дерев’яних
будинках, бараках. Перед тим організували показове переселення частини німців і
для пропаганди зробили репортаж, як вони там добре житимуть, і що всіх поселять
разом. Насправді тих, хто повертався, нацисти розселювали на різних територіях,
щоб населення змішувалося.
Гірка доля
спіткала і винниківських німців. У лютому 1940 р.
завершилося їх переселення у примусовому порядку (депортовані в центральну теперішню
Польщу).
ЦІКАВО,НАВІТЬ ДОСИТЬ
ВідповістиВидалити