Після історичних часів Скіфії скіфської, Сарматії та Скіфії гунської на
теренах України, за словами Констянтина Багрянородного, в IX- поч.X ст.
існувала Русь біля Києва, в якій жили роси (Ρως), а також землі під
владою пачинакитів на півдні від гирла Дунаю до хозарської фортеці
Саркел на середньому Дону, і на західних теренах – частина Великої
Хорватії, в якій жили білі хорвати, а за Доном і Меотидою (Азовське
море) – Хазарія, Чорна Булгарія і Мордія. Згодом уся територія сучасної
України увійшла в державу Русь з політичним центром у Києві (IX-XIV
ст..) [Г. Водяк, 2023].
Польські і чеські вчені значною мірою ігнорують існування Білої Хорватії та білих хорватів, які вважаються предками сьогоднішніх українців та хорватів. Ігнорування полягає в тому, що в їхніх національних історіях не знайшло б масової підтримки твердження, що у створенні середньовічних чеської і польської держав брав участь хтось іще, приміром, такий як ці стародавні білі хорвати, які жили на тій території.
Огляд літератури
Література про білих хорватів і хорватський етногенез налічує сотні книг і статей кількох десятків авторів. Огляди цієї літератури за певні періоди можна почерпнути у Л. Нідерле, Тадеуша Модельського, Федро Шішіча, Любо Гауптмана, Ю. Відаєвича, Г. Лябуди, Богуміли Застерової, Г. Ловмянського, В. Iдзьо, Л. Войтовича, С. Семенюка, О. Майорова, Т. Дишканта, А. Байцара, Г. Водяк та ін.
З історії
Велика Хорватія була племінним об’єднанням хорватських племен, з території якого в середині VI ст. розпочалося переселення частини хорватських племен у Паннонію і Далмацію.
Близько 560 р. авари розгромили і розчленили Велику Хорватію, змусивши значну частину хорватів перейти в Паннонію і Далмацію (де вони живуть і нині). Тому відлами хорватів були розсіяні в Заалі, на Одрі, у Східній Галичині і Чеських Карконосах [Niederle L. Slovanské starožitnosti. Praha, 1906].
За Святополка I (Святоплука Моравського; 871-894 рр.) окремі племена хорватів, а також і вісляни ввійшли до складу Великої Моравії.
На сході межі впливу Святоплука Моравського сягали витоків Бугу і річки Стрий, де розміщалися племінні хорватські князівства засян, поборан (бобрян) і требов’ян. У Карпатах межі впливу Святоплука сягали верхньої течії Пруту. В сферу його впливу входило, напевно, і Затисся в Закарпатті. Хорватські князівства у Середньому Подністров’ї після розпаду Великої Хорватії, очевидно, залишалися незалежними. Після падіння Великої Моравії поборани (бобряни) і требов’яни вийшли з-під моравського впливу, а засяни, схоже, потрапили під угорську, а пізніше польську зверхність. Ці племінні князівства в Х ст. завоював і включив до складу своєї держави київський князь Володимир Святославич [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].
955 р. хорватський князь Славник, який правив у крайній західній частині Великої Хорватії — Богемії, поставив собі за мету об’єднати усі князівства і у союзі з німцями розбив угорців і зайняв не тільки всю Моравію, а й князівство Гонтів-Пазманів та князівство Крака на протележному боці Карпат.
З того часу Велика Хорватія стає повноцінним державним утворенням об’єднаним під владою одного князя і таким потужним, що син Славника Собібор навіть почав карбувати у Любечі (Лібіце) власну монету (на той час це було досить рідкісним явищем навіть серед розвинених держав Європи).
В середині Х ст., коли Костянтин Багрянородний завершив писати свій трактат, Велика Хорватія як єдина держава вже не існувала. В її західній частині існувала держава Біла Хорватія, яка, можливо також носила назву Великої. Рівночасно східні землі Великої Хорватії і далі традиційно продовжували називатися Великою Хорватією. Між Бiлою Хорватiєю і східними землями Великої Хорватiї вклинилися сілезькі і лехітські племена, головним з яких були вісляни [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].
У 995 р. чеська армія з Богемії та Моравії вторглася до князівства Білої Хорватії та знищила його тодішню столицю Лібіце (тепер місто в Чехії). Незабаром після цього білі хорвати були захоплені новоствореним польським князівством.
Польський князь Болеслав Хоробрий у 999 р. зайняв білохорватський (русинський) Краків і на цій підставі висунув претензії на усі хорватські землі, які тоді належали Чехії, Київській Русі та Угорщині. Прикметно, що ніхто не наважився відкинути ці вимоги, тож Болеслав Хоробрий зайняв величезну територію від Лаби до Дунаю і Тиси. Останній із місцевих князів, Собеслав, був убитий поляками поблизу Праги у 1004 р.
Писемні джерела дозволяють гіпотетично локалізувати територію Великої Хорватії від середньої течії Пруту і Дністра на сході до верхньої течії Вісли і Лаби на заході, вздовж Карпат Татрів і Судетів. Південні і північні кордони на підставі писемних пам’яток не можуть бути точно окресленими. Але до складу цього масиву можна включити територію Закарпаття. “Хорватські” топоніми в основному зосереджені на Закарпатті: Хорващик (басейн Тиси в районі Кошиць), Ерде-Хорвати (басейн Тиси), Хорвать (на річці Красна, допливі Тиси) і Храбоч (басейн Тиси). Також можна згадати поширені тут прізвища Хорват, Горват тощо. В інших регіонах, якщо не брати до уваги басейну Верхньої Лаби, хорватські назви мають поодинокий і випадковий характер [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].
За Галиною Водяк (Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023): «Костянтин Багрянородний зазначає, що нехрещені білі хорвати в великій Хорватії трапляються і донині, тобто в першій половині 10 ст., як і серби, що наближаються до неї, а відстань до моря «Σκοτεινή» (Чорного моря або Північного-Скотландського-Шотландського) звідти λ (30) днів.
Використання, терміну «Біла Хорватія» з посиланням на працю Констянтина Багрянородного є помилковим, натомість етнонім «білі хорвати» – вірним. Якщо уважно читати твір «Про управління імперією» (10 ст.), то територію, з якої прийшли білі нехрещені хорвати називали саме Великою Хорватією, про що автор додатково зазначив з використання грецького слова «мегалі- великий», μεγάλη Χρωβατία – Велика Хорватія.
Стосовно білих хорватів він конкретизував терміном з грецької мови, що «їх правильно називають білохорватами, адже вони були білими (ἄσπροι) хорватами», де ἄσπροι – з грецької «білий».
Οἱ δὲ λοιποὶ Χρωβάτοι ἔμειναν πρὸς Ppayyiav,* Kat
λέγονται ἀρτίως Βελοχρωβάτοι ἤγουν ἄσπροι Χρωβάτοι,
Констянтин Порфіроген (Багрянородний) акцентував увагу на цих термінах (великий та білий) з тієї причини, що в 10 ст. в грецьких текстах літера Бета (βήτα) вже читалась, як Віта (βήτα), все ж ряд дослідників зуміли навести хаос у цій темі ще з часів пізнього середньовіччя, і великий став білим, а білий – великим. У «Хорватській хроніці» латинського оригіналу Анналів папи Дукляніна в перекладі Jerolima Kaletića в 1546 році фігурує назва «Біла Хорватія» – Croatiam Albam. Це могло бути також невірною інтерпретацією більш ранніх джерел і перенесення етноніма «білих» хорватів на Велику Хорватію від Чехії до західних теренів України та східних Польщі, де й жили білі хорвати.
Проте, якщо вже «так у світі повелося», то нехай і надалі Велика Хорватія білих хорватів зветься також Білою Хорватією.
Кордони Великої Хорватії
Велика Хорватія, у різі періоди, охоплювала території Західної України (Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь, частина Поділля), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі, Північної Угорщини, частково Німеччини, Австрії та Словенії.
ПРАУКРАЇНСЬКІ ДЕРЖАВИ
Про Одоакра (Одонацера) ─ імператора Риму та короля Русів (за С. Семенюком; з доповненнями автора)
Одним із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттили, була праукраїнська держава західних горян (карпів – білих хорватів). Утворилася вона у середині V ст. н. е. Проіснувала праукраїнська держава до кінця Х ст. Засновником держави був Отко (433 р. н.), котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і котрий правив Римською імперією у 476–493 рр., подарувавши їй, як пишуть історики, мир і спокій на весь період свого правління.
4 вересня 476 р. вождь Русів Одоакр змусив зректися імператора Ромула Августа та проголосив себе королем рутенів, гепідів, готів, унгар та герулів. Західна Римська імперія припинила своє існування, і з цього моменту, як прийнято вважати, в історії Європи почалася нова епоха – Середньовіччя.
Одоакр (Одоацер) (435─493) ─ імператор Риму. 476 р. усунув останнього західноримського імператора Ромула Августула і проголосив себе королем. 14 років володів Римом. Підступно вбитий готами разом із дружиною і сином. Походив із ругіїв, предків русинів (українців).
Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн при костелі св. Петра під Зальцбургом повідомляє:
|
«ANNO DOMINI CCC LXXVII ODOACER REX RHUTHENORUM GEPPIDI GOTHI UNGARI ET HERULI CONTRA ECCLESIAM DEI SEVIENTES BEATUM MAXIMUCUM SOCIIS SUIS QUINQUA GINTA IN HOC SPELEO LATITANTIBUS OB CONFESSIONEM FIDEI TRUCIDATOS PRECIPITARUNT NORICORUM QUOQUE PROVINCIAM FERRO ET IGNE DEMOLITI SUNT” (Року Божого 477 Одоакер, король рутенів, а також гепідів, готів, унгарів і герулів, виступаючи проти церкви Божої, благочестивого Максима з його 50 учнями, що молилися з ним в цій печері, за сповідання віри жорстоко мучено та скинуто вниз, а провінцію Норікум мечем і вогнем спустошивши) (Літопис Готфріда Вінтерберського ХІІ ст. ) |
Цей напис вигравіюваний на мармуровій плиті, встановленій у катакомбах «Монашої Гори» колишнього міста Ювавума — фортеці в провінції Норік, яка за своє багатство і величні палаци була названа «Північним Римом» (нині Зальцбург). Фортеця межувала зі слов’янами, з якими Рим вів нескінченні війни.
ЛІТОПИС Самійла Величка: «НАШІ ПРЕДКИ РУСИЧІ В П'ЯТОМУ СТОЛІТТІ ПІД ПРОВОДОМ КОРОЛЯ ОДОНАЦЕРА НЕ ТІЛЬКИ ПЕРЕМОГЛИ ЧИСЛЕННІШІ РИМСЬКІ ЛЕГІОНИ, АЛЕ Й РИМ ЗДОБУЛИ Й 14 РОКІВ ПАНУВАЛИ В ТІЙ СТОЛИЦІ СВІТУ».
Величко був освіченою людиною свого часу і добре обізнаний з працями польських істориків. Не виключено, що він був знайомий і з працею польського історика-літописця, автора «Історії Польщі» («Хроніка Длугоша») в 12 томах Яна Длугоша (1415—1480 р.), який вважає Одоакра русином. «Від того Руса, першого (прабатька) і насельника Русі, веде коріння й рід русин Одоакр. В рік від Різдва Христового п’ятсот дев’ятий, за папи Лева Першого та імператора Лева Першого, він з’явися до Італії з руським військом, узяв Тициній, зруйнував його вогнем і мечем, узяв у полон та відрубав голову Оресту, а Августула, що насмілився захопити імператорську владу, вигнав. Увійшовши зі своїми (воїнами) переможцем до Риму, він володів королівством усієї Італії, і ніхто не наважувався йому опиратися. Після його чотирнадцятирічного надзвичайно мирного та спокійного правління Теодоріх, король готів, з величезними зусиллями пробився в Італію через Болгарію і Панонію... Змучений трирічною облогою Равени та змушений здатися, він (Одоакр) потрапив у полон до Теодоріха, та був убитий, а захоплене руське королівство Італії Теодоріх передав собі і готам». (Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (Книги I–VI). М., 2004 - с. 220). Длугош був поляком, а не русином, отже його оповідь можна вважати незаангажованою.
Літопис Биховця 1429 р. згадує про з'їзд шляхти в Луцьку. Там Великий князь Вітовт запропонував прийняти українську й литовську шляхти до польських гербів. Українська делегація у відповідь заявила: "МИ ПОХОДИМО ОД ДРЕВНІХ РУСОВ, ЩО РИМ УЗЯЛИ".
1648 р. гетьман Богдан Хмельницький з приводу війни України з Річчю Посполитою звернувся до українського народу у своєму «Білоцерківському універсалі»:
|
« |
Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір'ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п'ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор'я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, — сталося це в році 470 після Різдва Господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу. |
» |
Ця традиція була тоді ще настільки сильною, що коли у 1657 р. гетьман помер, генеральний писар Запорізького війська Самійло Зорка, стоячи над його труною, виголосив промову, в якій зокрема були такі слова: «Милий вождю! Древній руський Одонацер!».
Достеменно невідомо, до якого давньоруського племені належав Отко (Одоакр). Він був русином і народився в Паннонії. Докладно зупинившись на історії карпів-хорватів, ми мали на думці довести, що хоча деякі історичні джерела називають Одоакра то скіром, то герулом, але найвірогідніше, він був таки хорватом, а скіри, герули і карпи - це окремі племена хорватського союзу племен (див. Сюсько К. Готи на території України. Ужгород, 2008), власне ім’я яких поступово розчинилося в спільній для усіх русинів назві - руги, або – ще більш загальному для усіх слов’ян - скловени (скорочений варіант – вени, венеди). Крім них з усіх давньоруських племен в Паннонії простежується лише присутність дулібів (аж до X ст. тут існувала так звана Дулібська жупа), але слід мати на увазі, що до появи гунів Рим був настільки сильним, що без його згоди оселитися на території цієї провінції було неможливо (тобто дуліби могли з’явитися тут лише після народження Одоакра). Менандр оповідаючи про дулібського князя Добренту, також підтверджує паннонське походження його попередника князя Одоакра: «ці скловени були багаті і вже віддавна пустошили Рим, коли на то ще не наважувався жоден інший народ»). Із «Житія св. Северина» (Евгипий. Житие св. Северина. М., 2007) відомо, що Отко набирав воїнів для походу на Рим і Зальцбург на території Паннонії, а це могло бути лише в тому випадку, якщо він був своєю людиною в цьому регіоні і його рід посідав високе становище, тобто був князівським. Йордан свідчить, що у II пол. IV ст. готи підкорили тут венедів, але плем’я росомонів все ж таки вийшло з-під влади Германаріха, а у 434 р. готи билися з ругами на р. Саві біля м. Новієтуна (Йордан, с. 84, 85, 87).
Таким чином, починаючи з моменту переселення імператором Галерієм у 305 р. карпів на територію Паннонії ми можемо говорити вже не тільки про Семигородську, але й Паннонську Русь. М. Орбіні на основі римських джерел зробив вибірку слів, які вживали так звані «варвари» у захопленому Одоакром Римі, там присутні українські фонеми (вода, пити, гора, зима, птах, брат, вітер та ін.). З цього випливає, що в його армії переважали не германські вандали, а давньоруські племена, але через свою брутальність у пам’яті місцевих жителів залишилися тільки германські вандали. (М. Орбіні, с. 14). Варто також згадати, що після призначення Мефодія паннонським єпископом він створив тут Руську церкву і залишився в пам’яті сусідніх народів як «руський єпископ» (про це свідчить зокрема чеський хроніст Даліміл). Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн під костелом св. Петра під Зальцбургом, повідомляє: «Року Божого 477 Одоакер, король рутенів, а також гепіди, готи, унгари і герули, лютуючи проти церкви Бога, блаженного Максима, разом з його 50 товаришами, що в тій печері ховалися, з огляду на їхню віру замордували, зі скелі кинули, а провінцію Нориків шаблею і вогнем знищили», що доводить: Одоакр за своїм етнічним походженням був русином (ругом), а не германцем (Йордан чітко відокремлює ругів від германців, повідомляючи, що руги в усьому переважають германців і, на відміну від них, б’ються з неймовірною лютістю (Йордан, с. 23-24, с. 65). Нагадаємо, що «Житіє Оттона Бамберзького» також твердить, що руги і руси - це одне і те саме, а княгиню Ольгу візантійські джерела у X ст. називали «королевою ругів» («Чтения в Импер. Общ. Истории и Древностей Росийских». 1872, кн. 4).
Відомості про Одоакра як руського князя наводять такі видатні історики середньовіччя, як Длугош та Мартин Бєльський. Прикметно, що Длугош користувався історичними документами з часів імператора Льва І, які до нас не дійшли (тому він датує початок панування Одоакра в Італії не 477 р., а 506 р.).
Судячи з давньоруських топонімів та гідронімів (Болотон, Тихани, Лела, Острий Холм, Крес, Батяри, Руський Лан, Паннонський Холм, Руський Замок та ін.), імператор Галерій оселив карпів-хорватів на півночі від озера Болотон, в Баконських горах (дуже сумнівно, що хорвати погодилися жити в болотах на півдні від озера), тобто недалеко від кордонів сучасної Австрії (тоді вона ще називалася Норік). Не виключено, що вони зайняли також північно-східну частину провінції Норік: новітні дослідження М. Бора виявили багато фактів на підтвердження тези Нестора-літописця про те, що «Нориці - суть слов’яни» (Літопис Руський, с.2). Донині місцеве населення займається не землеробством, а ремеслами (різьбою по дереву та вишивкою), що більш характерно для горян, ніж для мешканців рівнин. Етнографи, зокрема, В. Гошовський, вже давно звернули увагу на те, що тутешні весняні обряди подібні до обрядів русинів Пряшівщини та Закарпаття (Кuzmік. з. 225-270).
Саме тут у 433 р. і народився майбутній підкорювач Риму, який здійснив те, чого не вдалося зробити навіть Аттілі. Як твердять історичні джерела, перші 16 років свого життя він провів у Паннонії. Роки його юності припали на період найбільшої потуги і величі гунського вождя Аттіли, який у 445 р. після вбивства свого брата Бледа «соединил под своей властью все племя целиком и, собрав множество других племен, которьіе он держал тогда в своем подчинении, задумал покорить первенствующие народьі мира - римлян и везеготов. Говорили, что войско его достигало пятисот тисяч» (Йордан, с. 96). Певно, серед цих (причому не підкорених, а союзних) племен були й паннонські карпи-хорвати, адже у Паннонію гуни прийшли ще у 377 р. Про це, наприклад, твердить Саксонський Граматик («війна датчан з гунським царем, союзниками якого були руси»), а також патріарх Прокл (434-447 рр.), описуючи напади гуннів на Візантію (А. Кузьмин). Із Семундової саги та праці Йордана відомо, що серед найвідоміших воїнів Аттіли були люди з руськими іменами (Ярослав, Валамир, Горд, Блед, Боярикс, Данчич, Радо, Вдила), а батько Одоакра, князь Едекон, очолював його гвардію, тобто особисту охорону.
На основі цих фактів, а також відомих нотаток Пріска Понійського (Приск Понийский. ВДИ.1948. №4, с. 244-267) про свою подорож до столиці Аттіли міста Бич (Вількінг-сага твердить, що вона називалася Велета), де, судячи з занотованих мандрівником слів (просо, мед, квас, страва, тризна), розмовляли давньоруською мовою, та й стиль життя був не характерним для кочівників (не юрти, а дерев’яна архітектура і типово давньоруські городища), деякі дослідники, і особливо письменники- романтики дійшли висновку, що гуни не мають до Аттіли жодного стосунку, Аттіла - це давньоукраїнський князь Гатило, який підкорив сусідні племена, в т. ч. гунів, а сучасники за інерцією продовжували називати цей величезний етнічний конгломерат гунами.
Безумовно, стародавні автори спотворювали імена та назви племен, латинізуючи чи романізуючи їх, в тому числі імена Одоакра та його батька Едекона. Аттіла також цілком міг бути Гатилом (ймовірно, саме так і називали його місцеві русини), але те, що за своїм етнічним походженням він був гуном, не підлягає жодному сумніву. Русини належали до наймолодшого індоєвропейського етносу, за законами демографії, Дунайська Русь в ті часи була ще не надто чисельною і в жодному разі, принаймні за кількісними показниками, не могла протистояти старшим, а отже і чисельнішим ордам кочівників-гунів. Звідки ж тоді дивна прихильність Аттіли до русинів та усього руського? На нашу думку, або його мати була русинкою і виховала сина в шані до Русі, її мови і культури, або ж русинкою була його кохана дружина та її син. Останній варіант є найбільш ймовірний, оскільки за повідомленням Пріска з-посеред безлічі дружин Аттіли лише одна жила разом з ним в столиці, мала на нього величезний вплив, свій окремий палац, і усі іноземні посли за протоколом відвідували і обдаровували не тільки Аттілу, а й царицю Креку. Її ім’я, що має типове для хорватів звукосполучення «крк» (карпи, Краків, Карпати, острів Крк в Хорватії), а особливо ім’я її третьої наймолодшої дитини (Ярень) виказують в ній хорватку, тобто русинку. Йордан зі зневагою згадує синів Аттіли, «коих, по распущенности его похоти, [насчитьівалось] чуть ли не целые народьі», а тим часом Пріск пише, що його вразила увага та любов вождя гунів до наймолодшого сина Креки: «Когда я вьіразил удивление тому, что он не обращает внимания на других детей, а к отому относится ласково, сидевший рядом со мной варвар, понимавший по авсонски и предупредивший, чтобьі я никому не передавал его слов, обьяснил, что кудесники предсказали Аттиле, что его род падет, но будет восстановлен именно отим сьіном» (Приск, с. 250-259).
З розповіді Пріска випливає, що його столиця була розташована в районі Сегедина (Сегеда) та Оросхази (Угорщина), тобто на землях давніх тиверців (у перекладі з угорської Оросхаза означає Руська Хата), а основна маса гунських племен жила в степу між Тисою та Дунаєм (історики вважають, що саме там закінчувався великий азійський Степ, де кочували азійські племена). Така гіпотеза пояснює, чому давньоруські племена у складі війська Аттіли були не «гарматним м’ясом», а шанованими союзниками, чому свою охорону Аттіла довірив батькові Одоакра і чому так раптово, за загадкових обставин, завершилося життя цього «бича усіх країн та народів».
Ймовірно, Крека була старшою сестрою Одоакра, і коли Аттіла охолов до неї і задумав одружитися з дівчиною з іншого племені на ім’я Ільдіка, що поставило під загрозу майбутнє не тільки Яреня, а й цілої династії, Едекон прийняв рішення, свідком реалізації якого стали інформатори Пріска: «На следующий день (після весілля), когда миновала уже большая его часть, королевские прислужники, подозревая что-то печальное, после самого громкого зова взламьівают двери и обнаруживают Аттилу, умершего без какого бьі то ни бьіло раненая, но от излияния крови, а также плачущую девушку с опущенньїм лицом под покривалом... После того как бьіл он оплакан такими стенаннями, они (тобто особиста охорона на чолі з Едеконом) справляют на его кургане «страву» (так назьівают ото они сами), сопровождая ее громадным пиршеством. Сочетая противоположные [чувства], вьіражают они похоронную скорбь, сметашанную с ликованием» (Приск, с. 260-267).
Чому охорона так довго не била на сполох? Чому нова дружина не зчинила галас, а настрашена мовчки плакала з покритою головою (а може, й з зав’язаним очима, щоб не побачила вбивць?).
Тіло Аттіли поклали у три труни (золота, срібна і залізна одна в одну) і вночі таємно поховали десь у степу (за іншою версією, втопили в тому місці, де Марос впадає в Тису). Одоакр на той час мав 20 років, тож напевне разом з батьком брав участь у змові. Проте Ярень так і не став єдиним спадкоємцем величезної імперії Атілли...
Перебування у війську Аттіли, тим більше у гвардії, поруч з великим полководцем, який навіть за визначенням його ворогів був «надзвичайно талановитим у військовій справі», допомогло Одоакру досконало оволодіти мистецтвом керування величезними масами озброєних людей, стратегічним і тактичним мисленням, прийомами ведення бойових дій. Отко міг брати участь у походах Аттіли на захід, на Данію і Швейцарію (у Валлійському кантоні донині називають місцевих жителів гунами, а місцеве озеро і місто по-руськи називається Лагуна (Лугано). Ймовірно, у 451 р. русини, і разом з ними Одоакр, взяли участь у грандіозній битві на Каталаунських полях біля міста Труа (на заході від нього), про що, зокрема, повідомляє німецька «Кайзерхронік».
Це була найбільша битва часів Стародавнього Світу та Середньовіччя. Найбільша цифра її учасників, яку називають джерела, - 500 тис. чол., хоча сучасні історики вважають її завищеною, оскільки зібрати таку величезну кількість війська у ті часи було неможливо. Вірогідно, йшлося про 200-300 тис. чол., причому їх більшу частину (мало не у два рази) складали противники Аттіли (вестготи, франки, сармати (певно, це були алани), бургунди, саксони, бріони, літиціани, ріпаріоли та інші місцеві та сусідні народи), яких очолював король вестготів Теодорід, хоча військове керівництво доручили римському полководцю Аецію, котрий як заручник певний час перебував у гунів і досконало вивчив їхню тактику ведення бою. Аттіла не міг за тисячу кілометрів, до того ж після тривалої облоги Ворса, Майна, Тріра та Орлеана, привести рівноцінні сили, і тому обрав таку тактику: позбавити противника керівництва, внести в його лави хаос і завдати максимальних втрат у живій силі. Аттіла спорудив табір, оточив його з усіх боків возами і розпочав бій о третій годині дня, тобто мало не ввечері. Основний удар він спрямував на короля вестготів Теодоріда, сам залишився у таборі під захистом гвардії. Вестготи не подбали про надійний захист свого короля, його було вбито, настала ніч, і у війську, позбавленому керівництва, почалася паніка (за свідченням Йордана, франки замість ворогів перебили один одного). Битва була «лютая, переменная, зверская, упорная. О подобном бое никогда до сих пор не рассказьівала никакая древность, хотя она и повествует о таких деяниях, величественнее каковьіх нет ничего, что можно бьло бы наблюдать в жизни, если только не бьіть самому свидетелем этого самого чуда. Если верить старикам, то ручей на упомянутом поле, протекавший в низких берегах, сильно разлился от крови из ран убитых...».
Про засновника праукраїнської держави, другої після Одоакра Давньоруської імперії, Самослава (за С. Семенюком; з доповненнями автора)
623/624 р. – 658/659 р. – праукраїнська держава (держава Само). Засновник білохорват Самослав.
Засновником Великої Хорватії був хорватський князь (пізніше король) Самослав (якщо вірити Аль Масуду, це був волинський або дулібський князь на ім’я Маджак), який переміг у кривавому протистоянні аварів i франків, розширив кордони своєї держави до Кадан та Веймара на заходi i Стільська на сході.
Головним своїм суперником Самослав цілком справедливо вважав франкську державу, де на той час правителем був Дагоберт І. У боротьбі з франками хорватський король досяг значних успіхів, завдавши їм кілька вагомих поразок. Кожна чергова перемога Самослава сприяла міграційним рухам праукраїнців на захід і південь.
Зокрема, після вдалої битви під Вогатізбургом у 631 р. і під Унгостом у 633 р., праукраїнці захопили Швабію, Франконію, Тюрингію, Сілезію і Саксонію. Ситуація набирала усе більш загрозливого для франків характеру. Протягом VII-VIII століть праукраїнці їх суттєво потіснили і вийшли до лінії Нюрнберг-Гамбург. І лише Карл Великий на початку IX століття зумів зупинити цей рішучий і впертий наступ білих хорватів на захід.
658/659 р. Самослав помер, держава розпалася, утворилося багато князівств, п’ять з них були хорватськими: Нітранське, де правили прямі нащадки Самослава (нам відомі лише імена Прибини (Прібіни) і Коцеля), Краківське, де панували нащадки Крака, Стільське (правителі невідомі), Карантія (Хорутанське) на території сучасної Австрії i Білохорватське в Богемії (Чexii), правителю якого, князю Славнику, в середині X ст. вдалося знову об’єднати Велику Хорватію в одну державу, яка, хоч i на короткий час (тому про неї так мало відомостей), стала однією з найбільших країн у Європі.
Отже, внаслідок визвольної війни виникла держава західних праукраїнців
(білих хорватів) Велика Хорватія, яка, постійно розросталася. В тому чи іншому вигляді вона існувала в 623-1 000 рр., i процеси, що в ній відбувалися, кардинально
вплинули на подальший розвиток не тільки руського світу, а й усього
слов’янства. Проіснувала Велика Хорватія,
періодично то розпадаючися, то знову об’єднуючись, аж до початку ХІ
століття, доки не була поділена між іншими європейськими країнами, які
на той час набирали силу.
Історична довідка. Князівство Нітра або Нітранське князівство, також Герцогство Нітра — історичне слов'янське князівство, що лежало на заході сучасної Словаччини. Столиця — Нітра. Виникло в VIII ст. На початку IX ст. територія князівства містила майже всю територію Словаччини (окрім Загір'я), частину Карпатської Русі й частину північно-східної Угорщини. Форма назви «Nitrava» (Нітрія) — паралель до сусіднього «Morava» (Моравія) — була записана в IX ст. Саме до Нітри в 829—833 рр. язичник Прибина покликав Зальцбургського архієпископа освятити першу церкву. Тут же зупинялися Кирило і Мефодій.
Спочатку князівство було незалежною країною. В першій половині 833 р. воював з князем племені мораван Моймиром І, який здобув Нітру, а Прибину змусив тікати до Карантанської марки, якою правив макграф Радбод. Об'єднанням Моравського князівства з Нітранським князівством виникла Велика Моравія.
Карантанія, інша назва Хорутанія (словен. Karantanija, Korotan) — держава в басейні річки Мура і верхів'ях річки Драва в 7—11 ст. Карантанія стала самостійною після розпаду держави Самослава (662). Близько 745 р. потрапила у залежність від баварського герцога; у 788—820 рр. стала васальним князівством Франкської держави; з 820 р. графством у складі Франкської держави, із якого Карантанія відійшла до Східно-Франкського королівства. У 976 р. імператор Оттон II з Карантанії й низки марок, у яких переважало слов'янське населення (Карантанська, Подравська та інші), створив герцогство «Велика Карантанія», яке на початку 11 ст. розпалося на низку феодальних володінь: Каринтію, Крайну, Каринтійську марку (надалі Штирія) та інших.
Покінчивши з дулібами, авари почали винищувати інші слов’янські племена: насамперед хорватів. Стало зрозуміло, що якщо слов’яни не об’єднаються i спільними силами не виступлять проти Аварського каганату, доля дулібів спіткає кожного з них. Miciю об’єднання ycix слов’янських сил взяв на себе давньоруський князь Самослав.
Франкські джерела, намагаючись приховати ганьбу поразки від «варвара» твердять, що за етнічним походженням Самослав був франком, який як купець проходив через землі слов’ян i погодився на їх прохання очолити боротьбу з аварами. Слов’янське ім’я князя Самослав, яке франки спростили до Само, спростовує це твердження. Скоріше за все, ця своєрідна версія «норманської теорії» була вигадана для того, щоб зберегти обличчя, адже цей «варвар» після перемоги над аварами боровся iз франками i завдав ix королю Дагоберту стільки ганебних поразок, що останній помер від розпачу у 638 р. Не виключено також, що первинний текст погано зрозуміли перекладачі та переписувачі, i розповідь про захоплення Самославом франкських купців у них перетворилася на розповідь про Самослава як франка i купця.
Самослав не міг бути франком, що випливає зі слів Дагоберта, який назвав себе i франків християнами, а Самослава та його народ «псами», причому князь не заперечує того факту, що він не християнином, i гордо заявляє: «Так, ми пси, які призначені для того, щоб ycix вас роздерти» (The fourth book of the Chronicle of Fredegar. Greenwood Press, 1981. § 68).
Те, що Самослав не був франком, а отже i християнином, засвідчує й те, i він як поганин мав аж 12 дружин, 22 сина та 15 дочок. Kpiм того, на переговори з ним франки посилали слов’янина (Фредегар пише, що той мав слов’янськ одяг) Cиxapia (певно 3axapiя), у чому не було би жодної потреби, якби Самослав володів мовою франків. Bpeштi-решт, баварські джерела (Conversio Bagoanorum), яким, на вiдмiнy від франків, не було сенсу приписувати Самославу франкське походження, називають нашого князя слов’янином з Каринтії.
До якого ж слов’янського племені належав Самослав? У центрі його iмперії опинилася Моравія, тож виходячи з факту існування в IX ст. Великої Моравії, більшість вчених воліє називати його чехом.
Насправді, Самослав міг бути лише
давньоруським, а не просто слов’янським чи чеським князем, оскільки його
завоюваннями найбільше скористалися білі хорвати та дуліби, і на момент
появи тут угорців не тільки топоніми, але й номенклатура назв, пов'язаних із
функціонуванням держави (в тому числі і Великої Моравії), була виключно руською...
Славник - правитель праукраїнської держави Великої Хорватії
Славниковичі (чеськ. Slavníkovci, польск. Sławnikowice) – хорватські племінні князі, які очолювали в X ст. Злічанское князівство з центром у м. Лібіце, розташованому в місці впадіння р. Цідліни в Лабу (Ельбу). Засновником роду вважається князь Славник. Окрім злічан, династія Славників теж правила дулібами, містами Старий Коуржим (м. Коуржим, Чехія) та ймовірно Свідницею (м. Свідниця, Польща). Виступали суперниками чеської королівської династії Пржемисловичів і врешті-решт були переможені нею. 28 жовтня 995 р. злічани були підкорені династією Пржемисловичів, коли місцева владна династія Славників була перерізана Пржемисловичами.
Правителі з династії Пржемисловичів (Пржеми́словичі, або Перемисловичі; чеськ. Přemyslovci — чеська князівська й королівська династія в IX—XIV століттях) використовували німецьке союзництво для зміцнення своєї влади у боротьбі з незмінно бунтівною місцевою знаттю та одночасно з усіх сил намагалися зберегти свою автономію від Священної Римської імперії. Чеське князівство вдалося остаточно згуртувати в 995 році, коли Пржемисловичі розгромили своїх суперників із династії Славниковичів, об'єднали чеські й хорватські племена і встановили форму централізованого правління, яку, однак, стрясали внутрішні династичні чвари.
Святослав Семенюк. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. 2010 р.
Зважаючи на той факт, що аж до 955 р. кордон розселення русинів у Австрії тягнувся від Дахштейна через Мундзее по руслу Травни до Кремса і мало не до річки Інн, то ситуація для руського етносу тоді склалася не найгіршим чином, себто насправді у 905 р. при Банхіді була розгромлена Велика Моравія, а не Угорська Русь, яка під назвою Велика Хорватія проіснувала ще ціле століття. Фактично, за допомогою династичних угод з мадярами руські князі реанімували імперію Самослава і, за аналогією з Великою Моравією, назвали її Великою Хорватією. Зі свідчення Костянтина Багрянородного: «Хорвати є сусідами турків біля гір» (візантійці усіх кочівників зі сходу називали турками, в т.ч. і мадяр), а також з того факту, що Гонти і Пазмани у 921 р. очолили похід угорців на Італію, випливає висновок про те, що йдеться не про «підкорення», а про сусідство двох самостійних держав, верхівка яких була пов’язана між собою родинними з’язками [Багрянороднй, 1989, с. 33]. Підкореним, і то досить умовно, був лише регіон Паннонії, Волощини та Семигороддя, де мадяри посадили своїх намісників, але оскільки в кін. X ст. ці землі їм довелося завойовувати наново, намісниками в кінцевому підсумку стали не мадяри чи болгари, а нащадки руських князів, які правили тут раніше.
Безумовно, Гонти і Пазмани володіли не усією Великою Хорватією, яка виникла на руїнах Великої Моравії і включала у себе величезну територію, заселену білими хорватами, в т.ч. Прикарпаття, Сілезію і схід Богемії, а лише її південну частину від Закарпаття до Моравії, тобто мало не усі землі сучасної Словаччини та Північної Угорщини (до 955 р. можна говорити про так звану Східну Марку в Австрії, адже Костянтин Багрянородний писав про кордони Великої Хорватії аж до Баварії) [Багрянородний, 1989, с. 131].
Таким чином, у X ст. мадяри оволоділи лише центральною частиною сучасної Угорщини від східного берега Болотону до басейну річки Тиси, а до Карпатського хребта вони вийшли лише у 1200 р. А що відбувалося протягом 300 років на території Словаччини та Північної Угорщини, достеменно не відомо або свідомо замовчується.
З тих 300 років найбільш загадковим є X століття — перші сто років, які пов’язані з найважливішою проблемою в історії не тільки Угорської Русі, а й Західної Русі загалом — проблемою Великої Хорватії (905-999 рр.).
Є підстави вважати, що князівство Гонти в той час було абсолютно самостійним у виборі і до 955 р. входило до складу Київської Русі, про що, зокрема, свідчить участь білих хорватів у поході київського князя Олега на Константинополь у 907 р.
Безумовно, це могли бути білі хорвати зі Стільська і навіть з Богемії, але вірогідно, що все-таки йдеться про хорватів з Угорської Русі, адже вона розташована найближче до Візантії, а події 921 р., своєю чергою, свідчать про те, що Гонти на той час практикували далекі походи на південь.
Крім того, відомості з Никаноровського літопису про князя Олега, який представив себе у Києві як «гость землі подугорської», також підтверджують гіпотезу про те, що Гонти були його близькими родичами і тому, щойно звільнившись від морав’ян, негайно увійшли до складу Київської Русі або, щонайменше визнали себе її васалами [ПСРЛ. — Т. XXVII. — М., 1962, с. 19].
Нині неможливо відновити в усій повноті русько-угорські взаємини кін. IX -—- поч. X ст., однак те, що саме угорці допомогли Олегу захопити князівський трон у Києві, свідчить, що традиції руського-угорського союзу сягають 882 р. і трикутник Гонта-угорці-Олег виглядає досить правдоподібним [Маргер Г. Русько-угорський союз IX ст. у світлі літописів // Український історичний журнал. — 1969. — №7. — С. 76-87].
Візантійський імператор отримав відомості про Велику Хорватію від самих білих хорватів, які були у складі посольства київського князя Ігоря під час переговорів 944 р. про підписання мирної угоди. Отже протягом 907-949 рр. (час написання трактату) Велика Хорватія, а отже і значна частина Угорської Русі входила до складу Київської Русі.
У 955 р. ситуація дещо змінилася, але знову ж таки на користь Великої Хорватії. Хорватський князь Славник, який правив у крайній західній частині Великої Хорватії — Богемії, поставив собі за мету об’єднати усі князівства і у 955 р. у союзі з німцями розбив угорців і зайняв не тільки всю Моравію, а й князівство Гонтів-Пазманів та князівство Крака на протележному боці Карпат.
З того часу Велика Хорватія стає повноцінним державним утворенням об’єднаним під владою одного князя і таким потужним, що син Славника Собібор навіть почав карбувати у Любечі (Лібіце) власну монету (на той час це було досить рідкісним явищем навіть серед розвинених держав Європи).
Київ у 955 р. втратив свій контроль над територією мало не усієї Великої Хорватії, за винятком хіба що Стільська, оскільки Святослав був дитиною і у київської династії вже не доходили руки до своїх найзахідніших земель.
Таким чином, і після 955 р. Велика Хорватія продовжувала існувати не під контролем Києва, а під контролем Любеча (Лібіце). Це тривало близько 40 років, і, зрозуміло, що такий стан речей не влаштовував ні Київ, ні Прагу, ні Гнезно.
Першим спробував повернути білих хорватів до Київської Русі Володимир Великий, який у 992-993 р. вогнем і мечем пройшов східну Хорватію мало не до Кракова [ПСРЛ. — Т. II, с. 82].
У 995 р., скориставшись розгромом хорватів на сході, західним хорватам завдали удару чехи. Вони зруйнували Лібіце (Любеч) і разом із Києвом поділили між собою усю територію Великої Хорватії (ось чому, за Нестором кордони Київської Русі сягали Чехії — Київ знову повернув у своє володіння Угорську Хорватію Гонтів) [Там само].
Однак, спільний з чехами кордон по Вагу протримався не більш 7 років. І киян, і чехів переграв Болеслав Хоробрий, який одружився спочатку з роду Гонтів, а потім ще й на доньці хорватського князя на Прикарпатті Добромира і у 999 р. зайняв Краків і на цій підставі висунув претензії на усі хорватські землі, які тоді належали Чехії, Київській Русі та Угорщині. Прикметно, що ніхто не наважився відкинути ці вимоги, тож Болеслав Хоробрий зайняв величезну територію від Лаби до Дунаю і Тиси, і Велика Хорватія припинила своє існування чи, точніше, у 1000 р. перейшла як спадок від його хорватських дружин у руки Болеслава Хороброго. І Галл Анонім, і Польсько-угорська хроніка XIII ст. одностайно стверджують, що кордон між Угорщиною і Польщею проходив по лінії Дунай-Вац-Тисафюред, і це, власне, був тоді етнічний кордон між угорцями і русинами [Лемківщина, 1988. Карта; Кuzmiк, з. 270-282].
Якщо династія хорватського князя Крака припинила своє існування в силу природних причин (у Добромира не було синів, а лише одна дочка), рід Славників повністю винищили чехи, то Гонти мали численну родину та безліч відгалужень, тож не дивно, що політична історія південної частини Українських Карпат протривала аж до 1321 р. І ця історія була бурхливою і не менш цікавою, ніж історія Київської Русі».
ДЖЕРЕЛА
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання / А. Л. Байцар. – Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія / А. Л. Байцар. – Львів: ЗУКЦ, 2022. – 328 с.
*Водяк Галина. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023.
*Войтович Л. “Білі” хорвати чи “карпатські” хорвати? // Миколаївщина. Збірник наукових статей. Львів, 1998. Т. 1. С. 49–79.
*Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок ХVI ст.). Склад, суспільна і політична роль. Львів, 2000. С. 122–123.
*Войтович Л. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього середньовіччя // Україна в Центрально-Східній Європі. Київ, 2004. Вип. 4. С. 105–132.
*Майоров О. Велика Хорватія, яку називають “Білою”. До питання про походження і значення
хорватських етнічних назв // Миколаївщина. Збірник наукових статей. Львів, 2006. Т. 3. С. 31–65;
*Майоров А. Великая Хорватия. Этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона. Санкт-Петербург, 2006. С. 175.
*Семенюк С. Український путівник по Польщі: історико-краєзнавчі нариси. — Львів : Апріорі, 2007. — 723 с.
*Семенюк С. Український путівник по Словаччині: історико-краєзнавчі нариси. — Львів : Апріорі, 2007. — 346 с.
*Семенюк С. Історія Українського народу. — Львів : Апріорі, 2010. — 608 с. — ISBN 978-966-2154-14-6.
*Семенюк С. Українські історико-етнічні землі (Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина, Чехія, Австрія, Саксонія). — Львів : Апріорі, 2011. — 640 с. (170х240 тв. обкл.). — ISBN 978-617-629-022-3.
*Семенюк С. Феномен українства. — Львів : Апріорі, 2013. — 661 с.
*Zástěrová B. Hlavni problemy z počátku dejin slovanskych narodů // Vznik a počátky slovanů. Praha, 1956. T. 1. S. 34–45.
*Modelski T. E. Z onomastyki i terminologji średniowiecznej // Kwartalnik Historyczny. Lwów, 1920. T. 34. S. 11–14.
*Niederle L. Slovanské starožitnosti. Praha, 1906. D. 2. Sv. 1. S. 368–370; 1911. D. 3. S. 196–197
*Šimek E. Dudlebi, Volynane, Lučane, Cesti, Chorvate a Cechove // Slavia Antiqua. Poznań, 1948. T. 1. S. 351–360.
*Šišić F. Povijest Hrvata u vrijeme narodnih vladara. Zagreb, 1925. S. 86–88.
*Hauptmann Lj. Dolazak Hrvata // Zbornik Kralja Tomislava. Zagreb, 1925. S. 86–88.
Немає коментарів:
Дописати коментар