Про появу мадяр у IX ст. на українських землях

 З книги Святослава Семенюка "Історія українського народу", 2010 р.

Мадярський князь  Арпад

Стор. 68

Мадяри рушили від Уральських гір на свою нову батьківщину на поч. IX ст. і досягнули Дунаю у 839 р. Протягом десятків років їх кочовище містилося на території сучасної Бессарабії, звідки вони робили часті набіги на сусідні землі, в т.ч. і далеко на захід. Під час одного їхнього набігу на захід половці, скориставшись тим, що їх кочівлі були залишені без належної охорони, об’єднавшись із болгарським царем Симеоном, вирізали там усіх без виключення мадярських жінок і дітей.

Звістка про цю трагедію застала мадяр в Сегедіні (Сегеді). Приголомшені горем мадярські воїни не захотіли вертатися додому, на землю, яку вони прозвали «Кривавою». На полі Пустосер, біля Сегедіна, було прийнято рішення навіки забути про цю землю, про племінний поділ, який після винищення жінок і дітей втратив свій сенс, об’єднати усі сім угорських племен на чолі з Арпадом і йти на завоювання нових земель на півночі [Вurchard, с.  97].

На місці цієї доленосної наради, яка поклала початок завоюванню Угор­щини, давно стоїть пам’ятник, але пристрасті навколо цих подій не вщухають донині і навіть розкололи угорське суспільство на так званих «старих» і «нових» угорців.

Частина найбільш шовіністично налаштованих угорців воліють поставити пам’ятник «Тисячоліттю Угорщини» не в Сегеді, а на Верецькому перевалі в Україні, через який у 898 р. пройшли «старі» угорці, які, перебуваючи на Уралі, довідалися про страшну трагедію свого народу на «Кривавій землі». Арпад на той час уже завоював значну частину території сучасної Угорщини. «Старі» історики свідомо намагаються заплутати те, що передувало 898 р. Тому саме цей рік в уяві переважної більшості угорців поступово стає точкою відліку народження їхньої держави (адже далі були переважно перемоги, тимчасом як 892 р. був роком страшної поразки). Була вигадана легенда про завоювання Угорщини не Арпадом, а Альмошем, який нібито був батьком Арпада, перейшов через Верецький перевал і передав сину цю землю у спадок.

Перша угорська хроніка повідомляє про те, що на час появи мадяр на території сучасної Угорщини галицькі, тобто руські, князі (хроніка писалася в кін. XII ст., коли Русь ототожнювали з Галичиною) сиділи на Дунаї, Вагу, Гроні, Тисі, Коросі, Моросі, а також називає їх імена: Лель, Мень, Гель, Глад, Забор, Преслав, Гонт, Пазман [Кuzmik, c. 280-287]. У 895 р. німці намовили великого моравського князя Моймира II вигнати свого брата Святополка з Нітри, тож на час появи мадяр в Угорщині ці землі виявилися практично беззахисними. Моймира мало цікавило те, що відбувалося далеко на сході, і його військ тут не було. Не надто покладаючись на Моравію, справу оборони взяли у свої руки місцеві руські князі. У пам’яті українського народу навіки залишилося ім’я лише одного з них, того, що «сидів на Тисі» і називався Лаборцем. Він першим

Стор. 69.

вступив у двобій з мадярами за рідну землю, і його драматичну історію люди не забули.

У 898 р. «старі» мадяри оминули Київ, перейшли Верецький перевал і вступили на територію Закарпаття. З болгарами, що мали тут свої факторії, але після утворення Великої Моравії вже фактично ними не володіли, мадяри, пам’ятаючи про події на «Кривавій землі», воювати не стали, а усю свою потугу спрямували на князівство Лаборця. Сили противників були не рівними, тому Лаборець відмовився від битви на рівнині й почав відступати до добре укріпленого Земліна (фортець кочівники тоді брати не вміли), але під час переправи через річку Свіржаву мадяри наздогнали його і забили (відтоді люди називають цю річку Лаборцем). Князя поховали в с. Ластомирові (в 20 км на захід від Ужгорода), і донедавна там ще були руїни руської церкви. Дехто, однак, вважає, що його перепоховали в XII ст. в Горянській ротонді [Краєзнавчий словник].

Угорці оминають той факт, що і Альмош не встиг нічого завоювати, оскільки загинув при штурмі Земліна. Могилу цього угорського князя розкопали біля Земліна словацькі археологи, і виявилося, що Арпад не міг бути сином Альмоша не тільки за віком, а й тому, що мадяри поклали біля нього меч, а це означало, що покійний не мав синів [Кuzmik, c. 280-285]. Таким чином, єдиною «заслугою» Альмоша було те, що він спромігся захопити і стратити закарпатського князя Лаборця, але самого Закарпаття взяти не зміг, а тому мадяри пішли звідси далі на захід.

Перша угорська хроніка оминає цю тему і розповідає про це як швидку і повну перемогу над закарпатським князем Лаборцем. Натомість Симон де Кези більш детально описує опір, який чинили руські князі навалі кочівників, зокрема князівство Леля, яке, за його свідченнями, простягалося вздовж лівого берега Дунаю від Комарна до Русовців (далі до Дивина (Девіна), а також в Паннонії правив князь Преслав) [Там само].

Існування історичного князя Леля підтверджується також існуванням Великого і Малого Леля, перейменованого згодом на Златну-на-Острові. Можливо, кордони цього князівства були значно довшими, але, щоб захиститися від угорської кінноти, Лель зосередив свої сили на Житному острові, який утворювали Великий та Малий Дунай: острів не давав можливості переправитися ворожому війську зненацька.

Зрозумівши, яка величезна загроза іде зі сходу, німці нарешті схаменулися і повернули Святополка II до Нітри, де він почав збирати військо і організовувати оборону краю, заснувавши для цього в Берженах місто-фортецю Новгород (угорська назва—Ноград). Як не дивно, але поверненням Святополка найбільше були невдоволені місцеві руські князі Гонти і Пазмани, які вирішили використати появу мадяр на території Угорщини на свою користь і з їх допомогою остаточно звільнитися від Великої Моравії. Вони в числі перших зрадили чехам і перейшли на бік угорців. Вождь угорців Арпад ще перед визначальною битвою при Банхіді одружився з княгинею цього роду. їхня зрада, власне, і забезпечило мадярам

Cтор. 70.

тріумфальну перемогу над великоморавським князем Святополком II у 905 р. Святополку не вдалося об’єднати сили усіх руських князів для вирішальної битви під Банхідою, він зазнав поразки і, тікаючи з поля бою, загинув під час переправи через Дунай.

Безумовно, морав’яни, тобто чехи, для цих земель були такими самими окупантами, як і мадяри, але короткочасний тактичний виграш завдяки шлюбним зв’язкам з мадярами, на який наші князі покладали стільки надій, в кінцевому підсумку обернувся стратегічним програшем для Угорської Русі.

Тільки тому, що Гонти стали родичами Арпада, автори іноземних джерел, не розбираючись в характері їх родинних зв’язків, часом називали їх угорськими князями, тим більше, що Арпад у 921 р. доручив їм очолити похід на Італію, а Стефан Святий призначив одного з них намісником комітату на півдні сучасної Словаччини, який так і називався — Гонт. Натомість Симон де Кеза, для якого усі слов’яни були одним цілим, назвав чехами Гонтів, Пазманів, Богачів та інших руських князів, які «сиділи» на території Середньої Словаччини, відокремивши їх від угорських князів. Кадлубович (Кадлубек), який за своїм етнічним походженням був русином і мав доступ до неіснуючих нині руських літописів, категорично твердить, що княгиня Гонта, а отже і увесь рід Гонтів, були хорватського походження.

Династичними шлюбами, а не вигаданим Анонімом «тріумфом угорської зброї» завершилася також боротьба за Білгородське князівство Меня, а в Банаті також сів не угорський намісник, а болгарський князь Чанад, якого мадяри намовили виступити проти руського князя Геля [Там само].

Угорський літопис явно перебільшує успіхи мадяр, повідомляючи про те, що князь Мень при появі мадяр взагалі не став обороняти Білгород, а одразу втік у Карпати і попросив миру, але за умови, що син Арпада Золтан одружиться на його доньці.

Якби мадяри справді захопили Білгород і ціле князівство Меня, то, без­умовно, на його умови ніхто не звернув би жодної уваги. Насправді кочівники, як свідчить історія із Земліном князя Лаборця, не вміли брати укріплених городищ, боротьба, судячи з того, що Арпад від княгині Гонти вже мав сина, тривала як мінімум десять років, і одруження Золтана на доньці Меня було з їх боку вимушеним кроком (вже в іншому місці хроніка побіжно повідомляє про те, що Золтан заволодів Білгородським князівством лише після смерті князя Меня).

Крім того, свідчення Нестора про те, що угри «прогнали волохів ... і сиділи вони зі словенами», схиляє до думки, що однією з умов угоди Меня з мадярами було усунення з території Семигороддя решток фракійських племен, і, як ми побачимо далі, як мінімум до сер. XIII ст. ця земля була суто руською.

На відміну від Меня, Гонтів та Пазманів, Лель і Браслав не пішли на угоду з мадярами, а продовжували запеклу боротьбу. У 905 р. Лель бився з мадярами на боці чехів при Банхіді, і незважаючи на поразку, ще деякий час продовжував опір.